1. Місце запису: село Старі Боровичі Сновський район Чернігівської області;
  2. Дата запису: невідомо;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Гудим Пілагея Яківна (в дівоцтві Мацук), 14.10.1913 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Старі Боровичі Сновського району Чернігівської області.

Спогади моєї прабабусі про страшні часи голодомору 30-х років.

«Народилась я, Пілагея Яківна Гудим(в дівоцтві Мацук) в Чернігівській губернії у 1913 р., на свято Покриви Богородиці(14 жовтня), в селі Старі Боровичі.

Родина наша було недуже заможня. Але батько наш не дозволяв нікому відділятися. І тому жили ми грутом у великій хаті: нас – пять сестер і чотири брати, а також невістки і зяття. В нас було кілька коней, корові, інше мілка худоба. Було навіть швейна машинка. А на початку 20х рр .батько купив сепаратор. Та після утворення колгоспів родина наша розсипались. Забрали у нас і сепаратор, і коней. Всі роз’їхалися нарізно.

А потім і літніх батьків моїх вигнали з хати. Тому що вона була велика і підходила під влаштування школи. Мою маму, яка зналась на травах, і вміла лікувати малечу, завжди кликали хрещеною немовляти, що народилося кволим та хворобливим. Люди вважали, що з її легкої руки дитя виживе в піде в світ. Отакий, один із її хрещеників вигнав старих з печі на мороз. Зірвав з маминих плеч білу вишиту кожушину і сказав:

“Ідіть, бабо! Бо зараз візьму кагана і підстрелю вас.” Батько помер через тиждень після цієї події. А мати доживала свій вік у старшої сестри Ганни. Я ж в 30-му році вийшла заміж за чоловіка мого, Івана Андрійовича. Він тільки но прийшов з армії і дуже хотів йти далі вчитися. Тому ми поїхали до міста Бахмач, а потім перебралися до Конотопу. Чоловік пішов вчитися і влаштувався працювати у кінну міліцію. Я працювала кухарем у громадській їдальні. Але влітку 31-го на запит села прийшла бумага, ніби-то він син куркуля (хоча був сиротою). Його вигнали з міліції і хотіли нас вигнати з кімнати, в якій ми мешкали.

На той час я завагітніла нашою першою дитиною. І Іван вирішив відвезти мене до тітки Мотрі під Конотопом у селі Веселе. Не довго село було веселе, адже незабаром почались страшні часи. Три роки приїжджали до нас і забирали все з амбарів. Третього разу почали забирати все з хат, з-під даху, всюди. В Конотоп неможливо було потрапити. Дороги були перекриті. Тітка Мотря, як і моя мама, зналася на травах. Вона лікувала людей, а вони її за те годували. Але вийшло так, що завдяки їй залишилися в живих і ми, і ще кілька родин поряд. У моєму старому селі був поряд ліс, де росли гриби і ягоди. А тут все навкруги було спахано і засіяно.

Спочатку помирали всі старі і малі. Довше за всіх трималися жінки. Ми з бабою Мотряю ходили викопувати корінці, знімали кору з дерев. Терли її у ступі, робили млинці. Ловили пташок, та в цю зиму навіть пташок було мало. У багатьох людей почалася водянка. Вони пили багато води і в них розпухали ноги. Ми обходили декілька дворів навколо, варили окропи. Далеко ходити не могли. Люди у нашому куті підтримували один одного, може тому багато з них вижило.

Навесні, коли трохи зійшли сніги, ми прогрівали землю багаттячокм і вирощували огірки. Останні місяці їла самі огірки, тому, коли невдовзі народила дитину, вона була така маленька, зелена, в огіркових лушпеньках. Тітка Мотря називала доньку: “Огіркова Тамарка”. Мій чоловік і не сподівався знайти мене живу. Адже страшні чутки про голодомор поширювалися. Він працював водієм, возив хліб. Не можна було звідти вирватися. Їх охороняли з гвинтівками. Але все ж таки Іван прийшов за мною, і відвіз у Вінницю. Де ми й живемо. Багато страждань я пережила. І окупацію. А гіршого ніж у ті роки ще не бачила».

Скільки пам’ятаю себе, у моєї прабабці завжди був кульочок з сухарями. Коли приходили гості, в першу чергу, вона садила всіх за стіл і годувала. Вважала, що головне, щоб гості ситі були. Бабці постійно здавалося, що ми мало їмо. Слід від років Голодомору давався в знаки кожен день.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду