1. Місце запису: село Мироцьке Києво-Святошинського району Київської області вулиця Калинівка, 62;
2. Дата запису: 16.12.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Недашківська Валентина Адольфівна, 01.12.1941 р.н., народилася у селі Мироцьке  Києво-Святошинського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала у селі Мироцьке  Києво-Святошинського району Київської області.

(під час розшифровки з відео матеріалу, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мене звуть Валентина Адольфівна Недашківська. Я народилася 1941 року 1 грудня. Я народилася в Мироцькій торгартілі. Була торгартіль тут. Мій батько і мати з Хмельницької області. В 1935 році, батько як поляк був гнаний і він тікав, і втік на торгартіль Київської області. Втік в зв’язку з тим, щоб його не розтріляли. Тому що поляків на Україні в великій кількості розстрілювали, істіна правда. І мати моя тоже полька. Вони находилися у польських поселеннях Хмельницької області, але в різних. Із уст батьків, я дуже часто чула про Голодомор 1932 р. Часто вони говорили, якщо я і діти, мої брати і сестри не хотіли того їсти, того їсти, батько кричав, говорив «Вам немає Голодомору». І з розповіді матері, дуже мати, як я вже підросла, і вже після війни було, мати розповідала про цей Голодомор. Вона вийшла заміж за мого батька, станція Антоніни, Хмельницької області, де находилися дуже великі амбари, находилася там пшениця захована, в амбарах, у великій кількості, тому що урожай був надзвичайно великий. У цих роках у 32-му і перед 32-им Германія готовилась на повстання, таке як в нас революції. Усе, що там належало, лежало у тих амбарах, воно відправлялося поїздами, нагружувалось на вагони, тому що батько влаштувався туди гружчиком, в Антонінах, а мати пішла в колгосп робити, тому що ті, що працювали в колгоспах вони отримували пайки, які пішли в колгосп. Пайки які, там готовилися обіди і видавали їм на місяць там по літрі молока, по літрі сироватки, по літру ще чогось, отаке. Отаке давалося за заробітну плату. Но їх годували. Дід мій, Шиманський, дід мій працював там же ж, також на цій станції Антоніни, працював сторожом. І цю всю картину, де вивозилось це зерно, вони дуже скоректували на мене, що я навіть приїжала в Хмельницьку область і розповідала людям те, що говорили мені батьки. Тому що дід мій був сторожом, а батько гружчиком. Туди приїжав на кінноті сам Будьонний, який не допускав ті, які голодуючі сюда повзли, повзли голодні, не допускав, розстрілювалися прямо на місцях. Розстрілювали і це було на очах мого батька і діда. Істінна була. Це розстрілював Будьонний. У цьому році забиралося, у 1932-му і, можливо, і раньше трошки забиралося, але вражай був дуже великий, все у людей, які не йшли в колгосп і не підписували контракт, под чистую забиралось, залишали їх, як голі, босі, простоволосі. Нічогісінько ніде не було. Зрозуміли? Не хотіли кориться і йти в колгосп працювати, а їх заставляли, одбирали все і всі були голодні. Значить, під скірдами соломи чи що там де вбиралось, люди повзли мертвими були і їли своїх дітей. Істінна була, це розповідь моїх батьків. Наскільки був страшний голод, що передать не можна, не хватало їжі, тільки ті, шо пішли в колгосп так їх хоть годували. А які протестували проти колгоспів, бо колгосп почався в 24-му році, заснувався колгосп у тому місці. А це був 32-ий рік, ну мало йшло туди працювати, значить все ще були одноосібні господарства, у людей все відбиралося і їх хотіли знищити повністю. Голодні, вони не знали, що їсти і їли, що тільки могли. Зрозуміли? Якщо хто вижив. А то лежали трупи, де угодно, було під скірдами, на полях, скрізь валялись. А особливо, вони знали, що амбари в Антонінах, вони й зараз є, там находить пшениця, велика кількість зберігається зерно. Туди не можна було нікому попасти. Мій дід робив, так він зробив дирочку, таку в амбарі, батько був гружчиком. А у батька було троє менших сестер. І одна була – 7 років сестрі. І вона підповзувала під амбар і вона забирала земно. І так вони зробили жорно таке, крутили, і так вони, звичайно вся сім’я спаслася. А платить тоже, мало платили, хоть і батько мій гружчиком був, дід сторожом, платили дуже мало і ніде, нічо не продавалося, бо нічого не було. Зрозуміли? Була дуже страшна голодовка, Хмельницька область.

Так це станція Антонівка, а село?

Антоніни, село Малий Чернятин.

А який це район?

Старокостянтинівський район.

А в селі багагто людей померло?

В селі багато померло. І навкруг багато повимирало. Тому що не йшли в колгоспи. Це там навколо є Малий Чернятин і Великий Чернятин. І там голодовки були дуже страшні. По-перше там чорнозем, врожай був дуже високий, пшениця вродила була, все відправлялося в Германія, шоб відбулась нацистська, нацизму ше не було, все, Гітлер не прийшов до влади, поки був Курт і була Роза Люксембург, оці всі були. Вони хотіли створить, но прийшов Гітлер, все це вибив і не стали перевозить зерно, все зерно везлося за границю. Прямо з України, вивозили з цеї станції Антоніни масово, коли вже Будьонний приїхав туди і стеріг це зерно, так вже можна понять, шо це там таке було.

А місця масового поховання в селі є?

Я не знаю. Я за це не можу, тому шо мені не розповідали батьки, чи там масово єсть поховання.

А скажіть ці села, що вимерли, туди пізніше когось переселяли?

Ті, які пішли в колгоспи – вони позалишались. Я ж вам розповідаю, як ті, шо в колгосп пішли. От, наприклад, мати пішла, вона працювала на заводі цукровому там дуже далеко цукровий завод, 7 кілометрів. Вона, батько забрав її і зразу відправив її в колгосп. І вона пішла дояркою пішла працювати. Вона дояркою працювала і так платили їй: літер молока, літер перегону і літр олії там, може ше щось. І годували їх, кожен день варили казан їжі. Там вона їла.

А про торгсін мама нічого не розказувала?

Нє.

А про чорні дошки, про режим чорних дощок?

Нє. Цього нічо, тільки за голодовку.

А от вивозили все із колгоспу, забирали?

Забирали з цих амбарів, забирали все зерно, под чистую вивозилось, вагонами грузили і везли в Західну Європу.

Так, а по дворах хто обшукував, хто забирав?

Місцеві, власники ті, шо по дворах ходили і вишукували, забирали все і з погребів, чи з ям, де що заховано, все находили і все забирали. Залишали дітей, дітей з дітьми голодних, не було, де що взять. І вже нічо не продавалося, ніде. І де вони зароблять?

А коли перестали голодувать? Як це завершилось?

В 35-му році батько вже сюди втік. Сюди на Київщину втік. Оце наше село Мироцьке, а була Мироцька торгартіль, так під ліс, я там народилася. Там сім’я вся моя, мої сестри і брати. Він у 35-му вначалі втік, тому шо вже переслідувалися поляки. Я із родини поляків і сама я полька рахуюся. От, так що дуже переслідувалися. І не можна, його товариша були розстріляли. І в загальну яму вкинули і там він.

А як маму звали?

Євфімія.

А прізвище?

Шиманська вона. А по батькові Дашківські ми.

Батько не змінював прізвище?

Ні, залишився.

А після війни про голод розкажіть.

А 47-ий. 47-ий значить був неврожай. Уже я трохи пам’ятаю. Оцей період я пам’ятаю. Це я вже дошкільного, шкільного віку вже була, мабуть. Я 49-го пішла. А це дошкільного я віку була. Ну вже цей період я пам’ятаю гарно. На тогартілі не можна сказать, шо там голодовка була, тому що батько він був не учасник війни, а був в партизанах, він не зрадив своїй батьківщини, любив дуже Україну, ну в якій ми жили. Він не зрадив, а в лісі, ми були жили в лісі, там була заборона взагалі партизанам і це все пов’язане з партизанами, де випікався хліб на торгартілі, бо там було пекарня. І залишився він один на торгартілі муржского пола, йому білий білет був. І нас уже було троє дітей. Ну він за життя дітей дуже переживав. Але німці, якби взнав хто, шо він зв’язаний з партизанами, був би розстріл всій сім’ї. А так він нікому не говорив, лише залишили були на торгартілі директора, який до війни працював директором і зайшли війська на торгартіль, і він залишився на торгартілі, і організував партизанські загони, вся важ до Мірчі більше туди, там організовувалися, але торгартіль вони не залишали, тільки хто, що. Тут стояла в лісі пекарня і тут випікався хліб. Випікала полька, вона тоже із Хмельницької області, вона тоже по національності полька, приїхала була сюди на торгартіль працювати, вона випікала хліб, а батько супроводжував партизан із хлібом безкінця. Через ліси відправляв туди, де находилась організація. Значить, батько був міцно пов’язаний із партизанщиною і він отримав після війни медаль, хоть як поляк його ж ловили, хотіли застрелить його, а получилось шо він патріот країни. Отримав медаль за Велику отчизняну війну і він на торгартілі залишився і на торгартілі він був вже начальником участка великого, от. І він отримував там пайки, тому шо торгартіль отримувала пайки американські пайки і я пайки ці пам’ятаю, які отримувалися із Америки, бо був заключений договір, ці пайки присилали нам на торгартіль. В коробочках консерва, в коробочках повідло отакі, там сухе отаке в коробочках, це присилалось, я це пам’ятаю. Давали там по кілограму сала всім робочим, вся промисловість робила на торгу, а торг необхідний для держави. В 47-му році я пам’ятаю, ходили з торбами і я пішла в 49-му році в перший клас і ті учні, де батьки загинули всі на фронті, а вони ж були переростаками уже, вони дуже страдали. В їх не було батька, а мати працювала в колгоспі, в колгоспі тоді нічо не уплачували, ті дути дуже страдали, голодні, виснажені, ходили з торбами, їжу просили кругом, а в торгартіль  уже регулярно ходили, приходили діти просить їжу. Так це я пам’ятаю, бо я 47-го не голодувала і не можу сказати, шо я з голодного краю. Ну були недостатки.

Ну у вас батько був, який працював, то було.  

Ну да, працював, дітей кормив все таки можна сказать. А ці діти були голодні, я весь час згадую, як так радянська держава могла поступить з тими дітьми, в яких загинули батьки, матері в колгоспах нічого не отримували і ці діти не ходили в школу. От, наприклад, я ходила весь час у школу, а діти оці пасли корову до глибокої осені, а з весни знов начинали корови пасти. І так вони рік не закінчували, залишались на наступний. І вони, мабуть, по три, по чотири класи покінчали, так і вони не вчилися. Бо не було можливості їм вчиться. Я пішла 42 учні в перший клас, а вже 7 я кінчала було 22 учні, різниця велика, це все було відсіяно за ці всі роки. Вони не встигали з програмами, вони нічо, тому шо вони жили в дуже скрутних умовах. Після війни 47-ий рік був дуже тяжкий.

А податки які були?

Податки. Значить на кажду корову – 220 молока винести, 120 яєць виносити на кури і здати м‘ясо, шкуру здавали, шкуру здавали, усе здавали з свиней. Податки були великі і на дерева. В нас дерев там не було, а у селі навіть на кожне дерево накладалася дань і людина повинна була сплатити за кажне дерево, вирізували усі дерева. У селах садів не було, майже. Тому що все вирубували, бо не було чим платить, люди дуже страдали тим, що не могли даже ці податки сплатить. О, були облігації, наприклад, на торгартілі, облігації там на рік чи на п’ять років, о, видавали облігації, а гроші забирали за них. Так це і в колгоспах так було.

А мама вам розказувала в селі, ще в Хмельницькій області, церква була?

Вона не ходила вже в церкву, вона не ходила в православну церкву, вона сама католичка. Мої батьки католики.

Ну це вже як з батьком вона почала жити?

Да. І вона і не до батька, вона сама полячка.

Вона теж полячка?

Да. Із поселення польського.

Там і батько, і мати?

Ні, вони в різних. В різних селах, але обоє поляки. Так шо вони католики і вони не були пристосовані до православної віри. А католицькі церкви всі закривалися. Польська школа, моя мати пішла в перший клас, вона народилась в 12-му році, а пішла після 17-го року в перший клас і ще були польські школи, от, кругом були. І закривала радянська влада польські школи закривала, відкривала російські в добавок, і українські були тоді, російська мова в все це добавлялась. І значить її дід і баба не пустили, бо мій дід по матері був на фронті, він воював і Декікіним, і з Дедевичом, і з цим, з усіма воював даже, хто проти України йшов і Петлюра, і оце всі, які воювали із Україною і був він аж в 22-му році чи в 21-му прийшов мій дід от радянську владу захищав. Він хоть і поляк, а думав, шо буде прекрасна влада, так як і ми думали, шо Україна прекрасна, от так думалось і все. Те саме все повторюється.

1. Місце запису: місто Київ, Національний музей «Меморіал жертв Голодомору»;
2. Дата запису: 22.05.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Кульчицький Борис Іванович, 20.02.1929 р.н., народився в місті Волочиськ Волочиського району Хмельницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сопронюк Тетяна Михайлівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у місті Хмільник Хмельницького району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофона збережено мову респондента)

Обставини нашої зустрічі зумовлені тим, що організатори цієї зустрічі сфокусували увагу, значить, на мені особливо. І тим якось виділили, що наче я якась особлива людина з особливими якимись якостями. Це неправда. Різниця між нами лише та, що я старший за віком. А хотів би поділитися спогадами дуже тяжкими про той час, коли мені було стільки років, примєрно як оце зараз вам, примєрно, значить. Я маю це на увазі, середина сорокових років.

Ведучи мову про голодні тяжкі роки в Україні, я хотів би застерегти від такої думки, яка мимоволі потрапляє, що, наприклад, голод, Голодомор тридцять другого – тридцять третіх років почався в ніч з тридцять першого на тридцять другий і закінчився тридцять першого грудня тридцять третього в ніч на перше січня тридцять четвертого. Це дуже помилково, дуже помилково. Справа в тому, що Голодомори, війни, епідемії, різні політичні репресії і до них, значиться, ще відносяться періоди психологічного зондування населення – вони не виникають раптом, значить, з якоїсь години по якийсь час. Вони плануються. І зараз вони реалізовуються, вони здійснюються по певному умислу. Наприклад, такий що показує, що було і в тридцять першому, і в тридцятому, і в двадцять дев’ятому… В двадцять дев’ятому почалася колективізація. Що це означало? Це означало примусове залучення селян до колгоспів, а хто не виявляв такого бажання, то в того забирали начисто все: їстивне і неїстивне. І висилали до далекої Півночі, в Сибір й таке інше.

Вчора я купив газету, називається «Тайни пришлого», російськомовна, а тут мій, як то кажут, ровесник, трохи старший за мене згадує. Я не буду всю цю статью… Подивіться, що він пише/ «На дворе стоял тридцать первый год. Разгар коллективизации. “Приглашение” поступить в колхоз поступило и отцу моему. “А семеро ртов чем я буду кормить?” – семеро дітей – “Лошадь-то и землю вы в меня отберете”». Тільки-но він це сказав, як «“Ага, ты не с нами – значит, против нас.” И Токарева обвинили в антисоветской агитации и отправили за решетку». А коли вже автор цієї статьї волею разних обставин попав уже в місто, де було трохи легше, бо селян не пускали в місто, то до своєї сестри – а вона разом працівниця тракторного завода – сразу йому і заняття «мне подыскали. На всю комнату я должен был получить пайки хлеба по талонам. Тогда за хлебом очереди такие были: в четыре утра встанешь, и только в четыре вечера получишь пайку».

Це я до того веду, що, значить, як то кажут, часові пояси. Якщо я тридцять другого – тридцять третього голоду не пам’ятаю, потому що я був малим і, як я там вижив, тільки нам моя мама розказувала і батько, але хотів би сказати, що з тих розповідєй я не буду розказувати, бо мені розказували, і так далі. Я торкнусь середини сорокових років.

А перед тим, як це сказати, я хотів би застерегти від хибної думки, іще, іще і ще раз про часові рамки голоду. Особисто для мене залишився той період гнітючою пам’ятью не про себе, а про своїх близьких, рідних, сусідів, товаришів. Через це свої особисті відчуття я постараюсь обминути. Я хочу сказати про тих, які були поруч зі мною.

Мій дідусь, учасник війни Другої світової з сорок першого по сорок п’ятий рік, вернувся з фронту ранений в кількох місцях, хворобливий. І коли вже в сорок шостому році, в кінці сорок п’ятого уже, війна вже закінчилась, помер від голоду. І я пам’ятаю, що прийшла моя двоюродная сестра, бо він жив поруч з нами, і каже, що дєдушка вмирає, приходь, треба щось буде зробити, там труну і так далі. То я прийшов, і зараз пам’ятаю, що дєдушка лежить, значить, на такому ослоні, не кровать, а дерев’яна така лавка, і каже: «Якби я випив стакан молока, то, може, б я ви здоровів». Це мене по сьогоднішній день пече, а його не було. І в нас не було, і в сусідів не було, розумієте. Ну це вже він в такому, такій уже прострації, можна сказати, говорив. Далі, через кілька годин буквально, він помер. Не буду розказувати про ті похорони і так далі.

Моя мама попухла. От людина від недоїдання худне взагалі-то в більшості випадків, а є така категорія людей, організмів, які, навпаки, розпухають. Ів неї розпухли ноги, такі як, поробилися, як колоди дерев’яні, вот такого об’єму. І коли я щось там коло неї возився і нечаянно, значить, тикнув пальцем в ногу сюди, то тіло, значить, так і остається оця ложбинка від пальця. Розумієте, не відтворює, не вертається тіло назад. І це дуже тяжко. Я не знаю, як сказати переживати, но дивитися страшно, це бачити.

Моя двоюродна сестра, молодша за мене на два роки, жила за вісім кілометрів від мене. І коли я прийшов, то я жахнувся. Я ж кажу, я був отакого віку, як ви зараз. Мені вже трохи сімнадцять було, вісімнадцятий рік йшов. Я прийшов, я жахнувся, коли я глянув на неї, то в неї тіло, значить, просвічується, і видно жилки і кісточки. Тоже якась така, значить.

О. В.: Внаслідок такого голодування?

В сорок першому році, коли вже почалася війна, але у нас у селі селяни вспіли закагатувати картоплю, тобто викопувалася яма в городі чи в полі, і картоплю спускали в ту яму, а зверзу накривали там соломою, а ще зверху – такий борт утворювали землею. Пройшло п’ять років, коли ми почали шукати ту картоплю. За п’ять років вона начисто згнила, начисто згнила, і получилась така, значить, рідка маса просто. Так моя мама брала деко, ну, протвінь, я розпалював вогонь, і ми виливали цю суміш на то деко, і воно там варилось і жарилось і так далі, і получався такий пляцик жовтуватого кольору. А тоді я особисто, бо мама, незважаючи на такий свій стан, не змогла, я закривав ніс отак пальцями, відкушував кусок того пляжика, старався його пожувати трошечки, не дихаючи, не дихаючи, затамувавши подих, це зробив, і проковтнув, і тоді вже видихав. Потомушо то такий був сморід, що від нього голова паморочилася. Но як бачите, вижив.

Лежу я в хаті, а мама поруч, значить, на кроваті лежить, а я – на такому, значить, ну, лавці лежу. Холод десь під тридцять градусів. Заснути не можна через те, що не дає голод заснути і холод не дає заснути. І я от крутився-крутився, і вже десь під ранок таке наче марення у мене, що все крутиться, де б щось поїсти. Так я згадав, що в нас, значить, в льоху, ну погріб так називають у нас на Поділлі, льох, згадав, що ми колись туди картоплю кидали. І я ще згадав, що я, щоб вона там не набиралася вологи, не так швидко гнила, то я найшов якісь уламки досок і застелив. І вот я лежу, і мені в голові: ага, це ж в щілини між досками могли проникнути якісь там картоплини. Це я собі так малюю собі в голові. Встаю я, вдягаюся, йду я в двір, під ногами таке, йдеш – а воно рипит від морозу. І я добрався до того погреба навпомацки – ніякого світла немає – я навпомацки там став, значить, так шарудіти руко. Шарудів-шарудів, натрапив на ті щілини між уламками досок. Я їх відкинув – це все навпомацки – і далі шурую. Я до чого це вам так довго і нудно розказую – і все-таки я під руками відчув, ну, такі маленькі бараболинки, картоплинки, які все-таки туди через щілини кинули. Взяв я їх, зібрав – ну це була пригоршня, не більше, а то така жменя. І нарости з картоплі. Бачили, на картоплі є такі сині нарости оті? Прийшов я в хату – мами вже не було. І я, значить, почав, розтопив я пічку, почав я варити ту картоплю, а… І зварив, і її, значить, макогоном потовк, бо я її не… ну, не чистив, там нічого було чистити. Так, з лушпайками. І, значить, почав я їсти і я з’їв кілька ложок, і там трохи оставив, що мама прийде, кілька ложок. І тут же почав лазити по стінах. То не художній вираз, а це реалістичний. В мене такі болі почалися в животі, що я не міг знайти, значить, собі місця. Я катався по полу, а потім дряпався по стіні, но це не осознанно, це рефлективно. І вже я чуствую, що вже я вмираю. А якось потім відпустило. З’ясовується, що перед тим, як кинути туди картоплю, там було скидано ізвість, вапно. От картопля напит… Оті бульбочки набралися тої вапняної рідини, ізвість, розумієте. І я з таким, значить, захватом його з’їв.

Голод страшний ще не стільки самою своєю фізичною суттю, як, хотів би сказати, що він, значить, спотворює духовні якісь засади людини. Ну наприклад, в мене такий випадок був, що, коли я вийшов вночі на вулицю, ішла людина, бігла якась жінка. Це пізня-пізня вже була ніч. І в мене, значить, зародилася така думка, що я б її вбив. Але не вбив, тому що я знав, що в неї теж нічого немає. Но такий порив… То я хочу вам сказати, що, як, значить, міняється духовна суть людини. Про останні випадки, яків довелося мені пережити й бачити, які спотворюють… Ну, були випадки канібальства. Знаєте зміст цього слова, да? Людоєдства і так далі.

О. В.: Ви, можливо, ще нам трішки розповісте, де Ви проживали в той час?

Народився й проживав на Поділлі, зокрема на Хмельниччині, бувший Проскуров, місто Хмельницький колись називалося Проскуров. Зокрема, в місті Волочиську – це на старій границі між Польщею й Радянським Союзом. Батько мій – коваль, працював на цукровому заводі, а мама працювала на підсобному господарстві. У нас троє дітей – в мене було дві сестри, померли ще малими. В тридцять сьомому році мого батька розстріляли як ворога народу – це вже, то що я вам казав, політичні репресії. Ну не тільки його, а лише в ту ніч, в другу зміну заводу, забрали одинадцять чоловік. Тільки в ту ніч. Маму теж заарештували. А нас віддали в таке містечко Сатанів, в дитячий будинок. Але маму з якихось невідомих до цього часу причин, не тому, що винна – невинна, бо всі були невинні, якось відпустили маму. А їй порадив там сусід один, що тікай, бо прийдуть другий раз. То вона нас обох – мою меньшу сестру і мене – викрала з того дитячого будинку і ми переїхали в Вінницьку область.

З тридцять сьомого по сорок перший рік ми поміняли біля чотирьох десятків місце свого проживання. Нас ніде не брали. Не через те, що ми такі зачумлені були, – боялися люди взяти на квартиру. Де вдалося пожити два місяці, три місяці, а де одну ніч, а ранком приходив хазяїн чи хазяйка і казав… і коли взнавав, хто ми такі, то казав, що в мене ж свої діти, ідіть, будь ласка.

О. В.: Ну це, виходить, була дружина ворога народу і діти? 

Да, да, да.

О. В.: І через це постійно були переслідування? Ви боялися на одному місці навіть затримуватися?

Да. Війна, окупація. Чотири роки… Трохи менше. Три роки з лишнім я пробув разом з мамою в окупації. Моя сестричка померла. І вісімнадцятого березня тисячу дев’ятсот сорок четвертого року наше місто Хмільник (може, приходилось чути: не Хмельницький, а Хмільник в Вінницькій області є) звільнили вранці. Дуже була тепла зустріч з радянськими воїнами, бо то ж фактично були, ну, наші батьки, наші земляки і так далі. А вечером, коли мама витягнула з погреба речі, ну там пододі… еті.. простині, наволочки, білизна якась, одежа і так далі, з нього все текло, бо воно було там кілька місяців у погребі, в тому напиталося. Вона розвісила, я зайшов в хату, бо я гасав там кругом і всюди разом з своїми товаришами. І я прибіг в хату вечором, і вона мене з таким докором: де ти бігаєш? Сідай, щось поїж. І варит картоплю, ну, в етом, в мундирах, як то кажуть. І поїсиш – принесеш води.

В цей час, тільки-но я, значить, успів присісти – у хату заходить солдат і каже вже на порозі, мабуть, тому, що йшов ззаді, і нам ка’: «О, еще один солдат!» – звертається до мене. Від цих слів в мене і крила виросли, що мене назвали солдатом, що я вже такий, значить, дорослий, чи що. І він каже, значить: «Ну что, дорогой, надо армии помочь!». Це ще мене більше обрадувало, значить, що найшли за потрібне до мене так звернуться. І ми пішли, цих два солдати і я, вийшли. Коло церкви на вигоні я побачив іще отаких, як зараз сидят передо мною, хлопців зо два десятки. Ну, всіх я знаю, всі мене знали. І підійшов якийсь офіцер і, значить, так построїв нас, ну, поставив перед собою й каже: «Ти, ти, і ти, і ти – свободєн. Остальниє – за мной!». То я зразу сообразив, значить, собі так міркую, та й всі ми: підібрали нас не по віку, а тих, навіть і які були старші, я знав, що серед тих, яких залишили, то навіть і були старші на рік-два, но вони були більш хліпкі, розумієте? А такі більш-менш моцної статури – він відібрав (сміється). Значить, ми зразу зрозуміли, що щось маємо, значить, десь щось носити, перекидати, копати, виносити, піднімати і так далі. І таких зібрав. Так я, значить, но…

Ще радість була ще в тому, що нас взяли, що нас поставили на довольствіє – польова кухня була. А потом я попав в саперну частину, і так я опинився, значить, в армії. І в мене написано навіть і тут, в цій книжці, витяг з оригіналу, що такий-то такий-то, з архіву я взяв, бил нє мобілізован, а «привлечен из числа гражданских лиц». Ви мене зрозуміли? Не мобілізован, а прівлечон.

Ну а далі, значить, вже після тих років вже стало легше трохи, і воно потроху забулося. А щоб не забулося, я залишив своїм… Пробачте, де це мої окуляри? То я залишив моїй дочці Олені, онучці Тетяні, правнучці Нонні присвячую. Ця книжка видана, вона є і в Інтернеті. І я описую в цій книжці не стільки про себе, хоть називається «Листи до себе», скільки про той час і про тих людей, з якими я жив поруч, звичаї, характери, випадки різні і так далі і себе серед них. Через це я такий зробив епіграф, взяв у Моруа: «Якщо Ви маєте намір писати мемуари, – це я в нього взяв, – не розповідайте власну історію, нічого не змінивши, бо почуття сорому Вас паралізує. Нехай читач знає, що герой Ваш, – в даному випадку це я, – оте Ваше “я” – це все-таки не зовсім “я”, бо десь-таки оминув негідні думки, трохи додав романтики, трохи додав страждань і героїзму і не додав страху і мук сумління».

О. В.: А можна від мене запитання? Ви є очевидець подій голоду сорок шостого – сорок сьомого років. Яка причина його? Чому він був?

Дуже, дуже… Я тільки що казав, що війни, голодомори плануються, а не десь наче з якогось кутка випливають. Голод двадцять першого і двадцять другого року – це що таке? Продразвьорстка! Коли війська так називаємиє, значить, «чонівці», часті особого назначенія, забирали геть начисто все їстівне. Голод тридцять третього року постановою передбачений, постановою. Мається на увазі хлібоздача і примусове вилучення харчів тих, які не вступають в колгосп.

О. В.: І з колгоспу вивозили? 

Да, да, от пажа…. А тепер вернемся до сорок шостого – сорок сьомого року. І ще раз попереджую, що продати… Так не буває, що в ніч з нового року на другий рік то було так все нормально, а тут тобі на. Нє, так не було. Сорок шостий – сорок сьомий рік да, був неурожайний такий рік. Але ж кожен день з нашої станції товарної у місті Хмільнику відправлявся ешелон хліба. Тільки з нашої, з маленької! А на Україні ж сотні тисяч таких станцій відправлялися у Східну Європу, в країни народної демократії, як тоді говорили, щоб їх задобрити.

О. В.: В той час, коли тут хлібороби голодували?

Тут не голодуют, а вмирают, можна сказати. Далі. В сорок шостому році американці запропонували нам, значить, допомогу. Всі країни прийняли, які потерпіли від війни, а ми горді! У буржуїв собственная гордость, кєпку ні сдірьом с віска. Ми отказалися.

О. В.: Податки були?

Податки були. Я як згадаю за ці податки… Іще перед війною тих сорок кілограм м’яса, двісті яєць… шість центнерів картоплі, і навіть на еті, на фрукти, на ягоди. Ви ж більше знаєте.

О. В.: Був податок на все?

На все. Люди вирубували яблуні, груші, вишні, тому що тре було з них сплатити певний податок. Так щоб не було причини платить податка, то вирубували, бо не завжди вродить і так далі.

О. В.: Будь ласка, там ще запитання. Про харчування під час Голодомору. Ви нам дещо вже розповідали про ту картоплю, а от який раціон? Що кожного дня Ви їли? Де Ви брали їду? Можливо, якісь трави, рослини і так далі? Як виживали?

О Господи… Я не можу вам відповісти на це питання по дуже простій причині. По-перше, щоб не набрехати вам, а по-друге, значить, що я й сам толком не знаю, як я пережив це. То знайшли, значить, овес розсипаний на етом… на бувшому току. То, значить, кору мололи. Ви чули таке, да? Особливо дубову. Да, читали, мабуть? То, значить, з річки щось. Ну я, наприклад, ці, ракушки… В мене товариш, Іващук Микола, то їв їх, а я от не міг подолати в собі огиду. А він їв, при мені їв і так, значить, ще й мене запрошував.

О. В.: Ще, будь ласка, запитання. Для чого був вчинений цей голод? Яка мета?

Да, це добре… Значить, мета була дуже… В тридцять другому і в тридцять третьому, і в двадцять першому і двадцять другому роках – це роки піків голода, це не обмежені рамки, а піки голода. Вона була, щоб покорити, щоб примусити в даному випадку, значить, в роках двадцятих, це ж накормити, як то кажут, всю Росію, весь Радянський Союз і, кроме того, і ще й, значить, експортирувати зерно, хліб, за границю. А в сорокових роках – то же самоє була мета. То іще в колєктивізацію, щоб зламати опір людей до вступу в колективні хазяйства. Зламати опір. Це прямо в документах. Перед вашим приходом вони отут публікувалися.

О. В.: В тридцять другому році так Сталін до Кагановича і пише, що Україну потрібно втримати будь-якою ціною. Тому ми не можемо допустити, щоб цей опір на Україні, він зростав, і щоб цей народ, який почувався все-таки окремо, як український народ, виступив за те, щоб вийти зі складу Радянського Союзу.

Зламати його, зламати опір людей духовний, фізичний.

О. В.: Тому що дійсно, коли людина голодує, то знищуються навіть якісь духовні цінності, моральні цінності. Нам дуже складно навіть уявити, які це відчуття, коли людина голодує, але оцей страх голоду, він залишається після. Тобто люди, які пережили ці події?

Переб’ю Вас. Ви знаєте, яке в мене зараз відчуття? Людини, значить, яка їсть на сьогоднішній день в свою потребу. Я сам не вірю в те, що було! То як можна переконати?.. (сміється) Ви розумієте, воно забувається, воно відходить десь. І наче в мене таке враження, що я брехнув, а потім сам повірив в ту брехню і починаю її отстоювать. От така психологія людини така.

О. В.: А якщо ще десятиліттями говорили, що голоду не було, його заперечували, то людина вже сама повірить, що було чорне, що було біле?

Що голоду не було… Ви тоже знаєте, і можу послатися до вас, щоби… От пишеться – сім мільйонів, пишеться. Насправді точної цифри, більш-менш точної, не знає. Пата.. тому що в тридцять… голод був, значить, пік – тридцять другий – тридцять третій, а в тридцять четвертий, тридцять п’ятий і так дальше – всі начальники статистичних районних управлінь, не обласних, не центр… районних, були розстріляні. Чого? Бо вони були носіями інформації. Всі начальники районних, обласних, республіканських статистичних управлінь після голоду сорок шостого – сорок сьомого року дали підписку, що до кінця свого життя, в органи НКВД, до кінця свого життя не будут ніде ділитися тими відомостями, які вони не те, що на бумагах, а то, що в них голові, понімаєте? Бо то, що на бум агах, то вже ясно, що засекречене. От так ставилося питання.

1. Місце запису: місто Київ, Національний музей Голодомору-геноциду, вул. Лаврська, 3;
2. Дата запису: 17.10.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Гейко Ніна Семенівна, 1933 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в місті Кадіївка (нині Стаханов) Луганської області.

Усім доброго дня! Вітаю вас у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору». У нас сьогодні проходить одна із серій зустрічей «Усна історія», де ми ближче знайомимось  із різними голодами. І сьогодні у нас тема «Голод 46-47-х рр.», це один із великих голодів, що були в ХХ ст. на Україні, це масовий, штучний голод. Крім цього є в нас 21-23-х рр. теж штучний голод і Голодомор 32-33-х рр. Сьогодні у нас в гостях свідок голоду 46-47-х рр. Гейко Ніна Семенівна. Вона в дитинстві пережила цей страшний, штучний голод, відчула на собі ці всі події і готова сьогодні з нами поділитися своєю історією, історією своєї родини і своїм досвідом.

Я сама вчителька української мови та літератури. Я приїхала з Донбасу, вірніше не приїхала з Донбасу, а тікала з Донбасу. І за мною тяглась слава, що я на Донбасі «сіяла бандєровскую заразу».  Я кажу, якби мені показали в жменьці, яка вона та «бандєровская зараза», щоб я знала, що я сіяла. Я викладала українську мову, я вчила любити українську мову, я вчила любити Україну. І ось за свої 47 років педагогічного стажу і за 56 років громадської діяльності на Донбасі, я змушена була виїхати, як ото кажуть, з таким хвостом.

Автор цієї книги, вірніше не автор, тут багато авторів, а упорядник цієї книги – Андрій Іванович Бондарчук, передавав вам особисто вітання і бажав, і хотів, щоб ви прочитали цю книгу і взнали про ці події, про які в ній розповідається.

Я б хотіла поставити вам таке питання: «Скажіть, будь ласка, хто із вас прочитав якийсь твір, чи прочитав якесь повідомлення про голод, про Голодомор, що це таке? Якого письменника, якого журналіста, якого діяча, якого громадського діяча, ви чули і хоть хто-небудь знає, шо це за така тема? Шо це таке голод?». Я б хотіла відчути вашу відповідь. Хто не-будь може сказати? Ну, будь-ласка.

Учень: Статтю читав, не пам‘ятаю якого журналіста, але читав про 46-47-ий роки, що штучний голод із-за того, що продавали після війни хліб з-за кордон і тому селяни, особливо в Україні, якби, м’яко кажучи, не доїдали.

Не доїдали, а просто голодували і вмирали із голоду. Так от я у цій книжці два моїх матеріали. Я народилась завдяки голоду 33-го року. Мої батьки, голодні батьки, шукаючи шматок хліба, зустрілися в одному із радгоспів в 1933-му році. Тікаючи від голоду, вони створили свою маленьку сім’ю. І я у цій книзі ставлю питання: «Це добре, що був голод, чи погано, що був голод?». Якби не було голоду, не зустрілися б мої батьки і от тобі і розсуждай. Автор цієї книги написав про мене «протестне дитя», бо це дитя народилося на знак протесту проти голоду, що голод був, але життя продовжувалось і таким чином я появилася на цей світ. Голод у нас в Україні був спрямований на те, ви мабуть про це знаєте з уроків історії, з уроків літератури, на те спрямований, щоб знищити українську народність, українську націю, щоб знищити українську мову. Але я прожила, живу вже 84-ий рік і ніяк не можу дати собі відповіді на таке запитання: «Чому ж так в Україні українцям не подобається українська мова, українська культура?». Того що, якби всім українцям подобалася наша мова і наша культура, то не було б того, що ми маємо на сьогоднішній день. Ви гляньте, як інші народності, інші нації захищають свою культуру, захищають свої порядки, захищають все, а ми чомусь не зуміли навчитись захисту своєї культури і так по сьогоднішній день, я не даю відповіді на це питання. Але серед нас є такі патріоти, такі українофіли, які докладають усіх зусиль для того, щоб українська мова, література і українська нація вижила, що саме проти цієї течії, проти цієї живучості українського народу і була спрямована політика комуністичної ідеології на те, щоб знищити. Якщо не війною, то голодом. Якщо починати з голоду 1922-1923-ого років, то я хочу сказати, що цей голод був, ну можна якось сказати оправданий. Тому що це тільки починала, починала приходити до дії радянська влада, тільки все починалось і звичайно був великий недорід. У 22-29-му році була велика засуха і дійсно був недорід. Республіка, Союз був ще молодий, іще не знав за, що взятися, от і таким чином оголосили, оголосили збір всього срібла і золота, яке було в Україні для того, щоб захистити нову державу, для того, щоб поправити її економічне становище і от у цю хвилю голоду вливається мій дідусь. Оце посередині мій дідусь, солдат царської армії, парадного Миколаївського полку, який приймав паради у Москві, це він сфотографований уже в Петрограді, коли війна доходила до самого краю, то тоді цар Микола забрав цей полк із собою для захисту північної столиці. Так от цей дідусь маючи нагод більше, ніж мав Чапаєв і Жуков, так хотів землю обробляти, так він припадав до землі, коли вернувся поранений в Україну в своє рідне село, і так він обробляв ту землю, що не міг нарадуватися тій, тому процесу, який він виконував на цій землі. Він виростив врожай, в 32-33-му році, в 32-му році зібрали урожай, каже бабуся моя такий, шо стеля прогиналась і от пішла колективізація, пішло повне розкулаченя, от розкуркулення. Мій дідусь, щоб не бути розкуркуленим, віддав на користь колгоспу, написав сам добровільно заяву, віддав колгоспу 9 десятин землі, бо саме тоді одержували на душу населення скільки землі, бо в якійсь там кількості десятин, одвіз декілька підвод хліба, увесь тей, шо він зібрав на полі, одвіз у колгосп дійну худобу. сільськогосподарський реманент, одвіз воза, одвів коня. Каже, прийшов він після цього всього, та й, каже сказав «Хух, тепер мене не розкуркулять і не одвезуть туди на Соловки. Я якщо загину, то загину з сім’єю тут, на цій землі». Це була велика трагедія. Уявіть собі, коли людина залишилась абсолютно без нічого. Голод змусив його, призвів до того, що його мама вмерла од голоду. Сім’я його, одного брата вимерла 5 чоловік, іншого брата вимерла 5 чоловік, 10 чоловік і бабуся. А мама моя, змушена була, як я вже казала, йти у радгосп, щоб там рятуватися від голоду. І от вона за 9 кілометрів носила дідусеві, бабусі і меншому брату їжу. Вона збирала, бідончик в неї такий був, і вона збирала туди залишки їжі із тарілок. Вона посудомийнецею була, із тарілок вона збирала, збирала оце все, що залишалось на тарілках, а потім каже, їй повариха давала  грудку каші туди, або ополоник борщу туди, доливала до того бідончика. І таким чином вночі, щоб ніхто не бачив, моя мама несла цю їжу для того, щоб прогодувати свою сім’ю. І от одного разу під час такої подорожі, її зустрічає об’їжчик, він вже видно примітив чим вона занімається. Він сказав покажи бідончик, вона показала, він понюхав і сказав: «Виливай». Ну звичайно з нагайкою, звичайно на коні, звичайно сильний. Каже «Раді Бога, я все вилила, добре шо він хоть не подав у суд і мене не засудили». Ось вам такий був вихід, така була боротьба, щоб вижити із тієї, із того страшного пекла, в яке вони попали. Пухлі були всі, моя прабабуся померла і ходила підвода і вже бачили, хто такий що ось-ось доконає, що ось вмре, просто так брали за руки, за ноги, кидали на підводу, на мертвяків, вивозили на кладовище. І коли, я вже з бабусею пішла на кладовище, шукати могилку своєї прабабуся, ми її не знайшли, того що всі були пухлі, ніхто мою прабабусю на кладовищі не похоронив, де її закопали, як її закопали невідомо. Ось вам такий штрих із голоду 32-33-го року. Що стосується голоду 46-47-го року. Це вже я була учасницею цього голоду. От уявіть собі. Іде урок, я учениця 5-го класу. Учителька розказує, як хан Батий напав на Київську Русь, як він тут завойовував Київ, як він тут усе громив, як усе трощив, а я сиджу і думаю «Господи, хоть би мені кусочок хлібця», вона знову щось розказує, а в мене оці сприйняття історичних сторінок весь час «Господи, хоть би мені понюхати того, хай би не з’їсти, хоть би понюхати того хлібця». На слідуючому уроці і ще щось розказує учителька, розказує про ботаніку, розказує, подає матеріал, а в мене картина перед очима, ось моя бабуся замісила діжу, ви знаєте, отака діжа, це така діжечка, де замісюють тісто, от вона місить-місить ту діжу, а потім стоять отак десять форм металевих і вона в кожну форму кладе тісто, кладе тісто, учителька розказує урок, а я оцю картинку. Вона наклала десять цих форм і каже «Ніна, носи мені у піч», там розгорнула жар, у неї така лопата, як у, на яку вона ставить цю хлібину, паляницю. І вона посилає в піч цю паляницю, а я ношу, мені десь 5-6 років. Ну я цю хлібинку піднімаю, ношу, от. Ох, пахне цей хліб. Учителька розказує, розказує географію, учителька розказує ще щось, а у мене пахне цей хліб. Ви знаєте, він до того пахне, шо отак сидиш на уроці і отут у животі відчувається як, мабуть, стінка до стінки шлунок притискується і, мабуть, самі себе їдять, настільки, що здається, от зараз впадеш в обморок, ось зараз все закінчиться, ось зараз зупиниться життя. Ну серед отакої, серед отакого марення, серед отакого, отаких голодних мук, дійшло до того, шо у нас у класі, десь на початку було чоловік 30, а може 35. Уже у січні місяці, це 46 ще, в 47-му році десь залишилося 7 хлопчиків і 7 дівчаток. Дітей інших розбирали батьки, розбирали батьки, влаштовували в фзу, фзн (фзн – фабрично-заводське навчання), там де годують, там де одягають. От, ну я залишилася в школі, нас 7 дівчаток, 7 хлопчиків. Ну і коли голова сільради і рада сільська опинилися перед фактом, шо діти зникають, шо школу можуть закрити, вони рішили організувати якісь сніданки. І от до мене вчителька підходить, класний керівник і каже: «Ніна, тут у школі почнуть давати сніданки, от, но ми посовєтовались і рішили тобі сніданка не давать», а я так стою і кажу: «А чого?», «Ну ми подумали і в тебе пичка величенька, ми рішили, шо ти не умреш од голоду», ну в мене сльози так бризь і я заплакала. Я кажу: «А тільки в мене пичка величенька?». Нас 7 хлопчиків, 7 дівчаток, а вона каже: «Та ні, ще в Альоші Удовиченка також пичка величенька». Ви знаєте, оця антропологія, оця побудова нашого черепа, оці скули, оця голова величенька, оця пичка, ну це, я не знаю, як пояснити, от мої колеги, мої вчителі, вони зможуть якось оце пояснити вам. Я також не могла цього збагнути, не могла пояснити. Прибігла я додому, вся в сльозах, голодна, от. Мене мама отак от вхватила, бабуся: «Я зараз піду, он наш дід все одвіз у колгосп, перший в колгосп вступив і тепер його онуці немає сніданка, нема нічого, як це, та я, та я, та я на кулак, на кулак», пішла розправлятись. Ну а мама так мене обняла і каже: «Моя дитина, тепер якшо тебе покличуть до тих виписаних сніданків, ти не підходь, ти одійди, шоб тобі і не пахло, поки я жива, ти не вмреш, а вмиратиму я, тоді вже і помиратимеш ти». Моя мама 6 разів, уявіть собі, 6 разів у грудень і січень з’їздила в західну Україну, вивезла з дому все, що було у скрині в неї, одяг, шо було у скрині у її мами, моєї бабусі, який був інвентар, останній вона одвезла хомут, коли дідусь оддавався в колгосп, десь там той хомут завалявся, одвезла все і от усе це везлося туди на даху поїзда, а верталася вона із чувалом картоплі і з чувалом зерна також на даху.

Коли йшла мова про голод, я весь час думала, як мені віддячити тим західним українцям, які, коли приїжджала моя мама із цією групою, ну в них же, по різних селах вони були, до кого б вони не постукали «Ми із східної України», «Заходьте люди добрі», заходять люди у хату, господар цієї хати бере оберемок соломи, розстеляє по долівці, кладе якусь ряднину, «лягайте» і вони, як прийшли, покотом не роздіваючись лягали, вранці вони просипаються, а на столі уже парує картопля в мундирах, цибулина, може коли не-будь і кусочок хліба, і кусочок сала. І я весь час думала, як мені цим людям відплатити, як мені сказати їм спасибі, шо саме завдяки оцим людям, не учительці своїй, яка залишила мене без куска хліба, не комусь іншому, а саме оцим людям, західним українцям я вдячна за те, шо стою перед вами і що можу сказати слово подяки оцьому благородному народу. Хотіла показати, так от я хотіла, ну в мене там написано, ну я якось не те, не по плану. Я хотіла вам розказати про 4-ох мам, які по різному ведуть себе із своїми дітьми, коли нападає отака напасть як голод. Одна мама – це моя мама, вона мене так рятувала, друга мама – це моя учителька, у неї було двоє дітей, і от коли ми вже повиростали, її дочка каже: «Ой, Ніна, ми так бідували в 46-47-му, так голодували, шо якби не ті сніданки, шо давали в школі, ми б, мабуть, померли, от, крім того ввечері мама нам приносила по пайочку Славіку і мені», а я так думаю, це ж один Альошин з великою пичкою, а другий мій, також з великою пичкою. От наші пички допомогли вижити цим діткам. Я не засуджую цю маму, я її не ганю, я її стільки при дорослому моєму житті, при моєму статусі зауча школи і директора школи, я була заучем і директором школи робітничої молоді, я докладала всіх зусиль, щоб допомогти цій сім’ї, ну це вже інша тема, інша розмова, може наприкінці я якось розкажу. Це друга мама. Третя мама – це сусідка, сусідка, но це 33-ій рік, жили вони, Каліновна, Федосія Каліновна із своїм чоловіком Льовкою, жили вони, було в них троє діток. Один Ванєчка старшенький і двоє меншеньких. Голод, нема чого їсти і от уже через багато років я взнала, шо вони вдвох меншеньких діток напоїли маковим напоєм, зварили, з’їли і таким чином, Бог дав, Бог забрав, буде сила і ще дітки появляться.

А для чого?

Щоб померли, а мертвих вони потім розчленили, зварили і з’їли. Ну отак було. І цей син, шо родився уже в 34-му році, він був мій однокласник Федір. Він не видержав тої голодовки 46-47-го року, йому дали ФЗН, він вивчився, став ковалем, став працювати на Луганському заводі «Октябырськой революции» коваль, кує, кує і викував собі золоту медаль Героя соціалістичної праці. Став він депутатом Верховної ради Української радянської соціалістичної республіки. І от я чула його по телевізору, як же ж він розхвалював радянську владу, ну він там, я не знаю чи він зараз живий чи ні, в нас стосунки розірвалися. Він мене не сприйняв. Він, мабуть, і досі не знає, шо його двох меншеньких братів його батьки з’їли.

Ми вчилися за комуністичною ідеологією. Але не тільки це, ось у мене іще зошити є. Це зошит, зошит з української мови, от, зошит з української мови, ну тут знову все про Сталіна «Піснею про Сталіна починаймо день, кращих ми не знаємо на Землі пісень, у країні Сталіна, у країні Рад, ми ростем за Сталіним, як за раєм сад». От я вам зараз, тепер прочитаю, як же діти росли і зростали у країні Рад. Це мій чоловік написав на честь прощення з мамою: «Плачет горькими слезам словно чувствуя беду, уходила в стужу мама, уходила как в бреду, уходя вернутся снова обещали мне глаза, всем время гирей 100-пудовой раздавило те слова, обещала что вернёшься, когда вишни отцветут, но и спелые колосья не спешат тебя вернуть, унесла свой образ мама и в рождественский мороз, долго ждать тебя родная, что аж чуточку подрос, ждал я ждал когда вернешься, плакать не хватало сил, но прошла зима и осень, нет тебя и я один». І ось цих дітей все таки підібрали і забрали до дитячого будинку. Ось його спогад про цей час, «посивілий спогад» він пише: «Оце та хата й вікна ті, садиба так знайома, отут сидів я в заперті, коли лишався дома, я пам’ятаю ту війну, село, людей знайомих, як страшно голод в ту війну, в роках тих 40-х, були тут схилені тени і кучугури снігу, тут пухли дочки і сини, і я конав між ними, та не загинуло в мені, хоч як було вже гірко, збирали пухлих у селі й одвозили в Охтирку…», Охтирка – це таке село на Сумщині «… там мили всіх, шкребли, по-троху годували, так в 47-ий по війні на ноги ми ставали», і от мій чоловік у 2008 році вирішив приїхати у той дитячий будинок, де він виростав, зустрів він там свою учительку, яка його добре запам’ятала і подружилася з ним, і він сфотографувався з нею, і сталося так, шо та учителька померла у січні місяці, а мій чоловік помер у квітні місяці. Ну ось він завжди з великою подякою згадував той дитячий будинок, там в дитячому будинку можна було діткам бути тільки до 14 років. Після 14 років їх відправляли на фабрично-заводське навчання, так і його відправили в місто Єнакієво, де народився Янукович наш достопочтений президент. Звідти їх одправили на цілину і він на тій цілині весь час думав, як же ж йому вернутися в Україну, де завгодно, ким завгодно, кізяки з-під скотини прибирати, свиней годувати, но тільки б бути на Україні. Залишив він там трудову книжку, но перекладних у провідниць просився, на нього звертали увагу це провідниці, десь там його ховали, таким чином він приїхав в Україну.

І ось коли я пишу, а пишу я про Голодомор і кажу: «Якщо не віриш мені, то прочитай оцю статтю» і тут один прийшов до мене в редакцію і каже: «Ось я почув, що це голод був штучний, скажіть, 46-47-го, ось хоча би один аргумент з багатьох»: «Знаючи про голод в Україні наші співвітчизники в Канаді зібрали велику кількість продовольства, завантажені кораблі вирушили до Одеси, але тут одмовилися приймати цю гуманітарну допомогу і відповіди, що «у нас нет никакого голода», кораблі постояли декілька днів, потім один із них причалив до румунського порту «Констанція», румуни розвантажували судна протягом місяця брали собі хто скільки зміг борошна, круп, макаронів та інше, хоча в тій державі голоду не було, я тоді перебував там на службі в складі військ, які в 45-му році повернулися з Австрії, демобілізувалися в березні 47-го року». Ну і він розказує, коли вони вже перебрели на українську територію, то стали із поїзда і побачили масу людей, одні лежали пухлі, умирали, другі простягали руку «Дайте хлібця», ось таку картину побачили в 46-му році наші воїни, які розбили фашистську гідру, а голод в Україні перемогти не змогли. І на завершення я хочу сказати, що голод, голод – це страшніше війни, коли голод виникає, так як в блокадному Ленінграді, це був голод, не Голодомор, це був голод блокадний, а коли ось так урожай, коли ось так знищують населення, а потім ще натомість вимерлого українського населення присилають з Білогородської, Курської та інших губерній росіян і які кажуть «Мы тут хазяева», а потім кричать «Путин освободи нас, помоги нам», вибачте це великий злочин проти українського народу. Слава Україні!

Героям Слава!

1. Місце запису: місто Київ, вулиця Маршала Гречки, 24б;
2. Дата запису: 12.04.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Богатиренко Мотрона Тарасівна, 19.11.1935 р.н. народився в селі Шамраївка Сквирського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Шкорупінська Анна Олексіївна.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Гододомору 1932-1933 років проживала у селі Шамраївка Великополовецького райони (нині Сквирського району) Київської області

Ви нам назвіть прізвище, ім’я, по-батькові, повне.

Мотрона Тарасівна Богатиренко.

А якого Ви року народження?

35-го.

А число, місяць, коли Ви народилися?

19 листопада.

А де народилися?

В селі Шамраївка Сквирського, тоді ще не Сквирського, а Великополовецького району Київської області.

Зараз це Сквирський район, так?

Це зараз Сквирський район, це за Білою Церквою.

Село назву не змінило?

Ні-ні, село в нас красиве, велике, по обидві сторони – річка, а річка Ростовиця, притока Росі.

А батьки Ваші хто були, чим займалися? Як їх звали?

Батька я майже, не то шо майже, а не пам’ятаю. Він загинув. Хотя я повинна була його пам’ятать. Батьки були хлібороби. Мати моя була засватана ж з другого села, з Матюшів. В матері сім’я була така бідненька, бо батько був кучером, тоді ще в графіні Браніцької. Графіні давним-давно не було, але ж її потомки були в Білій Церкві. Там є й до сіх пор парк Алєксандрія. Оце було їхнє там помістя, всі окружні землі: це Білоцерківський район, це й Шамраївка в тому числі, були землями оцих графів Браніцьких. То материн батько, моєї матері батько був кучером і возив їх. Але ж вони такі вже роки предреволюціонні, і він мав своїх коней, і мама казала, пока батько був живий, то в нас був достаток. Мати, то єсть, моя баба, материна мама, вона не працювала, вона була домохазяйкою. У їх було семеро дітей, п’ять дівчат і два хлопчика. І це обєспєчував батько. А як оце наступили такі роки. Мати  903 року, мати моя. Наступили роки, це  17-й − 18-й, то було наказано, у кого є коні, щоб приїхали з кіньми, з кіньми в Київ, от він й поїхав. А була зима, якихось там розпоряджень вони ждали. Ну, словом, він прождав троє суток і захворів, захворів так, шо вернувся, їхав із Києва, єслі їхати із Києва на Білу Церкву, там єсть таке село Гребінка, знаєте, да? Так от, в тому селі йому на стільки стало погано, що фельдшер забрав його до себе і лікував дома. Він уже його вилікував, поставив на ноги. То за, собирався додом, він ще його не пускав, а він каже: «Ні, я повинен додому». Ну, приїхав додому і дома помер. І от після того як він помер, то 7 сирот осталось, правда вже одна була, сама старша вже була заміжня дочка. А коні, все хазяйство взяла у руки моя мама, вона така була бойова, вона, вона була дуже любила коней. То ті дівчата, которі по дому, вони все там помагали мамі, ну там по хазяйству. А вона у поле.

В якому році батьки одружилися?

В 25-му.

А як їх звали, Ви не сказали?

Маму звали Якилина, а батька Тарас.

Якилина, а дівоче як прізвище?

Глевацька. Ну а потім почалися оце такі незрозумілі речі в селі, появилися активісти, стали агітувати до колгоспу, стали заможних селян куркулями називать, кого забирали, кудись висилали, у кого речі забирали, ну, словом, я так не знаю, чи це було перед голодовкою, чи після. Хронології не знаю, но знаю, шо мама говорила, що був дуже спекотний рік, дуже спекотний, бо вони в полі, і особливо ну як жнива, то й ночували в полі. А то по всьому вона говорила, по всьому було видно, що, мабуть, буде рік голодний, ну так і сталося, був дуже неврожайний рік, а тоді ж податки треба було сплатить, незавісімо од того, який врожай, а от того, скільки маєш землі. То він, каже, возив, возив скільки, шо де було, даже торішні запаси уже і ті трохи по одвіз, мало собі мало шо оставив. Так шо, каже, хватило до нового, до Різдва , вона говорила, ще хватило, а після Різдва уже обходились – жолуді, квасоля, аж, я кажу: «А як же жолуді?». А вона жолуді товкли і була така чорна, коричнева мука, ну туди добавляли всякої травки, всього, ну та мука була гірка, але як пекли, млинчики пекли. Уже як напечуть млинців то гіркі, але,  каже, тоді їсти не хочеться, уже вони тривкі, було. Ну, словом, вимучились вони, пережили вони голодовку. До цих пір було уже в неї було двоє дітей. Уже було двоє дітей, перше померло, а двоє ще було. Дуже тяжко, пережили, але таке пережили, але, коли вже дождали нового хліба, ну, село стало виживать. Бо це ж тільки батько, батьки були заможні, то вони єлі-єлі вижили, а другі ж і помирали, і всяке. Но вона за других мені ніколи нічого не говорила, вона говорила за себе.

Куркулями не називали батьків, батька?

Так от, слухай, ну це ж як уже стали в селі ці активісти, то я ж кажу, одних висилали, у других речі забирали, майно, ну і в колгосп агітували. Батько в колгосп не йшов. Батько й дядько Денис, брат його, не йшли в колгосп, у них були свої коні, своє поле обробляли і все. Але настав такий момент, шо вже не в змозі обробить землю через те, шо забирали коней. І в батька забрали коней у колгосп. І в батька забрали коней у колгосп, і батько, шоб могли обробить, половину землі – 2 гектари оддав у колгосп, а половину оставив. От вони і обробляли все.

Але закрили церкву, поскидали дзвони і хрести з церкви, і забрали попа, і закрили церкву. І стали ж забирать цих заможних селян кудись. А тут біжить сусідська дівчинка: «Тьотю, ідіть, бо вашого дядька повели в сільраду!». Мама хватає мене, це я вже третя була, хватає мене на руки і біжить у сільраду. Прибігає – народу багато, ше й сільрада була невелика, ну, багато людей і гамір – стоять аж на ганку. Батько стоїть крайній, – видно, тільки шо привели. Мати як крикне: «Тарасе!», а той хто їх, цей, чи вартовий, чи коморний, хто він такий, матері закриває рота рукою, а на вухо шепче: «Нехай він тікає!». І так від натовпу його відділяє і батько втік. Ну де він? Скільки його не було? Мати не знає… А тут уже вітер гуляє – розвалили хату, позабирали все, шо можна було. Ну. Худобу й поле – то до колгоспу. А то шо з віку, від діда-прадіда було нажито, то шо подарували – ну, словом, все забрали. І забрали-погрузили на підводу і повезли. Там, до сіх пор стоїть ця будівля, котору тоді назвали чогось «Накази». Позабирали, а потом через деякий час маму знов визивають в сільраду. Мама забрала дітей і пішла. Говорить: «Я вже була на все готова, шо зо мною будуть робить – мені все одно, куда вже мене дінуть. Прийшла, за столом, – каже, – сидить комісар, хрест-навхрест ремнями». І (він) каже, ну питав хвамілію і каже: «Вас неправильно розкуркулили, з вами поступили неправильно, ви  – середняки, ви наймитів не мали, то в вас вини немає». Мати каже, ну не каже, а думає: «Оце так помилка! У нас була така крепка, міцна сім’я і в один час стали жебраками, бо нічого ж, все ж забрали, все!». Каже, ти од цих слів дитя чуть не впустила. Спазми горло перекрили, сказать – не сила. А він каже: «Ідіть додому – живіть спокійно». Вона каже: «А де ж дім мій, де ж я, мати, маю жити, знову, де прийдеться?»

А воно, шоб я Вам не голослівно, ось мені є, як реабілітірували, то ми шукали свідків, то я запрошувала сестру мою, шоб вона мені сказала, хто, шо вона знає. І вона мені пише, ага, ось, якраз: «Так мама відповіла. Що в чужу хату не піду, добре мені було з дітьми поневірятись по чужих хатах, а може й сих людей неправильно вигнали. А пішовши на склад вона знайшла лише швейну свою машинку, а він же сказав, шо, хто взяв ваші речі, нехай повертають. У вас вини немає, шо ви не… Так оце ж вона пішла на склад, ну і нашла ж там швейну машинку, шо їй подарували на свадьбу та отой її червоний кожух, він був дуже великий, мабуть, тому ніхто й не брав. Правда, вернули корову, у когось на болотах була. І ще така деталь врізалась в пам’ять, коли прийшли розкуркулювать, якась жінка прямо з вух давай в матері сережки виривати, то мати зняла й сама їх віддала. Це як мама замуж виходила і була даровизна. То її мама подарувала золоті. З червоного золота сережки, плисковаті циганочки, це вона мені розказувала. А як батько Тарас подарував їй на даровизни червоного золота хрестик отакої величини. Я той хрестик іщо сама пам’ятаю – це в війну, в жнива мати його згубила десь у полі. Но я його пам’ятаю, бо вона його ніколи й не скидала. Так от, сережки. Мама каже: «Не рви, сама віддам!». І оддала. Коли розваляли всю садибу, від хати залишилася ще піч. Мама на другий день затопила піч, поставила варити шось у горщику. Побачили, що в’ється димок із димаря – розкуркулити! Прийшли і розваляли й піч, куркульське гніздо. Із плачами повернувшись з цієї сільради додому мама на садибі вирила землянку, та у ній і жила до лютих морозів із дітьми. А потім дядько Денис пустив жити у хлівець, колгосп же коней забрав. Оце, серденько моє, все, шо я знаю.

В батьків була пара волів, пара коней, ну це вона перечисляє. Це як ми посилали пісьмо в реабілітацію, то шукали свідків, ну найшли людей, підтвердили, реабілітацію нам зробили. Але все по порядку.

Значить уже, тепер мати одна з дітьми, а батька ж немає, де він, шо з ним, вона ж не знає. Але через деякий час він, оказується, він на залізниці шпали клав, ну як робочий, його ніхто ніде не тривожив. І по ярках, по лісках добрався додому, шо аж, хоч шо ж з нею? Він же ж нічого не знав, ну як узнав, то можеш собі уявить. Така міцна сім’я була, така крепка, міцна, господарство. І тут нема нічого, кроме трьох дітей. Ну дядько Денис, як забрали коней, він хлівця оддав. Там, у тому хлівці, ну невеличкий зробили піч і лежанку, прорубали віконечко, і оце в таком… А, ще ж мати й батько, уже ни пішли до колгоспу. Як можна, ну як можна працювати на тий землі, як уже у нас своя уже не своя.

А під час 46-47-го Ваша сім’я не голодувала?

Поля були необроблені за цілі воєнні роки, позаростали. А піднімать же їх, худоби ж тоже не було, все ж було розрушено, все було, ой, це ж страшне було! І все було тільки вручную, в основном. І от ми лягали спать – мами вже нема, вставали – мами вже нема, і лягали – вона ще не прийшла з роботи. Все, шо тільки треба було, все, ой, і косить, і в’язать, і грузить, і все, що все, все, все… Ну а за цю роботу трудодні щитались, ну в завісімості от яка робота, хто там ето само. В 47-му році був дуже жаркий такий рік і мама вже відчувала, що це прімєрно те, шо в 32-му році, о. У нас як були німці, то в останній день отступали, то в нас у дворі, двір сусідський, сусідський город. Сніжна ж дуже зима була і стояв цілий обоз. Попривозили прямо бочки залізні, бочки чогось там ще, ну словом, ящики, чого я за ці ящики заповнила, бо там були ручні гранати, отакі з дерев’яною ручкою. Тих ящиків море, і в послідній день, як вони відступали, то усе це покинули. А тоді бочки вже селяни розбирали, ящики ті приїхали забрали у сільраду. А нам осталась там пара тих бочок залізних, якийсь наш там сусід одрізав такий, вирізав пройом збоку, мати ту бочку розкалювала, каміння до красна. Я ніколи не думала, що камінь може накалиться так, як червоний. Ото вона наливала туда води, кидала туди камінь і там такий був шкварчання, пар, випарювала ту бочку шоб вона не пахла бєнзіном. І от вона тако бочку приготувала, викопала яму, при чому яму викопувала десь вночі, щоб ніхто й не бачив. Тоді всі боялися друг друга. Викопала яму. Постелила туди житньої соломи, а ми жито постійно сіяли, то в  нас солома ця була. І насипала в цю бочку 2 відра жита – зерна, спустила ту бочку в цю яму, знов житньою соломою засипала, засипала яму і даже в’язанку соломи там положила, шоб не видно було шо. Це восени. А ранньою весною, десь у квітні, а може ше й раньше откопала ту бочку, взяла те зерно і в нас був такий самодільний дерун, на ньому шпичаки так ета, а одівався другий такий же чучуть ширше між цими всипалося зерно, крутили і крупа була. І оце цю крупу мати звечора намочувала, вранці варила, а ще ж корова доїлася, ще з молока каша, то це ж хліб щитайте. Це ж тої каши поїси – їсти ж не хочеться, хоть ми раз в день ту кашу їли, то все рівно, всернівно, то ж не то, шо ніхто нічого не їв. Або їли там висівки ті. І тоді мама й говорила, шоб ви у мене пухлі не були. Це іменно 47-й рік.

А інші сусіди як жили?

Так-от я й кажу, а сусіди хуже через те, шо у нас був, ми його називали кацап, росіянин. Ну він пристав до жінки, в которії троє дітей і вона така хвора. Постійно вона хвора. І от він взявся, працював на кар’єрі, одержував все ж таки, там платили, цей, хліб давали і ще якісь пайки. Шо він це приносив імєнно на єтіх троіх дітей. І мати-таки, таки ця жінка померла, вона хворіла. А тих трьох дітей він підняв…

А були й такі, в кого не було дітей, у кого були, ну я не знаю, потому шо я в основном тоді корову пасла. І це гоню корову вже додому. Іду і молюся Богу, хоч би хто-небудь що дав поїсти. Це зараз смішно, а тоді було так…

1. Місце запису: місто Київ, вулиця Лаврська, 4а;
2. Дата запису: 20.03.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Мельник Марія Омельянівна, 10.01.1939 р.н., народилася в селі Барахти Васильківського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі Барахти Васильківського району Київської області.

(під час розшифровки матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як Вас звати?

Мене звати Марія Омелянівна.

Прізвище?

Народилася… Прізвище?

Так.

Мельник. Родилася Київська область, Васильківський район, село Барахт. І в 54-му році переїхала вчитися до Києва.

А коли народилися?

В 39-му році.

А число, місяць?

10-го січня.

А хто були ваші батьки, як їх звати?

Батька звати Омельян Охимович, а мама Соломія Іванівна .

Мельник?

Ні. Бугай Соломія Іванівна.

Це її дівоче Бугай?

Її дівоче Лагута. Це по батькові.  По батькові вона Бугай.  Бугай Омельян  Охимович і Бугай Соломія Іванівна. А дівоче її Лагута, мами. Батько в 44-му загинув, а мама лишилась з нами шестьома, дітьми.

Брати, сестри в вас були?

Чотири сестри і два брати.

Як їх звати?

Брата звати – Григорій одного, а другого – Іван.

А сестри?

А сестри – Ганна, Вєра, Катерина і Марія. Уже всіх немає, кроме мене. І сама менша померла. Ну і що вас ще цікавить?

Батьки ваші до війни, чим вони займались?

Ну сільським господарством. Батько в мене був на керівній роботі, там у селі.

В колгоспі?

В колгоспі, да. А мама звичайна на польових роботах. Вона господарством займалась. До 33-го року вже мали троє дітей. Одна старша сестра 24-го року народження. Потім брат 27-го і другий 28-го року. Так що переживали 33-ій голод разом із дітьми. Що хотіла сказати за 33-ій рік, значить якось батько робив на фермі, прийшов з ферми додому і каже своєму батькові, моєму дідусеві: «Тато, кажуть, що будуть забирати корів. І всі почали різати». А дідусь йому каже: «Знаєш, сину, в тебе троє дітей, якщо навіть в тебе заберуть корову, то ти можеш піти і попрохати хотя би літр молока для дітей. А як ти заріжеш, скільки ж вона там…». Раніше ж ні холодильників, ні кришок металічних, щоб закрити, нічого ж не було. «…Тай що буде з цією коровою». І в нас лишилася ця корова. А як настав 33-ій рік, то люди почала падати з голоду. Говорила покойна мама, що бувало йдеш дорогою, а лежать люди уже майже не шевелиться, а пальчиком каже до рота, просить поїсти. А корова була добра, всі ж повирізали, а кормити було чим. Ну і коли доїли її, я не знаю чи вам цікаво чи ні?

Ні, розказуйте.

Коли оце мама доїла корову, так ранішнє молоко несли на базар, бо ще щось докупити, бо нічого ж не було. Обіднє молоко, всі стояли вже в черзі з чашечками. В черзі, лізли одне на одного, мама роздавала обіднє молоко людям. В чашечку наливала, тому що не можна було не дати, бо це б ту корову.

Вкрали?

Вкрали, з’їли. То вдень доїла мама корову і віддавала людям. А вечірнє вже залишалося в свою сім’ю. Говорила мама, що коли була добра, добре доїлась, то доїли через день. День – бабуня, в неї тоже був син і донька іще кроме мого батька. А день доїла мама. Ну і отак пережили 33-ій рік. Так як батько робив на фермі, батько нічого не міг взяти. А вже робив його кум, то він шо там йому трошки виділяв, то він коли собі, коли нам занесе, то фасолі жменьку, то ше чогось, ну щоб якось перебивалися. А потім мама заболіла, захворіла на брюшний тіф. А в неї сестра, у мами сестра, якби сказати вам, розкулачили їх. А чого розкулачили, бо в них була коняка. А це, як вже маєш коня, то значить куркуль. І їх, значить, одправили на Донбас. Троє діток і це ця сестра. Там чоловіку відрізали ногу на Донбасі, я вже вам не скажу чи попав в якусь аварію, чи що. І та сестра прислала сюди своїх двох менших дітей. Три хлопці, прислали сюди. І ці діти були в нас, хворіли з нами на цей брюшний тиф. Обійти своїх неможливо, ця свекруха мамина, бабуня така була, по маминим розказам, своєнравна, своєлюбива. Ну і почала дуже сваритися на маму, шо це ці діти тут, біля нас, біля мами. Так мама потім попросила цього Мішу, старшенького, а меншенькому було 2,5, а старшенькому 9 рочків. Каже Міша «Ти піди до тьоті, туди в Погреби, в село Погреби. І там з недільку побудьте, пока я трошки видужаю. І прийдеш тоді обратно». А цей Міша пішов, не знаю, чи він тоді заходив до тьоті чи нє, но відвів цього Ваню в Васильки і оставив його там на камені. І сам прийшов до нас додому і ліг під шовковицею. В нас дві шовковиці було у дворі. Ліг під шовковицею і в хату не зайшов. Як вийшла моя старша сестра та побачила, шо він лежить один, без меншенького, заходить і каже «Мамо, там Міша лежить сам без Вані». Цей Міша не заходить і мама каже «Поклич його», «Де Ваня?», «Я його в Василькові оставив». Ні записочки, нічого. І коли вже мама видужала, пішла шукати цього Ваню. Каже «Я вже витягувала те намистечко, шо він його бачив. Шоб може він мене впізнає, як його не впізнаю серед дітей. Розпитувала людей. Кажуть бачила хлопчика, сидів на камені, все кричав «Міха, Міха, Міха», а потім підійшов до нього міліціонер, короче так і не найшли». Та бідна сестра приїхала з Донбасу до нас. Міша, старший цей десь пішов в училище, воєнне. А вона приїхала вже до нас і звичайно вона цього всього вже не перенесла. І померла. Моя сестра старша у 46-му році вийшла заміж за воєнного і уїхала. Вона 24-го року народження. За нею йшов 27-го року брат, його в 44-му, батька було поранено, він сам був пулемьотчик і загноїлась рука, і прийшов додому, його відправили підлікувати цю руку. Ну і цю руку підлікував і батько пішов уже на фронт, а в цей день, перед Новий роком десь, визвали брата в воєнкомат. Йому ще не було повних 17. І короче батько пішов в 44-му і в 44-му загинув, при взятії, як його там, село Вільшана, при взятії якоїсь висоти. Бо вернувся один із наших сільських, то казав шо там налетіла воєнна авіація, там змішались, каже, і люди, і коні, і все, що могло. А йому відірвало ногу, так люди найшли і він вернувся. Так це розказував. Ну я туди писала, але відповіді ніякої не отримала. Так і не знаю. Пока молодша була, от. А нас четверо осталось. Брата цього, що 17 ще не було, забрали, до Китаю завезли і він 7 років там прослужив і ні разу не приходив у відпустку. А нас четверо лишилося. І от кінець 46-го приїхали все вигребли, все що було в хаті.

Хто приїхав?

Ну хто приїхав, по селі якійсь від сільської ради. Все позабирали і яка картопля була все забрали. І лишилися ми, тільки лишилася діжка капусти, кислої, у коморі і ми. Ну тоді ж в багатьох позабирали, хто вже зачув раніше, то зуміли сховати. Ну і в кого там позалишалися чоловіки вдома, знаєте, поприходили, то ці зуміли поховати. А мама ж одна з нами, знаєте як. Ну короче люди їздили, багато жидів там, що з дітьми пооставалися, то їхали у западну Україну мінять усе їхнє. І з ними їхав оцей мій брат, який 28-го року. Ну мама йому давала спочатку, такі неважкі, там сорочки вишивані, платки, намисто, як називали, добре намисто. Я скільки дивлюся, я ніколи не бачила такого намиста, як в мами було. От, отаке давали йому міняти. Ну такий же ж, ще сам малий. Ну дещо привозив. А вже як настав от 47-ий рік, поїхали вони, дехто перед Новим роком, це всі, так називали у селі, куток. З кутка люди збиралися і це разом їхали. І їхали на буферах, шоб не брати квитки.

Це зверху?

Зверху. От, і брат так їхав. І от вони приїхали туда в западну Україну і брат схватив двостроннє запалення легенів. Але цього ж ніхто не знав, там розбрелися всі мінять і домовилися на коли вертатися. Всі повернулися, а брата немає. Ну це він вже їхав у другий раз і мама йому вже дала і швейну машину, і свої золоті сережки, як оці такі циганські. Ну все дала, що могла, щоб він виміняв по-більше, бо уже не було зовсім, зовсім нічого не було давати нам їсти. І от ми перед Різдвом, це мені дуже добре запам’яталося, ми перед Різдвом, мама завісила на печі рядном піч, щоб було тепліше, запалили ось цю, баночка з-під німецької концерви і там гнотик такий протянутий, оце запалили. І там нам, бідна мама ж голодна, але ж розказувала то про свою молодість, то про своє життя, то пісеньки ще нам співала там на печі. І от я чую, що хтось стукає в вікно, я ж мігом скочила з печі, бо це ж це мале, бо ж батько після того як прийшов, то мам ще ж народила Катюшу цю саму меншеньку.

То ви в сім‘ї п‘ята?

Я в сім’ї, ну да 5-а. А після мене ще була Катя.

А цей брат, що їздив на західну Україну його звали?

Гриша. Гриша його звали. І я як скочу з печі, відкриваю двері, думаю, що може це Гриша явився. А це мамина сестра принесла нам таку череп’яну мисочку фасолі зварену і отаку, ну називали перепічка, нельзя було назвати буханцем хліба, ну така невеличка буханочка хліба. Принесла оце, якби на кутю. Ну і мама звичайно нам всім по-чучуть фасольки всипала, по кусочку хлібця цього, зразу ж нільзя було, бо пам’ятаю, це було, напевно, перед старим новим роком, значить, ми сіли їсти, а там одна кисла капуста плаває, а ми ганяємо цими ложками по цій мисці, а шо ж воно ми туди, а толку ніякого. А мама бідна стоїть, сльози як горох катяться і вона фартушком їх витирає і каже: «Їжте діти, їжте, я вам досолю тільки їжте, я вас прошу, а в нас вже ручки почали пухнути». І трошки її підтримала оце одна сестра, бо і та, і та сестра були з чоловіками і чоловіків їх на фронт не брали, в одного були язви на ногах, а в другий був без одного ока. То їх на фронт не брали. То це та сестра, то та сестра було чимось мамі допомагали. Ну і перед Крещеніям, перед Водохрещам, вернувся наш брат. А він там захворів двостороннім запаленням легенів і його вже там люди вихажували і вже шо там в нього було, в нього забрали, ну і що йому дали там дали ту картопельку, то муки якоїсь привіз, ну знаю, шо привіз кусочок сала і мама вже нам зварила цей борщ з картопелькою і засмачила цим салом. І ми сіли вечеряти. І це цих три шкварки плаває в мисці, ой діти, ви не повірите.

Дуже смачно вам було?

Значить ми сидимо і оця шкварка мені попадає, я викидаю, бо нас же ж 5 сидить за столом, а три шкварки плаває. Тій сестрі попадається шкварка, вона теж викидає з ложечки, цей брат дивився-дивився тай каже: «А знаєте, дівчата, що я вам скажу? От нас 5 чоловік, а шкварки 3, от давайте я візьму ці шкварки і віддам самій меншій – Катюші. Хто за те, давайте проголосуємо». І сам підняв руку і ми, звичайно, підняли руки. Як нам хотілося попробувати ці шкварки, я вам передать не можу. Цей запах мені пах і ми віддали їх Катюші. Ну і потім уже так. І це не тільки ми так бідували. В основному бідували усі оці вдови, які пооставалися без чоловіків. Тому що ці чоловіки, которі поверталися, вони були, мабуть, розбитніші, хитріші, а бідували оці вдови і голодували. А вже потім вкінці 47-го року, сестра була замужем за воєнним, а їм видавали пайки. Ну і були ж солдати, в которих не було сімей і вони віддавали ці пайки, допустім сестра їх брала і написала пісьмо, шоб оце цей брат тоді приїхав до них, вони тоді були в Криму, у Феодосії. І вона попросила, «шоб якось, мамо ми потім вернемо вам ці гроші за дорогу, в когось позичте і нехай Гріша до нас приїде». І він поїхав до них, і вони передали муки, крупи, і ми вже тоді і зажили. А було, діти, так, що це чекаємо пока зацвіте акація, оце цвітки цієї акації пооб’їдаємо, там і крупочки ці чорні і ніхто їх не витрушував і так і їли. І оці калачики при дорозі, ви не знаєте такі були з такими бубочками. Було позриваємо, поїмо. Пасльонки їмо. Клей оцей на вишнях пообдираємо до кори, з корою той клей їмо. Ну отак переживали 47-ий і 46-ий рік.

Мама працювала в колгоспі?

Мама працювала в колгоспі. От зорі до зорі. І давали тоді, давали на трудодень тоді 200 грам зерна. А більше чим один трудодень тобі не ставили за день. Могли поставить там 0,85, ну дивлячись яка робота, ну я ж кажу, що більше як один трудодень тоді не давали. А на трудодень давали 200 грам оцього зерна. Ну що поїде мама получе там півмішечка цього зерна і все, а це ж треба оставити в себе вдома, щоб там на весну чи на зиму посіяти. А було кури, значить 250 штук яєць ти повинен обов’язково здати.

Податок?

Податок. Це ж безплатно, без нічого. 250 літрів молока ти повинен був вносити, причому жирність не менше чим 3%. От, як порося тримаєш, то треба було шкуру цю здать з поросяти. А дерева ж вирубували, тому що вони облагалися налогами. Ой, не дай Господи. Що довелося пережити, то це страшне.

А корова в вас була?

Не було корови. Не було корови, я навіть не знаю чого в нас не було корови. Корову вже купили, як приїхала сестра з цим чоловіком в відпустку. Ну й побачили як ми оце живемо, ну і тоді вони дали гроши і пішли і кпили корову. Ну так ми з цею коровою ховалися по ровах, по, ліс такий ще був, не зовсім дорубали люди, то ми з цею коровою по цим бур’янам тому що облагали налогами зайом, на 250 рублів, це мама повинна була підписати цей зайом. І віддати, а віддати за що, як немає за що. Як не даєш забирали в тебе корову, порося, ну що було в тебе забирали. У нас навіть, це вже я тільки вам скажу, у нас навіть поскладали баби частушки, співали  «Стоїть Брєжнєв на горі косив він у долині, а Сокольська у селу відбирає свині». Оце так ходили, люди вже самі. Це ж я була мала, а так запам’ятала це все, як це бабульки ці всі видумували все. То я ж говорю, а потім у, десь у 49-му році уже ж ми пишемо сестрі, що вже ми не знаємо де ховати корову, шо Сокольська має приїхати забрати корову. І вона написала цьому брату, що в Китаї служив, шо «ти піди до свого начальника, ну там до командующого чи до кого там, звернися з таким питанням, що от батько загинув, мама лишилася з дітьми, я тут в армії, а з неї требують зайом, щоб цей вона виплатила». І потім приїхав представник з воєнкомата, а ми в школу ходили, а в школу як ходили, одні чоботи на маму, на мене, на старшу сестру. Старша сестра ходила в першу зміну, я ходила в другу зміну, а мама зимою тільки за верстатом сиділа і ткала полотно, рядна, рушники, от, і боса ж звичайно. А ми міняли оці чоботи, та сестра приходе, а я ухожу. Оце ми міняли ці чоботи, а ми у школі і прибігає сусідський хлопець і каже: «Ой там ваша мама в сільській раді потєряла сосзнаніє, втратила свідомість». Ми ж звичайно всі, з урока прибігли з сестрою, ну це було вже тепло, босі бігали. Прибігаємо, а маму там вже відливають водою. Її визвали в сільську раду, сидить воєнний, сидить секретар сільської ради, голова сільської ради і мама наша. А мамі як показав, ну цей представник з воєнкомата пісьмо, вона як побачила шо це почерк сина, вона вирішила шо це вже сина немає. Він: «Все добре, все добре з вашим сином, заспокойтесь». Ну і давай питати:

• З вас беруть налог?
• Да.
• Зайом підписували?
• Да. Ну я не можу зараз виплатити. Я просила їх, шо я по частям, скільки вторгую, скільки буду отдавать. Я не можу зразу отдати таку суму.

Він як тупне, це вже було при нас. Він як стукне кулаком по столові:

• Знаєте, шо з таких людей не беруть налоги. Виложіть з свого кармана все те, що ви в неї взяли.

А вона:

• Не надо діти, не нада.

Ну і відтоді вже маму не заставляли підписуватися на цей займ. Вобщем було самоуправство тоді. А от цю Сокольську прислали, вона така була, вона все вишкрібала в людей, грубо говоря, ходили.

Це хто вона була? Бригадир чи просто активістка?

Нє, це була представник яка-то.

З району?

Да, з району представник.

Комуністка?

Да, представник. То це вона була, я ж говорю, то це була така, страшне. Її всі боялися, я ж кажу, ми тоді ховалися, і з коровою цею, а вже тоді як поросятко начали тримати, то це порося не мали куди його діти, шоб воно не хрюкало.

А ви, дітьми не ходили, не збирали на полях колоски?

Було, я вам розкажу один такий раз. Одного разу, як вже була корова, я пішла збирати ці колосочки. Нє, це ще не було корови. Я пішла збирати колосочки, це ж так нада шоб була менша торбочка, цей колосочок обімняти, викинути, шоб тільки зерно залишалося, після того, як скосили вже все. Скосили, згребли, убрали цю солому і після цього тільки я йшла збирати ці колосочки. Назбирала в цю торбочку, цього зерна трошкиі бачу, шо їде об’єжчик, називали, цей шо на коні. Я бігом у рів, з цього поля у рів скочила, він доїжає до мене і цим батогом по мені, за ту торбочку, розсипав по полю це зерно і торбочку викинув. І поїхав. Як було боляче, як було боляче. І колосочки собирали, я ж кажу вам не дозволяли.  Не дозволяли, це було щось страшне, шо робилося тоді.

Вам років 7-8 було тоді?

Ну да, отак було. Ми ж ходили тоді, ви ж не знаєте шо таке коксагиз, не знаєте.

Коксагиз?

Да. Не знаєте, шо таке коксагиз. Тоді ж таки вернувся, співали наші жіночки: «Спасибі Сталіну, шо одів нас у резину, а Малінову, шо розрішив держать корову». От, це мабуть не дозволялося, шо вони тоді так співали, шо розрішив держать корову. Так висівали тоді оцей коксагиз, він на подобі оцих одуванчиків був. Молочка, як у нас називали, на подобі оце цвіте, оцей пух, тоді треба було оцей пух так мєжду пальчиками збирали його в торбу, це треба було назбирати 2 кг оцього пуху за день і ти йдеш потім у магазин у село, 2 км, і здаєш оце, якщо в тебе не хватає, то тоді тобі не дають буханку хліба, а якщо в тебе получається 2 кг і більше, тоді тобі дають за це буханку хліба.

Це діти збирали?

Діти, а хто ж.

І з школи?

І з школи. Ну літом же ж були канікули. Він достигав, як оце одуванчики цвітуть, так молочник оцей цвіте і тоді пізніше облітає цей пух. От ми його, як він починав оце цвісти, ми збирали оці семена, а корінь потім викопували вже старші жінки викопували цей корінь і з цього коріння робили резину. Оце таке, таке я пережила.

А мати працювала в колгоспі, а їх годували там?

Ні.

Нічого не було?

Нічого не було. Нічого не було, ой. Якось мамі треба було самій піти на базар у село, а старша сестра пасла свою корову і сусідську корову. Треба було відробляти, нам треба було відробляти цим чоловікам, які вернулися з війни, ми, діти погибших, відробляли їм. Потому шо мамі треба було зимою, як там положоно соломи привезти, вот, так це ж вони привезуть, а нам за це треба було відробляти тоді літом. Ми пасли корови, ми ходили, як вони сажали картошку, вот я сама лічно, сажали картошку, я тягала за собою це відерце і накладала, вони дві лопати викопували, а я накладала цю картошку в ямки, бричками вверх, шоб це скоріше попроростало і так от ціленький день. І пам’ятаю, як я день накладала цю картопельку і мене не повали навіть на обід. А я думаю, піду додому, мама зварила затірку. Ви не знаєте, шо таке затірка.

Чули?

Чули, да? Я думаю, я піду і трошки з’їм затірки, бо багато ж не можна, бо нада ж на вечерю оставить всім. Я прихожу додому, а покойний дід прийшов і виїв. Я заплакала і пішла сіла під яблунькою, а ці люди, в яких я накладувала цю картоплю, виходять і доїдають хліб із салом. Я прямо давилась цею слюною.

Не поділилися?

Не поділилися. Мені було… Но коли я вже мала, коли я вже заробляла гроші я ніколи не прийшла в хаті сама, я завжди брала батон, пачку печеня, думаю, може ви колись згадаєте. Ну, от таке. Мама як лишилась оце з нами, на маму завжди натискали, щоб мама здала нас у дєтдом. А мама сказала «Ні за що».

Це хто казав?

Ну з сільської ради приходили, щоб здала нас у дєтдом, подохнуть вони в тебе. Вона каже «Що буду я їсти, то будуть їсти діти, я буду вмирати і діти біля мене будуть вмирати, но дітей я нікуди, нікому не віддам».

А дєтдом де був?

У Василькові. От коли мама вже видужала і ходила за цього Ванюшку, шукати, якого занесли, вона їздила і в Васильків, і в Бучу, і в Ірпєнь, кругом оце їздила.

Це в 33-му? Так, було?

Це в 33-му. Вона об’їзлила кругом, но так і не найшли цього Ванюшу.

Вона по дєтдомах їздила?

Да, по дєтдомах. І так і не найшли. Може його люди забрали, раніше ж не було так, так у людей запитували просто тай все. Не знаю, де він дівся. А цей Міша, которий його заніс, він сам воєнний, виучився, уже ж після війни і на Далекому Сході, там він женився і там його два сини. Но не разочку після того, він ні разу, навіть на похорони мами, не приїжав.

А як прізвище цієї сестри?

Вів’я. Рідна мамина сестра.

А під час Голодомору, хтось із родичів, хтось із рідні помер?

З маминих сестер ніхто.

А з батькових?

З батькової, ну в батька, ну з тих, що я знаю, що брат був, а так взагалі то там двоюрідні, троюрідні, то я ходила оце вже тут читала, у Києві, в музеї, то там пам’ятаю Бугай Григорій, Бугай Іван, Бугай Ганна, написано в книзі. Бо я найшла село Барахту, оце я там прочитала тільки, там і на Лагуту є. Багато Лагута – це мамимі, по маминій лінії, рідня. То є, що померли, но так то я ж кажу, оце ця корова, багато маминих і батькових родичів спасала. Тому що, я ж говорю, це денне молоко давали людям, вранішнє молоко несли на базар, а вечірнє було своя, говорила мама «Підем доїть корову», а вона відро молока дає за раз. А вже вечірнє, то вже рідні по-чучуть давали, знаєте, своїм і своїй сім’ї. Отак.

А просто односельчани, можливо батьки вам розповідали, хтось помер?

У 33-му?

Так. Взагалі скільки людей померло? 100 людей, 200?

Так, мабуть, більше. В нас село на 1200 дворів було. Село велике, дуже розкидане, то я вам не можу сказати. Я вам тільки скажу, що на нашому кутку вимерло 5 хат, з сім’ями повимирали на нашому кутку.

А як прізвище знаєте?

От не знаю.

А де ховали людей?

А людей ховали, мама говорила, що був такий мущина, якого кормили, давали йому харчі і він їздив оце із вилами і казала, що скидав прямо гарба, називалась, повозка із краями такими, і він туда скидав цих людей і загальна яма на кладовищі, там і зараз ця загальна яма. Я, от в мене зять старший, в мене дві доньки, і от старший зять щороку мене везе, в нас там аж 5 кладовищ, а рідня наша розкидана. Я навіть не знаю, де мамин батько похоронений. Вот, і це мене зять везе на ці кладовища.

А ця загальна яма на одному з цвинтарів тільки?

Ні-ні.

На всіх трьох?

На всіх кладбещах.

І в кожному місці позначено. Стоїть хрест?

Так.

А під час голоду 46-47 рр. хтось помер?

Ви знаєте, що я вам не скажу. Я знаю, що в нас на кутку, що вижили. Вижили люди, що в 46-47-му не померли. Оце спасало шо їздили в Западну Україну, потім мама говорила в Крижопіль, не знаю даже, де він знаходиться. В Крижопіль мама їздила і казала, шо це як наміняє, наміняє там зерна, на вокзалі сидимо, шоб поїхати, чим то в’їхати, а комсомольці каже, приходять і всіх витрушують і забирають. Так мама, як їхала, то одівала свиту. Свита, знаєте, шо таке свита. І вона на цю свиту підшивала лєнту таку, навіть не лєнту, а таку полоску підшивала, і в цю полоску насипала цього зерна. Оце з цим і приходила, каже, всіх, хто тіряли сознаніє, всіх забирали.

А скільки разів мати їздила в Західну Україну?

Ой даже не знаю. Брат їздив і мама їздила, ну вобщем хто куди міг, шоб жменю якусь принести, шоб спасти дітей.

А там в Західній Україні не лишилось людей, щоб вони допомагали, чи вони так ходили шось робили, міняли до різних людей?

До різних людей. До різних людей ходили. Так і цей брат, який видужав, так і трохи як він підріс трохи, так його зразу і на Донбас забрали. Тоді ж забирали в примусовому порядку, на шахти. Ну він там теж побув і вернувся. Він там після цього запалення, він там схопив двостороннє запалення легенів. І він знов вернувся додому. І так уже і лишився, потім його вже забрали в армію. І чотири роки він служив в Красноярську, в військах МВД. А цей старший брат, в Китаї, це японська війна, 7 років, без відпустки, без нічого.

А сестра жила ж в Феодосії? Вона не розповідала, от в Криму теж так само голодували?

Ні, там так не голодували. Вона того що вона жива в воєнгородку. Ну казала, що там такого не було, як у нас. Пам’ятаю, як вони приїхали це в 48-му році, ну да в 48-му році приїхали і привезли палку колбаси. А ця Катюша маленька ж стоїть, так її чоловік сам білорус, танкіст, тоже згорів, ноги обгорівші були, шо до кості. Він: «Катюша, йди я тобі дам вот колбаси», «Я не хочу, це такий ціпок і в нас там під сараєм стоїть, не хочу». Отаке. А кавуна як привезли, це пізніше як приїхали. «Катю йди», а вона «Та в нас і своїх на городі gповно». Гарбузів… Ну не бачили ж ми такого, знаєте, я вже вам скажу на правду, що у нас по сусідству жила сім’я і у них було вісім дітей. Я знаю, що Танічка це була сама менша. І приходила до моєї дочки старшої, ну там до мами, в селі, в селі. А я привезла кавуна і цю Таню вгощаю. Вона бідненька сидить, кусає і з цією коркою, я ж тоді взяла та почистила. Ну не знаю діти що це воно таке.

А біля будинку ви ж садити трішки картоплі, буряків, всього.

Садили картоплю і буряки все. Но я ж вам кажу, що це треба було здати 5 мішків отборної картоплі. Якщо там попадає десь чу-чуть надрізане чи надгризане, чи неріна… І рівної, тіпа як стандартної, знаєте… Як попадає, то ти замість цього мішка должен дати два мішка сверх цього шо ти обдурив. Зрозуміли? Отаке було, оце таке витворяла в нас Сокольська.

Вона прийшла ще в 46-му в село?

Да, навіть не знаю, як її звати. Но знаю, шо фамілія Сокольська, шо це всі її, як тільки було їде ця Сокольська, так уже всі ховалися.

Но вона ж не одна ходила, ходили односельчани?

Ну да, звичайно.

І односельчани виходить забирали?

І односельчани, і в 33-му односельчани. Мама було прийшла та каже, ну сусідка казала, шо мама сьогодні сознаніє потіряла. «Мама, ну чого ви?». Як тільки побачила на їхнім сестрину сорочку вишиту, то вона сознаніє потіряла.

Одяг позабирали?

Все позабирали, все позабирали. Ну таке, безпрєдєл був. Воно і зараз не набагато краще.

То ви потім в 54-му вже із села виїхали, ви пішли вчитися?

А в 54-му я закінчила школу на відміно. А начинала ж ходити до школи, то не було ні зошитів, ні книжок. Ото давали книжку, шоб ми вивчили вірша, допустім. Токо одна книжка. І це було десь збираємось і учимо оцього вірша. Листочок давали нам у школу писать. З бузини робили чернила, писати. Та що вам сказати. У пляшечках цих носили, і пляшечок ше цих не було, порозливаємо. Таке було, мама торбу оце пошиє через плече. І вчились оце в школі уже 47-ий рік, це я в 47-му році до школи пішла, ну як вже не могла ходить, то вдома пересижувала, от голоду. А як це вже, туди ближче до весни, то пам’ятаю, там стожок, Марія зо мною ходила в школу, їх теж було 6-ро дітей. То було мама, їх мама на великій перерві, ближче до школи чим мені, нам треба було кілометрів 2 йти до школи, а вони так на горі жили. То ця мама на великій перерві, завжди приносила до школи по одній печеній картоплині. І то вони виходять було під школою, з’їдять по цій картоплині і опять на урок ідуть. А закінчила школу я на відміно все. А з села тоді не випускали. Треба було в сільській раді брати довідку, шо це дозволяють виїхати. А мені цієї справки не давали. А я тоді пішла до керівника. Прийшла додому, плачу «Мама, шо мені не дають справки». А мама каже: «То ти йди до Василя Савковича».

Це хто був?

Моргун, мій класний керівник. Він у нас викладав українську мову і літературу. Був класним керівником. Він сам з нашого села. Моргун Василь Савкович. «Ти іди до Василя Савковича і що хочеш те йому і скажи, шоб він тобі допоміг цю справку взяти», мама казала «Діти, не дивіться на мене, якщо є можливість така виїхати – уїжайте, не залишайтеся в колгоспі, бо вас тут заб’ють», ну без батька, знаєте як, куди важче – туди і посилали. То я тоді пішла до цього Василя Савковича, я кажу: «Василь Савкович, як Вєрі дали справку, бо в неї у школі дядько робить, Люді Шапошніковій дали справку, бо в неї тут мати і батько, а мені не дають справку». Він тоді взяв мене за руку і повів у сільську раду «Почекай мене тут». І сам зайшов до цього секретаря, виніс мені справку і дав мені цю справку, дозвіл на навчання. Я поїхала, а нікуди ж не їздила. Поїхала сама до Києва, шукала-шукала десь оце по тих об’явах, де здати документи, здала документи тут на Лєонтовича в технікум связі. Тоді в оцеї Вєри, шо її дядько в школі робив, музику, ну хор, співи викладав, приїжає і приходить до мами. Він по сусідству з нами жив, каже «Ви знаєте, нехай ваша дівчинка забере звідти документи, я знайшов таке училище, такий технікум, шо там кормлять три рази в день, одягають, ще й на квартиру гроші дають». А мама каже: «Йди, дитино, забирай та їдь з ними та подавай туда». І ми поступили в профтехшколу на Фролівській. Профтехшкола, швейна. Там дійсно, отам я вже наїдалася. І вдома вже було шо їсти, але шо було, ну картопля, ну кашу там мама коли зварить, молоко рідко, коли нам попадало, бо збирали, я ж кажу, надо було налоги ці платити, на базар мама носила, оце в нас була радість, коли ми здавали масло і лишалися ці сколотини після масла, це була благодать. Ну звичайно, вже пізніше було у нас краще, ну я ж говорю, що в 54-му році я вже уїхала. То тут нас дійсно три рази на день кормили. Ну в нас було 4 часа практики і чотири часа теорії. Це вісім годин ми, діти, займалися. Но до жовтневих свят, я вже сама собі пошила пальто, наділа і вже в пальто пішла на демонстрацію. Це було перше моє пальто. А до Києва поїхала вчитися у маминому піджаку, у маминих кирзових чоботях, сорочина в мене з домотканого полотна і тут мама пришила таку маленьку полосочку, шоб не видно було, шо це там товсте полотно під низом. Оце таке було життя. А потім уже дали нам оце пальто, дали нам по дві пари трюко, дали нам туфлі, по дві пари чулок, по дві прості білі сорочки, два сатінових плаття і одне кашемірове, святкове плаття. Оце нам там видали таке. Обмундірованіє можна сказати. Це вже у профтехшколі. Це я вже як приїхала додому в пальто, та ви шо.

А про голод згадували в 50-60-х рр.? Про Голодомор можна було говорити?

У сім’ї згадували звичайно. Тут не можна було говорити, я, як приїхала до Києва, не можна було. Ну що я в селі, так як з вами говорю, ну що я не російською мовою говорила. А говорила ж українською, а все на російській, для мене було дуже тяжко, навчання було дуже важким, тому що всі терміни на російській мові, для мене це було дуже тяжко. Хоч я і закінчила на відміно, але я ж вам говорю, всі терміни були на російській мові, було тяжко їх зрозуміти. Потім жила на квартирі, да, я ж вам не сказала, ще й 90 гривень давали квартирних. Бо не на всіх хватало гуртожитку. Хто був кругла сирота, то давали гуртожиток. А в кого була там матір чи батько, то давали квартирні. То я жила на квартирі, то хазяйка, то ще щоб світло не палили. Так що не можна і було добре вчитися і почитати там подовше щось.

А дітям своїм розповідали про Голодомор?

Розповідала. Це внучок менший: «Бабуля, ты от рассказываешь, так вы что и землю ели?», я говорю: «Нет, сынок, землю не ели, толку от земли никакого, забивался рот и все, землю не ели». Я кажу, а колосочки которі там уже достигали уже в полі, то колосочки ходили крали і їли. Виминали це зерно і їли це зерно. Та не тільки колоски, навіть оце було корова вже як була, ідеш в луг, ви напевно, не знаєте шо таке сліпота, от часто буває продають такі букети із жовтими ранніми квіточками цвітуть, оце було весь, оце мєжду травою оце ця сліпота росла, було ідеш і цю сліпоту рвеш, боса, ноги мерзнуть, ой і це з корзиною. Корзину залишаєш там під вербами, шоб це як буде об’єжчик дорогою, шоб як побачив, то не бачив шо це я з корзиною, як ніби то букет собі рву. Оце нарву-нарву в руку, однесу, в корзину положу. Потім мєжду городами пройшла і мені там дорога іде і через дорогу наша хата, хатка ше була над дорогами. Значить, я доходжу до цеї сусідської хати, виглядаю чи там не їде хто-то, шоб цю корзину швиденько притягнути до своєї хати.

А як ви думаєш, от голод 46-47-их рр. це був тільки на Україні, він був штучний, хто був винен в цьому?

Я вважаю, шо тут винні були місцева влада, ну оце ця Сокольська і місцева влада, що ми допустили до такого.

Ну їм, мабуть, план давали, який вони мали виконать.

Ну звичайно. Давали, ще ж надо було поставки робити ці, поставки і зерна, і картоплі, і всього поставки робили, тому вони ходили і забирали, но я ж кажу, шо хто сильніший, хто спритніший, то ті ховали. Ховали там, копицю сіна поставлять на цю яму. І в нього вже шукають-шукають і з цими ломами ходять і шукають, і не находять.

1. Місце запису: село Тіньки Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 16.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Палієнко Євгенія Харлампіївна, 10.03.1934 р.н. народилася в село Бужин (село затоплене в 1958 році) Чигиринського району Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Бужин Чигиринського району Кіровоградської області.

 (при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

І фамілію, і прізвище? Палієнко Євгенія Харлампіївна.

Коли народилися?

В 34-му.

А число і місяць?

Березень, 10-го березня.

У якому селі?

Село Бужин. А тоді ж була Кіровоградська область.

А зараз затоплене  водами Кременчуцького водосховища.

Все рядом – Бужин і Тіньки. Я в Тіньки в школу ходила, бо в нас початкова тільки була.

Про своє дитинство розкажіть, про батьків. Як звати їх? Як батька звати?

Харлампій. Федосія – мати.

А прізвище батьків?

Несолоний.

А де батьки працювали, коли Ви маленькою були?

У колгоспі. Батько був бригадиром, а мама на різних роботах.

Як вони розповідали, вони добровільно пішли в колгосп?

Добровільно.

А сім‘я була до колективізації бідна чи багата? Яке господарство було?

Ну, батько з багатодітної сім’ї, мати з багатодітної сім’ї. В мами сім’я була дуже бідна, бо батько від тифу помер (мамин батько) і вони осталися шестеро з мамою. А тоді ж ні пенсії, нічого не було.

В нас пристань була в Бужині, пароплави приставали. І ото бабушка ходила туди. Що вона продавала, перепродувала? І ото кормила тих дітей. У батька тут більш такі заможні були. В общем голоду вони не відчували і мамі, батьку моїм допомагали. А тьотя моя жила на Полтавщині і потім їй купили, як то сказати, розкуркулювали і осталася хата куркульська, казали. І мама викупила одну частину хати, а тьоті другу. І вона переїхала з Полтавщини і вони дуже бідували, голодували.

Тобто, вони в Бужині голодували?

Да-да, тут голодували. Дядя, тьотін чоловік, нічого такого не їв, то був пухлий. А тьотя рогіз в болотах рвали та їли. Шпичаки казали в нас. Від кореня біленьке, м’яке. Козельки. В нас такі кургани, то козельки копали та їли. То тьотя каже: «В мене був такий живіт (показує) і ноги такі, як палички повставлені. То так від голоду.

Від голоду помер хтось із ваших знайомих і рідних? Батьки не розповідали?

Ні. Даже в селі не пам’ятаю, щоб хтось помер. Може хто й помер, то казала моя мама, то такі чи ледачі люди, чи бідні – вже такі, що не було ні корівки. А в наших була корівка, піддержка була. Болота були, батько мій ятері плів, то ловили рибку. Так що в нас може голодували, але щоб так помер (знизує плечима) в нашому селі не було.

А в якому році затопили села? В якому році почалося переселення сюди, в Тіньки?

Тетяна Дмитрівна – місцевий краєзнавець (далі Т.Д.): 1958-1959 роки.

В 59-ім році ми переїхали сюди. А практично я жила в Суботові. Сюди переїхали, чоловіка направили в суботівську школу.

В Суботів коли переїхали?

В 59-му.

Дитинство все одно Ви в Бужині провели? Тобто, вся інформація про село Бужин. Тоді це була Кіровоградська область. А район який був?

Чигринський.

А в Суботові, по розповідях знайомих, не було теж такого страшного голоду?

За Голодомор… Ну які такі випадки були, то вже після Голодомору.

А про післявоєнні роки і голод?

У післявоєнні роки ми не голодували. У нас практично не було такого голоду, як ото пишуть. Я даже не знала, що люди голодували і даже вмирали.

А Ви кажете, що ви в Казахстан переїхали?

Да.

А в якому році ви переїхали?

Ми виїхали по переселенню, шукали долі кращої.

Но ви добровільно?

Да. В 41-му.

В 41-му переїхали в Казахстан. А в якому повернулися?

В 44-му в листопаді. Оце ж якраз святкували 7-8 в Харкові. В Харкові пересадка була.

А Ви все життя в колгоспі працювали?

Я? В мене такої спеціальності нема. 7 класів кінчила, то у Тіньках діловодом в школі я працювала. І там пішла в декрет, в декретну відпустку і переїхали ми в Суботів. Тоді ж народився в мене синок. І село – не було де працювать, не знаю скільки років я не працювала. А так працювала в буфеті шкільному. Колгоспний стаж не защитувався, я не старалася йти десь туди на роботу в колгосп. А потім я стала працювать у сільській раді бухгалтером, то я там 9 років пропрацювала. Открилась должность така, бо раніше не було. А тоді ми переїхали в Тіньки, а тут я тоже працювала в школі і лаборантом, і друкувала. А потім чоловіка перевели в навчально-виробничий комбінат в Красносіллі. І я перейшла туди.

Тобто, в 46-47-му ви в Суботові жили?

Ні, в Бужині.

І там теж не відчувалося голоду?

Ну голодувать, то голодували частина. Я ж кажу, що тьотя голодувала, хоч в них і дітей не було. Но щоб помирали від голоду… Тоді ж тьотя кажу, що підспіло жито, глевкі шморгали колоски. Оте молочне зерно варили і оту похльобку їли, поки воно доспіє. Оце в 32-32-му голодували,  а в 47-му році такого голоду…

То в 47-му взагалі не голодували?

Ну може недоїдали, але ж голодувать – не голодували. Там майже в кожному дворі була корівка, а в кого, такі бідні були, то кози були. А в основному корови. Ото ж так виживали. Я ж кажу, мама моя (гроші ще залишились) купляла на пуд зерно, в основному жито, і  пекла хліб, і називались перепічки. Знаєте яка перепічка? Це такі коржики на сковороді. Тоді тільки була піч, всьо – більш ніякої топки не було. Тільки піч і грубка. І плити ніякої не було. Я не знаю, як ми жили. І ото мама напече тих перепічок і мене мати посилає на пристань торгувать. Я ото попродаю (вона скаже ціну) наторгую за тиждень, мама їде і знову купля. Оце виторговувала гроші і нас підкармлювала.

В Казахстані. Про Казахстан, по моєму, цікаво дуже. Я оце скільки читаю і такої правди. Це дуже цікаво, я хотіла про це розказать.

Розкажіть.

Їхали ми в 40-ім, нас 15 сімей. Були росошенські, бужинські були і все. Колективу дали хати. Оце такі дошки роблять, тоді туди заливають глину з соломою і топчуть-топчуть, вставляють на вікна, двері. І це з весни до осені половину хат обладнали. Цілу зіму жили по дві сім’ї. Це уявляєте, по дві сім’ї. Хатка і кухня. В хаті піч, як обично, лежанка називалася. І це дві сім’ї – в їх одна дочка була, а в нас четверо дітей і четверо дорослих. Як ми жили? Я вже не пам’ятаю хто де спав. Як ми пережили зиму? Ото весною добудували.

В 41-ім в нас війна? Бо я пам’ятаю, що ми, дітвора, грались в лісі, там такі березові околки, ліски, ліски. Ми там в якийсь бліндаж, грались. Война. Ми не знали, що таке война. То батька зразу ж в понеділок (це в неділю війна) повєстка. В понеділок вдосвіта мама збирає. Під Ленінградом батько загинув.

Це був хутір. Руські люди жили і казахи, бо була Сєвєро-казахстанська область. То там мішані були – російські в один ряд, а казахи в куточок жили. А в казахів які були хати? Оце з дерна викладена, там прикрито. Меблів тоді ніяких не було. Оце пол, а тоді підвищення, тоже пол, і ото вони там їдять. Обувка в їх була – сапожки із калошами. Калоши скидають, а в тих чобітках сідають і їдять.

А казахи не розповідали про 30-ті роки? В них теж був голод.

Нє, одна казашка ходила в мою школу. Я шо хочу сказать. Тоді ж кримських німців виселили з Криму. Оце не пам’ятаю в якім році. Оце в 42-му война, то мабуть їх на зиму виселили. Значить так… Шо іздєвалися над людьми, шо там робилося. Значить об’явили евакуїровать – 20 кілограм вєсу з собою і всьо. На дорослого чи на дітей тоже, я не знаю. 20 кілограм вєсу. Що вони могли взять отам? Худоба реве, собаки виють. Ужас! Що воно таке робилось. Все покидали. І оце до нас поселили сім’ю: батько, Роза – матір було звуть і в неї два сина, і дочка, і невістка Ліда. Пам’ятаю, що Ліда звуть, сина – Роберт, а старшого – Степан. Прожили в нас зиму, а тоді на шахту в Алмату. А остальні, такі бідні, то ті землянки покопали. Значить в нас так було розташоване: по одну сторону од руських до озера ряд хат, а сюди до озера городи, наші українці построїлися в два ряди і огороди були. То ото там ті німці порили землянки і жили. Нічого їм не давали – ні землі, ні за роботу не платили. Йдеш на роботу – похльобка і кусок хліба. Оце так вони жили. А зима прийшла, то вони вимерли з голоду. Ото страшне.

Багато їх було?

Ну я знаю, сімей 10 жило. Хто заможніший, то барахло міняли на продукти. Ті повикладали хатки собі, а ті землянки. І оце в нас такий город і лісок. І понад тим ліском городи, а за ним кладовище. То нам оце видно у вікно – повезли возиком, од голоду вмер хтось. Повезли возиком і саночками, ото прорили якусь ямку.

Хтось допомагав із місцевих?

Понімаєте що допомагали, але воно як – у мами моєї троє дітей, а в колгоспі не платили нічого. Така мама в нас була, що вміла могла розвернуться, ото виживала тим. То поваром робила, то розживалась пшонця – вкраде. То хліб пекла оце ж тим німцям, то видадуть борошна там 10 кілограм, то ти повинен дать хліба з припьоком. Припьок не знаю скільки там. То мама мене заставить натерти картоплі. Я натру картоплі, вона ото начиняє картоплю, тоді припьоку багато. І ото нам хліб – хлібинку чи дві оставить. То ото так мама виживала. Тоді я не знаю чи там комбайни косили і в тій полові там зерна оставалися. То ходили і на решета трусили. Тоді мама моя міняла на м’ясо в казахів. За кілограм м’яса – два кілограма зерна. Притом мама табак сіяла. І знаю таке коритце завширшки, такий топорик і ми його січемо оті стебла. І мама казахам продавала той табак. А казахи, у їх були коні, вони кіньми працювали в колгоспі. То мама домовилася, що вони на кладовище викинуть клуночок, а тут рядом наші городи. То так мама викручувалася.

А рядом така сама сім’я через дорогу, то ті голодували. Там такий хлопчик найменшенький таке худюсіньке – такі ножки, такий животик. Було піду, а воно картопельку сиру гризе. Однакові умови, однакова земля. Ми сіяли на городі просо – було пшоно, кашу варили. Ну в общем мама так викручувалась, що ми не голодували. Ото ж той Ваня бідненький в такій сорочечці прибіжить, то мама вгостить його.

Т.Д.: Ваша мама була більш підприємлива, ніж ті батьки. Що можна посіять, як можна копійку вторгувать.

А тоді… Це вже точно не знаю в якім році, так в основному ці німці виздихали. Де такі, то повиїзджали в Алмату, що там майже не осталося.

Це приблизно 42-ий рік.

А потім ще чеченці, що наших десь вирізали. Що, кажуть, річка текла красна. Падлєци такі. Чеченців приправили туди. Ті чеченці жили там, тоже не знаю скільки сімей. То ті крали. Німці були культурні. За німців ви кажете, що не допомагали. Допомагали. Моя мама така жаліслива була. Ну картошку давали-давали. А вони, хто дає, то не закривається хата. А вже ж не було чого давать. То ми защіпалися і мама сказала нікому вже не давать.

А городу не було, бо їм не дозволяли?

Я ж кажу, землі не давали, за труд не платили. Ото їх виморили голодом. Оце ж при моїх очах. Це мені зараз плакать хочеться. Прийшов такий багатодітний, він на гармошку грав, то може десь заробляв трошки. Вся сім’я в нього вимерла, тільки він остався. Він прийшов просить шось. Мами не було дома, я знаю, були двері откриті. Корові було наварено лахапка, шаплик –  дерев’яна така з ручками. І ото мама лушпиння наварить, кормила коровку. Стояло в кухні оте корито. А він уже нездатний зайти в хату, на чотирьох поліз. І худюсіньке таке, як кісточка. Боже мій, то він отако пригорщами те лушпиння тако ковтав. І ото він наковтався, і на другий день помер.

1. Місце запису: Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» (місто Київ, вулиця Лаврська, 3);
2. Дата запису: 02.03.2019;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Братанчук Катерина Павлівна, 1937 р.н., народилася в селі Терешки Полтавського району Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сопронюк Тетяна Михайлівна;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Терешки Полтавського району Полтавської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофона збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати.

Братанчук Катерина Павлівна.

Коли Ви народилися?

24 березня 1937 року.

А де народилися?

Село Терешки Полтавського району і Полтавської області.

Батьків як звати Ваших?

Батько був Луговий Павло Якимович 1905 року народження, мама – Лугова Наталія Кирилівна 1908 року народження. В сім’ї нас було троє: брат старший з двадцять дев’ятого, помер вже, сестра, і я сама менша була.

Батьки працювали в колгоспі?

Ні, мама була домохазяйка, вони виращувала, ну, в нас була корова, свиню тримали, а ми виривали всякі бур’яни, та й годували таке свиней тоді. І вона кончила всього три класи. Ну вона вміла шити, тоже шила, так заробляла на життя і нас обшивала. Вона навіть шубки нам шила, ці, валяночки шила, шила валяночки з галошами, ми тоді носили, вот.

Продавала, на продаж?

Ні, для нас.

Для себе?

Для дітей. А батько чинив ті шкурки – кролів тримали – чинив ті шкурки і нам шуби мама робила. Потом ще мама держала кролів і скубла той пух, і пряла, і в’язала платочки пухові, шапочки. У мене була біла пухова шапочка, в школу ходила, пам’ятаю. Вобщім мама така була, дуже… ну, все могли. І ще і батько такий. І в нас якісь там, лоза росла недалеко, і прути, прутья такі. І батько плів корзинки. А з соломи цього… жита брилі, шляпи такі, «бриль» називали, на літо, і ходив в той шляпі. І взагалі, і чинили кожухи, робили самі, якісь люди всьо… Виращували цей, сорго, робив віники батько. Сам батько.

Все вміли робити.

І я вміла, він мене навчив був. Пам’ятаю, як після війни ми робили кирпічі із коров’ячих кізяків. Значит, туди соломи добавляли, воду холодну прямо з колодязя, і босими ногами це всьо місили, потом такі формочки були – кірпіч і два так, – і трусили там соломкою, потом, значить, це накладались і руками тягнули, там викидали на землю, воно підсихало, тоді доміки строїли, і тим топили. Вобщім, взагалі ми всі якісь були дуже діти трудолюбиві.

Розкажіть нам, будь ласка, про післявоєнний голод. Що ви пам’ятаєте? Як ви жили? Чим харчувалися?

Зразу після… Післявоєнний…

І чому стався цей голод, на вашу думку?

Я не… Розумієте, я тоді ще була, ну скільки, як мені в сорок п’ятому це було вісім років. Я знаю, тільки як ми в школу ходили, нам, нас в школі там, у кого не було батьків, хто… які батьки не прийшли з війни, то їм давали супчик якийсь, готовили. І ви знаєте, хоть у мене (сміється) і був батько, вернувся, але я так заглядала, шоб хтось, може, не прийде, і лишня порція буває, і нам давали кому-то із нас. І ми були раді тому. Ми ковирялися в землі, корінчик якийсь… Ой тяжко, вспоминати… (плаче)

А не було врожаю? Неврожай був чи чого не було?

В нас, коло нас, дєд сіяв жито, я помню, ціпом молотив в дворі. Отак ми виживали. Ну так не було такого як отам забирали, я не пам’ятаю цього у нас. Бо в нас не було таких полів, де… шоб сіяли такі поля цілі, знаєте, як колгоспа, рядом не було. У нас там ліс і луки, лісничество.

В селі не було колгоспу?

Нє, от я не помню. В нас не було колгоспу.

Може, Ви десь на окраїні жили?

На окраїні, може, десь ну трошки, може, там є село Копили, десь там Луки, може там десь шось було, от. Ну в нас не було так як от, я знаю, на батьківщині у чоловіка, то там, я пам’ятаю, це вже в такі роки, років сорок тому назад, то ще його батьки виращували там буряки, і ми ходили ще чистили буряки. То там колгосп дійсно був. А в нас не було тут. В нас не було тут. Ми під самою Полтавою, і в основному люди всі працювали… в місто їздили. Даже пішком я ходила в школу, вже восьмий-дев’ятий-десятий клас, в Полтаву, сорок п’ять хвилин іти пішком вздовж залізничної колії, то я ходила пішком. Хотя і йшов дізель, поїзд якийсь там, вот, їхали дехто. А я йшла, любила ходити пішком, може, того я і до сіх пор, до сих пір люблю так рухатися і через то дожила вже до такої пори, що мало хто вже моїх однокласників, однокурсників уже дожив до цього. А їли ми тоді після війни, я ж говорю, всьо, все, шо бачили, шо зацвітало, шо де. Тоже, я ж говорю, цвіт акації їли, шо він солодкий, я пам’ятаю, но тільки шо після нього тошнило, от, і приходилося інколи даже вирвати. Їли калачики якісь такі, я помню, кругленькі, малюсінькі такі, ми тоже на землі росли, і корінчики видовбували. Потом якась даже біла глина, ми тоже, ето, на луках находили, шось тоже їли, воно таке як мильне трошки було, вот. Потом у нас суниці появились, там в нас кущики були, щас уже там забудували. Я коли їздила на батьківщину, там уже построїли будинки, от. І горіхи лісові, в нас там, всьо, шо появлялось, ми тоді вже так виживали, от. Ну ми були от діти… І зімою, я помню, батько зробив санки такі дерев’яні і ті, якби… як віз, дерев’яні ці полози, полозья, чи як вони. І ми всі, там горка невеличка, і каталися на санках. Літом бігали босоногі, кругом, ето, вода розливає весною, ми туди лізем. І босі, і голі, і босі, і ми якісь були здоровіші і щасливі. Ми завжди сміялись, ми шось ото сочиняли один одному шось таке та якось. Дуже були дружні, мені кажецця, діти, і в школі якісь ми були, от, веселіше. Зараз от дивлюся на цю молодь – ну, хороші єсть діти, культурні, ну а більшість якось вони в отих планшетах, етих самих…

У них немає таких турбот, як у Вас тоді були.

Да, да, от і просто. А ми були трудолюбиві, ми дома все робили, шо нас заставляли, ви все абсолютно.

То Ваші батьки так і не вступали в колгосп?

Нє-нє, не працювали. Батько працював на станції Полтава-Южная. Він робив там старший вісовщик, чи там товарно-експедиційна якась та кантора чи як вона була. Там, де контейнера розгружали, я знаю, шось отам він шось, працював там.

А ви згадували за діда. Дід теж проживав недалеко від Вас?

Дід жив… Ми жили в батьковім… Півбудинка – дід із бабушкою жив, от, а в другій половині – мій батько із мамою, і ми, троє дітей нас було. І ще в дворі жив рідний брат мого батька із сімйой, от.

Дід із бабусею теж не працювали?

Да, дід уже був такий, старий, я його слабо пам’ят… Пам’ятаю. Ну, він ще був живий. Коли я вчилася в п’ятдесят п’ятому році, помню, в інституті, десь, то, я помню, вчилася у Львові, він шось захворів був і помер. То я його так після того, досить рано помер він, шо захворів. А бабушка дєвяносто три роки прожила, померла, просто так, вийшла якось зімою на вулицю, шось там поскользнулась, упала, нікого не було дома, і вона застудилась шось і померла. Дєвяносто три. А батько прожив дєвяносто два. Він, після того, як попав був під сокращеніє, на роботі там, на станції Полтава-Южная, то він в лісничестві працював. Він сначала пішов і просіки рубав, він такий фізично був міцний і обще… взагалі. А потом шото в бухгалтерію якось. В нього дуже гарний почерк був, він ше й в бухгалтерії ше там працював, навєрно, рядовим бухгалтером, чи ким там. Ну там, рахувати вмів, бо він більше шось класів кончив. Мама то три класи, я повню, вона даже як писала, даже як листи в мене збереглися, єсть, як вона писала, то без… Вобшем, всьо, все підряд, ну, прочитати можна, але так вот, без…

Як вміла.

Без крапки, без коми, без нічого там. Великі були букви так всі, ну, але…

То під час голоду 46–47 років, Ви кажете, що до Вас не приходили, ну, Ви не знаєте, що приходили і забирали?

Ні, у нас не було такого. Я тільки пам’ятаю, як німці, це в сорок третьому році, даже в нас за хатою стояла ця, кухня їхня, німецька. Ну вони нас не били, так, ну так якби, діти ми малі були, і мама в нас, троє, ну брат не пам’ятаю, він був старший на дев’ять років, то де він, може, ховався десь, ну я не помню. А ми ж маленькі, шо ж мені було в сорок третьому, шість років. Я помню, та кухня, і ми там крутилися, то нам, як остава… залишалося, то давали, як зараз помню, пам’ятаю, гороховий суп з м’ясом, з консєрвою, навєрно. От запах даже пам’ятаю. І давали якісь нам цукерки такі, як вітамін С, ото знаєте, такими таблєточками ото такими, німці давали. Вони якісь були такі, мені кажецця, трошки як мильні, чогось мені так казалося. Вот, в нас не було такого звірства. Ну, кролів забирали там, ну шо там, в нас етьо всьо.

Ну, те що забирали…

Ну шоб так у нас, ну, німці були, то вони…

Нормальні.

Потом ми, знаю, шось, пам’ятаю, десь в Полтаві, це я під Полтавою жила, потом до родичів поїхали шось в Полтаву, помню, як ото шось стріляли, і ми шось то вибігали з хати, то ховалися, як там стріляло. Мама, видно, нас забирала туди, може, там… боялася, шоби…

А Ви розказували про те, як збирали на полі колоски.

Да, ми… Це було мені років десять, навєрно, сорок сьомий рік. Так ми поїхали з подружками, босоногі, поїхали таким, ну, поїзд пригородний вроді ходив. Ну тоді не було таких вагонів, як зараз, а такі як товарні вагони пам’ятаю. Ну, кілометрів п’ять чи вісім ми в протилежну сторону від Полтави ми їздили, я пам’ятаю. І виходили там, і ходили босі по стерні, і збирали колосочки, їх, ну, теребили (показує пальцями), їли ту пшеничку, такі були щасливі. Невеликі торбочки, які в нас там були, ті торби, не мішки ж, от. І назбирали ми ті вже повні торбочки, і тут на коні їде якийсь чоловік. Я не знаю, хто він, звідки він, дуже добре його пам’ятаю, з палкою й на коні такий. І до дітей, і забирати ці колосочки. Вони, канєшно, хватаюцця, тримають, потому шо ну, приїхали ж, ну, щасливі, думали, шо шас додому шось привезе, буде шось, трошки якісь колоски. Вони ж всьо равно пропадали, воно ж там… Ніхто їх не забирав. А він забирав ті торбочки. Я-то втекла в посадку, витрясла і торбу сховала (сміється).

Це Ви раз їздили чи… Один раз тільки їздили?

Ну це я один раз я пам’ятаю. Може, ми й не… Один раз я це пам’ятаю, може, й один раз. Потому шо більш я не пам’ятаю. А це раз да поїхали, дуже воно в мене в пам’яті лишилося, як сьогодні, шо ми ходили так, йдеш по стерні, то так тягнеш ноги, шоб не кололо там ето всьо. Але ми такі були веселі, щасливі, і то поїхали туди, а назад знали вже там, через скільки поїзд їде в другу сторону, то ми ото приходили й сідали, от, і так ми.. Отака була…

Це Ваша сім‘я голодувала в 46 – 47 роках. А сусіди, інші односельчани? Теж голодували?

Ну так же само. Бо ми ж діти всі, ми ж спілкувалися, ми бачили. Отак ми виживали, шо в нас була корова, то ото так. Мама то і в Полтаву ходила, помню, аж два бідони, Боже, по десять літрів, на коромислі. Іде пішком туди, продасть те молоко, от. І ті кролі, шо держали, там ето, то свиню. Отак ми виживали.

А податки були?

Я пам’ятаю, шо ми здавали в молочарню. Чи то не в молочарню, ну в якийсь пункт прийому молока здавали. Даже, пам’ятаю, шо там кожен раз провіряли жирність молока. І від того, яка жирність, норма якась там давалась, от, чи більше, чи вже не нада стіки здавати, допустім, якшо там сто літрів то, може, восімсят хватало, по жирності оприділяли нам. Оце шо молоко ми здавали, то, шо в нас було. Курей в нас не було, от, а молоко то точно.

А яйця? А, курей не було.

У нас курей не було вдома, тіки кролі там.

А інші податки, наприклад, на фруктові дерева? Такі були, не пам’ятаєте?

Ні, тоді не було. Нє, тоді не було. У нас там абрикоса була, яблуня за хатою, помню, шо, бо ми лазили, там дєд нас ганяв. Бо вони ше зелені, а ми вже хотіли їх їсти (сміється).

Від голоду ніхто не помер в селі?

Ну таких я не пам’ятаю, от шоб у нас імінно від голоду. Ну ми голодні були, полуголодні, але якось виживали. Взагалі, я щас вірші Віталія Іващенка читаю, це український, він мій ровєснік, мєжду прочім, кієвлянин, так він каже: «Одна з простих і геніальних істин – щоб довше жити, треба менше їсти». От я думаю, може, тому шо ми так мало їли, ну, не переїдали, не було особливо, от, то через то такі і живучі трошки. Ну мама нам варила пшоняну кашу, я пам’ятаю, пшоняну там… Молоко так. Таке, борщ і каша – таке, шо в нас було. Ну а свиню заріже, батько мій дуже харашо свиней різав, то там сало. Я помню, старе сало, то вона затовкувала в борщ, там, їли таке в основному… Картошку жарили на салі, це шо таке їда. Домашнє.

Про Голодомор 32–33 років Вам батьки розповідали?

Я шось слабо… Понімаєте, от дійсно зараз… Батько в мене був, у батька, в дівяносто два роки помер, але в нього пам’ять була дуже хароша. І він старався інколи так шось розказати там, розказувати, вот. А в мене вічно не було часу, бо ж на роботу, двоє дітей, і всьо так ото, і дітей малих і в садік здавала. Вобшім, все врємя були ми якісь заклопотані, забігані. Пєнсія мала у батька була, і в мене, які пішла на пєнсію, його забрала, тоже от якісь турботи, от, шо і жалко, можна було якось записати, може, от. Ну, шось мама розказувала, помню, ну може, так у розмовах я чула, шо в нас камод був, і в нижньому ящику, де більйо було, шось вона там зерно ховала. Зерно, і потом ще якісь золоті речі там забирали, чи шо там ето, то вона там вроді трохи зерна шо ховала. Так, шось значит, шось було якось ото.

А так нічого не знаєте: чи хтось помер з сім‘ї, як вони пережили?

Нє, в нашій сім’ї оце шо було і в батьків, ну тоїсть якби в дєда і в бабушки, діти які були. Тіки в неї було чотирі сина, но коли війна була, то два не вернулися з війни. А так із наших не було. Такого, як я бачу, який Голодомор був, як показують то то всьо, в нас не було такого в селі, шоб лежали діти, там ето, помирали там чи шо. Ну так виживали, потому шо в багатьох були корови, от я знаю, даже пастух був. Ми виганяли так на луки, зараз там уже й нема того всього, там вже забудували, от, то в каждого виживали за щьот корови, свиню держали, корову і так. Це багато давало.

Ще, може, близько біля міста?

Да, ну і батько. Я ж помню. Дід ще сажав, той, жито сіяв і ціпом молотив у дворі прямо там, оце я запам’ятала, як він там ето то всьо. Так шо ми отак виживали якось ето.

1. Місце запису: село Сиволож Борзнянського району Чернігівської область
2. Дата запису: 12.07.2003р.;
3. Хто записав: В’яла Олена;
4. Респондент: Фінь Параска Олексіївна, 1934 р.н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1946–1947 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

В 33-му мене ще не було, а 47-й помню харашо.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Засуха велика була, колгоспи розбиті, робили даром. Да виновата і влада, бо якби нормальна, щось би зробила, щоб було лучше.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

В 33-му, розповідали, брали ударники, а в 47-му нічого брать було.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

Хто його знає, бо при мені такого не траплялось.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Та які там документи, я точно не скажу.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Карали: бить не били, а гарно побалакають, злякають.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Конечно: винтовки, автомати, які влада давала.

Як люди боронилися?

Як боронилися, ховали ж зерно в 33-му.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

В 47-му вже не було що ховать.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Приходять в хату і кажуть, давайте продукти, хоть трохи, а як не віддавали, забирали все. Ударники ходили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По три, по чотири.

Де можна було заховати продукти?

Зерно в землю ховали, або під стрип(стеля), другі продукти в різні місця, в бутилку і в колодязь її, наприклад.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

В 33-му затірки варили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Да в нас нічого такого не брали.

Що  таке закон про «п’ять колосків»? Чи Ви чули про нього?

Да був такий суворий закон.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, але бувало крали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об`єздчик, так називався, молодий, енергічний. Мій чоловік сам тікав од одного в 47-му.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Зразу ні, а вже в 47-му хто не в колгоспі, тих призирали.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Зразу да, а потом самі йшли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У хлівах.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

І вдень, і ввечері.

Скільки разів приходили до хати?

Декілька разів, ну це ж я не знаю, а казали.

Коли почали помирать люди з голоду?

В 33-му, а в 47-му не багато.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да, годували їх в колгоспі.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто був багатий.

Хто зумів вижити?

Хто хоч якось харчувався.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи ділились продуктами?

Ділилися крихточкою, допомагали.

Які засоби вживали для виживання?

По разному викручувалися, а ті що не змогли, вмерли.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Да, родичі помагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Які знаходили, не знаю, чи їли коріння.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Та знаю, що з липи їли.

Яких диких тварин, птахів,плазунів їли?

Оце не знаю.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Да, міняли.

Чи був голод у містах?

Був, та не такий як тута.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Ой багато ж, в 33-му більше як в 47-му.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Як де? На кладбиці.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, тільки годували.

Чи є відомі місця заховань померлих від голоду?

Та які ж вони відомі там, обикновенні.

Чи поминають померлих від голоду на Проводи,  «Гробки», Зелені свята?

Да, поминають.

Чи поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Теж поминають. А тоді ні, бо не було церкви.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду ?

Є й хрести.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр.,чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Та знає, і ми казали, а нам старші казали.

Хто винний у загибелі багатьох людей?

Начальники навєрно, а тоді ж (47-й) засуха була.

1. Місце запису: село Сиволож Борзнянського району Чернігівської область
2. Дата запису: 12.07.2003р.;
3. Хто записав: В’яла Олена;
4. Респондент: Ступак Настя Савельївна, 1940 р.н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1946–1947 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

Ну 32-33 від родних, чула розкази, а 47-й помну, вже 17 рік був.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Робить було нікому, не орали після війни, техніки не було.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Голови колгоспу, бригадіри, голови села всі. На кожен колгосп постановлєнія були.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

У це время такого не чуть було. Це тоді колись казали, дак ми того не знали.

Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Ну у 47-му не приходили, а просто по трошку давали. А тоді, кажуть, і ходили, і шукали. Бог їх знає, що вони мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ну цього ж ми не знаєм.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

В 47-му ні. А в 33-му не знаю.

Як люди боронилися?

В ці года не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

В 47-му не ховали.

Де можна було заховати продукти?

Нічого було ховать. В кого картошка була, не вмирали. А в кого й картошки не було на весні.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

В 33-му за то шоб у колгосп ішли дак їх заохочували, там їм варили затірку.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Та може й забирали.

Що  таке закон про «п’ять колосків»? Чи Ви чули про нього?

Чула, такий був закон зданий, що за кило, чи що, давали год.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні не можна було.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об`єжчики називались.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Як же добровільно, через те і голод, кажуть, зробили, щоб у колгосп ішли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто зна де вони тоді ховали, хто ховав. Різали да їли.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

Не знаю.

Скільки разів приходили до хати?

В 47-му не ходили, нікому ходить, ну просто не вродило тоді.

Коли почали помирать люди з голоду?

В 33-му, да й в 47-му чимало померло.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да тоді наче ще лучше опікувалась чим тепер. В дитсадки забирали

Хто не голодував у селі і чому?

Хто живішинький був. Такі, що всі роблять, а дітей одо або два.

Які засоби вживали для виживання?

Крапива, всяке зіллячко, клевер. Гнилу картошку розривали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Шо знали, то і їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Да крапива нас спасала.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

В містах ще хужий був, у войну з москви тут багато було, повтікали.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Оце цього не знаю, а в 47-му не дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Тут не чуть було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбіщі.

Чи поминають померлих від голоду на Проводи,  «Гробки», Зелені свята?

Поминають.

Чи поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

І в церкві поминають. При радянській владі у нас закрили церкву. З церкви клуб зробили.

Знаєте, що таке «Тогрсін»?

Коли міняли золото на їду.

1. Місце запису: село Сиволож Борзнянського району Чернігівської область
2. Дата запису: 12.07.2003р.;
3. Хто записав: В’яла Олена;
4. Респондент: Брязкало Катерина Пилипівна, 1932 р. н., народилась в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської область;

Під час Голодомору 1946–1947 років проживала в селі Седнів Чернігівського району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947роках?

Да в 47-му добре пам’ятаю, а тоді ж ( в 33-му) я мала була, я не пам’ятаю.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Ну тодіж засуха була і податки великі були – оце в 47-му. Тодіж було і за м’ясо платиш, держиш курицю да порося – платиш, яйця здаєш, бо должен. Усе у долгу були. От через те і голод.

Якщо забирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

А Бог їх знає хто. Тоді ж усі в партії йшли, кому яка треба партія.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання

зерна?

Ну авжеж, видать, давали.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

А Бог їх знає.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Та ніякого покарання в 47-му.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Хто знає, не знаю.

Як люди боронилися?

Ну вже в 47-му не ходили з палками, не штирхали так, як в 33-му. В 33-му ж ховали, а вони з палками ходили і штирхали, де яка зернина захована.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Та ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Та я забулась, як їх прозивали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну всяк: по 5 і по 4 і по 3 ходили. Сільські ходили, начальники.

Де можна було заховати продукти?

Закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Варили таку «баланду» і наливали у тїї корячки, і каждому давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники.

худобу тощо?

Раньше, в 33-му, і одяг було забирають – розкуркулюють. виганяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ну еж ставляли простого чоловіка. Голова поставить. Платили їм.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Ну зразу не хотіли , а тоді вже пошли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Зразу змушували, казали, з хати виженем. А тоді вже добровільно пішли, бо поняли, що не гидко в колгоспі було.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хтозна, чи ховали. У хлевах своїх держали.

В який час ходили у людей забирать зерно, продукти?

Да будь-коли. Можуть і вночі прийти, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Всяк було, як нічого не найдуть, в другий раз прийдуть.

Коли почали помирать люди з голоду?

І в 47-му помирали, і тоді ж (33-й) здорово мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да смотря яке начальство було, який голова колгоспу, дак може оглянуться. Візьмуть у колгосп на патронат.

Хто не голодував у селі і чому?

Да егеж так, як і тепер – начальство.

Хто зумів вижити?

Начальство, да хто корову держав.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду? Чи длились продуктами?

Ділились. Тоді дружніші люди були.

Які засоби вживали для виживання?

І по макуху їздили, пекли з неї такі коржики. Да рвали клєвєр.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Які росли, такі і їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя із усяких дерев було рвали.

Яких диких тварин, птахів,плазунів їли?

Не знаю.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Ходили, міняли одежину на хліб.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Да багато.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Да ні. Такого не чуть було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Да на кладбищі родичі.

Чи платили тим,хто займався похованням померлих?

Да хто там тоді платив, було баби зійдуться да яму викопають.

Чи є відомі місця заховань померлих від голоду?

А егеж на кладбіщі.

Чи поминають померлих від голоду на Проводи,  «Гробки», Зелені свята?

Як є родня, поминають.

Чи поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Родня поминає. А тоді у церквах не правилося, порозкидали їх.

Чи встановлені в селі хрести, пам”ятники померлих від голоду ?

Своя родня як поставить…

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр.,чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Да шо та молодь знає. Я розповідала.

Хто винний у загибелі багатьох людей?

Отакі ж і були, як оце тепер. Старші. Влада, як тепер.