1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 19.07.2005 року;
3. Хто записав: Глиненко Л. М.;
4. Респондент: Гончаренко Олександра Федорівна, 1916 р.н.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю був голод, а як же.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Зерно вивозили, було хлібоставна так казали.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

На кожен двір була хлібоставна.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Як здали хлібоставну, то кождий хова собі, щоб було що їсти.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Хтозна.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні, не мали зброю просто казали, кричали і люди віддавали.

Як люди боронилися?

Розказували, просили щоб не забирали, бо велика сім’я, як жити без їжі, але все марно – забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Скільки год пройшло, не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

І по три душі приходило і 5, забирали все.

Де можна було заховати продукти харчування?

У землі викопували ями і ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, через це люди і йшли в колгосп.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не тільки їжу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ходили, збирали і я ходила, їсти то треба було. Старались, щоб не бачили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняв об’їжчик, на коморах замки.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні, не хотіли їх заставляв голод та обіцянки.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Обіцяли, що буде краще жити.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Хто віддавав, бо не нічим було годувати, а у кого і забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не раз, разів 3.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літом.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Забирали в дома, де їх забезпечували.

Хто не голодував у селі і чому?

Хтозна.

Хто зумів вижити?

Хто зміг прогодуватися.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали, родичі допомагали хто міг.

Які засоби вживали до виживання?

Їли, що могли, ходили в поле, в ліс, там шукали щось їстівне.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Щавель, лобода, да і так яка травичка.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Мати була в колгоспі кухаркою, приносила хліба, я була студенткою нам давали хліба, та так якої їжі, нас підгодовували.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні такого не було.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Міняли, носили одіж і все що можна було виміняти, їздили в Росію, там такого голоду не було.

Чи був голод в містах?

Мабуть так.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ні, не знаю. Багато людей тікали в город і по дорозі мерли, по дорозі всігда лежали померлі.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі хоронили.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Такого не було, ховали свої люди.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Таких місць не має.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

А хто його знає, може кожен собі і згадує.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так є, не знаю.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Таких немає, усі лежать на кладбищі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 рр., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Мабуть знає, у школі учать. Дітям розповідала, а як же.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Держава забирала зерно, була засуха.

1. Місце запису: село Терешнівка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 24.08.2005 року;
3. Хто записав: Цявук Тетяна Василівна;
4. Респондент: Стеценко Іван Іларіонович, 1928 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Терешнівка Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Влада забирала врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Активісти відбирали вирощене.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ні, документів не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилали, заарештовували.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні, не мали.

Як люди боронилися?

Не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Де б не ховали, скрізь знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звать не помню. Шукали скрізь; у піч заглядали, на хаті.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По 2 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали на комині, закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Збирали також й одяг.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не можна було у полі брать колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгоспні комори – сторож, поля – об’єжчик Дерновий.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Люди толком не знали, шо це таке.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, якщо не хочеш йти в колгосп, тоді ніде і місця тобі не буде.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Де сховаєш? Ні, не ховали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Один раз.

Коли почали люди помирати з голоду?

у 1932.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Помирали, чи опікувалася – не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Не було таких.

Хто зумів вижити?

Хто хоть чуть-чуть ворушився.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили в сусіднє село, ходили на поле і викопували мерзлу картоплину?

Пекли драники.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Липове, вишневе листя, калачі.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Липи, вишні, лободи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Хто, що поймає: горобців.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Нічого було мінять.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Звозчик був і хоронив померлих.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили – 1 кг хліба за одного померлого.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Старе кладовище.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер поминають, за часів радянської влади – ні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православна церква Московського патріархату, Церква християн баптистів-євангелістів.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Встановлений хрест.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає, розповідав дітям, онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: село Северинівка Сумський район Сумська область;
2. Дата запису: 26.07.2005 року;
3. Хто записав: секретар міської ради О. В.;
4. Респондент: Тригуб Лідія Романівна, 1932 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Северинівка Сумський район Сумська область.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю від батьків.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Штучно створені, так казали батьки.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Як свої, так і чужі.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Звичайно, так.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не пред’являли нічого.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Звичайно застосовували, мого діда вислали в Івано-Вознесенськ.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали пльотки.

Як люди боронилися?

Плакали, просилися і все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Майже неможливо.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Перевертали, розкидали всі речі, імен не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Це були активісти, так вони себе називали

Де можна було заховати продукти харчування?

В ямах на березі ставка, в колодязі, але майже все знаходили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Працювати заставляли, а якщо і давали, то зовсім мізерно.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

В основому зерно і інші продукти харчування та худобу.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Говорили, що людину судили коли вона в полі вкраде п’ять колосків.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Якщо і збирали, то все здавали в колгосп.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Наймані охоронці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ті, що були зовсім бідні, ті йшли самі, а хто хоть трошки щось тримав – ні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Примушували, заставляли віддавати скотину, а хто упирався били і висилали.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Разом в сінях, хаті.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

І 1, і 2, і 5 поки не заберуть все.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли вже все відібрали і їсти було нічого.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Вони просто помирали і не тільки сироти, батьки відводили

Хто не голодував у селі і чому?

Люди і ті, що стали – активістами.

Хто зумів вижити?

Хто хоч щось зміг приховати.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Якщо було чим – то так.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все, що можна було використати з дерев, листя.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так, в нашій рідні була тітка в Росії, вона допомагала речами.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя липи, коріння пирію, кропови, незабудки, мерзлу картоплю.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Листя липи, кору калини, бузку.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Голубів.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Фактично нічого.

Чи був голод в містах?

В нашому мабуть – так.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, багато.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Зараз так, раніше церкви не було.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, Київського патріархату.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Так, на місці захоронення.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Звичайно переповідала і своїм, і учням школи.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Тодішню владу.

1. Місце запису: село Токарі Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 23.07.2005 року;
3. Хто записав: Стадник Віра Іллівна;
4. Респондент: Криловецька Євдокія Захарівна, 1918 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі  Токарі Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Аякже.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Нам казали що засуха, а ми знали що врожаї забирали ? бо в селі на полях вродило.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Який був комітет.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилали як куркулів.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Було, було.

Як люди боронилися?

Хто як міг, бо забирали послєднє.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Закопували в підпольні погрібки, в земляні ями.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я ж кажу, був якийсь комітет.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не помню вже.

Де можна було заховати продукти харчування?

Хто де міг там і ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Худобу тягли, коров, коней.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Куди там, могли вбити за колосок.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єжчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Дуже мало.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Не знаю як, але заставляли.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Відганяли на г. Діброву, в ліси.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Не знаю.

Скільки разів приходили до хати?

Наскакували знаю по кілька разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

Літо й осінь якось тягли, а от зимою почали мерти, як мухи.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Рідні, як були.

Хто не голодував у селі і чому?

В кого було шо в коморі. Та староста.

Хто зумів вижити?

Ті ж і вижили, в кого було що їсти.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися останнім, жили крадіжками в інших селах.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі завжди допомагала, не так як щас.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли ластівок, горобців, різний бур’ян, ягоди дикої малини, що було в лісі, жолуді.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ластівки, горобці, їли й жаб.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Можна було виміняти все, які в нас були гроші.

Чи був голод в містах?

Горядяни жили краще.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю скільки.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не чула про таке.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбіщі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю, яка плата.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Спільна могила була.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

А як же, це святе.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Хто там їх згадував раніш, а тепер конєшно.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була така церква, а тепер знову стала працювати.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Стоять хрести.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає про це.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ті хто на “горі”.

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 20.07.2005 року;
3. Хто записав: Глиненко Л. М.;
4. Респондент: Довгопол Марія Антонівна, 1919 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Миколаївна Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Конешно помню.

Які на Вашу думку, причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Влада забирала, урожай був.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Староста командував.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Я того не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Конешно було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

За те не знаю.

Як люди боронилися?

Просили, щоб не забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ні, не можна всерівно знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Разно було і 2 і 3 і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

І на чердак, і в погріб, і в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали поганенький хліб, пізніше макухи.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не пам’ятаю.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Отправляли в Хотінь людей, а далі що було не знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні ніхто не давав.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Староста позначав.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

А хтозна, як сказати ішли люди, а що робити, як не було чим обробляти землю, у моїх батьків забрали все от і пішли в колхоз.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Забірали все, коней, збрую, у нас була кобила – забрали, мати плакала просила не пожаліли.

Де переховували худобу, щоб забрати в колгосп?

Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Та й ноччю і вдень разно було.

Скільки разів приходили до хати?

Разів 5.

Коли почали люди помирати з голоду?

В 1933, коли не помню.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Нікому нічого не давали.

Хто не голодував у селі і чому?

Староста та його родичі, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Хто прислуговував владі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Нічим було ділитись.

Які засоби вживали до виживання?

Умреш значить умреш.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Конешно мали, батькам допомагали брати і сестри із Стецьківки .

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Та все що поспівало, те й їли.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Липа.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Такого не їли.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Міняли, носили одіж і все що можна було виміняти, їздили в Росію, там такого голоду не було.

Чи був голод в містах?

Конешно був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Це я не знаю цього, багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Да ні не чула щоб людей їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовище возили як скотину навалять на віз і везуть, а там викидали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

А хтозна я не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі усі, хай хто ховав і дома.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Хто так їх помина.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю, я в церкву хожу.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. А хто його знає.

Чи вставлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні, таких немає поховані на кладбищі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1935 р.р., зокрема, чи розповідали. Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Як кому розповідали то й знають, розповідала хіба ж таке забудеш.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Хтозна хто це винуватий мабуть держава, що забирала у людей все.

1. Місце запису: cело Коробчине Новомиргородський район Кіровоградська область;
2. Хто передав:  Сергій Поліщук;
3. Респондент: Ткаченко Василь Федорович, народився в селі Коробчине Новомиргородського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Коробчине Новомиргородського району Кіровоградської області.

Це історія мого прадіда. Разом з дружиною Мотрею мій прадід Василь Ткаченко мав 14 дітей: 9-хлопці і 5 дівчат.

Жертва більшовицького Голодомору. На той час (до 1932-1933 рр.) Ткаченко Василь був господарем-середняком. Мав десять десятин землі, сіяв пшеницю і жито. Мав велике господарство: 4 корови, дві пари волів, дві пари коней, багато свиней і курей. Але більшовики змушуючи, вступати до колгоспу, поступово забрали всю живність, а потім через колективізацію забрали і все зерно і жито. Як і більшість господарів, дід мав кілька схронів, де ховав їжу від більшовиків, аби прогодувати велику родину. Його дуже часто вночі викликали до штабу і випитували, де він ховає провізію. І зрештою, після чисельних обшуків більшовики познаходили і позабирали весь провіант. Щоб зберегти життя дітей дід порадив їм виїжджати з села до великих промислових міст. І всі діти-чоловіки роз’їхалися: більшість на шахти Донбасу, хтось до Харкова, хтось до Одеси. В селі залишився дід з дружиною і дочками. Влітку 1933 року був урожай жита. Але знову прийшли більшовицькі-голодранці зі зброєю і все забрали. Все що знаходив з їжі дід віддавав дружині і донькам, а сам недоїдав. Тому влітку 1933 року Василь Ткаченко помер голодною смертю.

Дружина – Ткаченко Мотря прожила до червеня 1958 року. А у дітей склалися різні долі: більшість хлопців загинули на фронті, а дівчата прожили доволі довге життя.

Дід Василь Ткаченко похований на цвинтарі села Коробчине, Новомиргородського району, Кіровоградської області. На його могилі стоїть хрест з написом «Жертва сталінського Голодомору», який встановив його онук Поліщук Володимир Михайлович.

Цю історію мені розповіла моя бабуся – дочка Василя Ткачека – Поліщук Фросина Василівна 1917 року народження – найменша з дочок діда Василя. Фросина Василівна прожила 95 років і добре пам’ятала ті часи.

1. Місце запису: селі Ковалівка Полтавського району Полтавської області;
2. Дата впорядкування тексту: 24 листопада 2018 рік;
3. Хто записав: Юрій Бублик, онук;
4. Респондент: Бублик Марія Тихонівна, 1918 р.н., народилася в Новоархангельському районі Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в Новоархангельському районі Кіровоградської області

У день вшанування пам’яті жертв Голодомору хочу розповісти про трагічні сторінки із історії українського народу, які базуються на розповідях моєї покійної бабусі Марії.

Війна 1917-1921 рр. та постійні інтервенції Червоної армії на територію України, яка лише формально була незалежною, а насправді — уже давно окупованою Радянською Росією, виснажили український народ. Політика «воєнного комунізму», яку впровадили більшовики на окупованих територіях, стала передумовою для виникнення численних повстанських рухів, очільники яких намагалися все ж звільнити Україну від «червоного ворога».

Навесні 1921 року, в умовах глибокої економічної та політичної кризи, назрівала нова громадянська війна. Щоби хоч якось здобути прихильність робітників та селян, тодішній «провідник більшовизму», а насправді поневолювач та кат українського народу — Лєнін, оголосив про скасування «воєнного комунізму» та впровадження НЕПу — нової економічної політики на території Радянської Росії, в тому числі і на загарбаних українських землях. Основною умовою нової економічної політики була заміна продовольчої розверстки на натуральний податок, який майже удвічі був менший за останню. Також дозволялося використання найманої робочої сили і приватне підприємництво в обмежених розмірах. Але це був лише маленький поступ перед великим лихом… У таких умовах опинилася родина моєї бабусі Марії, яка на той час була 8-річною дитиною. У сім’ї було восьмеро дітей: четверо синів та четверо доньок. Родина мала прізвище Бершадських, пращури яких, утікаючи від польського гніту із Вінниччини, ще у XVII столітті, осіли на козацькому хуторі на Кіровоградщині. Оскільки були вони вихідцями із Бершаді (нині райцентр Вінницької області), то хуторяни дали їм прізвище Бершадські. За умовами НЕПу, кожній родині надавалася земля з розрахунку 1 гектар на одну людину, як тоді говорили — на одного їдока. Поряд зі своїми десятьма гектарами, родина Бершадських додатково отримала ще десять гектарів на умовах оренди у своїх односельців. А точніше — у свого сусіда, який також мав багатодітну родину, але не бажав працювати на землі, бо цьому перешкоджала горілка. Тому сусід, віддавши свою землю в оренду, як тоді говорили, в половину, за півурожаю, сидів на призьбі і разом із подібними товаришами чаркував та співав пісень.

З 1922 по 1929 рік родина Бершадських, покладаючись лише на наполегливу працю всієї родини, побудувала гарний дім, підготувала всім дівчатам скрині (так тоді називали придане) і вже планувала разом із родичами придбати трактора, але цьому не судилося статися. Вже на початку 1930 року розпочалася масова прискорена колективізація. Родина Бершадських підпала під категорію куркулів. Розпочалося розкуркулювання, яке мало дві мети: знищити сільську буржуазію та залякати інших селян. Цікаво, що розкуркулювання на селі, де мешкала родина Бершадських, проводив той самий сусід-пияка разом зі своїми товаришами, їх підтримував озброєний російський загін. Бабуся розповідала, що сусід одягнув шкірянку, причепив на пояс пістолета, взяв палицю, до якої причепив червону білизну, бо іншої матерії не знайшлося, і вирушив селом. Зайшовши із собі подібними до хати Бершадських, голосно заявив: «Тепер наш час прийшов, і тепер ми будемо їсти пшеничний хліб!». На що мій прадід Тихін відповів: «А чому ж ти, падлюко, раніше не їв пшеничного хліба? Адже ми були в рівних умовах». Відповіді новоспечений комуніст не знайшов.

До кінця 1930 року в родини моєї бабусі було забрано землю, житло та все майно. І лише завдяки тому, що родина не мала найманих працівників, її не заслали до Сибіру та повернули частину будинку. У другій частині зробили колгоспну комору, яка пізніше врятувала родину від голодної смерті. А по цілій Україні 1,5 млн. селян було вигнано із їхніх будинків, а понад 850 тисяч — заслано до Сибіру.

На початку 1931 року на родину Бершадських поширилося імперське «кріпосне право», яке проіснувало в Україні до 1961 року, коли було дозволено виїздити із села. Окупаційна влада з’ясувала, що продуктивність праці на селі різко знизилася: селяни не хотіли працювати безкоштовно, частим явищем став саботаж, значна частина врожаю 1931 року загинула (у народі говорили: «Ні корови, ні свині — тільки Сталін на стіні», «Серп і молот — смерть і голод!»). Але для сталінського керівництва така ситуація була неприйнятною, тому взимку 1931-1932 рр. влада вирішила показати селянам, що жодних поступок не буде: під час хлібозаготівель було забрано все продовольче зерно. Проте, справжньою катастрофою стали події, пов’язані з діяльністю хлібозаготівельної комісії Молотова (жовтень 1932 — січень 1933 рр.), яка вилучила весь хліб в українських селах.

Як розповідала бабуся, озброєні російські загони заходили до двору і проводили повний обшук. За допомогою загострених металевих пік обшукували хату та весь двір, шукаючи заховане зерно. Забирали все до останнього.

Розпочинався голод…

Родина моєї бабусі в цей час мешкала в частині свого будинку, а в іншій частині була колгоспна комора, до якої засипали насіння соняшнику. Коли закінчилося останнє зерно, яке не знайшли під час обшуків, родина почала голодувати. А зазіхнути на насіння соняшнику, що лежало за стіною, було рівноцінно смерті. Та на тлі голодної смерті смерть від кулі видавалася кращою. Тож ризикнули. Старші брати вигадали, як саме можна дістати насіння соняшника. Очеретиною в стіні, що розділяла житлову частину з коморою, просвердлили отвір, через який у глечик збігало насіння. Добування насіння та його споживання відбувалося лише вночі. Бабуся згадувала, що на ранок отвір у стіні був заліплений глиною, лушпайки від соняшника закопані, а нічну «крадіжку» міг видати тільки язик, який після завзятого лузання був добре підпухлим. Лише завдячуючи сусідству з колгоспною коморою, жоден з родини Бершадських взимку 33-го не помер голодною смертю, що дуже дивувало місцевих і приїжджих комуністів, які після кожного обшуку запитували: «Чем вы, суки, живете, что до сих пор не сдохли?» Геноцид 1932-1933 років призвів до загибелі багатьох мільйонів українців. Влада зламала опір селян, перетворивши їх на майже безоплатних працівників. Про всі страхіття голодомору 1932-33-го років минулого століття бабуся розповідала мені ще за часів Радянського Союзу, коли я був малим. Розповідала задля того, щоб прийдешні покоління ніколи не допустили помилок своїх пращурів. І вкотре я звертаюся до всіх із закликом: не будьте байдужими до того, що відбувається довкола! Цікавтеся політикою, бо коли ви байдужієте до неї, приходить час, коли політика може «зацікавитися» вами. Кожного разу, ідучи на виборчу дільницю, робіть свій свідомий вибір на користь тих, хто буде дійсно українською владою.

1. Місце запису: місто Носівка Чернігівська область;
2. Дата запису: 2009 рік;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент: Супрун Феодосія Минівна, 1920 р.н., народилася в місті Носівка Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівка Чернігівської області.

Про страшні часи голодомору нам відомо лише з кінофільмів, художніх творів, публікацій у пресі та уроків з історії. А є люди, які пережили ті жахливі роки голоду і, виживши, самі стали живою історією.

Нам поталанило поспілкуватися із жінкою, яка була свідком страждань людей у голодні 1932-33-і роки. Дитинство Супрун (Третяк) Феодосії Минівни було затьмарене голодом і розкуркуленням.

Шановна Феодосіє Минівно, згадайте, як жила Ваша сім`я у роки Голодомору?

Жить було тяжело. У 1932 году мені було дванадцять років. Я була найменша у сім’ї. Кроме мене, у батьків були ще Сергій (18 год), Гриша (20 год), Андрій (27 год). Було голодно. Не було хліба. Помню мама здала в торгсін (лавка, де можна було щось виміняти) золоті сережки і золотий хрест, виміняла муки. Хліб пекла з гречнєвої шолухи. Її просівали, сушили, мололи, добавляли муки і пекли хліб.

Який же на смак був такий хліб?

Ой, чорний, жорсткий, як трава.

У вашій сім’ї, крім Вас, були всі дорослі. Чим вони займалися?

Заробляв хто де як міг. В основному робили у колгоспі. Я теж, хоч і була мала, ходила полоть у колгосп буряки. У колгоспі давали пайку. Давали баланду із зелені, кірпічний хліб. Хліба давали десь грам 400. Він був наливний, важкий, жорсткий. Брати пахали.

А чи не важко дитині у 12 років полоз и буряки цілий день?

Важко. Бо треба було прополоть і розривать буряк. Мене із собою забирала Замулиха Василина. Вона була старша мене і забирала мене із собою. Загадувала брать два рядки як і всі. А потім полола свої рядки і тихенько підганяла мої, бо дуже мене любила і жаліла. Потом ми до старості з нею общались (хай земля їй буде пухом).

А чим харчувалися вдома?

Мама варила суп. Він був синій. Було трохи картоплі. Коли виросла лобода, ходила щипати її на борщ, дак бідніші просили:

«Не рвіть, дайте нам хоч щось, бо у вас більше чого є». Так я і не рвала. Бо мені жалько їх було.

А чому Вашу родину називали багатшими?

Бо у нас усі взросли були, могли заробити собі щось поїсти. А то сім’ї з малими дітками.

Як же виживали сім’ї, які мали маленьких діток?

Коло нас на шляху (вулиця Ніжинський шлях) жила сім’я Красницьких. Сусідка мала п’ятеро дітей. То вона із малими розкопувала кагати, набирали гнилої картоплі, яка перегнила і випустила крохмаль, і пекли з того крохмалю мнишки. Діти давали і мені мнишку, ну як же я могла з’їсти її, коли у нас був хоч якийсь хліб, а у них нічого. Хоч наші сім’ї інколи і сварилися, але мені було жалько дітей, і я бувало виносила щось їм поїсти. А коли поспіла наша шовковиця, я постійно залазила на дерево і трусила гілку з ягодами, яка відходила до сусідів. Думала, хай хоч шовковиці понаїдаються, от уже і не помруть із голоду. Зараз найменший із Красницьких, Трохим, живе у нас на посьолку (вулиця Новоселів).

А як у ті часи люди відносились одне до одного?

Зла між людьми не було. Люди жили мирно. Як хто багатший був, то поділиться. Багато мерло бездомних. Люди були слабі. От вони і ходили по дворах, помогали по хазяйству. А ті трохи підгодовували. Були такі Омелько, Петро Плиска. У них у запасі ніколи не було. Петро ходив по людях, робив роботу, там і підгодовувався трохи. Він був здоровий. їсти треба було багато, а не було чого. По людях не крав. Був безсімейний. Отакі і мерли перші. Старались піддержать один одного. У нас батько був пухлий од голоду. Ну ми його потроху виходили. Він остався живий і прожив до старості. Мій брат Гриша трохи шив. Розплачувались хто чим міг. Так він умудрявся із братами каждий день мені куплять на базарі малюсіньку пампушечку із настоящої муки, щоб я не умерла. Так мене берегли. Бо я була одна дівчина у сім’ї і була найменша.

Що ж найстрашніше було у голодний час?

Жутко було, коли з новою урожаю люди навипікали хліба і з жадністю понаїдалися. Наїдалися так, що вмирали. Від хліба коло нас вимерла сім’я Новика. Від хліба померло 7 душ. Осталася тільки одна Марія. Жах! Голод пережили, а тут наїлися хліба і померли.

Дякуємо Вам, Феодосіє Минівно, за розповідь. Бажаємо Вам міцного здоров’я та довгих років життя.

1. Місце запису: cело Лозна Хмільницький район Вінницька область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Баранюк Варвара Савівна, дочка;
4. Респондент: Баранюк Сава Мусійович та Баранюк Ганна Яківна, народилися в селі Лозна Хмільницький район Вінницька область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Лозна Хмільницького району Вінницької області.

Розповідь про долю родини Баранюків Сави Мусійовича й Ганни Якимівни в період розкуркулення українського населення в 30-ті роки 20-го століття. Записала їх дочка Віра (Варвара) Савівна Баранюк

Жили батьки, як всі інші селяни. Трудились у полі, доглядали домашнє господарство.

1929 рік.

Почалась колективізація дрібних селянських господарств. Усе, здобуте важкою працею, – землю, худобу – треба віддати в колгосп (колективне господарство). На добро це чи на зло – ніхто не знає. Сум і сумнів почали оселятись у хаті. Відповіла на це запитання подальша доля сім’ї Сави й Ганни Баранюків, сім’ї, у якій у 1937 р. я народилась. Усе віддали, що вимагалось. Шкода Ганні його, а найбільше того молодого коника-стригуна, що обіцяв стати гарним конем, надійною силою в господарстві. З чоловіком не поділишся думкою, не розділиш тривоги, бо Сава зачислений до колгоспного активу і тому щодня на роботі. А тут щось сталось: господарі потихеньку забирають хоч дещо з усуспільненого назад додому (У процесі колективізації мало місце швидке явно насильне усуспільнення землі й худоби, і Сталін Й.В. написав статтю «Запаморочення від успіхів» (1930 р.), окремі положення якої прямо вказували на те, щоб з насиллям бути обачнішими. Не знаю, чи сказано про це в сучасних підручниках з історії, а в колишніх говорилось. Я це добре пам’ятаю. Відголоски від статті дійшли до селян). Ганна, порадившись з батьками, пішла в колгосп і забрала стригуна додому. Спохватилось правління колгоспу. Як? Жінка активіста забрала назад коня?! Отже, й він, Сава, проти колгоспів, проти радянської влади.

Йшов 1930 рік.

Почалось цькування і переслідування. Батько пішов з дому, переховувався в селі. А матір з дітьми (у 1930 р. народилась Марія) і батьками вигнали з хати, усе забрали під маркою усуспільнення. Хату сільська Рада продала школі, садиба якої межувала з садибою Якима Струся, Ганни і Сави. Пішла Ганна з дітьми і батьками по людях. Хто прийме, там і залишається. Варить їсти тоді, коли господиня своїй сім’ї наварить. Годить Ганна всім, щоб надвір не вигнали. До городу права не має. Ні кола, ні двора, ні латки землі – нічого нема. Більше голодні були, ніж нагодовані. Прийшов до Ганни брат Кузьма і забрав її з дітьми і батьків до своєї хати, у комірчину. Потепліло на серці у старих і малих. Та через днів три заходить Кузьма до сестри з гіркими словами: «Хоч ви і мої рідні, але я мушу випровадити вас із хати. Шукайте десь собі притулку іншого, бо мені заявили і попередили, що й мене продадуть, якщо триматиму в хаті «куркулів». От що робити жінці з дітками і з уже літніми батьками, опинившись у такому становищі?! У думках доходила до відчаю, задумала покінчити з собою, про що одного разу призналась мені особисто. Сам Бог повертав жінку обличчям до сім’ї і відвертав від задуманого. Світ не без добрих людей. Недалеко від хати старого Панаса Баранюка, трохи далі на захід, стояла хата вдови Зіньки Царенко. Сільська влада зробила в її хаті штаб, свого роду катівню для непокірних. Хто пробував боронити свої права, розповідають, обов’язково пробував і ременя, і носака, і навіть задоволення відчував від запаленої поміж пальцями бумаги. Господиню з дітьми витіснили (в її ж хаті!) в меншу частину, що знаходилась через сіни. Ця добросердна жінка знайшла в такій тісноті куточок (малюсіньку кімнаточку) для моєї матері з дітьми і бабусею Домахою. На той час дідуся Якима вже не було серед живих: помер у селі Жигалівка Калинівського району, в сестри. Близькі люди підказали Ганні, щоб Сава зник із села, інакше – честі не покладуть на маленьких дітей, запроторять на Колиму або на Соловки (Соловецькі острови в Білому морі (місця найважчих умов для в’язнів сталінського режиму). Найближчої ночі, поцілувавши всіх, Сава сказав: «Як не пропаду, то повернусь» і зник з рідного села, пішов у невідомість. Під чужим прізвищем і чужим іменем опиняється за містом Ленінградом (сьогодні – Санкт-Петербург) у місті Лодєйне Поле (пристань на річці Свір). Заробляє, як попало і де попало, найчастіше вантажить, спить під відкритим небом. Як живе сім’я, де живе, – нічого не знає.

Починався страшний 1933 рік.

Сушить Ганна голову, чим діток і матір годувати, в що одягати і взувати. Безнадійно перебивались з дня на день. Найбільше тривожить матір Марія: чи й виживе, вже вся опухла. Пішла Ганна на поле, нащипала ще зовсім молоденьких колосків, принесла до хати, витеребила, додала ще якогось бур’янового насіння і зварила галушки. В першу чергу налила Марії. Їсть і їсть, поки нічого не лишилось у мисці. Дивиться голодними очима стара Домаха на дитя та й каже дочці: «Дай іще їй мої галушки. Хай хоч перед смертю наїсться». Марія справді виглядала приреченою. Боялась Ганна, бо надмірне годування ніколи добром не кінчається. А дитина ж у такому критичному стані. Але налила іще мисочку, яка невдовзі знову спорожніла. Поклала Ганна діток спати, вкрила кожухом, сама прилягла, підперши рукою голову. У руці затиснула коробку з сірниками, щоб, прокинувшись, поглядати, як почуває себе Марія. Спить, рівно дихаючи, мати Домаха, поснули діти, а Ганна не спить. Тяжкі думи переповнюють голову. Думала, думала, знемоглась і сама заснула. Спала без просипу. Розплющує очі – день білий. «Боженьку мій! – скрикнула. – А дитина?!» А воно дивиться на матір з-під кожуха такими виразними очима, а само «як ниточка» було, за словами Ганни. Смерть, голодна, нагла, слава Богу, відступила. Того ж тижня померла бабуся Домаха. Хоронили без домовини. Ні панчіх, ні взуття не було на покійній. За словами сестри Марії, ноги бабусі були обмотані марлею. Хоронили з чужої, Зіньчиної хати. Коли ж похоронна процесія проходила коло власної Домашиної хати, де жінка вклала з чоловіком і дітьми стільки праці, зупинялись і молились. Залишилась тепер Ганна сама з діточками. Паморочиться їй голівонька. Мало того, що вже навіть порадитись ні з ким, ні до кого пригорнутись у сльозах. Мало того… І Ганну хочуть знищити, зовсім посиротити дітей і їх таким чином зі світу звести. Вісім разів викликали вже жінку в Уланів на суд, чому, мовляв, не признається, де чоловік. А що ж вона може сказати?! Рідній матері не мала що сказати, бо сама не знала, де він, батько її дітей. Аж ось викликають Ганну на виїзний суд. Пішла з діточками Тетяною і Марією, а на руках несла  дочку Ганну. Суд відбувався у попівській хаті. Коли прочитали вирок – сім років ув’язнення – Ганна втратила свідомість. За неї говорив секретар сільради Володимир (Ладик) Мишківський. За спогадами Марії, коли закінчився суд, міліціонер завів матір з дітьми і ще кількох підсудних у якийсь погріб. Під ногами була вода. Марію мати посадила на якесь підвищення, а сама, як і інші «злочинці», ніч простояла у тій воді з дитиною на руках (сестричка Тетяна пішла ночувати «додому», до Зіньки). З чиєїсь ласки, мабуть, Мишківського Володимира і самої правди, наступного дня вирок суду відмінили.

Лягаючи і встаючи, Ганна була зайнята одним: як жити, де вихід шукати?  Була в неї добра знайома Тетяна Біланьова. Ото з нею Ганна діставала білу глину (каолін) у «шахтах», що були в Лознянському лісі і, до речі, дуже пильно охоронялись лісниками, і носила (!) ту глину у мішку по навколишніх селах, щоб продати, швидше всього, виміняти за неї кусочок хліба чи пригорщу зерна, а то й картопляного лушпиння. Сестра Марія пам’ятає, як мама носила глину в багате на 30-ті роки село Сальницю (за 25 км від Лозни). А принесла додому трошки розчини на хліб, яку дала їй наймичка учителя Панаса Юхимовича Грицика, лознянина, батькового далекого родича, який працював у тому селі. Частіше всього мама приносила картопляні лушпайки, варила і тим годувала дітей. Дійсно, як мовить Марія, була та біла глина для нашої матері чорною. А ще Ганна рвала в лісі траву і теж носила по селах продавати чи міняти. Бувало, носила траву і в с.Чернятин, хоч треба було перетягувати в’язку через широку глибоченьку річку Сниводу, притоку Південного Бугу. Старалась не надокучати людям. Взяли під дах дітей, не дали замерзнути в снігах чи згинути під дощами, дозволили зварити горня баланди – за те їм щире спасибі. Як тільки зникав сніг, йшла на колишній свій город, копала яму, а в її стіні довбла «піч» і варила в ній дітям їсти. Мамо, ти досі вже встигла виплакати свої очі, а тепер доконувала їх у їдкому бур’яновому диму, на вітрі, під дощами. Люди бачили Ганнині муки. Подружка дитячих і юних років Тодоська Проньова дала на своєму городі мамі для користування сотку землі. А вчителька Зіна, готуючи сім’ї їсти, навмисне зрізувала з картоплі грубенькі лушпайки, щоб мама засадила тим насінням «город». На диво, картопля гарно зійшла. Кожен кущик обробляла мама з любов’ю. Раділа, і радість її передавалась дітям: «Дивіться, донечки, як гарно зеленіє наш «город». Будемо мати незабаром уже свою барабольку». Та не їли ні сестрички мої, ні мама тієї картопельки, бо як тільки зав’язались плоди, прийшов уночі Юхим Божко  та й вирвав усі корчі. Пізньої осені 1935 р. повернувся додому батько. Мама з дітьми вже не жила в Зіньки Царенко, бо і цій жінці, як колись Кузьмі, категорично заявили: «Будеш гріти «куркулів» у своїй хаті – і тебе з дітьми випровадимо на волю». Прийняла маму сусідка, Оляна Михтодова. Обоє, батько й мама, пішли на роботу в Уладово-Люлинецький радгосп (сьогодні – Уладово-Люлинецька селекційна станція). У колгосп не зверталися, бо, мабуть, і не прийняли б, як відступників від ленінсько-сталінської політики. Працювали в Рогинецькому відділенні радгоспу на збиранні насіння з бурякових висадків та на інших роботах. Батько рідко приходив у Лозну, бо ще й сторожував. А мама щодня пішки добиралась у Рогинці і так же поверталась назад. Вона приносила дівчаткам хліб, який давали в обід їй і батькові. Хліб той був незрівнянними ласощами для напівголодних дітей. Було, взяла мама в радгосп з собою Марію і, йдучи в Лозну, залишила її з батьком, бо сама ще мала нести кудись глину, щоб щось виміняти. Батько за роботою не додивився за дитиною, а вона заснула коло жолоба, куди прибігли радгоспівські коні на водопій. Щоб не нагодився якийсь чоловік, задавили б дитя. Ото було дитинство! У законодавстві появилось положення про те, що «продані» можуть викупити свої будинки. (Проданими називали тих, кого розкуркулили, вигнали з власних будинків, а будинки місцева влада продала). Батьки склали свої скромні заробітки в радгоспі і віддали їх у сільраду. Секретар сільради дав мамі документи, що вона з чоловіком і дітьми має право повернутися до своєї хати, хоч гроші були внесені частково. У ній певний час навчалося два класи дітей. А в останні роки, коли вистачало місця для навчання у самій школі, хата Ганнина стала пусткою. Вікна повибивані, дверей нема. Заходь, будь ласка, сюди за природними потребами.

З чого почати? Повичищала Ганна, помила, затулила вікна в’язочками соломи, у сусіда Максима наборг взяла двері й начепила. Але холодно в хаті, бо й надворі вже холодно. Незабаром випаде сніг. Чим хату обігріти? Де їсти дітям варити? Печі немає, бо викинули. Треба нову будувати, вікна засклити. Стоїть у кутку груба. За нею спить Марія, а під грубою – Тетяна, Ганя й мама. Не спиться Ганні, тривожні думки рояться в голові, наввипередки стають перед жінкою. Чим віддати борг? За що купити скло? Піти б до Леонтія, добрий він муляр та й людина непогана, чуйна. Може, послухає, піч поставить… Рано-вранці побігла до Леонтія, просила, благала. Не відмовив. Стоїть тепер на старому місці в хаті піч селянська, їсти варить, гріє житло. Та не тепло на душі в Ганни. Поговорюють, що прийдуть знову вигонити з хати. Шість років поневірялась жінка, стикаючись по чужих хатах з батьками і дрібними дітьми. Голодні, роздягнуті, принижені. Насилу добилась до рідних стін, втративши поневіряючись, батьків. І знову виженуть?!

Аж тут приходить до Ганни директор школи і просить показати документ, що свідчить про право жити в хаті, що хата викуплена. Була весна 1936 р. Ганна швиденько знайшла у прискриньку ту бумагу і подала директорові. Перебіг очима написане, порвав документ на дрібненькі клаптики і кинув під ноги, а Ганні дав свою бумажку-попередження. «Досидіти в хаті тільки до серпня, а тоді звільнити приміщення», – було написано. Коли вийшов з хати, Тетянка ще двічі прочитала матері ті страшні слова, а клаптики з порваного паперу зібрала і віддала мамі. Ще того самого дня побігла Ганна в радгосп до чоловіка. Якраз зустрівся їм участковий Грогман. Склеїв ті листочки докупи, прочитав і сказав: «Хата ваша. Бумажку бережіть. А коли прийдуть вигонити з хати, женіть їх з подвір’я». Другого дня зайшла Ганна в сільраду до секретаря Володимира Мишківського, який також сказав гонити. Пройшов певний час і прийшов той, якого боялася Ганна. Гонити з подвір’я – то гарна порада. Але чи зуміє. Аби хоч Сава був дома, а то знову сама. От і прийшли. Багато їх, до десяти. Кинулись на покрівлю – давай розшивати. (по-селянськи в ті часи «покривати хату» звучало «пошивати», сніпки (соломи) прив’язувались до лат тісно-тісно, ніби вшивались; «розбирати покрівлю» відповідно звучало «розшивати»). Усе то молоді, зелені, завзяті, не завжди розсудливі, ті, що сліпо йшли за гаслом «Даешь!» Думали, що розшиванням налякають жінку і вона здасться. Серед інших Омелько Вінничук, братів син, племінник. Прийшов комсомолець тітці «на поміч» у скрутний час. Скрутилась Ганна: «Чим би, чим би?!». Рвучко вихопила з петель жердку, що постійно висіла під стріхою для сушіння білизни, – була вона довга – і давай гамселити комсомолію. Найбільш щедрою у вітанні гостей була тітка для племінничка. За секунди позмітала всіх і з двору випровадила. «Самошедча!» – кричали (сумасшедшая). Отож у 1936 році після стількох років випробувань Ганна і Сава знову відчули себе господарями у власній хаті. Життя потихеньку почало входити в свої береги. Було воно бідним, голодним і холодним, але що те все проти того, що живеш дома, у своїй хаті, вариш їсти у своїй печі. Як кажуть, своя хата – своя правда. Вечорами, коли натруджена, зморена мати заходиться лагодити вечерю, жебонять при каганці над книжкою милі дитячі голоси: Тетянка готує домашні завдання, а Марія теж гортає її підручники, відчуває, що через рік і вона стане ученицею. Ганя грається коло сестричок. Десь у глибині душі жевріє надія на подальше спокійне життя.

1. Місце запису: cело Олександрівка Олександрівський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 8 травня 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Медведєв Олександр Сергійович, 1923 р.н., народився в селі Млинок Онуфріївського району Полтавської область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Млинок Онуфріївського району Полтавської (нині Кіровоградської) область.

До 30-го року в нас було значить батько й мати. Сестра моя 19-го года рождєнія – Ніна, потом Володя був брат 22-го года рождєнія. А вже аж у 30-му годі ще одна моя сестра була родилася.

Яке це село було?

Село Млинки Онуфрійського района і тоді ми були Полтавської області.

А тепер Кіровоградської.

Да, щас Кіровоградська.

І як жила сім’я? Чим вона займалася? Це ж колгоспу ще не булло.

Да, не було колгоспу. Батько робив у кузні. В нього кузня своя була у нас в дворі була построяна. І батька ремонтірував усе, хто шо приносив. Вози якісь там реманент сільського господарства, другий який був. Ружа носили батьку ремонтірував, потім патіфони, громофони в основному громофони тоді були. Батько сам слєсар хороший був. Ну жили ми шоб сказать багато, то нє… так собі.

Крім кузні ше чимось займалися? Ше хазяйство якесь чи поле було?

Земля у нас була. В батька шість гектар, якраз навпроти нас. Дід Матвій – батьків батько він мав свою лобогрійка і самоскитку, і оцю машину котору привод для… кіньми молотили і оце маленьку машину. То батько в нього брав оце ж вони все робили. Коні були.  Нас тільки одна коняка була ми спрягалися з другими і орали. Це я знаю. Бо я ше малим пацаном пас коні.

Ваша сім’я вважалася заможною?

Я б не сказав шо заможня, но не зовсім бідні як були другі. Мати була в мене мадістка – шила, заробляла коєшо грошей, а батько в кузні. Так шо всігда водилася копійка, а другі то не мали. А так батьки трудилися як треба було і так жили. Знаю шо оце зразу були позвозили туди корови і коні все, а потом через время позабирали отуда. Не понравилося чи я знаю шо там… забрали обратно. А потом уже начали збирать примусово, а в кінці от перед тридцятими годами, то начали усіх забирать. А хто не слухався, то того висилали, розкуркулювали як називали…  хоть він і не куркуль був.

Ну, а в Вас шо забрали? Чи забрали чи ви самі… сім’я добровільно здала?

Ми… батько в колгосп не йшов тоже зразу. А потом баче, шо там був Сергій Матвійович Воронець він був секретарьом партії у селі в нас. А він дуже харашо дружив з батьком. Та й каже «ти давай одсюда виїжай, бо тебе каже посадять і будеш ти після того бєдний зовсім». То батько поїхав і робив в Дніпропетровську на заводі імені Петровського слєсарем. Там декілька год пока це все затихло. Вже колгосп організували, а потом батько приїхав і начав робить в колгоспі.

Але ви всі інші сім’я жили в селі?

А ми жили в сім’ї, да. Батько хотів нас забрати, а мати не схотіла їхати. А хотів він забрати нас в Дніпропетровську область. Квартіру дають, а мати не схотіла, а чого я вопшем не знаю. Не пожелала їхати туда.

Я в школу пішов. Це ж я в 33-му ходив уже в третій клас чи в четвертий не знаю. Це ж мені вже десятий год був. Я в сім год пішов у школу.

А яка школа була?

Початкова школа – це хутір Морозівський там не далеко було. Ольга Василівна була учителька така дуже хороша. Вона там і жила, а в другій половині оце був клас, де вона нас учила.

А в класі у вас багато було дітей?

Було нас по моєму 28-м чоловік в класі.

Це до 33-го?

Да, до 33-го.

А після голоду?

А після голоду я знаю шо в третьому касі нас уже набагато менше було учинеків. В 33-му дуже багато вимерло людей. І в том числі і діти померли. Точно я вже не можу потому шо тоді совмістили. У нас це була там хутір Морозівка і участки там де це… там школа була і тут, а тоді совмістили їх. То класи видно були не малі я толком не скажу вам по моєму 22-а нас було в другому класі.

Молюски такі здорові були. Уліток багато було, а тоді виловили, що не стало зовсім. Не тільки я ловив. А молюски, то мати їх в макітру наляє кип’ятком… вони саме порозкриваються, ложкою повигортав отуда, помиє оце все. Як галушки були. Це дуже часто було таке. Бушлі ловив я. У нас там ліс був недалеко і вони на деревах мостили гнізда. Вони здорові такі, знаєте птичку таку? Вона десь така як лелека, така по величині. Тільки вони мостилися в таких місцях, де трудно було долізти. Я раз чуть не вбився. Гілка обірвалася, добре я вспів вхватитися за другу гілку і після того зліз. І після того більше не ходив туда побоявся. Оце в однім гнізді четверо п’ятеро бушлят. Беру з собою додому, патраємо їх і робимо м’ясо. Так виживали, а шоб цього не робить, то повмирали б всі ми.

А коли забрали вперше у вас? В 32-му чи раніше? Як це було коли позабирали харчі з хати?

Помоїму це діло було з осені 32-го года. Оце все не тільки в нас позабирали, а в багатьох. У нас іще шо було, шо батько в кузні, де проходили одвірки батько вирив яму і таку бочку туди поставив і насипав пшениці. Потом там ходили і так приходили, штиряли там кругом, а тут якраз не попало туди. І так осталося. І те також спасло, шо там більше центнера може було пшениці. А вже тітка Наталка од нас через хату була, ті у скрині на городі заховали пшеницю. І хтось доказав, видно хтось бачив і доказав де іменно. Прийшли вирили, ну там скриня велика десь центнерів сім може було. То забрали все чисто. А тоді в хаті їх з печі тоже витягали шо зварене і виливали і дітям не давали. П’ятеро дітей було.

Восени 32-го забрали перший раз, а після того ще шукали?

Та декілька раз заходили провіряли в кого шо є. Треба було б шоб всьо время здавали, а як не було, то приходили шукали і забирали. Тьотка Настя оце двох старших дітей взяла і одвезла в Кременчуг на базар покинула, а троє цих дрцгих шо вдома були, ці всі померли. А Іван Оксентійович Клітка там в нас був далі туди жив там було шестеро дітей, то вони тільки одного Хфедора… давали йому їсти, а ті п’ятеро вмерло і то осталось одно, Хфедір остався.

Батько в 33-му повіз і Білорусію свої речі, которі хороші були, материні – обміняв на муку. Привозив муки. Оце знаю перед тим оце в нас вже должно було буть спіле вже зерно… оце видно в маю чи іюні… Бо я знаю шо батько був привіз три ножки було батько зробив над дверима поставив і варили галушки з тієї муки шо батько привіз.

Через толоку до школи там хат не було, то це дивлюсь один лежить, другий лежить мертвий, третій лежить мертвий. Не було кому прибирать. А потом приїджає підвода забирає, а як немає барками чипляють за ноги і тянуть в общу могилу. Я сам лічно бачив як це робили.

А що таке барок?

Той що чипляють для коня для воза. Барок ото по старонке, а то крючок такий до крючка причипляють мотузоч і тянуть.

Просто турпи тянули…

Да, по землі прямо. Оце як не було тягти, то вони тягли по вулиці просто.

Це прям до підводи чи коня?

До підводи і тягли. Вирита могила була  і скидали туди всіх підряд.

А ви бачили цю підводу?

Конєшно бачив, а чо це я не бачив. Дядько Йосип, четверо дітей його вмерло. Дід Матвій тоже вмер хоронили.

Ви кажете хоронили, а якийсь обряд при цьому здійснювали?

Ніякого, хто як мог. От там рили, вкладали і всьо. Не було такого шоб там шось, свої рідні соберуться, хто там в состоянії був це діло робити.

Ні поминок не було нічого?

Нічого. Абсолютно не було нічого.

А от плакали при цьому? Чи як? Люди зітхали, плакали?

Рідні конешно плакали, а другі близькі тоже сльоза на глазах була. Но людей не багато було я вам скажу. Це сім’я і знакомі, близькі родичі могли це робить. Як сійчас оце похорони, то тоді і близько не було нічого такого, совершено не було такого.

А домовини, гроби робили?

Може когось я не бачив, но большенство которих в ями ложили і всьо. Якщо то, то в ряднину замотають і всьо. В кого було може робили, но я такого не бачив не помню.

От у нас через хату там були Норові, Гапка була у неї було троє дітей – Хфедір, Володя і та Даша дитина мала, сама менша горбатенька була. Вона вмерла і в садку її захоронила в себе. А потом через время одрила і з’їла. Вот. Оце доложили та й приїхали забрали і більше її ніхто не бачив. Оце через одну хату. Ми жили, а потім дядько Василь, а потом вони жили. Та й таке було.

Но дітей їли?

Да.

Вас мати не попереджала, щоб ви далеко не ходили, що вас можуть люди можуть десь убить…

Казала, канєшно казали ти ніде особино вечером ніде не ходи. Даже не пускала не то шо…

А як ви вважаєте з точки зору сьогоднішнього дня чому це трапилося? Це хтось спеціально придумав чи це воно само по собі якось так трапилося оця колективізація? У вас є якесь власне уявлення чому це відбулося?

По моєму це направлено спеціально зроблено було. Потому шо якби це не спеціально зроблено, то все таки тих людей которих брали і безнаказно це все одбувалося… це все ж безнакозно, шоб він не зробив він за це не отвічав. Так шо ж видно шо це защіщалося із верха воно так я предполагаю. Якби січас оце хтось наробив, то якісь мери б принімалися.