1. Місце запису: село Дунаєць, Глухівського району, Сумської області;
2. Дата запису: 25 січня 2007 року;
3. Хто записав: учень 10-А класу Нейрасовий Сергій;
4. Респондент: Довгопалова Антоніна Іванівна, 1936 року народження.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала за адресою: село Дунаєць, Глухівський район, Сумська область.

Про важкі 30-ті у моїй дитячій пам’яті залишилось небагато. Але спогади оживають, коли згадую розмови з матір’ю Старченко Мотроною Іванівною, зі старшою на 10 років сестрою Катериною, тітками, сусідами. Перш, ніж говорити про голод, треба згадати, що відбувалося у 20-х роках. У нашій хаті жила велика роботяща родина. Аж вісімнадцять чоловік; мій батько та два його брати із сім’ями, дві незаміжні сестри, їхня мати Василина, дід Яків, баба Уляна. Всіма хатніми справами та по господарству заправляла моя баба Василина. Зароблені гроші вона забирала до останньої копійки і ховала у пояс. Навіщо? Щоб купити землю (А землі вона придбала багато. І сім десятин (приблизно 10га) орної і ділянка лісу свого була). Тож коли у 1931 році старший син Іван (мій батько відвів до колгоспу овечок і землю, баба Василина там пламала і причитала, що почала сліпнути). Вступ до колгоспу врятував родину від багатьох бід і, найперше від розкуркулення сусіда, Довгопалого Павла Васильовича, розкуркулили забравши коня, корову, курей, овець. А його з дружиною і шістьма дітьми вигнали з хати. Хату повернули лише тоді, коли він написав заяву про вступ до колгоспу. Розкуркулили і батькову сестру Марину, яка вийшла заміж у с. Полоняки, сім’я тітки Марини не бідувала. Вони мали землю, двох коней, великий сад, забрали все з хати вигнали. Дядька заарештували. Куди подівся чоловік – ні тітка, ні її діти так і ніколи і не дізнались це було весною 1932 року. Племінників і хлопчика і дівчинку забрали до себе мій батько, а сестру побоявся приютити, бо і кому могло дістатись. Марина викопала у лісі Довжик землянику, розкочувала ділянку землі і засіяла її просом. Наступний рік видався надзвичайно важким. І не лише для тітки Марини. Чому почався голод, ніхто не міг зрозуміти урожай був непоганий, але зерна ні в людських коморах, ні в колгоспній не було. Випадків голодної смерті ц Дунайці не було. Та з харчами було дуже сутужно. Виживали хто як міг. Взимку 1932-33 року закінчились запаси картоплі, буряка. Про хліб і не згадували. На полі під снігом видобували з мерзлої землі гнилу картоплю. Терли її, промивали отримуючи сірий аж чорний, крохмаль. Добавляли товчене в ступі насіння лободи, розмішували з водою і пили ладки. Баба Уляна разів зо два ходила у гості до брата у с. Богданове і приносила звідти частинець-глечики з горохом. Чому не у вузлику? Тому, що було б видно, що несе. Могли і бабу пограбувати, її брата покарати за те, що приховав горох. Єдиним спасінням для сім’ї стала корова, ще з осені заготовили для неї харч і позжинали бур’ян на межах, зібрали картоплиння, гичку бур’янів. Але до весни запасів не вистачило. Тоді батько почав висмикувати стріху на сараї. Висмикану солому рубає, замарюває гарючою водою і так догодував корову до весни. А на благовіщення (7 квітня) худобу вигнали на пашу. Молодої трави ще не було. Корова об’їдала тонкі гілочки на деревах, суху торішню траву. Глечик молока, який щотижня носили у Довжик тітці Марині і для неї був порятунок, бо від голоду у неї почали пухнути ноги і живіт. В інших селах з харчами мабуть, було ще гірше. Бо через Дунаець жили потоком чужі люди. На картоплю чи інший харч міняли хустки, відрізи тканини, хромові чоботи. Моя хрещена Варка Божиха, не пам’ятає вже за що, виміняла мережане простирадло. Прихід весни давав надію. З молодої кропиви, яглиці та бруньок дерев мати варила борщ, з листочків лободи і жовтих олуцьок. кришила салат. Дуже смачними були ошпарені окропом і приправлені молоком квіти жовтої акації. Чому не просили допомогти, не скаржились? А до кого було звертатись. Та й боялись люди. От у червні 1933 р. під час сінокосу у Силчиному яру коли косарі сіли відпочивати і пообідати, чоловік батькової двоюрідної сестри Знобій Денис і по вуличному –Денисок, діставиши з торби лише чорні коржі промовив: “Ех, не за таку власть я воював у гражданську”. Вночі Дениска забрали з хати незнайомі люди, які приїхали на машині. Хто доніс на сільського активіста і куди він подівся, так і не дізнались ні дружина, ні односельці. Важко було і страшно. Коли покійні вже, мати і сестра згадували той рік, то батько, який пройшов фінську і Вітчизняну війну, і охоче розповідав про бої, сиручував товстежну цигарку і мовчки пішов з хати. Повірте, нема нічого смачнішого, як чиста вода, дрібка солі і шматочок хліба.

1. Дата запису: 16 серпня 2008 року;
2. Місце запису: село Співаківка, Новоайдарського району, Луганської області;
3. Хто записав: Зборовська Людмила;
4. Респондент: Воронкіна Анна Григорівна, 1922 року народження;
5. Розшифровка: Балачіна Дарина;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Співаківка, Новоайдарського району, Луганської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

А как ваша фамилия?

Григорівна Анна

Анна Григорьевна, а фамилия как ваша? Мордасова тоже?

Нє, Воронкіна моя.

А с какого года рождения вы?

22-го.

22-го. Вы что-нибудь можете рассказать об истории вашего села? Вы не знаете сколько лет вашему селу?

Нє знаю, нє знаю.

Ну ваши прадед, прапрадед все были жили в этом селе, да?

Да,да.

Я хотела бы спросить вот, ваша сестра говорила что, ну ми спрашивали о том был ли здесь в 32 году голод, был у вас в вашем селе?

Был.

Тоже, а как вы думаете какая была причина? Был неурожай или от того что забирали?

Отправили, колос был хороший, отправили за границу все.

А, все забирали и отправляли за границу?

Да да да, это так. Тогда сказали солома была маленькая, а колос оттакой и было зерно. Отправили все за границу и все. И остались мы голодные.

А сколько вас в семье было людей тогда? В вашей семье сколько было детей?

Четверо.

Четверо детей, папа и мама жили да?

Да да

И все выжили после этого голода?

Все мы жили и сейчас все живим. Сестре уже 90 лет, а мне 88, 86 а … 82.

А как вы спасали себя от этого голода, чем как вы выжили? Что вы тогда ели если все забрали?

Желуди ели, у леса ходили катыечки рыли. Это такие, они красн таким голубеньким цвятуть, а семена их такие меленькие были беленькие, ми их збирали. Траву варили, все.

А что нельзя было ничего спрятать, все все забирали?

Да забирали, у 33 р. Забирали тоже у нас на гори там на пячи чвал кханицы було, пришли и забрали. А хто зна хто забрав?

Вы не знаете кто забирал? Кто ходил?

Ну наши. Наши забирали, кулаки

Кулаки забирали?

Да, разкулачивали

Так наоборот у кулаков наверное все забирали и забирали у всех людей. Активисты.

У багатих забирали, да у селе. А бедный высылали в …

Ну а вы например не помните тех людей, которые у вас забирали тогда все?

А они уже все помрели.

Ну а кто они, чем они занимались? Кто они такие были, это были комунисты или кто это были, активисты какие то?

Хто зна кто они были. Кулаков разкулачивали, одна коровка-забирали, высылали в поле, в поле были землянки люди там жили вот, у денежников жили.

Скажите, а забирали не только зерно и скот, и забирали одежду тоже?

Все забирали, и тряпки забирали да, все.

А кто в тот год хорошо жил, кто-кто кому нормально жилось, кто не голодал? И почему? Если вы говорите и у кулаков тоже все забрали, кто тогда, в тот год хорошо жил? И выживал нормально?

Да хто там хорошо жил, тогда тогда жили все плохо. Не одеться, не обуться.

Что у председателя савхоза или колхоза тоже все забрали, и он тоже желуди сабирал?

Все отправляли за границу, колос был.

А кто отправлял?

Ну наши, тут комунисты были в 33 году, валялись скрозь люди.

Везде валялись мертвые, да?

Да да

А у вас где-то есть здесь крест, какой-то памятный знак или могилы, вы знаете где похоронены эти люди которые умерли от голода в 32-33 году. Потому что их специально умалчивали раньше.

Ну шо мне, ну ше мне было 3 года, 4 скока 10 лет мне. 33-тий, в 22-ом, 10 годов я ниче не помню.

Ну не знаете где похоронены эти люди, которые умерли?

Они их, хто их там хоронил, они.

Зарывали в землю просто?

Да, зарвали просто

1. Місце запису: село Іванівська Слобідка, Калінінського району, Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Печінкін Андрій Віталійович, ІІІ к.;
4. Респондент: Гаврилюк Ніна Арсентьєвна, 1924  р.н. народилася в селі Іванівська Слобідка, Калінінського району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Іванівська Слобідка (нині Слобідка),  Калінінського району, Вінницької області

Склад  сім’ї: троє сестер і батько з матір’ю. Сестер звали Галя і Параска. Батько Панфілов Василь, мати – Панфілова Ліда (дівоче прізвище Ніни Арсентьєвни – Панфілова).

Восени 1932р. в нас забрали господарство за податки і вигнали з хати геть. Зиму пережили в родичів, просили милостиню, брались за любу роботу. Прийшлось їхати на висилку. Батька забрали від нас, а нас вивезли на роботи. Надворі була зима, під 30 °С морозу. Нас поселили в бараки, де було дуже холодно. Там розміщалось по сорок  чоловіків. Багато хто помер від хвороб. Дуже слабких вбивали, бо вони не могли працювати.

Їжа: годували дуже погано. Хліба скибку могли доти лише на свята, годували кашею.

Працювали під строгим конвоєм, ми вважали, що Сталін не знає, що робиться в країні і не звинувачували його.

1. Місце запису: село Павлівка, Іллінецького району, Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Вітюк Ганна Іванівна, 1927 р.н., народилася в селі Павлівка, Іллінецького району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932-1933 років  проживала в селі Павлівка, Іллінецького району, Вінницької області.

Нас було п’ятеро дітей: я, Оля, Вася, Катя, Микола, коли почався голод 32-33 років. Мені було тоді 5 років. Тато помер перший, але не від голоду. Він їхав додому з с. Лугової у ночі і заблудився. Залишився ночувати на баштані. На ранок його завезли в больницю, він був чорний, помер від воспалєнія.

Після тата помер Микола. Ми залишилися з мамою. Мене нянька забирала в ясла, там мене годували, кусок хліба і чаю стакан. Помню, я приносила хліб з ясел і дала Васі, а він мені сказав “Я не хочу їж сама, у мене болить голова” і обняв мене. А на ранок я прокинулася від того, шо мене щось не пускає. Я якось вилізла і плакала. Вася був мертвий. Помню вибігла на дорогу, мама йшла додому, вона ходила в гості до тітки. Я побігла до неї, хотіла сказати що Вася помер, але так плакала, так і не сказала.

Ховали кожен окремо. Носили в раднах. Я навіть не знаю де вони поховані.

Їли бугилу. Мама насіче дрібненько бугил, кине в окріп і вариться. Цю юшку ми і їли. Парили і їли листя з липи.

Помню, тітка Мотря передавала нам бандероль, а там був хліб, півтори (банки) буханки, то Бердиш був поштальйоном. Відкривав посилку і забирав пів буханки хліба, чи якщо була вермішель, візьме пів кілограма, решту віддає. Він сам сказав що буде брати.

Коли мама заслабла, була така чорна, завезли її в больницю. ЇЇ не хотіли приймати, а коли вона впала, всі докторі поставали кругом неї, то прийняли. Потім сказали забрати її. Я з ясел приносила чай з хлібом, який нам давали.

Якось посадили Олю мені на коліна, а вона підняла голову, і дивиться на мене. Потім забрали від мене. Вона померла.

Ми залишилися з Катею у двох.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

1. Місце запису: село Жуківці, Жмеринського району, Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Мунтян Марія Іванівна 1927 р. н., народилася в селі Жуківці, Жмеринського району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932-1933 рр.. проживала у селі Жуківці, Жмеринського району, Вінницької області.

Сім’я в мене велика тоді була. Було нас 11 дітей, але двійнята померли, бо годувати нас було нічим. Мама моя тоді робила на землекопці – мул з річки там вибирали. Для цього була бригада робочих, а мати ще повинна була давати їм денну порцію їжі. Видавала їм хліб, невеличкий шмат(1/12 буханки). Мати собі панталони пошила і тугою мотузкою їх знизу перев’язувала. Крупинки хліба, який вона різала, складала в ці панталони і несла нам. Батько займався лікуванням, тиф лікував. Якійсь настойки на жабах робив. За це йому несли хто шо міг. Потім у нього ноги повіднімалися, опухли. Ходити він довго не міг. Ще батько в річці рибу ловив, яку ми їли без солі, без муки. А у сусідів наших було 5 дітей. Всі попухли. Батько в них загинув під трактором. З сім’ї залишилася одна дитина. А в нашій сім’ї тільки 2 брати мої померли. Олександра, сестра спухша була, але вижила.

( Свідчення з фондів Музею Голодомору).

1. Місце запису: село Іванівська Слобідка, Калінінського району, Вінницької області;
2. Дата запису: 19 вересня 2017 року;
3. Хто записав: Печінкін Андрій Віталійович, ІІІ к.;
4. Респондент: Ковальчук Меланія Іванівна, 1929  р.н. народилася в селі Іванівська Слобідка, Калініського району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Іванівська Слобідка (нині Слобідка), Калінінського району,  Вінницької області.

Склад сім’ї: чотири сестри і мати, батько загинув у війні.

Були дуже низькі врожаї на колгоспних полях і хліб треба було здавати государству, а решту ділити між селянами і трохи залишати на посів. Зерно везли в район на клеветор.

Їли: слободу, кропиву, щавель. Дуже раділи, якщо хтось пригощав маленьким шматочком хліба. Ніякої живності не тримали, бо не було чим кормити. В селі повирізали навіть всіх кішок, їли навіть собак. Траплялись випадки людоїдства. Вбивали маленьких дітей і робили з них пиріжки.

Сусіди: Гаврилюк Ніна Арсентьєвна, Савчук Варвара Петрівна. Сусіди теж жили бідно.

Режим був дуже жорстким. Заставляли працювати і за це нічого не платили. Хліб давали по картках.

Оцінка: Час був дуже страшним і багато людей загинуло від голоду. Навіть поховати як треба не було сили. Багато чоловіків не повернулись з війни і багато роботи поклали на плечі жінок.

1. Місце запису: село Устинівка, Малинський район, Житомирської області;
2. Дата запису: 26 липня 2003 року;
3. Хто записав: Павленко Ярослава Ігорівна, 3-й курс;
4. Респондент: Фещенко Євдокія Панасівна , 1923 року народження. народилася в селі Устинівка, Малинського району, Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в село Устинівка, Малинського району, Житомирської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Так, звісно пам’ятаю 1932-33рр. У 1946-47рр. я була в Києві вже.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Це нова власть таке добро нам зробила. Голод, щоб люди видохли, як криси в хліві від труйки (засіб проти крис).

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це продрозверстка, сталінські підлизні (блазні) забирали в сиріт послідню свиту.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Були, але небагато. Всіх, хто доносив чи не доносив, косили під одну мірку. Винагороди були їм, бо доносили просто так… мало б хто хотів. Були в селі в нас такі, кому ніхто нічого не розказував. З них деякі спеціально приходили до когось в хату і просили попоїсти, щоб глянути, що в хазяїв є вдома.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Мали документи, якісь листи. Приходило до хати коло десятьох. Один заходив в хату: бєла дубльонка, пояс, кубанця, галоши. Раз зайшов, а мати пекли коржи з жолудневої муки, а він викинув їх аж у двір на землю. Інші почали свіятись. Казали, що порубають всіх аж поки ми не віддамо, що маємо.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Били, вбивали, арештовували. Висилали в Сибір.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю всі, хто приходив. Мали коней з возами.

Як люди боронились?

Ховали все, або зовсім втікали з села з хлібом. Не могли далеко втікти, вєздє знаходили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Да ховали, хто хотів вижити, а не здохнуть, як собака в їхніх колгоспах, то ховали. Але вміло, бо якщо сховане знаходилось, то вже смерть на місці або в Сибіру.

Хто і як шукав заховані харчі?

Землю пороли дротами із заліза. Заглядали в погреби, обколювали дротами городину. Садок обривали повністю. Сховати в дворі було важко дуже. Люди в ліса, болота вивозили. Ховали в річці навіть.

Скільки їх приходило до хати?

По-різному. Не менше п’ятьох. Це сталінські собаки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де виходило, але марно. Батько виносив вночі буряки, зерно кукурудзу до кладовища і там закопував. Вночі ходили на те місце і потроху брали свідти. Варили і їли, щоб ніхто не бачив в темноті, нишком.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. В нас давали. Батько ходив з братом до колгоспу, їм давали юшку з якоїсь крупи, то чи гречану чи горохову. Батько не їв, вічно нам приносили.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали все. Коли приходили до нас, заставляли скидати з себе одежу, забирали вишивку (мати гарно вишивали), рушники, полотно на сорочки, ?, глечики, і ті забирали. Багато посуду не нужного їм били. Прямо на плоті висів посуд, а один рушницею взяв і потрощив. Худобу забирали всю.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Так, чули. Хто ж не чув про закон «п’ять колосків». Колгоспне поле гарно охоронялось, вдень і вночі, охороняли. Коли сніг розтанув, мерзлу картоплю люди забирали нишком. А поля з викошеними колосками охоронялись, дай Боже. Дітей ніколи не посилали красти колосся. Ходили дорослі. Була тітка Марина – вдова, дітей не було, то її вбили на толі за те, що вона взяла колоски у мертвого, який видно збирав колоски, та й вмер з голоду і лежав біля поля. А вона підняла ці колоски, а солдат і застрелив її.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Колоски, Боже упаси,збирати. Це коштує життя. Городину теж забороняли і охороняли, але слабше.

Хто охороняв поля і комори?

Називали їх ланковими, хто охороняв поля. Комори від нашої хати були десь за 3-4 км, то я і не знаю, мати не дозволяли далеко від хатини відходити.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Йшли примусово ті, хто мав за що жити. А бідняки, хто пух з голоду, то йшли в колгоспи за юшку з смердячим горохом.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Середняків змушували, бідні самі йшли. Погрожували висилати, забирали хату, майно. Навіть відбирали дітей. Так гнали матір і батька в колгосп, а нас, малих, казали, що заберуть до садку дитей, якщо мати не підуть в добровільно, то їх самих вишлють. Висилки всі боялись, як пекла.

Де переховували худобу?

Вбивали, а м’ясо закопували. У нас були вівці, багато, ми гарно жили, небагато, але їсти було що. То в нас їх всіх забрали. Наша бабця жила на окринах села (край села), а в неї була коза, батько зарізали її, а м’ясо затопили в колодязі у відрі і його не знайшли.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень і вночі. До нас до хати приходили десь 3-4 раза. У нас рідня з міста присилала посилки, а хтось наклепував на нас і «злодюги радянськи» навідувались до нас.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки хотіли, по наклепу теж приходили.

Коли почали люди помирати від голоду?

А скільки треба було? Хіба багато. Десь через місяць у сусідів померло п’ятеро дітей, всі малі. Слава Богу Всевишньому, що мати, батько і ми залишились живі. Баба наша померла теж через місяців зо два. Мерли люди, лежало біля мосту біля с.Чопович  устеляно, як костриця (яглиця з сосен) в лісі.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сироти помирали. Деякі брали чужих дітей до себе, хто міг, та й у чужих не виживали. Вдови брали до себе чуженьких діточок. А державі було начхати на сиріт, як і на всіх нас вмєстє взятих.

Хто не голодував в селі і чому?

Всі голодували. Даже голова колгоспу і в того діти померли: одне від хвороби, а інше – від голоду.

Хто зумів вижити?

Хто крав в людей останнє. Було багато банд, оті і вижили. Виживали ті, кому допомагали з рідні хто.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Да, помагали одне одному. Нам помагала баба, поки не вмерла. Сусіди помагали. Помагали сусіди красти колгоспну гречку, а потім варили і разом їли в їх хаті.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все, що могли. Страшно. Їли даже мертвих тварин.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

З родні ми мали лише бабу, сестри померли материні малі. Баба лиш давала муку кукурудзяну, потім далі і жолудяну. Пекла з неї лєпьошки і ми раді були, коли ати посилають нас до бабці.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Багато їли ягід. Малину, смородину, чорні ягоди, всі ягоди їли, але недовго. Нас багато людей в селі було, а ще й чужі. Хто перший «в ліс», так це звалось. Коріння не їли. Рослини їли всілякі, перша їжа – лобода, особливо калачики (рослина), шипшину, глод.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кору не вживали, листя теж не їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Заборонялось полювати на диких звірів. Їли миші польові. Брат ходив на рибу, ловив зайці. Якось пішли в ліс і знайшли схованки з м’ясом, а біля неї чоловік лежить мертвий. То брат тоді вперше побачив пухлого від голоду чоловіка. Більше в ліс не ходив, так перелякався. А далі мертві, спухлі від голоду, з болячками люди, які валялись прямо по селі не були несподіваними. Всі даже і уваги не звертали на них. Лежить мертвяк ну і що, хай Бог душу його прийме.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Не знаю. Ми не їздили. Як забрали коня і воза, не було чим.

Чи був голод в місті?

Був голод, страшніший, ніж в селі. Бачили багатьох з міста в селі. Казали нам, що прийшли до села, щоб не вмерти з голоду. Дай і повмирали тут, а кого забрала міліція.

Скільки людей померло в селі?Чи є такі відомості?

Всі померли, після голоду десь вже, мабуть, аж в 1934-1935рр. село наше стало поповнюватись. А тоді пусто було, мертво, нікого  і нічого: не людей, не собак, не тварин. Як у могилі.

Чи відомі випадки людоїдства?

Багато їли людей. Матері своїх дітей. Страшно і важко споминать, коли моєї сусідки дочку знайшли без рук, ніг і голови. Боже, невже могло бути таке. Сказали, що це її мати зробила таке з власною дочкою. Забрала міліція, її вели по селу в в’язану в верьовку, а люди плювали на неї, деякі ввибігали до неї, щоб розідрати, але охорона казала, що хто наблизиться до неї, то буде застрелений.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто їх хоронив… люди єлє ходили,сили не було з колгоспа прийти додому. Отак гнили і згнивали.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Знаю, що в інших селах, то були. Свою бабу ми похоронили в дворі, бо до кладовища батько не зміг її дотягти.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Я поминаю і бабу свою, і матір, батька. Так і інші своїх родичів. Батьки батьків, діти батьків, бабів, дідів.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Так само як і в інших селах в церкві поминають.  Радянська влада лише «хоронила», а не поминала. Піти в церкву тоді означало «зрадити родіну».

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає, їздио до с. Чопович.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає таких вже давно.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Я розповідала і своїм дітям, і онукам. Це було життя наше, хай знають, яку владу обирають і як можна жити, їсти власних дітей, дохлу худобу. Все було, а не вигадано.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Винні вони всі, ті, хто сидів в розкоші і сміявся над нами. Влада скинула панів і нам життя – за яке ми поплатились власними батьками, дідами. Інколи вночі присниться мені, що я їм коняче м’ясо, з мертвої кобилиці. Або згадаю, як ми ховалися, крадучі горох в колгоспі, то аж сльози на очах. А зараз ми б могли жити добре, казалось вже страшне пережили, так ось знову наступає те ж саме в селах.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

1. Місце запису: село Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
2. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Яценко Наталія Станіславівна, народилася 3 грудня 1958 розповідає про Голодомор зі слів її батька Сергієнко Степан Іванович, 1929 р.н., який народився в селі Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав у селі Устивиця, Миргородського (нині Великобагачанського) району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)  

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Яценко Наталія Степанівна.

Якого року народження Ви?

58-го.

Ви хочете розказати історію вашого батька сім`ї під час Голодомору

Зі слів. Зі слів мого батька, те що він пережив, що він пам’ятає і те що йому розповідали його батьки.

Як Вашого батька звати?

Сергієнко Степан Іванович. 29-го року народження. У нашому селі як і по всій Україні у 30-х роках повних ходом ішла колективізація. Но не всі зразу ішли в колгоспи. Зразу найбідніші верстви пішли, а потім вже поступово, поступово. До колективізації зрозуміло шо люд жили одноосібно і жили багатше. Тому шо тримали і корови, і поросята, і кури. Потім усе це позабирали в колгосп і уже в 30-ті ці роки, 32-31-ий вже там гірше було жити. Бо вже такого господарства не було, робили трудодні. Ну, а потім в 32-му році ще ж ситуація погіршилася, тому що зібраний урожай, то хоч який небуть давали зерно на трудодні, а тоді вже зовсім перестали давати на трудодні. І люди цього ж не могли зрозуміти, ну як же так, як же треба виживати, якось дома, дома те шо посіяли трошечки такі діляночки як оце зараз у нас були ж, то ще з цього 32-й рік ще з цього якось трошечки виживали, смертність ще не така сильна була. Виживали з того що десь в когось шось десь залишилось з господарства, чи на грядці, чи шо. Ну, а потім уже ж дійшло до того шо почали таки вже ж масовіше мерти і зерна ніхто ж так і не давав, і понятно що найпершими збунтувалися в нас матері цей бунт… жінок відомий в історії цей факт збунтувалися жінки. І в мене дідусь мій це батька батько Сергієнко Іван Якимович, один із жителів села, можна сказати який був грамотний, ну якшо це вам хоть трошечки цікаво. Він був інвалідом дитинства в 3 роки він просто упав із того не втримався із воріт упав, і у нього перелом позвоночника, бо в нього не… ліва нога і горб утворився замість того шо позвоночник був поламаний. Він розумна дитина була, і закінчив за два роки він опанував до двічі на місяць ходив учитель додому, в школу він не ходив жодного дня, опанував грамоту за 2 роки. І от вони до нього ці жінки, як збунтувалися прибігли, пиши листа Петровському оцього факту, я читала цей бунт, ну оцього факта просто не було це сімейний факт можна сказати. 

Кожен день везли по 3-5 чоловік возом. Дідусь виглянув і побачив, що везе, дорога ж ту така… і випав, може дихав ще там, хто його знає. Він каже схвачується з того воза такий злючий «шо ти ще й впав» ногами його той труп нещасний б’є, кидає ж його на віз і везе на гору.

Ховали їх в одній ямі?

Ні, ховали не в одній. Ну оце ж по скільки їх там було. Якщо хтось з рідні міг дойти до кладбища, то ховали окремо. А так по 2-3 кидали так.

Іван Якимович, це ж дідусь – п’ятеро дітей. Цих двох дівчат посилали ж робити на трудодні і оце ж з бабусею моєю вони ходили. Оце ж якщо прополов рядок – галушка, пів рядка, то пів галушки. А оцьо ж третього хлопчика, що 14 років десь там в Мар`янське пристроїли на роботу. Ну вони спаслися оце каже тим, що шив чоботи. Він же керував сапожньою майстернею і він оце навчився шити. Каже дадуть з десяток картоплин. І отак перебивалися. Ну тоже і оладки з листя і з вишень листя вже з чого тільки не робили. Шо ви їли як могли вижити? Самі не знаємо. Він каже що дуже багато померло.  В нас тут було десь шість ще хуторів було навколишніх, то разом було десь 12 тисяч населення. Залишилося після того того, десь тисяч дві населення втекли, ну це такі шо сімей не було помогли кудись піти. Але тоже, яка їх доля, чи вижили, чи де померли з голоду. А ті що залишилися, то десь тисяч три померли з голоду. Ну прийшов час і помер уже мій прадід, а їхній дід Яким. Яким Іванович, оце ж мого дідуся батько. І дали телеграму, у мого ж дідуся ще одна сестра залишилася, а вона ж вийшла заміж і виїхала на Донбас. На Донбасі хліборобів не було і голоду понятно там не було.  І вона даже не уявляла, що тут таке може бути. Дали ж їй телеграму, що помер же ж батько прижай на похорон. Вона без задньої мислі торбинку якусь там зібрала. Взяла квиток доїхала до Полтави, а в Полтаві до Гоголево взяла квиток. А після цього покаро село не було в оциплєнії. А оце як голод відбувся, то оцепили повністю Устивицю. І заїхати чи виїхати нікому. Хоч хай похорон, нікому. І вона ж ото як на вокзалі стояла, то розговорилася і її питають «куди ви?» а вона ж в Устивицю. Їй кажуть, що ти туди ніяк не поїдеш.

« – Та я ж на похорон.

–          ну і шо шо на похорон? Там таке оциплєніє. Ти туди не зможеш пройти. Ти вставай в Яреськах, станція така шо лісами можна пройти. Якщо ти знає як пройти, то можеш пройти».

І вона стала в Яреськах. Ну вона ж тут виросла, 30 років ще не було їй. Вона пройшла тими лісами. Приїхала. І ото ж батько розказує сон, який ще сон. Лижемо, а ці ж такі ще на роботи ходили (діти), а ми ж такі ще на печі з сестрою лежали, ну вже нічкі просто. Ото ж зразу просив «дайте хліба» та немає хліба «ну, печіть коржі». Оце по сьоднішній день він настільки… оце ці коржі йому. Суп зварю, а він каже  «мені до супу аби коржа». Та нема вже з чого коржів пекти. І ми вже лежимо на печі зовсім ніякі. І прижає вже ця тьотя Даша. Приїхала. Як зараз оце помню хлібину таку велику привезла, крупів, сахару. Ну, шо могла те й вже довезла з собою. Питає каже нас «ви їсти хочете», «ні». Вже не понімали зовсім як це їсти, вже просто лежали на печі і все. І ждали смерті. І ото вона вже цими продуктами. По кусочку по малесенькому, не давали багато. То вони вже покуштували, шо таке хліб. Вже забули зовсім як їсти, не те шо таке хліб. І ото вона трошки їх підкормила.

Інтересний факт вам хочу розказати. Оце ж як оцепили село і ГПУшніки приїхали, тут же слідство вести в Устивиці і главного їх ГПУшника поселили на краю села в Перетятко Олексія на квартирі. Оцей період він в нього жив, він його харчував.  І пройшов деякий час ото вже й заганяли силою колгосп. І оцього ж Олексія теж в колгосп, а він не захотів. Ну його ж арестували і так як багатьох тоже погнали на далекий Схід. А вдома в нього ж залишилися жінка і двоє діток – Іван і Даша. Іванові – 6, а Даша трошки старша їй 7 чи 8. ну шо ж все забрали, вони були трохи зажиточні проти таких як ми. Забрали і все і шо ж вони… мама тоже померла з голоду і осталося двоє діток. І хтось підказав Іванові шо ти іди в Мар`янське там десь можеш на кухні стати. Він пішов туди, оце в шість років дитина пішла пішки в Мар`янське. Прийшов, а там такий охоронник стояв злючий такий чоловік, шо він цього хлопчика десь укинув в помийну яму. І так пацюків було повно, то хлопчик кричав уже не своїм гластом і люди почули і якось його звідти визволили. Вопшем ці дітки вони вижили якось, а батько ж їхній Олексій (це він вже в 90-х роках розказував це й факт) доїхав до далекого Сходу і от уже їх всіх построїли грузити на баржу і що ж ви думаєте. Приходить оцей ГПУшник і каже « а ти шо тут робиш» «та оце ж мене пригнали не захотів іти в колгосп. Будуть нас усіх грузити на цю баржу», а він каже «не сідай цю баржу сіх потоплять». І повів його, от яка доля, одна людина ж і спаслося… повів його на другий корабель чи баржу і каже «сідай осюди, це в Китай буде іти оця баржа». 

… А батько, вісімнадцять років йому було в 47 –му році . Ну воно понятно після воєнний рік, хто там його сіяв дуже. Скільки ж жертв, скільки інвалідів, а стільки ж з війни не повернулося. То тоже дуже важко було. І їздили ж в Західну Україну. Тут же нікде не могли, а товарниками… це казав уже жуєе ризковано було. Він один був молоди, 18 років, а то каже з мужиками 30-35 років. Треба було із машиністом домовитися, щоб проїхати туди і назад, щось там йому давав. І відділя, кажуть що «ми чули що на великій Україні голод». А тут же ніде не можна було підживитися, то привозив – зерна, картоплі.

Вам батько оце не говри, що коли село оточили, то його занесли на Чорну дошку?

Да, так і говорив, що на Чорну дошку.  Да, да, знали вже. І ото ж тоді Дарю придупридили, шо ти не прийдеш.

А ця сестра, що жила в Слов’янську,  вона працювала десь на виробництві?

Да. Вона десь техробітницею робила. Там життя таке більш-менш було. Ну, голоду не було.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: невідомо;
3. Хто записав: Вьюн Анатолій Афанасійович;
4. Респондент: Вьюн Анатолій Афанасійович, 1927 р.н.;
5. Оцифрування рукописів свідчень: Назарінський Руслан Олегович;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Горянівське, Дніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Поверьте, дети, тяжело и не очень хочется возвращаться к этим трагическим воспоминаниям, которые пережил наш Украинский народ. Не хочу задавать риторические вопросы: Кто виноват? Что делать? На эти вопросы достаточно исторических и мемуарных документов и Вы должны их знать, чтобы понять кому это было нужно, и как это делалось на самом деле. В моих воспоминаниях нет ни одного момента выдумке, или художественного вымысла (не до того было тогда, да и сейчас нет нужды что-то искажать). И так, было мне к тому времени 5,5 лет, брату 4 года; Мы своими умами чувствовали, что надвигается трагедия голода, какого-то лиха, но как это будет выглядеть, не могли представить. И вот настал день, когда мы с братиком попросили кушать, а бабушка заплакав, сказала, что сейчас сварит кабак с бураком и даст нам покушать. Мы потребовали к кабаку и бураку положенные нам хлеб и молоко…  Но нам сказали, чтобы мы обождали, но нам опять вечером дали один кабак., бурак, две сушенных вишенки, но хлеба и молока опять не было. Наши требования, хотя бы о хлебе не были удовлетворены. Мы с братиком целую ночь прождали утра в надежде покушать. Прошла ночь, настало утро… Но было тоже… Мы так и не получили хлеб и молоко. Мы и не знали, что нашу корову забрали за несдачу мяса государству. А было так. Крестьяне не хотели идти в колхоз. Не отдавали свою землю, лошадей, коров, овец, свиней в колхоз, было жалко свою живность, а план поставок колхоз должен был сдать государству, а колхоз не мог этого сделать. Тогда государство обложило крестьян продовольственным налогом, т.е. каждое хозяйство должно было сдать государству мясо, молоко, хлеб, овощи и даже куринные яички. Кто этот налог не выполнял у того забирали всё это силой. Кто прятал зерно, овощ были спецотряды которые спрятанное отыскивали и забирали до зернышка без жалости.

Были частые случаи, когда приходил отряд по изьятию «излишков» продовольствия, а семья в это время кушала, то пищу выливали на пол, не щадя даже детей. Говорили так, что если сварили галушки или кулеш, значит у вас есть мука или пшено, здавайте нам, а то грузим вас в Сибирь. И грузили зимой полураздетых детей и женщин на сани увозили эшалонами в Сибирь тысячами, вернулись единицы. Если мать одевала две юбки, или лишний платок всё это без жалости с женщин срывалось, а детей вынимали с одеялец. О том, чтобы взять на дорогу продуктов небыло и речи. И вот, когда приходили к нам искать «излишки» продуктов, мы с братиком голодные и замершие мы не плакали т.к. боялись, что что за это заберут у нас маму или бабушку, кошку Мурку, которая утром и вечером приносила домой по воробью, а ночью спала между мной и братом, согревая нас, замерзших и чуть живых от голода. Уважаемые слушатели, взрослые и дети, очень много трудных и трагических моментов пережил я, и войну и потери родных и товарищей, много раз было и страшно и невмоту, но такого угнетающего страха за то, что у нас заберут маму и бабушку и некому некому нам будет давать кабак, буряк и топить печь больше у меня в жизни не было. НИКОГДА. Люди от голода ходили, как привидения, безразличные к своей участи. Дети, как скилеты – кожа и кости, небыло у них сил протянуть ручку за подаянием. Кусочек сырого буряка или кабака было фантазией, да и давать – то было нечего, в то время в кладовых колхоза был хлеб, масло, крупы, но выдавать это запрещалось, запрещалось под страхом расстрела, и стреляли председателей колхозов за жалость к голодным. Было съедено все: собаки, кошки, воробьи, вороны, ракушки в речке, бурьян, початки от кукурудзы без зерен, кора на деревьях, а зима стояла суровая. Кончились буряки, кабаки, о хлебе мы уже и не мечтали. Не плакали – бесполезно. И вот бабушка забрала нас и повела в поле выгребать из-под снега колосочки мышия. Есть такая трава. Мыши, чувствуя голод заготовили на зиму возле своих норок кучки этих колосочковю И вот люди отыскали и отрыли из-под снега и мышинную еду, но что это был за суп! Без зажарки на одной воде. Но очень вкусный. А потом было чудо! Мой дядя служил в Красной армии – и вышло постановление: семьям красноармейцев выдать по 4 кг. муки, 4 кг. крупы и 0,5 л. масла. Это было несказанное богатство. Пошла бабушка это богатство получить. Но нашлись чиновники, которые сказали, что не по 4 кг. муки и крупы, а по 4 фунта, а это = 0,4 кг. И никто ничего не доказал, а были очень рады. Был какой-то суп с маслом. А люди умирали десятками – сотнями их свозили на кладбище и зарывали в общей могиле штабелями, как солдат на фронте.

Голодом люди были доведены до иступления, и началось людоедство. Настоящее. Люди ели людей. Потерявшие от голода человеческий облик, родители ели своих детей. Я не придумал, нет придумать такое, смертный грех и святотатство. Недалеко от нас жила многодетная семья. Было у них то-ли 6, то-ли 7 детей, точно не вспомню и фамилий их не буду называть, но они сьели 6 или 5 детей и только девочка 13 лет Варя заподозрив неладное убежала ночью в камыш просидела там несколько дней, и когда замерзла и стонала её оттуда извлекли и отдали в колхозный детдом, был уже такой, для умирающих сирот. Варя выжила, но с ненормальной психикой. Работала почтальоном и во время войны имела обьязанность разносить родным похоронки на погибших на фронтах. Когда мы с братиком лежали в забытье, опять последовало чудо.  Отец заработал в совхозе 12 буханок кукурузного хлеба и передал семье, и мы увидели хлеб, то я сказал маме, чтобы она сдала продналог на хлеб, то я сказал маме, чтобы она сдала продналог на хлеб, а нам за это разрешат сьесть по кусочку, а если не сдадим, то у нас всё заберут и мы будем голодные и будем болеть и в детдом не хотим идти, а если пойдем то заберем с собой кошку и она нам туда будет носить горобцов, а вы будете голодать. Мы так усердно просили сдать продовольственный налог, что бы нам оставили сьесть хоть немного хлеба и так нам хотелось, чтобы это сделали, что мама заливаясь слезами сказала, вот поедите вы и бабушка пойдет сдавать продналог. Но, вы верите, что мы не плакали, небыло слез. Была увереность в том, что мы сейчас что-то сьедим и не будет жгучей потребности что-то сьесть. Мы были взрослыми и серьёзными. Помогал продуктами изредка и дедушка, мамин отец, он был кладовщиком в колхозе, но за воровство стреляли. Приносили то суп, то стакан зерна. Рискуя жизнью ходил пешком в Днепропетровск 65 км., и там за золото покупал в магазине (торговля с иностранцами. (торгсин назывался магазин). Покупал какие-то продукты и давал внукам. Но всё это было крохи, а голоду не было конца, а люди от голода лишались рассудка, а государство во главе с коммунистами смотрели на это голодное безумие, а амбары были полны хлеба и других продуктов, а Кремль наказывал безвинный народ, детей. Мы уже не просили с братиком кушать, а тупо смотрели, как родители толкут просяную солому до «муки» и пекут из квашенной капусты лепешки обкатанные в этой «муке» без масла, горелые до угля. Ели молча. Люди откапывали с могильников павший скот, разлагающийся и ел. А потом нам повезло. Отец устроился на работу в ДН-ске. Начал получать продукты и забрал нас в ДН-СК. Был холодный январь 1933 г. 32 км. до станции нас нес с братом дедушка, а мы замерзшие, голодные, завернутые в какую-то одёжку (тогда дети носили старье, курток и свитеров не было) фуфайки старые, ботинок вообще и не видели. Попросились к людям переночевать, ели живые, а у людей ничего, ничего нет, и вот что врезалось (последнее) в мою память. Голодную, помутневшую от голода и холода. Сидит возле печки дедушка старый и весь седой, опухший от голода (пухлых мы знали) возле него двое деток, а он толчёт в ступе кукурузные кочаны, пустые без зёрен, мочит их в воде и даёт деткам, а они едят и смотрят на него безумными глазами. Расположились мы ужинать, т.к. отец передал нам хлеба и еще кое-что. А дети и хозяева не просят у нас ничего. От харчей таких, думаю, онемели. Была с нами учительница, подруга родителей, зав. Районо, и вдруг достает буханку хлеба и ветчину (парт. Паёк). Разрезает, ложит по кусочку на хлеб и всем раздаёт, а хозяева оторопели и боятся брать. А потом они упали ей в ноги и начали ей целовать ноги. Это незабываемая картина стоит у меня в глазах до сих пор и до сих пор я не ел ничего вкуснее. Фамилия этой учительницы Маслюк Лариса Александровна. Она жива ей 96 лет. Мы пишем друг другу письма до сих пор. Вот так и прошло всё. Прошел и кошмар голодомора, но нельзя забывать этого, хотя и минуло с того года 60 лет. Поверте, и безумие исскуственного голодомора, и людоедство всё это было и не в моих воспоминаниях надуманного и выдуманного. Всё это было и да минет Вас чаша сия страшная. Пусть Вам не приснится это в страшном сне.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Нова Прага, Олександрійського району, Кіровоградської області;
3. Хто записав: учні Новопразької школи;
4. Респондент: Крижненко Ксенія Федорівна,  16 січня 1914 р.н., народилася в селі Вільні Хутори, Верхньодніпровського району, Дніпропетровської області;
5. Оцифрування машинописних текстів та комп’ютерних роздруківок свідчень: Ангеліна Коцюбайло;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Вільні Хутори, Верхньодніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

У період Голодомору я навчилася на третьому курсі Дніпропетровського мукомельного технікуму. У 1933 році померли від голоду мої батьки, залишилося четверо дітей. Я так плакала і просила директора технікума, щоб відпустив мене додому. Він не пускав, а сказав: «Ні в коєм случаї. Учись, а дітей ваших оддадуть у дєтдом». Я училась і получала пайку – 400 грам чорного,, як земля хліба, економила і передавала додому братикам і сестричкам. Інколи нам давали остатки од вєса хліба продавці в продмагазинах (3 пайки). З технікума я тихенько втікала додому. А постольку була трохи грамотна, то якраз у 1933 году мене поставили комірником. Робить було трудно. Голова колгоспу, фамілія Чичка, як звать не помню, був дуже хароший. Сам помагать людям не міг, бо дуже слідили за ним, а через жінку свою допомагав голодуючим і пшоном, і мукою, і мені не запрєщав це робити. Багатьом людям допомагала і я. Може не одну душу врятувала од смерті. Боялася, що арестують у любу менуту, а помагала і малим, і старим. Бог одвів од тюрми. Допомагали і люди одне другому. Ділилися жаром із плити, бо не всі мали чим розпалювати. Помню іще, що рядом із коморою був амбар, де хранили поссівне жито і його охраняли. То те жито було вогке і згоріло, а люди трупами лежали коло цього амбаря і нікому до них не було ніякого діла…