1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 3 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гарковенко Степан Володимирович, 1926 р.н., народився в селі  Попівка Звенигородського району Черкаської області;

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі  Попівка Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Жили в час мору ми з родиною в селі Попівка. Моїй мамі було дуже важко з трьома дітьми. Батько загинув на войні. Мені вже 16 років було. Я був найстарший і був за хазяїна замість батька. Жили ми й до голоду небагато, бо война висмоктала всі соки, а коли ше й похоронка на батька прийшла, то в матері зовсім руки опустились. Коли приходили з перевіркою, то вийшли майже з нічим, бо в нас і так нічого не було. Забрали посадкової картошки пару відер та ше проса трохи. Мама плакала й просила, шоб пожаліли бідну вдову, в якої чоловік на фронті загинув, то вони нам чашку проса (!) лишили. Зимою ми поїли всіх мишей та горобців (які жили в нас під стріхою). Горобці були такі худючі – одне пір’я. Бувала днів за п’ять сиділи на одній воді. Моя менша сестра померла від апендициту, а брат Сашко застудився на морозі (ми ходили з ганчірками на ногах) і від температури згорів. Ми з мамою обдирали кору з дерев, товкли її в макогоні і мати варила кашу. Так ми на тій корі й вижили. Досі згадую ті времєна із содроганієм.

1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 1 серпня 2001 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Петріченко Марія Архипівна, 1912 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Оце, гонуко, приспічило тобі це кошмар узнать. Дай боже, шоб ти й діти твої,  такого не бачили й не чуствовали… Тоді я з чоловіком і донькою Ніною (тіткою твоєю) жили тут в селі. Село в нас і тоді бідне та мале було. Вся молодьож після школи зразу в город тікала, були тільки старіки та дітки манюні. Я робила фельдшеркою в дєтском садіку, а чоловік мій – конюхом в колгоспі. То коли в триццять третьому году почалась голодовка, то діти всадік неходили, бо не було їх там чим кормить, то й мене з роботи вигнали. Їсти не було чого взагалі. Ото вирили «баландюху» з трави та ше я коржі з тирси пекла на воді. А в мене кума Танька Морозна була, вона зараз в Польші в дочки зятя живе. То Танька колись прийшла позичити в мене каструлю. Я їй дала ту каструлю, а вона пішла собі. А я згадала, шо кришка до каструлі там малувата, то й пішла до неї, шоб помінять на більшу. Заходю, а в неї в сінях все, кров`ю заляпано, геть даже на вікнах кров була. Харашо, шо я фельдшеркою була, то до крові привична вже, а то б, навєрно, в обморок впала б… заходю до неї  кухню, а там мнясо вариться в моїй каструлі. Питаю, шо за мнясо, а вона сказала, шо це вони знашли мертву козу та й варять оце, бо вже від голоду синюшні ходять. А я бачу, шо в каструлі п`яточка дитяча зтирчить, я закричала та й з хати вибігла, єлі-єлі до пам`яті пришла. Виявилось, то вони заманили якесь мале циганча, їх тоді багато на селі було, та й зарубали його. Танька й мені хотіла дати трохи мняса, а я отказалась, бо всю жизнь дітей в садіку лічила, а тут… Не захотіла, бо не могла тоді б з таким тавром на серці ходить. А в сорок сьомому тоже страшно було, хоч вже й не так, як в триццять третьому. Їли все, шо можна й не можна було. Приходили якісь люди, та все виукуали й винюхували, всі кутки обнишпорювали і на горищі тоже. Коли все, шо було забрали, то ше й в туалеті провіряли, «з чим ми туди ходим», а побачили, то більше не заходили. А в нас же ж хата недалеко од цвинтаря, то страшно було дивитися, як туди купами людей возять, а потім ті молили розкопували голодні люди, шо вони з тими трупами робили – можна тільки догадуваться. Страх та й годі! Дай Боже, тобі та й нікому такого не пережить…

1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 03 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гаркавенко Катерина Дмитрівна, 1940 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Мама казала, що цей голод був створений штучно. Врожай був непоганий, люди почали вже відходити від війни. Почалася відбудова села, люди покращували свій побут, а тут тобі – нова біда. Наша хато стояла якраз посередині села, а обшуки почали проводити з крайніх хат, тому ми з батьком встигли приховати борошно, крупи на горищі в старих речах. Але ж ми не думали, що обшукуватимуть так ретельно. Мої батьки працювали в колгоспі. Батько був зоотехніком, а мама була біля малих телят. Коли з колгоспу повивозили всю худобу та позабирали всі корми, то почали ходити по сім’ях колгоспників з перевірками. Виявилося, що в колгоспі була якась “недостача”, і нашого голову довго тягали по інстанціях і вибивали з нього, де він приховав продовольство од властей. Більше ми його не бачили. З перевірками ходили мало не щодня. Забирали не тільки продовольство, але й одяг, хатні речі, знімали з жінок обручки й дешеві сережки. Харчувалися ми здебільшого листям, травою, глеєм з вишень, коріннями… Забули смак справжнього хліба. Люди по селу майже не ходили, бо не мали на це сил. Сиділи, здебільшого, по хатах з виряченими од голоду очима й зі здутими животами. Якось кілька чоловік з нашого села спробували пограбувати склад, куди на деякий час звозили награбоване у селян добро. Вони сокирами зарубали охоронців і залізли на склад. Але коли вони зайшли всередину, то почали жадно їсти зерно. На ранок їх знайшли в тому ж складі мертвими. Від того, що вони понаїдалися після тривалого невиживання їжі, вони померли. Всі троє. Їх тіла комсомольці почепили в центрі села біля клубу, якраз біля нашої хати, а на грудях в них висіли таблички: “Вони хотіли обікрасти Батьківщину…”. Ті таблички й досі мерехтять у мене перед очима. Люди мерли прямо на вулиці. Криниці були завалені трупами,- то топилися люди, яким уже було несила терпіти такі муки. В жінок народжувались мертві діти, а якщо вони народжувалися живими, то через годину помирали. Під час голоду народилось четверо дітей на селі, але ні вони, ні їхні матері не виживали. Деякі батьки відрізали собі пальці ніг, щоб хоч якось нагодувати своїх дітей. Це було страшно… Не знаю, як ми тоді вижили…. Зараз теж сутужно жити, але хоч є свій огород, та якесь хазяйство, тай син (він живе у Києві) помагає нам, старикам.

1. Місце запису: місто Звенигородка Звенигородського району Черкаської області;
2. Дата запису: 03 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Христюк Василь Миколайович 1930 р.н., народився в місті Умань Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в місті Умань Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я вже тоді дорослий був. Робив до армії грузчиком в магазині. Жили ми в Умані. Крім мене в сім’ї ще малий брат Микола був. Мати з батьком робили на заводі. Коли почався голод в 47-му, то зразу це не дуже ощущалось, як в селі. Просто менше стало карточок на продукти, скрізь стояли черги в магазинах. Я тоді вмудрявся якось в своєму магазині по блату доставать, а потом в нашому домі (ми жили в часному домі) почали з’являтись енкаведешники і комсомольці, та все питали чим ми харчуємося, що вирощуємо на городі і т. д. Вони забрали всі запаси з комори і з погріба і пішли. Завод, де робили батьки почав робити на половину мощності, і моїх батька з матір’ю сократили. Карточок на продукти нам більше не давали. Води не було, бо Умань стоїть на граніті, і її включали (воду) десь на минут десять і то вона була ржава і пить її не можна було. Мати спочатку ходила по знайомих та сусідах і випрошувала недоїдки, якими ми потім харчувалися. В мого батька був воєнний товариш, який жив в Жовкві (Зх. Україна), він написав тому товаришеві пісьмо і попросився до нього на время, поки закончиться голодовка. Але чи то лист не дійшов, чи то товариш не захотів відписувати, але ми так туди і не поїхали. Деякі уманчани ходили по приватних оселях і крали все, шо можна, а іноді й хазяїв вбивали. Ми все більше синіли від голоду. Половили всіх мишей і поїли. Мати нам запарювала солому з обмішкою, а батько якось умудрявся вкрасти жому, то ми так його і їли. Ще їли кропиву, лободу, всяке листя, траву, всяких білок… Да-а, страшно було. Ті люди, які піддержували раніше Сталіна – тепер кляли і матюкали його, як могли. Наші сусіди, які ще робили на заводі, получали хлібні карточки: то по тих карточках полагалось по 200 грамів хліба на кожного,то коли вони нам принесли маленького сухарика, то мати вже й не знала, чим оддячити… Досі помню смак того сухаря,мені здавалося, шо нічого вкуснішого не було на світі… Батьки повиносили вже все найцінніше з хати, шоб обміняти на шось поживне, але тоді їжа цінилась вище за золото. Мати тоді обміняла своє майже нове пальто, яке їй батько мій подарував на іменини,на 2 стакани гречки, то вона ту гречку варила по столовій ложці в день. Ми з братом ставили ловушки на ворон і на голубів, якщо шось і попадалось, то мати варила нам бульйон – то був прям празднік… От так от. Але ми всі, благодаря Богу, вижили. Але майже всі родичі на селі наші повимирали, ми навіть не знаємо де вони поховані, шоб піти та хоч квіти на могилу поставити та випити й пом’янути їх невинні душі.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 21.07.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Поліщук Петро Кузьмович, 1927 р.н., народився в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голод 1932 – 1933 рр.

В голод їсти тільки за все хотілося, а не було чого. Літом збирали равликів, ракушки, жаб ловили і рибу в ставку чи в річці ( р. Гірський Тікич). Оце назбираємо, наморожимо та й наїмося. Трава, листя – все йшло в хід, з усього їсти варили. Зимою було багато хуже. Шукали в землі відмерзлу бараболю. В льоху вже не було ні огірків квашених, ні помідорів все з’їлося бігом. В нас в сім’ї вже тоді діти були взрослі, а в тих сім’ях, де було малі діти, там страшніше. Не виживали новонароджені, не було чим їх кормити, та й дорослі вмирали. Стільки  мерців було, що не ховали, а скидали в яму і присипали землею. Чули люди, що в Україні нашій людей з’їдали. Страшно як!Хай більше не буде такого.

Голод 1946-1947 рр.

Тож голод був, а ще після війни так вобще. Матері залишилися з дітьми самі, вони справжні герої, бо їм вдалося виростити і вигодувати дітей. Спасіба їм за те, що вони для всіх нас, своїх дітей робили, самі не їли  – дітям віддавали. Я вже був парубком, а їв як маля. Після війни рідних залишилось небагато і боявся, що голод забере нас всіх. Але вижили, хоть і їли траву, кору. Знесилені працювати не могли добре на городі, хоч що там було робити як він був пустий? Сіяти не було чого, не засадили нічим, в землю нічого не кинули. Були люди лишали, ховали щось на весну, то як приходили звідти, знаходили, забирали все. Матері на коліна подали, ноги цілували, а ніхто не змилувався. А їсти ж всі хтять. Забирали і йшли, сміялись з нас, могли і набити.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 29.08.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Комар Іван Павлович, 1930 р.н., народився в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голод 1932 – 1933 рр.

Не знаю я чи можу розказати щось про цей голод, мені чи тоді було 2 роки, так що я нічого не пам’ятаю. Тільки знаю, що не було чого їсти. Батько працював, а мати нас гляділа. Знаю, що було важко, діти голодні спати не хотіла. То мама вмочувала якусь ганчірку в горілку в клала в рот дітям. Так вони хоть засинали, та й спали довго, менше морочили. Ще мама розказувала, що ми, діти, були вредні, то їсти хотіли, що були невеселі, плакали часто.

Голод 1946 – 1947 рр. 

Цей голод я помню і не забуду. Та хіба ж один голод відлічається від другого? Хіба що це було після війни. В селі було мало чоловіків і хлопців, і наша мама осталась одна, батько наш не вернувся, не знаємо точно де й погиб. Розруха була, людей в селі стало менше, жінки робили чоловічу роботу. Ті в кого не було чоловіка завідували тім, в кого повернувся з війни даше ранений. В коморах було пусто, в погрібі позабирали все і поїли, в хліві скотини не було. Все поїли, то були б у нас все позабирали, а давати ніхто нічого не давав.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 22.08.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Поліщук Поліна Степанівна, 1931 р.н., народилася в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голодомор 1932-1933 рр.

Не знаю як я і вижила, стільки ж дітей померло. Тьотя казали, що молока не було в матерів, а в нас в хаті була козочка її ховали. Так тьотя ту козу доїла і давала мені молока. А ще якось я була заслабла, то думали, що не виживу. Наш сусід дав нам зерна, казали, що він його вкрав, мама і тьотя змололи і кілька днів у нас був хліб. Мені розжовували, вмокали в молоко і я так їла. А потім козу зарізали і з’їли. Стало ще гірше. Я цього всього не пам’ятаю, але мені розказували і тьотя, як ще жива була, і мама. В нас всі вижили, а на ті стороні в селі були сім’ї, де вмирали, а особенно дітки. Спасіба Богу, що не дав мені померти.

Голод 1946 – 1947 рр.

Страшно було, я все понімала і помню як мама молилася і плакала, просила Бога, щоб послав хліб нам насущий і нас замовляла молитися.Станемо всі на коліна перед образом і молимося до сліз. А хліба того нема. Що було в льоху і коморі поз’їдали, а що в хліві не встигли – забрали. У війну як треба було, то солдатам давали, ділилися. А це вже після війни самі приходили і забирали все, а війна ж вже кончилась. У війну горя було, скільки батьків погибло і чоловіків, братів. Ми їм тоді готові були все віддати. А як прийшлося нам, то ніхто і не поміг. Радянська влада? Та хіба ж вони знали, що люди з голоду пухнуть. Якби знали то хоть хліба дали б і не розрішили забирати в нас їжу.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 21.07.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гоменюк Ялина Федосівна, 1929 р.н., народилася в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Питання 1. Голод 1932-1933 років.

Ну шо про голод розказувати, голод того і голод, що не було хліба, картоплі, не було такого як зараз ковбаси різні, хліб всякий, пірожени. Тоді хотілося тільки хлібчика, а мняса вобще не було. Я тоді ще мала була, але мама казали, що як я їсти хотіла, а мені не давали, то я плакала. А пізніше вже не плакала, бо сил не було. Як трохи коли поїмо, то гралися. Ляльок робили з ганчірок, а зараз ці кукли Барбі, таких грошей стоять, кому вони треба. Нам хватало тих ляльок. Оце тільки і поїмо, що по пляцку ходили, в квача гралися старші діти, даже весело було іногда. Але найбільше помню, що їсти хотілося, всі шукали, що поїсти. Жаб ловоили, жарили і їли. А риба, мама казали, по празниках літом була.

Питання 2. Голодомор 1946-1947.

Страхіття було, я вже була доросла, худяща. Тоді не було таких бравих молодиць, всі були сухі, кістками тарахкотіли. Ми бігали збирали де які колоски, де картоплина. Хліба не було, а як пекли, то хіба ж то хліб? Кидали лушпастки, а як мука яке сіре було, то вже було добре. Та з чого тої муки зробиш? Все що було в людей в коморах, забирали комзами, всі мішки позабирали, весною не було чого садити в землю.  Якось у нас десь взялася буханка хліба, ми її розділили на всіх, а мій брат взяв, та й з’їв ще два куски. Як мама його лаяли! І в куток ставили, а він потім ще днів зкілька нічого не їв, бо стидно було.

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 21.07.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Канішевський Василь Федорович, 1927 р.н., народився в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Питання 1. Голод 1932-1933 років.

Справжній голод був, я мало що пам’ятаю, бо ще малий був, але як згадаю, то страшно стає, аж серце холоне. В землі шукали може де яке картоплиння, чи морквина залишилася. Літом легше, щось з дерев зривали, ягоди, плоди їли, траву – калачики. Ми дітьми бігали босі, як що де знайдемо – до хати несемо. А не було ж в кого просити поїсти, бо всі ж голодали. Добре було, як де вродить яблуня чи груша, можна наїстися, або насушити, щоб зимою варити узвар.  За мнясо не помню, бо не їли його. Всіх курей порізали і все що було, все поїли, а тоді ж забирали комзами скотину. Люди ховали, до хати брали баранів, а як знаходили, то забирали, хіба ж кого волнувало, що діти голодні. Хліб їли рідко, а як їли, то манюсінькому кусочку. Мама з татом старались, ділили, але ж не могли накормити п’ятеро дітей. Важкі часи були, а потім війна, в Германію вивезли і там іздівалися. А після війни знову голод. Старі люди казали, що це кара господня, хотіли, щоб скоріше вже кінець світу настав. 

Питання 2. Голодомор 1946-1947.

Я 4 годи пробув в Германії, а як вернувся додому, то голод почався. Біда одна не ходить, мало було війни, почався голод. Люди пухли з голоду, ребра світилися. Я вже був старший, то десь щось робив, а люди, які могли, то давали за роботу якийсь харч. Гроші були потрібні, але навіщо вони, якщо за них всьоравно хліба не купиш. А маленькі діти від безсилля ходити не могли, помирали. Не всіх ховали на цвинтарі. Нам було важко, п’ятеро в сім’ї, батько з війни не вернувся, і мати самі нас обходили. Яке хазяйство було, того не стало. Як не встигали з’їсти, то забирали. Льох був пустий, не було ні бараболі, ні цибулі.  А як на Різдво мати куті зварили з жмені зерна, то ми так раділи, така вона нам добра була. Люди помогали друг другу. Горю співчували. Але й боялися, бо чули, що розказували, наче десь вже й людей їдять, в нас такого наче не було. Ми дуже хотіли тоді, щоб у нас корова була, бо це ж молоко, сир, сметана. Зараз добре – пішов в магазин та й купив оселедця, ковбаси. хліба. А тоді про таке і мріяти боялися. 

1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
2. Дата запису: 21.07.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Канішевська Галина Павлівна, 1935 р.н., народилася в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Питання 1. Голод 1932-1933 років.

Господь милував і я ще тоді на світі не була. Мама казали, що жити було страшно, всі були голодні, голі й босі. Що ж тут розказувати, як подумаю, скільки людей вмерло з голоду, а діточок маленьких! в матерів же не було молока, їх кормити, так ті младенці і помирали, і горе було матерям і всім людям горе.

Питання 2. Голодомор 1946-1947.

Нас п’ятеро дітей було і мама, а тато на війні погиб. В нас сначало була корова, то мама варили молочні каші, похльобки, то нам ще було, що їсти. Ми їли все, що природа давала, рослини літом, калачики, шпориш кришили, борщ з кропиви варили – все, що було кидали і варили, а потім з’їдали. Наша мама, не помню, чи у війну, чи в голод, ходила на базар і продавала горілку, яка в хаті була. В кого були гроші і що їсти, ті купляли. А мама потім на ці гроші купляла щось нам: якісь продукти, чи одежину. В школу після війни не ходили, не було як вчитися і то добре, що читати і писати вміла. Скільки горя було і хіба ж як я зараз розкажу щось зміниться? Померлі не воскреснуть, побачимось вже на суді божім. Там всіх накормлять, хто голодував.