Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 12.09.2005 р.

Хто записав: Комлик Людмила Миколаївна.

Респондент: Лозова Катерина Андріївна, 01.07.1925 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Євсуг Біловодського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви що був голод 1932-33 роках? 

Так, але смутно.

Які на вашу думку могли бути причиною голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирали урожай влада?

Влада забрала весь врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Пам’ятаю що ходила кілька чоловіків. Один Юхненко Іван, а другого не знаю. Можливо він був присланий, але свої теж ходили.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбрали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ні, документи ніхто не показував, приходили шукали, якщо знаходили забирали. Пам’ятаю, сиділи ми з сестрою на печі і чистили картошку, а вони прийшли і штрикають в потолок металевою палицею, а з потолка заховане зерно посипалось. Залізли і вигребли.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Багатих виселяли на Соловках,  може щоб там вони робили, або щоб померли з голоду.

Чи мали зброї ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися? 

Та як там боронитися, ховали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? 

Дві-три, люди з села і прислані.

Де можна було заховати продукти харчування?

Овочі заховували в землю, зерно закопували в землю, залипали на горіщі.

Чи давала їжу тим хто пішов до колгоспу?

Так їм варили суп та кашу з зідраного зерна, про хліб люди забули.

Забирала лише продукти харчування, чи інші речі одяг, рушники, худобу тощо? 

Все що було краще в хаті. Помню, бабуля одна із чавун ця варила борщ, налила води і вкинула сорочки і в піч. Вони прийшли, знайшли, забрали. Худобу гнали до табуну, яку забрали у багатіших. Хто був біднішим худобу залишали. У нас була коровчина, та яка там коровчина – кляча. Так і залишили, вона нас і спасла. Пили по стакану молока, а хто цього не мав – то померли.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

Чула, за п’ять зібраних колосків судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини? 

Ні, гнали з полі всіх, навіть дітей.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Об’їзчики.

Чи люди хотіли добровільно іти до колгоспів?

Ні, але їх манили, бо коли в колгоспі працювали, то з’їсти миску супа, та і дітей накормили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Голод примушував.

Де перехову переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

В ярках, лісах, лугах.

В який час ходили забирати зерно,продукти? 

Могли прийти коли завгодно.

Скільки разів приходили до хати? 

Коли як.

Коли люди помирали з голоду?

Найбільша взимку, навесні, коли почала з’являтися трава, перші гриби – герашики (сморчки) люди знесилені.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалися держава?

Дітей що залишилися без батьків забирали до патронату (дитсадок). Це була звичайна хата, яку топили тільки по черзі і варила суп із зерна, що дав колгосп. Можна поцікавитися в Корсун Одарки про життя в патронаті, бо вона звідти.

Хто не голодував у селі і чому?
Раз в день кормили колгоспників, та ті хто мав коровчину. А великі сім’ї вимирали. Ми жили на вулиці Леніна (зараз), там сусіди померли всі, практично зникла вся вулиця.

Хто зумів вижити?
Хто був у колгоспі та мав худобу.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Так, останньою крихтою поділялася.

Які засоби вживали до виживання?
Люди по-різному реагували на голод, одні останнім ділилися, а інші звіріли. Пам’ятає мати напекла коржів з макухи, висівок, муки жолудів і склала на стіл. Зайшов дядько, а очі в нього аж одичали з голоду, він як накинувся на ці коржі, вони йому були як пампушки з медом.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Різно.

Що споживала в їжу з рослин, ягід, коріння?
Молочай, лопуцьке, земляний шир, гриби, ягоди, жолуді, кору берестка.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживала в їжу? 

Горобців, сорок, кішок, граків, яйця грачачі була царською стравою.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?
Ні, наші ходили на Донбас, а люди звідти приходили до нас, поки викопали картошку посівну, так просили речі поміняти на продукти.

Чи був голод в містах?
Так.

Чи знаєте ви що таке торгсін?
Ні.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?
Не знаю.

Чи відомі випадки у людоїдстві у вашому селі?

Так у нас на низу жила сім’я. Так дочки з’їли матір, старша сестра вже вмерла, а от молодша ще жива. А краще знають про це Коваль Дмитро, або Коваль Іван.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В загальну яму в основному сусіди, щоб не воняли.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?
Не знаю.

Чи відомі у вашому в селі місця захоронення людей від голоду?

Так, на місця сільради, та на кладовищі біля парку.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки” Зелені свята? 

Я пам’ятаю завжди пишу батюшки, щоб згадав.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Під час служби батюшка пригадує всіх загиблих і померлих в своїй молитві.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні, крести не встановлені.

Чи знає молодь села про голод 1932-33 рр. зокрема та розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам? 

З засобів масової інформації.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Місце запису: с. Стрільцівка, Міловський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 10.05.2008 р.

Хто записав: Мєтьолкіна Віра Миколаївна.

Респондент: Левченко Наталія Захарівна, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.

Голод я помню і 1932-1933 і 1946-1947. Ну я тепер його не розлічу, де який. Вони були однаково голодні ці годи і страшні. Різниці в них нема ніякої. Голод та й усе. Був в ті годи такий неврожай, що не дай Бог. І ніхто, нічого у нас не мог забрать того, шо нічого у нас в ті годи було взять. За свій довгий і важкий вік, стільки прийшлося пережити що я уже і не помню в якому году появилися актівісти. Так називали тих людей, які ходили по хатам і збирали зерно та продукти. Я також не помню, щоб когось карали за те, шо хтось, шось приховав. Наверно таких не було. Люди оддавали самі, боялися наказання. Мало що я вже точно помню, чи були у тих людей, що забирали продукти, які-небудь документи, чи ні. У нашому селі не було такого случаю, я такого не помню, щоб когось арештували, або наказували за приховання продуктів. Може хто і заховав, та хто це, про те знає. Так голодно було, шо важко й згадать. У щоб не з’їсти посівну пшеницю, ми викопали ямку в землі, виклали соломою і насипали трішки зерно. Зверху обратно соломкою, а потом засипали землею. Так самі від себе заховали зерно, щоб було шо посіяти весною. Обробляли землю коровами, або в кого були воли, то волами. Як нагалися колхози, то нам в полі стали давать в обід поїсти. Їда була дуже бідна, но ми і їй були раді. Давали 100 грам зерна, на трудодень. Нельзя було нічого брать додому, де б ти не робив і ким би ти не робив. За це дуже строго наказували. Був такий закон “п’ять колосків”. Хто візьме в карман більше п’яти колосків, то садили в тюрьму на 5 год. Поля і коморі охоронялися. Була спеціальна сторожа, або об’їзчики, яких назначав голова колхоза. Люди вступали в колхоз не всі зразу. Хтось раніше, а хтось пізнішенько, тоді було таке время, що діватися була нікуди і хорошо це, чи погано, люди не знали. Це було для них нове. Так і всі вступили. І жалко шо на сьогодні немає ні колхозів, ні хазяїна, одні руїни на селі. При колхозах був порядок, ну це вже пізніше. 

Скільки пережитого горя, голоду, нищити, що й не можна про це розказать. Я уже й не припомню як часто збирали харчі і хто, та у нас і нічого було взять. Года голодні як брати близнеці, не отлічиш один од одного. Я їх не помню де який, тільки страшно про них вспоминать. Що хорошого в тих споминах, як жили голодні, голі, як заїдали воші. Помитися була нічим, стірали лугом та крейдою. Сім’я була велика, спали всі по кутам на полу, на одній соломі.

Пухли от голоду і вмирали люди від тіху. У селі Мизенко, від біди та хвороби померли батьки, а в них осталося вісім дітей. І не тільки у них сталося таке горе. Так дітей оприділяли в хату, яка була закріплена за колгоспом. До цих сиріт прикріпляли яку-небудь жінку села. Вона за ними приглядал,а а також варила їсти людям, які робили в полі. Так в нашому селі і виростали діти-сироти, не уїзжаючи з села. Доглядали за дітьми і робили в колхозі, це такі жінки як Супрун Євдокія Захарівна, Дзюба Оксана Григорівна, Зінченко Марія Стефанівна. Але на жаль вони померли хоч і дожили поряд з нами до прошлого года.

Хто як міг той так і пережив ці страшні годи. Їли все що можна було їсти. Ходили зривали не дуже стиглі колоски ячменю обшуршували в долонях. так сирими зразу і зїдали. Їли лопуцки, молочай, кашку з верби, терен, сорок, ворон, горобців. Драли їхні яйця. Собирали в полі черешні. Наше село далеко от города і як там жилося людям-не знаю. Ходить ми туда, не ходили, того що ні з чим туди було йти. Знаю, що люди в селі мерли, а скільки їх таких не знаю. Хоронили їх родичі на кладовищі. Було таке шо мерли, коли була повідь, то хоронили і дома. Гробів тоді не було. Ні з чого їх було робить. Щоб хтось когось з’їв, такого не знаю. Мабуть не було. У нас в селі не має церкви і пом’януть в ній ми не можемо їх. Поминають померлих родичі та близькі їм люди. Є хрест встановлений в пам’ять помершим від Голодомору. Поставлений він біля братської могили. З старістю перепуталось у мене все, але не забудиться таке. Із школи вчителі з дітьми приходили до мене, щоб почули діти як важко жилося тоді, тай з сусідами, родичами, затрагуємо цю тему. Тільки пам’ять уже підводе. Мені ж уже 91 год. Дати не назву. Коли, шо, в якому году було? Знаю, шо дуже важко було пережить ці довгі важкі годи. І спогади про них дуже важкі. І хто в цім прав, хто винуватий, не знаю. Мабуть це було таке время.

Місце запису: с. Мілове, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 15.04.2008;

Хто записав: не вказано;

Респондент: Коробійникова Варвара Андріївна, 7.06.1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.

На той час їй було сім років, її мати працювала у колгоспі, батько був кравцем шив людям одяг. Вижили завдяки тому, що все вирощували на городі. Хліба майже не було, їли листя і кору берези збирали різну траву (молочай, незабудьки) та їли. Сусіди жили ще гірше, тому мати давала їм бурячки, гарбузи багато ходило людей та просили чогось з продуктів, мати ділилася чим могла.

Причиною голоду була засуха, неврожай. Їй мати у колгоспі одержувала на трудодень 100 г якогось зерна, його товкли добавляли картоплю, буряки і пекли коржі “лепендики”. Так як їй було мало років, вона не пам’ятає чи забирали хліб, чи ні.

У 1946-47 роках Варвара Андріївна працювала вчителем у селі Новострільцівка і також пережила голод. Після війни багато полів не засіювали, була велика засуха, врожая майже не було. Продукти одержували за картками.У конезаводі багатьом людям допомагав директор Кізілов. Він відкрив їдальню для голодаючих і людям давали крупку людям, що одержували на коней, різали коней, але людям померти не дали. У 1948 р. становище покращало і це відмінили.

Місце запису: с. Калмиківка, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису:  невідомо.
Хто записав: Скакул Лідія Михайлівна.
Респондент: Кононенко Катерина Федорівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала селі Калмиківка Міловського району Луганської області.

На той час в моїх родичів було 7 чоловік. Батько Сувкул Федір Іванович, який народився в 1901 році і проживав в селі Калмиківка, Міловського р-н, Луганської обл. Мій батько не приймав колхозні схеми і за це його забрали більшовики н будівництво Волго–Донецького кар’єру. Там він і помер. А мама моя з трьома доньками на руках. Мати, щоб якось прогодувати дітей, зранку до ночі була на роботі в полі, а дітей водила в сільські ясла. В яслах хоч дітей і кормили помаленьку, але все-таки кормили, а мати їла вночі. Та, як дали, маленький шматочок хліба матері, вона сама його не їла, а приносила своїм дітям.
Дуже тяжко було на той час, коли, радянська влада забирала в людей все: продовольство, одяг, худобу, їсти було нічого, люди з голоду мерли дуже мучною смердило. Особливо  мучались маленькі діти і старі. Більшовики не залишали людям нічого, забирали коней, свиней, кров, забирали все. Люди залишалися без нічого.
Потрібно було мати на все своє господарство документи, хто цих документів не мав, таких людей висиляли в Соловки і звідти они додому ніхто не повертався.  Так з нашого село померло 7 чоловік, в цьому числі Зінковський Єгор Іванович. Оборонятися було ніяк, тому що, навіть зброї в людей. А більшовики без жодних перешкод, відвирували все, залишали їх навіть без їжі. Люди, щоб якось заводили голодної смерті і своїх дітей, продукти харчування закопували в землю. А хто не заховував, всю їжу грузили на підводу і звозили на щік, який сирого охоронявся. Людям на роботі дуже важко було  працювали, але за це вони отримували маленький кусочок хліба і мізерну мисочку супу.
Влада вела без менший контроль над усім, навіть випустили “закон про 5 колосків’’.  Якщо в людей находили 5 колосків, то їх судили і садили в тюрму на 10 років. Кононенко Михайло Степанович, Кришко Ольга Тарасівна, ці люди, що в роки відбули в тюрмі, за те,  що вони взяли з поля 5 колосків і заховали в пазуху. Радянська влада не дозволяла людям збирали ні качанів, ні колосків. Вони охороняли комори, токи, поля, городи. В людей не вистачало сил навіть ховати все своє майно, вони все рівно знали, що знайдуть в них все і заберульв колхоз. В Бабички Феодосії Логминівни забрали от дітей корову, а ті з дітьми вигнали з хати.Більшовики і вдень і вночі ходили і забирали зерно, картоплю, горох, худобу, все що було те й забирали. Не залишали нічого, ні дорослим, ні малим і навіть безжально вела себе влада до дітей. У вже в 1932-1933, почали від голоду мерли люди. В селі були такі майданчики, куди забирали всіх дітей сиріт, там їх годували і виховували.
Бідні голодуючи люди змушені були їсти все: їли листя з дерев, дубову кору, мертві трупи тварин, пекли ладики з лободи, кашки з дерев. Виживали кожен, хто як міг. Було таке, що навіть одяг міняли на продукти харчування: картоплю, зерно. В місті панував більший голод, ніж у селі, там на вулицях лежали просто неба мертві люди. Живі не мали сил хоронили мертвих. Мертвих від голоду, як тварин і забирали на підводу, звозили і закопували, або просто кидали в яму, навіть не прикидували землею. Дивним чином, що в селі люди виживали певним дивом. В Калмиківці помер Коркішко Федір Архипович йшов з городу, і впав на дорозі, і вмер. 

Скакун Гаврило Федорович – батько, Скакун Петро 1915 р. син, Скакун Павло син 1917 р. – вони теж померли від голоду в нашому селі і зараз їхні могили, ще є на кладовищі. 

В Калмиківці людей не їли, а в сусідньому селі Мусіївка трапилися випадки з канібалізмом. Померлих ховали їхні родичі на кладовищі. Цих померлих пам’ятають і шанують, і свої і чужі. Наші односельці ставлять на їхні могили хрести та пам’ятники.
З покоління в покоління розповідають і пам’ятають про Голодомор 1932-1933 рр., про ті страшні часи, що пережили наші батьки. Всі повинні молитись, про те, щоб це лихо ніколи в житті не повернулося до нас, наших дітей, внуків, правнуків.

Місце запису: с. Стрільцівка, Міловський р-н., Луганська обл. 

Дата запису: 21.04.2008.

Хто записав: Сєрєнко Ірина Вікторівна.

Респондент:  Дуднікова Євгенія Ігнатівна, 14.03.1927 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Куп’янськ Харківської області.

Голодомор 1930-35 годів я помню. Особенно голод був в 1933 году. У моєї матері в ці годи умерло дві сестри їм було до 20 годів. Діда Захарька повісили солдати в шинелях і з винтовками. Люди казали, шо то лєвоеєсери. Із дітей нас осталося двоє – я і мій брат Ніколай, який старше мене на 4 года. Двоє моїх маленьких братів-близнюки умерли в ці годи от голоду, того що в мамки не було молока од того, шо постоянно не доїдала. А братам було місяців по 3. Старший брат Ваня, йому було годів 11, од голоду наївся, мабуть, сирих грибів і вмер. А ми з братом Ніколаєм вижили того, шо мамка нас одвезла на станцію, а там нас забрали в дєтдом.

В 1933 году був повний Голодомор. В 33 году, люди казали, шо то були лєвиє есери, дєлали у людей обиски. Розбивали окна, ломали сараї, погрєба, разбивали пєчки, буравки – шукали зерна. У людей їсти зовсім нічого не було. Тоді померло дуже багато людей, вимирали сім’ями через хату. Мерли на ходу. До нас у двір прийшов мужик брать воду. У нього не було сили викрутить веретину на колодязі, шоб підпить відро, з водою. Тут вже він упав і умер.

Я бачила як у сусідній хаті вимерла вся сім’я – мати і п’ятеро дітей. Всі вони лежали пухлі од голоду. А мене старший брат Ніколай тягав за собою у ті двори, де люди вимерли, по погрібах, сараях і ми шукали картошку чи бурячку, чого-небудь с’їстного, но там почти нічого не було.

Ми з братом Ніколаєм жили з матірю та дідом Захарьком. Дід зробив ступу з каменюх, ми розкривали хату, брали з криші солому, товкли в ступі, може ще шось туди мішали, ліпили лєпошки, підогрівали на плиті і їли.

В 1933 году повісили мого діда Захарька ці ж лєвоесер. Мій дід був майстером, він зробив своїми руками вітряк, який був один на все село, там люди мололи зерно. Діда признали куркулем і за це його повісили.

Батько мій був воєнним, його направили на курорт в Єсентуки і там він умер.

В 1933 году в марті місяці було дуже холодно. Ні їсти, ні одіть було нічого. Мати обмотала нам з братом ноги тряпками і повела нас на станцію. По дорогі ми зайшли на поле, виковирювали мерзлі бурячки і мерзлими і сирими їх їли.

Як зараз помню, сиділа я на станції, підійшов до мене мужчина з пряником, дав мені пряник, взяв за руку і повів, кудись. Послє помню, очутилися ми з братом Ніколаєм в дєтскому домі. Там нас кормили, давали мені і брату по пайку хліба. Брат своєю пайкою ділився со мною, а другу паєчку виносив і давав мамкі через забор, шоб і мамка не вмерла з голоду. Мамка так і крутилася біля детского дома в Купенскі.

Однажди вечером дали старшій групі на ужин жарену кров. А за ночь вона, мабуть, прокисла. А утром кров що осталася, дали на завтрак молодшій групі, в котрой я состояла. Послє завтрака нас повели в баню. В бані дітям стало плохо, началися рвоти і діти начали падать. Стали дітей возить у больницу, стали їх спасать. Тоді вмерло дітей 50 – 60. 

Послє брат утік до матері, мене з Купенска отправили в дєтдом в Харьков, потом в город Салтов. Послє мене мати розискала і забралась дєтдома додому. Так ми з братом не вмерли з голоду і помогли вижити нашій матері.

Місце запису: с. Райгородка, Сватівський р-н, Луганська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Гонтар Світлана.
Респондент: Губенко Матрона Тимофіївна, 22.07.1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Райгородка Сватівського району Луганській області.

То був страшний час. Нас в сім’ї було 4-ро. Пам’ятаю, як нас, малих, мама намагалася підгодовувати, як могла. Пекла коржі висівки навпіл з щавлем, суп з кульбабок. Взимку з під снігу відкопували мерзлі бурячки, картоплю, лушпайки з картоплі теж варили. З осені мама приховала трохи квасолі. Коли активісти робили у нас обшук мама заховала глечик з квасолею під сорочечку молодшій сестричці, яка сиділа на печі. Вони все перерили, подушки, матраси, підпіл. А малу дитину не тронули. Так вони його і не знайшли. А коли настала весна їли все, що зеленіло і цвіло: щавель, кульбабку, будь-яку траву. Помирали діти, старі. Випадків людоїдства не пам’ятаю.

Місце запису: с. Піски, Новопсковський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 14.04.2008

Хто записав: Чумак Григорій Володимирович.

Респонденти: Бондар Марія Устимівна, Бондар Олексій Устимович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживали в селі Піски Новопсковського району Луганської області.

Голодомор в 32-33 годах помню хорошо. Я з 1924 года, мені було вже 9-й год. Шо хорошо запомнилось, був неврожай і по дворах ходили люди і забирали в домах все: пшеницю, картошку, квасолю, горох. Батько казав, шо то полномочені з району, були і з сельского Совета. Батько був колхозником, як вступив у колхоз, то отдав коней, бричку, плуг і ще якесь начиння. Сім’я була бідна. Дітей було четверо. Як настала голодовка, мати заховала на горіщі, повісила сумку з пшеницею, а горіще змазала. Як прийшли шукати зерно, то шукали скрізь, у хліві, даже на огороду тикали залізною палкою, нічого не найшли, бо його не було. Один сказав, щоб подивились на горіщі, полізли дивиться, сказали шо там нема нічого і горіще змазане. Сумку не побачили, вона нас здорово виручила. Людей, які були не в колхозі, розкуркулювали і вивозили десь у Єрки, казали у Білокуркіне. У них забирали усе. Забране зерно грузили на підводи і везли на Старобільск. У колхозі були коморі, там тоже було зерно, коморі охранялися. Поля тоже охранялися об’їздчиками, збирать нічого не розрішали. З колхозу нам дали корову, навєрно шоб не здохла там, бо кормить її тоже не було чим. Вона давала трохи молока.  Мати каждий день варила великий чавук буряків, буряки не забирали, різала їх дрібненько, заливала водою і трохи молока лила, а ми все спрашували, коли ж вони зварться. Як буряки зварились, мати насипала нам повну кучки буряків і ми їли. До нас ходили граться двоє сусідських дівчат, мати і їм давала їсти, бо в них буряків не було. Після їди нам у кружку наливали того соку з молоком, шо буряки варились, то був як зараз кажуть, десерт. Один раз батько десь розжився трохи квасолі. Мати зварила її з молоком і дала дітям. Помню, ми всі похворілись, думали помремо, но все обійшлося.
В нашій сім’ї ніхто не вмер. Ми жили в Закотному, на Юрківці і часто бачили як по дорозі під горою люди котили повозки з мертвецями, везли на кладовище, ховали самі. Батько ходив у Вороніж, не на заробітки, а міняти одежу. Були вишиті сорочки, рушники і їх батько одніс. Батька не було довго, ми вже думали, шо він не вернеться. Батько вернувся і приніс у вузлику пшона, а сусід, з яким він ходив, умер у дорозі, як вертався назад. Весною стало трохи легше. Ходили на річку, рвали шпички, рогіз. Копали салату і мати варила суп. З берестків драли кору, товкли її і їли. Не знаю чого, а кору їли тільки з берестків і листя тоже з них.
У 33 году ми поїхали на Бондарево. Там були закотянські землі. Хутір був невеликий, хат із десяток. Запомнилось, шо жінки часто сходились до заброшеного колодязя і плакали. Оказалось, тих шо померли у 32 году, кидали у колодязь, бо викопати яму сили не було. Дуже трудне було врем’я. важко вспоминать. Хай воно ніколи не вернеться. Зараз і по радіву і по телевізору кажуть про голодомор, кажуть, шо то комуністи організували. Хто його знає. В селі тоже були комуністи і тоже мерли з голоду. Тепер кажуть, шо то Сталін заставив все зерно вивезти. Про це тоді ніхто не балакав та й про голодовку не прийнято було згадувати. Тих хто помер у голодівку отдєльно не поминали, та якось і зараз не здорово згадують. В церкву я не ходжу, чи там згадують умерлих з голоду не знаю.
У 46 була голодовка, після войни. Ну це зовсім не така як була у 32-33. Я робила в колхозі трактористкою, там варили обід, давали як тоді казали суспільне. Щоб люди мерли з голоду, такого не помню. Хоча було дуже важко, недоїдали, а робить приходилось багато. Ну вижили. Молодьож зараз цього не знає, робить не хоче, сидить по барах. Кажуть безроботні. А я думаю, шо то і батьки винуваті, шо діти не цінять кусок хліба і не хотять робить. Конєшно, ті времена хай не вертаються. Хвате того, шо ми пережили.

Місце запису: с. Великоцьк, Старобільський р-н., Луганська обл.

Дата запису:  9.04.2008 р.

Ким записано: Михайлюк Євдокія Пилипівна.

Респондент: Бережна Євдокія Ігнатівна, 26.08.1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Великоцьк Старобільського (Міловського) району Луганської області.

В 1932 году Бережной Евдокии Игнатьевне исполнилось 9 лет. В этом году был не урожай, а что у людей было, приходили, все выгребали до (незрозуміле слово) Не смотрели на то, как семья будет выживать. Отбирали всё пащи сельских активистов. Одним из активистов был Назаренко Яков. Документов никто не показывал, отбирали насильно. При себе не имели никакого оружия.

 Люди отдавали всё добровольно, стояли и молчали. Накладывали большие налоги, платить было нечем и приходилось отдавать и корову, у кого была, и лошадь. Продукты можно было спрятать в землю, но ходили с железными штыками и искали. Как находили и отбирали. В 1933 подали заявление в колхоз. Продуктов никаких не давали. От колхоза посылали собирать колоски в поле. Потом приезжали обьезчики на конях, отбирали мешки с колосками да ещё и пороли жгутом. Поля охранять заставляли колхозников. 

Люди шли в колхоз не по своей воле. Отбирали всё и загоняли как собак. Скот никто не прятал, держали дома в хлеву. В основном ходили забирать всё днём. Приходили несколько раз, когда отец подал заявление в колхоз, так сразу и прекратили ходить. В 1933 году люди стали уже умирать с голоду. Умерла сестра — Рубан Дарья Игнатьевна тетя — Рубан Полина Ильинична. Перед смертью тетя — Рубан Полина Ильинична брала солому и ела; потому что была голодна. В основном простые люди умирали с голоду. Выживали те, кто сушил листья, толкли на порошок и пекли лепешки. Собирали листья с дерева, щавель, крапиву, калачики. Диких животных ели (кошек и собак). Купить было не за что, да и менять тоже было нечего. Умирали семьями — почти половина села. Людоедства в селе не было. Хоронили на кладбище. Все были бессильные, вырывали яму в колено, заматывали в тряпку и прикапывали. Поминать их никто не поминает и никто не вспоминает. В голодовку тоже не поминали, то что не чем было поминать. Приезжают с других районов, но редко. Никаких памятников и крестов помершим с голоду — никто не устанавливал. Дети и внуки об этом 1932-1933 г. очень хорошо осведомлены. Кого винить в этом всём, что происходило у нас в селе, мы не знаем. 

Місце запису: с. Микільське, Міловський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 14 березня 2008 року

Хто записав: Баранова Зінаїда Антонівна

Респондент: Назаренко Сергій Мойсійович, 14.10.1920 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Микільське Міловського району, Луганської області. 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?
Да, я помню це время, мені було тоді 13 років, я жив з матір’ю і братами і сестрами – Дусьою, Марією, Олексієм і Василем.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

На мою думку причиною голоду могли бути такі собитія, например переход з єдинолічной жизні на колхозну. Народ був поділений на три слої, бідні, середні і заможні. Це організовували колхози то бідні і середні ішли в колхоз добровольно, а багатих не приймали а висилали. Ще причиною голоду були низькі врожаї, засуха. Да у людей одбирали вирощений урожай лишили продуктів такі комітети.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
“Незаможні селяни”, уполномочені отрядів “Продрозверстки“. Все робилося примусово.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?
Винагороди за доноси такої прямої не було, то шо все робилося, щоб менше хто знав того чоловіка.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?
Ніяких документів ніхто нічого не пред’являвлося, тих людей їх всі знали ці люди приходили в хату, дивилися які і скільки є харчу, на їх думку вони те шо необходіме сім’ї, а остачу застовляли здати в доход государства. А самосильно ніхто нічого не брав. 

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?
Наскільки я помню на мої пам’яті не було случаїв, щоб били, судили чи висилали, нікого не арестовали того, що люди знали шо це треба государству.
Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?
Ті хто забирав харчі ходили без оружія.

Як люди боронились?
Я не помню і не знаю таких случаїв сопротивлєнія серед бідних. А хто був багатий тих просто висилали, а їхнє майно оставалося в пользу колхоза.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Щоб шось приховати не було возможності, того шо за цим слідили, люди знали шо всерівно найдут і всерівно відбирають. 

Хто і як шукав заховані харчі?
Були комітети і “уполномочені”, вони були жителями села. 

Скільки їх приходило до хати?
Вони ходили по два, три чоловіка.
Де можна було заховати продукти харчування?
Якщо і ховали харчі, зерно закопували в землю, хто де як міг сховати.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Сперва тим хто ішов у колгосп не давали нічого, був продмінімум, а після збору урожая давали трохи зерно. 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,                  худобу, тощо?
Забирали продукти і зерно, худобу одяг, а тих кого висилали всьо йшло в общая. 

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
Закон про “Про п’ять колосків” – це був такий закон, якщо тебе впіймали з колосками то судили.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Після збору урожаю не розрішали збирати щось у полі.
Хто охороняв поля і комори?
Поля охороняли обходчики і об’їздчики, а коморі і склади охраняли сторожі.
Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?
Здорово ніхто нікого не заставляв іти в колхоз.
Чи змушували йти людей в колгосп?
Була і велася агітація, щоб ішли в колхоз. Бідні і середняки йшли добровольно. 

Де переховували худобу?
Люди здавали робочий скот, коней, волів, лишню птицю, корову одну можно було оставити собі. Я не помню таких случаїв, щоб ховали худобу тай і це невозможно було зробити.
В який час ходили забирати у людей зерно?
Одбирали харчі, зерно тіки дньом. вночі ніхто не ходив. Чоловіка обкладали планом, шо він должен був здати, можна було залишити одним якимось продуктом, картохою чи зерном. 

Скільки разів приходили до хати?
“Уполномочені” приходили по одному разу, а то люди самі виполняли все це. 

Коли почали люди помирати від голоду?
Масово саме людочки почали вимирати весною, того шо кончалися всі запаси.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?
У нас я не помню шоб були такі сироти, таких случаїв я не помню. 

Хто не голодував в селі і чому?
Не було тоді таких людей, щоб люди притьма не голодували.
Хто зумів вижити?
У нашій сім’ї ніхто не вмер од голоду, бо у нас була коровка “Баришня”.
Чи допомагали люди одне одному  виживати?
Люди помагали один одному, ділилися в кого шо було. Бідні відробляли багатим за харч багатим. 

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Були всякі способи, щоб все жити находили різні єдинці, листя, жолудя. З рослин їли лободу, молочай, щавель, осот, гриби гарошки мореївник, їли кору з липи і берестя сушили, товкли в ступі, тоді місили і пекли ладки. з деяких звірів їли їжаків, зайців, граків і голубів.
Чи був голод в місті?
У городі я не був, я не знаю як там було. У городі не можна нічого не було щось з їжі виміняти.

Чи відомі випадки людоїдства?
Я не помню,був один случай на скіки я знаю. Була одна жінка (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), вона з’їла двох своїх діток, а більше не було таких случаїв. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?
Людей, хто вмер від голоду ховали на цвинтарі, ховали без гроба, просто замотували в тряпку.
Чи платили тим, хто займався поховання померлих?
Ніяких спеціальних людей хто хоронив не було, збирались гуртом і ховали, ніхто нікому за це не платив.
Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?
Такого масового захоронєнія не було, того шо і не було такого масового мору. 

Чи поминають їх на «проводи», «гробки», «зелені свята»?
Померлих поминали як і тепер обично хто як і міг і чим міг.
Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?
Церква всегда поминала цих людей. Во время советской власті в церкві не здорово поминали, багато церквів було закрито.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?
Зараз церква востанавлюїца. 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?
Современна молодёж я думаю щось знає і чула, я розказував про це на встречах з школьниками. 

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?
Хто винуватий у цьому винувата тодішня політика, розділєнія людей на багатих і бідних, люди ше не знали і не мали достаточного опита по ведєнію колективного хазяйства, були низькі врожаї і багато других причин.

Місце запису: с. Варварівка, Кремінський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 08.11.2007 р.
Ким записано: Головненко Віктор Дмитрович, сільський голова.
Респондент: Штепа Тимофій Семенович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Варварівка Кремінського району Луганської області.

Я, Штепа Тимофій Семенович, народився у 1923 році в с. Варварівка, нині Кремінського району, Луганської області.

На той період я проживав з матір’ю в будинку діда і баби з дядьками. Під час Голодомору в 1932-1933 роках було 9 років. Наша сім’я в складі 5 чоловік роки Голодомору  1932-1933 роки всі пережили і остались живі і здорові, так як всі дорослі працювали в м. Рубіжне на підприємствах і отримували продовольчі картки. Іншої інформації по односельчанам я не пам’ятаю.