1. Місце запису: смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: неввідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Карпенко Марія Матвіївна, 1927 р.н., народилася  в смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області.

Я була ще малою, коли була ота страшна голодовка. Але я помню як нам важко було, не було шо їсти, бо все забирали. Мені батько наші багацько розказували про то шо було. Так ото в нас, в Липовій, були “буксіри” – це люди були спеціальні от власті. Вони можна сказать нас грабили і забирали все що було. А ще батько казали, що десь приблизно 18 тисяч комсомольців і партійців з Харкова розіслали по Україні, шоб ті заманювали людей в колгоспи, а люди боялися туди йти. Хоча вже згодом у 1934-1935 рр. була сплошна колективізація. Йшли вже всі в колгосп, бо трудно було. А в колгоспі варили юшку і хлібця давали. А в нас забирали все, геть до останньої зернини. Страх шо ттворили ці “буксіри”.  Грабежом займались не думали про людей, їм було все однаково. Голодні люди чи ні їм було все одно. А ще чоловіків забирали, наших батька не взяли. А остальних забирали, клали на вози і везли на Радяч, це Полтавська область, а потом на Соловки, а звідти мало хто вертався. Так отим сім’ям без хазяїна було найтяжче. Нам було тяжче, ніж на хуторах, там, як батько казали, можна було щось закопать, а в  нас в землю дуже не сховаєш, бо наше місцеположення було погане, як ото почнеш копать, а там вода, куди ховать? Нема куди. В нас в сімї, як ото зараз кажуть, було хвірменне блюдо – це млинці з липи. Лип в нас багацько. Так ото ми, дітвора, рвемо липу, старші наші товкли її, а мати ото пекла млинці. А ще була в нас ікона. Так батько її обміняли  на 9 стаканів пшениці, а може й більше. Так мати наші тоді нам зварили. А жили ми якраз біля кладбища, так я ото бачила як там людей в ями кидали, а потом землею засипали. Багато дітей було. Мою сусідку Катю, їй 7 годів було, так ото вона з голоду померла, гарна була, помню дружили ми з нею. Багато, дуже багато померло. Страх шо творилось. А ще батько, як і другі люди, на поля ходили, но боялись, шоб бува ніхто не вловив. Страшне було, згадувать тяжко. Не доведи господи внукам та правнукам своїм отаке лихо пережить.

1. Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградської область;
2. Дата запису: 16 липня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Перебейніс Любов Климівна, 1925 р.н., народилася в місті Мала Виска Кіровоградської область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Мала Виска Кіровоградської область.

Чи пам’ятаєте ви Голодомор 1932-33 рр.?

Мені тоді було восім год. Я погано помню як шо було, а отдельні деталі  – наче вчора було. Ми дітьми ходили до ями і вишкрібали сухий жом, а дома перемішували його з яшнєвою крупою або висівками і пекли моторженики, так і виживали. Їли все, що було їстивного, – цвіт білої акації. Було б не так важко, якби в нас не забирали їжу, ходили по хатах буксіри і все геть забирали, все, шо находили. В матері в косах були заховані гроші, то і їх найшли і забрали. І оце я харашо помню як мати боялася, шо найдуть качани, які вона заховала в стріху, а вони й на горіще лазили, ну не найшли. Мати геть зомліла, як вони пішли я її одлила водою. То ті качани ото ми і їли. І це ж мєсні ходили і забирали в людей шо в кого було. А тоді власті узнали, шо мій брат в армії служив, то нас перестали розкуркулювать і з хати не вигнали. Хто в колгоспі робив, то їх кормили затіркою якоюсь чи ще чимсь і то, так кормили, одна юшка, а гуща, яка на дні, то її давали кому треба. То оце кого в колгоспі кормили, то ті й виживали, а хліба не було, це саме основне. А вопще страшно й згадать як воно було, люди вимирали цілими сімями, в кого там яка курка була, то все поїли, ні одна кришки не пропадала, страшно було, дуже страшно.

Вже сорок шостий і сорок сьомий я харашо помню. Я тоді робила в Госстраху, прийду додому, а їсти нема геть нічого. Багато людей вимерло тоді. Сначала пухли і то вже значить все – смерть. Їх цілими гарбами звозили на кладбіще і закопували в одній ямі. Чого я це знаю, бо колись з матір’ю ходила на кладбіще і бачила, а один дядько так просився в того шо закопував, шоб його не кидали, то його пожаліли, не закопали, а він і вижив. А гарбами на кучі звозили людей, мерли по страшному. Мій брат тоже помер. Но в тридцять третьому було набагато ваще і людей більше вмерло. Наша сім’я вижила зо щьот корови. А знаєш , чого ж голод був, бо в сорок шостому велика засуха була. Всі запаси, які в людей були – посіяли, а воно нічого не вродило, земля чорна стояла, ячмінь як посіяли, то він виріс сантиметрів десять – дванадцять, все погоріло, вже під осінь природа трохи нас пожаліла, трава одійшла, то ми корові запасли трохи сіна, ото корова нас і спасла. А їсти геть нічого не було, зранку якусь юшку поїли, поки дойду до роботи, а вже їсти хочу, а на роботі, як і дома нема нічого. Я тіткі писала в Ніколаєв, щоб вислала грошей, то вона вислала посилку, вже не помню шо там було, на багато її не хватило, ну ми з сестрами хоч трохи наїлися. А як гроші були , то можна було хліба купить, хоч коли-неколи. Хлібина тоді стояла сто пядесятт рублів, но його було дуже мало, всім не хватало, вже в сорок сьомому ввели карточки, то по пів кілограма хліба давали на сімю, то це трохи так виживали. Якраз зімою послали мене на курси в Дніпропетровськ на один місяць, то там тоже геть не було чого їсти, в столові давали якийсь супчик, але то була одна вода, ніхто ним не наїдався. Всі були худі. щоки позападали. Важко було, але ми вижили, зараз краще, ніж тоді. Шоб якось вижить, батько мій в Білорусію їздив, привозив картошку, трохи хліба, але небагато клунок якийсь. Там і в Росії голоду не було, це тіки в нас ттаке зробили. Ну не у всіх людей були гроші і здоров’я, щоб їздить туди за харчами. Кажуть, це тоді спіціально голод зробили, шоб Україна вимерла, так воно ж так і було, дуже багато і моїх знакомих, і батьків померли, а ті, шо вижили отак бачиш до таких годів дожили.

1. Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградської область;
2. Дата запису: 15 липня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Перебейніс Петро Данилович, 1922 р.н., народився в місті Мала Виска Кіровоградської область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Мала Виска Кіровоградської область.

Розкажіть, будь ласка, про 1932-33 рр, що ви пам’ятаєте про ті часи?

В те время організовували колективізацію, розумні йшли, а дураки грабили ходили, з хазяїв робили куркулів. Получилось так, шо батька розкуркулили і посадили в тюрму. В дворі в нас все забрали і розібрали даже хату, шо не було де й жить, в общем не осталось нічого. То ми наймались по хатах, жили в Юхимини і других сусідів, а тоді нам люди помогли та зліпили хату, таку як курятник і жили там. Мати моя Софія копала людям  городи, шоб нас прокормить. Був у нас і свій город, так тоді неврожай був, картопля не вродила, геть мала була. Держали ми трохи курей, порося, а корови не було. Но нам помагали. Була в нас вчителька Мар’я Григоровна, а її батько – дід Крило був головою колгоспу, так він сказав, шоб нам давали один-два кілограма крупи, а ми за те, ще ж дітлахами були год по десять-дванадцять, пололи бур’яни. А вопще, спасіба совєтській власті за все, луче було як січас. Я три года ходив в третій клас, бо весною пас череду і пропускав школу, і так із года в год, і тоді вертався в той третій клас. А вся біда була од того, шо людей багацько дурних.

А чого ж вони дурні?

Ти понімаєш то дурні були, бо вчепились до землі. Та на хрена вона їм нужна була?! Вони думали, це все, значить, як колективізація – то смерть народу, а зробили колективізацію, дивлюсь, перед війною велосипеди в усіх були, а то все через дураків.

Як ви харчувалися, чи конфісковували у вас запаси їжі?

Були такі “буксіри”, вони ходили по хатах і забирали все, в кого трохи квасолі було, крупи чи кукурузи. В печі шукали, все забирали, все. і до нас прийшов так Василь Курко, а на матері спідниця була, так він її зняв і забрав. А через багато год робив я в млині, а цей Василь Курко там стоїть і людей так багацько було, а я його пригласив, значить, по сто грам випить, а там рядом чайна була, я йому заказав сто грам, бокал пива і піріжок. Він випив усе т каже: “Пея, за шо ти мене вгощаєш?” (як він вспомнив моє ім’я !), а йому кажу: “А за те, шо ти з моєї матері спідницю зняв.” А людей ам багацько, та йому сидно стало і він геть вилетів з тої чайної. Отака історія.

А що це були за люди “буксіри”?

Оце була організована банда, вони ж, хто в ній був, попоступали в партію, а не знали, шо воно таке; якшо ти комуніст, то должен буть чесним. Їх ми харашо знали, бо жили вони в нас на вулиці, і ледачі  були, і дурні, нічого не робили, а тільки грабили, оце як зараз п’яниці ходять та крадуть. Вся біда була од того, шо наші мєсні тут безпрєдєл творили, начальство нічого не знало, Сталін справедливий був, а вони тутт ттворили

З вашої сімї хтось помер в ті роки, і взагалі, чи велика смертність була?

Осьо в Спіціальних почті вся сімя вимерла, дітей в них було багато, а батько – Данило був ледачий, то ото вони од голоду всі і повмирали. Із дітей у них осталась Юхимина і Михайло. А так, шоб в нашій сім’ї, то материні сестри повмирали. А вопще люди вимирали цілими сім’ями.

А як же хоронили?

Велику яму робили в нас на кладбіщі отут за яром і скидали туди всіх, звозили їх, а привозили дураки, даже ще живих  привозили і тоді той, шо закидав яму казав: “Закрий очі, бо буду засипать”.

Як це, живих людей закопували?

А їх в бурянах находили, та й звозили голодних присмерти в ту яму, скіки їх там закопували я не знаю. А вопще совєтська властть хароша була, люди робили, то знали для чого, а січас…

Як ви вижили в 1946-47 рр.?

В сорок пятом году був я ранений в Германії, в мене ж зараз нема половини легкого. Пів года лежав я в госпіталі. Через Польшу на осінь приїхав я додому, а через год поїхав у Кіровоград вчиця. То там я не голодував, гуляв, саме луче там жив, батько в мене трудящий був, з матір’ю передавав мені масло і мед, шоб мене чахотка не взяла. Я ще получав пенсію по інвалідності триста пядесят рублів і така ж стипендія в мене була, батьки з дому мені гроші трохи давали. В общежитії ми жили, то воно безплатне було і в столову їсти ходили, ну як сказать, я не об’їдався, но й не голодував. За це спасіба батькам, вони в мене самі лучі батьки були. А батьки дома харашо жили, понімаєш, время тоді важке було, з голоду люди хоч і мерли, но вірили, шо коли ми пережили войну, то страшнішого вже нічого нема і со врєменєм нам буде все луче жить, та так воно й було.

1. Місце запису: село Юнаківка Сумський район Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 року;
3. Хто записав: Білоброва В. М.;
4. Респондент: Лепехова Антоніна Андріївна, 1922 р.н., народилася в селі Юнаківка Сумський район Сумської області

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Юнаківка Сумський район Сумської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Я пам’ятаю конкретних осіб, працювали у владі.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не пам’ятаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Застосовували.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна, знаходили скрізь, виймалі горшні з печі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали дуже старанно.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

2-3 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

В городі закопати, в сараях.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали якусь баланду.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі: одяг, рушники, худобу тощо?

І продукти, і речі, що сподобались.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Так, знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні в якому разі.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їзчики на конях.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно – ні.

Чи змушували людей іти в колгосп і як?

Заганяли майже силою.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Заховати було неможливо, знайдуть скрізь.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? 

Не знаю.

Скільки разів приходили до хати?

В нас були не раз.

Коли почали люди помирати від голоду?

Вже взимку 32.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Думаю, майже всі.

Хто зумів вижити?

У кого залишилась корівка, коза.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Намагались, та самим подостало.

Які засоби вживали до виживання?

Вживали в їжу майже неїстівні продукти та харчі.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали з Дар’їно, це Росія.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Так.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Липа, малиш.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Можна.

Чи був голод в місті?

Був, але менший.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Ні.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Ні, не знаю, багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищах.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Так.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, є.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Кажуть, Сталін хотів винищити українців як народ.

1. Місце запису: село Юнаківка Сумський район Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 року;
3. Хто записав: Грищенко О. М.;
4. Респондент: Кірієнко Михайло Васильович, 1925 р.н., народився в селі Юнаківка Сумський район Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Юнаківка Сумський район Сумської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирала влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не знаю.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Кажуть, так.

Як люди боронились?

Боронитися було марно.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Практичні ні.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Від влади представники, шукали скрізь, довбали землю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Група 3-5 чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопати на городі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали пайок.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі: одяг, рушники, худобу тощо?

Так.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чув, засуджували людей на 3-5 років за збирані колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Найманці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, але за пайку ішли.

Чи змушували людей іти в колгосп і як?

Так.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

В ярах, лісах.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? 

Вранці.

Скільки разів приходили до хати?

Не пам’ятаю.

Коли почали люди помирати від голоду?

Весною 33-го.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ні, бродяжничали по селу, помирали з голоду.

Хто не голодував в селі і чому?

Мало хто.

Хто зумів вижити?

Багатші.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Самі бідували, виживали як могли.

Які засоби вживали до виживання?

Дехто їхав до міста, в сусідню Росію, там голоду не було.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Липа.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не пам’ятаю.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Можна, але було все занадто дороге.

Чи був голод в місті?

Був, та менший.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Так, чув.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Сусідів померло багато.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На загальних кладовищах, ті, що були здоровіші.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Так.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, московського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Цьому є багато обставин.

1. Місце запису: село Русанівка Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Якуб Галина Остапівна, 1936 р.н., народилася в селі Русанівка Липоводолинського району Сумської області;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Про голодовку 1932-1933 рр. мені батько розказуали. Казали, що було тяжко, дуже тяжко, ото єслі пережити той страшний період. Бо якраз тоді почалася колективізація. Забирали все чисто. Вигрібали до останньої зернини, яка була захована десь в глечику. Заставляли йти в колгоспи. Батько казали, шо перед тим, як я народилась, люди почали йти в колгоспи, бо трудне життя було, а там якусь юшечку давали. А ще було завдання розгромить куркулів як клас. Якщо йдеш у колгосп, то забирали постройки, залишали тільки хати, комори хороші везли в колгосп, сарай палили. А ще до нас посля войни привозили кукурудзу, давали качанами, або по 10-30 кг. Землі посля войни майже не було, лише 36 соток, більше не давали. Так ото у нас посля войни, як такой голодовки не було. Тяжко було но не так, як в 30-х, батько казали, шо тоді страх шо творилось. Посля войни, 800 рублів був пуд муки, так ото ми купляли. А ще в нас був овес, так ми його здавали в комори, а там була драчка, де ми його драли і пекли галєти. А ще, як і в 30-х годах, пекли млинці з липи. А ще в нас була корова, то нам було не важко. Легше ніж другим жилося. А ще була і картошка, правда трохи гнила, но була. Людей майже не померло, бо я ж кажу, шо як такого голоду посля войни не було. Вижили. Важко було, но вижили.

1. Місце запису: смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Яковенко Микола Савич, 1921 р.н., народився в смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Перед тим як казать про голод 30-х років, нада сказать про кляту колективізацію. Ми повинні були йти в колгосп. Не хтіли йти, но йшли. Політика така в страні була, так ото й шли, бо сказали, так ото те й робили, шо скажуть. Люди почали голодувать ще на початку 30-х років. А з 1932 р. голодували всі. Найжалькіше було малесеньких діток, ми вже старші були, якісь проворніші, а то малесенькі з матір’ю, бо хазяїна заберуть, живи, як ото можеш, так і живи. Нікому до тебе не було ніякого діла. Ага, так як була ота колективізація, то забирали хліба: раз приймуть, а тоді ще раз йдуть по другому кругу. Вишкрібали все, що було. Приховать не можна було. Так ото на 30-ті годи не було в нас ніякого запасу. Правда наші матір мали рушники. Такі гарні червоні кролевецькі рушники. Вони нові були. Так ото мати їх брали і йшли на базар, там міняли на 3-4 стакани жита чи пшениці. Рушники нові, гарні були, але ото треба було продавать, бо нада вижить, щоб з голоду не вмерти. А ще мати міняли і скатерті і інші рушники. Міняла все, що десь раніше приховувала. Ото-таке було. А ще мати млинці пекла. Ото я з братом липу рвали. В нас її багато було, та й зараз багацько. Не зря ж наше село називається Липова Долина. Да, так ото нарвали липи, потом товкли її і були млинці. А ще ми часто на поля ходили. Ото було підемо, сядемо в пшениці, і як ото ще зерно молоде, як молочко, так сидимо там і їмо. Їсти хотілось дуже. А ще в нас груша була, воно не груша, а дичка. А вона рясно родила, а ці груші маленькі були. Так ото ми ще й груші їли. А людей вмерло багато. Ой і дуже багато. Влада винна. А місце одне було де мертвих ховали, це на кладбищі, на отому старому, що біля Церкви якраз. А там раніше інкубатор був, так ото туди людей скидали, а тоді всих в купі ховали. Страх, шо творилось. Дуже багацько ми поховали. Наші батько тоді вмерли. Так ото мати викручувались, як могли, виживать то якось треба було. Але слава Богу з голоду не вмерли. Вижили.

1. Місце запису: село Думанці Черкаського району Черкаської області;

2. Дата запису: 15 вересня 2005 року;

3. Хто записав: невідомо;

3. Респондент: Педан Парасковія Несторівна, 1922 р.н., народилася в селі Думанці Черкаського району Черкаської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Думанці Черкаського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Так, я пам’ятаю Голодомор. Забирала урожай влада увесь. Відбирали у людей вирощене Іван Хижняк і Вороний Федір, як були підпорядковані владі. Що думаєте винагорода їм за те була? До людей застосовувалося висилання (переважно висилали до Німеччини). Люди, деякі, втікали до лісу. Десь намагалися закопати хоч якусь їжу, але щоб ніхто цього не бачив, навіть сусідові неможна було цього довіряти. Ходили зі жилізними палицями, якими штрикали стіни, печі. Шукали Вороний Федір, Іван Хижняк. Вони завжди ходили по п’ять осіб. Тим, хто пішов до колгоспу давали їсти. Забирали не лише продукти харчування, а й одяг. Поля  тоді охороняли Киба Яків, Вороний Гнат. До колгоспу зганяли як худобу людей. Деякі люди йшли добровільно, а деяких силою навіть змушували йти до колгоспу. Худобу замикали в будинках, свиням – копали землянки. Ходили в усі пори року, щодня, переважно вдень. На день разів 8 приходили. Люди почали помирати весною 1933 року. Сиріт забирали до патронату. Всі люди голодували. Вижили ті, хто їли полову, різні трави. Люди один одному не допомагали, бо самі не мали. Від родичів не було ніякої допомоги, тому що їжі не було ні в кого. Споживали рослини варені. Вживали листя з акації, з листя шовковиць пекли оладки, їли козельки, кропиву. В їжу вживали навіть пташок. У місті можна було щось купити, але жодна людина не мала грошей, щоб щось купити. Голод був і по містах, і по селах У селі вимерла більша частина людей (2 частини), а залишилася лише третя частина людей. Хоронили людей на кладовищі. Хоронили старенькі бабки, які мали ще якусь силу. Хоронили без труни, яму рили в один метр. Я розповідала про це страхіття своїм дітям, онукам, сусідам. В усьому винен Сталін.

1. Місце запису: село Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 8 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент:  Кудоя Павло Мефодійович, 1928 р.н., народився в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Важке то время було. Це саме страшне як нема шо їсти. В тридцять другому ми ще так, перебивалися. Батьки самі недоідали, то шо там було старалися нам дать. Сестра моя трохи старшенька за мене була, то все мамі помагала. Вже пізніше, як розжилися, мама казала, шо Маруся нічого була, а в мене вже і ноги були попухли оце в голодовку, думали, шо мене вже не буде. Але, бачиш, тоді якісь люди крепчі були, виживали. Багато людей тоді виїжали в Росію, Білорусію, там старалися остаця, но це важко було, тоді ж у людей ні паспорта не було, ні документа якого, так, частіше їхали та міняли там продукти. Вивозили все, шо було дома, частіше лахміття всяке, полотно, одежина яка в кого була. До того дожилися, шо мій батько тоже так їздив, та повивозив геть усе, не було й самим в шо вдіця. До весни тридцять третього було ще терпімо. В кого там які запаси були, шо не конфіскували. А вже весною так страхіття творилося, люди вмирали цілими вулицями. Їх ховали так всіх зразу в одній ямі, так без труни, так без нічого. Їли ми, то мама баланду якусь зварить, то трохи якоїсь крупи заховано було. А все, якісь запаси були треба було оддавать в колгосп. Як яка картоплина вродила, то її було дуже мало, нічого тоді не пропадало, даже шкарлупи од кртоплі, їх не викидали, а шось мама туди добавляла, та пекла як млинці. Вже на весну всі запаси виїли, не було геть нічого, то багато людей, шоб вижить, почали красти. А за те їх садили в тюрму, давали три года за кілограм пшениці, колоски не розрішали збирать на полі. Вони ж оставались і так на полі їх і снігом покривало, а люди мерли з голоду і їм не можна було їх збирать, бо могли й вбить. Токи і поля охороняли енкаведісти. А восновном голод оце й зробили вони, мєсні. На центральну власть нема чого валить, нам при совєтській жилось непогано.

А сорок шостий як ви пережили?

Ну в сорок шостому лекше було. Ми трохи розжилися. Батько пенсію получав, сестра робила товаровєдом була, я в колгоспі робив, то так і перебивалися. В колгоспі давали по двісті грам зерна за трудодень, ти можеш представить, оце ж, ну, стакан зерна, хіба ж це можна було наїстися? То ми ото на городі садили кукурудзу, сіяли жито і підживалися цим. В кого гарні городи були, соток по п’ятдесят, то ті жили краще. Зерно терли на жорна та пекли або коржа, або маторженика. Але ж того зерна було дуже мало. Люди мусили красти. Хто ловкіший був, той і не попадався. А за три кілограми зерна отправляли на висилку, но люди всьо равно потрошку крали, бо не було куди діця. В те время токи були не так як зараз – один в колгоспі, а були вони по полю. Ото ми з другом з мішком лізли по полю по-пластунськи метрів триста шоб набрать зерна, а ночью то все було. А як наберемо, то з мішком зерна повземо назад. То як вдасця оце нам, то такі раді були, бо це ж буде шо їсти, значить не помремо з голоду. Тільки мама дуже переживала як я оце піду по зерно, боялася шоб мене не вбили, або не посадили в тюрму, та я такий шустрий в молодості був, куди мене там догнать, хоч і з мішком зерна! Власті нас ганяли, а так люди – родичі, знакомі понімали, шо як не будеш красти – вмреш, то ніхто не осуждав, бо багато хто так по трошки “грішив”.

1. Місце запису: село Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Самолюк Галина Арсентєвна,1926 р.н. народилась в селі Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

“Я погано пам’ятаю про події 33-го року, бо була ще малою дитиною, але згадую, що мене з Києва зимою привезли до діда і баби, бо чула, що у діда є мішок квасолі і сушені гарбули. Мене привіз батько, в селі він побув кілька днів, а потім повернувся до Києва. Бабуся була дуже хвора і весь час проводила у ліжку і тому дід займався господарством. Це була зима і дідусь водив мене на саночках і якось я познайомилась з хлопчиком мого віку, його звали Арсеником, вони з мамою Ольгою (Тікич) Оліяненко жили над рікою Гірський Тікич. Хлопчик був дуже кволим і тому зустрічалися ми рідко. А весною ми майже не зустрічались. Пам’ятаю мене нудило від однієї і тієї їжі від сушених тикв, але дід змушував їсти. Коли зійшла вода, то я зустріла Арсеника – він був іще худіший. Вдома дід знайшов коробку і клав туди відвар з тикви і наказував віднести хлопчику, але не додому бо мати забере собі і я його трохи підкормлювала. Скоро він майже не ходив. Потім я захворіла і завжди хотіла спати, але дідусь змушував мене ходити і їсти квасолю. Але я не бачила куди її клали і здогадувалась, що її ховають. Одного разу я піднялась і сказала, що хочу взяти коробочку з їжою і піти до Арсена, але дідусь сказав, що його нема і скоро поведуть на цвинтар. У нас в селі жив дід Юліян; він був дуже кумедним і ходив в шароварах і вишиваній сорочці. Саме він віз Арсеника у горбі. Баба почала дорікати діду, що той сказав про хлопця. В цей час я вибігла на вулицю і їхала ця горба, там було багато мертвих людей і між дошок звисала маленька ручка, я бігла за ним і скоро впала, підбіг дід і підняв мене, поніс додому. Через 2-3 дні повезли Ольгу. Я запитала діда чому Юліян носить трупи і він сказав, що йому за це дають пай хліба. Скоро приїхали батьки, тато став вчителем, а мама шельдшер акушеркою. Їм давали пайки і завжди ми відсипали трохи в мисочку і відносили родичам – брату діда. Коли чула, що їхала горба; то дід завжди заводив мене додому, щоб не бачила. Потім помер і дід Юліян. Я мало, що пам’ятаю і саме ці події назавжди залишились в моїй пам’яті я й досі згадую Арсеника.