Григанський Пилип Петрович, 1940 р.н.

Кві 27 2021 Published by under

  1. Місце запису: cело Рублівка Чигиринського району Черкаської області;
  2. Дата запису: 2010 рік;
  3. Хто записав: Григанський Андрієм Пилипович;
  4. Респондент: Григанський Пилип Петрович, 1940 р.н., народився в cелі Горіхове Коростишівського району Житомирської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживав в cелі Горіхове Коростишівського району Житомирської області.

Більшість того, про що я хочу розказати, стосується подій повоєнного, Масового штучного голоду 1946-1947 років, що його пережив мій батько Григанський Пилип Петрович. Мій тато народився в багатодітній сім’ї Петра та Юзефи Григанських в с. Горіхове Коростишівського району Житомирської області у 1940-му році, і події тих страшних перших повоєнних років закарбувалися у його дитячій пам’яті на все життя.  Влада замовчувала і заперечувала шокуючі факти зумисної організації третього Голодомору, власне, як і попередніх, тому за Совєтів ми говорили про ті події тільки наодинці, застерігаючись репресій зі сторони КДБ. Пам’ятаю, коли був малим, кілька разів на свята заходила розмова про голод, але одразу хтось зі старших переривав, бо діти почують, десь розкажуть і лиха не минути.  Детально, в подробицях, батько розповів про пережите наприкінці 90-х років минулого сторіччя. Записане з пам’яті мною, його сином Григанським Андрієм Пилиповичем, 1966 р. н,. у 2010 р.

Комуністичний режим відповідальний за три смерті у нашій родині. Двоє братів мого батька, дітей моєї бабці Григанської Юзефи,  померли немовлятами, не проживши навіть року. У 1933-му році смерть забрала Віктора (Григанський Віктор), у 1946-му третій Голодомор забрав маленького Антіна (Григанський Антін). У 1937-му році арештували і розстріляли без суда і слідства безпосередньо в Житомирі разом з 11 односельцями мого прадіда Григанського Андрія, сільського коваля, за сфальшованим  звинуваченням у підготовці «білополяцького заколоту» і шпигунстві на користь іноземних держав. Про місце його захоронення дізнатися було неможливо, але місцеві пошепки переказували, що страчених скидають у підземні штольні, таємнича мережа яких розкинута не тільки попід містом, а й за його межами. Ця історія у всій гостроті її трагізму сколихнула пам’ять нашої родини у середині 70-х років. Так сталося, що мій тато в той час у числі інших був залучений як зварювальник до ліквідації аварії при зведенні новобудови в Житомирі, недалеко від річки Кам’янки. Під час виконання робіт в якийсь момент земля в котловані почала стрімко наповнюватись з якогось підземного витоку водою, що несла в собі достатньо добре збережені численні трупи людей. Здерев’янілих від жаху людей моментально прибрали з об’єкту. А за декілька днів тата і всіх інших, хто став свідками цієї моторошної події, викликали у КДБ і взяли розписку про нерозголошення баченого. В подальшому робітникам перед спуском в котлован видавали спиртне, щоб вони могли завершити роботи. За чутками, якими сторожко обмінювались учасники трапунку, то були трупи закатованих у часи радянських репресій і скинутих у підземні штольні людей. Про походження цих катакомб з кам’яними склепіннями і ознаками фортифікаційних споруд, у висоту багато з яких такі, що там вільно міг скакати вершник на коні, існує багато наукових гіпотез. Розвідками про катакомби активно займалася група місцевих спелеологів у 90-х роках, та її очільник чомусь раптово помер у віці десь 30 років, і пошуки припинилися. Хоч у підземеллях знаходять артефакти трипільської культури і предмети побуту епохи слов’ян-язичників, все ж найбільше вчені сходяться у тому, що підземна мережа сполучень, власне, місто під містом, була зведена у польсько-литовський період України, а удосконалена і розширена далеко за межі міста у ХVIII столітті ченцями єзуїтського монастиря. Запасні виходи катакомб часто виходили до якогось схилу або до берега річки. Видно, котлован новобудови десь порушив цілісність катакомби, яка на той час уже була затоплена чи то з підземних водойм, чи то з річки Кам’янки. Можливо, провидіння хотіло нагадати живим про трагедію, пам’ять про яку не повинна стиратися в поколіннях. Тато, як і вся родина, болісно переживав бачене. Казав, можливо, серед тих замордованих був і його дід Андрій. Мені завжди було цікаво слухати сімейні спогади про пережите. Найбільше про історію родини розмовляли з татом. Особливо болісними були його спогади про голод 1946-1947 рр. У війну сім’я зазнала чимало лиха. Село ще на початку окупації спалили німці. Згоріла і їхня хата. У Житомирських лісах діяв активний партизанський спротив, керували ним брати Цендрівські. Але одна річ, коли партизани підривали ворожі поїзди чи організовували бойові операції десь у лісі чи в полі. Інша – коли вбивали окремих офіцерів чи рядових німецьких солдатів у якомусь селі чи його околицях. Тоді фашисти в люті влаштовували розправи над всіма жителями навколишніх сіл. Приводом для спалення Горіхового, як розказували старші люди, стало вбивство декількох офіцерів і їхньої супутниці, Маші, дівчини з Коростишева, котра співпрацювала з німцями і водночас була розвагою для офіцерів. Їх партизани підірвали в автівці біля села Мар’янівки, це поряд з Горіховим. В Мар’янівці за це розстріляли кожного не то п’ятого, не то третього жителя, а Горіхове спалили. Мали розстріляти і горіхівських, але якось Господь милував. Всіх, кого захопили, звезли до Житомира, серед них і мою бабцю з дітьми і моїм татом на руках. Але через якийсь час відпустили. Хтось сказав, що всіх їх німці мали допитувати в гестапо відносно зв’язків з партизанами і ще мали намір знайти організаторів нападу на автомобіль з офіцерами. Судячи з того, що горіхівських відпустили, а розстрілювали і спалили Мар’янівку, організатори були саме звідти. Та село вже спалили і жити було ніде. Бабця випросила дозвіл для себе і дітей жити в кутку колишньої колгоспної стайні. Там і тулилися до весни. А коли підсохла земля, бабця викопала землянку неподалік у лісі і перебралася з дітьми в неї. Вже по війні дід Петро, повернувшись після тривалих госпітальних поневірянь через поранення, почав будувати хату, хоч зводилась вона не зразу і непросто. Після «визволення нашими» в село прийшов голод. Порівняно із Голодомором тридцятих менший за кількістю загиблих, але не менш трагічний – з високою смертністю, засудженими і страченими за колоски з поля як вороги народу за спроби врятувати себе і дітей від голодної смерті, з людоїдством і трупоїдством. Встановити точну кількість не є реальним: живих свідків тих подій на час, коли стало можливим статистично опрацьовувати жахіття тих років, майже не залишилось. А книги реєстрації запису актів громадянського стану по багатьох селах, а то й районах у багатьох областях не велися або були знищені. Для прикладу: за даними Житомирського архіву, повністю відсутні книги реєстрації актових записів про смерть громадян за 1932–1933 рр. по Баранівському, Ємільчинському, Коростишівському, Лугинському, Любарському, Овруцькому, Олевському, Попільнянському, Червоноармійському (Пулинському) районах та по містах Бердичів і Новоград-Волинський. За різними дослідженнями, у 1946-1947 роках тільки у часи інтенсивного вилучення хліба від голоду померло понад 1 млн людей, в основному селян, які самі й вирощували цей хліб.  У багатьох місцевостях скрутне становище й голод продовжувалися майже до кінця 40-х років. За рахунок смертей перш за все українських селян комуністична влада «атстраівала эканоміку народнавa хазяйства» і вивозила сільськогосподарську продукцію у країни Європи так званого соціалістичного табору для побудови в них режимів, які були б лояльні до політики СРСР. Для цього за вказівкою з Москви був «спущений» річний план здачі зерна для України на 1946 рік у кількості 5 440 000 тонн. Україна стала головним постачальником зерна для Ленінграду (нині С-Петербург), а для Москви – овочів. Вивозилась вибита з голодуючого українського села продукція і до інших регіонів РРФСР. Зерно, овочі та іншу сільськогосподарську продукцію дарували або поставляли по мізерних цінах у сусідні країни. Для прикладу: у 1946 році Радянський Союз поставив 350 тисяч тонн зерна до Королівства Румунія, лише до Берліну відправили 50 тисяч голів худоби, 969 тисяч тонн зерна та 60 тисяч тонн інших продуктів, за два роки (1946-47) у Польську республіку було вивезено 900 тисяч тонн хліба. Подібна політика забезпечення сільгосппродукцією виконувалась щодо Албанії, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Франції, Фінляндії та інших країн ( http://www.territoryterror.org.ua/uk/history/1945-1953/1946-1947/ та інші джерела).

Відтак з селян вимагали перш за все зерно, зерно і знову зерно. З колгоспу і кожної садиби. Зерно у колгоспі давали лише наприкінці року, за трудодні, жодних грошей. Окрім того, обклали кожне господарство непосильними податками. Їх накладали на худобу, курей, бджіл, на кожне фруктове дерево у саду, навіть на саджанці. Неспроможні сплачувати надвисокі податки, селяни потай вирізали домашніх тварин і знищували власні садки. Відкрито вирубувати дерева не дозволялося, тому їх, плачучи, підливали окропом. За податки вимагали здати яєць більше, ніж курка була спроможна знести. Та і що вона могла знести без зерна. Також податки накладали на бджіл, від свині треба було здати шкіру, яка йшла на офіцерські чоботи, і щетину – на помазки для армії як натуральний податок. З поросяти майже все м’ясо йшло на податки, також треба було здати з нього шкіру і окремо – щетину. Щоб хоч якось прогодувати сім’ю, дід кілька разів потайки смалив порося у льосі, щоб ніхто не бачив. Він дуже ризикував, бо якби про це дізналися збирачі податків, то не минути йому тюрми, а родині заслання в Сибір. По селу регулярно ходили комуністи і їх приспішники. Де лише дим – то вони йшли туди і все забирали. Tато казав, як починали розбирати порося, то він хапав хвоста і тікав. Це була його здобич, за ним ніхто не гнався із-за хвоста. Податки в Горіховому виписував єврей-бухгалтер, його поплічником у цій справі був голова колгоспу, етнічний росіянин із Сибіру, з Новокузнєцка, присланий до України у складі так званих 25-тисячників, щоб “гнути” лінію партії на селі. Вони двоє разом з міліцією і місцевими донощиками, в основному з числа місцевих п’яниць і ледарів, були і організаторами, і виконавцями голодомору у нашому селі. За невиконання норм з хати вимітали все їстівне, що знаходили, то було покаранням. Партійне та державне чиновництво, також їх посіпаки забезпечувались продуктами через систему закритих спецрозподільників. Знову неможливі до виконання норми заготівлі зерна, знову покарання за невиконання плану і вилучення всього їстівного, що тільки побачили при обшуку, з кожної оселі. Знову, як під час Голодомору 1932-33 рр., військові сторожові загони виставлялися біля сіл, не дозволяючи селянам покидати межі свого населеного пункту, щоб щось з речей виміняти на їжу або шукати заробітку  у місті чи в іншій місцевості. Закон від 17 березня 1937 року забороняв селянам залишати колгоспи без попередньо підписаної угоди з іншим роботодавцем, що позбавляло їх права на вільне пересування, по суті, права врятуватись від голодної смерті. Податки в тому числі треба було сплачувати грошима, а в колгоспі грошей не платили. Щоб отримати гроші, доводилося з городиною пробиратися лісами до Коростишева на базар. У вихідні міліція часто чигала на переправі через річку Тетерів і не давала переправитися до міста, відправляючи жінок назад до колгоспу на “добровільні” суботники. Бабця розказувала, одного разу міліціянт вирвав кошики з городиною і яйцями з рук у жінок і повкидав їх до річки. На плач жінки, що у колгоспі грошей не платять, а треба заробляти палички трудоднів, щоб наприкінці року отримати якийсь мішок із зерном, він сказав буквально: “А вам хоч центнер дай, хоч нічого не дай – все одно не здохнете.” Щодо трудоднів – то особлива розмова. Попробуй його ще заробити – той трудодень. Його рахували паличкою у зошиті ланкового. Бригадир ставив його на своє бачення і на бачення керівництва колгоспу. Часом після повного дня голоднoї роботи у полі ставили 3/4 палички, пів палички, часом і чверть палички. Така система застосовувалась як аналог штрафів: тобто, за якісь «провини» чи «недоліки» людям рахували день тяжкої роботи як половину, третину або тільки четверту частину дня. Щастило, якщо у господарстві була корова і вона приводила теличку, тоді її можна було залишити собі або продати. Якщо бичка, то його треба було вигодувати рік, а потім здати до колгоспу. Корова у батьковій родині, на жаль, привела бичка. Бичка назвали Малюком. Бичок виріс малим (тому й Малюк), але дужим. Бабуся примудрилася випоїти бичка майже без молока, відварами трав. Молоком вона вигодовувала дітей, інакше б померли, як батькові брати Віктор у 1933 р. та Антін у 1946 р. До Малюка звикли, як до члена родини. Після того, як його забрав колгосп, батько зі старшими братом і сестрами часто ходили його провідати до колгоспного хліва. Корови і воли були у колгоспі головною тягловою силою, бо всіх коней у воєнні й повоєнні роки реквізували на потреби армії. Коні були лише у голови колгоспу, орали коровами – вдень орали у колгоспі, а вночі на своєму полі, вихідний був тільки один – неділя, але часто змушували працювати без вихідних. Нерідко у вихідний або після роботи в суботу колгосп організовував “суботнікі” і “воскрєснікі”, не відпрацьовувати які не можна було. З коровою пов’язана ще одна історія у житті бабусиної родини, яка ледь не закінчилася трагічно. На той час виснажені від голоду були всі – і люди, і худоба. Бабця мусила, як і інші, йти з власною коровою на оранку. Корова, хоч і цяпала молока геть трохи, але її берегли, як члена родини. Бо і в плуг її впрягали, і молока від неї просили, бо треба було перш за все найменшенькому, Антіну. Татова сестра, а моя тітка Марійка на той час мала 14 років, і була зобов’язана нарівні з дорослими працювати на всіх колгоспних роботах. Марійка, якось їдучи з поля на підводі з мішками з половою, думаючи, що ніхто не бачить, скинула по дорозі з воза півтора мішки полови для корови. ЇЇ вистежили і арештували, коли вона повернулася за ними. На той час найпоширенішою категорією «злочинів», за які простих селян висилали в Сибір або й засуджували на смерть, були «саботаж хлібозаготівель» (коли люди не мали чим виплачувати податки), «зрив збиральних робіт» (якщо людина не вийшла на роботу, навіть якщо це було через хворобу чи виснаження від голоду), а під формулювання «шкідництво» міг втрапити кожен і за будь-що. Крадіжка будь-чого з колгоспу прирівнювалась до крадіжки державного майна. Репресивна машина у таких випадках спрацьовувала з особливою оперативністю, суди були показові і відбувалися без зволікань. Долі людей вершила на свій розсуд «трійка»: стандартно головуючим був начальник місцевого НКВС, членами – місцевий прокурор і перший секретар обласного чи крайового комітету ВКП (б). За Кримінальним кодексом від 1926 року крадіжка державного майна відносилась до тяжких злочинів нарівні з насильством, вбивством та спробою вбивства, і за який підлягали покаранню особи, починаючи вже з 12-річного віку. Неповнолітніх заборонено було розстрілювати, але Марійці «світило» не менше 10 років. Бідна бабця куди тільки не вибігала і кому тільки не падала в ноги, щоб Марійку не судили. Мабуть, її материнські благання почуло таки небо. Хоч суд відбувся, але вироку не було. Рішення суду повинні підписати всі члени «трійці». Жінка, яка була однією з тієї самої трійці (її посаду ніхто не запам’ятав, скоріш за все, вона була представником партії з району) відмовилась підписати судове рішення, а без її підпису воно було неправомірним. Мабуть, їй було те непросто прийняти, бо переказували, що вона розплакалась у процесі судового засідання і сказала, що хай її теж засудять, але відправляти за полову для корови 14-річну дитину в табори на Сибір вона відмовляється. Два інші члени трійки: голова колгоспу (росіянин) та представник силових структур з Коростишева (чи то міліції, чи НКВС), підписали, не вагаючись. Так Марійку обійшла стороною доля каторжанки. А голод наростав. Сталінська політика хлібозаготівель в реальності стала узаконеним пограбування села державою. За невиконану зернову норму спеціальні комісії майже щодня ходили від хати до хати і забирали всі харчі, які тільки знаходили. Конфіскаційні заготівлі, стягнення з селян непомірних податків, неповна оплата або й неоплата трудоднів перетворили хліборобів у жебраків. По війні розвелося багато в’юнів, у кожній придорожнiй канаві. Їх та іншу рибу ловили руками. Був ще ставок біля села, але у ньому нічого не дозволяли ловити нічого. Коли риби не стало, ловили і вживали в їжу все: щурів, слимаків, жаб, вужів. Але й вони з часом закінчилися. З безвиході їли траву, кору дерев, після зими раділи знайденій в полі напівгнилій картоплі з минулого врожаю, потім – недозрілим колоскам – але за них судили, то вважалося крадіжкою колгоспної власності. Влітку і восени ще як-небудь перебивалися, а з настанням зими 1946-1947 рр. і у першій половині 1947-го голод знову почав лютувати у селянських хатах. Надзвичайно високою була дитяча смертнiсть. Матері ходили з малими дітьми попід вікнами, вимолюючи для виснажених малих хоча б якоїсь їжі. Багато хто відвозив дітей у місто, в надії, що їх заберуть у дитячий будинок, а там хоч якось годували. Голод вбивав у людей розум і пробуджував звіряче. Людоїдство і трупоїдство стали задокументованими фактами тих жахливих часів. Тому раділи, як спасінню, першій траві: лободі, калачикам, кропиві, корінню пирію, варили молоду кору дерев – ними харчувалися. Ближче до літа ліс рятував ягодами і грибами. Kазали, в Західний Україні голоду не було, але тo далеко і як туди попасти? По війні у нашій місцевості майже коло кожного села у лісі стояла військова частина, яка патрулювала лісові стежки і дороги і не давала селянам ходити “на багатші села” шукати, де репресії не були такими тяжкими і можна було виміняти щось на їжу або заробити. Коло Горіхового теж поставили військову частину. Військові були розташовані між селом і Горіхівським болотом, з якого вони не давали ловити рибу. Воєнні перепиняли заробітчан, повертали назад до колгоспу, а продукти забирали. Зі слів бабці, налаштовані вони були більш миролюбивіше, ніж у перші два голодомори, та як на кого втрапиш – могли часом і пристрелити. А дороги патрулювала міліція. Людей залишали вмирати у своїх селах. З того часу весна залишилась для тата улюбленою порою року. В пам’яті закарбувалося – якщо перезимував, то житиме. Йому було у 1946-му шість років, коли він “найнявся” пасти колгоспну череду, і то було за щастя, хоч і непросто для такого віку. Але в селі до шестирічних у ті часи ставилося багато дорослих вимог. Поки пас – то й шукав собі харчів у лісі. Він знав усіх малих птахів, де чиє кубло шукати і в яку пору вони відкладають яйця. Всі їстівні трави, де дикі бджоли, де яблуня-дичка. Знав, де шукати горішки ліщини, які у той час ледь прокльовувалися паростками, тоді вони були особливо солодкі. Але все ж відчуття голоду мучило щодня. Часом тата підгодовували військові. Він мав гарний голос і ходив їм співати. Багато пісень вивчив. За це солдати йому часто давали кусень хліба, якого завжди намагався виміняти у нього на коників із глини, які майстерно ліпив, старший брат Віктор, названий так в пам’ять померлого у 33-му брата Віктора. Від постійного недоїдання тато перестав рости й тривалий час був найменшим у класі, коли пішов до школи. Про школу – то теж своя оповідь. Тато любив шкільні заняття, сам варив чорнило із шишечок вільxи, хоча йому часто діставалося від старших дітей – бо був малий і слабкий, щоб давати достойну відсіч у дитячих бійках. А Віктор, брат, не завжди міг заступитиcь, бо до школи xодили по черзі – мали одну пару взуття на двох. І то лише взимку, бо решту часу працювали в колгоспі. Школа знаходилась у іншому селі – Шахворостівці, яке було за п’ять кілометрів від Горіхового. Oсобливо лячно було повертатися у присмерках, бо дорога пролягала через ліс з вовками. По одному не xодили. Розказували, що там вовки навіть одного солдата з’їли, од нього знайшли лише обгризені ступні з гомілками у кирзових чоботях десь у посадці. Тато почав сам давати здачі аж підлітком, коли йому минуло 13, і він став їх наздоганяти у рості і вазі. Згодом гени взяли своє, і він виріс дужим і високим, як і його вбитий чекістами у 1937-му році дід Андрій, який був великої сили людиною. Тої весни, у 1947-му, помер маленький Антін. Малий весь час кричав від голоду, а груди у бабці давно були порожні. До Нового врожаю було ще далеко. Дід знайшов у полі мертвого бусла. Мабуть бусли теж вмирали з голоду. Колись казали, що знайти мертвого бусла – це знамення великого горя у сім’ї. За повір’ям, бусла треба було викидати. Але у колисці від виснаження помирав маленький Антін. Бабця зварила ніжку птаха і дала йому смоктати. Tак він із тією ніжкою у роті і помер, вже без крику. Інші діти вижили. Поопуxали, але вижили.

Є ще одна історія, про яку, я вважаю, варто згадати. У нашому роду було особливе вміння  знаходити гриби. Знання про врожайні грибниці передавалися з покоління в покоління. Прадідова сестра збирала їх навіть, коли їй було за сто років. Коли “освободітєлі” вчергове вигрібали все їстівне з хати, бабуся Юзя ходила до лісу по гриби. І щось приносила в кошику і тоді, коли односельці вважали, що в лісі все визбирано до останнього гриба. Я вже не згадаю, що було тою останньою краплею, яка зініціювала випадок, про який хочу оповісти. Повсякденність власного життя заповнює пам’ять, і подробиці тих подій, як вогонь у багатті, потихеньку починають згасати і стають менш яскраві у своїх деталях. Не знаю, коли то було – чи коли ще маленький Антін був живий, чи вже по його смерті. Діду Петру на той час вдалося пройти крізь загороджувальні кордони чи то на багатші села, чи то в Київ щось виміняти чи заробити для прожитку, і від нього вже хто зна скільки часу не було жодної звістки. В черговий раз «активісти» що знайшли, те й забрали, хоча й забирати не було чого. Бабця Юзя рушила за грибами, але, як на те, нічого не знайшла. Чи то їх не вродило на той день, чи інші вже визбирали. Зате ліс ряснів мухоморами. Бабуся казала, стало невимовно страшно повертатися ні з чим додому й далі дивитися, як вмирають виснажені діти. Вони вже навіть і не просили їсти, лише голодне страждання читалося в їхніх очах. В розпачі й безнадії назбирала мухоморів. Склала у баняк, зранку до обіду тушкувала у печі. А сама тим часом викупала дітей, одягла усім чисті сорочечки. Вирішила – якщо вже йти з цього світу, то разом, чистими і ситими. Нагодувала дітей, поїла сама. Діти після обіду стали спокійними і повільними, як сонні  мухи. Майже одразу попросилися спати. Заснула і бабця, певна, що завтра для них не настане. Усі прокинулися за добу, наче нічого і не було. Хто зна, що спрацювало. Чи то було Боже провидіння, чи не всі мухомори отруйні. Але в подальшому бабця використовувала мухомори тільки для трунку мух. І завжди застерігала нас, малих, коли розставляла приманки: нe те, що їсти – навіть не торкатися, бо то отрута. Голод 1946-1947 років не оминув частину Білорусії, Молдавії, деяких інших територій, але свідоме голодотворення з такими катастрофічним наслідками вкотре було організоване саме для  України. Голодомори в Україні у 20-му сторіччі – страшна, жорстока і незбагненна річ. Досі не вкладається у голові, як на землі, навіть теоретично непридатнiй для неврожаю, люди у такій кількості гинули голодною смертю, тричі протягом життя одного покоління, моїх дідів та бабусь. Залишаюсь при впевненості, що це сплановане масове вбивство через голод було усвідомленим геноцидом корінного народу України, коли населення знищувалось за етнічною ознакою на власній етнічній землі. Щось залишається для родинних спогадів, а є те, що потрібно донести до світової громадськості, щоб ніхто в майбутньому не посмів повторити це жахіття для наших потомків.

Коментарі Вимкнено до Григанський Пилип Петрович, 1940 р.н.

Савченко Галина Йосипівна, 1929 р.н.

Кві 20 2021 Published by under

Місце запису: село Заліське Тальнівського району Черкаської області;

Дата запису: невідомо;

Хто записав: невідомо;

Респондент:  Савченко Галина Йосипівна, 1929 р.н., народилася в селі Заліське Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Заліське Тальнівського району Черкаської області.
У 44 році, щоб якось вижити, поїхала на Західну Україну, старцювати. Батько загинув на війні лишиль лише менші брати. Їхали люди на заробітки на дахах, на площадках парових вагонів. Коли приїхали почали шукати роботи, та де там. Їсти хотілося, а грошей не копійки, так і почали старцювати. Ходили по хатам просили їсти, але де ж там. Ми заходили по троє у двір, коли виходили, у слід за нами ще троє входило. Спали чи ми під купою гною, спали сидячи, в хату нас ніхто не пускав, зразу пускали, а тоді перестали.
Через три дня нашого старцювання, знайшлася добра жінка, ми їй помагали грядки копати, а вона нас нагодувала, дала нам на дорогу поїсти, і ще й гроші заплатила. Так і поїхали додому. Коли приїхала додому, пішла у колгосп. Вдень робили, у вечері йдеш на
бригаду за пайком. Давали або стакан дерті, або стакан муки якоїсь. З чоловіком ми поженилися у 48 році. Спали на куфайці, одну під голову, замість подушки, іншу драну – вкриватися. Не було чого одягнути, постірала чоловікові штани, а він заліз на піч, бо нема чого носити, а на вулиці холодно. Але так і вижили все життя своє чесно працювали, чужого не брали.

Коментарі Вимкнено до Савченко Галина Йосипівна, 1929 р.н.

Підопригора Омелян Ілліч, 1920 р.н.

Бер 21 2021 Published by under

  1. Місце запису: місто Мала Виска Маловисківський район Кіровоградської області;
  2. Дата запису: 10.07.2002 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Підопригора Омелян Ілліч, 1920 р.н., народився в місті Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Совєтська власть тоді колективізацію в нас проводила. Була сначала артель «Горького», а тоді й колгосп організували. Всіх тоді і розкуркулювали, багацько було такіх хто не хотів йти в колгосп, то це ж нічого хорошого їм не принесло, одне горе. У мого батька було дві коняки, йому жиди купили, бо він такий совісний і роботящий був, та возив їм усякий товар, вони його наймали. То ті коняки забрали в колгосп, а вони гарні були, то їх і отдельно поставили і батько вхажував за ними. Так шо батько робив у колгоспі, то нам було трохи легше, і я тоже там підробляв, то коло коней, то в полі. За нашу роботу нас кормили. В колгоспі стояли два великі котли в ямі, на низ ями ложили солому, і варили в котлах затірку.

А що це таке затірка?

Муку перетирали, зерно ж не варили, і кидали туди, а ше шо туди кидали не знаю, то так ми трохи їли, а були времена, шо й ноги од голоду пухли. Но всі люди робили, бо понімали, як не будуть робить, то голодать будуть і даже діти тоже в колгосп на роботу ходили, пасли череду, або в полі щось робили.

Як ви вважаєте, хто винний в тому, що Україна голодувала?

Врожай тоді був непоганий, так шо з голоду мерти не должні були. А які запаси в нас були, то власті забирали. Вишкрібали все, де квасолину яку, чи крупи трохи було все забирали, нишпорили по всіх закутках. Це все масна власть командувала, наверху про це нічого не знали.

А в сорок шостому становище було гірше чи краще?

Ну як сказать, ми жили трохи лученько за других, бо батько роботящий в мене був, весь вік в колгоспі проробив, а мати шила, то люди шось та й платили, шо могли, але ж була, як кажуть, свіжа копійка в хаті. І в хаті в нас всігда так чистенько було, бо люди до мами приходили та треба ж було, шоб порядок був. А як порівнять, то в сорок шостому трохи лекше було, тіки природа підвела, великий неврожай був через засуху. Ото шо було в людей, посадили в землю, а нічого не вродило, та аж жалько було на ту землю дивиця. А люди мерли однаково шо тоді, то тоді. Бувало йде людина і на ходу впала, вмерла і все, і лежить ото на вулиці. А тоді їде підвода і збирає таких і звозить на кладбіще, де їх і ховали в одній ямі.

Чи були випадки людоїдства?

Я про таке не чув і не знаю. Це ж геть треба було з ума зійти , щоб людей їсти, хоча я припускаю, що таке могло случиця , бо время важке було.

Коментарі Вимкнено до Підопригора Омелян Ілліч, 1920 р.н.

Томіленко Олена Михайлівна, 1940 р.н.

Бер 19 2021 Published by under

  1. Місце запису: село Вільховець Звенигородський район Черкаська область;
  2. Дата запису: 14 липня 2002 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Томіленко Олена Михайлівна, 1940 р.н., народилася в селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я сама, конєшно, мало помню, але шось розказати можу. Ми жили тоді з матір`ю вдвох в селі Вільховець. Батька не було, він ше на войні загинув. Нам було дуже сутужно, але в нас хата стояла зразу коло лісу. Ліс дуж здоровий тоді був, не те, шо щас. Там ше в войну партізани ховались. Война нас дуже зацепила. В нас біля хати ше два танка стояло, то люди їх геть розібрали. А в лісі було багато грибів всяких ягод. Моя мати добре знала, шо можна їсти, а шо нє. То ми ото бувало, як підем на цілий день, особінно літом, то й назбираєм шось поїсти. Моя мати всігда людям помагала, особінно дітям. Сама, бувало, не доїсть, а людям одасть. Голодували сильно, бо забирали навіть послєдні зернинки разом з мусором. В нас була коза, але ми її не зарізали, бо вона давала непогане молоко і, в принципі, благодаря тій козі, ми й вижили. В селі страшне, що робилось: і людей їли і красти було обичним явлєнієм. Власті на це все закривали глаза, казали, шо ми самі в всьому винуваті. Хоча ми й самі не знали – в чому ж це ми винні. Діти й взрослі ходили по селу як прівідєнія: одні кістки стирчали. Більша половина населення вимерла. Особєнно жалко було дітей, вони ж так нічого в цьому житті й не побачили… 

Коментарі Вимкнено до Томіленко Олена Михайлівна, 1940 р.н.

Томіленко Микола Лукич, 1945 р.н.

Бер 19 2021 Published by under

  1. Місце запису: місто Ватутіне Звенигородського району Черкаської області;
  2. Дата запису: 14 липня 2002 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Томіленко Микола Лукич, 1945 р.н., народився в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Мені ше моя мати розказувала, я тоді ше тоді малий був. Ховали все с`єдобне. Але приходили начальники з вєдомства і все забирали. А крім мене ше сестра старша була. Їй тоді п`ятнадцять год було, Царство їй небесне. То вона з подружками ходила на колхозне поле, коли як раз кукурудзиння збирали. То вони іногда по 20 качанів приносили, то було таке щастя. Мати удома з тої кукурудзи нам коржики на воді в грубі пекла, а ше суп варила. То ми так його потрошки їли. Каструлі десь на неділю хватало. Найтрудніше було весною 47-го. Ходили в ліс, шоб назбирати коріння, надерти кори або назбирати прологодніх жолужів, але то був такий наїдок – що хай воно сказиться! Бувало сидю в дворі, а в животі так бурчить, шо аж в Звенигородці чути. В сестри Каті аж гастрит розвився. Батько мій з другими мужиками поїхав товарняку в Западну Україну, бо казали, шо там люди багаче живуть. Поїхав місця через чотири, ми думали, шо він вже помер десь там. Привіз батько маленьку торбинку пшона і ше там шось, бо в поїзді дуже провіряли і все забирали с`єдобне. А ше пшоно він і полі під досками заховав. Првда. Воно там намокло і попріло, але сьо равно ми хоть трохи поїли. Ше мама казала, шо баба Галька (кума) з другимим бабами притягли з колхозної свалки дохлу коняку, та таку худу, шо аж ребра зтирчали, то й намтрохи кісток принесла, бо мені треба було хоч іногда шось жидке їсти. Мати мені ті кістки потрошки мені проварювала, як бульйон. Хоча й врожай був непоганий в том году, але все підчисту забирали прямо на полі. Сестра просила, шоб залишили хоть шось, бо я ж манюсінький був, а вони, Господи, сказили, шо це гумонітарна помощ в Америку, в нас, тіпа, і так є шо їсти… Ті хати, де люди повмирали, потрохи розкрадували. Виносили все, шо можна. Даже рами і двері знімали на розтопку. А на щот людоїдства, то в нас в селі тільки один случай був, по крайній мєрі це точно було ізвєсно. Там, одним словом, скраю, коло клабіща, жили якісь приблудні люди, тіпа бомжів чи циган… то вони на кладбіщі одкопували незавно захоронених мертв`яків і якось їх там готували й їли, але їх там хтось підглянув на кладбіщі, розказав в селі, то вони втікли в Золотоношу. А потом вже на такі случаї вніманія не обращали. Це було обичне явлєніє. Була в нас річка в селі, і зараз є, та така була річка – корміліці (р. Гнилий Тікач), ото ми зразу рибой годувались, а потом там все взяли під охрану (даже в ночі охраняли), казали, шо в столиці Кієві нема людям продуктів і ми должні їх піддержувать. Корочче, річка, а з нею і риба, як варіянт їжі одпали. Жили як в запрєтній зоні. За всіма слідили, хто куди пішов, хто шо поніс, а еяких за те, шо шось приховали о власті, забирали «куди нада». Наш голова колгозу (колгосп «Ленінська іскра»), як його там? А! Леонідович, кажеться, обіщав, що з нового укосу постарається приховать 2-3 мішки і поділити в селі, але хтось на нього доложив, якийсь сраколиз, шоб йому печінки посохли, і нашого дарагого Льоню забрали в район на розбіратєльство. … Багато людей (хто здоровший був) поїхали на Запад, а то ше більше померло, а кому шо хто й «поміг» померти. Всяке було, лучче й не казать. Оце, клонюся своїй покойній матері, шо нас тоді якось витягла з цьої «вертушки», а то б зараз я з тобою не говорив би, та й тебе на світі б не було. Це ти зараз носом крутиш; сала не їси, того не їси, а тоді б ти так не перебирала б, я щас. Людські потєрі тоді великі були в селі.до голоду було десь півтори тисячі в селі, а після чоловік 500 осталось, от так от. Повимирали, шо аж ховати не було де. Бувало проїдуть по селу на грузовій воєнній машині, позкладають померлих штабелями, як дрова, потом вириють яму 2х3 і позкидають туди усіх без розбору… А в нас були ше в селі куркулі. Боркош була їхня хвамілія. Всі їм завідували, шо вони такі багаті. Бо в Петра Боркуша були знакомі на високому посту в районі, то їх не трогали. Велика в них сім`я була. Оце Петро та жінка його Лєнка, та діти, п`ятеро, а ше тьоща Петрова, Лэнкина мати, баба Олька. То все їм, наче, нічого жилося, поки їхній знакомий не полетів з того районного поста, а став вмєстро нього якийсь начальник з Умані, то пришли до Боркошів з пров`єркою та й позабирали все добро, даже солому й сіно. То з них тільки й живих осталось, що Лєнка та двоє синів – Ванька і Сірожка. А ше там случай був, шо в якійсь багатій сім`ї всі повмирали в хаті, а осталась тільки одна дитина в живих. То коли приїхали кадовщіки, щоб «похоронить» трупи, то хотіли й її затрати. А вона каже, шо куди ви мене берете, я ше ж жива, а вони, то шо ми за тобою будем завтра, всьо равно, заїжжать. Але не взяли її з собою. То вона до сіх пор жива. Зараз десь в Криму в дочки й зятя живе. Одним словом, тяжко було. Про сахар, чи другі канхвети, даже не мічтали. Сестрі хтось дав перегнившого бурачка, то вони з матір`ю прорізали його тоненько, та й спекли в грубі, отов нас були такі канхвети. Це зараз всякі жувачки, барбариси, чупа-чупси, а тоді… Ех… Це, шо я тобі розказую, я ж сам не помню, це мені матір з Катьою розказували. Хоч щас люди плачуть, шо погано жить, і шо все таке дороге, і шо така власть погана, а попробували б вони тоді вижить…

Коментарі Вимкнено до Томіленко Микола Лукич, 1945 р.н.

Гарковенко Степан Володимирович, 1926 р.н.

Бер 19 2021 Published by under

  1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
  2. Дата запису: 3 серпня 2002 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Гарковенко Степан Володимирович, 1926 р.н., народився в селі  Попівка Звенигородського району Черкаської області;

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі  Попівка Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Жили в час мору ми з родиною в селі Попівка. Моїй мамі було дуже важко з трьома дітьми. Батько загинув на войні. Мені вже 16 років було. Я був найстарший і був за хазяїна замість батька. Жили ми й до голоду небагато, бо война висмоктала всі соки, а коли ше й похоронка на батька прийшла, то в матері зовсім руки опустились. Коли приходили з перевіркою, то вийшли майже з нічим, бо в нас і так нічого не було. Забрали посадкової картошки пару відер та ше проса трохи. Мама плакала й просила, шоб пожаліли бідну вдову, в якої чоловік на фронті загинув, то вони нам чашку проса (!) лишили. Зимою ми поїли всіх мишей та горобців (які жили в нас під стріхою). Горобці були такі худючі – одне пір’я. Бувала днів за п’ять сиділи на одній воді. Моя менша сестра померла від апендициту, а брат Сашко застудився на морозі (ми ходили з ганчірками на ногах) і від температури згорів. Ми з мамою обдирали кору з дерев, товкли її в макогоні і мати варила кашу. Так ми на тій корі й вижили. Досі згадую ті времєна із содроганієм.

Коментарі Вимкнено до Гарковенко Степан Володимирович, 1926 р.н.

Петріченко Марія Архипівна, 1912 р.н.

Бер 19 2021 Published by under

  1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
  2. Дата запису: 1 серпня 2001 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Петріченко Марія Архипівна, 1912 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Оце, гонуко, приспічило тобі це кошмар узнать. Дай боже, шоб ти й діти твої,  такого не бачили й не чуствовали… Тоді я з чоловіком і донькою Ніною (тіткою твоєю) жили тут в селі. Село в нас і тоді бідне та мале було. Вся молодьож після школи зразу в город тікала, були тільки старіки та дітки манюні. Я робила фельдшеркою в дєтском садіку, а чоловік мій – конюхом в колгоспі. То коли в триццять третьому году почалась голодовка, то діти всадік неходили, бо не було їх там чим кормить, то й мене з роботи вигнали. Їсти не було чого взагалі. Ото вирили «баландюху» з трави та ше я коржі з тирси пекла на воді. А в мене кума Танька Морозна була, вона зараз в Польші в дочки зятя живе. То Танька колись прийшла позичити в мене каструлю. Я їй дала ту каструлю, а вона пішла собі. А я згадала, шо кришка до каструлі там малувата, то й пішла до неї, шоб помінять на більшу. Заходю, а в неї в сінях все, кров`ю заляпано, геть даже на вікнах кров була. Харашо, шо я фельдшеркою була, то до крові привична вже, а то б, навєрно, в обморок впала б… заходю до неї  кухню, а там мнясо вариться в моїй каструлі. Питаю, шо за мнясо, а вона сказала, шо це вони знашли мертву козу та й варять оце, бо вже від голоду синюшні ходять. А я бачу, шо в каструлі п`яточка дитяча зтирчить, я закричала та й з хати вибігла, єлі-єлі до пам`яті пришла. Виявилось, то вони заманили якесь мале циганча, їх тоді багато на селі було, та й зарубали його. Танька й мені хотіла дати трохи мняса, а я отказалась, бо всю жизнь дітей в садіку лічила, а тут… Не захотіла, бо не могла тоді б з таким тавром на серці ходить. А в сорок сьомому тоже страшно було, хоч вже й не так, як в триццять третьому. Їли все, шо можна й не можна було. Приходили якісь люди, та все виукуали й винюхували, всі кутки обнишпорювали і на горищі тоже. Коли все, шо було забрали, то ше й в туалеті провіряли, «з чим ми туди ходим», а побачили, то більше не заходили. А в нас же ж хата недалеко од цвинтаря, то страшно було дивитися, як туди купами людей возять, а потім ті молили розкопували голодні люди, шо вони з тими трупами робили – можна тільки догадуваться. Страх та й годі! Дай Боже, тобі та й нікому такого не пережить…

Коментарі Вимкнено до Петріченко Марія Архипівна, 1912 р.н.

Гаркавенко Катерина Дмитрівна, 1940 р.н.

Бер 19 2021 Published by under

  1. Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
  2. Дата запису: 03 серпня 2002 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Гаркавенко Катерина Дмитрівна, 1940 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Мама казала, що цей голод був створений штучно. Врожай був непоганий, люди почали вже відходити від війни. Почалася відбудова села, люди покращували свій побут, а тут тобі – нова біда. Наша хато стояла якраз посередині села, а обшуки почали проводити з крайніх хат, тому ми з батьком встигли приховати борошно, крупи на горищі в старих речах. Але ж ми не думали, що обшукуватимуть так ретельно. Мої батьки працювали в колгоспі. Батько був зоотехніком, а мама була біля малих телят. Коли з колгоспу повивозили всю худобу та позабирали всі корми, то почали ходити по сім’ях колгоспників з перевірками. Виявилося, що в колгоспі була якась “недостача”, і нашого голову довго тягали по інстанціях і вибивали з нього, де він приховав продовольство од властей. Більше ми його не бачили. З перевірками ходили мало не щодня. Забирали не тільки продовольство, але й одяг, хатні речі, знімали з жінок обручки й дешеві сережки. Харчувалися ми здебільшого листям, травою, глеєм з вишень, коріннями… Забули смак справжнього хліба. Люди по селу майже не ходили, бо не мали на це сил. Сиділи, здебільшого, по хатах з виряченими од голоду очима й зі здутими животами. Якось кілька чоловік з нашого села спробували пограбувати склад, куди на деякий час звозили награбоване у селян добро. Вони сокирами зарубали охоронців і залізли на склад. Але коли вони зайшли всередину, то почали жадно їсти зерно. На ранок їх знайшли в тому ж складі мертвими. Від того, що вони понаїдалися після тривалого невиживання їжі, вони померли. Всі троє. Їх тіла комсомольці почепили в центрі села біля клубу, якраз біля нашої хати, а на грудях в них висіли таблички: “Вони хотіли обікрасти Батьківщину…”. Ті таблички й досі мерехтять у мене перед очима. Люди мерли прямо на вулиці. Криниці були завалені трупами,- то топилися люди, яким уже було несила терпіти такі муки. В жінок народжувались мертві діти, а якщо вони народжувалися живими, то через годину помирали. Під час голоду народилось четверо дітей на селі, але ні вони, ні їхні матері не виживали. Деякі батьки відрізали собі пальці ніг, щоб хоч якось нагодувати своїх дітей. Це було страшно… Не знаю, як ми тоді вижили…. Зараз теж сутужно жити, але хоч є свій огород, та якесь хазяйство, тай син (він живе у Києві) помагає нам, старикам.

Коментарі Вимкнено до Гаркавенко Катерина Дмитрівна, 1940 р.н.

Христюк Василь Миколайович, 1930 р.н.

Бер 19 2021 Published by under

  1. Місце запису: місто Звенигородка Звенигородського району Черкаської області;
  2. Дата запису: 03 серпня 2002 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Христюк Василь Миколайович 1930 р.н., народився в місті Умань Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в місті Умань Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я вже тоді дорослий був. Робив до армії грузчиком в магазині. Жили ми в Умані. Крім мене в сім’ї ще малий брат Микола був. Мати з батьком робили на заводі. Коли почався голод в 47-му, то зразу це не дуже ощущалось, як в селі. Просто менше стало карточок на продукти, скрізь стояли черги в магазинах. Я тоді вмудрявся якось в своєму магазині по блату доставать, а потом в нашому домі (ми жили в часному домі) почали з’являтись енкаведешники і комсомольці, та все питали чим ми харчуємося, що вирощуємо на городі і т. д. Вони забрали всі запаси з комори і з погріба і пішли. Завод, де робили батьки почав робити на половину мощності, і моїх батька з матір’ю сократили. Карточок на продукти нам більше не давали. Води не було, бо Умань стоїть на граніті, і її включали (воду) десь на минут десять і то вона була ржава і пить її не можна було. Мати спочатку ходила по знайомих та сусідах і випрошувала недоїдки, якими ми потім харчувалися. В мого батька був воєнний товариш, який жив в Жовкві (Зх. Україна), він написав тому товаришеві пісьмо і попросився до нього на время, поки закончиться голодовка. Але чи то лист не дійшов, чи то товариш не захотів відписувати, але ми так туди і не поїхали. Деякі уманчани ходили по приватних оселях і крали все, шо можна, а іноді й хазяїв вбивали. Ми все більше синіли від голоду. Половили всіх мишей і поїли. Мати нам запарювала солому з обмішкою, а батько якось умудрявся вкрасти жому, то ми так його і їли. Ще їли кропиву, лободу, всяке листя, траву, всяких білок… Да-а, страшно було. Ті люди, які піддержували раніше Сталіна – тепер кляли і матюкали його, як могли. Наші сусіди, які ще робили на заводі, получали хлібні карточки: то по тих карточках полагалось по 200 грамів хліба на кожного,то коли вони нам принесли маленького сухарика, то мати вже й не знала, чим оддячити… Досі помню смак того сухаря,мені здавалося, шо нічого вкуснішого не було на світі… Батьки повиносили вже все найцінніше з хати, шоб обміняти на шось поживне, але тоді їжа цінилась вище за золото. Мати тоді обміняла своє майже нове пальто, яке їй батько мій подарував на іменини,на 2 стакани гречки, то вона ту гречку варила по столовій ложці в день. Ми з братом ставили ловушки на ворон і на голубів, якщо шось і попадалось, то мати варила нам бульйон – то був прям празднік… От так от. Але ми всі, благодаря Богу, вижили. Але майже всі родичі на селі наші повимирали, ми навіть не знаємо де вони поховані, шоб піти та хоч квіти на могилу поставити та випити й пом’янути їх невинні душі.

Коментарі Вимкнено до Христюк Василь Миколайович, 1930 р.н.

Поліщук Петро Кузьмович, 1927 р.н.

Бер 16 2021 Published by under

  1. Місце запису: село Гордашівка Тальнівський район Черкаська область;
  2. Дата запису: 21.07.2002 року;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Поліщук Петро Кузьмович, 1927 р.н., народився в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гордашівка Тальнівського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голод 1932 – 1933 рр.

В голод їсти тільки за все хотілося, а не було чого. Літом збирали равликів, ракушки, жаб ловили і рибу в ставку чи в річці ( р. Гірський Тікич). Оце назбираємо, наморожимо та й наїмося. Трава, листя – все йшло в хід, з усього їсти варили. Зимою було багато хуже. Шукали в землі відмерзлу бараболю. В льоху вже не було ні огірків квашених, ні помідорів все з’їлося бігом. В нас в сім’ї вже тоді діти були взрослі, а в тих сім’ях, де було малі діти, там страшніше. Не виживали новонароджені, не було чим їх кормити, та й дорослі вмирали. Стільки  мерців було, що не ховали, а скидали в яму і присипали землею. Чули люди, що в Україні нашій людей з’їдали. Страшно як!Хай більше не буде такого.

Голод 1946-1947 рр.

Тож голод був, а ще після війни так вобще. Матері залишилися з дітьми самі, вони справжні герої, бо їм вдалося виростити і вигодувати дітей. Спасіба їм за те, що вони для всіх нас, своїх дітей робили, самі не їли  – дітям віддавали. Я вже був парубком, а їв як маля. Після війни рідних залишилось небагато і боявся, що голод забере нас всіх. Але вижили, хоть і їли траву, кору. Знесилені працювати не могли добре на городі, хоч що там було робити як він був пустий? Сіяти не було чого, не засадили нічим, в землю нічого не кинули. Були люди лишали, ховали щось на весну, то як приходили звідти, знаходили, забирали все. Матері на коліна подали, ноги цілували, а ніхто не змилувався. А їсти ж всі хтять. Забирали і йшли, сміялись з нас, могли і набити.

Коментарі Вимкнено до Поліщук Петро Кузьмович, 1927 р.н.

« Prev - Next »