1. Дата запису: 10 жовтня 2009 року;
2. Місце народження: село Великі Будки Недригайлівський район Сумська область;
3. Хто записав: Твердохліб Віта;
4. Респондент:  Ляшенко Григорій Васильович, 16 березня 1920 р.н., народився в селі Великі Будки Недригайлівський район Сумська область;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Великі Будки Недригайлівський район Сумська область.

Якою була Ваша родина на той час?

Батько, мати, брати – 3 чоловіки, сестра Надія. 7 чоловік

Чи пам’ятаєте якийсь день з того часу?

Пам’ятаю 20 серпня 1932 року, коли нас розкуркулювали. Забрали худобу, інвентар, батька відправили у Сибір, а нас вигнали з хати.

Яку страву того часу пам’ятаєте?

У колгоспі давали юшку (1 раз в день).

Що і з чого варили їсти?

Борщ з лободи, щавелю листу.

Хто з родичів, знайомих помер у ті роки?

Невожай Марья, Мірошниченко Марко.

Чи забирали у вашої родини хліб на заготівлю?

Забирали. Приходили комсомольці: Холоша Іван, Саєнко Іван.

Хто з учителів того часу працював у школі?

Сахновський (чоловік і жінка), приїжджі.

Хто лікував людей? Які довідки видавали померлим?

Бриловський (с. Вовківці).

Хто був головою сільської ради?

Холоша Дмитро Григорович.

Чи немає фотографії того часу?

Немає.

Чи не було випадків канібалізму (людожерства)?

В нашому селі не було.

Чи вимінювали Ви речі на продукти харчування?

В 1933 р. виміняли золотий ланцюжок і хрестна муку.

Скільки, на Вашу думку, померло людей на Вашій вулиці (у Вашому хуторі)?

Точно не пам’ятаю.

Чи були випадки розбою?

Були. В селі займалися цим Зиблий, дід Лисюк, Сидоренко.

1. Місце запису: село Собич Шосткинського району Сумської області;
2. Дата запису: 21 липня 2005 року;
3. Хто записав: Ільєнко Людмила Миколаївна, учитель історії Собицької ЗОШ I-III ступенів Шосткинської райради Сумської області;
4. Респондент: Скорик Ольга Федосівна, 1927 р. н., народилася у селі Собич Шосткинського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Собич Шосткинського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Да, помню.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Не знаю даже. Батько Федос казав, шо шоб у колгосп собрать людей придумали таку політіку.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, то хто це робив?

Мєсни власті.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, сама не бачила, бо мала була, а старші не казали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання податків?

Цього не знаю точно. Мати казала, шо пришли і сказали, шо ваш ток (гумно ще кажуть) тепер буде не ваше, а колгоспне.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Расказували, шо людей висилали тих, хто сопротивлявся колхозам.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю.

Як люди боронилися?

Видно, хто як мог. Точно не знаю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Хто ховав, все равно забирали. Ну умудрялись потрохи.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Казали, комсомольци.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не помню я. А розказували, шо ходили групами, артельно.

Де можна було заховати продукти харчування?

У ямках у лісі. Ховали ноччю, шоб нехто не бачив, де.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

У бригадах давали мисочку супу чи похльобки із гречки.

Забирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Розказували, шо брали все. А як же, не пошов у колгосп – враг. Бери все, воюй із врагом.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Називали «расхіщеніє социалістичной собственности». Судили за те, шо, щоб не вмерти, брав картоплину, колоски чи іще шось. Казали, це закон про «5 колосків»

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Було строго. Люди боялись брать. Од безвиході ходили тайно в поле, а шоб офіціально, ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгоспники. Об’їждчики.

Чи люди хотіли добровільно йти у колгосп?

Набольш, не хотіли. Жалко було свою корівку, коня оддавать добровільно, ішли тільки сами бєдні, у кого нечого не було.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Заставляли канєшно, Однимали скот, даже сараї, усе, шо бачили, шо собі забирали, шо продали, обещали ситу жизнь.

Де приховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Не знаю. Мала була.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Росказували, шо і дньом і ноччю, коли хотіли.

Скільки разів приходили до хати?

Не помню.

Коли почали люди помирати з голоду?

Уже не помню, бо пережила іще 79 год.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю. Найбільш разбирали родини.

Хто не голодував у селі і чому?

У кого були вітряки, пока їх не забрали чи не разобрали. Хто плотничив, хто ходив за Десну на заработки.

Хто зумів вижити?

Хто крутився. Єздив мінять. Зумєв до новой власті приспособиться.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помогли, чим могли, ну так, шоб нехто не знав.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як мог.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Помогали потроху.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Жолуді мололи, пекли шось похоже на хліб. Лободу, лугову цибулю, шавель, липу.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Липа, явор молодий.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Зайцев (ну їх було совсєм мало), голубів, ворон.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Не помню, видно можно.

Чи був голод у містах?

Казали, шо не такий, як у селах. Там рабочим давали потрохи хлєба.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін» [прим. «торгзін»]?

Не помню.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Казали чимало.

Чи відомі випадки людоїдства від голоду?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі, а хоронив хто придётся.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця заховання людей, померлих від голоду?

Не знаю, кроме кладбища.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Родичів обезательно, а пришлих ніхто не помнить.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкви – тепер і за радянської влади?

Нечасто хожу, дак не знаю точно, неправди казать не буду.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. Мабуть. Києвского патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 р.р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молодь знає, да мало. Я расказую.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Хто його знає. Видно власть така непродумана.

1. Місце запису: cело Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
2. Дата запису: 20 лютого 2008 року;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Сидаш Анастасія Василівна, cело Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в cелі Красноярка Сахновщинського району Харківської області.

Що я думаю? Шо іменно окремим було вигодно заявити, що не було на Україні Голодомору, це тільки комусь у вигоду. Того шо народ простий скаже вам, що ми голодували. А як ви хочете називати – чи це Голодомор, чи це геноцид – це вже треба було рішати зразу. Понімаєте, в мене така думка, що відбулося це і нужно було урядові, в тому числі й нашому, сказати, шо: «Да, це було так, чиясь задумка, чиясь помилка». Моя така думка. Тоді СССР був СССР, як кажуть, починаючи із керівництва СССР сказати, шо: «Да, народ наш пережив те й те. По таких то причинах було це допущено». Якби я була у руля, я б сказала це і не було б оцієй возні зараз. А чого це не було зроблено, судити не нам. Так же?

Взагалі мені казали, що про це було заборонено страшно розповідати. Це був страх у людей.

Да. Я вам поясню, чого страх у людей був. Як ми пережили голод, мій батько сказав як ми вижили: «Ми пережили велике горе, будемо жити заново». Це проста людина сказала. Бачте, це я тепер, я тоді не розуміла, що це воно значило і чого він так сказав, а от зараз я розумію батька. Шо сказав він так тому, шо не хотів травми, як кажуть, моральної травми для дитини, для людей взагалі, бо згадувати те страшне… Я не знаю, хто може спокійно зараз про це сказати. Це дійсно страшно було згадувати про те, як ми… як кажуть, намучились, скільки ми перенесли страждань у голодні роки. Шо значить було бачити 5 дітей, які не бачили кусочка хліба. Це уявляєте? Він так і сказав: «Горе це ми забудем і будем жити спочатку». І пішли, хліб уродив, слава Богу. Я пам’ятаю (це вже деталь така, ви не звернете уваги,бо для вас нічого не значить) у 33-му році уже ж восени, після жнив, хліб зібрали, урожай був непоганий, бо я пам’ятаю, зерна уже з колгоспу батько привіз на підводі багатенько мішків. І от спекла мама, змололи ж муку, був там недалеко вітряк у одного односельчанина свій,  ще з тих часів доколгоспних остався, там мололи зерно на муку, привіз він ту муку. Мама зразу спекла хліб. Дуже він, як кажуть,  поспів, запаху повна хата, такий знаєте аромат від хліба. От сіли ми до столу, батьки ж і ми  п’ятеро, п’ятеро дітей і ми всі невеликі ж були – років два-три різниця між нами була, но братік був самий меншій (він ще й зараз живий, но слабий вже). І порізав батько ту хлібину, при чому хліб же пекли такий великий, був на капустяному листку, пахучий, порізав хлібину ту, став, стоя, як сьогодні пам’ятаю, стоячи каже: «Діти, ми зараз поїмо перший раз нового хліба, бо ми ж його цілий 33-ій рік ми його ж не бачили». Бо справжнього не бачили, пекли якісь матрьошки там. Ми ждемо: «Оце, – каже, – ми будемо сьогодні їсти хліб і будем їсти завжди. Буде тепер в нас хліб, хліб буде родити». Харашо. Но шо мені найбільше запам’яталося… Це ж він говорив стоячи, стояв і держав кусок хліба в руках і тоді каже: «Мої діти, ви забудете як пахла квасоля, як пахне спечений буряк, але запаху сьогоднішнього хліба ви не забувайте ніколи. (а в хаті, я сказала,  аромат хліба був) І запам’ятайте, що хліб завжди треба берегти. Ніколи не бросайте й крихти хліба під ноги, не можна топтатися по хлібові. І виростете, пам’ятайте, що хліб треба добувати тільки працею». Це його дослівні слова. Я його й до сьогоднішнього дня в мене в пам’яті його слова, як згадаю, шо він каже: «Хліб, пам’ятайте, – це багатство, яке нічим оцінити не можна і для людини саме важливе – це хліб»…

Батько при цьому хрестився?

Цього я не знаю, не хрестився, він не дуже набожний був. Я б не сказала, шо він дуже набожний був.

А мама?

А мама набожна була, а батько – ні. Може це неважливо, но в мене до сьогоднішнього дня, хоть я вже сєдоволоса, но збереглися пам’ять про ті слова, що хліб треба берегти. В мене зараз домашні мої часто сміються: «Бабушка, ну шо ти доїдаєш ті кусочки». Їмо борщ з хлібом, кусочок остався, я його ніколи не кладу, я вже з другой стравой намагаюсь його з’їсти . Таня часто каже: «Та брось, бери он булочку чи печеньо, чи шо в нас є до чаю». Кажу: «Нє, я кусочок должна доїсти». Представляєте? А так вбилось в пам’ять дитини. Я ж зараз сєдоволоса, по-інному повинно бути, а я ці пам’ятаю, що хліб – це хліб. А в нас тепер цього відношення  у молоді до хліба нема.

От мені здається, що одна із причин голоду була це перше – розкулачування. Знищено було велика частина іменно найзаможніших селян, у яких були знаряддя виробництва – борона, сіялки й інше, й все, шо потрібно. І цей прослойок населення, будем казати, був же майже знищений, виселені вони були майде всі, также ж?  Це одне. Кращі частини селянства… Ви знаєте шо, я ціню літературу: «Хазяїн» Карпенка-Карого, «Сто тисяч», пам’ятаєте? Так це таких хазяйнів і таких калиток були одиниці, були такі «стяжатєлі землі», но більшость з них ото куркулів були звичайні великі працівники, труженики, трудівники на землі. Їх знищили. Це вже для держави убиток і державна ж помилка одночасно, так же?

Ну в них же були якісь великі плани.

От, але ми їх не знаємо…

Знищити селянство як клас.

Це було зроблено іменно зверху, так же? Друге – не вірно була проведена колективізація. До колективізації я вже ж бачила, шо селяни для обробітку землі по своєму бажанню вибирали собі, як кажуть, спільника як працювати на землі. Оце ви дружили з Петром, з Іваном, з Степаном – оце їх три- чотири об’єднувались, орали землю разом – сьогодні в Степана, завтра в Івана, післязавтра у Петра. Я такі примітивні приклади приводжу. Косили также ж, всі разом – сьогодні в одного викосили, завтра в другого, а потім у третього. Молотили теж так. Це я бачила своїми глазами. Це вже був в них, як кажуть, спільний обробіток землі. Це ж було порушено тоже. Пішли вони в колгоспи… Но оці ж, як кажуть, мужики, які разом обробляли землю, вони іменно обробляли землю, вирощували ж хороші врожаї. А були і тоді ж і п’яниці, і лацюги, які робили сяк-так. Потім всі пішли в колгосп, причом першими пішли одні, а потім другі. Примусили піти в колгосп, бо виходу ж не було – одноосібником же жити вже не можна було.

А чому? От я, наприклад, не хочу йти в колгосп і не піду.

Ну тоді ж заставляли, примусово йшли в колгосп.

А шо могли зробити, якщо не піти?

Тоже могли розкуркулити. От заможні, середняки пішли теж в колгосп же, сусіди, яких я знала. При чому вони пішли… Приходили до батька, я пам’ятаю, вечером (як завжди мужики збиралися, там обговорювали свої справи) і от, як кажуть, випадково чула таку фразу, яку сказав тоже батько: «Пишемо заяви і завтра йдемо». А другий каже: «Так, Степанович, не хочеться ж. Шо це таке, ми б самі робили». Він каже: «Нас не залишать тут, ми загримемо теж на Соловки». Значить боялись люди того, що їх можуть теж кудись вислать на Соловки та так і було.

А ви знали, що таке «Соловки»?

Знала.

А хто розповідав?

Я чула розмови. Бо вже багатьох вислали, а куди – казали на Соловки.

А взагалі дорослі допускали, щоб ви присутні були при розмовах?

Ні.

А шо казали дорослі?

Ну був закон такий, шо як до нас приходили чужі люди і хотілося їм шось своє рішити, вони йшли в одну хату, а казали нам: «Малі в спальню!». Двері закрили. Я, наприклад, ніколи не чула і не пам’ятаю такого випадку, шоб ми чули якісь серйозні розмови дорослих, які нам не треба були знати. А от про те «шо ми загримемо на Соловки» я чула зовсім випадково, бо мене мама послала там у комірчину шось принести, а дверці ж в комірчині були відкриті, а вони сиділи на колодах надворі і ото я случайно чула. Мені страшно стало, не дай Бог і нас поженуть на Соловки. А я знала вже, шо на Соловки висилали  людей.

А хотілось слухати розповіді дорослих?

Я кожній дитині, діти завжди були допитливі.

Вас теж розкуркулювали?

Ну зерно тільки забирали в 31-му році, а більше в нас нічого не брали. Ну оці знаряддя для обробітку землі…

Теж забрали?

Нєт, у батька було вже необхідне для обробітку землі, крім молотарки. Це мєлочь там – борони, плуги, сіялка, греблю оцю, шо згрібали – це все було. Молотарки тільки не було.

А корову мали?

Да, аякже, без корови не можна. Ми настрадалися як у колгосп забрали корову. В колгосп забирали корови і при чому на один день коней же звели мужики… Ну як зводили коней  ще знаєте такого, як сказати, чи жалю, чи вираження свого жалю в людей я не пам’ятаю, не чула. А от як забирали коров на другий день зранку, я пам’ятаю, відводили корів на усадьбу розкуркуленого, там же ж побудов багато – клуня, сараї, ну те, шо треба – то туди зводили коров. Це страх був, плакали жінки, ну як забрали з двору коровку, повів батько коровку. Плач був… наприклад, навіть за покійниками такого плачу не пам’ятаю,  за тим як зводили корівок. Вони ревли, чи вони чуяли біду, Бог їх знає.

А як Вашу корову звали, ви не пам’ятаєте?

Білу… Білашка мама все казала. Шерсть в неї була такого світлого кольору і от вона була Білашка. Давала молока, мама в одне відро не видоювала – одне відро, а потім приходила брала друге. Но вона бідна в колгоспі скоро пропала. Через рік же колгосп корів віддали людям, но нам уже корови не віддали, нам дали телятко, теличку таку, з якої потім виросла коровка. Ну вже зовсім не та корова. А то в нас була корова…

Були іменно в цей час страшні події, шо вигибали сім’ї. Я не бачила, шоб всі сім’ї помирали, я бачила окремі смерті, бачила пухлих людей, це я бачила. Але таких трагедій, як я іноді чую, я не бачила, як кажуть, дитина, проте я судити не говорю і не можу судити. А от оті б люди оперували б цими фактами. Я думаю, шо коли б ця тема була взята до уваги раніше, зараз б цього спору не було. Не було б того, шо одні заявляють «не було голоду», другі – «був». Це вже тут різні судження. Ви згодні зо мною? Я так, напримєр, думаю і я маю право думати, я вже доросла тепер людина і я суджу вже про події із свого теперішнього розуму, не тодішнього. Тоді ми могли поплакати, як хочеться їсти та й все.

 А як Ви думаєте, про те, що ви сьогодні розповідаєте про те, як батько казав про хліб, про те, що ви бачили – це нічого не змінить наше майбутнє? Хоч Ви були дитиною, але Ви свідок, Ви думаєте ніякого значення це не буде мати Ваш голос, Ваші дитячі спогади?

Я думаю теж двояко – деякі люди дійсно сприймуть і повірять, що дійсно ця людина пережила голод.  А можуть бути і такі, шо скажуть, як я казала: «Шо вона може знати дитина тих  років, підліток тих років». Буде судження двояке, моя така думка. Ви згодні зо мною? Так як зараз двоякі погляди в людей – одні то, другі то. Так і про нашу з вами розмову буде думка мені здається  неоднозначна.

А Ваша особиста думка яка, з позиції сьогоднішнього часу?

З позиції сьогоднішнього дня моя думка така, шо кожне ствердження про те, шо голод був – це правда. Тут заперечувати не треба. Це був великий голод, величезне, страшне, страшна біда для людей, що жили тоді. І друга мені здається, що все таки спогади про ті роки далекої давнини  у одної частини суспільства… (ні, я вже не підберу українське слово) здравомислящєй виникне в душі два сумління: одне – хто ж був винен в цьому, а друге думка, або друге бажання – як уникнути цього, щоб воно ніколи не повторилось. В мене як у людини, якби мені задали питання, я б відповіла так. Не знаю як ви віднесетесь до цього.

А Голодомор може повторитись?

Нєт, я думаю, шо воно не повториться. Це був би великий гріх для суспільства, якщо виник ще голод по чиїсь вині, як кажуть, по необережності когось. Як кажуть, по законам людського гуманізму таке повторитись не повинне ніколи й ніде. Я так думаю, а ви як? А ви як думаєте – може чи ні? Я думаю, шо ніякий народ, який знатиме або знає про це більше не допустить, шоб це повторилося.

1. Місце запису: село Собичеве Шосткинського району Сумської області;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року;
3. Хто записав: Костюченко Галина Миколаївна;
4. Респондент: Скакун Катерина Пилипівна, 13 листопада 1909 р.н., народилась у селі Собичеве Шосткинського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Собичеве Шосткинського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Помню. Був.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неурожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, то хто це робив?

Не забирали, нічого було забирать.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не помню.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання податків?

Не було цього.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Була висилка людей, забирали корів.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не помню.

Як люди боронилися?

Не було цього.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не помню.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не помню.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не було чого ховать.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Забирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не помню.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ходили, збирали, і ганяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Не знаю.

Чи люди хотіли добровільно йти у колгосп?

Хотіли і не хотіли.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Хто не хотів, то забирали скот з хати.

Де приховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Не ховали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Нічого було забирать.

Скільки разів приходили до хати?

Не приходили.

Коли почали люди помирати з голоду?

Не помню.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

У кого був запас їжі.

Хто зумів вижити?

У кого було їсти.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

А хто його знає?

Які засоби вживали до виживання?

Не знаю.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі ховались, щоб не допомогти.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Обривали їли, що попало. Акацію обривали, кияшки на болоті.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Акацію, липу, клевер рвали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Нічого було.

Чи був голод у містах?

У городі заводи робили, буханку хліба крали і по десятки за скибочку нас продавали. Було за шо, дак купляли у них, а не було, так сиділи. У городі було лучше.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін» [прим. «торгзін»]?

Не чула.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства від голоду?

Не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Люди умирали і їх хоронили на кладбищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Нє, кому там було платить.

Чи відомі у Вашому селі місця заховання людей, померлих від голоду?

Немає.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

На Проводи родичі усіх поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкви – тепер і за радянської влади?

У нас церкви нема.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкви немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 р.р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Не знають про голод. А своїм родичам я про голод розказувала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

А хто його знає, не знаю.

1. Місце запису: село Постольне Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 року;
3. Хто записав: Гутенко Т.М.;
4. Респондент: Білоконь Прасков’я Сергіївна, 1920 р.н., народилася у селі Постольне Сумського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Постольне Сумського району Сумської області.

(розмову зафіксовано зі збереженням мови респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-1933 роках?

Да, грех не помнить.

Які, на Вашу думку могли бути причини голоду? Неврожай засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Бог вродил, всё було, вродило. Да влада местная всё выгребла.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Начальство. Вони уже всі померли.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на зібрання податків?

Не було ніяких документів. Батько був середняк. Не пішов в колхоз, пришли, описали все, забрали: корову, коня, одежу, продукти. Некуда стало деваться і пришлось идти в колхоз.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Да.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не скажу, не бачила.

Як люди боронилися?

Бога просили о помощи.

Чи можна було приховати якісь частину зерна, продуктів, овочів?

Куда приховать, с палками шуряли. Если б приховали, то не померли бы с голоду.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Вони уже померли все. Були свої і чужі. Гутенко Семен Макарович і Гутенко Ганна Андріївна. Вони облазили везде.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

3-4 души лазили, сховать негде було, все находили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде. Что причиталось, то платили, а что для себя оставили, то забирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Возили баланду.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не ідеш в колхоз, забирали все до гроша, а самі садили на подводы и вывозили далеко від дома, на голом месте доживать.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не помню.

Чи дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?

Гоняли, не можна було.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Люди: объездщики, сторожа.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Не хотіли.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Крепко змушували. Самі не приведут хозяева тоді придут і заберут все, что є, до последней рубашки і вигребут все продукти, что были для семьи.

Де приховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніде. Прийшли утром, забрали корову і коня.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В любе время.

Скільки разів приходили до хати?

Поки все не заберуть.

Коли почали люди помирати з голоду?

В 1933 годе.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Всі голодували.

Хто зумів вижити?

Кому повезло.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктам?

Може ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Ніяких.

Чи мали якісь допомогу від родичів, які менше голодували?

У нас родичів не було, ми не мали.

Що вживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Всі ягоди.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору і їжу?

Не пам’ятаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ворон, горобців і їли мертву коніну.

Чи можна було щось купити в місті, чи вимінювали і їжу?

За що, як усе забрали?

Чи був голод у містах?

Був.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсин» [прим. «торгзін»]?

Не чула.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багацько.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Де ходило там і перекинулось. Если была семья, то родные хоронили, а безродніх посилали с колгоспу по наряду.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На городах, в садках.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зимні свята?

Да, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер, і за часів радянської влади.

Родня помнит и поминает завжди.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає. Є у соседнему и Лікарському селі.

Чи встановили і селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Обов’язково.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталіна.

1. Місце запису: село Постольне Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 26 липня 2005 року;
3. Хто записав: Шкарута В.М.;
4. Респондент:  Білоконь Олександра Федорівна, 1926 р.н. народилася у селі Постольне Сумського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Постольне Сумського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Аякже, мені тоді 7 год було.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Голод начався з нового году, а врожай той год був, а чого так получилось, не знаю. Влада збирала врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Одбирав хто не хотів робить, той і забирав, що в колхози йшли, вислужувались перед владою. Пшоно було в самоварі, і те забрали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Може і поощрялось, не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якійсь документи на відбирання продуктів?

Нічого у них не було, приходили і забирали все на світі.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Аякже, висилали, з хатів виганяли.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Зброї не було, ми не бачили.

Як люди боронилися?

Лаялись, плакали, хто як міг.

Чи можна було приховати якісь частини зерна, продуктів, овочів?

Можна хіба закопать, а так видирали все, я ж кажу, жменя пшона і ту забрали з самовара.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ходили і по горищах, заглядали скрізь, і під піччю, а люди називали їх батраками.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

У троє і п’ятеро, їздили кіньми, грузили і забирали все.

Де можна було заховати продукти харчування?

Можна і закопать, та ми ж і не ожидали, що будуть так забирать, шукать.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та трохи давали і в колгоспах, їсти варили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали все, що було лучше. Все тягли.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Аякже, чула. Це так, наприклад: пішла я в поле і вирвала п’ять колосків, так за це і судили. Страшне що було.

Чи дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?

Заставляли збирать, тільки ж усе віддавали в колгосп, а збирать ходили, що хоч щось з’їсти.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ці люди, що робили в колгоспі, обозчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів, а хто не хотів, заставляли.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Хто не хотів, висиляли з хат, а то і засилали в Сибір, а хати забирали.

Де приховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Може хто і ховав, в ми ні. Ми зразу пішли до колхозу і коняку і корову оддали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом ходили, їздили конем душ по п’ять з хати в хату, забирали все із хатів, сараїв.

Скільки разів приходили до хати?

Раз приходили і забирали все підчисту.

Коли почали люди помирати з голоду?

З зіми, пухлі були дуже, їсти нічого було.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Забирали кудись, був якийсь дом, там їм і їсти давали.

Хто не голодував в селі і чому?

Всі голодували, може начальники якісь і не голодували, а так всі голодували.

Хто зумів вижити?

В кого коровка, хоч і поганенька, була, хоч і скотину годувать нічим було, а тоді вже як вродиться врожай, то легше стало, дождалися весни, а там і літо.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктам?

Було, було, помогали, ми молоко сусідам давали, то картошки, хоч мерзлої, поділялись всім.

Які засоби вживали до виживання?

Які там засоби, їли що під руку попадалось.

Чи мали якісь допомогу від родичів, які менше голодували?

Аякже, помогали одне одному.

Що вживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли свирілу, грицики, все, що можна було.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору і їжу?

Ми такого не їли, бо тут і дерев як таких якось мало, ми все бур’яни їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Хто знає. Казали, що люди граків їли, ну ми ні.

Чи можна було щось купити в місті, чи вимінювали і їжу?

Мінять міняли, а купувать грошей не було.

Чи був голод у містах?

У городі мов не так, у селі люди дуже голодували.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсин» [прим. «торгзін»]?

Не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато мерло, більше мужчини якось мерли.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Такого у нас не чуть було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Та родичі дома ховали, по садках.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто не платив, самі ховали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Та їх же по домах ховали.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зимні свята?

Аякже, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер, і за часів радянської влади.

Згадують і поминають, а раніше ні, бо й в церкву не можна було піти.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У Лікарському є.

Чи встановили і селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести трудно було ставить, рубали на дрова.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розказувала, а молодь хто знає, а хто ні.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винні ті, хто допустив оте розкрадання, хто був при владі.

1. Місце запису: cело Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
2. Дата запису: 20 лютого 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Яшкова Любов Миколаївна, 1925 р.н., народився в селі Красноярка Сахновщинський район Харківська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Красноярка Сахновщинського району Харківської області.

Мої батьки змолоду –  мама служила, а папа цей робив на олійниці і на мельниці. Там два хазяїни держали олійницю і мельницю. Він там робив ото. А тоді вже як стали те розганяти оте все, пішли в колгосп. Дали нам оце Красноярка, село Красноярка, дали нам ото там  усадьбу, гектар усадьби і там вони строїлись і ми вже були такі (показує рукою), там вони построїлися і там жили всьо время. А сійчас ту хату розвалили, а другу построїли, це була дочка і зять, і мама ще була. Построїли вони хату, умерла й мама, умер і зять, умерла сестра – всі умерли.

А Ви пам’ятаєте як колективізація починалася? Трошки хоч пам’ятаєте як у колгоспи записували?

Записували у колгоспи, корови позабирали… там де який інструмент був – плуг, борона, те це все позабирали. У нас рядом так сусід був, це вона мати була хрещена моєму братові, а ми її усі звали мамою. Так у їх була сіялка, плуг, борони, це в їх було таке для того, для обробки землі. Було в їх пара коней і молоде ще  було одне, і корова, і телиця. Так корову забрали зразу, коней забрали. А той хазяїн так плакав за лошам. Такий лошачок хорош був, уже таке, що готові запрягати. І таке підходе, стане і дивиться. Рука лижить – воно лизь по руці, пішло. Так його забрали, так він так плакав той хазяїн, каже: «Шо це таке… Хоть би мені оце оставили». Корову забрали, коні забрали, а теличка осталася. Ну шо ж ходять до них кожен день: «Одведи». А йому сказали: «Ти звідсіль уберись, щоб тебе не було». Він поїхав у Харків, там ходив-ходив, не знайшов роботи ніде. А тоді зайшов там на одне підприятіє (не знаю де воно там було), каже: «Я на роботу хочу устроїться». А вони кажуть: «В нас робити нема ніякої, тільки дворнік». А він каже: «А дасте мені квартіру?» Каже: «Двохкомнатна квартіра єсть малєнька. В нас, – каже,  – є жінка».  Це він учився вже, а є жінка. Ну став він там робить, його прийняли на роботу, став він там робити. А ця жінка тут ще живе коло нас рядом. Він ноччю то приїде сюда в Краснопавловку, або отут ще одна станція була, забула як. Приїде, набере оце барахла там усе отаке, назад чувала (здоровий дядько був), наперід пішов на станцію. Приходить на другу чи на третю ніч опєть. А потом осталося постіль їхня і осталося коєшо барахлішко. Він прихав і каже: «Тепер я вже не приїду. А ти оце постіль брось» – «Так на чому ж спати?». Ну згорнула вона постіль усю – ту перину, подушки – зв’язала хорошо і такий чувал пошила, упхнула туди. А то осталося там таке барахло, тоді поснікав та каже: «Я піду». Телиця в колгосп відвели, вона на прив’яз не була на прив’язі і тіка додому. Приходе голова колгоспу: «Тетяно, веди телицю!». Вона каже: «Я поки доведу, вона мене вб’є. Вона ж не прив’язана, а я їй буду надівати на шию, шоб її вести, або на роги». Він тоді прийшов до нашого нового папи: «Знаєте шо, Степанович, одведіть оту телицю» – «Нє, в мене рана здорова. Я її потягаю, рана откриється, тоді буду лежати. А в мене ж тоже сім’я. Не поведу. І вопще навіть якби я здоровий був, я їхньої телиці не поведу. Ми жили як одна сім’я, а тепер я беру її телицю і йду здавати. Скажуть, о як некрасіво». Ну нічого… забрали ту телицю прийшов якийсь другий дядько, я не помню тільки хто, забрали її туди в колгосп. Так вона й падала й ногу виламувала. Ну а ця ж тьотка осталася тут, ми її матір’ю всі звали, хрещена. А спати – не спить, ото вдінеться і отако у вікна загляда. Тільки де хто, вона вискакує і біжить до нас чи до тих сусідів. Каже: «Ноччю лежу, а підійшов під вікно: «Таня, одкрий! Таня, одкрий!». Вона не одкривала, взяла топор і сидить із топором, не одкриває. Ну шо ж, постояв. «Мабуть нема дома,» – каже, – «Мабуть нема дома». Пішов. Ну а вона тоді утром, до утра вже ж досиділа, утром оділася… Одежа ж в неї хороша була, вони жили зажиточно, хорошо. Отако в них нічого не було, так корова, телиця, коні, а такого більш нічого не було. А одіваться, вони одівалися дуже хорошо. Ну нічого. Утром шо вона зготувала там поїсти, поїла. Вділа сапоги хороші, витяжки хороші з галошами, костюм зімній теплий. Вділася харашо і то узол і постіль. А вона й каже: «Шо ж робить з ним? Куди його діть? Заберут». То вона його винесла його туди, де колись кури були. Винесла тудий й закрила, а сама в хаті. Ось заходе голова: «Тетяно, як ти тут?» – «Та нічого». Балака, балакає до неї, а тоді її за ногу і тягне чобіт з ноги, а вона як вдарила тією ногою, а він упав, лежить. «Що це ти мені робиш?». А тоді вже за цю, трошки підтягла вже халяву з чобота, а сама вискочила надвір.

А в нас в хаті сиділа бабка Симьониха така як я, може молодша від мене була, і сусідка, і мама, і у вікно дивляться. А вона вибігла за хату із того, щоб люди бачили, і ото тягне за халяву, не вбується. А мама: «Степановна, шо таке? Може помогти вбуться». А вона: «Та ніяк не натягну». А тоді тако натягла і йде сюди. А він вийшов у двір і пішов геть. Вона підходить, мама і бабушка стоїть. «Шо? Роззував, хотів голу пустити».

Ну вона ж тоді прийшла, тато прийшов з роботи, вона каже: «Ну як мені поїхать звідтілля? Оце якби мені взяти оце і вийти звідтілля». Тато каже: «Знаєте шо, сьогодні кіно у клубі (там зробили клуб, кіно привезли ж), в клубі кіно. Як начнеться кіно у восєм часов, а ми з вами – я візьму великий мішок, а ви менший. Підемо городами, а тоді через сад колгоспний, через луки і я вас доведу…» Так не Краснопавловка, а ближче станція була, я забула як називали ту станцію. Так вони пішли туди пішком кілометрів 30, пішком. Прийшли туди, тіки прийшли, а тато каже: «Постій, я білет возьму, бо вже скоро поїзд». Побігли, білет узяли, винесли, віддали їй білет, тіки прийшов поїзд, вона сіла і поїхала.

Їздять, забирають зерно. Їздять і ото штики отакі ото. Якось придави, тоді як те, а воно як зерно там є, воно посипалося осюди, якась там зроблена. А тоді придавив, потяг далі зерно – «Розкидайте!». Чи сіно чи солома, що було – розкидайте. В нас такого не було, ми ховали під стріху. «А це, – казав покойний тато (Царство йому небесне), – а це нехай лежить на чорний год». Мішечки так, мішок… Знаєте який мішок? Ну чулан. Не знаєте? Ну шо це з сахаром счас мішки, з мукою мішки. Оце такий мішок ріжуть на четверо – так і так. (показує рукою) І оце ці бочки зашивають – оцей і тут І звідтіля, там же не зашито, а це зашивают, насипают туди пшениці, зав’язуют і на горище отак під стріху. А тоді нав’язали з соломи кульочків туди. «Що ви робите?» – «Та оце ж стіг набиваю, холод іде, щоб в хаті тепло було. Ото так. А тоді ж приїхали по селу собирають усе і приїхали до нас. А мама кажуть… А тато заболіли, вони після великої операції часто боліли на кроваті, тато на кроваті. Сказав врач: «Дам бумажку, щоб Вас поки загоїться, не трогали». Тато лежать на кроваті, а шо ж робити? А мама й кажуть: «Коля, ти знаєш шо? Ти встань, посидь, давай ми тебе – посидиш. А ми те барахло все виложимо». А кровать була дерев’яна – отак доски, а отут ще по доски, може отак завишки набито. Там може ще матрас з сіна, а тоді перина зверху, а там спали. Каже: «Давай ми викинемо отой матрас і туди зложимо барахло. Прийдуть, заберуть і діти голі будуть, і ми голі будемо». Ну виклали ми той матрас, отак вже понакладала, а тоді клийонкою застелили, а тоді положили перину, а тоді простиню і ото там тато спали. «Ідут, – мама каже, – Ідут вже до нас». Заходить голова колгоспу, сів отак, кровать стоїть татова, він сів отак збоку. «Ну Степанович, як же дєла твої? Як здоров’я?» – «Так і так, бачте здоров’я, поробився важко і шви розходяться.» – «А шоб другий раз робить?» – «Та, як там вже його робити». Сидить, балакає, такий вже гарний, що Боже сохрани. А тоді одкрива… а сундуки були, ше шафів не було, а сундуки. Одкрива кришку сундука: «А шо це у вас нема нічого?» – «А шо  в нас є? Нема нічого». А там стояли галоші 12 номер, як сійчас помню, красна підкладка така, нові, хороші. Це купив татові брат, приніс і каже… А вони  виходили в калідор чи куди вони і босяком по долівці, бо земляна долівка… каже: «Оце на і не ставай на долівку босими ногами, ходи отак». Він дістав ті галоші, подивився, взяв один надів на сапог собі, взяв другий надів і сидить, балака далі. Ну а тато ж лежат. «А шо це, Коля, давай тобі може трохи вище?» – «Ні, мені харашо, я й так лежатиму». А він тоді до ніг. Якраз там, де ноги лежали, це так вони лежали сюди ноги, а там поскладала мама платки. А платки де ми брали – тато робив жестянником. Оце вони роблять тут,  як смєна їхня той приїжджають нам хату крити, там те зробіть желізом, там те, там те, но особенно хати, посьолки нові строїлися. Так їм оце шо – так і платок, платок, а це вам на сорочку чи на штани, чи на шо – це дають такий гостинець. Ну а мама ж їх поскладала, виростуть же дівчата, будуть ходити. Він подививсь, а тоді отак тягне платок чорний квітчастий, здорові були платки, далі білий. А тато: «Що ви робите? Йосип Матвійович, що ви робите? В мене ж діти!» Він засунув один платок сюди, а другий туди. Вийшов і пішов. А тут приїхала бригада ж, що забирають усе. Вилізли на горище, там було шість чувалів пшениці набрали і два чи три чували кукурудзи. Змели на горищі – нема нічого. Тепер за (нерозбірливо) кладовки, а тут був він нам родич далекий, ми не знаєм, а в нього сім’я вимерла вся, вимерла, нема ні кого. Їсти  не було нічого, вони всі померли з голоду.

А що з калошами тими сталося?

А він обув і пішов, і по сьогоднішній день.

Голова?

Да, голова. І по сьогоднішній день…

Так і не повернув?

Ні. Платки забрав і платків не повернув. Я докажу… А тоді шо ж приходять там на горище, а в нас в кладовке так зроблений саманур, отак зробили і як їх називали… забулася… засічок. Ото тути зсипають там зерно, там пшеницю чи шо і туди накрили, там шо поставили чи положили. Полізли вони в той засічок і вибрали до грами. А тоді це ще й в мами троюродний племінник чи шо: «Тьотя Саня, дайте віника, я вимету». А мама обертається та каже: «Мети язиком, будеш злизувати! Я тобі їсти не дам сьогодні. Не приходь, бо їсти не дам. Вибрав усе, а те язиком злижи». Так він щітка висіла (щьотка, щоб мазати), так щьоткою змів і те забрав. Вийшли, а мама кажуть: «Ну так, Лука, оце щоб тебе і біля двору не було. І їсти тобі не дам, хоч здихай з голоду на моїх глазах. А в мене буде шо-небудь – я не дам!» Поїхали вони.

І як почався… Ви розповідали, що батько казав, що це буде на «чорний» день, так прийшов той «чорний» день?

А оце ж голодовка ця. Оце ж 32-33-ій год, оце воно це робилося. А тоді голодовка, мішечок витягнено, зідрали камень такий тато зробили як млинок, натерли, муку підсіяли чи млинець, чи орішок, чи  шо-небудь, а те чи кашу зварили, чи ще шо-небудь. Другий раз мелем на муку, щоб перемолоти. І там ми вижили, осталися всі живі – і батько, і мати, і нас троє.

Ясно. А Ви пам’ятаєте… може Ви дитиною були і не пам’ятаєте як Сталіна вішали в хатах портрети?

Викидали карточки, викидали ікони, били ногами.

Які карточки викидали?

Ну ось в мене там я з чоловіком, там тато й мама, там он дві дочки й я з чоловіком – оці фотографії. Так ото брали викидали, ікони викидали – все, а чіпляйте Сталіна. А другого, з вусима був, не знаю хто, от не помню хто.

А Сталіна добре пам’ятаєте? А який у Вас був – кольоровий портрет чи чорно-білий?

Ні, оце, де лице було, так воно таке голубуватеньке, а картуз у його тоже голубуватий був і отут ще та була… якась отака та. А на плечах (це я помню голову й плечі), а на плечах були розовенькі якісь як погони. Я тоді їх не знала, а тепер узнала, шо то погони були.

І що батько казав чи мати, хто то такий? Не пам’ятаєте, не було таких балачок?

Не було таких балачок. Бо тоді знаєте, як слово було скажеш, так зразу у допор і куди там, і страшене. Так нам були приказували: «Глядіть, діти, не кажіть нікому нічого. Хто вас шо питатиме – не кажіть, не балакайте ні з ким. Ну так оце з Степанівною, з бабушкою і з тею, тею – з тими балакайте, а такі, яких ви не знаєте – з тими не балакайте і тікайте од їх. А так ніколи розмови такої не було, ніколи нічого.

Батьки не розрішали слухати їхні розмови?

Не розрішали, не розрішали…

Я бачила як сусід наш лежав дома, так через дорогу ну оце один ряд, а оце другий, через дорогу вони жили – Репятіло Іван. Так він уже вдома не міг ходити. А кухню, там давали ж, варили їсти на кухні. Ото вода і коли вкинуть якихось крупів, а коли такі місили, які вони були… з чого вони були там такі невеличкі галушечки. І ото три галушки дают і два полоники супу, рідини оцієї. Оце вода закипіла, галушки вкинули і оце дают. Так він іде з дому, а жінка: «Куда ти пішов?» – «Та піду, може яку галушку дадуть». І ото пішов у колгоспний двір, там, де ото вже готовили їсти. Він сперва так, а тоді ліг на тому, на гарбі, солома була чи сіно (не знаю, шо там). Він там як ліг – так і вмер.

А де ховали мертвих?

Де ховали? На кладовище вивозили. Так ото скидали, на кладовищі викопали яму і туди кидали. Ото так ховали. Ховать так як счас ховають, Боже сохрани, ніхто не ховав. А так ото як вмер хто так в простиню чи рядно мотають, а як хто, то прямо так.

Без труни?

Без нічого… без нічого.

Як Ви думаєте, чому цей голод стався? Хто це винен чи не винен, чи така засуха була?

Голод?

Чому це так сталося?

Якби засуха була, так не було б нічого, а то пшениця була така, що будь здоров, кукурудза – усе було. Так його все ж вивозили. Кажуть, нам треба план конать, нада план конать. А куди, шо за план? Хто знає, шо за план. А забирали все і вивозили. А люди оставались. Ну ото як в нас вимели все на світі, це якби в нас не було десь те, то і ми подохли б з голоду. А в людей же ж бувало таке, що запасалися – рили ями, туди картошки і капусти накидали, а тут засипали, а тоді достають, потроху їдять. Треба було шось їсти, шоб з голоду не вмерти.

А хто винен у цьому, як Ви думаєте?

А Бог святий знає. Я не можу сказать за це… Ну балакають усі, що, кажуть, це правительство винувате в цьому голоді, шо скільки людей погибло. А Бог святий знає. Усе було, усе було! А забрали тільки все. Картошку забрали, а на шо? «А в нас армія, в нас скільки людей – нада кормить!» І це все забирали.

І калоші навіть забрали?

І калоші забрав, і платки забрав. Так я ще за ті платки і дочку набила.

А як?

Уже пройшло время, война була. У нас нємцев не було в селі, погнали далєє, пішли нємци. Я йду і так зі мною через дві хаті сусідка, ну вона від мене старша була, а в неї був син, а мій чоловік (він ще не був чоловіком, а тільки дружили ми з ним) хрестив в неї того сина, кумами називали. Ну вона як тільки шо: «Кума, кума! Он моя кума, он моя кума!» – «Та перестань, щоб хоч люди не чули». Ну куди ми з нею йшли, я не знаю. Де ми з нею йшли, що ми йдемо вулицею, а от не помню де ходили. Ідемо вулицею, а його дочка вискочила у білом платку (не чорний, а білий), квітки розові та зелене таке. Вона як вискакує (а сніг був, зимою це було), як вискакує, а я як гляну, а знаю, шо це ж платки в його та як підходю но неї та кажу: «Ну як, Аня?». Та хватаю тако і як потягла той платок. А воно ж платок, він здоровий, там зав’язано, за шию не стягну. Вона аж захарчала: «Ах ти ж , гадюка, ти куди взяла чужий платок, цапнула!» А вона тільки тако загнулась і вирвалась. Оце я просто пожаліла, шоб не порвати його. І я пустила, вона побігла в двір, більш не бачила. Оце так вони погибли і не поносили його, те, що брали в людей.

Любов Миколаївно, а можна, якщо дуже коротко (я не все розумію), а що все таки сталось з тим сундуком і з тими калошами? Це хто приходив – сусід чи якийсь…

Голова колгоспу!

Вашого села?

Нашого села колова колгоспу.

А як його звали?

Йосип Матвійович.

І він прийшов до Вас у хату?

Прийшов, це ж ходили.

Увечері чи дньом це було?

Дньом, серед білого дня.

Він у формі був якійсь чи як?

Просто у костюмі був і все.

Це влітку було чи зимою?

Під осінь большенство було, під осінь, бо в жилєткє, в костюмі і жилєткє. Так мені наче згадується. Чи то може жакет був в нього розстебнутий, а на споді тьопла рубашка була, ну шось таке.

Він шо стукав у вашу хату?

«Можно?» – одчинив двері. «Можна», – тато ж лежать. Поставив стул, сів біля батька, балакав-балакав, тоді до сундука, а там галоші. Він надів ті галоші.

Це татові?

Батькові. Брат привіз і каже: «Щоб не ходив ти по долівкє босий. Обув і пішов, воно м’якеньке. Тут же цементу нема, не потягне». Він обув і пішов, і по сьогодні ходе.

Думаєте, він ще живий?

Нема, нема, його заховали.

Так може і в калошах заховали?

Не знаю в чому його заховали, но він жив після цього довго.

Так нада було підійти і забрати в нього ті калоші.

Ті калоші… Вони б тоді хтозна шо з сім’ї зробили. Нас батьки приказували: «Боже вас сохрани, не кажіть нічого». Друга підбіжить така: «Ух ти… (як же казав Микола) кіт горіщаний!» Той, що забирав з горища все, там у комсомолі був один, там тож з горища забирають. А він іде і той каже: «Чого бігаєш? Чого біжиш за мною?» А він каже: «Кіт горіщаний!», що на горищі лазять і оббирають. А в нас батьки лаяли за це: «Боже вас сохрани, хай що не роблять, а ви мовчіть».

Він довго головою був, той дядько?

Був головою, після войни він вже був головою, а потом заболів-заболів і вмер. Жінка осталась, жінку в Харків забрали дочка, жінка там вмерла і дочка вмерла. Чоловік в неї льотчиком був і чоловік вмер. А сина на тому самольоті, шо ото спускаються парашути, так він там був і тоже шось впав та вбився. Та й таке. В отщєм вся сім’я пішла.

Це їх Бог наказав?

Бог, Бог так зробив. Думаєте Бога немає? Бог є на світі і Бог так дає.

1. Місце запису: не відомо;
2. Дата запису: 26 січня 2009 року;
3. Хто записав: Ткаченко Іван Петрович;
4. Респондент: Сенченко Єфросинія Василівна, 1918 р. н., народилася в селі Реп’яхове Роменського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Попівщина Роменського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Прізвище, ім’я, по батькові?

Сенченко Єфросинія Василівна.

Дата народження?

1918 р.

Місце народження?

с. Реп’яхове.

Де ви знаходилися в 1932-33 рр.?

Служила в наймах у с. Попівщина, гляділа дітей в Поношенко Олексія та Явдокії.

1946-1947?

В с. Реп’яхове носила воду, збирала полоски.

Яким було село (хутір)?

Село було розрушене , поодинокі хати.

Якою була Ваша родина на той час?

Були батько, мати та шестеро дітей.

Чи пам’ятаєте якийсь день з того часу?

Весною був великий голод, поки наросла свиріла. Як наросла свиріла, то їли свирілу, горох.

Яку страву того часу пам’ятаєте?

Юшку. Її варили того, що продавали в с. Мінську одежу, там міняли хліб.

Що варили їсти?

Варили лошпу. Варили з того, що виміняли.

Хто з родичів, знайомих помер у ті роки?

Померло дві сестри і брат. Решта пішла в радгосп порать телят і вижили.

Чи збирали в Вашій родині хліб на заготівлю?

Забирали всі продукти.

Якою була зима 1933 р.?

Страшною. Вікна намерзали, вийти було на двір. Нічим було топити в хаті.

Якою була весна 1933?

Не пам’ятає.

Хто з учителів того часу працював у школі?

В селі школи не було. В колі не були й одного дня.

Хто лікував людей?

Лікаря не було, сім’ю лікувала мати.

Які довідки видавали померлим?

Довідок померлим не видавали.

Хто був головою сільської ради?

Не пам’ятає.

Чи немає фотографій того часу?

Не зберіглося.

Чи не було випадків канібалізму (людожерства)?

Випадків канібалізму не було.

Чи вимінювали ви речі на продукти харчування?

В с. Мінське міняли одежу на їжу.

Скільки на Вашу думку померло на Вашій вулиці, в Вашому селі (хуторі)?

Були випадки смерті цілих родин.

Чи були випадки розбою?

Не було.

1. Місце запису: не вказано;
2. Дата запису: 01 лютого 2009 року;
3. Хто записав: Хоменко Михайло Олександрович;
4. Респондент:  Жога Ганна Никифорівна, 19 серпня 1923 р.н., народилася в селі Артемолот Роменського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Артемолот Роменського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Прізвище, ім’я, по батькові?

Жога Ганна Никифорівна.

Дата народження?

19.08.1923 р.

Місце народження?

Село Артемолот Роменського району Сумської області.

Де ви знаходились в 1932-33 рр.?

В селі Артемолот.

1946-1947 рр.?

Після повернення з фашистської неволі жила в с. Артемолот яким було село (хутір) малонаселеним.

Якою була Ваша родина на той час?

1932-33 р – мати, батько, четверо дітей. В 1946-1947 р. – мачуха 6 дітей.

Чи пам’ятаєте якийсь день з того часу?

Пам’ятаю майже все.

Яку страву того часу пам’ятаєте?

Молоко, маторженики, баланду.

Що і з чого варили їсти?

Баланда з різних овочів, маторженики (перепічки), мукою слугували потовчені качани (без зерна) кукурудзи, сушена трава споришу, голівки клеверу, іван-чаю трава.

Хто з родичів, знайомих помер у ті роки?

З наших родичів ніхто не помер, а мої друзі – хлопчик і дівчинка померли від голоду, а також їхня мати. Залишилась одна Галя Литвиненко.

Чи забирали в Вашій родині хліб на заготівлю?

Ні.

Якою була зима 1933 року?

Зима люта, сніжна і морозна.

Якою була весна 1933 року?

Звичайна тепла весна.

Хто з учителів того часу працював у школі?

Ганнюк Григорій Андрійович – директор, його дружина Марія Григорівна, Кревцуй Петро Теофанович.

Хто лікував людей?

Солоха – був фельдшером, його дружина Марія Іванівна – акушером, які довідки давали померлим не знаю.

Хто був главою сільради?

Не пам’ятаю.

Чи немає фотографій того часу?

Ні.

Чи не було випадків канібалізму (людожерства)?

Ні.

Чи вимінювали ви речі на продукти харчування?

Ні

Скільки на Вашу думку померло на Вашій вулиці, в Вашому селі (хуторі)?

На нашій вулиці 3 чоловіки, а в селі я не пам’ятаю.

Чи були випадки розбою?

Ні.

1. Місце запису: село Левченки Роменський район Сумська область;
2. Дата запису: 06.09.2009 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Рак Марія Корніївна 30 березня 1923 р.н., народилася у селі Левченки Роменського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Левченки Роменського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Народилася 30 березня 1923 року в селі Левченки Роменського району Сумської області. 75 років пройшло з часу голодомору. Це дуже страшна подія. Хотіли Україну «унічтожить». Яке це страшне слово-ГОЛОД. Нас у сім’ї було шестеро дітей. На той час стався голодомор. Батьки працювали, а нас, малечу, вдома залишали самих. Батько був конюхом. Але одного разу він дав коня колгоспнику без дозволу бригадира, за це його засудили. Їсти не було лишнього нічого і він заслаб. В той час такого транспорту, як тепер, не було. Підсудних гнали пішки. Дійшли десь до Конотопа, а там – великі болота, то ж майже всі в них і потонули. І от ми залишилися без батька. Було в нас корівка, то вона і врятувала. Ходили зривали різні бур’яни, які можна було на жорнах перемолоти на муку і спекти лепанця. На болті зривали також рогіз і горобину. Корову на ніч забирали в хату, щоб ніхто не вкрав. Одного разу до нас зробили підкоп, щоб вкрасти корову. Мама двері каргачкою закрила, щоб не зайшли. Ми дуже налякались, аби нашої годувальниці не вкрали. А ще було, спече нам мати із бур’янів лепаник. Поки теплий, ще не такий гіркий, а як захолоне, то не можна його і їсти, але їли. В сім’ях помирало від 2 до 5 осіб. Вийдеш на вулиця, а далі сили немає йти, то лежали. Багато померлих лежало просто на вулицях. Ми в той час про цукерки і не думали. Отаке страшне в нас було дитинство. То, що ми пережили, це – просто велике жахіття.