Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 23.09.2009 р.

Хто записав: учні Лелюхівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, керівник Двірна В. Г.

Респондент: Коваль Віра Трохимівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської Харківської області.

Я, Коваль Віра Трохимівна, народилася в селі Лелюхівка в 1926 році, тут і проживаю. Коли мені було шість років, померла моя мама. Голоду я не помню, тому що була дуже мала. Але зі слів сестер і батька я знаю, що люди пухли від голоду, їли козельки, цвіточки із акації, ріпу, лопухи. В нашій сім’ї умерла моя старша сестра Вустя. Батько мій Трохим кожен ранок їздив з чоловіками і збирали на підводу мертвих людей і звозили у погріб. Коли був повен погріб – його забили. Було таке, що у вечері я гралася з дітьми, а на ранок вони уже померли. Нас у сім’ї було п’ятеро дітей, чим могли, тим і виживали.

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Клименко Юлія.

Респондент: Клименко Галина Федорівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області. 

Голодомор 1933 року наша сім’я перенесла завдяки моєму батькові Луценко Федору. В роки Голодомору він робив в Харкові на желєзній дорозі гружчиком. І там йому давали пайок – хліб, сахар і крупу. В Харкові він жив на квартирі. Хліб сам він не їв, а приносив додому, де хазяйка квартири його йому сушила. Приїздив він додому раз в місяць,  перед тим, як їхати, писав додому письмо, коли він приїде додому. До нас додому сходилися всі наші родичі, сусіди, ждали батька, для того, щоб попросити хоть трішки хліба. Батько розділяв хліб так, щоб хватило всім людям. У нас по-сусідству жили люди, в яких дитина дуже хворіла (постійно була опухша нога). Так той сусід приходив до батька і просив хліба, кажучи: «Дай, Федю, хліба моєму калічці!» і батько завжди відірве кусочок хліба від своїх дітей, но дасть. Він не міг дивитися і байдуже ставитися, коли до нього приходили попухлі діти і просили хліба. От так, дякуючи моєму батькові наша сім’я і сім’я багатьох інших сусідів, якщо не всі члени родини, то хоч якось та й виживали в ті страшні роки.

Місце запису: с. Сарнавщина, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Коваленко Сергій Никифорович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в Сарнавщина Конотопського району Сумської області.

Був я в ті роки сиротою, жив у дядька з тіткою, і коли почало не вистачати їсти, мені 9-ти річному хлопцю прийшлося годувати себе самого. І, здавалося, що світ не без добрих людей. Мене забрала одна сім’я, не хочу називати фамілію, яка торгувала в місті на базарі котлетами. Мав я їм в цьому допомагати, за це отримував на ті часи щедру плату: 2 стакани молока в день.

Але мені весь час здавалося дивним, як це люди навкруги з голоду пухнуть, а вони продають котлети. Та одного разу, це вже було в грудні місяці, ми з хазяйкою пішли в місто з котлетами. На півдороги вона згадала, що забула одну порцію котлет дома, і заставила мене збігати принести їх. Побіг я з радістю, тому що сподівався вкрасти хоча б одну собі. Коли зайшов в хату, то побачив, що нікого немає і швидко схопив котлети. Через декілька секунд мені на зуби попався людський ніготь. Такої відрази я не відчував ніколи в житті, мене всього відвернуло. Я ледь повністю не звалився на піл. Стоячи рачки, я побачив людські кістки. Вилетівши з хати, я побіг геть. Не пам’ятаю, як опинився у городі, де мене напівмертвого забрали до дитячого будинку. Там і пережив цей важкий час.

Місце запису: с. Юрівка, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Лизогуб Микола Прокопович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Юрівка Конотопського району Сумської області.

Я доволі добре пам’ятаю, як восени до нас в оселю прийшов голова колгоспу з якимись людьми. Вони шукали продукти. Всю хату перевернули догори ногами, забрали все з погріба, на дворі ходили з шестами і протикували землю, сподіваючись там щось знайти. Навіть в гною лазили. Здавалося забрали все, навіть картоплю, яка стояла в печі. Та не заглядали в трубу, де батько і сховав наші запаси. Їх ненадовго хватило. Тому зимою їли не тільки очерет, а й кожу черевиків, а самі по рогозу ходили в онучах. Мені допомагало те, що в школі з живого уголка нас подгодовував вчитель, але посеред зими його посадили в тюрму. Їли кішок і собак, багато хто їв і людей. Жінка з нашого села після смерті чоловіка зарізала свою дитину і з’їла її. Потім, коли голод закінчився, вона зійшла з розуму.

Радувалися всьому, що можна з’їсти. Пам’ятаю, як тато зловив крису, і тоді нам здавалося, що нічого смачнішого ми не їли.

На весну почали збирати і листя, і кору древ, і лопухи, та все, що можна було їсти. Мама робила з них або паляниці, або юшку. Коли в колгоспі збирали озиму пшеницю, то хоч трохи наїдалися її. Тому йшли працювати навіть найменші. Чим ближче час йшов до літа, тим більше ми наїдалися. Всі намагалися наїстись на багато днів вперед і було, що навіть від цього вмирали.

Місце запису: с. Попівка, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Калініченко Григорій Якович, 1939 р. н.

Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживав в селі Попівка Конотопського району Сумської області.

Розповім вам одне, що повідомила мені моя бабця, тоді я не вірив, бо наша пропаганда це заперечувала. В нашому селі люди мерли взимку 32-го дуже сильно. Люди валялися прямо на вулиці і одного разу моя бабця замітила, що вони почали пропадати. Ніхто їх нікуди не вивозив, значить хтось їх забирав. Вона пішла і пожалілася председателю колгоспа, а він її послав подалі. Пізніше вона замітила, що чоловік з її кутка забирав їх до себе, і, напевно, їх їв. Тому вона не дивувалася, як сім’я з 6-ти чоловік змогла вижити.

Місце запису: с. Попівка, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Ламашовська Лідія Іванівна, 1935 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина Ламашовської Лідії Іванівни проживала в селі Попівка Конотопського району Сумської області.

Мій дід після колективізації, бачачи, що сталося з його конем і іншою худобою, спився і коли почався голод він не протянув і місяця – помер відразу. Мої батьки були колгоспниками, але отримували дуже мало на трудодні. Тому намагалися щось красти з поля, але після закону про три колоски боялися вже і це робити. У нас в селі багато людей посадили по цій статті, їм навіть завидували – в тюрмі хоч годували. Ще тато розказував, що величезні запаси зерна були в колгоспі і вони згнили доволі сильно, а людям його не давали, охороняли навіть зі зброєю. Ще розказували батьки, що народу в селі померло тьма, і коли на весну дощ розмив їх могили, то за село було страшно вийти, бо все було в кістях.

Місце запису: с. Попівка, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Соболь Петро Іванович, 1929 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Попівка Конотопського району Сумської області.

Розповісти про голод мені доволі тяжко, адже тоді я був тільки дитиною. Пам’ятаю лише з пізніх розмов батьків. Тато казав, що коли комуністи почали все забирати, мама заховала частину зерна в пелюшки моєї меншої сестри і в мій одяг. До того ж тато сховав частину їжі в лісі. Не першу, не другу схованку ті нелюди не знайшли. Спочатку їли зерно, роблячи ї нього все, що тільки можна. Тоді приніс тато з лісу овочі, але вони вже були гнилі. Я не міг цього їсти, але батьки пояснювали, що якщо хочу жити – то їж. На весну їли вже і лопухи і все, що можна їсти. А вже літом стало набагато легше.

Місце запису: с. Шевченкове, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Поляченко Григорій Опанасович, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі  Шевченкове Конотопського району Сумської області.

Жили ми не бідно, не багато – середньо. Після того, як почали згоняти в колгосп, у нас в хазяйстві залишилася одна корова. Коли ж все забрали в нашій оселі, корову ж залишили. Вона і стала нашою надією пережити зиму. Годували спочатку її сіном та лабазом, за це вона давала нам молоко. Самі ж в додачу до молока їли ж те ж саме. В січні нашу Зірку вже не було чим годувати, тато розібрали дах з очерету і давав його корові. Молока вона давала все менше і менше, у мене почали опухати ноги, а мій однорічний брат помер. Мерли в селі як мухи, ті тіла звозили за край села і там ледь присипали. Тому коли прийшла весна, з того міста страшенно смерділо. Наша ж корова скоро здохла і ми їли м’ясо з неї. Так і вдалося вижити. А от наші сусіди, їх було 7-ро чоловік в сім’ї, померли всі. Вони по тодішнім законам вважались куркулями.

Місце запису: с. Шевченкове, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Серобаба Катерина Іванівна, 1944 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондентки проживала в селі  Шевченкове Конотопського району Сумської області.

Мій тато не любив розповідати про ті часи, тому про це розказувала мама. Восени 32-го року, не дивлячись, що мої батьки були колгоспниками, з нашої оселі забрали все. Вже була близько зима і нашій сім’ї загрожувала голодна смерть. Через те тато взимку пішов на роботу, яка була в тому, щоб відвозити трупи за село. Там давали трохи більшу пайку, що і дало моїм батькам змогу вижити. Розказувала мама, що після перших морозів, трупи валялися через кожен метр. Тому роботи у батька було багато. Возили не тільки мертвих, а й тіх, хто ледве дихав, все-рівно ніяких шансів вижити у них не було. Казала мати, що одного разу померла молода дівчинка і її відвезли в цю яму, а її хлопець, котрий вже сам ледь рухався, приповз до тієї ями і ліг коло неї назавжди. Їли тоді все, що могли: від очерети до дерев’яних опилків.

Місце запису: с. Пекарі, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Ткаченко Галина Олександрівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Пекарі Конотопського району Сумської області

Пам’ятаю це страшне лихо, хоча воно нашу сім’ю не зачепило. А сталося це через те, що мій батько, царство йому небесне, ще під час, коли всіх заганяли в колгосп, пішов туди добровільно. Не знаю чому, ми жили довільно заможно, але як зараз пам’ятаю, коли батько вступав до колгоспу і віддавав нашу худобу, то мати благала не робити цього. Через це, коли ці люди почали все забирати, нас це лихо не зачіпило, батько були бригадиром. Звичайно, їли ми не дуже добру і смачну їжу та з голоду не пухли. Хоча мій двоюрідний брат, якому виповнилося тоді чи 2, чи 3 роки помер. Не пам’ятаю від чого, може, і від голоду. Саме страшне, що залишилось на пам’яті, те, що дорога, яка веде від Ромнів до Конотопа була встелена трупами. Батько розповідав, що ці люди йдуть з півдня, бо там взагалі не було чого їсти. У нашому селі хоча є 2 озера і риби там багато. Напевно, у них і цього не було. А такого нічого більше не пам’ятаю, бо весь час працювали і намагались, щоб нас не настала доля других.