1. Місце запису: село Тимки Бобровицький район, Чернігівська область.
2. Дата запису: 13.07.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Наталія Маковій, 1919 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Тимки (історична назва місцевості в селі Стара Басань ) Бобровицького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Про голодомор питаєш? Страшні це часи… нікому не побажаєш таке перенести. Боляче згадувати. А хто винен- власть наша, душогуби.

Пам’ятаю: прихожу з школи, якось дуже страшно йти було, на душі дуже важко, і погано себе почувала- негодна зовсім була бо постійні не доїдання. Зовсім їсти нічого не було. Де була якась зернинка, так то забирали… і залишали на смерть голодну. Так от, прийшла з школи дивлюсь на припечку стоїть великий чугун м’яса. Питаю у мами: “де діти?” (А в мене двоє маленьких братиків було). А вона мовчать, тільки голову опустила і сльоза плакає.

От такий голодомор дитино, своїх їли, людей… Щоб хтось залишився, а то  усі  б лежали мертвими. І я тобі скажу, що типерішня влада скоро до голоду доведе, а я вже такого страшного лиха не переживу.

1. Місце запису: село Стара Басань Бобровицький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 17.08.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Лученко Марія, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Стара Басань Бобровицького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

В ті часи тяжко жити було. Продуктів не вистачало. Багато помирало з голоду, однак намагалися вишукувати хто що зможе. Доходило до того, що їли собак, котів, на полях збирали залишки гнилої картоплі, буряку. Харчувалися всякими відкидами. Як наслідок розвивалася апатія, загальна слабкість, особливо серед дітей. Але не всі такі були, були й багаті. Вони мали і млини, і молотилки. Ці люди наймали інших за сніп. Тобто дев’ять снопів нав’яжеш, а десятий собі. В них і олійниці були. Але таких небагато було – душ десять. Бідний народ… Довели! Все частіше почали лавки оббирати, щоб дітей нагодувати. Чоловіки чоботи шили за тарілку супу квасоляного. Весною та літом легше було. То якась травинка, то ягода, то рибинка. Отже хто як міг, так і жив.

1. Місце запису: село Стара Басань Бобровицький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 08.07.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Лученко Анастасія, 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Стара Басань Бобровицького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Ой дитино, страшні часи були! Пухли від голоду, руки пухли, ноги пухли… Сталін розкуркулював. Багачів, які не пішли…(забула куди) висилали, а ми самі де квасолина в стовп, в бока ховали… Полотна, коні, корови…все на світі крали. От так і голодовка. Та, зараз ще гірше. Раніше при Сталіні такого не було. Ходив пішки – не страшно. Всі хазяйнували, все було своє: машини, млини. Як це все здавать? Нажити і йти в колектив. Приказ такий: здавать коні і йти. Хто не слухає, на виселку.

1. Місце запису: село Товкачівка Прилуцького району Чернігівської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Лукін Дмитро Всеволодович;
4. Респондент: Кизим Микола Петрович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в село Товкачівка Прилуцького р-ну, Чернігівської обл.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Кизим Микола Петрович (1927-1999) с. Товкачівка, Прилуцького р-ну, Чернігівської обл. – селянин-колгоспник; свідок руйнування сільської церкви (1938р.), призвано на військ. Службу на поч. 1945 р., проходив службу під Новосибірском у військах НКВД (охороняв кабель (В4) урядового зв’язку). Маючи можливість продовжувати кар’єру в якості офіцера військ НКВД, вирішив повернувся до власного господарства. Батько 4-х дітей.

Голодомор у 1933 р. пам’ятаю не дуже добре, оскільки було мені тоді років 5, принаймні, в школу ще не ходив. Пам’ятаю єдине бажання, яке було з ранку й до ночі: «їсти!». Хліб у нас забрали майже весь, як і у всіх інших, восени (1932р.?). І основною стравою, якою ми харчувалися того року, були млинці з картопляного лушпиння. Ми з сестрою і мамою товкли їх на грубу муку і матір пекла з неї такі левкі млинчики. Часто лушпиння не вистачало і в муку додавалося щось менш їстівне – кукурудзяні кочани та ін. Але в цілому, голод ми перенесли краще, ніж інші. Принаймні, з родини ніхто не вмер. Батько був колгоспником, у нього були якісь зв’язки з владою. І тиснули на нас менше, ніж на «індусів» і інших. Разів зо два батькові з якихось державних запасів вдавалося принести трохи муки. І це було справжнє свято.

1. Місце запису: село Крехаїв Козелецького району Чернігівської області;
2. Дата запису: 02.11.2002 р.;
3. Хто записав: Дибець Андрій;
4. Респондент: Москаленко Пріся Омелькіна, 12.07.1912 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 проживала в селі Крехаїв Козелецького району Чернігівської області.

Що я помню про голод? Люди ходили пухлиє, голодниє, в хати залазили грабили. У колгосп заганяли зажиточних, куркуль на них казали. У них були млини, все було. Іх розкрадали. Була організація яка все забирала…

Пошла колєктівізація. Ми з дідом пішли в колгосп. Ми були купили красивого коня. Три роки поїздили, здали в колгосп. В селі було два колгоспи, ми робили з дідом в одному, получали, все славно. А в 33-му людей обирали. Де в кого яке поросятко, – вмирало. Тоді було в сім’ях по п’ятеро, шестеро дітей, а вмирать не хочеться некому, ото і крали.

Було в мене два брати: один портний, жив в селі, а другий в Києві. А мати сама сидить в хаті у неї все забрали і свиней і кури, все. То той син, що жив у Києві приїхав в село і коня пішов здав у колгосп.

Були люди пограблениє. Вони голодниє плуталися по сусідах. Так, що не йдуть у колгосп, прийшли і все позабирали. Приходило душ п’ять і забирають все що єстя

Що ви їли в роки голодомору?

Мати моя кожу кінську змочила і з’їла. Переживали тоді великі труднощі. Люпин їли, знаєш що то? Зерно таке. Люпин мочили в корзину і опускали на 12 днів. Потім виймали, варили і їли. Навесні бурячі їли. Коти їли, собаки їли. У моєї мамки був гарний собака. Кормити його було нічим і мамка його одпустила. Йшов чоловік, зловив його і з’їв і сам помер.

Як ховали померлих?

Людина йшла, впала і вмерла. Люди старі як побачили його, то взяли заступ, ямку викопали і туди його. Закидали, не хресто, нічого. Один чоловік був випустив коня на пашу. Потім виходить, а коня нема. А коня хлопці молоді, такі як ти, зловили, порубали, в діжку кинули і соломою засипали. Як найшли коня в діжці, то чоловік плаче. Жалько.

Скільки людей в селі померло?

Багато. Пошти мо сотень дві.

Де ховали зерно?

Закопували люди по хлевах, по городу. Все равно. Прийшли актив, все забрали. Ото як хто посадив картопельку, то як зацвіла, прийшли ночю і викопали. А в житі рожки появились, люди ідять і вмирають.

Корови, свині забирали. Тряпки даже забирали із скринями.

1. Місце запису: село Опаносов Козелецький район Чернігівська області;
2. Дати запису: невідомо;
3. Хто записав: Шаповал Тетяна;
4. Респондент: Куліш Февронія Михайлівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору проживала в селі Олбин Козелецького району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

В моїх батьків було троє дітей: старший брат Олекса – 17 р., сестра Маруся – 5 годочків було їй тоді, і я – мені тоді 8 було. Батько й мати робили в колгоспі, батько на конюшні, а мати – в городній бригаді.

Що я пам’ятаю про голод? Помню люде ходили, худі такі і очі в них страшні були, якісь такі страшні, шо наче не людські.

Я не знаю чи вивозили в нас їжу чи був неврожай. Не помню. Та нє, ходили якісь, я думала – з колгоспу. Забрали все зерно і 2 поросяток. Та й мати говорили – “Суша була. Може й була, бо земля порепалась…

Як ми жили і шо їли? Вижили ж якось. Мати повизамітували всі засіки. Поїли кури це значала. А потом їли даже бурякові сімена. Батько з Олексою в ліс ходили: гриби збирали та драти яйця. Компоти варили з гіляччя вишень і смородини. Кропива спасала нас: з неї борщ варили і млинці пекли. Була у нас діжка, в ній колись сало було, то мати її по клиночку в борщі варили.

Я ходила до батька на конюшню: то там стояв такий стогін голодних коней, шо батько плакали з ними вголос. Ждали весни, як же ми ждали тої весни, щоб уже вилізла з землі якась травиночка чи листячко на деревах з’явилося. Тільки спали морози, ми перекопали, щоб знайти там картошинку чи морквочку.

Важко було, ой як важко, хочу забути все та не забувається, все стоїть у мене перед очима, наче вчора було. Може це і добре що не забувається, от і ти прийшла, запишеш – то хтось і згадає колись …

Нє, у нас такого, щоб люди людей їли не було!!!

Помирали, авжеж шо помирали, в мене була подружка Улита, таке воно було нещасне. Коли дома з’явиться якась чи картошка чи блинчик, я ж їй і винесу. Сирота вона була. Померла.

Голод! От ти питаєш в мене, обо всім, а й близько не знаєш шо це таке, коли вже не хочеться їсти, а відчуваєш, що світ перевертається перед глазами. Я молю Господа, щоб і ніколи ви не узнали. Щоб ніколи не бачили того горя шо бачила я за свій вік, та й вік у мене нічогенький – 77, а жити хочеться.

1. Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 3 серпня 2002 р.;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія Григорівна;
4. Респондент: Кисіль Марія Єлисеєвна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Пуста Гребля Коропського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

5-6 років було. Я страшна була пухла і мати пухла. Четверо дітей у матері. Хлопці їли молоко. Була у нас корова. А ми з матір’ю – медунки і од їх пухлі були. Очі не дивилися і живіт як барабан. Батько у нас умер. Я мати пошти сліпа була. Чого голод був не придумаю. Бог його знає, не вродило бог його знає. Їли ракушки. Знаю, шо у мого дядька хлопчик умер.

У 1946-1947 нехватало чогось. Нічого було їсти. У колгоспі у буртах була картопля. Вона погнила. Збирали біле у торбинку. Промивали, добавляли соди і пекли млинці. Дуже добри були. Чого голод був – не вродило, я не придумаю. Бригада позабирала жито, шо мати напахала. Жито молотить мати, приходять з бригади. Мати каже: «Хоч убіть, а не оддам», та вони взяли й забрали. У хуторі не вмирали. Їли гнилички які собирали. Зелень збирали і їли.

1. Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 5 серпня 2002 р.;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія Григорівна;
4. Респондент: Кисіль Марія Олександрівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Голодовка хтозна яка. Їли траву і цвітки. Сім’я: чоловік, мати  і я. Голодовка була через колективізацію і, може, не вродило. Не знаю. Мерли скільки хочеш, пухли, ходили як бари… Школяр маленький умер з голоду, з чужих не знаю, да й позабувала. З юга йшли голодни, стукають у окна, виходиш, а там такі здорови хлопці попухши. Кажуть: “Дайте нам щось поїсти”. Я кажу: “У нас у самих нічого немає”. А вони: “Дайте картошки”. Винесеш, а вони і сирою її поїдять.

У 46-47 було усе і їсти, і пить. Корова. Розжилися, не було голодовки. Сім’я: батько і мати, чоловік, я і двоє дітей.

1. Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 2 серпня 2002 р.;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія Григорівна;
4. Респондент: Холимон Явдокія Артемівна, 1909 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мотіївка Бахматського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Я з Мотіївки у 32 прийшла сюди. У голови при родах вмерла жінка і він взяв мене. У його 2-є дітей: хлопцю старшому з 26 году 5 год і немовля. Трудно переживали. Трудно було шо не дай бог. Я пекла хліб мішала зілля лободу свіріпу, понесу мандриков. Навесні люди пухли з голоду. Мерли люди з голоду. Прийдуть з далеку: “Дайте шо небудь”, виносили мандриков, картоплинку. Скотину різали: овечки, телята, поросята. Повесні лобода прісна, копнеш картоплинку, принесеш лободи, підеш на роботу, а прийдеш вони поїдять гущу, а мені водичку. Хто скотину пожалів і пухлі ходили. Обкладали налогами облігаціями. У кого сім’я велика опухали руки і ноги пухли.  Голодовку придумали шоб люди подохли. Зерно закопували.

У 1946-1947 рр. картошки не дали в буртах стала перегнивать і робиться крохмалик лежить у буртах одкинеш лушпайку, а його в діжку промиваєш і в торбу. Здорово не голодували не помню. Ой Господи… Знаю шо пасинок чималий а не хотів молотить усе треба мені робить. І в колгосп треба йти. Раз не прийшла дак бригадір чуть не побив.

1. Місце запису: село Іваньків Коропський район Чернігівська область
2. Дата запису: 18 жовтня 2009 р.;
3. Хто записав: Іщенко Валентин Олександрович;
4. Респондент: Дзюба Марія Денисівна, 20.11.1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Іваньків Почорницького (нині Коропського) району Чернігівської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

А чого ж не пам’ятаю. Нашу сім’ю розкурили, вигнали з хати. Батька на ссилку – то він втік, а матір вигнали з дітьми з хати. Батько в Новоросійській, а ми виживали тим, хто що дасть. Обоє ми попухли, я та мій рідний старший брат. Я не ходила до 6 років після того голоду. Десь в 34 році тільки стали на ноги, а животи були ще пухлі. Мати принесе було з поля якусь одну картоплину, а бабуся дерунець.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Влада винувата, побрала все. Закопали бочку жита в такому місці, що не найти – прийшли і знайшли. А ви мишенята – вон з хати. Було своє хозяйство, було багато десятин землі, овечки, коні, корови. А матері чужі люди дали нивку землі в своєму огороді, щоб ніхто і не знав. Вона засіяла там. А тоді год одробляла за ту землю. А батька хотіли поставить соцьким, а соцький должен був грабить, убивать людей. А батько сказав: “Я такого робить не буду”.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Обирались мєсні люди, яких назначала власть, в селі ж знали цих людей.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Оцього я й не знаю. Я ж маленька була. І не буду казать.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Які там документи. Розказували іде в хату і забирає. Поховають дитині в полюшки і там знайде. Не мали права спрашувать про документи.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Били, били, голодних держали в сільраді, катували, їх примушували працювати на власть.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Я не знаю чи була в них зброя. Розказували, що було щось на подобії пльоток, а за оружіє не знаю.

Як люди боронились?

Ішли в колхоз, які зразу пішли в колхоз, то тим дали власть. Вони стали лучше жить і іздєвались над непорочними.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нічого не можна, нігде. І в хаті ходили штикали в пол, кололи. А в дворі не було такого місця, щоб не поштрикали штиками.

Хто і як шукав заховані харчі?

Один із тих хто шукав утік з села після того, як усі пішли в колхоз. Такий був іздєватель. Утік щоб люди не розтерзали. Їх було дуже багато. Ну вже забула.

Скільки їх приходило до хати?

Чотирнадцять. Чоловік п’ять увійде в хату, то й спробуй де шо заховать.

Де можна було заховати продукти харчування?

Хіба в тих хто зразу пішов колхоз, або в яких родичів – активістів. У хаті даже з горшечків все повитрушували, все повикидали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Не знаю зразу чи ні, ну стали бурд..гу варить. Суп такий: вода та мо, яка там картопля. У колгоспі варили.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Усе забирали. Скотину всю і одежу всю подрали. Було таке що й з плечей здирали, яке лучше було на людині.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

За колоски судили, били. Об’їзчики були. Ну ми не ходили по колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дай Бог піднять колосок. На полі лежить стільки колосків, а не дають їх збирать. Дуже важко було…

Хто охороняв поля і комори?

Поля – об’їзчики, комори – сторожа.  Колоски ходили збирать більше дітки і їх били, який совісний так не бив. Всякі ті бувають люди.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Нє, сначала не йшли. Не знаю чи були охотнески. Тоді як стали розтягать з дворів усе, тоді пішли.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Змушували ж, конечно. Били, грозилися, одбирали все. Поневолі підеш.

Де переховували худобу?

Нігде не можна було її приховать.

В який час ходили забирати у людей зерно?

І серед ночі, і утром, в любу минуту. І в ночі спать не давали. Це я вже по розговорах знаю вже.

Скільки разів приходили до хати?

На день по нескілько раз, поки не витягнуть усе. А тоді розпитали мою матір: “Де ж чоловік твій?”

Коли почали люди помирати від голоду?

Не знаю, не буду й казать.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Хто там опікувався, ми вже були чималенькими, як одкрились яслами. Дадуть якийсь маленький кусочок хліба і суп. Ну в якому це году було не знаю. Помню тільки, що сиділо дуже багато дітей рядочком.

Хто не голодував в селі і чому?

Не голодували вищі ограни та всякі прихлебателі. У нас не було такого великого мору, щоб вивозили повозками. Мерли, ну не масово. Пухлих було дуже багато.

Хто зумів вижити?

Див. вище.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Нам помагали. Якби  не люди, ми б з братом не вижили. А остальним – я не знаю.

Які засоби вживали до виживання?

Ждали весни. Їли щавель, клевер. А осінню, хто вижив, то їли гриби, ягоди, кислиці. Мати було принесе, ото тим і виживали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали. Я знаю, що батькова хрещена. ЇЇ чоловік працював у млині. Він був дуже противний. Не давав, щоб баба роздавала хліб голодуючим, в тому числі і нам. Він же приносить трохи муки до дому, баба спече трохи хліба та заховає під одежу і несе голодним діткам, а він не давав.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Я ж уже казала: лободу, щавель, клевер

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Див. вище.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю, такого не чула, щоб казали. А сама не помню.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Не було чого міняти, не було за що.

Чи був голод в місті?

Не знаю, ми од города були дуже далеко.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю. Є ж наверно такі відомості. Це вже тепер може ж пошчитали.

Чи відомі випадки людоїдства ?

Не відомі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі. Стягали їх, та й закопували, хто де ма там і хоронили. І в дворах хоронили.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ніхто нічого не платив.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Всі на одному кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Хто їх поминає кроме своїх.  Хто з своїх остався живий, той поминає.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Ніхто їх не вспоминає і січас я не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У селі була церква. Ну її розграбили, ікони кидали коням під ноги, щоб топтали. А з церкви зробили клуб.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає ніяких, ніхто їх не встановлював. Повимірали вже старі. Людей в селі мало осталось.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Розказувала і дітям, і онукам. Все споминаю! Молодь знає з розказів старих.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Винувата влада – вищі органи. Можна ж було зробить іначе, в людей нічого не одбирать.