- Місце запису: село Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Самолюк Галина Арсентєвна,1926 р.н. народилась в селі Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)
“Я погано пам’ятаю про події 33-го року, бо була ще малою дитиною, але згадую, що мене з Києва зимою привезли до діда і баби, бо чула, що у діда є мішок квасолі і сушені гарбули. Мене привіз батько, в селі він побув кілька днів, а потім повернувся до Києва. Бабуся була дуже хвора і весь час проводила у ліжку і тому дід займався господарством. Це була зима і дідусь водив мене на саночках і якось я познайомилась з хлопчиком мого віку, його звали Арсеником, вони з мамою Ольгою (Тікич) Оліяненко жили над рікою Гірський Тікич. Хлопчик був дуже кволим і тому зустрічалися ми рідко. А весною ми майже не зустрічались. Пам’ятаю мене нудило від однієї і тієї їжі від сушених тикв, але дід змушував їсти. Коли зійшла вода, то я зустріла Арсеника – він був іще худіший. Вдома дід знайшов коробку і клав туди відвар з тикви і наказував віднести хлопчику, але не додому бо мати забере собі і я його трохи підкормлювала. Скоро він майже не ходив. Потім я захворіла і завжди хотіла спати, але дідусь змушував мене ходити і їсти квасолю. Але я не бачила куди її клали і здогадувалась, що її ховають. Одного разу я піднялась і сказала, що хочу взяти коробочку з їжою і піти до Арсена, але дідусь сказав, що його нема і скоро поведуть на цвинтар. У нас в селі жив дід Юліян; він був дуже кумедним і ходив в шароварах і вишиваній сорочці. Саме він віз Арсеника у горбі. Баба почала дорікати діду, що той сказав про хлопця. В цей час я вибігла на вулицю і їхала ця горба, там було багато мертвих людей і між дошок звисала маленька ручка, я бігла за ним і скоро впала, підбіг дід і підняв мене, поніс додому. Через 2-3 дні повезли Ольгу. Я запитала діда чому Юліян носить трупи і він сказав, що йому за це дають пай хліба. Скоро приїхали батьки, тато став вчителем, а мама шельдшер акушеркою. Їм давали пайки і завжди ми відсипали трохи в мисочку і відносили родичам – брату діда. Коли чула, що їхала горба; то дід завжди заводив мене додому, щоб не бачила. Потім помер і дід Юліян. Я мало, що пам’ятаю і саме ці події назавжди залишились в моїй пам’яті я й досі згадую Арсеника.