1. Місце запису: село Токарі Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 23.07.2005 року;
3. Хто записав: Стадник Віра Іллівна;
4. Респондент: Криловецька Євдокія Захарівна, 1918 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі  Токарі Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Аякже.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Нам казали що засуха, а ми знали що врожаї забирали ? бо в селі на полях вродило.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Який був комітет.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилали як куркулів.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Було, було.

Як люди боронилися?

Хто як міг, бо забирали послєднє.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Закопували в підпольні погрібки, в земляні ями.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я ж кажу, був якийсь комітет.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не помню вже.

Де можна було заховати продукти харчування?

Хто де міг там і ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Худобу тягли, коров, коней.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Куди там, могли вбити за колосок.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єжчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Дуже мало.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Не знаю як, але заставляли.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Відганяли на г. Діброву, в ліси.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Не знаю.

Скільки разів приходили до хати?

Наскакували знаю по кілька разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літо й осінь якось тягли, а от зимою почали мерти, як мухи.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Рідні, як були.

Хто не голодував у селі і чому?

В кого було шо в коморі. Та староста.

Хто зумів вижити?

Ті ж і вижили, в кого було що їсти.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися останнім, жили крадіжками в інших селах.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі завжди допомагала, не так як щас.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли ластівок, горобців, різний бур’ян, ягоди дикої малини, що було в лісі, жолуді.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ластівки, горобці, їли й жаб.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Можна було виміняти все, які в нас були гроші.

Чи був голод в містах?

Горядяни жили краще.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю скільки.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не чула про таке.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбіщі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю, яка плата.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Спільна могила була.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

А як же, це святе.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Хто там їх згадував раніш, а тепер конєшно.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була така церква, а тепер знову стала працювати.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Стоять хрести.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає про це.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ті хто на “горі”.

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 20.07.2005 року;
3. Хто записав: Глиненко Л. М.;
4. Респондент: Довгопол Марія Антонівна, 1919 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Миколаївна Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Конешно помню.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Влада забирала, урожай був.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Староста командував.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Я того не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Конешно було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

За те не знаю.

Як люди боронилися?

Просили, щоб не забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ні, не можна всерівно знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Разно було і 2 і 3 і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

І на чердак, і в погріб, і в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали поганенький хліб, пізніше макухи.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не пам’ятаю.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Отправляли в Хотінь людей, а далі що було не знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні ніхто не давав.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Староста позначав.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

А хтозна, як сказати ішли люди, а що робити, як не було чим обробляти землю, у моїх батьків забрали все от і пішли в колхоз.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Забірали все, коней, збрую, у нас була кобила – забрали, мати плакала просила не пожаліли.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Та й ноччю і вдень разно було.

Скільки разів приходили до хати?

Разів 5.

Коли почали люди помирати з голоду?

В 1933, коли не помню.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Нікому нічого не давали.

Хто не голодував у селі і чому?

Староста та його родичі, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Хто прислуговував владі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Нічим було ділитись.

Які засоби вживали до виживання?

Умреш значить умреш.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Конешно мали, батькам допомагали брати і сестри із Стецьківки .

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Та все що поспівало, те й їли.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Липа.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Такого не їли.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Міняли, носили одіж і все що можна було виміняти, їздили в Росію, там такого голоду не було.

Чи був голод в містах?

Конешно був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Це я не знаю цього, багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Да ні не чула щоб людей їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовище возили як скотину навалять на віз і везуть, а там викидали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

А хтозна я не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі усі, хай хто ховав і дома.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Хто так їх помина.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю, я в церкву хожу.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. А хто його знає.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні, таких немає поховані на кладбищі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Як кому розповідали то й знають, розповідала хіба ж таке забудеш.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Хтозна хто це винуватий мабуть держава, що забирала у людей все.

1. Місце запису: cело Коробчине Новомиргородський район Кіровоградська область;
2. Хто передав:  Сергій Поліщук;
3. Респондент: Ткаченко Василь Федорович, народився в селі Коробчине Новомиргородського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Коробчине Новомиргородського району Кіровоградської області.

Це історія мого прадіда. Разом з дружиною Мотрею мій прадід Василь Ткаченко мав 14 дітей: 9-хлопці і 5 дівчат.

Жертва більшовицького Голодомору. На той час (до 1932-1933 рр.) Ткаченко Василь був господарем-середняком. Мав десять десятин землі, сіяв пшеницю і жито. Мав велике господарство: 4 корови, дві пари волів, дві пари коней, багато свиней і курей. Але більшовики змушуючи, вступати до колгоспу, поступово забрали всю живність, а потім через колективізацію забрали і все зерно і жито. Як і більшість господарів, дід мав кілька схронів, де ховав їжу від більшовиків, аби прогодувати велику родину. Його дуже часто вночі викликали до штабу і випитували, де він ховає провізію. І зрештою, після чисельних обшуків більшовики познаходили і позабирали весь провіант. Щоб зберегти життя дітей дід порадив їм виїжджати з села до великих промислових міст. І всі діти-чоловіки роз’їхалися: більшість на шахти Донбасу, хтось до Харкова, хтось до Одеси. В селі залишився дід з дружиною і дочками. Влітку 1933 року був урожай жита. Але знову прийшли більшовицькі-голодранці зі зброєю і все забрали. Все що знаходив з їжі дід віддавав дружині і донькам, а сам недоїдав. Тому влітку 1933 року Василь Ткаченко помер голодною смертю.

Дружина – Ткаченко Мотря прожила до червеня 1958 року. А у дітей склалися різні долі: більшість хлопців загинули на фронті, а дівчата прожили доволі довге життя.

Дід Василь Ткаченко похований на цвинтарі села Коробчине, Новомиргородського району, Кіровоградської області. На його могилі стоїть хрест з написом «Жертва сталінського Голодомору», який встановив його онук Поліщук Володимир Михайлович.

Цю історію мені розповіла моя бабуся – дочка Василя Ткачека – Поліщук Фросина Василівна 1917 року народження – найменша з дочок діда Василя. Фросина Василівна прожила 95 років і добре пам’ятала ті часи.

1. Місце запису: селі Ковалівка Полтавського району Полтавської області;
2. Дата впорядкування тексту: 24 листопада 2018 рік;
3. Хто записав: Юрій Бублик, онук;
4. Респондент: Бублик Марія Тихонівна, 1918 р.н., народилася в Новоархангельському районі Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в Новоархангельському районі Кіровоградської області

У день вшанування пам’яті жертв Голодомору хочу розповісти про трагічні сторінки із історії українського народу, які базуються на розповідях моєї покійної бабусі Марії.

Війна 1917-1921 рр. та постійні інтервенції Червоної армії на територію України, яка лише формально була незалежною, а насправді — уже давно окупованою Радянською Росією, виснажили український народ. Політика «воєнного комунізму», яку впровадили більшовики на окупованих територіях, стала передумовою для виникнення численних повстанських рухів, очільники яких намагалися все ж звільнити Україну від «червоного ворога».

Навесні 1921 року, в умовах глибокої економічної та політичної кризи, назрівала нова громадянська війна. Щоби хоч якось здобути прихильність робітників та селян, тодішній «провідник більшовизму», а насправді поневолювач та кат українського народу — Лєнін, оголосив про скасування «воєнного комунізму» та впровадження НЕПу — нової економічної політики на території Радянської Росії, в тому числі і на загарбаних українських землях. Основною умовою нової економічної політики була заміна продовольчої розверстки на натуральний податок, який майже удвічі був менший за останню. Також дозволялося використання найманої робочої сили і приватне підприємництво в обмежених розмірах. Але це був лише маленький поступ перед великим лихом… У таких умовах опинилася родина моєї бабусі Марії, яка на той час була 8-річною дитиною. У сім’ї було восьмеро дітей: четверо синів та четверо доньок. Родина мала прізвище Бершадських, пращури яких, утікаючи від польського гніту із Вінниччини, ще у XVII столітті, осіли на козацькому хуторі на Кіровоградщині. Оскільки були вони вихідцями із Бершаді (нині райцентр Вінницької області), то хуторяни дали їм прізвище Бершадські. За умовами НЕПу, кожній родині надавалася земля з розрахунку 1 гектар на одну людину, як тоді говорили — на одного їдока. Поряд зі своїми десятьма гектарами, родина Бершадських додатково отримала ще десять гектарів на умовах оренди у своїх односельців. А точніше — у свого сусіда, який також мав багатодітну родину, але не бажав працювати на землі, бо цьому перешкоджала горілка. Тому сусід, віддавши свою землю в оренду, як тоді говорили, в половину, за півурожаю, сидів на призьбі і разом із подібними товаришами чаркував та співав пісень.

З 1922 по 1929 рік родина Бершадських, покладаючись лише на наполегливу працю всієї родини, побудувала гарний дім, підготувала всім дівчатам скрині (так тоді називали придане) і вже планувала разом із родичами придбати трактора, але цьому не судилося статися. Вже на початку 1930 року розпочалася масова прискорена колективізація. Родина Бершадських підпала під категорію куркулів. Розпочалося розкуркулювання, яке мало дві мети: знищити сільську буржуазію та залякати інших селян. Цікаво, що розкуркулювання на селі, де мешкала родина Бершадських, проводив той самий сусід-пияка разом зі своїми товаришами, їх підтримував озброєний російський загін. Бабуся розповідала, що сусід одягнув шкірянку, причепив на пояс пістолета, взяв палицю, до якої причепив червону білизну, бо іншої матерії не знайшлося, і вирушив селом. Зайшовши із собі подібними до хати Бершадських, голосно заявив: «Тепер наш час прийшов, і тепер ми будемо їсти пшеничний хліб!». На що мій прадід Тихін відповів: «А чому ж ти, падлюко, раніше не їв пшеничного хліба? Адже ми були в рівних умовах». Відповіді новоспечений комуніст не знайшов.

До кінця 1930 року в родини моєї бабусі було забрано землю, житло та все майно. І лише завдяки тому, що родина не мала найманих працівників, її не заслали до Сибіру та повернули частину будинку. У другій частині зробили колгоспну комору, яка пізніше врятувала родину від голодної смерті. А по цілій Україні 1,5 млн. селян було вигнано із їхніх будинків, а понад 850 тисяч — заслано до Сибіру.

На початку 1931 року на родину Бершадських поширилося імперське «кріпосне право», яке проіснувало в Україні до 1961 року, коли було дозволено виїздити із села. Окупаційна влада з’ясувала, що продуктивність праці на селі різко знизилася: селяни не хотіли працювати безкоштовно, частим явищем став саботаж, значна частина врожаю 1931 року загинула (у народі говорили: «Ні корови, ні свині — тільки Сталін на стіні», «Серп і молот — смерть і голод!»). Але для сталінського керівництва така ситуація була неприйнятною, тому взимку 1931-1932 рр. влада вирішила показати селянам, що жодних поступок не буде: під час хлібозаготівель було забрано все продовольче зерно. Проте, справжньою катастрофою стали події, пов’язані з діяльністю хлібозаготівельної комісії Молотова (жовтень 1932 — січень 1933 рр.), яка вилучила весь хліб в українських селах.

Як розповідала бабуся, озброєні російські загони заходили до двору і проводили повний обшук. За допомогою загострених металевих пік обшукували хату та весь двір, шукаючи заховане зерно. Забирали все до останнього.

Розпочинався голод…

Родина моєї бабусі в цей час мешкала в частині свого будинку, а в іншій частині була колгоспна комора, до якої засипали насіння соняшнику. Коли закінчилося останнє зерно, яке не знайшли під час обшуків, родина почала голодувати. А зазіхнути на насіння соняшнику, що лежало за стіною, було рівноцінно смерті. Та на тлі голодної смерті смерть від кулі видавалася кращою. Тож ризикнули. Старші брати вигадали, як саме можна дістати насіння соняшника. Очеретиною в стіні, що розділяла житлову частину з коморою, просвердлили отвір, через який у глечик збігало насіння. Добування насіння та його споживання відбувалося лише вночі. Бабуся згадувала, що на ранок отвір у стіні був заліплений глиною, лушпайки від соняшника закопані, а нічну «крадіжку» міг видати тільки язик, який після завзятого лузання був добре підпухлим. Лише завдячуючи сусідству з колгоспною коморою, жоден з родини Бершадських взимку 33-го не помер голодною смертю, що дуже дивувало місцевих і приїжджих комуністів, які після кожного обшуку запитували: «Чем вы, суки, живете, что до сих пор не сдохли?» Геноцид 1932-1933 років призвів до загибелі багатьох мільйонів українців. Влада зламала опір селян, перетворивши їх на майже безоплатних працівників. Про всі страхіття голодомору 1932-33-го років минулого століття бабуся розповідала мені ще за часів Радянського Союзу, коли я був малим. Розповідала задля того, щоб прийдешні покоління ніколи не допустили помилок своїх пращурів. І вкотре я звертаюся до всіх із закликом: не будьте байдужими до того, що відбувається довкола! Цікавтеся політикою, бо коли ви байдужієте до неї, приходить час, коли політика може «зацікавитися» вами. Кожного разу, ідучи на виборчу дільницю, робіть свій свідомий вибір на користь тих, хто буде дійсно українською владою.

1. Місце запису: місто Носівка Чернігівська область;
2. Дата запису: 2009 рік;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент: Супрун Феодосія Минівна, 1920 р.н., народилася в місті Носівка Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівка Чернігівської області.

Про страшні часи голодомору нам відомо лише з кінофільмів, художніх творів, публікацій у пресі та уроків з історії. А є люди, які пережили ті жахливі роки голоду і, виживши, самі стали живою історією.

Нам поталанило поспілкуватися із жінкою, яка була свідком страждань людей у голодні 1932-33-і роки. Дитинство Супрун (Третяк) Феодосії Минівни було затьмарене голодом і розкуркуленням.

Шановна Феодосіє Минівно, згадайте, як жила Ваша сім`я у роки Голодомору?

Жить було тяжело. У 1932 году мені було дванадцять років. Я була найменша у сім’ї. Кроме мене, у батьків були ще Сергій (18 год), Гриша (20 год), Андрій (27 год). Було голодно. Не було хліба. Помню мама здала в торгсін (лавка, де можна було щось виміняти) золоті сережки і золотий хрест, виміняла муки. Хліб пекла з гречнєвої шолухи. Її просівали, сушили, мололи, добавляли муки і пекли хліб.

Який же на смак був такий хліб?

Ой, чорний, жорсткий, як трава.

У вашій сім’ї, крім Вас, були всі дорослі. Чим вони займалися?

Заробляв хто де як міг. В основному робили у колгоспі. Я теж, хоч і була мала, ходила полоть у колгосп буряки. У колгоспі давали пайку. Давали баланду із зелені, кірпічний хліб. Хліба давали десь грам 400. Він був наливний, важкий, жорсткий. Брати пахали.

А чи не важко дитині у 12 років полоз и буряки цілий день?

Важко. Бо треба було прополоть і розривать буряк. Мене із собою забирала Замулиха Василина. Вона була старша мене і забирала мене із собою. Загадувала брать два рядки як і всі. А потім полола свої рядки і тихенько підганяла мої, бо дуже мене любила і жаліла. Потом ми до старості з нею общались (хай земля їй буде пухом).

А чим харчувалися вдома?

Мама варила суп. Він був синій. Було трохи картоплі. Коли виросла лобода, ходила щипати її на борщ, дак бідніші просили:

«Не рвіть, дайте нам хоч щось, бо у вас більше чого є». Так я і не рвала. Бо мені жалько їх було.

А чому Вашу родину називали багатшими?

Бо у нас усі взросли були, могли заробити собі щось поїсти. А то сім’ї з малими дітками.

Як же виживали сім’ї, які мали маленьких діток?

Коло нас на шляху (вулиця Ніжинський шлях) жила сім’я Красницьких. Сусідка мала п’ятеро дітей. То вона із малими розкопувала кагати, набирали гнилої картоплі, яка перегнила і випустила крохмаль, і пекли з того крохмалю мнишки. Діти давали і мені мнишку, ну як же я могла з’їсти її, коли у нас був хоч якийсь хліб, а у них нічого. Хоч наші сім’ї інколи і сварилися, але мені було жалько дітей, і я бувало виносила щось їм поїсти. А коли поспіла наша шовковиця, я постійно залазила на дерево і трусила гілку з ягодами, яка відходила до сусідів. Думала, хай хоч шовковиці понаїдаються, от уже і не помруть із голоду. Зараз найменший із Красницьких, Трохим, живе у нас на посьолку (вулиця Новоселів).

А як у ті часи люди відносились одне до одного?

Зла між людьми не було. Люди жили мирно. Як хто багатший був, то поділиться. Багато мерло бездомних. Люди були слабі. От вони і ходили по дворах, помогали по хазяйству. А ті трохи підгодовували. Були такі Омелько, Петро Плиска. У них у запасі ніколи не було. Петро ходив по людях, робив роботу, там і підгодовувався трохи. Він був здоровий. їсти треба було багато, а не було чого. По людях не крав. Був безсімейний. Отакі і мерли перші. Старались піддержать один одного. У нас батько був пухлий од голоду. Ну ми його потроху виходили. Він остався живий і прожив до старості. Мій брат Гриша трохи шив. Розплачувались хто чим міг. Так він умудрявся із братами каждий день мені куплять на базарі малюсіньку пампушечку із настоящої муки, щоб я не умерла. Так мене берегли. Бо я була одна дівчина у сім’ї і була найменша.

Що ж найстрашніше було у голодний час?

Жутко було, коли з новою урожаю люди навипікали хліба і з жадністю понаїдалися. Наїдалися так, що вмирали. Від хліба коло нас вимерла сім’я Новика. Від хліба померло 7 душ. Осталася тільки одна Марія. Жах! Голод пережили, а тут наїлися хліба і померли.

Дякуємо Вам, Феодосіє Минівно, за розповідь. Бажаємо Вам міцного здоров’я та довгих років життя.

1. Місце запису: cело Лозна Хмільницький район Вінницька область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Баранюк Варвара Савівна, дочка;
4. Респондент: Баранюк Сава Мусійович та Баранюк Ганна Яківна, народилися в селі Лозна Хмільницький район Вінницька область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Лозна Хмільницького району Вінницької області.

Розповідь про долю родини Баранюків Сави Мусійовича й Ганни Якимівни в період розкуркулення українського населення в 30-ті роки 20-го століття. Записала їх дочка Віра (Варвара) Савівна Баранюк

Жили батьки, як всі інші селяни. Трудились у полі, доглядали домашнє господарство.

1929 рік.

Почалась колективізація дрібних селянських господарств. Усе, здобуте важкою працею, – землю, худобу – треба віддати в колгосп (колективне господарство). На добро це чи на зло – ніхто не знає. Сум і сумнів почали оселятись у хаті. Відповіла на це запитання подальша доля сім’ї Сави й Ганни Баранюків, сім’ї, у якій у 1937 р. я народилась. Усе віддали, що вимагалось. Шкода Ганні його, а найбільше того молодого коника-стригуна, що обіцяв стати гарним конем, надійною силою в господарстві. З чоловіком не поділишся думкою, не розділиш тривоги, бо Сава зачислений до колгоспного активу і тому щодня на роботі. А тут щось сталось: господарі потихеньку забирають хоч дещо з усуспільненого назад додому (У процесі колективізації мало місце швидке явно насильне усуспільнення землі й худоби, і Сталін Й.В. написав статтю «Запаморочення від успіхів» (1930 р.), окремі положення якої прямо вказували на те, щоб з насиллям бути обачнішими. Не знаю, чи сказано про це в сучасних підручниках з історії, а в колишніх говорилось. Я це добре пам’ятаю. Відголоски від статті дійшли до селян). Ганна, порадившись з батьками, пішла в колгосп і забрала стригуна додому. Спохватилось правління колгоспу. Як? Жінка активіста забрала назад коня?! Отже, й він, Сава, проти колгоспів, проти радянської влади.

Йшов 1930 рік.

Почалось цькування і переслідування. Батько пішов з дому, переховувався в селі. А матір з дітьми (у 1930 р. народилась Марія) і батьками вигнали з хати, усе забрали під маркою усуспільнення. Хату сільська Рада продала школі, садиба якої межувала з садибою Якима Струся, Ганни і Сави. Пішла Ганна з дітьми і батьками по людях. Хто прийме, там і залишається. Варить їсти тоді, коли господиня своїй сім’ї наварить. Годить Ганна всім, щоб надвір не вигнали. До городу права не має. Ні кола, ні двора, ні латки землі – нічого нема. Більше голодні були, ніж нагодовані. Прийшов до Ганни брат Кузьма і забрав її з дітьми і батьків до своєї хати, у комірчину. Потепліло на серці у старих і малих. Та через днів три заходить Кузьма до сестри з гіркими словами: «Хоч ви і мої рідні, але я мушу випровадити вас із хати. Шукайте десь собі притулку іншого, бо мені заявили і попередили, що й мене продадуть, якщо триматиму в хаті «куркулів». От що робити жінці з дітками і з уже літніми батьками, опинившись у такому становищі?! У думках доходила до відчаю, задумала покінчити з собою, про що одного разу призналась мені особисто. Сам Бог повертав жінку обличчям до сім’ї і відвертав від задуманого. Світ не без добрих людей. Недалеко від хати старого Панаса Баранюка, трохи далі на захід, стояла хата вдови Зіньки Царенко. Сільська влада зробила в її хаті штаб, свого роду катівню для непокірних. Хто пробував боронити свої права, розповідають, обов’язково пробував і ременя, і носака, і навіть задоволення відчував від запаленої поміж пальцями бумаги. Господиню з дітьми витіснили (в її ж хаті!) в меншу частину, що знаходилась через сіни. Ця добросердна жінка знайшла в такій тісноті куточок (малюсіньку кімнаточку) для моєї матері з дітьми і бабусею Домахою. На той час дідуся Якима вже не було серед живих: помер у селі Жигалівка Калинівського району, в сестри. Близькі люди підказали Ганні, щоб Сава зник із села, інакше – честі не покладуть на маленьких дітей, запроторять на Колиму або на Соловки (Соловецькі острови в Білому морі (місця найважчих умов для в’язнів сталінського режиму). Найближчої ночі, поцілувавши всіх, Сава сказав: «Як не пропаду, то повернусь» і зник з рідного села, пішов у невідомість. Під чужим прізвищем і чужим іменем опиняється за містом Ленінградом (сьогодні – Санкт-Петербург) у місті Лодєйне Поле (пристань на річці Свір). Заробляє, як попало і де попало, найчастіше вантажить, спить під відкритим небом. Як живе сім’я, де живе, – нічого не знає.

Починався страшний 1933 рік.

Сушить Ганна голову, чим діток і матір годувати, в що одягати і взувати. Безнадійно перебивались з дня на день. Найбільше тривожить матір Марія: чи й виживе, вже вся опухла. Пішла Ганна на поле, нащипала ще зовсім молоденьких колосків, принесла до хати, витеребила, додала ще якогось бур’янового насіння і зварила галушки. В першу чергу налила Марії. Їсть і їсть, поки нічого не лишилось у мисці. Дивиться голодними очима стара Домаха на дитя та й каже дочці: «Дай іще їй мої галушки. Хай хоч перед смертю наїсться». Марія справді виглядала приреченою. Боялась Ганна, бо надмірне годування ніколи добром не кінчається. А дитина ж у такому критичному стані. Але налила іще мисочку, яка невдовзі знову спорожніла. Поклала Ганна діток спати, вкрила кожухом, сама прилягла, підперши рукою голову. У руці затиснула коробку з сірниками, щоб, прокинувшись, поглядати, як почуває себе Марія. Спить, рівно дихаючи, мати Домаха, поснули діти, а Ганна не спить. Тяжкі думи переповнюють голову. Думала, думала, знемоглась і сама заснула. Спала без просипу. Розплющує очі – день білий. «Боженьку мій! – скрикнула. – А дитина?!» А воно дивиться на матір з-під кожуха такими виразними очима, а само «як ниточка» було, за словами Ганни. Смерть, голодна, нагла, слава Богу, відступила. Того ж тижня померла бабуся Домаха. Хоронили без домовини. Ні панчіх, ні взуття не було на покійній. За словами сестри Марії, ноги бабусі були обмотані марлею. Хоронили з чужої, Зіньчиної хати. Коли ж похоронна процесія проходила коло власної Домашиної хати, де жінка вклала з чоловіком і дітьми стільки праці, зупинялись і молились. Залишилась тепер Ганна сама з діточками. Паморочиться їй голівонька. Мало того, що вже навіть порадитись ні з ким, ні до кого пригорнутись у сльозах. Мало того… І Ганну хочуть знищити, зовсім посиротити дітей і їх таким чином зі світу звести. Вісім разів викликали вже жінку в Уланів на суд, чому, мовляв, не признається, де чоловік. А що ж вона може сказати?! Рідній матері не мала що сказати, бо сама не знала, де він, батько її дітей. Аж ось викликають Ганну на виїзний суд. Пішла з діточками Тетяною і Марією, а на руках несла  дочку Ганну. Суд відбувався у попівській хаті. Коли прочитали вирок – сім років ув’язнення – Ганна втратила свідомість. За неї говорив секретар сільради Володимир (Ладик) Мишківський. За спогадами Марії, коли закінчився суд, міліціонер завів матір з дітьми і ще кількох підсудних у якийсь погріб. Під ногами була вода. Марію мати посадила на якесь підвищення, а сама, як і інші «злочинці», ніч простояла у тій воді з дитиною на руках (сестричка Тетяна пішла ночувати «додому», до Зіньки). З чиєїсь ласки, мабуть, Мишківського Володимира і самої правди, наступного дня вирок суду відмінили.

Лягаючи і встаючи, Ганна була зайнята одним: як жити, де вихід шукати?  Була в неї добра знайома Тетяна Біланьова. Ото з нею Ганна діставала білу глину (каолін) у «шахтах», що були в Лознянському лісі і, до речі, дуже пильно охоронялись лісниками, і носила (!) ту глину у мішку по навколишніх селах, щоб продати, швидше всього, виміняти за неї кусочок хліба чи пригорщу зерна, а то й картопляного лушпиння. Сестра Марія пам’ятає, як мама носила глину в багате на 30-ті роки село Сальницю (за 25 км від Лозни). А принесла додому трошки розчини на хліб, яку дала їй наймичка учителя Панаса Юхимовича Грицика, лознянина, батькового далекого родича, який працював у тому селі. Частіше всього мама приносила картопляні лушпайки, варила і тим годувала дітей. Дійсно, як мовить Марія, була та біла глина для нашої матері чорною. А ще Ганна рвала в лісі траву і теж носила по селах продавати чи міняти. Бувало, носила траву і в с.Чернятин, хоч треба було перетягувати в’язку через широку глибоченьку річку Сниводу, притоку Південного Бугу. Старалась не надокучати людям. Взяли під дах дітей, не дали замерзнути в снігах чи згинути під дощами, дозволили зварити горня баланди – за те їм щире спасибі. Як тільки зникав сніг, йшла на колишній свій город, копала яму, а в її стіні довбла «піч» і варила в ній дітям їсти. Мамо, ти досі вже встигла виплакати свої очі, а тепер доконувала їх у їдкому бур’яновому диму, на вітрі, під дощами. Люди бачили Ганнині муки. Подружка дитячих і юних років Тодоська Проньова дала на своєму городі мамі для користування сотку землі. А вчителька Зіна, готуючи сім’ї їсти, навмисне зрізувала з картоплі грубенькі лушпайки, щоб мама засадила тим насінням «город». На диво, картопля гарно зійшла. Кожен кущик обробляла мама з любов’ю. Раділа, і радість її передавалась дітям: «Дивіться, донечки, як гарно зеленіє наш «город». Будемо мати незабаром уже свою барабольку». Та не їли ні сестрички мої, ні мама тієї картопельки, бо як тільки зав’язались плоди, прийшов уночі Юхим Божко  та й вирвав усі корчі. Пізньої осені 1935 р. повернувся додому батько. Мама з дітьми вже не жила в Зіньки Царенко, бо і цій жінці, як колись Кузьмі, категорично заявили: «Будеш гріти «куркулів» у своїй хаті – і тебе з дітьми випровадимо на волю». Прийняла маму сусідка, Оляна Михтодова. Обоє, батько й мама, пішли на роботу в Уладово-Люлинецький радгосп (сьогодні – Уладово-Люлинецька селекційна станція). У колгосп не зверталися, бо, мабуть, і не прийняли б, як відступників від ленінсько-сталінської політики. Працювали в Рогинецькому відділенні радгоспу на збиранні насіння з бурякових висадків та на інших роботах. Батько рідко приходив у Лозну, бо ще й сторожував. А мама щодня пішки добиралась у Рогинці і так же поверталась назад. Вона приносила дівчаткам хліб, який давали в обід їй і батькові. Хліб той був незрівнянними ласощами для напівголодних дітей. Було, взяла мама в радгосп з собою Марію і, йдучи в Лозну, залишила її з батьком, бо сама ще мала нести кудись глину, щоб щось виміняти. Батько за роботою не додивився за дитиною, а вона заснула коло жолоба, куди прибігли радгоспівські коні на водопій. Щоб не нагодився якийсь чоловік, задавили б дитя. Ото було дитинство! У законодавстві появилось положення про те, що «продані» можуть викупити свої будинки. (Проданими називали тих, кого розкуркулили, вигнали з власних будинків, а будинки місцева влада продала). Батьки склали свої скромні заробітки в радгоспі і віддали їх у сільраду. Секретар сільради дав мамі документи, що вона з чоловіком і дітьми має право повернутися до своєї хати, хоч гроші були внесені частково. У ній певний час навчалося два класи дітей. А в останні роки, коли вистачало місця для навчання у самій школі, хата Ганнина стала пусткою. Вікна повибивані, дверей нема. Заходь, будь ласка, сюди за природними потребами.

З чого почати? Повичищала Ганна, помила, затулила вікна в’язочками соломи, у сусіда Максима наборг взяла двері й начепила. Але холодно в хаті, бо й надворі вже холодно. Незабаром випаде сніг. Чим хату обігріти? Де їсти дітям варити? Печі немає, бо викинули. Треба нову будувати, вікна засклити. Стоїть у кутку груба. За нею спить Марія, а під грубою – Тетяна, Ганя й мама. Не спиться Ганні, тривожні думки рояться в голові, наввипередки стають перед жінкою. Чим віддати борг? За що купити скло? Піти б до Леонтія, добрий він муляр та й людина непогана, чуйна. Може, послухає, піч поставить… Рано-вранці побігла до Леонтія, просила, благала. Не відмовив. Стоїть тепер на старому місці в хаті піч селянська, їсти варить, гріє житло. Та не тепло на душі в Ганни. Поговорюють, що прийдуть знову вигонити з хати. Шість років поневірялась жінка, стикаючись по чужих хатах з батьками і дрібними дітьми. Голодні, роздягнуті, принижені. Насилу добилась до рідних стін, втративши поневіряючись, батьків. І знову виженуть?!

Аж тут приходить до Ганни директор школи і просить показати документ, що свідчить про право жити в хаті, що хата викуплена. Була весна 1936 р. Ганна швиденько знайшла у прискриньку ту бумагу і подала директорові. Перебіг очима написане, порвав документ на дрібненькі клаптики і кинув під ноги, а Ганні дав свою бумажку-попередження. «Досидіти в хаті тільки до серпня, а тоді звільнити приміщення», – було написано. Коли вийшов з хати, Тетянка ще двічі прочитала матері ті страшні слова, а клаптики з порваного паперу зібрала і віддала мамі. Ще того самого дня побігла Ганна в радгосп до чоловіка. Якраз зустрівся їм участковий Грогман. Склеїв ті листочки докупи, прочитав і сказав: «Хата ваша. Бумажку бережіть. А коли прийдуть вигонити з хати, женіть їх з подвір’я». Другого дня зайшла Ганна в сільраду до секретаря Володимира Мишківського, який також сказав гонити. Пройшов певний час і прийшов той, якого боялася Ганна. Гонити з подвір’я – то гарна порада. Але чи зуміє. Аби хоч Сава був дома, а то знову сама. От і прийшли. Багато їх, до десяти. Кинулись на покрівлю – давай розшивати. (по-селянськи в ті часи «покривати хату» звучало «пошивати», сніпки (соломи) прив’язувались до лат тісно-тісно, ніби вшивались; «розбирати покрівлю» відповідно звучало «розшивати»). Усе то молоді, зелені, завзяті, не завжди розсудливі, ті, що сліпо йшли за гаслом «Даешь!» Думали, що розшиванням налякають жінку і вона здасться. Серед інших Омелько Вінничук, братів син, племінник. Прийшов комсомолець тітці «на поміч» у скрутний час. Скрутилась Ганна: «Чим би, чим би?!». Рвучко вихопила з петель жердку, що постійно висіла під стріхою для сушіння білизни, – була вона довга – і давай гамселити комсомолію. Найбільш щедрою у вітанні гостей була тітка для племінничка. За секунди позмітала всіх і з двору випровадила. «Самошедча!» – кричали (сумасшедшая). Отож у 1936 році після стількох років випробувань Ганна і Сава знову відчули себе господарями у власній хаті. Життя потихеньку почало входити в свої береги. Було воно бідним, голодним і холодним, але що те все проти того, що живеш дома, у своїй хаті, вариш їсти у своїй печі. Як кажуть, своя хата – своя правда. Вечорами, коли натруджена, зморена мати заходиться лагодити вечерю, жебонять при каганці над книжкою милі дитячі голоси: Тетянка готує домашні завдання, а Марія теж гортає її підручники, відчуває, що через рік і вона стане ученицею. Ганя грається коло сестричок. Десь у глибині душі жевріє надія на подальше спокійне життя.

 

1. Місце запису: cело Олександрівка Олександрівський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 8 травня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Медведєв Олександр Сергійович, 1923 р.н., народився в селі Млинок Онуфріївського району Полтавської область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Млинок Онуфріївського району Полтавської (нині Кіровоградської) область.

До 30-го року в нас було значить батько й мати. Сестра моя 19-го года рождєнія – Ніна, потом Володя був брат 22-го года рождєнія. А вже аж у 30-му годі ще одна моя сестра була родилася.

Яке це село було?

Село Млинки Онуфрійського района і тоді ми були Полтавської області.

А тепер Кіровоградської.

Да, щас Кіровоградська.

І як жила сім’я? Чим вона займалася? Це ж колгоспу ще не булло.

Да, не було колгоспу. Батько робив у кузні. В нього кузня своя була у нас в дворі була построяна. І батька ремонтірував усе, хто шо приносив. Вози якісь там реманент сільського господарства, другий який був. Ружа носили батьку ремонтірував, потім патіфони, громофони в основному громофони тоді були. Батько сам слєсар хороший був. Ну жили ми шоб сказать багато, то нє… так собі.

Крім кузні ше чимось займалися? Ше хазяйство якесь чи поле було?

Земля у нас була. В батька шість гектар, якраз навпроти нас. Дід Матвій – батьків батько він мав свою лобогрійка і самоскитку, і оцю машину котору привод для… кіньми молотили і оце маленьку машину. То батько в нього брав оце ж вони все робили. Коні були.  Нас тільки одна коняка була ми спрягалися з другими і орали. Це я знаю. Бо я ше малим пацаном пас коні.

Ваша сім’я вважалася заможною?

Я б не сказав шо заможня, но не зовсім бідні як були другі. Мати була в мене мадістка – шила, заробляла коєшо грошей, а батько в кузні. Так шо всігда водилася копійка, а другі то не мали. А так батьки трудилися як треба було і так жили. Знаю шо оце зразу були позвозили туди корови і коні все, а потом через время позабирали отуда. Не понравилося чи я знаю шо там… забрали обратно. А потом уже начали збирать примусово, а в кінці от перед тридцятими годами, то начали усіх забирать. А хто не слухався, то того висилали, розкуркулювали як називали…  хоть він і не куркуль був.

Ну, а в Вас шо забрали? Чи забрали чи ви самі… сім’я добровільно здала?

Ми… батько в колгосп не йшов тоже зразу. А потом баче, шо там був Сергій Матвійович Воронець він був секретарьом партії у селі в нас. А він дуже харашо дружив з батьком. Та й каже «ти давай одсюда виїжай, бо тебе каже посадять і будеш ти після того бєдний зовсім». То батько поїхав і робив в Дніпропетровську на заводі імені Петровського слєсарем. Там декілька год пока це все затихло. Вже колгосп організували, а потом батько приїхав і начав робить в колгоспі.

Але ви всі інші сім’я жили в селі?

А ми жили в сім’ї, да. Батько хотів нас забрати, а мати не схотіла їхати. А хотів він забрати нас в Дніпропетровську область. Квартіру дають, а мати не схотіла, а чого я вопшем не знаю. Не пожелала їхати туда.

Я в школу пішов. Це ж я в 33-му ходив уже в третій клас чи в четвертий не знаю. Це ж мені вже десятий год був. Я в сім год пішов у школу.

А яка школа була?

Початкова школа – це хутір Морозівський там не далеко було. Ольга Василівна була учителька така дуже хороша. Вона там і жила, а в другій половині оце був клас, де вона нас учила.

А в класі у вас багато було дітей?

Було нас по моєму 28-м чоловік в класі.

Це до 33-го?

Да, до 33-го.

А після голоду?

А після голоду я знаю шо в третьому касі нас уже набагато менше було учинеків. В 33-му дуже багато вимерло людей. І в том числі і діти померли. Точно я вже не можу потому шо тоді совмістили. У нас це була там хутір Морозівка і участки там де це… там школа була і тут, а тоді совмістили їх. То класи видно були не малі я толком не скажу вам по моєму 22-а нас було в другому класі.

Молюски такі здорові були. Уліток багато було, а тоді виловили, що не стало зовсім. Не тільки я ловив. А молюски, то мати їх в макітру наляє кип’ятком… вони саме порозкриваються, ложкою повигортав отуда, помиє оце все. Як галушки були. Це дуже часто було таке. Бушлі ловив я. У нас там ліс був недалеко і вони на деревах мостили гнізда. Вони здорові такі, знаєте птичку таку? Вона десь така як лелека, така по величині. Тільки вони мостилися в таких місцях, де трудно було долізти. Я раз чуть не вбився. Гілка обірвалася, добре я вспів вхватитися за другу гілку і після того зліз. І після того більше не ходив туда побоявся. Оце в однім гнізді четверо п’ятеро бушлят. Беру з собою додому, патраємо їх і робимо м’ясо. Так виживали, а шоб цього не робить, то повмирали б всі ми.

А коли забрали вперше у вас? В 32-му чи раніше? Як це було коли позабирали харчі з хати?

Помоїму це діло було з осені 32-го года. Оце все не тільки в нас позабирали, а в багатьох. У нас іще шо було, шо батько в кузні, де проходили одвірки батько вирив яму і таку бочку туди поставив і насипав пшениці. Потом там ходили і так приходили, штиряли там кругом, а тут якраз не попало туди. І так осталося. І те також спасло, шо там більше центнера може було пшениці. А вже тітка Наталка од нас через хату була, ті у скрині на городі заховали пшеницю. І хтось доказав, видно хтось бачив і доказав де іменно. Прийшли вирили, ну там скриня велика десь центнерів сім може було. То забрали все чисто. А тоді в хаті їх з печі тоже витягали шо зварене і виливали і дітям не давали. П’ятеро дітей було.

Восени 32-го забрали перший раз, а після того ще шукали?

Та декілька раз заходили провіряли в кого шо є. Треба було б шоб всьо время здавали, а як не було, то приходили шукали і забирали. Тьотка Настя оце двох старших дітей взяла і одвезла в Кременчуг на базар покинула, а троє цих дрцгих шо вдома були, ці всі померли. А Іван Оксентійович Клітка там в нас був далі туди жив там було шестеро дітей, то вони тільки одного Хфедора… давали йому їсти, а ті п’ятеро вмерло і то осталось одно, Хфедір остався.

Батько в 33-му повіз і Білорусію свої речі, которі хороші були, материні – обміняв на муку. Привозив муки. Оце знаю перед тим оце в нас вже должно було буть спіле вже зерно… оце видно в маю чи іюні… Бо я знаю шо батько був привіз три ножки було батько зробив над дверима поставив і варили галушки з тієї муки шо батько привіз.

Через толоку до школи там хат не було, то це дивлюсь один лежить, другий лежить мертвий, третій лежить мертвий. Не було кому прибирать. А потом приїджає підвода забирає, а як немає барками чипляють за ноги і тянуть в общу могилу. Я сам лічно бачив як це робили.

А що таке барок?

Той що чипляють для коня для воза. Барок ото по старонке, а то крючок такий до крючка причипляють мотузоч і тянуть.

Просто турпи тянули…

Да, по землі прямо. Оце як не було тягти, то вони тягли по вулиці просто.

Це прям до підводи чи коня?

До підводи і тягли. Вирита могила була  і скидали туди всіх підряд.

А ви бачили цю підводу?

Конєшно бачив, а чо це я не бачив. Дядько Йосип, четверо дітей його вмерло. Дід Матвій тоже вмер хоронили.

Ви кажете хоронили, а якийсь обряд при цьому здійснювали?

Ніякого, хто як мог. От там рили, вкладали і всьо. Не було такого шоб там шось, свої рідні соберуться, хто там в состоянії був це діло робити.

Ні поминок не було нічого?

Нічого. Абсолютно не було нічого.

А от плакали при цьому? Чи як? Люди зітхали, плакали?

Рідні конешно плакали, а другі близькі тоже сльоза на глазах була. Но людей не багато було я вам скажу. Це сім’я і знакомі, близькі родичі могли це робить. Як сійчас оце похорони, то тоді і близько не було нічого такого, совершено не було такого.

А домовини, гроби робили?

Може когось я не бачив, но большенство которих в ями ложили і всьо. Якщо то, то в ряднину замотають і всьо. В кого було може робили, но я такого не бачив не помню.

От у нас через хату там були Норові, Гапка була у неї було троє дітей – Хфедір, Володя і та Даша дитина мала, сама менша горбатенька була. Вона вмерла і в садку її захоронила в себе. А потом через время одрила і з’їла. Вот. Оце доложили та й приїхали забрали і більше її ніхто не бачив. Оце через одну хату. Ми жили, а потім дядько Василь, а потом вони жили. Та й таке було.

Но дітей їли?

Да.

Вас мати не попереджала, щоб ви далеко не ходили, що вас можуть люди можуть десь убить…

Казала, канєшно казали ти ніде особино вечером ніде не ходи. Даже не пускала не то шо…

А як ви вважаєте з точки зору сьогоднішнього дня чому це трапилося? Це хтось спеціально придумав чи це воно само по собі якось так трапилося оця колективізація? У вас є якесь власне уявлення чому це відбулося?

По моєму це направлено спеціально зроблено було. Потому шо якби це не спеціально зроблено, то все таки тих людей которих брали і безнаказно це все одбувалося… це все ж безнакозно, шоб він не зробив він за це не отвічав. Так шо ж видно шо це защіщалося із верха воно так я предполагаю. Якби січас оце хтось наробив, то якісь мери б принімалися.

 

1. Місце запису: cело Соболівка Теплицький район Вінницька область;
2. Дата запису: 19 березня 2021 рік;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітниця музею Голодомору;
4. Респондент: Вітрогон Віра Іванівна, 17 вересня 1924 р.н., народилася в селі Стави Кагарлицький район Київська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

Скажіть будь ласка знову як Вас звати? Прізвище, ім’я, по-батькові, коли і де Ви народилися?

Вітрогон Вєра Івановна, сімнадцятого вересня двадцять четвертого року я народилась.

Як звали ваших батьків?

Іван і Тетяна. Батько Іван, а мати Тетяна.

А фамілія батька?

Шкляр Іван Степанович.

Шкляр?

Да батько Шкляр Іван Степанович.

А мама, дівоча?

Чорнобай Тетяна Івановна.

Вони всі з Ставів, так?

Всі, всі, всі. Батько ставянський, мати ставянська і я,і ми всі з Ставок.

А в якому році вони одружилися?

Та я забула паспорт, він? Я?

Батьки, батьки Ваші?

Та забулась в мене є паспорт та не хочу шукати.

Добре, а розкажіть про братів, сестер? Скільки було, як їх звали?

Перва – Оля, потім Ніла, тоді Таня, тоді Павліна. Це ви пишете? Пощитаю ж як, оце шоб я пощитала скільки було, нас же дев’ятеро було у матері. Може я кого … Таня, я, Вєра, Оля, Ніла, Павліна, Марія, а тепер хто … Параска, дев’ятеро.

А брати були?

Вася, один тільки брат був Вася. Брат один був, а то ми всі дєвки. Уже нащитала дев’ять?

Бабусь, а чим батьки займалися?

В колгоспі?

А до колгоспу?

Тільки в колгоспі. Як батьки в колгоспі так і ми в колгоспі. Занімались в колгоспі батьки.

А коли колгоспу не було?

Колгосп бистро у нас зробили, шоб ішли землю оброблять, бистро колгосп, та забула за колгосп. В мене паспорт є десь. Я була б усе підготувала.

Скажіть а батьки мали ще до колгоспу землю, господарство?

Да.

А яке господарство?

Ну яка – коняка, корова, город, полє, а тоді вже дали нам тільки город, шо поля не було, город, а як поле то сіяли ячмінь, пшениці не було – ячмінь і жито. Крупи, а жито не було, пшениця тільки, чи той ячмінь сіяли шоб крупи були, а тоді вже жито сіяли, пшениці не було, ми пшениці не бачили, так шо бідували дуже. А головка це тридцять третій то …

Ви пам’ятаєте так?

А шо ідуть, їсти нема чого, і шо не вродило, іде по дорозі травичку рве – сіллю посолило та й їсть, а йдуть тоді за воду на (не зрозуміло), так як у корів брага була, а вони ідуть на поле та брагу ту їдять, коло браги лягають і вмирають. А як коні були шо і закопували людей. Ну уже в тридцять другому почали дощі іти, почали сіять – уже почало родить, тільки ячмінь, пшениці не було у нас зроду. Жито, пшениця і ячмінь, чи то ячмінь, ячмінь і мелем і крупи, і млинці, все ячмінь був, і просо, просо отакі кетяхи (не зрозуміло) просо, а батько, ми намолотим десять мішків – наміняв просо, пшона та й людям давав, а люди сидить ʺДай Ваня хоч стаканчик діткам кулеш ізваритиʺ бо голод, батько каже ʺНате мішок проса та змеліть та їштеʺ, а хто йде то мати то мисочкою давала, то стаканчиком, то бачить шо в нас усе з мішка виходить уже, та каже ʺСтарий, навєрно уже п’ять мишків та їдь, а то дай людям хай вони тоже міняютьʺ бо гроші треба їх хоть заплатить за те шо виміняєш пшона (не зрозуміло) а люди йшли додому до нас, ото лупу з проса просили молоть і їсти, то воно візьме меле, а тоді вмира, воно кишки забивало, так не давали вже тої лупи, вона ж кишки забива, шо ж воно водичкою запило і всьо, а це ж лупа кишки забивала.

То у Вас було просо і Ви сильно не голодували?

Нє, у нас дуже голоду не було, бо багато проса вродило, саме просо батько засіяв, не сіяв ячмень – саме просо засіяв, отаки китиці проса, а молотили коняками, у батька було два коні великі білі, бо ми ж не помолотим бо багато. Батько зробив такий круг і коні ходять і ногами вистукують і ми змітаєм, батько вже згребе, згребе, ми змітаєм мішками тоді віяв, у нас такий був млинок, шо сип і вій і (не зрозуміло) але ж батько людей спасав.

Давав людям те шо мав так?

Да. А нема шо, ідуть у хату просять ʺДай стаканчик пшонцяʺ, а мати каже ʺДай їм по мішку проса хай мелятьʺ шоби їдуть міняють …

А куди їхали міняли?

А було куди – млин такий був, шо робив пшоно і ячмінь молов, усе, був у нас такий млин був, а тоді батько зробив дома саме такий жорна – ми самі собі мелемо, нікуда не йдемо, зробив камінчики і тако ми стоємо вдвох і колотимо, і намелю, і люди йшли вже до нас. І було жменьку (не зрозуміло) цієї не брали, батько ʺНе надо, меліть та їштеʺ, а батькові часто тре, у батькові вінт такий бо забивається, а вже старе ті руки боліли.

Голод самий страшніший. Іде на дорозі – упало і вмерло. Ідеш ти з відром корові несеш – проти тебе іде, гребе, з’їла – вмерла, але коні були то забірали їх, забирали і десь закопували, я не знаю де закопували, підводи, шоб на дорозі не валялись. Ой, ой страшний да страшний. Пройде, а шож голодне, а друге йде та травички нажралось і (не зрозуміло) і готове, а підводи забирали. Був голод, но нам страшного не було, бо в нас просо гарно вродило.

А до Вас додому не приходили люди не обшукували, могли наприклад забрати оте просо, чи до Вас ніхто чужий не приходив?

Нє, нє. Нас не разу … батько – скосив, мати – зв’язала, ми носили батькові коняті, ті коні (не зрозуміло) молотили, ми змітали в мішки, віяли. Ми з голоду не було страшного.

А коні в колгосп не забрали у Вас?

Нє коні держали, коні в нас тоді не забрали. Тоді вже сам коні здаєш бо вони ж нам не надо, в нас город – поля нема, то … у нас тільки город, то коні нам не надо, то коні ми в колгосп здавали.

А за те шо батьки в колгоспі працювали, їм шось давали?

Ну хліба там дадуть чи якого там ячменю, або обробляти коняки береш, обробляєш кіньми, але не беруть у нас тоді грошей … у нас коні були гарні, (не зрозуміло).

А в селі багато померло людей?

Багато, багато.

А скільки?

Я доцю не считала.

А приблизно, може батьки шось казали?

Я не знаю таке, то шо вам батьки, осьо (не зрозуміло) вийшло і вмерло, осьо (не зрозуміло) вийшло і вмерло, йде по дорозі і вмерло, мертвих не счітали, я не знаю скільки людей.

А хто ховав померлих?

Хто?

Якщо людина вмерла то хто її ховав?

Ну люди брали відносили в яму кидали вже без труни, а так однесуть при … викопана і дощичок наклали, її поклали і на неї наклали дощичок з труни, не було кому робить же, то не робили так як зараз труну, зараз іди бери готові труни, ну а тож не було трун і дощичок дуже ж не було.

А по селу підвода їздила збирала померлих?

Да, да.

Була гарба, да?

Була коняка в один дядько і він конякою їздив і збирав.

Йому хтось сказав це робити?

Аякже. А ше в нас був спиртовий завод то коло нього було браги багато, а вони ідуть і вмирають там, і там гонили – не давали їсти, бо вмирають, тоже брали і ховали людей.

Біля тої браги багато померлих було, да?

Да, багато. А тоді вже їхали та гонили, вже не давали – вже гонили людей отгонили, витягали, а шо воно лицем лежить.

А чого відгонили?

Шоб не їло. Шоб не їло отого шо корови годувати. Дуже, дуже страшно. Ой дуже страшно, як ідеш – лежить, несеш корові, а воно лежить, але забірали, забірали шоб не валялись по-дорозі. Хто коняки має свої – своїми коняками вивозили, а кого не має – я не знаю де, я коло себе знаю шо, а там далі я не знаю у селі хто ховав, бо ховали людей, не лежали мертві на дорозі – підбирали, чи рідні, чи не рідні а підбирають, а от ви йдете – лежемо вибираєте (не зрозуміло) везе.

А шо інші люди їли? Ви кажете і траву їли, да?

Травички нарвало, намочила у сіль, укусила і іде – і готова.

А взимку? Взимку не було трави, шо взимку люди їли?

Чьо маленька така травичка?

А як сніг випав? Чи снігу не було?

Што?

Сніг, взимку ж сніг був.

А взімку?

Ну да.

Взімку робили запас бур’яну. Да. І сушили, і присолювали клали в кагат, більше різали і сушили, шоб готове.

А Ви кажете в людей були городи то шо вони картоплю не садили?

Не вродило.

Все не вродило?

Не вродило. Всі садили, всі сіяли, картопля не вродила, молоду, а просо вродило у батька мого, а картоплі не було, а після головки картопля вродила, все. Дощі пішли, вже дощу не було, а то вже тільки бур’яне і просо таке, і колоски такі … голод, хай Бог не дає ніде. Ішла, впала і готова. Або до хати прийде їсти просить, коло хати лежить, то коло хати забіра підвода і одвозе – закопують, бо вже без труни, бо де то дощичок набрать, наклали там шось под спід положили на неї і прикидали. Дуже страшно люди.

А люди із села не ходили десь в місто чи в Кагарлик шоб шось обміняти, дістати їжу?

Куда підете, куда поїдете як немала, голодні.

А пішки?

Голодна ж (не зрозуміло) ну тоді вже стали ту муку підвозить із кудовась, з багатшої країни … картопельку, тих крупців, ячменю, возили по під хатами … от у нас голод – сімена, нам привезли дали, але ж не всігда. (Не зрозуміло) мати знаєте як ділила – по кришитці, бур’янцю … лободи нарве, лобода така була жовтенька, може вона і зараз жовта я не знаю, нарве лободи і це намішає нам, а ми їмо, лобода хороша їсти, а трава – від трави вмирають.

А в школу Ви коли пішли?

Я в школу не ходила.

Не ходили?

Нє. Пішла в пер … а шо у нас багато в матері і школа коло нас була, так як через дорогу, пішла в перший клас, я це одежу наділа, приходжу я – ця надіває, кажу ʺЯ в школу не підуʺ, вони ходили усі, а я не ходила. Пішла тільки день і в школу не ходила. Розписаться – знаю, почитать – знаю, а в школу не ходила, бо я сама старша, то мені саме більше горя, іди корову поможи матері подоїть, іди мені на городі поможи пополоть, як уродило – я сама старша.

А була церква в селі?

Була.

Постійно?

Ну постійно дзвонили, ходили, але шось не давали ходить у церкву, а тоді приказ шоб открили церкву. Ходила, ходила в церву, я ше шо любила надіть – віночка і стрічки і в церкву йду, кажуть ʺКуди ти Вєра?ʺ, кажу ʺБогу молитьсяʺ.

То це скільки Вам було років? 

Отако вбрана?

Ну да.

Каждий день. Як у церкву – так і вбрана.

Скажіть, а Ви знаєте шо таке Закон про ʺп’ять колосківʺ?

Колоски? Збирать на полі? То ше й не давали, ше й не давали на полі збирать. Ходить збирать у нас не давали … бо сидиш і намнеш колосочків, а та наїлася осьцюків одна дитина, ми то більші вже ху … (показує) та й сухеньки … гонили не давали збирать.

А хто гонив?

Об’єщики с коняками, але ми собі – він поїхав, ми в другому кінці набирали в торбинку бо ше й наб’є … у кульочок, у кульочок, у кульочок, а ховаю сюди (показує) до себе, до живота, а як нема – вони поїхали, ми назбирали, назбирали і полем до хати, а мати вже намне, сушить і кулешик варить. У нас було те шо молоть …

Жорна.

Жорна, да у нас батько зробив. До нас люди ходили, от прийшли там молоть ʺНа Ваняʺ, а він каже: ʺНє не давайте меніʺ, ми ні з кого не брали (не зрозуміло) нічого не брали, хто молов – аби тільки подужала крутить, її тоже важко крутить, то камінці … важко, а ми вдвох крутим, одна стає з одного боку – вона тут, а я тут, шоб не мішать одна другій і крутимо вдвох, ми намелем шоб борошно … Та всі ж не намелять, всі ж не намелять – у кого посіяно, а посіяного не має, то хто ж намеле, то всі вже стали даже сапою робиш рядочки і сієш і родить … ой то, то страшний голод, шо йде – і лежить уже, а коло ями де (не зрозуміло) коровам, але забирали, була спеціальна … як називалась якось яма, чи ʺБабина долинаʺ чи шо … отуди десь возили мертвих.

Не на цвинтар?

Кого на цвинтар, а кого …

У ʺБабину долинуʺ?

Да. Прикопували. І там прикопували, усіх не відвезеш – ось одне лежить, друге (не зрозуміло) на цвинтар … ручачки такі копали і закопували, закопували.

А де воно знаходиться?

Хто? Цвинтар?

Ну цвинтар.

Там ʺБабина долинаʺ і зараз є.

А де вона?

Я не знаю де вона, я не ходила. Ну знаєте отаке викопане, як яма і туди, туди їх складали, там були люди такі шо прикопували.

Це за селом, да?

Там де поле, недалеко близько у селі.

У селі?

У селі, близько, да.

А шо там рядом є?

Села. 

За селом?

Села, тут село і тут село і така знаєте ʺБабина долинаʺ.

Так шо там зараз поле чи шо?

Зараз вона є.

Долина така.

Є і зараз є.

То там багато ховали.

Да ховали, там зараз … але там трава позарощувана, зараз травичка там гарно.

Ніяки хрести там люди не ставили?

А?

Кажу хрестів нічого не ставили?

Ставили.

Був там хрест?

Там є, я не знаю чи зараз є, бо хрести крали та продавали хреста.

А до спиртового заводу тільки став’яни ходили, чи може ше хто?

Ходили, але не давали.

З яких сіл ходили?

Запруддя, Тендівка, а ти хочеш (не зрозуміло) держать, хочеш … ходили, але не давали вже охрана була.

З Мерівки ходили?

Нє з Мерівки не знаю бо то не тудой.

А спиртозавод де був?

А осьо тут в центрі, в селі.

В центрі, да?

(Маше головою) В центрі, завод спиртовий в центрі.

То там люди тоже працювали із села, чи ні?

Да, аякже. Без людей не було, люди шли скрізь робили, робили хоть і голод.

1. Місце запису: Умань;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Денисюк Петро Захарович, 5 травня 1923 р.н., народився в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Соболівка Теплицький район Вінницька область.

А число, коли Ви народились, якій місяць?

П’ятого мая.

П’ятого мая?

Да.

П’ятого мая двадцять третього року. А назвіть своє повне ім’я і прізвище? Повністю: ім’я, по-батькові, прізвище.

Денисюк Петро Захарович.

А в якому селі? Де Ви народилися?

Село Соболівка. Тут, тут де й є.

А як звали Вашого тата і маму?

Денисюк Захарко Васильович, Денисюк Фросина Карповна.

У Вас були брати я знаю, так?

Брати …єдин я ще в живий, а ті вже померли – два старших і менші померли.

А чим батьки займалися?

Плотніком робив на заводі батько.

Це до колективізації?

До колективізації.

А мати?

А мати домохазяйка, вона мала дітей багато – шестеро чи семеро.

А з якого року Ви жили в тій Вашій старій хаті? Вже в якому році Ви переселилися? І там у Вас був город біля хати, Ви пам’ятаєте?

Як я сюди переселився?

В тій хаті шо Ви зараз живете, з якого року?

Треба припоминати ше. Я не був тут. Я всьо врємя евакуіровався звідси, а потім у сорок втором году я був призваний в армію, ше город, як він Пенза, туди під Москвою аж, а сорок второго в сорок втором году я вже був призваний в армію, то я тут мало змало помню так шоб шось.

Петро Захарович, велике господарство було у Вас? Багаті були батьки чи бідні?

Нє, нє – бідні.

Бідні були? А шо Ви мали? Муку? Шо Ви мали біля хати?

Тільки кури. Нє, раньше була і коровка, ну і як його якби я знав шо брехати ж я не буду, а так не пам’ятаю нічого.

А шо Ви пам’ятаєте таке коли Ви були малі? Шо Ви перше пам’ятаєте?

Перше? Оце голодовка дуже мені запам’яталася.

А що саме запам’яталося?

Шо саме? Шо я збирав, збирав ше малим… мені десять років було, як була голодовка – збирав жолуді, барбулі по полях, весною особено, тіго прошлогодні барбулі – перемерзші. Сам собі млинці пік, в обід ходив за жолудьом.

А шо у Вас забрали всю їду? Як то було? Хто-то забирав?

В нас лічно не забирали, але вибрали всьо кругом – куркулями поробили всіх, і зробили куркулі всі, а ми робочі щитались тай батько робив на заводі робочим.

А шо нєльзя було в магазині нічого купить?

А за шо? Не було за шо.

А можна було кудись поїхати з села, десь в місто? Їздили люди?

Да, я сам їздив. Тільки так – я жуліком, жуліком їздив на Донбас уже після голодовки – шукав собі кусок хліба, їздив на це Донєцк.

А чому жуліком?

Чому? Бо не було за шо тай как

Зайцем?

Зайцем. Жуліком, зайцем.

А паспорти були у Вас?

Тоді ше не було.

Не було?

Нє.

А хто розкуркулював? Хто саме, шо це за люди були?

Такі ж наші – сельські. Помню таку фамілію Куртюг Степан – був такий, шо він заливав вогонь, шоб не палили і шоб ішли, ідеш в колгосп значить ти спасьоний, не ідеш в колгосп – значить тебе считають куркульом. А потім хочеш їсти – пішов в колгосп “Дайте їсти шо-небудь”, “Напиши заявлєніє шо ти член колгоспу – та тоді дамо” тай всьо.

І шо, всі ті шо були в колгоспі то вони вижили в голодовку?

Всі ті шо пішли в колгосп – таки вже вижили. Поки не було колгоспів, то ті всі почті як, не всі почті, а дуже багато було таких пухших. На дорогах валяються люди, прям опухло всеньке, шо воно не може дальше вже бігати, тай воно. А ми пацани поінтєрєсувались в чим діло

От Ви кажете шо Вам було трохи легше, Ви може комусь помагали                  може – ті шо були з колгоспу? Ви комусь помагали?

Нє. Я лічно нічого не помагав. Почєму? Я ж тоді десять років, шо ж я тоді міг зробити, я сам заглядав шоб десь шось мені хто шось.

А церква була в селі?

Була.

І як люди ходили в церкву тоді вже так от, як колективізація?

Як колективізація то ше ходили, але деякі, а то большінство протів церкви пішли, то це що я знаю.

І шо дітей не хрестили?

Просто не скажу. Я не можу сказати. Знаю шо і дітей не хрестили, тільки за всіх я ж не можу сказати.

А казали шо у людей забирали там, і зерно, і худобу.

Забирали.

І Ви бачили це?

Бачив. Тільки шо, я хлопчик такий, заглядаю за всім шоб десь шось – то бачив, як розкуркулювали.

А шо це таке розкуркулювали? Як це відбувалося?

Ну отак, шо в колгосп не йде бо він куркуль, а куркулями називали, тих которих багаті були – мали коровку там,шось таке їх тоді розкуркулювали шоб заставити в колгосп іти о, то всіх багатшіх розкуркулювали, считалося шо куркулі – значить їх розкуркулити треба, шоб вони були такі як люди.

Ну як це? Це ж Ваше власне – як це можна зробити? Я прихожу до хати. От сьогодні піду в хату, дивлюсь, хата непогана – забираю корову, “Жигулі”, чи якусь там машину, курей – це все на побєду комунізму, да? Ну як це можна зробити? Це ж люди. Як це ж можна прийти? І віддавали і просто віддавали?Беріть, нате – отак просто?

Попробуй не віддай.

Ну як це можна забрати у людини, об’ясніть?

Ну отак.

Ну так в тру чіпляються якшо ше й хазяїн, чіпляються там за коровкою, большинство баби плакали – плачуть, кричать, а вони шо відтрутив, єден відтрутив, а другий прийшов поправив ногою, та й та й так робили.

А могли пристрелити, чи в тюрму забрати? Чи в Сибір?

Хто?

Ну міліція?

Це не міліція робила.

А хто?

Ці, хто, котрих, як їх називали – комуністи, ну, шо він вступив в колгосп, чи не в колгосп, а він комуніст прийшов, заставляє все робити – значить мусиш робити. А міліція? Я їх мало помню, шоб міліція була.

Петро Захарович, як люди виживали, рятувались?

Отак. Настав сорок третій год …

Тридцять третій.

Тоїсть тридцять третій настав. Хто чим міг спасався. Бур’яни їли, молоду оцю варили, а кропиву так їли – кропива, щавель, всяка-всячина, шо міг, як скотина – так ми жили, то так тоді дехто вижив, а дехто помер. Як як можна було.

От Ви сказали гарно, шо ми жили, як скотина.

Як скотина.

А чому ніхто за це не поніс відповідальність? Об’ясніть мені?

Може десь і понесли.

Та ніхто не поніс.

Хтось поніс. Я ж не знаю дальше шо там.

Ні не понесли.

Не понесли?

Ні.

Ну то я

А Ви вважаєте треба щоб вони понесли чи не понесли відповідальність?

Конєшно. Я вважаю шо треба було б їх заставити шоб вони отвічали за це, але ж, хто ж заставить.

А Ви між собою потім говорили про голодовку, там з сусідами, чи потім своїй дочці Ви розказували за голодовку?

Аякже, і я розказував, і батьки наші розказували за голодовку. Бо це ж голодовка іскуствєна була – це ж не то шо був чи шось, а просто заставляли шоб в колгосп ішли, а не хоче іти бо кажен не хтів іти в колгосп – каждий не хтів іти. То вони шо? Забрали всьо – то мусиш, бо якогось супу дадуть там.

Ви сказали іскуствєна, Ви вважаєте це був штучний голод?

Штучний, да. Це просто викачали тоді, не то шо недоробок був чи шось, а в вогні він куркуль прийшли розкуркулювати – вогонь залили, в нього упав в хаті – і всьо, забрали всьо.

А чого вогонь заливали?

Шоб не їли нічого, шоб загнати в колгосп, а бувань палить шо-небудь – то варять шось. Тоді тако було.

А шукали зерно, збіжжя по дворах, по городах?

Шукали, шукали. Викочку робили.

Чим? Чим шукали?

Чим? Тоді так ходили як, як… Він дужчий, він прийшов – комісія якая. Йде комісія, то значить ховаються всі, хто куди – бо комісія іде. Вони прийшли – шарять по хаті всьо, всьо – ти куркуль тай всьо, а шо даєш? Вже вони не хозяї, бо комісія прийшли, То це я знаю, шо мені приходилось бачити.

А шо люди може міняли шось, рушники, чи шось таке?

Було й таке шо міняли.

А шо Ваша мама, шо Ваша мама робила шоб Вам помогти?

Моя мама лічно то тільки була домохазяйкою, вона собі пильнувала своїх дітей і більше нічого. Тато був плотніком – робив в заводі в сахарном.

А під час голоду шо він робив?

Тоже він робив в заводі.

А де ховали людей? А не приходилось йому труни робить?

Не знаю. Приходилось, але не знаю скільки, шо. Приходилось труни робити.

А майстерня дома була, в хаті?

Нє, вдома не було. Так в хаті робив собі та й всьо. А майстерні не було.

А шо він робив, можете пригадати?

Як шо робив.

Ну шо? Замовлення які були у нього?

Були шкафчики, тумбочки таке о верхи робив на хати, вобщім робив плотніком. Тільки я не помню хто шо робив навіть колись …

Ну розкажіть.

А тепер, а тепер шо ж я можу Вам розказати.

І зараз нічого не пам’ятаєте вже? Може трошки шось згадаєте, шо народ казав?

То це треба  як би то я посидів то нагадав, а так я не можу більше такого сказати.

А люди боялися говорити про Сталіна, про партію між собою?

Говорили тільки тихенько між собою.

А шо говорили?

Говорили шо Сталін настав про комунізм, про Сталіна тако шо говорили? І пісеньки видумували, тільки що ж я кажу, шо я ше Вам скажу, я після контузії, епілєпсією болів, та я мало помню шо В війну я був контужений.

А де було страшніше під час голоду чи на війні?

Під час боїв то страшніше, а голод страшніший. Під час боїв то страшніше, а так в війну вобще нестрашно було, а під час боїв то страшно.

А Ви пам’ятаєте де людей ховали які померли під час голодовки?

Нєа,

Ніхто не знає, хрестів нема?

Нема нічого. Тоді так шо лежить, лежить ше живий, а його забирали на підводи, а де їх хоронили не могли ми туди…

Як це на підводи?

На підводи, людина на дорозі лежить уже опухша, то це ми заглядали, басили, а куди їх везли – то вже нас туди не допускали. А де їх хоронили, як їх хоронили – знаю шо кидали десь в яму, але де так як другі хлопці розказували.

А хто на підводах тих працював?

Кого заставлять. Заставили – запрягай коні та гайда. Ще ж хтіли люди жити, та й підчинялися, а других не заставляли, та й …

Спасибі.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 11 березня 2021 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, Гоцуляк Любов – співробітниці Музею Голодомору;
4. Респондент: Сисоєва Ганна Михайлівна, 8 грудня 1924 р.н., народилася в селі Оболоння Коропського району Чернігівської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Оболоння Коропського району Чернігівської області.

Скажіть, будь ласка, як Вас звати – прізвище, ім’я, по батькові.

Я – Сисоєва Ганна Михайлівна, 1924 року народження. Родилась у Чернігівській області.

А число, місяць народження?

8 грудня 24-го року я народилася. Почався Голодомор, то мені вже було майже 8 років. Я все пам’ятаю. Я знаю, шо в нас і хліб був, і до хліба було, а тоді враз нічого не стало. Приїжджали такі мужики здорові підводами і забирали все зерно. І з погреба витягували, і з комори все забирали. То я тіко знаю, що люди кажуть: «Ой, більшовики приїхали! Ой, більшовики приїхали, будуть грабувати». І я оце бачила як зерно виносили і після того голод почався. А мати ще моя покійна вийшли у комору, да вони ж там зерно забирали, порозсипалося, то вона взяла вінечка та давай згрібати, щоб шось осталось. Дак прийшов та по руках ударив, воно висипалось все. От такі були… Ой, які жорстокі були люди, оті більшовики чи вони… ну так їх називали. Вони ж такі люди, як і ми, але такі озвірівші до людей. Хто їх так виховав, я не знаю. І тоді почався голод. Дітей же в кожній сім’ї по шестеро, по восьмеро, їсти нема чого – зелень з травов. Оце мати дасть такі торбинки нам, в мене брат на два годи старший був, а сестричка маленька була зовсім, а тиї… Нас було восьмеро дітей в батька, але двоє померли, шестеро залишилось. Так оце мати дасть такі торбинки, ми йдемо в ліс. Такий бур’ян, вона каже: «Попробуйте, як не гіркий, то у торбинку». І ми таких торбинок із братом понато… то жолуді сиплються із дуба, дак собирали. То у болото ходили, корінь копали. Якийсь товстий корінь, я не знаю шо то таке, але він дуже добрий, солодкий, то на тертушку мати потре, то ми їмо його аж… А з цеї трави, то вона її кіпятком обіллє її… Ну всякий бур’ян ми рвали: і круглі листочки, і длінні, і кінський щавель, ну шо попадеться під руки. І це вона кіпятком обіллє, а тоді ножом посіче-посіче. А була в нас макуха, бо мій дядько, материн брат рідний, да в його була олійня. А люди тоді ж коноплі сіяли багато, льон і масло видушували, дак у дядька була олійня, то там… У дядька ж тоже все чисто повигрібали, дак у кожній хаті все позабирали. А ця макуха, що видушували олію, там вона була й конопляна, була лляная, дак у сараї десь лежала, мусором закидана – вони не найшли, а то б забрали. Бувало таке, шо то забирають, вивозять до Десни і в Десну викидають, шоб людям не досталося. Я пам’ятаю? як на пристані, пристань була, дак мерзла картопля була, лежала під снігом на березі, не встигли її вигрузить у баржу, шоб кудись завезти. А весну вона мерзла,  а весною сонце, вона така гнила, вонюча. Так люди набросилися буди, щоб вибрать шо-нібудь з теї картоплі, то вони, сволочуги такі, взяли лопатою все в Десну згребли, не дали людям! Отакі були звєрі люди, Господи. Так мати то посіче ту зелень, посіче, да тоді трошки туди макухи так на тертушку натре, а воно ж там все не видушилось, десь там олійки трошки було і це на сковороду льопне цієї. Такі зелені бліни олійкою так запахнуть. Ну воно ж не держиться, бо там нема ні картоплі, ні муки, ну так то каша наче зелена, то ми таке їли. То корінь натреш, мати накопає. Я не знаю, як ми вижили. Люди собак повирізали. В селі ні одної собаки не було. А в нас собаки не було, щоб зарізать. Ми жили в центрі села, так наша хата і сусідська була хата, тоді їх розкулачили, дак сільраду там, так прямо вікна в вікна. І в нас була собачка, так голова сільради прийшов та каже: «Михайло Степанович, убери собаку, вона мені надоїдає». Вона ж гавкає, а вони рядом там у сільраді, то батько ще тоді собаку збувся, ше голоду не було. А люди собак поїли, все.

Що ще їли?

Дуже багато мерло людей. Ой, оце йде-йде людина селом – упала. Чи вона вмерла, чи не вмерла? Їдуть по селу підводи, собирають цих людей, де лежать на землі, кидають і везуть на кладовище. Чи людина ще може там жива, ну ніхто ні пульса не потрогає, ніхто. І мертвих, і ще може там живі були – всіх їх туди і на кладовище в яму.

І в одній ямі багато людей ховали?

Ну ми не бігали на кладовище, бо це за селом було, а бачили як ізвозили, то везли на кладбіще. Кажуть, везуть на кладбіще, а тоді ми вже од дорослих чули, шо в яму їх, в одну яму вже туди скидали. А як воно там було? Ми туди не бігали.

А потім на цвинтарі Ви знали, де поховані ці люди? Ну вже як дорослі були, Ви ж на цвинтар ходили?

Ой, та там кладовище, це старе кладовище було, а тоді його, те кладовище, зрівняли і построїли колгоспний двір на тому місці, колгоспний двір. Були такі конюшні здоровецькі, коні там стояли, вози там стояли. То вже того кладовища нема.

На всьому цвинтарі отак построїли?

Немає, усе зрівняли – і ті, що давно колись померли, може моя прабабушка, прадєдушка, так уже нема нічого. Зараз нове кладовище велике, бо люди мруть.

А в яких роках построїли на цьому цвинтарі?

До Голодомора нічого не побудували.

Ну це після Голодомору на цьому цвинтарі взяли і забудували?

Ви знаєте, у нас у селі про Голодомор тілько ж говорять… Ну я ж виїхала давно, я дуже, я вже… ось мені буде 96, а я виїхала – мені було 20 скільки-то років, я виїхала. То раз в год то приїжджала, то чула, шо там розказували. А після етого… після Голодомору в школу ми ходили, школа була, були дітки, так ходили в школу. Я помню які-то такі галстуки покупили красні із защепками, ми були… Нє, галстуки, то пізніше вже були, навєрно в п’ятому класі  чи в четвертому, а в перший такий прищепили тут «октябрята» (показує рукою на груди), «октябрьонок» написано по російськи, по українськи… но школа була українська, бо діти ж не розуміли російські, школа була укрАїнська.

То в школі українською викладали?

Українською, викладали все на українській – і математику, і все на українському було.

А в якому році Ви в школу пішли?

Ой, по моєму, в 32-му мабуть. Як 24-го, 24 і 7… У 32-му мабуть, а може в 33-му, бо я  ж родилася в грудні, то я тепер уже не знаю, в якому році я ж пішла в школу. Я знаю, шо батько до матері каже, шо: «Піду до Івана Івановича (це був директор школи), піду до Івана Івановича, нехай візьме її, бо всі ж падружки йдуть». Наташка йде, Ніна йде, Руся йде, Оля йде, Таня йде, а я одна залишаюся, а мати каже: «Сходи, може ето…». Так батько сходив до директора і мене взяли. То мабуть у 32-му році, я не знаю.

А під час Голодомору, коли голодували, то в школу ходили?

Ні, я не ходила.

А Ваші подружки, вони пережили Голодомор?

Подружки вже всі померли. По моєму, школа вопше не працювала, бо діти ж голодні були, куди ж та школа, вони мерли там як мухи. Осьо ми вечером сиділи біля нашої хати, повилазили, ну в піску там на землі сиділи і сусідський хлопчик прийшов тоже такий, йому 7 років було. І ми там посиділи. Вже вечоріло, мати виходить та каже: «Діти, заходьте до дому, а ти теж йди додому». Каже: «Я піду». І ми пішли. Утром мати до колодязя виходять, лежить та дитина, одійшло може 20 метрів од нашої хати, упало – вже мертве. Да яка там школа була. Я ж кажу, по селу їздили, собирали мертвих людей.

А хто їздив? Хто собирав? Хто цим займався?

Ну заставляли наших людей, хто був такий, шо мог ходить. А приїжджали з района наглядали, приїжджали.

А ці большевики, Ви кажете, що ходили, обшукували, забирали, то це вони звідки були? Що це за люди були?

Це ж тоже, як казали… як вони називали ту міліцію… МГБ, МГД, МВД ж ото, зтудова приїжджали. Я не знаю як називалося на той час, не пам’ятаю, але вони були всі большевики. А служили в МВД чи як МГВ.

Тобто вони з району приїхали?

З району, із района, да, із района, це були…

А скільки їх було?

Ну до нас заходили, зерно вибирали, то було два такі здоровякі. Вони ж заставляли матір висипать і все таке, і грузив на підводу мішки ції із зерном Дак два було, а конякою руководив наш дід, сільський дід. Вони ж прийдуть, заставлять, шоб… а вони вже тіко… Та Боже, шукали, обнищурували всі еті, шоб ніде нічого не залишилося, отак обшукували все.

У хаті все перерили?

У хаті, даже на чердак лазили туди, думали, шо може там шо-то сховане. Вигребли все, от оставили, душі тіко оставили. От на завтра вмирай – нема чого їсти.

Так забрали зерно, а картоплю тоже забрали?

Усе з погреба забрали.

Городину, все вигребли?

Все забрали. Це большевики. Їх большевиками називали. Та вони не те шо, це ж не один день їздили. Тоді казали вже, шо ГПУ, КГБ те, це в голові в мене запам’яталось. А як зараз я розумію, то це міліція.

А до вас один раз приходили обшукувати?

Ви розумієте, ми ж коло сільради жили, дак ми їх кожен день бачили, дак бувало… Шо може між ними були не такі вже погані, просто їх заставляли. Бо було у мого батька, батько курив покойний і садив собі табак, і тоді робив махорку. Дак було підходили: «Дід, є закурить?», а батько каже: «Да, є». Достає ж мішочок цей, дає йому закурить.

А Ви не розказали, в якому селі Ви народилися, як звали Ваших батьків. Про це розкажіть нам.

Ну, я народилася в Коропському районі, село Оболоннє. Батьки мої були… ну я так, як батько розказував і мати, шо до революції вони були заможні люди, у їх було багато землі. Вони і худобу держали, і все. У мого діда був постоялий двір, як зараз ті готелі, а то дід держав. Так я ще пам’ятаю, що в нас в дворі коло хати города було дуже мало, а весь був в полі – земля була. А земля коло хати застроєна такими навєсами, знаєте, одна сторона одкрита, а три закриті. То ж ції купці їздили з Новгород-Сіверська в Нєжин, вони зупинялися в селі нашому ночувати. То там стояли їхні брички та ето, а вони вже… Самовар я застала, отакий здоровецький красний самовар, метал такий красний. Було начистиш – він аж горить. Дак бабушка, це мати мені розказує, каже, бабушка то вони вже заїдуть, то бабушка зразу самовар, шоб скоріше чай. Так шо вони не нуждалися. А вже після революції забрали ж усю землю, все забрали, так канєшно ж жили так як всі люди.

Це батьки Вашої матері?

Мого батька.

А як фамілія діда цього?

Була фамілія Надточий, Надточий Михаїл Степанович, дід був Степан. А він помер, мене ж ще не було як дід помер, то я й не знаю як його по батькові.

А маму як звали?

Маму  – Акуліна Василівна була. Ну мати з бідної сім’ї.

А фамілія яка дівоча була?

Зима, була Зима.

Із цього ж села?

Із цього села, да. Оце в її було багато дітей, оце в мене льотки – 5 тьоток і дядько Андрій. Вони були бідні, дак дядько змайстрував собі олійню, дак трошки доход був. А землі було мало. Оце ж мені мати покойна розказувала: «У нас в батька було мало землі, а сюди я прийшла замужом – землі багато було, достаток був. То ж після революції вже нічого не стало.

А в якому році одружилися батьки ваші?

Я не знаю, в мене… Ви знаєте, було восьмеро дітей, я п’ята родилася і за мною ще дві сестрички було – одна померла, а друга у Москві живе, їй тоже вже 86 років… 89 уже.

А як звали братів, сестер? Хто старший?

Самий старший був Микола, він із 11-го року, то він даже голодовку не застав – його призвали в армію і він служив аж в Хабаровську, далеко служив. Він вже приїхав в отпуск, коли там женився, сверх срочно оставсь служить. Там женився, приїхав у відпустку він, мені було вже 11 років, як він приїхав у відпустку перший раз. А то сестра була в мене з 14-го року, тоді брат був із 16-го року, а тоді брат із 22-го року, а тоді Іллюша і Наташа (ці померли маленькими, то я не знаю даже, коли вони родилися), а це я була  і за  мною ше дві сестрички – одна померла, а одна у Москві.

А від голоду у Вашій родині хтось помер під час  Голодомору?

Під час Голодомору у нас не померли, у нашій рідні не померли, а сусіди мерли.

А Ви знаєте фамілії людей, які померли?

Ну це була сім’я Вовк, фамілія була Вовк, у їх було п’ятеро дітей. Вони трошки так од нас дальше жили. Дак батько й мати вмерли, а діти пухлі були і повиживали. Діти, ви знаєте як, даже оцей бур’ян, який в мішечку діти ходили збирать у болото. Отак, як я Вам казала, і дають же дітям в першу чергу, щоб дітей покормить. І оце Вовки ціє дітей кормили – самі померли.

А як їх звать? Імена Ви знаєте?

Я їх не знаю як… да як це було Марусю по батькові… вона на 2 года старша за мене, шо батьки її померли. По моєму, вона була Степанівна, ну не знаю. Ви знаєте, у етому, по моєму, це я чула.. хто мені розказував, шо в Батурині… Чули Батурин? Там же Мазепа чи хто там, маєток його. По моєму, там його єсть стенди оці, то, кажуть, шо там наше село єсть і люди там. Я тут рядом так знаю, хто померли. Дід, но вже старий був. Но хто дальше так я не пам’ятаю. Я знаю, шо один хлопчик, він аж туди за пристанню жив, Ганайчени по вуличному, я не знаю як його прізвище, Ганайчени. Так там хлопець  помер, бо він був такий як я годами. То в церкву ходили, коли церква була, причащали родітєлі дітей, так я цього хлопчика знала, оцей хлопець помер і батьки його померли. А як їх прізвище, я даже не знаю, як батьків звали, бо вони далеко жили, аж за пристанню.

А пустих будинків після Голодомору було багато в селі?

Ви знаєте, діти такого може й не знають.

По селу як ходили, то ви не знали?

Щоб вся сім’я вимерла, я наче не чула… Може десь дальше, село ж велике було і три хутори до села приєднувалося. На хуторах тоже ж мерли люди, но ми діти, так я не знаю.

А батьки Вам не казали скільки людей в селі померло?

Не було розговоров. Ви знаєте, даже був такий час, шо якшо ти говориш, шо був Голодомор, шо померли люди, не дай Бог у школі шо-то скажеш, ти вже ворог народу, тебе забируть в ГПУ. Мого батька забирали, бо він не хотів в колгосп іти. Мати каже: «Ну як же ми будем жить? Землю ж у нас всю забрали  (давали тоді по 20 чи по скільки сотих на двір, а то усю в колгосп забирали), люди ж всі йдуть», а він каже: «Не хочу, я не піду». І оце дядько Андрій не пішов у колгосп і мій батько не хотів йти. Дак дядько Андрій (в дядька Андрія з дядиною не було дітей) пішли на роботу, тоді називалося Водницьке, на Десні. Гатки гатили, шоб вода не підмивала берег, бо річка була судноходная, пароходи ходили. Я знаю, бо ми бігали на пристань, виносили яйця продавали, пасажирки виходили купляли, яблука там.

Так вони пішли з села чи тільки пішли працювати туди?

Дак от ето я шо хочу сказати, батька забрали в ГПУ в район, а мати шо ж робить… А тоді прийшов сусід і каже: «Василівна, давай я напишу заяву. Вступай у колгосп, бо Михайла не випустять, він не йде – його заберуть». Побрали батька і двух синів це моєї подружки. Забрали, ноччю приїхали забрали і по сей день… та навєрно в Биковні тута лежать. Тоді Шкути побрали, тоді побрали Боровиків, считали шо вони куркулі чи шото таке, забрали і ніхто не знає по сей день, де вони. Дак той вже каже матері, каже: «Давай напишу заяву, йди до голови колгоспу, він наложить резолюцію, шо ви вже (видно грамотний був дядько), шо ви вже в колгоспі, дак Михайла випустять, а то завезуть так як Шкутів і все». Ну мати согласилася. Він написав заяву, мати бистренько до… голова колгоспу тоже звідкілясь прислали, не наш був, ну навєрно ж той більшовик, я знаю. Ну він написав, шо сім’я колгоспна вже. Мати з цьою бумажкою туди вже в ГПУ. Каже, у  п’ять часов вечора вона туди прибігла, це в район і каже: «Мені треба до начальника. Я з бумажкою до начальника». В мене мати неграмотна була зовсім, вона не писать, не читать. А батько канєшно… Дід учив своїх дітей, батько дуже добре нас у школі провіряв, грамотний був. Так вони пропустили до начальника. Він взяв ту бумажку, прочитав та каже: «Йдіть у двір і ждіть, його у двір випустять». Мати каже: «Я там посиділа с пів часа, коли, – каже, – виводять батька, вже пострижений». В батька така чорна шевелюра була як у грузіна. Мати каже: «О Господі, чого це тебе постригли?» – «Уночі должні були вивезти». А це вже як вивезти – це вже з концями, це або в Биковню, або десь вони. Отако мати батька спасла. Ну батько в мене був… ще та війна була, шо в 14-му році з нємцами він воював. Чотири мужика з села, один без ноги прийшов, а другий там вискочка в плєн попав та через 3 роки якось, може обмєн якийсь був, я не знаю, прийшов через 3 роки. І його як нємци прийшли та поставили старостою. Він так плакав, падав на землю: «Людочки, я вас прошу, не обирайте мене! В мене ж три сини на фронті!» А в нього три сини були на фронті тоді в 41-му році. Люди йому кажуть: «Ти ж знаєш німецький язик. Ну кого ж ми поставимо». І так вибрали і він 10 років, як нас звільнили, одсидів у тюрмі. Мій батько їздив в Чернігов доказувать, шо він не винен, шо як він просився, шо його люди вибрали. І він був непоганий. Ми ж уже були дівчата по 16 років, Германії боялися, забирали в Германію, то ховалися да все. Так він оце, він же знає німецьку мову, вони оце говорять (а через дорогу ми жили, тут же сільрада, тут поліція), він оце каже: «Степанович, сьогодні ноччю будуть дітей забирать на Германію». Він оце, там дід з бабою рядом жили такі страшні, вікна у землі були, воніще таке. Боже, я як згадаю, і ото мене туди, і кровать баба лежала, дід без ноги, баба больна. Оце мене на ту кровать, тряпками прикрили. Ну туди й не приходили, в ту хату не заходили, туди треба було тако заходить.

То він так Вас врятував?

Да. А батько тоді вже матері каже: «Пройдись по сусідах та скажи». То мати вже піде по сусідах. Слава Богу, із моїх подружок ніхто не попав у Німеччину. Але моя сестра, яка старша, я ж вам казала, її забрали. Вже не могли. Захватили, забрали і вона побула в Німеччині, а тоді ж приїхала. Ну вже померла, покойна.

Скажіть, а батько як був у в’язниці…

Мій батько не був у в’язниці.

Ну як ГПУ забрало.

Він був у міліції, а судить – його не судили.

Так, а що він там бачив? Там багато таких було?

Багато, з усього району звозили. А тоді ноччю і батько казав, шо кожну ніч вивозять по скільки то. І вже, каже, вивезли – вже сюди не верталися. От. І це, каже, ми знали, що якщо постригли там 10 чи скільки, то вже ноччю їх заберуть. І це, каже, нас постригли. Він казав із Шаболинова був мужчина з Нехайовки (це села так називалися). Каже: «Нас постригли і це, – каже, – я увєрєнний, шо їх вивезли, їх нема».

А в якому році це було?

В 33-му.

Після Голодомору?

Нє, до, коли колєктівізація була.

В 30-му чи 29-му?

Ну в колєктівізацію, в колективізацію, які це роки були?

Ну 29-ий, 30-ий могло бути. А до колгоспу, яке у вас було господарство? Скільки було землі у Ваших батьків? Ви кажете, що багато.

Я знаю, шо багато землі. Ну скільки… Нас брали в поле, я не знаю скільки мені було, може 6, може 5 років брали в поле, дак оце село – по одну сторону хати, а по другу сторону поле, земля, а за полем вже ліс починався. То казали, шо це дідова вся земля – діда Степана і діда Василя, це два брати були, рядом жили. А тепер ту землю застроїли. Уже одна сторона хати і на нашій землі построїлися люди.

А корова була?

Ну канєшно, була корова, були свині, були овечки. Я знаю, як телятко родиться зимою, холодно, мати заносить у хату і воно плигає, гріється і зразу плигає то на кровать до нас, то на полик, то на лежанку. І тії були овечечки, ягнятка тоже плигали, як холодно родиться. Було-було хазяйство, але тоді вже все забрали. У колгоспі треба ж було ферму мати – забирали корів. Ну не  забирали так як в голодовку. Якщо дві, то одну заберуть, одну залишать. І так же само свиней брали, ферму добували, ферму організовували.

То це у вас забрали, але ви ще в колгосп не вступили?

Ну вступили ж. Заяву мати бігала у міліцію, батька випустили.

Ви написали заяву і тоді у вас забрали?

Землю?

Ні, свиней, худобу цю.

Нє, до того забирали, ше до цього. Ну організовували колгоспи – треба ферму мать рогатої худоби, треба свиней ферму мать. А це таке, що за день, за два не зробиш, годами треба, то в людей забирали, а тоді вже воно там.

А Ви пам’ятаєте як прийшли і забирали корову, як це все відбувалося?

Ну це не було мародьорством, це так воно здавалося так як землю забрали. Коняку одну могли там оставить, єслі в тебе двоє-троє, і ввози, і упряж. Ну організовували колгосп за счот людей, за счот людей.

І батьки вступили до колгоспу, працювали, а за те, що працювали, їм щось давали?

Ну батько мій був якби інвалід, він після теї войни, знаєте. Вони город Бельов, батько казав, десь там і їх там держали довго, а там цинга ходила. Каже: «Оце встаємо солдати, ідем там умиваться і , – каже, – зуби висипалися як сємєчки». І батько прийшов без єдиного зуба. Дак у його тобі була, як казали, «грудна жаба», він задихався. Він оце пройде і все дише-дише. «Грудна жаба» казали, що в мого батькавнутрі. А як я зараз дітям кажу: «Ану, подивіться, що це таке було в діда вашого «грудна жаба». Як воно, шо я не чую зараз в медицині «грудна жаба». Ну це сердечна, задишка воно називається, вже й забула… не астма, а серце було больне, то задихався. Дак батько в колгоспі був сторожем, він такі роботи не мог робити. А мати ходила, оце рано встає в 4 часа, затопила піч, чугунки поварила, бо ще ж поросята були. І оце збудить мене, я оце встаю, поросятка пожену, вижену до Десни, попасу їх там.

Скажіть, а коли був голод, у вас були одяг, речі, то не міняли це на їжу?

Ну так не було, шоб багато. Ну не забирали, такого не забирали.

Не забирали, таке лишилося?

Да, така одежа, яка була, постіль – цього не брали. Продукти всі забирали, а це не брали. А от як оце колективізація була, то людей розкулачували багатих. Дак сільрада ж в нас ну рядом совсєм. Дак там забирали майно все, з хати людей вигнали і майно всьо чисто забирають. Знаєте, як в сундуки в селі, туди гарну одежу складують уже на празники. Дак оце дядька мого, шо оце олійня, він же у колгосп не захотів, його теж вигнали з хати і він на пристані там робочі жили, він з дядиною жив. Дак дядька розкулачили – забрали сундук дядини, забрали кожухи, які були там. Ну все позабирали, вигнали їх в чому стояли. Дак прийшла дядина і каже до моєї матері, каже: «Кулино, осьо я тобі даю гроші…» А вони оце звозять, шо в кулаків побрали, а тоді стають до сільради підніматься крилєчко таке, ступеньок на 6 і така якби верандочка відкрита, бо там тоже багаті люди жили, їх вигнали. І оце вони беруть із сундука, оце тако  покажу, оце достає  (встає і показує, як це відбувалося): «40, 40! Хто більше?», або « 5! Хто більше?». Там платок чи кожух. «Хто більше?». Люди стоять, у кого гроші є купували. Приходили з других сьол там купували. Дак дядина каже… А ми ніколи не ходили на ці торги, нам із вікна видно було все. А вона і каже дядина: «А ти, Кулино, вийди. Якщо достануть мого платка – чорний в цвєтах  шерстяний (терновий називався, терновий платок), то купи його. В тебе дівчата є, дак люди подумають, шо  ж купила». Мати каже: «А подумають, де я гроші взяла». Ну ладно, взяла гроші і правда  в дядиновий сундук: «Хто скільки возьме?» Мати там набавила чи гривню, чи там копійки і більш ніхто нічого не сказав і так мати викупила дядині цього платка. Торги були. Пережито такого, хай Бог милує.

В місто ходили в торгсін?

Був торгсін в голодовку, був. Я пам’ятаю в матері моєї були сережки отакі полумєсяцем і ще щось там таке рісуночок якийсь чи шо. Дак мати каже: «Ой, отнесу в торгсін. Кажуть, шо муку привезли за золото міняють». А де вона міняла? Не в сільраді, десь я не знаю. Шо вона приносить (одну сережку зняла і понесла) і принесла муку таку в торбинці. Боже, як же ж ми раді були, що в ту зелень мати дві ложки муки положить і вже получається блінчик, хоть він і зелений, але він же блінчік. І макуха там так олійкою пахне. Ми так ласували. А другу, другу сережку теж вона здала пізніше вже. Здала вона за картоплю. Оце моя сама младша сестричка, вона 32-го року народження 14 серпня, якраз на Маковея родилася, то вона ж маленька була, год їй там. Дак мати виміняла картоплю, вже ж тоді не ходили, не грабили, уже ж все повигрібали. Дак мати ту картоплю, отакий пітючочок череп’яний, вона одну картопельку зварить і шоб вже я її кормила. Нам уже зелених цих млинців, а Наташі шоб картопельку цюю. І ви знаєте, як те дитя вижило? Я ту картопельку жуєш і даєш  жоване дитині. Я це пожую-пожую, на палець – нічого нема, де та картопля ділась. Я її не чула, як вона в ето. Ну вижило це дитя, вижило. А мати ж у полі. Дитина маленька, їсти нема чого, а мати ж у полі.

А корова була у вас в голодовку?

Ну потім була корова вже.

В голодовку не було?

Не було.

І вижила Наташа навіть.

Вижила, вона  з 32-го року, зараз у Москві. Вона вивчилася, в неї вища освіта є. Після інститута туда направлєніє.

А старший брат був у Хабаровську під час Голодомору, а він знав, що тут був голод?

Знав… ну навєрно знав, потому шо приїхали в отпуск вони, їм же мабуть розказали, що таке було. Ну вони приїхали, я ж кажу, мені було років одинадцять, я вже була в п’ятому класі, вони в отпуск приїхали. Ну канєшно розказали йому. А там у Росії хто вам скаже, ви шо! Єслі тут скажеш, дак ворог народу зразу, у ГПУ забирали. А в Росії скажи, то там розстріляють, скажуть: «Що це ти таке говориш?». Нє, і в пісьмі не можна було написать, цензура не пропустить ж. Батько як пише пісьмо, мати каже: «Ти там хоч все опиши», а батько каже: «Та провіряють же все!». Мати: «Шо і пісьма провіряють?» – «А як ти думала? Провіряє цензура – спалять». То батько теж не писав, не можна було. Кроме того, шо пісьмо не дойде, то батька ше ворогом признають народа, понімаєте. Було дуже важко, не знав як себе поводити.

То Ви кажете, тільки сережки поміняли, більше нічого не мали – хрестиків?

Ну сережки були, а так золота не було.

А якісь кожухи, таке нічого не міняли?

Та я шо-то не помню, шоб у нас кожухи лишні були. Нє, не знаю, знаю, шо золото поміняла, а так більше нічого.

Так вона поміняла десь в селі?

Вона поміняла в селі, але не в сільраді. Десь вони приїхали і десь, я там не знаю де, ну в селі. Це привозили, це не ми. Це звідкілясь приїжджали. Торгсін, я знаю, шо називали торгсін, приїхав торгсін. От, золото. Ну оце самовар остався тільки.

А де він?

Ну хата горіла, він так і згорів в 43-му році, не винесли з хати, треба було винести. Тож война була 41-45-ий рік, так знали, шо фронт буде продвигаться, дак закопували люди в землю сундуки, казали, шо хати будуть горіть, знали, шо палять спеціально.

А у Вас залишились якісь речі мамині, батькові?

Зараз?

Ну да.

Немає.

А фотографії батьків?

Ну фотографії єсть материні, але тут немає, тут нема, це вони там.

А ви чули про закон про п’ять колосків?

Судили в нас, за три колоски судили, не можна було собирать. Об’їждчик об’їжджав поля верхи на коні і дивився. Єслі хто колоски собирає, да він був такий об’їждчик, шо зразу продасть тебе. Судили, за колоски судили людей і це я точно знаю в нашому селі, я не знаю прізвища чи шо, но знаю шо як мати і батько: «Ой Боже, ой Боже, да хай би тії колоски! Це ж треба, три роки чоловіку дали за три колоски. Хай Бог милує!». Я помню, шо це мати все так казала. Судили, да.

А Ви колоски ходили  збирати?

Ні.

Мати не пускала?

Не ходили, бо даже діти будуть собирать, дак батьки будуть відповідать. Ви думаєте як? Я пам’ятаю уже… уже скільки мені год було перед самою… у 40-му році, уже ж нам було по 15 років, вже ж такі дівчата, шо ходили в колгосп. Пололи ми, ланка у нас була там, баба ланкова, стара така, баба Улита і ми ж оце все дівчата, куток наший. Нас чоловік 6 навєрно було, це ланка така була. І ми пололи квасолю у полі і дівчата кажуть: «Ой, отам за квасолей там горох і вже такий, шо їсти ж можна». То ми туди в горох, баба одна осталася, ми в час тей, шо треба відпочити, ми понаривали гороху. Тоді вже ж голодка пройшла, це ж 40-ий год. І вже із дому як ідем, дак шо їсти мати дає – кусок хліба і бутилку молока, це вже шоб дньом поїсти. І я візьми того гороху налузала, думаю, принесу сестрі зелененький такий вкусний горох такий. Я налузала того гороху в бутилку, де було молоко, накидала. І дівчата – хто там у кармани стручками, а я в бутилу повну начистила, думаю: «Ой, сій час сестричка буде кушать етот горох зелений солоденький». Ми вдома горох не сіяли. І ви знаєте, цей об’їждчик, він навєрно бачив як об’їжджав, що ми були в горосі, ну не прогнав, думає: «Хай діти поїдять». А то чому йому  в голову зайшло провірить нас, може нарвали додому несуть. І ви знаєте, витяг мою бутилу – ой, повна бутилка гороху, до горла аж насипала. Дак шо ви думаєте, забрав ту бутилу і на завтра… Ну то вже люди його осуждали, кажуть: «То вже не треба було робить над дитиною такого. Шо ти вже?» Прямо в глаза йому говорили баби-сусідки. Кажуть: «Ти вже наш мужик, це не то шо прислали, ти ж свій. Шо ти дитина оце…» і такоє. Я стільки плакала. На завтра у колгоспній хаті, куди сходяться утром получить роботу собі, кого куди пошлють, отака стінгазета – нарисована я із бутилкою гороху і така довольна, сміюся. Ну, нада було це робить? Та ще прийшов і каже: «Пошліть свою дитину, хай подивиться, яка вона красіва там. Мати пішла зо мною, ну там сусідки кажуть: «Ну це дурний чоловік тилько може таке зробить, умна людина такого ніколи не зробить». Я на тій стінгазеті з горохом повисіла днів три навєрно і хтось зірвав. Отаке було. Так шось візьмеш? І в рот побоїшся взять, не то шо в карман. Така була за колоски і за шо хоч. Сильно тяжоле було время, таке, шо хай Бог милує.

А може Ви чули, що це таке «чорна дошка»?

Я чула, але не знаю шо це таке.

Це коли село заносили на «чорну дошку», то значить забороняли людям навіть виходити з села.

А-а-а, то я не бачила.

Ваше село мабуть не було.

Мабуть не було.

Ваші люди з села могли йти в місто, вертатись?

Ну ми ходили, з села в село ходили. Особенно як голод був, дак із села в село ходять люди, думають, шо може там хто шо-то дасть, хтось там. І було таке, шо чужі люди заходили в наше село й тут вмирали. Запрету не було, з села в село ходили. Я не знаю як вже до району ходили чи куди, а з села в село ходили.

А в Росії або Білорусь не ходили люди з села? Там же рядом було.

Да од нас далеко вона, Білорусь.

Не ходили?

Нє.

Скажіть, а до Голодомору, може Вам батьки казали, не було там таких бунтів, повстань проти комуністів, проти большевиків в селі, в районі?

В нас в селі не було.

А в районі?

А батько розказував, шо (я не знаю де, це вони з матір’ю говорили), шо він каже: «Люди бунтують, да який толк із того? Їх же зразу забирають у ГПУ. Це якби громада була тисячу, а як їх бунт ну скіко там людей». Десь був бунт, бо батько з матір’ю говорили, я сама чула, шо батько матері каже: «Люди бунтують, але ж ніякого толку. Я розумію, зробить повстання, це велику масу людей треба, а шо ж бунт – вони їх схвати і все».

Всіх  учасників зразу в тюрму і все?

Та навєрно, а шо ж. Вони всіх хватали і, мені кажеться, вони всі в Биковні, кого повивозили, то вони десь тут. Якби батька мати цею бумажкою не то, то тут би лежав. Но так просто повезло.

А так багато було, шо розкуркулили, в Сибір відправили, повиганяли з будинків, таких сімей багато? Шо куркулями саме називали.

Дак куркулів забирали, їх же не повернули. Ото Боровики, Шкути, шо я вам говорю, позабирали. Їх усе тоже розкулачили, а їх забрали, заслали і всьо. Так вони  куркулили були чого, в їх землі було багато?

Ну оце Шкути – шо батько і два сини, у їх було багато землі. У їх же була подружка Оля моя, дівчина, вони ж недалечко од нас жили, вона моя однокласниця Оля була. Це її батька забрали, діда і дядька, батькового брата. В їх були хати хароші, під желєзом, так поли настелеті ( в нас тоже був пол дерев’яний, в моїх подружок ні в кого не було, а в нас дерев’яний пол був, буфет до самого потолка стояв з різьбою з такою, дід заказував десь, все погоріло). Дак у їх земля була, але вони на землі не робили, в їх люди робили. В кого землі мало, то вони в їх працювали і ті платили їм … картоплею там, хлібом. У нас тоже було в діда багато землі і не вспівали своєю сем’єю оброблять, то у кого як немає хліба на посів весною, дак прийдуть до діда да мірку, шоб зерна посіять, дід каже: «Ну харашо, на тобі мірку» – «А шо тобі заплатить?» – «Та колись одробиш». Отако дід давав тоже. Ну в основном своя сім’я обробляли землю, а комусь там позичить, тоді вже не бере нічого, а шоб відробить. А от ці Шкути дід з бабою робили на землі, а сини він їх виучив – оце в моєї Олі подружки батько був учитель (це вже інтелігенція, понімаєте, в селі) і дядя Гриша він теж закончив, шось таке він закончив. І так два будинки стояли – один і далі другий – два дідові сини жили і оце їх розкулачили, забрали і так вони в Биковні десь лежать. Оце таке було.

А Ви казали церква була,  Ви ходили до церкви?

Була церква, а тоді церкву розграбили і зробили клуб, коли це вже і колгосп був, і клуб був. Дуже багато було людей в селі, село здоровенне, молоді багато було до войни, до 41-го року. Село ж, паспортів же не було ні в кого, ніхто не мог виїхати нікуди. Тільки так – свої дівчата, свої хлопці тут женилися, тут жили. Оце після войни, аж після войни вже єслі там вчиться кудись їдеш, то тобі паспорт дадуть. А так не паспортизували села, ні. А потом уже… коли незалежна стала, то вопще всі повиїжджали.

А скажіть, а Ваш дід, він під час Голодомору де був?

Він не дожив до Голодомору.

Він помер ще до.

Дід і баба, вони не дожили. Вони не знають ні Голодомору, ні колгоспів, вони не дожили.

А може Вам розказували батьки, коли прийшли сюди большевики в 21-23 роках, тоді не було голоду? Тоді тоже вони забирали.

Не було, тоді не було голоду. Ви знаєте, я тоді ще не розбиралася ні в чому, але оце як дорослі розмовляють, там же скамєйка возлє двора, сходяться з того, з того, з того на цю скамєйку й говорять. І ми, діти, тут. То знаєте шо, я чула слово НЕП, це вже коли колгоспи були і все: «От при НЕПі було добре!» А шо таке НЕП, шо люди гарно жили? Чи налогів не платили, я не знаю. Мені каже ця як Ленін вмер, дак це стало таке, може буть.

А за Леніна, коли він був?

Ну шо… Ленін вмер, я була народилася в грудні, а Ленін вже помер раніше мене, по моєму.

Бо ще ж був голод в 21-23 роках, то може ще Вам батьки за те казали.

В ці роки, я ж кажу, НЕП був. За НЕПа жили люди добре, хвалили НЕП у всякому случаї.

А у Вас вдома ікони були?

Аякже, були ікони.

Ви не боялися вдома тримати?

Дома ікони держали, нє, нічого.

Не заставляли Сталіна на стіну чіплять?

Нє, не заставляли, не заставляли. В мене дід учив вже мого батька і учив батькового брата, дядька Івана, він закончив духовну семінарію, був батюшкою, то його забрали  тоже, забрали.

Репресували, да?

Репресували, тоже уночі забрали, ні суда, нічого не було. І ми не знали де він, у міліцію батько обращався. «Його тут нема,» – сказали і все. А тоді через рік прийшло письмо, прийшло письмо із етого… Архангельська область, Біле море, шо дядько писав: «Ми на Білому морі ловимо рибу. Нам так тут добре жить, нас добре кормять». А напиши правду – тебе ще розстріляють і пісьмо не дойде. І це розрішали два пісьма в год, і це дядько присилав пісьма. А тоді война началася в 41-му році, вже связь перервалась, ми вже за дядька нічого не знали. А тоді нємци до нас зайшли в село, ми два роки були в окупації, нічого не знали. А тоді і не знали за брата мого, нічого не знали. А тоді як нас у вересні місяці 43-му році вже нємца вигнали. Ну нємець він спалив все село. Фронт на Десні стояв дві неділі і вони всі хати попалили. Нашу хату, мати даже бачила, каже, ходив із факелом таким селом і це раз – як свічка горіли хати.

То у вас всі речі, все погоріло?

Все- все! Ікони, мебелі і все погоріло, канєшно. Дак тоді, коли нас вже звільнили, прийшло пісьмо од Миколи брата. Написав, шо його лєвую руку кість одірвало, то його комісували, він тепер в Хабаровську живе. Це ми вже взнали, бо в його дружина була і дитина, в 41-му році Валя родилася, Ніна родилася в 38-му, а Валя в 41-му перед войною. Война началась в іюнє, а вона родилася в іюлє, вже батька не було дома, забрали. І прийшло пісьмо од дядька Івана із фронту. Одправили їх усіх на фронт. А тоді вже, як дядько прийшов, демобілізували, то він розказував, як їм там було трудно. А ето самоє, я кажу: «Ви ж дядя писали як Вам там добре і кормлять і все». А каже: «А шо ж я мав писати? Якби я написав те, що як воно є, то або мене розстріляли і пісьмо не дойшло». А так їх у штраф-батальйон, як був штраф-батальйон в армії, шоб їх ставили вперед і йди, і всьо. І він каже: «Багато нас було, не тільки з нашої тюрми, а армія була штраф-батальйон». І під Лєнінградом чи десь він казав, там Біле море, десь на тому фронті, де Лєнінград, каже: «Нас послали в атаку і, Боже мій, діточки мої, це не можна, я не знаю, як моє серце винесло. Один по одному йшли, а ззаді кричить «уперьод». Тут усі падають, уже вбиті, а він кричить «уперьод»». І дядя каже: «Боже мій, я так як у лагері молився день і ніч про себе. Не можна хрест наложить, руки не повинні, а про себе молився день і ніч». І оце каже: «Там отаке… ну все горить, а він кричить «уперьод» і ми ж йдемо вперьод». Ну на смерть, на видиму смерть посилають і все. І каже: «І я в цю менуту тоже кажу: «Господи, та спаси ж». Все время просив спасенія і пробачення: «Прости мені Господи і спаси мене з етого ада». Та каже: «Навєрно нас 10 чоловік осталось з батальйона».

А він був священником?

Да-да, його ж і забрали як священника.

А звідки?

Із села нашого.

Він у вашому селі був священник?

Да, забрали його.

А в якому році забрали його в 30-му чи після Голодомору?

Ну коли всіх репресіровали.

До Голодомору?

До Голодомору. А тоді після вже, як він ж вернувся, теж був священником, тільки не в нашому селі, а був село Красиловка, в Чернігівській області таке село, я там не була, батько мій їздив. Він там приход мав, а тоді в Нєжині. В Нєжині й помер.

А в якому році помер?

Помер в якому році… старим уже помер, він довго в Нєжині був, приход в нього в Нєжині був. Ми їздили часто туди.

А в якому соборі він служив?

Не знаю, не можу сказать. Отєц Іван. Я знаю на похоронах оце ж усі – і пєвча, там і священники отпєвали його. А в якій церкві він служив, я не знаю.

А фамілію його нагадайте.

Надточий, отєц Іван. І так він помер в Нєжині.

А Ви знаєте, якого він року народження?

Дядько Іван? Мій батько був другим дитиною, дитиною другою у діда. Перва була тітка Надежда, потім батько 1891-го року, 1891-го, то дядько Іван буде десь, я не знаю, годів десь через три. Отаке. Тітка сама старша, дочку він не вчив, рано отдав замуж у друге село, худоби їй понадавав. Отаке було значить – дівчат не вчить, а тільки хлопців. Оце два сини було і два вивчив. Одна дочка була – не пустив у школу. Чого таке було понятіє в людей? Хоть у діда мого считали, шо він такий розумний.

А мама якого року народження? Молодша батька?

Молодша, 902-го.

А після війни в 47-му голод був?

В 47-му тоже був голод, але не такий голод, шоб люди мерли, ні. Просто недоїдали.

А чого був голод?

Ну це після войни ж державу треба було підтримувати. На той час… У Западну Україну їздили купували зерно.

Податки були?

Податки були, да. Я знаю на кожен двір було 40 кілограмів м’яса, які треба було здать, 90 штук яєць треба було здать, 40 рублів предналогу треба було здать і, якщо в тебе є сад, за кожне дерево скіко треба було предналогу платить. В нас сада не було, то я не знаю. 40 кілограм м’яса, 40 яїць і 40 рублів предналогу.

А якщо не мала м’яса, яєць?

Ну 40 кілограм ніхто не ето ж, а як робилося? Робилося так: собирається список, сусіди пишуться по 40 кілограмів, набереться там центнерів 3 чи 2, там 250 чи скільки там кілограм і хтось здає корову на базу і ту корову розписують по 40 кілограм на цей список. І хто корову здав, ці люди вже дають гроші, знають по чім воно. В Коропі в районі була в нас ця скотобаза, куди водили скот. Хто поросятами здавав, якщо не 40, то 80 із сусідом там на двох. А яйця здавали в коперацію. Да, молоко, скілько це молока було на двір на корову… Я не помню… чи 380 літрів. От уже забула. Кожне утро це несеш молоко на молочарню. Ну там було так: єслі в тебе молоко дуже жирне, дак давали якісь ще копійки, як жирне молоко. Я знаю, шо у мого брата… Да, в мого брата була корова, то дуже жирне молоко і йому платили якісь гроші за жирність. Ну давали людям за те, шо вони молоко здають у государство, давали сінокос, державний сінокос скілько соток тобі одрізали. Коси і забирай сіно для корови. Оце було вже таке. Це до войни і після войни, даже після войни це таке було. Бо це мій брат після войни вже женився, корова була, отдєльно жив.

Скажіть ще мені, будь ласка, під час Голодомору Вам ще хтось допомагав – сусіди, родичі, чи може батько шось заховав, шо  у Вас були якісь запаси? Чи тільки цьою зеленню?

Ну шо родичі? Вони ж тоже в голоді сиділи. Було ж оце дядько і три тьотки, бо було чотири дівчати і дядько Андрій. Усі ніщі були, усі голодували.

Але всі пережили Голодомор?

Да-да, всі пережили. Думали, шо моя сестричка помре, а воно вижило. Ви знаєте, було год дитині, вона голову не держала. І це я її беру на це плече, на цю руку, а вона голову туди. Ото як курку вб’єш, то вона голова в курки. Так вона туди голову закине. І я її картоплею в голод кормила цею, пожую-пожую і  вижило. Ото так Господь дає, хай…

А скажіть, як закінчився голод?

Ви знаєте, голод як закінчився… Давали зерно на посів, люди засівали скільки тому землі було. І колгосп засіяв всю землю. Звідкілясь привозили зерно і колгосп засіяв землю. Я пам’ятаю, як мати оце де церква, од церкви починається лан, пуста така земля, лан називався. І там садив колгосп то моркву, то картоплю – міняли так. І я пам’ятаю, шо жара така була, це ж ланка, де мати моя, тітка Марфа, усі ці сусідські баби пололи там картоплю і їм варили суп, суп гречаний варили полотницям. Це вже колгосп варив. Ми туди (це ж рядом коло церкви), ми туди бігали. Такий катьол і тьотка варить суп гречнєвий. А він же так пахне, хоч уже і голод наче пройшов, ну люди недоїдали. Не було того, шоб наїстися, коли ти хочеш. І ми значить туди. А бабам сказали, шо якшо будете йти на полоттє, то беріть з собою ложку й мисочку, бо ж суп будуть варить. Ну ми туди поприбігали, а та шо варить теж наша женщіна, така сама як наша мати. Так  (сміється) Господи, оце матерки з мисочками, вона то наллє, мати передає мені, я похльопаю-похльопаю. А та Олі передає, подружка моя… А ця повариха шо ж, вона сама така, так і її ж дитина прибігла. А тоді вже їм: «Ну, ідіть вже дітки, ідуть». Тоді вже вони їли суп. Варили суп. Ну а коли то вже свій хліб дозрів, там же пшениці сіяли, то перший сніп уже обмолотили, на жорнах помололи і напекли хліба. Ой, такий добрий був. Жорна були, були жорна.

У Вас були?

Да. І в сусіда приходили, мололи. А як вже стали жить, шо багато було зерна, дак у нас водяна мельниця була і вітряний млин був, то там мололи, там мололи. А зразу після голоду, єслі кіло чи два собрав… Ходили колоски щупали, де зріла зрізали, а те дозрівало. І оце обмолочували і на жорнах. Я знаю, шо перший цей хліб мати спекла, скіко там його було. Ой Боже, і не даєш багато їсти, бо каже: «Вредно, нельзя дітки, хай трошки зачерсвне». А батько: «Ой, а мені ж не можна». У нього такий був желудок, катар желудка називалось, жаба грудна і катар желудка. Це все в армії як служив, то таке придбав собі. Так оце як з’їсть хліба чи уже ж пізніше стали жить нормально, то і пиріжки ж пекли із яблуками чи з капустою. Так оце ж батько як не видержить і з’їсть щось таке ще гаряченьке, ну дуже-дуже свіже, оце сорочку піднімає тако і оце гладить-гладить (показує). Ви знаєте, даже тако видно як картоплина випирає, желудок не варив зовсім. І це він руками розминає ту грудку, розминає і соду, так вона не розійдеться, треба ложечку чайну соди випить. Сода там перетой, тоді відпускало. А ми первого хліба дождалися, Боже, мій Боже. «Мамо, дай! Мамо, дай!». А не можна було багато.

А скажіть, а хто засіяв? Коли був голод, люди були виснажені, вони не могли робити там в колгоспі.

Да робили, такі ж… Ганяли людей, робили люди.

І врожай зібрали?

І врожай собирали. Да, і врожай собирали.

Про Голодомор розказували дітям, внукам?

Розказувала, вони все знають.

Оце зараз вже, чи раніше ще?

Раніше, коли не можна було, то не говорила. Коли можна було.

Вже після 91-го?

Од незалежності вже. І то по началу незалежності… Ви знаєте, я Вам скажу. Це сталось 2005-го року, коли був Ющенко. Дай Бог йому здоров’я, шо він це питання підняв. Шоб не підняв, воно так би зам’ялося б. Шо то Кравчука вибрали, комуніста. Шо він буде цим займа… він як був комуністом, так і є. Я йому могу прийти, так у глаза сказать. Я сій час… він у Білорусі там сидить у тій команді, шо… дак шо він? Ви ж подумайте, яку політику по началу вів – до Росії. Дак хіба при ньому можна було говорить? А як Ющенко став, підняв це питання і люди підтримали, бо в кожного болить, воно у душі до самої смерті буде боліть. А сказать не можна, висказатися не можна, поділиться з кимось не можна було. А от як Ющенко, це ж все узаконено ж тепер. І геноцид признали, і Голодомор признали. Да скільки ж держав признало, то вже можна все говорить. Так шо мої це онуки і правнуки, зараз це правнук був Глєб, він усе знає. Одинадцятирічний ще правнучок за Голодомор теж знає. Він зо мною даже їздив туди, це мене возили  в прошлому році і він їздив. Тоже там ложив цвєточки.

Скажіть, а не боялися, шо після Голодомору може це  повториться? Шо большевики знову почнуть таке робить? Прозапас не тримали їжу, ці сухарі?

А з чого сушить? А після…

Да, після.

Ви знаєте, ну я не знаю, шоб люди сушили сухарі, я не знаю. Я сама лічно, ото  при Хрущову білого хліба не було, ото давали там шо-то. Так я як ото білу булочку куплю, дак не з’їм – сушу. І ми ті сухарі з’їдали ж зразу. Не прозапас, а так зразу. Ну а тоді воно наладилося все зразу. Я це не знаю, чого при Хрущову було такий період, шо білий хліб… Я помню городські булочки давали інвалідам. А так сухарів не сушили.

Так хто цей геноцид зробив? Як Ви думаєте, хто це винен?

Голодомор хто зробив?

Да.

А я Вам скажу зараз, чесно, це моя така думка. У Сталіна було це заплановано, шоб як нація України, шоб її не було. Вот і все. А чого було державний язик був російський зразу? Він не хотів, хотів Україну або приєднати до Росії, знищити всіх українців. Це Сталіна робота. І оце більшовики – це сталінці всі. А тоді ж партію создали комуністичну. Ти умна людина, ти шось закінчив, ти не можеш посаду зайнять, якшо ти не комуніст. Уступай в комуністи і тоді тобі дадуть посаду твою, по твоєму образованію, по твоїй спеціальності. Та шо там говорить. Даже моя дочка із затьом, Бам строївся… Знаєте, шо таке БАМ? Строїли Балкаламурську магістраль і туди молоду люди їздили, шоб заробить гроші, це в Сибірі. Поїхала моя дочка із зятем, вони там були 7 років, ну заробили. Вони тут купили одну машину. другу купили, ремонт хороший зробили і все. Там платили добре, але які там умови були, там страшне. Пробиваєш відро, шоб достать води утром. Дак це к чому я веду. Мій зять закончив автодорожний інститут, це ж строїтєльство дорог, желєзних дорог, грунтових дорог. Інженєр, він весь час проробив прарабом. Там же можна було вирости на тому БАМі, потому шо не кожен согласиться у таких умовах зароблять гроші. Але ступай у партію, а він не хотів і так прорабом і робив. А якби в партію вступив, був би начальником поїзда. Не цього, шо ходять, а був поїзд, який на тиждень їде у тайгу строїть дороги, там вагончики в їх, а тиждень вже дома живуть. Це називається «поїзд», п’ятисотий поїзд називався. Можна було ше на якого там начальника. Але ти не мав комуністичного білета. І так він не вступав.

Дякуємо Вам, що розказали скільки всього.

Спасіба вам, я виговорилася.