- Місце запису: місто Мала Виска Кіровоградської область;
- Дата запису: 15 липня 2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Перебейніс Петро Данилович, 1922 р.н., народився в місті Мала Виска Кіровоградської область;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Мала Виска Кіровоградської область.
Розкажіть, будь ласка, про 1932-33 рр, що ви пам’ятаєте про ті часи?
В те время організовували колективізацію, розумні йшли, а дураки грабили ходили, з хазяїв робили куркулів. Получилось так, шо батька розкуркулили і посадили в тюрму. В дворі в нас все забрали і розібрали даже хату, шо не було де й жить, в общем не осталось нічого. То ми наймались по хатах, жили в Юхимини і других сусідів, а тоді нам люди помогли та зліпили хату, таку як курятник і жили там. Мати моя Софія копала людям городи, шоб нас прокормить. Був у нас і свій город, так тоді неврожай був, картопля не вродила, геть мала була. Держали ми трохи курей, порося, а корови не було. Но нам помагали. Була в нас вчителька Мар’я Григоровна, а її батько – дід Крило був головою колгоспу, так він сказав, шоб нам давали один-два кілограма крупи, а ми за те, ще ж дітлахами були год по десять-дванадцять, пололи бур’яни. А вопще, спасіба совєтській власті за все, луче було як січас. Я три года ходив в третій клас, бо весною пас череду і пропускав школу, і так із года в год, і тоді вертався в той третій клас. А вся біда була од того, шо людей багацько дурних.
А чого ж вони дурні?
Ти понімаєш то дурні були, бо вчепились до землі. Та на хрена вона їм нужна була?! Вони думали, це все, значить, як колективізація – то смерть народу, а зробили колективізацію, дивлюсь, перед війною велосипеди в усіх були, а то все через дураків.
Як ви харчувалися, чи конфісковували у вас запаси їжі?
Були такі “буксіри”, вони ходили по хатах і забирали все, в кого трохи квасолі було, крупи чи кукурузи. В печі шукали, все забирали, все. і до нас прийшов так Василь Курко, а на матері спідниця була, так він її зняв і забрав. А через багато год робив я в млині, а цей Василь Курко там стоїть і людей так багацько було, а я його пригласив, значить, по сто грам випить, а там рядом чайна була, я йому заказав сто грам, бокал пива і піріжок. Він випив усе т каже: “Пея, за шо ти мене вгощаєш?” (як він вспомнив моє ім’я !), а йому кажу: “А за те, шо ти з моєї матері спідницю зняв.” А людей ам багацько, та йому сидно стало і він геть вилетів з тої чайної. Отака історія.
А що це були за люди “буксіри”?
Оце була організована банда, вони ж, хто в ній був, попоступали в партію, а не знали, шо воно таке; якшо ти комуніст, то должен буть чесним. Їх ми харашо знали, бо жили вони в нас на вулиці, і ледачі були, і дурні, нічого не робили, а тільки грабили, оце як зараз п’яниці ходять та крадуть. Вся біда була од того, шо наші мєсні тут безпрєдєл творили, начальство нічого не знало, Сталін справедливий був, а вони тутт ттворили
З вашої сімї хтось помер в ті роки, і взагалі, чи велика смертність була?
Осьо в Спіціальних почті вся сімя вимерла, дітей в них було багато, а батько – Данило був ледачий, то ото вони од голоду всі і повмирали. Із дітей у них осталась Юхимина і Михайло. А так, шоб в нашій сім’ї, то материні сестри повмирали. А вопще люди вимирали цілими сім’ями.
А як же хоронили?
Велику яму робили в нас на кладбіщі отут за яром і скидали туди всіх, звозили їх, а привозили дураки, даже ще живих привозили і тоді той, шо закидав яму казав: “Закрий очі, бо буду засипать”.
Як це, живих людей закопували?
А їх в бурянах находили, та й звозили голодних присмерти в ту яму, скіки їх там закопували я не знаю. А вопще совєтська властть хароша була, люди робили, то знали для чого, а січас…
Як ви вижили в 1946-47 рр.?
В сорок пятом году був я ранений в Германії, в мене ж зараз нема половини легкого. Пів года лежав я в госпіталі. Через Польшу на осінь приїхав я додому, а через год поїхав у Кіровоград вчиця. То там я не голодував, гуляв, саме луче там жив, батько в мене трудящий був, з матір’ю передавав мені масло і мед, шоб мене чахотка не взяла. Я ще получав пенсію по інвалідності триста пядесят рублів і така ж стипендія в мене була, батьки з дому мені гроші трохи давали. В общежитії ми жили, то воно безплатне було і в столову їсти ходили, ну як сказать, я не об’їдався, но й не голодував. За це спасіба батькам, вони в мене самі лучі батьки були. А батьки дома харашо жили, понімаєш, время тоді важке було, з голоду люди хоч і мерли, но вірили, шо коли ми пережили войну, то страшнішого вже нічого нема і со врєменєм нам буде все луче жить, та так воно й було.