- Місце запису: cело Лозна Хмільницький район Вінницька область;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Баранюк Варвара Савівна, дочка;
- Респондент: Баранюк Сава Мусійович та Баранюк Ганна Яківна, народилися в селі Лозна Хмільницький район Вінницька область;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Лозна Хмільницького району Вінницької області.
Розповідь про долю родини Баранюків Сави Мусійовича й Ганни Якимівни в період розкуркулення українського населення в 30-ті роки 20-го століття. Записала їх дочка Віра (Варвара) Савівна Баранюк
Жили батьки, як всі інші селяни. Трудились у полі, доглядали домашнє господарство.
1929 рік.
Почалась колективізація дрібних селянських господарств. Усе, здобуте важкою працею, – землю, худобу – треба віддати в колгосп (колективне господарство). На добро це чи на зло – ніхто не знає. Сум і сумнів почали оселятись у хаті. Відповіла на це запитання подальша доля сім’ї Сави й Ганни Баранюків, сім’ї, у якій у 1937 р. я народилась. Усе віддали, що вимагалось. Шкода Ганні його, а найбільше того молодого коника-стригуна, що обіцяв стати гарним конем, надійною силою в господарстві. З чоловіком не поділишся думкою, не розділиш тривоги, бо Сава зачислений до колгоспного активу і тому щодня на роботі. А тут щось сталось: господарі потихеньку забирають хоч дещо з усуспільненого назад додому (У процесі колективізації мало місце швидке явно насильне усуспільнення землі й худоби, і Сталін Й.В. написав статтю «Запаморочення від успіхів» (1930 р.), окремі положення якої прямо вказували на те, щоб з насиллям бути обачнішими. Не знаю, чи сказано про це в сучасних підручниках з історії, а в колишніх говорилось. Я це добре пам’ятаю. Відголоски від статті дійшли до селян). Ганна, порадившись з батьками, пішла в колгосп і забрала стригуна додому. Спохватилось правління колгоспу. Як? Жінка активіста забрала назад коня?! Отже, й він, Сава, проти колгоспів, проти радянської влади.
Йшов 1930 рік.
Почалось цькування і переслідування. Батько пішов з дому, переховувався в селі. А матір з дітьми (у 1930 р. народилась Марія) і батьками вигнали з хати, усе забрали під маркою усуспільнення. Хату сільська Рада продала школі, садиба якої межувала з садибою Якима Струся, Ганни і Сави. Пішла Ганна з дітьми і батьками по людях. Хто прийме, там і залишається. Варить їсти тоді, коли господиня своїй сім’ї наварить. Годить Ганна всім, щоб надвір не вигнали. До городу права не має. Ні кола, ні двора, ні латки землі – нічого нема. Більше голодні були, ніж нагодовані. Прийшов до Ганни брат Кузьма і забрав її з дітьми і батьків до своєї хати, у комірчину. Потепліло на серці у старих і малих. Та через днів три заходить Кузьма до сестри з гіркими словами: «Хоч ви і мої рідні, але я мушу випровадити вас із хати. Шукайте десь собі притулку іншого, бо мені заявили і попередили, що й мене продадуть, якщо триматиму в хаті «куркулів». От що робити жінці з дітками і з уже літніми батьками, опинившись у такому становищі?! У думках доходила до відчаю, задумала покінчити з собою, про що одного разу призналась мені особисто. Сам Бог повертав жінку обличчям до сім’ї і відвертав від задуманого. Світ не без добрих людей. Недалеко від хати старого Панаса Баранюка, трохи далі на захід, стояла хата вдови Зіньки Царенко. Сільська влада зробила в її хаті штаб, свого роду катівню для непокірних. Хто пробував боронити свої права, розповідають, обов’язково пробував і ременя, і носака, і навіть задоволення відчував від запаленої поміж пальцями бумаги. Господиню з дітьми витіснили (в її ж хаті!) в меншу частину, що знаходилась через сіни. Ця добросердна жінка знайшла в такій тісноті куточок (малюсіньку кімнаточку) для моєї матері з дітьми і бабусею Домахою. На той час дідуся Якима вже не було серед живих: помер у селі Жигалівка Калинівського району, в сестри. Близькі люди підказали Ганні, щоб Сава зник із села, інакше – честі не покладуть на маленьких дітей, запроторять на Колиму або на Соловки (Соловецькі острови в Білому морі (місця найважчих умов для в’язнів сталінського режиму). Найближчої ночі, поцілувавши всіх, Сава сказав: «Як не пропаду, то повернусь» і зник з рідного села, пішов у невідомість. Під чужим прізвищем і чужим іменем опиняється за містом Ленінградом (сьогодні – Санкт-Петербург) у місті Лодєйне Поле (пристань на річці Свір). Заробляє, як попало і де попало, найчастіше вантажить, спить під відкритим небом. Як живе сім’я, де живе, – нічого не знає.
Починався страшний 1933 рік.
Сушить Ганна голову, чим діток і матір годувати, в що одягати і взувати. Безнадійно перебивались з дня на день. Найбільше тривожить матір Марія: чи й виживе, вже вся опухла. Пішла Ганна на поле, нащипала ще зовсім молоденьких колосків, принесла до хати, витеребила, додала ще якогось бур’янового насіння і зварила галушки. В першу чергу налила Марії. Їсть і їсть, поки нічого не лишилось у мисці. Дивиться голодними очима стара Домаха на дитя та й каже дочці: «Дай іще їй мої галушки. Хай хоч перед смертю наїсться». Марія справді виглядала приреченою. Боялась Ганна, бо надмірне годування ніколи добром не кінчається. А дитина ж у такому критичному стані. Але налила іще мисочку, яка невдовзі знову спорожніла. Поклала Ганна діток спати, вкрила кожухом, сама прилягла, підперши рукою голову. У руці затиснула коробку з сірниками, щоб, прокинувшись, поглядати, як почуває себе Марія. Спить, рівно дихаючи, мати Домаха, поснули діти, а Ганна не спить. Тяжкі думи переповнюють голову. Думала, думала, знемоглась і сама заснула. Спала без просипу. Розплющує очі – день білий. «Боженьку мій! – скрикнула. – А дитина?!» А воно дивиться на матір з-під кожуха такими виразними очима, а само «як ниточка» було, за словами Ганни. Смерть, голодна, нагла, слава Богу, відступила. Того ж тижня померла бабуся Домаха. Хоронили без домовини. Ні панчіх, ні взуття не було на покійній. За словами сестри Марії, ноги бабусі були обмотані марлею. Хоронили з чужої, Зіньчиної хати. Коли ж похоронна процесія проходила коло власної Домашиної хати, де жінка вклала з чоловіком і дітьми стільки праці, зупинялись і молились. Залишилась тепер Ганна сама з діточками. Паморочиться їй голівонька. Мало того, що вже навіть порадитись ні з ким, ні до кого пригорнутись у сльозах. Мало того… І Ганну хочуть знищити, зовсім посиротити дітей і їх таким чином зі світу звести. Вісім разів викликали вже жінку в Уланів на суд, чому, мовляв, не признається, де чоловік. А що ж вона може сказати?! Рідній матері не мала що сказати, бо сама не знала, де він, батько її дітей. Аж ось викликають Ганну на виїзний суд. Пішла з діточками Тетяною і Марією, а на руках несла дочку Ганну. Суд відбувався у попівській хаті. Коли прочитали вирок – сім років ув’язнення – Ганна втратила свідомість. За неї говорив секретар сільради Володимир (Ладик) Мишківський. За спогадами Марії, коли закінчився суд, міліціонер завів матір з дітьми і ще кількох підсудних у якийсь погріб. Під ногами була вода. Марію мати посадила на якесь підвищення, а сама, як і інші «злочинці», ніч простояла у тій воді з дитиною на руках (сестричка Тетяна пішла ночувати «додому», до Зіньки). З чиєїсь ласки, мабуть, Мишківського Володимира і самої правди, наступного дня вирок суду відмінили.
Лягаючи і встаючи, Ганна була зайнята одним: як жити, де вихід шукати? Була в неї добра знайома Тетяна Біланьова. Ото з нею Ганна діставала білу глину (каолін) у «шахтах», що були в Лознянському лісі і, до речі, дуже пильно охоронялись лісниками, і носила (!) ту глину у мішку по навколишніх селах, щоб продати, швидше всього, виміняти за неї кусочок хліба чи пригорщу зерна, а то й картопляного лушпиння. Сестра Марія пам’ятає, як мама носила глину в багате на 30-ті роки село Сальницю (за 25 км від Лозни). А принесла додому трошки розчини на хліб, яку дала їй наймичка учителя Панаса Юхимовича Грицика, лознянина, батькового далекого родича, який працював у тому селі. Частіше всього мама приносила картопляні лушпайки, варила і тим годувала дітей. Дійсно, як мовить Марія, була та біла глина для нашої матері чорною. А ще Ганна рвала в лісі траву і теж носила по селах продавати чи міняти. Бувало, носила траву і в с.Чернятин, хоч треба було перетягувати в’язку через широку глибоченьку річку Сниводу, притоку Південного Бугу. Старалась не надокучати людям. Взяли під дах дітей, не дали замерзнути в снігах чи згинути під дощами, дозволили зварити горня баланди – за те їм щире спасибі. Як тільки зникав сніг, йшла на колишній свій город, копала яму, а в її стіні довбла «піч» і варила в ній дітям їсти. Мамо, ти досі вже встигла виплакати свої очі, а тепер доконувала їх у їдкому бур’яновому диму, на вітрі, під дощами. Люди бачили Ганнині муки. Подружка дитячих і юних років Тодоська Проньова дала на своєму городі мамі для користування сотку землі. А вчителька Зіна, готуючи сім’ї їсти, навмисне зрізувала з картоплі грубенькі лушпайки, щоб мама засадила тим насінням «город». На диво, картопля гарно зійшла. Кожен кущик обробляла мама з любов’ю. Раділа, і радість її передавалась дітям: «Дивіться, донечки, як гарно зеленіє наш «город». Будемо мати незабаром уже свою барабольку». Та не їли ні сестрички мої, ні мама тієї картопельки, бо як тільки зав’язались плоди, прийшов уночі Юхим Божко та й вирвав усі корчі. Пізньої осені 1935 р. повернувся додому батько. Мама з дітьми вже не жила в Зіньки Царенко, бо і цій жінці, як колись Кузьмі, категорично заявили: «Будеш гріти «куркулів» у своїй хаті – і тебе з дітьми випровадимо на волю». Прийняла маму сусідка, Оляна Михтодова. Обоє, батько й мама, пішли на роботу в Уладово-Люлинецький радгосп (сьогодні – Уладово-Люлинецька селекційна станція). У колгосп не зверталися, бо, мабуть, і не прийняли б, як відступників від ленінсько-сталінської політики. Працювали в Рогинецькому відділенні радгоспу на збиранні насіння з бурякових висадків та на інших роботах. Батько рідко приходив у Лозну, бо ще й сторожував. А мама щодня пішки добиралась у Рогинці і так же поверталась назад. Вона приносила дівчаткам хліб, який давали в обід їй і батькові. Хліб той був незрівнянними ласощами для напівголодних дітей. Було, взяла мама в радгосп з собою Марію і, йдучи в Лозну, залишила її з батьком, бо сама ще мала нести кудись глину, щоб щось виміняти. Батько за роботою не додивився за дитиною, а вона заснула коло жолоба, куди прибігли радгоспівські коні на водопій. Щоб не нагодився якийсь чоловік, задавили б дитя. Ото було дитинство! У законодавстві появилось положення про те, що «продані» можуть викупити свої будинки. (Проданими називали тих, кого розкуркулили, вигнали з власних будинків, а будинки місцева влада продала). Батьки склали свої скромні заробітки в радгоспі і віддали їх у сільраду. Секретар сільради дав мамі документи, що вона з чоловіком і дітьми має право повернутися до своєї хати, хоч гроші були внесені частково. У ній певний час навчалося два класи дітей. А в останні роки, коли вистачало місця для навчання у самій школі, хата Ганнина стала пусткою. Вікна повибивані, дверей нема. Заходь, будь ласка, сюди за природними потребами.
З чого почати? Повичищала Ганна, помила, затулила вікна в’язочками соломи, у сусіда Максима наборг взяла двері й начепила. Але холодно в хаті, бо й надворі вже холодно. Незабаром випаде сніг. Чим хату обігріти? Де їсти дітям варити? Печі немає, бо викинули. Треба нову будувати, вікна засклити. Стоїть у кутку груба. За нею спить Марія, а під грубою – Тетяна, Ганя й мама. Не спиться Ганні, тривожні думки рояться в голові, наввипередки стають перед жінкою. Чим віддати борг? За що купити скло? Піти б до Леонтія, добрий він муляр та й людина непогана, чуйна. Може, послухає, піч поставить… Рано-вранці побігла до Леонтія, просила, благала. Не відмовив. Стоїть тепер на старому місці в хаті піч селянська, їсти варить, гріє житло. Та не тепло на душі в Ганни. Поговорюють, що прийдуть знову вигонити з хати. Шість років поневірялась жінка, стикаючись по чужих хатах з батьками і дрібними дітьми. Голодні, роздягнуті, принижені. Насилу добилась до рідних стін, втративши поневіряючись, батьків. І знову виженуть?!
Аж тут приходить до Ганни директор школи і просить показати документ, що свідчить про право жити в хаті, що хата викуплена. Була весна 1936 р. Ганна швиденько знайшла у прискриньку ту бумагу і подала директорові. Перебіг очима написане, порвав документ на дрібненькі клаптики і кинув під ноги, а Ганні дав свою бумажку-попередження. «Досидіти в хаті тільки до серпня, а тоді звільнити приміщення», – було написано. Коли вийшов з хати, Тетянка ще двічі прочитала матері ті страшні слова, а клаптики з порваного паперу зібрала і віддала мамі. Ще того самого дня побігла Ганна в радгосп до чоловіка. Якраз зустрівся їм участковий Грогман. Склеїв ті листочки докупи, прочитав і сказав: «Хата ваша. Бумажку бережіть. А коли прийдуть вигонити з хати, женіть їх з подвір’я». Другого дня зайшла Ганна в сільраду до секретаря Володимира Мишківського, який також сказав гонити. Пройшов певний час і прийшов той, якого боялася Ганна. Гонити з подвір’я – то гарна порада. Але чи зуміє. Аби хоч Сава був дома, а то знову сама. От і прийшли. Багато їх, до десяти. Кинулись на покрівлю – давай розшивати. (по-селянськи в ті часи «покривати хату» звучало «пошивати», сніпки (соломи) прив’язувались до лат тісно-тісно, ніби вшивались; «розбирати покрівлю» відповідно звучало «розшивати»). Усе то молоді, зелені, завзяті, не завжди розсудливі, ті, що сліпо йшли за гаслом «Даешь!» Думали, що розшиванням налякають жінку і вона здасться. Серед інших Омелько Вінничук, братів син, племінник. Прийшов комсомолець тітці «на поміч» у скрутний час. Скрутилась Ганна: «Чим би, чим би?!». Рвучко вихопила з петель жердку, що постійно висіла під стріхою для сушіння білизни, – була вона довга – і давай гамселити комсомолію. Найбільш щедрою у вітанні гостей була тітка для племінничка. За секунди позмітала всіх і з двору випровадила. «Самошедча!» – кричали (сумасшедшая). Отож у 1936 році після стількох років випробувань Ганна і Сава знову відчули себе господарями у власній хаті. Життя потихеньку почало входити в свої береги. Було воно бідним, голодним і холодним, але що те все проти того, що живеш дома, у своїй хаті, вариш їсти у своїй печі. Як кажуть, своя хата – своя правда. Вечорами, коли натруджена, зморена мати заходиться лагодити вечерю, жебонять при каганці над книжкою милі дитячі голоси: Тетянка готує домашні завдання, а Марія теж гортає її підручники, відчуває, що через рік і вона стане ученицею. Ганя грається коло сестричок. Десь у глибині душі жевріє надія на подальше спокійне життя.