- Місце запису: cело Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
- Дата запису: 20 лютого 2008 року;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Сидаш Анастасія Василівна, cело Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в cелі Красноярка Сахновщинського району Харківської області.
Що я думаю? Шо іменно окремим було вигодно заявити, що не було на Україні Голодомору, це тільки комусь у вигоду. Того шо народ простий скаже вам, що ми голодували. А як ви хочете називати – чи це Голодомор, чи це геноцид – це вже треба було рішати зразу. Понімаєте, в мене така думка, що відбулося це і нужно було урядові, в тому числі й нашому, сказати, шо: «Да, це було так, чиясь задумка, чиясь помилка». Моя така думка. Тоді СССР був СССР, як кажуть, починаючи із керівництва СССР сказати, шо: «Да, народ наш пережив те й те. По таких то причинах було це допущено». Якби я була у руля, я б сказала це і не було б оцієй возні зараз. А чого це не було зроблено, судити не нам. Так же?
Взагалі мені казали, що про це було заборонено страшно розповідати. Це був страх у людей.
Да. Я вам поясню, чого страх у людей був. Як ми пережили голод, мій батько сказав як ми вижили: «Ми пережили велике горе, будемо жити заново». Це проста людина сказала. Бачте, це я тепер, я тоді не розуміла, що це воно значило і чого він так сказав, а от зараз я розумію батька. Шо сказав він так тому, шо не хотів травми, як кажуть, моральної травми для дитини, для людей взагалі, бо згадувати те страшне… Я не знаю, хто може спокійно зараз про це сказати. Це дійсно страшно було згадувати про те, як ми… як кажуть, намучились, скільки ми перенесли страждань у голодні роки. Шо значить було бачити 5 дітей, які не бачили кусочка хліба. Це уявляєте? Він так і сказав: «Горе це ми забудем і будем жити спочатку». І пішли, хліб уродив, слава Богу. Я пам’ятаю (це вже деталь така, ви не звернете уваги,бо для вас нічого не значить) у 33-му році уже ж восени, після жнив, хліб зібрали, урожай був непоганий, бо я пам’ятаю, зерна уже з колгоспу батько привіз на підводі багатенько мішків. І от спекла мама, змололи ж муку, був там недалеко вітряк у одного односельчанина свій, ще з тих часів доколгоспних остався, там мололи зерно на муку, привіз він ту муку. Мама зразу спекла хліб. Дуже він, як кажуть, поспів, запаху повна хата, такий знаєте аромат від хліба. От сіли ми до столу, батьки ж і ми п’ятеро, п’ятеро дітей і ми всі невеликі ж були – років два-три різниця між нами була, но братік був самий меншій (він ще й зараз живий, но слабий вже). І порізав батько ту хлібину, при чому хліб же пекли такий великий, був на капустяному листку, пахучий, порізав хлібину ту, став, стоя, як сьогодні пам’ятаю, стоячи каже: «Діти, ми зараз поїмо перший раз нового хліба, бо ми ж його цілий 33-ій рік ми його ж не бачили». Бо справжнього не бачили, пекли якісь матрьошки там. Ми ждемо: «Оце, – каже, – ми будемо сьогодні їсти хліб і будем їсти завжди. Буде тепер в нас хліб, хліб буде родити». Харашо. Но шо мені найбільше запам’яталося… Це ж він говорив стоячи, стояв і держав кусок хліба в руках і тоді каже: «Мої діти, ви забудете як пахла квасоля, як пахне спечений буряк, але запаху сьогоднішнього хліба ви не забувайте ніколи. (а в хаті, я сказала, аромат хліба був) І запам’ятайте, що хліб завжди треба берегти. Ніколи не бросайте й крихти хліба під ноги, не можна топтатися по хлібові. І виростете, пам’ятайте, що хліб треба добувати тільки працею». Це його дослівні слова. Я його й до сьогоднішнього дня в мене в пам’яті його слова, як згадаю, шо він каже: «Хліб, пам’ятайте, – це багатство, яке нічим оцінити не можна і для людини саме важливе – це хліб»…
Батько при цьому хрестився?
Цього я не знаю, не хрестився, він не дуже набожний був. Я б не сказала, шо він дуже набожний був.
А мама?
А мама набожна була, а батько – ні. Може це неважливо, но в мене до сьогоднішнього дня, хоть я вже сєдоволоса, но збереглися пам’ять про ті слова, що хліб треба берегти. В мене зараз домашні мої часто сміються: «Бабушка, ну шо ти доїдаєш ті кусочки». Їмо борщ з хлібом, кусочок остався, я його ніколи не кладу, я вже з другой стравой намагаюсь його з’їсти . Таня часто каже: «Та брось, бери он булочку чи печеньо, чи шо в нас є до чаю». Кажу: «Нє, я кусочок должна доїсти». Представляєте? А так вбилось в пам’ять дитини. Я ж зараз сєдоволоса, по-інному повинно бути, а я ці пам’ятаю, що хліб – це хліб. А в нас тепер цього відношення у молоді до хліба нема.
От мені здається, що одна із причин голоду була це перше – розкулачування. Знищено було велика частина іменно найзаможніших селян, у яких були знаряддя виробництва – борона, сіялки й інше, й все, шо потрібно. І цей прослойок населення, будем казати, був же майже знищений, виселені вони були майде всі, также ж? Це одне. Кращі частини селянства… Ви знаєте шо, я ціню літературу: «Хазяїн» Карпенка-Карого, «Сто тисяч», пам’ятаєте? Так це таких хазяйнів і таких калиток були одиниці, були такі «стяжатєлі землі», но більшость з них ото куркулів були звичайні великі працівники, труженики, трудівники на землі. Їх знищили. Це вже для держави убиток і державна ж помилка одночасно, так же?
Ну в них же були якісь великі плани.
От, але ми їх не знаємо…
Знищити селянство як клас.
Це було зроблено іменно зверху, так же? Друге – не вірно була проведена колективізація. До колективізації я вже ж бачила, шо селяни для обробітку землі по своєму бажанню вибирали собі, як кажуть, спільника як працювати на землі. Оце ви дружили з Петром, з Іваном, з Степаном – оце їх три- чотири об’єднувались, орали землю разом – сьогодні в Степана, завтра в Івана, післязавтра у Петра. Я такі примітивні приклади приводжу. Косили также ж, всі разом – сьогодні в одного викосили, завтра в другого, а потім у третього. Молотили теж так. Це я бачила своїми глазами. Це вже був в них, як кажуть, спільний обробіток землі. Це ж було порушено тоже. Пішли вони в колгоспи… Но оці ж, як кажуть, мужики, які разом обробляли землю, вони іменно обробляли землю, вирощували ж хороші врожаї. А були і тоді ж і п’яниці, і лацюги, які робили сяк-так. Потім всі пішли в колгосп, причом першими пішли одні, а потім другі. Примусили піти в колгосп, бо виходу ж не було – одноосібником же жити вже не можна було.
А чому? От я, наприклад, не хочу йти в колгосп і не піду.
Ну тоді ж заставляли, примусово йшли в колгосп.
А шо могли зробити, якщо не піти?
Тоже могли розкуркулити. От заможні, середняки пішли теж в колгосп же, сусіди, яких я знала. При чому вони пішли… Приходили до батька, я пам’ятаю, вечером (як завжди мужики збиралися, там обговорювали свої справи) і от, як кажуть, випадково чула таку фразу, яку сказав тоже батько: «Пишемо заяви і завтра йдемо». А другий каже: «Так, Степанович, не хочеться ж. Шо це таке, ми б самі робили». Він каже: «Нас не залишать тут, ми загримемо теж на Соловки». Значить боялись люди того, що їх можуть теж кудись вислать на Соловки та так і було.
А ви знали, що таке «Соловки»?
Знала.
А хто розповідав?
Я чула розмови. Бо вже багатьох вислали, а куди – казали на Соловки.
А взагалі дорослі допускали, щоб ви присутні були при розмовах?
Ні.
А шо казали дорослі?
Ну був закон такий, шо як до нас приходили чужі люди і хотілося їм шось своє рішити, вони йшли в одну хату, а казали нам: «Малі в спальню!». Двері закрили. Я, наприклад, ніколи не чула і не пам’ятаю такого випадку, шоб ми чули якісь серйозні розмови дорослих, які нам не треба були знати. А от про те «шо ми загримемо на Соловки» я чула зовсім випадково, бо мене мама послала там у комірчину шось принести, а дверці ж в комірчині були відкриті, а вони сиділи на колодах надворі і ото я случайно чула. Мені страшно стало, не дай Бог і нас поженуть на Соловки. А я знала вже, шо на Соловки висилали людей.
А хотілось слухати розповіді дорослих?
Я кожній дитині, діти завжди були допитливі.
Вас теж розкуркулювали?
Ну зерно тільки забирали в 31-му році, а більше в нас нічого не брали. Ну оці знаряддя для обробітку землі…
Теж забрали?
Нєт, у батька було вже необхідне для обробітку землі, крім молотарки. Це мєлочь там – борони, плуги, сіялка, греблю оцю, шо згрібали – це все було. Молотарки тільки не було.
А корову мали?
Да, аякже, без корови не можна. Ми настрадалися як у колгосп забрали корову. В колгосп забирали корови і при чому на один день коней же звели мужики… Ну як зводили коней ще знаєте такого, як сказати, чи жалю, чи вираження свого жалю в людей я не пам’ятаю, не чула. А от як забирали коров на другий день зранку, я пам’ятаю, відводили корів на усадьбу розкуркуленого, там же ж побудов багато – клуня, сараї, ну те, шо треба – то туди зводили коров. Це страх був, плакали жінки, ну як забрали з двору коровку, повів батько коровку. Плач був… наприклад, навіть за покійниками такого плачу не пам’ятаю, за тим як зводили корівок. Вони ревли, чи вони чуяли біду, Бог їх знає.
А як Вашу корову звали, ви не пам’ятаєте?
Білу… Білашка мама все казала. Шерсть в неї була такого світлого кольору і от вона була Білашка. Давала молока, мама в одне відро не видоювала – одне відро, а потім приходила брала друге. Но вона бідна в колгоспі скоро пропала. Через рік же колгосп корів віддали людям, но нам уже корови не віддали, нам дали телятко, теличку таку, з якої потім виросла коровка. Ну вже зовсім не та корова. А то в нас була корова…
Були іменно в цей час страшні події, шо вигибали сім’ї. Я не бачила, шоб всі сім’ї помирали, я бачила окремі смерті, бачила пухлих людей, це я бачила. Але таких трагедій, як я іноді чую, я не бачила, як кажуть, дитина, проте я судити не говорю і не можу судити. А от оті б люди оперували б цими фактами. Я думаю, шо коли б ця тема була взята до уваги раніше, зараз б цього спору не було. Не було б того, шо одні заявляють «не було голоду», другі – «був». Це вже тут різні судження. Ви згодні зо мною? Я так, напримєр, думаю і я маю право думати, я вже доросла тепер людина і я суджу вже про події із свого теперішнього розуму, не тодішнього. Тоді ми могли поплакати, як хочеться їсти та й все.
А як Ви думаєте, про те, що ви сьогодні розповідаєте про те, як батько казав про хліб, про те, що ви бачили – це нічого не змінить наше майбутнє? Хоч Ви були дитиною, але Ви свідок, Ви думаєте ніякого значення це не буде мати Ваш голос, Ваші дитячі спогади?
Я думаю теж двояко – деякі люди дійсно сприймуть і повірять, що дійсно ця людина пережила голод. А можуть бути і такі, шо скажуть, як я казала: «Шо вона може знати дитина тих років, підліток тих років». Буде судження двояке, моя така думка. Ви згодні зо мною? Так як зараз двоякі погляди в людей – одні то, другі то. Так і про нашу з вами розмову буде думка мені здається неоднозначна.
А Ваша особиста думка яка, з позиції сьогоднішнього часу?
З позиції сьогоднішнього дня моя думка така, шо кожне ствердження про те, шо голод був – це правда. Тут заперечувати не треба. Це був великий голод, величезне, страшне, страшна біда для людей, що жили тоді. І друга мені здається, що все таки спогади про ті роки далекої давнини у одної частини суспільства… (ні, я вже не підберу українське слово) здравомислящєй виникне в душі два сумління: одне – хто ж був винен в цьому, а друге думка, або друге бажання – як уникнути цього, щоб воно ніколи не повторилось. В мене як у людини, якби мені задали питання, я б відповіла так. Не знаю як ви віднесетесь до цього.
А Голодомор може повторитись?
Нєт, я думаю, шо воно не повториться. Це був би великий гріх для суспільства, якщо виник ще голод по чиїсь вині, як кажуть, по необережності когось. Як кажуть, по законам людського гуманізму таке повторитись не повинне ніколи й ніде. Я так думаю, а ви як? А ви як думаєте – може чи ні? Я думаю, шо ніякий народ, який знатиме або знає про це більше не допустить, шоб це повторилося.