1. Місце запису: cело Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
  2. Дата запису: 20 лютого 2008 рік;
  3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
  4. Респондент: Яшкова Любов Миколаївна, 1925 р.н., народився в селі Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
  5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області.

Мої батьки змолоду –  мама служила, а папа цей робив на олійниці і на мельниці. Там два хазяїни держали олійницю і мельницю. Він там робив ото. А тоді вже як стали те розганяти оте все, пішли в колгосп. Дали нам оце Красноярка, село Красноярка, дали нам ото там  усадьбу, гектар усадьби і там вони строїлись і ми вже були такі (показує рукою), там вони построїлися і там жили всьо время. А сійчас ту хату розвалили, а другу построїли, це була дочка і зять, і мама ще була. Построїли вони хату, умерла й мама, умер і зять, умерла сестра – всі умерли.

А Ви памятаєте як колективізація починалася? Трошки хоч памятаєте як у колгоспи записували?

Записували у колгоспи, корови позабирали… там де який інструмент був – плуг, борона, те це все позабирали. У нас рядом так сусід був, це вона мати була хрещена моєму братові, а ми її усі звали мамою. Так у їх була сіялка, плуг, борони, це в їх було таке для того, для обробки землі. Було в їх пара коней і молоде ще  було одне, і корова, і телиця. Так корову забрали зразу, коней забрали. А той хазяїн так плакав за лошам. Такий лошачок хорош був, уже таке, що готові запрягати. І таке підходе, стане і дивиться. Рука лижить – воно лизь по руці, пішло. Так його забрали, так він так плакав той хазяїн, каже: «Шо це таке… Хоть би мені оце оставили». Корову забрали, коні забрали, а теличка осталася. Ну шо ж ходять до них кожен день: «Одведи». А йому сказали: «Ти звідсіль уберись, щоб тебе не було». Він поїхав у Харків, там ходив-ходив, не знайшов роботи ніде. А тоді зайшов там на одне підприятіє (не знаю де воно там було), каже: «Я на роботу хочу устроїться». А вони кажуть: «В нас робити нема ніякої, тільки дворнік». А він каже: «А дасте мені квартіру?» Каже: «Двохкомнатна квартіра єсть малєнька. В нас, – каже,  – є жінка».  Це він учився вже, а є жінка. Ну став він там робить, його прийняли на роботу, став він там робити. А ця жінка тут ще живе коло нас рядом. Він ноччю то приїде сюда в Краснопавловку, або отут ще одна станція була, забула як. Приїде, набере оце барахла там усе отаке, назад чувала (здоровий дядько був), наперід пішов на станцію. Приходить на другу чи на третю ніч опєть. А потом осталося постіль їхня і осталося коєшо барахлішко. Він прихав і каже: «Тепер я вже не приїду. А ти оце постіль брось» – «Так на чому ж спати?». Ну згорнула вона постіль усю – ту перину, подушки – зв’язала хорошо і такий чувал пошила, упхнула туди. А то осталося там таке барахло, тоді поснікав та каже: «Я піду». Телиця в колгосп відвели, вона на прив’яз не була на прив’язі і тіка додому. Приходе голова колгоспу: «Тетяно, веди телицю!». Вона каже: «Я поки доведу, вона мене вб’є. Вона ж не прив’язана, а я їй буду надівати на шию, шоб її вести, або на роги». Він тоді прийшов до нашого нового папи: «Знаєте шо, Степанович, одведіть оту телицю» – «Нє, в мене рана здорова. Я її потягаю, рана откриється, тоді буду лежати. А в мене ж тоже сім’я. Не поведу. І вопще навіть якби я здоровий був, я їхньої телиці не поведу. Ми жили як одна сім’я, а тепер я беру її телицю і йду здавати. Скажуть, о як некрасіво». Ну нічого… забрали ту телицю прийшов якийсь другий дядько, я не помню тільки хто, забрали її туди в колгосп. Так вона й падала й ногу виламувала. Ну а ця ж тьотка осталася тут, ми її матір’ю всі звали, хрещена. А спати – не спить, ото вдінеться і отако у вікна загляда. Тільки де хто, вона вискакує і біжить до нас чи до тих сусідів. Каже: «Ноччю лежу, а підійшов під вікно: «Таня, одкрий! Таня, одкрий!». Вона не одкривала, взяла топор і сидить із топором, не одкриває. Ну шо ж, постояв. «Мабуть нема дома,» – каже, – «Мабуть нема дома». Пішов. Ну а вона тоді утром, до утра вже ж досиділа, утром оділася… Одежа ж в неї хороша була, вони жили зажиточно, хорошо. Отако в них нічого не було, так корова, телиця, коні, а такого більш нічого не було. А одіваться, вони одівалися дуже хорошо. Ну нічого. Утром шо вона зготувала там поїсти, поїла. Вділа сапоги хороші, витяжки хороші з галошами, костюм зімній теплий. Вділася харашо і то узол і постіль. А вона й каже: «Шо ж робить з ним? Куди його діть? Заберут». То вона його винесла його туди, де колись кури були. Винесла тудий й закрила, а сама в хаті. Ось заходе голова: «Тетяно, як ти тут?» – «Та нічого». Балака, балакає до неї, а тоді її за ногу і тягне чобіт з ноги, а вона як вдарила тією ногою, а він упав, лежить. «Що це ти мені робиш?». А тоді вже за цю, трошки підтягла вже халяву з чобота, а сама вискочила надвір.

А в нас в хаті сиділа бабка Симьониха така як я, може молодша від мене була, і сусідка, і мама, і у вікно дивляться. А вона вибігла за хату із того, щоб люди бачили, і ото тягне за халяву, не вбується. А мама: «Степановна, шо таке? Може помогти вбуться». А вона: «Та ніяк не натягну». А тоді тако натягла і йде сюди. А він вийшов у двір і пішов геть. Вона підходить, мама і бабушка стоїть. «Шо? Роззував, хотів голу пустити».

Ну вона ж тоді прийшла, тато прийшов з роботи, вона каже: «Ну як мені поїхать звідтілля? Оце якби мені взяти оце і вийти звідтілля». Тато каже: «Знаєте шо, сьогодні кіно у клубі (там зробили клуб, кіно привезли ж), в клубі кіно. Як начнеться кіно у восєм часов, а ми з вами – я візьму великий мішок, а ви менший. Підемо городами, а тоді через сад колгоспний, через луки і я вас доведу…» Так не Краснопавловка, а ближче станція була, я забула як називали ту станцію. Так вони пішли туди пішком кілометрів 30, пішком. Прийшли туди, тіки прийшли, а тато каже: «Постій, я білет возьму, бо вже скоро поїзд». Побігли, білет узяли, винесли, віддали їй білет, тіки прийшов поїзд, вона сіла і поїхала.

Їздять, забирають зерно. Їздять і ото штики отакі ото. Якось придави, тоді як те, а воно як зерно там є, воно посипалося осюди, якась там зроблена. А тоді придавив, потяг далі зерно – «Розкидайте!». Чи сіно чи солома, що було – розкидайте. В нас такого не було, ми ховали під стріху. «А це, – казав покойний тато (Царство йому небесне), – а це нехай лежить на чорний год». Мішечки так, мішок… Знаєте який мішок? Ну чулан. Не знаєте? Ну шо це з сахаром счас мішки, з мукою мішки. Оце такий мішок ріжуть на четверо – так і так. (показує рукою) І оце ці бочки зашивають – оцей і тут І звідтіля, там же не зашито, а це зашивают, насипают туди пшениці, зав’язуют і на горище отак під стріху. А тоді нав’язали з соломи кульочків туди. «Що ви робите?» – «Та оце ж стіг набиваю, холод іде, щоб в хаті тепло було. Ото так. А тоді ж приїхали по селу собирають усе і приїхали до нас. А мама кажуть… А тато заболіли, вони після великої операції часто боліли на кроваті, тато на кроваті. Сказав врач: «Дам бумажку, щоб Вас поки загоїться, не трогали». Тато лежать на кроваті, а шо ж робити? А мама й кажуть: «Коля, ти знаєш шо? Ти встань, посидь, давай ми тебе – посидиш. А ми те барахло все виложимо». А кровать була дерев’яна – отак доски, а отут ще по доски, може отак завишки набито. Там може ще матрас з сіна, а тоді перина зверху, а там спали. Каже: «Давай ми викинемо отой матрас і туди зложимо барахло. Прийдуть, заберуть і діти голі будуть, і ми голі будемо». Ну виклали ми той матрас, отак вже понакладала, а тоді клийонкою застелили, а тоді положили перину, а тоді простиню і ото там тато спали. «Ідут, – мама каже, – Ідут вже до нас». Заходить голова колгоспу, сів отак, кровать стоїть татова, він сів отак збоку. «Ну Степанович, як же дєла твої? Як здоров’я?» – «Так і так, бачте здоров’я, поробився важко і шви розходяться.» – «А шоб другий раз робить?» – «Та, як там вже його робити». Сидить, балакає, такий вже гарний, що Боже сохрани. А тоді одкрива… а сундуки були, ше шафів не було, а сундуки. Одкрива кришку сундука: «А шо це у вас нема нічого?» – «А шо  в нас є? Нема нічого». А там стояли галоші 12 номер, як сійчас помню, красна підкладка така, нові, хороші. Це купив татові брат, приніс і каже… А вони  виходили в калідор чи куди вони і босяком по долівці, бо земляна долівка… каже: «Оце на і не ставай на долівку босими ногами, ходи отак». Він дістав ті галоші, подивився, взяв один надів на сапог собі, взяв другий надів і сидить, балака далі. Ну а тато ж лежат. «А шо це, Коля, давай тобі може трохи вище?» – «Ні, мені харашо, я й так лежатиму». А він тоді до ніг. Якраз там, де ноги лежали, це так вони лежали сюди ноги, а там поскладала мама платки. А платки де ми брали – тато робив жестянником. Оце вони роблять тут,  як смєна їхня той приїжджають нам хату крити, там те зробіть желізом, там те, там те, но особенно хати, посьолки нові строїлися. Так їм оце шо – так і платок, платок, а це вам на сорочку чи на штани, чи на шо – це дають такий гостинець. Ну а мама ж їх поскладала, виростуть же дівчата, будуть ходити. Він подививсь, а тоді отак тягне платок чорний квітчастий, здорові були платки, далі білий. А тато: «Що ви робите? Йосип Матвійович, що ви робите? В мене ж діти!» Він засунув один платок сюди, а другий туди. Вийшов і пішов. А тут приїхала бригада ж, що забирають усе. Вилізли на горище, там було шість чувалів пшениці набрали і два чи три чували кукурудзи. Змели на горищі – нема нічого. Тепер за (нерозбірливо) кладовки, а тут був він нам родич далекий, ми не знаєм, а в нього сім’я вимерла вся, вимерла, нема ні кого. Їсти  не було нічого, вони всі померли з голоду.

А що з калошами тими сталося?

А він обув і пішов, і по сьогоднішній день.

Голова?

Да, голова. І по сьогоднішній день…

Так і не повернув?

Ні. Платки забрав і платків не повернув. Я докажу… А тоді шо ж приходять там на горище, а в нас в кладовке так зроблений саманур, отак зробили і як їх називали… забулася… засічок. Ото тути зсипають там зерно, там пшеницю чи шо і туди накрили, там шо поставили чи положили. Полізли вони в той засічок і вибрали до грами. А тоді це ще й в мами троюродний племінник чи шо: «Тьотя Саня, дайте віника, я вимету». А мама обертається та каже: «Мети язиком, будеш злизувати! Я тобі їсти не дам сьогодні. Не приходь, бо їсти не дам. Вибрав усе, а те язиком злижи». Так він щітка висіла (щьотка, щоб мазати), так щьоткою змів і те забрав. Вийшли, а мама кажуть: «Ну так, Лука, оце щоб тебе і біля двору не було. І їсти тобі не дам, хоч здихай з голоду на моїх глазах. А в мене буде шо-небудь – я не дам!» Поїхали вони.

І як почався… Ви розповідали, що батько казав, що це буде на «чорний» день, так прийшов той «чорний» день?

А оце ж голодовка ця. Оце ж 32-33-ій год, оце воно це робилося. А тоді голодовка, мішечок витягнено, зідрали камень такий тато зробили як млинок, натерли, муку підсіяли чи млинець, чи орішок, чи  шо-небудь, а те чи кашу зварили, чи ще шо-небудь. Другий раз мелем на муку, щоб перемолоти. І там ми вижили, осталися всі живі – і батько, і мати, і нас троє.

Ясно. А Ви памятаєте… може Ви дитиною були і не памятаєте як Сталіна вішали в хатах портрети?

Викидали карточки, викидали ікони, били ногами.

Які карточки викидали?

Ну ось в мене там я з чоловіком, там тато й мама, там он дві дочки й я з чоловіком – оці фотографії. Так ото брали викидали, ікони викидали – все, а чіпляйте Сталіна. А другого, з вусима був, не знаю хто, от не помню хто.

А Сталіна добре памятаєте? А який у Вас був – кольоровий портрет чи чорно-білий?

Ні, оце, де лице було, так воно таке голубуватеньке, а картуз у його тоже голубуватий був і отут ще та була… якась отака та. А на плечах (це я помню голову й плечі), а на плечах були розовенькі якісь як погони. Я тоді їх не знала, а тепер узнала, шо то погони були.

І що батько казав чи мати, хто то такий? Не памятаєте, не було таких балачок?

Не було таких балачок. Бо тоді знаєте, як слово було скажеш, так зразу у допор і куди там, і страшене. Так нам були приказували: «Глядіть, діти, не кажіть нікому нічого. Хто вас шо питатиме – не кажіть, не балакайте ні з ким. Ну так оце з Степанівною, з бабушкою і з тею, тею – з тими балакайте, а такі, яких ви не знаєте – з тими не балакайте і тікайте од їх. А так ніколи розмови такої не було, ніколи нічого.

Батьки не розрішали слухати їхні розмови?

Не розрішали, не розрішали…

Я бачила як сусід наш лежав дома, так через дорогу ну оце один ряд, а оце другий, через дорогу вони жили – Репятіло Іван. Так він уже вдома не міг ходити. А кухню, там давали ж, варили їсти на кухні. Ото вода і коли вкинуть якихось крупів, а коли такі місили, які вони були… з чого вони були там такі невеличкі галушечки. І ото три галушки дают і два полоники супу, рідини оцієї. Оце вода закипіла, галушки вкинули і оце дают. Так він іде з дому, а жінка: «Куда ти пішов?» – «Та піду, може яку галушку дадуть». І ото пішов у колгоспний двір, там, де ото вже готовили їсти. Він сперва так, а тоді ліг на тому, на гарбі, солома була чи сіно (не знаю, шо там). Він там як ліг – так і вмер.

А де ховали мертвих?

Де ховали? На кладовище вивозили. Так ото скидали, на кладовищі викопали яму і туди кидали. Ото так ховали. Ховать так як счас ховають, Боже сохрани, ніхто не ховав. А так ото як вмер хто так в простиню чи рядно мотають, а як хто, то прямо так.

Без труни?

Без нічого… без нічого.

Як Ви думаєте, чому цей голод стався? Хто це винен чи не винен, чи така засуха була?

Голод?

Чому це так сталося?

Якби засуха була, так не було б нічого, а то пшениця була така, що будь здоров, кукурудза – усе було. Так його все ж вивозили. Кажуть, нам треба план конать, нада план конать. А куди, шо за план? Хто знає, шо за план. А забирали все і вивозили. А люди оставались. Ну ото як в нас вимели все на світі, це якби в нас не було десь те, то і ми подохли б з голоду. А в людей же ж бувало таке, що запасалися – рили ями, туди картошки і капусти накидали, а тут засипали, а тоді достають, потроху їдять. Треба було шось їсти, шоб з голоду не вмерти.

А хто винен у цьому, як Ви думаєте?

А Бог святий знає. Я не можу сказать за це… Ну балакають усі, що, кажуть, це правительство винувате в цьому голоді, шо скільки людей погибло. А Бог святий знає. Усе було, усе було! А забрали тільки все. Картошку забрали, а на шо? «А в нас армія, в нас скільки людей – нада кормить!» І це все забирали.

І калоші навіть забрали?

І калоші забрав, і платки забрав. Так я ще за ті платки і дочку набила.

А як?

Уже пройшло время, война була. У нас нємцев не було в селі, погнали далєє, пішли нємци. Я йду і так зі мною через дві хаті сусідка, ну вона від мене старша була, а в неї був син, а мій чоловік (він ще не був чоловіком, а тільки дружили ми з ним) хрестив в неї того сина, кумами називали. Ну вона як тільки шо: «Кума, кума! Он моя кума, он моя кума!» – «Та перестань, щоб хоч люди не чули». Ну куди ми з нею йшли, я не знаю. Де ми з нею йшли, що ми йдемо вулицею, а от не помню де ходили. Ідемо вулицею, а його дочка вискочила у білом платку (не чорний, а білий), квітки розові та зелене таке. Вона як вискакує (а сніг був, зимою це було), як вискакує, а я як гляну, а знаю, шо це ж платки в його та як підходю но неї та кажу: «Ну як, Аня?». Та хватаю тако і як потягла той платок. А воно ж платок, він здоровий, там зав’язано, за шию не стягну. Вона аж захарчала: «Ах ти ж , гадюка, ти куди взяла чужий платок, цапнула!» А вона тільки тако загнулась і вирвалась. Оце я просто пожаліла, шоб не порвати його. І я пустила, вона побігла в двір, більш не бачила. Оце так вони погибли і не поносили його, те, що брали в людей.

Любов Миколаївно, а можна, якщо дуже коротко (я не все розумію), а що все таки сталось з тим сундуком і з тими калошами? Це хто приходив – сусід чи якийсь…

Голова колгоспу!

Вашого села?

Нашого села колова колгоспу.

А як його звали?

Йосип Матвійович.

І він прийшов до Вас у хату?

Прийшов, це ж ходили.

Увечері чи дньом це було?

Дньом, серед білого дня.

Він у формі був якійсь чи як?

Просто у костюмі був і все.

Це влітку було чи зимою?

Під осінь большенство було, під осінь, бо в жилєткє, в костюмі і жилєткє. Так мені наче згадується. Чи то може жакет був в нього розстебнутий, а на споді тьопла рубашка була, ну шось таке.

Він шо стукав у вашу хату?

«Можно?» – одчинив двері. «Можна», – тато ж лежать. Поставив стул, сів біля батька, балакав-балакав, тоді до сундука, а там галоші. Він надів ті галоші.

Це татові?

Батькові. Брат привіз і каже: «Щоб не ходив ти по долівкє босий. Обув і пішов, воно м’якеньке. Тут же цементу нема, не потягне». Він обув і пішов, і по сьогодні ходе.

Думаєте, він ще живий?

Нема, нема, його заховали.

Так може і в калошах заховали?

Не знаю в чому його заховали, но він жив після цього довго.

Так нада було підійти і забрати в нього ті калоші.

Ті калоші… Вони б тоді хтозна шо з сім’ї зробили. Нас батьки приказували: «Боже вас сохрани, не кажіть нічого». Друга підбіжить така: «Ух ти… (як же казав Микола) кіт горіщаний!» Той, що забирав з горища все, там у комсомолі був один, там тож з горища забирають. А він іде і той каже: «Чого бігаєш? Чого біжиш за мною?» А він каже: «Кіт горіщаний!», що на горищі лазять і оббирають. А в нас батьки лаяли за це: «Боже вас сохрани, хай що не роблять, а ви мовчіть».

Він довго головою був, той дядько?

Був головою, після войни він вже був головою, а потом заболів-заболів і вмер. Жінка осталась, жінку в Харків забрали дочка, жінка там вмерла і дочка вмерла. Чоловік в неї льотчиком був і чоловік вмер. А сина на тому самольоті, шо ото спускаються парашути, так він там був і тоже шось впав та вбився. Та й таке. В отщєм вся сім’я пішла.

Це їх Бог наказав?

Бог, Бог так зробив. Думаєте Бога немає? Бог є на світі і Бог так дає.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду