- Місце запису:село Аджамка, Кропивницького району, Кіровоградська область;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав:режисер Сергій Буковський;
- Респондент: Семенова Віра Федорівна, 1923 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Халімон Богдана Володимирівна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Гаївка Кіровоградського району, Кіровоградської області.
Яка ваша сім’я була? Значить, це в Гаївці ви народилися, сім’я. І яка, з кого вона складалася?
Батько, мати і нас п’ятеро.
П’ятеро дітей було, та. А чим займалися от батьки до колгоспу? У них була земля, хазяйство? Чим вони займалися?
Не знаю, я не знаю чим вони занімалися. Ну хазяйство, зземля якась же ж була, хазяйство займали от шо. Мати сама була родом аджамська з старої сотні, а батько буланівський цей. Ну і так вони подружилися, батько матир сюда забрав. І так організувалася сім’я. Батько неграмотний був у мене, неграмотний. І мати неграмотна була, і батько неграмотний був. Ну шо помагали батькам, робить помагали всеть: город сапали, пололи город. Уце така робота була, там корову попасти, погнать десь о, то посилаєш двох дітей старшеньких, шоб пасли там скотину.
А яка в вас була корова?
Як яка? На масть? Чи як?
А?
Яка…?
Ну да…ну як можна ви описать ту корову? Як її звали? Яка…?
Райка звали корову, о. Такого вона тігристого цвєту була, вобщєм сама була така темно-рижа, і по їй такі чорні полоски були, тігристого цвєта. А звуть було Райко, о.Тридцять третій дуже пам’ятаю. Тридцять третій сильно дався в пам’ять, мабуть, і до смерти не забудеш тридцять третій.
Ну, а от як колгосп? У вас, у ваших батьків забрали чи вони здали в колгосп?
Здавали в колгосп, була у батька коняка, і була у батька корова о, і тьолка ше була. То батько іздавали в колгосп, поздавали це все, заставляли здавать. Поздавали в колгосп. А тоді ж самі годили у колгосп на роботу.
Тобто корови в вас не було вже потім, коли колгосп, да?
Нє, була в нас своя корова тоже. І своя хазяйствєнна корова була.
Так ви були хто куркулі, бідняки, середняки? Хто ви були?
А я знаю, хто ми були. Мабуть, же середняки, о.
А у вас…значить…землі скільки в вас забрали ви не знаєте?
Не знаю, не знаю.
Ну словом ви пам’ятаєте вже як батьки в колгосп ходили на роботу?Да?
Да, да.
І вони шо цілими днями в колгоспі працювали?
Да, цілими днями.
А ви чим займалися в цей час?
Ну помагали дома. Піде ж мати на роботу, у же ж ми хазяйнуємо дома. Була в мене старша сестра стє, брат був, то вже ми тоді…
Ну от ви пам’ятаєте, кажете, що пам’ятаєте як голод наступив, да? А від чого, от чого голод то трапився, з чого це почалось .
Ви знаєте з чого, ну вродє як у тридцять третім недорож…неврожай був. Малий врожай був, от шо. А потом сильно вигружали хліб. Були, організовували такі, як же вони називалися тоді, комуністами, чи як вони називалися, забулася. Шо підводи оце і грузили зерно, і вивозили на станцію, і здавали цезерно, і поздавали все зерно, а люди осталися не при чом. Ну можна за себе розказувать, да? А у Аджамкє, ну це ж мама сама аджамськая, я вам вже сказала, жила мамина мама, бабушка моя. І вже це коли голод начався оце. Дєд поїхав робить у Кривий Ріг, там вродє голоду не було. А баба насушила із…лантух ізшила із рядна, насушила гарбузів і буряків. Кришила буряк і гарбуз і сушила, і насушила цілий лантух того гарбуза. А воно тільки дід з бабою жили удвох. І у тому…у садку під грушою закопала трьохвідрову тиква, ранше була ото-така кругла. Я й зараз наче її бачу, а отака як оце віночок отака ручка. Оце ручка отако як віночок, а тиква сама така кругла. І туди лізло три відра пшениці. Ну а вже ж у це ж осінь, так батько, нє дід написаув бабі, шо «приїжджай до мене о, тут хорошо, є шо їсти, все». І баба це ж ну кому ж дочці конєшно отдала, сказала: «Яринко, підете ноччю туди ж до хати». Це в Аджамку уже, це ж їм нада то сім чи вісім кілометрів іти в Аджамку, підете і, а це сушку вона отдала за дня ше, може, й день пройшов, може, два як вона привезла цю сушку. І під грушою викопаєте тикву із зерном. Батько з матір’ю пішли, викопали ту тикву з зерном, найшли ж, привезли ж її це ж. І була такий млинок такий був дерхалоцька. Ну й намололи ж там муки. І мати замісила ті галушок, і зварила галушки мати. Це як наче умру так і не забуду. Приходе її кум, актівіст. Так із-заді нас жив. А мати ж злякалася. « Шо, а казали нема чого, а з чого це галушки варили?». «Куме, сідайте їсти». «Шо ти думаєш, шо мене за галушки купиш? Не купиш». І пішов в кантору, побіг в контору уже приїжджає бригада, і шукать зерно. Перерили, де шо не є. А мати узяла та й надібрала трошки зерна, змолов батько. А ту тикву у погріб винесли,не погріб, а яма з буряками була, та під драбину поставила аж до дна викидали, тикву туди поставили і накидали опять буряками за ніч, от шо. Ну а він же поліз у погріб викидать та не начав з тої сторони викидати, де тиква, та начав з цої сторони. Мать Бог так дав, Бог його знає. Кидав, кидав, кидав, кидав, уже захекався, викидав нема, достав нема. Бо він же не на тикві, не на цій стороні, де тиква, а на цій стороні та на цю сторону перекидав. Морочиться та: «Ху, нема. Нема нічого, нема, ну той». А то й мати каже: «Та шо ви шукаєте, та немає нічого. Та він оно двіста той платок мій шерстяний та у городі та й заміняв, та дала жінка мисочку муки за той платок, та й я зварила галушок». А вони й повірили. А скільки у матері одежі було, такого багато одежі. Вона була багатенька, ну вона одна була у батьків. Канєшно була багатенька. То усе батько вивозив у Миколаїв, на хліб міняли. То крупів якихсь, то десь якогось зерничка, то де муки міняв за це. А один платок, такий красівий був розовий, такий красівий, це …шолковий, із пацьорками здоровий такий. Ну одним краєм тоді раньше оце зав’язувався, мода така була, шо здорові платки із тими о. А по йому цвіти зелені такі, листя зелене і рози по йому красні, а він сам розовий. І сестра ж ця моя старша, Паша, Царство їй Небесне. Коли батько набрав, то…ну…одежі ж цьої із сундука. Бо ж тоді гардеробів не було, тоді ж сундуки були от шо. А вона полізла та й украла той платок, украла той платок і положила. Ну батько ж не знав та й сів, та й поїхав. А потом приїжджає уже з продуктами та й каже матері «Яринко, – каже, – хтось украв у мене платок, нема платка того, не проміняв я, – каже, – хтось украв». А батько тіки поїхав, а сестра зараз же матері призналася, каже: «Ма, мені так жалко я, – каже, – той платок украла». А мама ж каже тоді батькові, каже: « Ніхто, Федю, його не вкрав, – каже, – його Паша витягла»,- каже. А він: «Ну раз вона витягла, значить не нада, – каже, – їй то хай він їй буде, хай значить він найменований її, – каже, – шо не буде на світі, а нехай її буде». А потом батько пішов конюхом робить о. Рвали ж, хати ж були під стріхою, не було ж тоді ше того. То стріху рвали і коней кормили тіх. То батько оце коняка здохне, і він одтягне на берег і туди….отак був сарай, а сюди до берега був бубер такий… Обдере ту коняку і то там.ж Ну шо ж як вона, як вона зголоду здохла, де ж там на ній м’ясо, шо ж там. Ну кісточок деяких там нарубає, то принесе. Ну а нутро вибирав батько, оце: печінку, там серце, льогкі. Уце все це, забере відро, і це ноччю ж принесе, шоб ніхто же не бачив. І мами ото тої юшки тих кісточок той накладе, а потом кусочок же той положить шо-небудь чи печінки, чи шо. І двохвідерний казан навере, ну нас же п’ятеро, як поросята. І ото тої юшки потіпаєш якась там уже крихоточка попадеться того ж того, а то тої юшки. І такечки жили. То макухи поїде батько та купе десь то базарі, то так і перебивалися. А потом весною начали коням возить бразу із пивзавода. І батько оце возьме юшку, зціде бочку потом. А гущі, уже густеньке таке, як каша воно, набере ноччю у відро, принесе і оце мама наваре, посоле, і оце ми їли у.
Брагу?
Брагу.
А вона була без алкоголю? Вона не була п’яна?
Нє,нє, брага, брага.
Не хмільна?
Ну це ж на пивзаводі робили. Коням же, коням возили ж її, напували ж коней. Ой, Господи милий. І горобці дерли по під стріхами та їли, і ховрашки весною ловили та їли, і ходили за сім кілометрів. Картошка була посажена у Весьоловкі от шо, ходили на степ перекопки та й картошки мерзлої накопають, насобирають. І пшеницю, як ми малі, то мама нам в’язок дві принесе у хату тої соломи. І то вибираєш де який кусо…колосочок найдеш і то пшеничкий назбираємо в якесь те жменьку. А мама із старшими дітками іде до скирти, і то там віють і колосочки деякі в соломи збирають. То вони більшенько зерничка принесуть. То тоже так оприска тої пшенички і той же казан води наллє, наваре і ото присоле. І оце ми тим їли.
Віра Федорівна, а як ви казали горобців під стріхи ловили? А як ви їх ловили, вони ж літають?
Ноччю вони ж сплять.
Хто?
Горобці. У норах, вони ж роблять нори у стріхи. Стріха ж була солом’яна. Вони ото роблять нори і отож сплять аж ноччю там. І ми оце драбину і пошол кругом хати. Смеркло, тікишо вже посідали. І пошол, раз руку ухватив, задавив, з’їв. Задавив, з’їв. А мамка тим часом то водички закип’ятить, попатра. Так як курей патра, накидає туда в казанок, попатра їх тих горобців, пообскублює той і в суп. Хіба такий добрий.
Смачні були?
Уу, то шо надо, з м’ясом же, де ж ви бачили.
А скажіть не ділились ви там…були якісь сім’ї, де голодніше було? З ними не ділились?
А оце же комуніст, шо я кажу, шо приходив зерно откидав, шо буряк откидав. Та в його був один син. І він же який же пайок їм давали, так він їв, ось шо. А ця дитина, бєдненьке, прийде до того, а мамі ж жалко. Мама сильно була у мене жаліслива людина така. І візьме ж йому насипе то. А батько каже: «Ти своїм дітям давай, шо ти». А вона ж каже: «Вона тоже дитина, їсточки тоже хоче». А тоді він прийшов, а той хлопчик уже пухлий. Прийшов і приніс йому кружок макухи. А воно бідненько одбило кусочок макухи, помню як його, і приносе нам, дає макуху. А мама: «Синочок, не нада, дєточка. Ну в тебе ж нема нічого, у нас хоч то те,то те, а у тебе ж немає нічого. Не нада, їж сам». Воно бідненьке пішло, поїло ту макуху і на утро вмер од тої макухи. Воно ж голодне було і на пустий желудок наїлося тої макухи, і вмер той хлопчик.
Так, це хлопчик цього комуніста?
Да, да, да. І мати…
Тобто комуніст морив голодом свою дитину?
Да, і мати, і мати ж вмерла у нього, бідна. Мати вмерла перла, перва, а воно бідненьке то так саме… Ну більшість вона до нас, бо ми ж отак хата з хатою жили. Це ж куми вони були. То воно ж ото гуляла з нами о та дитина. Ну з дєтства було тоє.
І шо ж це у вас у родині стосунки були? Ну кум і ото він настукав на вас?
Да.
І як після цього до нього ставились?
А він же ж тоді вже й не жив тутечки. Я не знаю, де він, де їхнє було кубло, де вони жили. Я не знаю, де вони були. Він не той, він вже прийшов, я ж вам… Все лежить уже готове, йшло так лягло і захололо…настіки. Особенно ми ходили. Дорога в нас була у цей, у Кіровоград…і лісок отако був. І вона так у стороні за… тєхнікум там був за мєханізації. Раньше там за цим тєхнікумом лісочок такий був. То там, хай Господь милує, ідеш і серце лопається. Дивишся лежить людина, представляєте собі. Думаєш от схватиться зараз та побіжить. Боялися. А в Аджамки, вродє би, я не бачила точно, ну казали люди, шо чоловік дітей їв, упіймає де дитину і їв дітей, різав.
А у вас в селі такого не було?
Не було, не було. В нас такого не було. А мерли страшне, страшне мерли.
А як із ними? Хто? Була якась бригада чи якісь люди спеціальні, які ті трупи…?
Ну оце ж посилають….Вмерла людина посилають, шоб її однесли і зарили же там на кладбіщі. А кладбіще у нас тут рядом єсть, близько. А от один Іван Несміян, він, Царство Небесне, вже не… І ше забулася ше яке, удвох одвезли ж ту жінку. Ну а самі ж слабі тоже, їсточки хочеться, а їм якесь пойочок давали. За це шо, шо ховали мертвих. Ну вони вирили тую ямку, а вона не влаза та баба. Вони взяли і посадили сидьмо отаково. А той закурили та, раньше ж цигарки робили, газета були. А він стоїть та й співав: «Ванька Химку хоронив, дав в руки газету, сам пропсуду получив і пішов до плазету». Пісню таку склав і стоїть там. Поспівав над тою бабою та й пішли ж додому. Тай пішов по всій вулиці ця то пісні. До сіх пор знають, хто чув.
Так шо їй дали газету в руки? Чи шо?
Ну він же ж, вони закурювали, вони ж удвуби. Ну аж з газети цигарки робили. Тоді ж газети.
Ну да.
І він узяв газети, уткнув у руки. Посадили ж утаково і їй газети в руку положив. А він стоїть та й пісню … і склав же «Ванька Химку хоронив». А він же Іван його було звуть, Несміян Іван. Каже: «Ванька Химку хоронив, дав в руки газету, сам пропсуду получив і пішов до плазету» І зразу склав вірш.
А ще якісь бували…
Не співали, бо тоді не до пісні було. Тоді більше люди плакали, чим співали.
Ну а все таки, бувало шось таке як оце ви зараз скалали? Шось таке. ну веселим його не назвеш звичайно, но якісь отакі трохи смішні сторони?
Ну, Бог сього знає, я не помню.
А газети до речі були тоді? От ви не пам’таєте, шо якісь газети? От ваші батьки читали у тридцять другому – тридцять третьому?
Газети то були, ну я ж не знаю. Я не знаю, шо там було іменно написано. Газети були, бо він же ж, він же ж з газети цигарку робив.
Ну от ваш батько.
І в батька, і в батька нашого були газети. Виписували тоді газети.
А шо за газети виписували?
У?
Не пам’ятаєте які газети були?
Нє, не пам’ятаю.
Ну батько ваш чита…, ви бачили, шоб він читав сидів ввечері?
Батько неграмотний.
А він же неграмотний. Так шо він випусав газети, шоби курити? Для курива, да?
Да.
А де курив в хаті чи наподвір’ї?
Де придеться. Він, він наподвір’ї чи той він у в хаті мало находився. Він сутки робив коло коней конюхом от. А судки як той це, як сутки дома їде по добичю, шось надо купить, шоб його шось з’їсточки. То їде в город на базар там, шось везе продасть, поміняє більше. Тоді не дуже на гроші, тоді більшість на міняли. Ну їсточки кажде хотіло.
Ну ви сказали, шо він аж у Миколаїв, а чого так далеко возив речі мінять?
А там, а там не було голоду. І там ці речі брали о, і дорогше платили о. Та батько поки привезе ту, те, шо на міняє за то. То мати лопається, день і ніч плаче, боялася, шоб батька не вбили. Були такі, батько ж прийде та розказує, шо були такі случаї, шо на станції вбивають. Убрав, убив чоловіка, у його забрав сей ходу.
А часто вас мучило відчуття голоду? От вночі там смоктали оце?
Аякже, аякже
Впливало на…
Ми той, ми, ми пухлі не були. Му пухлі не були. П’ятеро нас було. Ше один брат у мене був калічка на ножку, на пальчиками ходив. Не ставав на ножку. П’ятеро дітей.
А магазин був у селі? Магазин? Крамниця?
Та де там той магазин був.
От у тридцять другому-тридцять третьому не було магазину?
Нє.
Тобто купить ніде було? Нічого. Треба в город було їхать.
Тіко в город.
А коли відкрили магазин у селі?
Я не помню.
Не помните.
Не помню.
А кіно теж не привозили?
Уже, уже після голодовки це магазіни почалися. А тільки в якому році точно я не помню. А я знаю, шо вже, вже як стали людям давать хліба потрошку то, то вже стали. Ну вже хліб у людей став появляться, то тоді магазіни. Привозили туди і одежу привозили, матерію привозили. А мамин брат, мамин брат рідний у тому, робив на тому, на ерадромі. Я не знаю яку то він роботу виполняв, шось. Ну робив вобщєм мамин брат. Так мама сильно з цими братами. Два в неї було брата. Я не з них нікого, ніколи не знаю і не помню, шоб так жили мирно як вони жили. Вона одна ж, а їх два хлопці були, а у батьків їх троєчки було оце. Так ото. Там на аеродромі давали пайок о йому. І каждий місяць давали, от не помню чи по п’ять. О це та було чи по п’ять, чи по десять метрів ситця, як називалося матерія. То він оце получе ж той, ту матерію. Той, ну пайок, шо це йому дали. І уце обязательно одного разу перед празником, я тільки забула який був празник, і взяв він, дали йому ті тухлі парусолинки такі, женскі тухлі о. І спереду отако носочок кожою обшитий, і задничок кожою общитий, і пряжечка кожена. Як я наділа ті тухлі ж, вже ж я величенька правда була о. Як год десять, навєрно, було, уже була… Як я наділа ті тухлі, та як те…вийшла навулицю, то всі дівчата до мене чіплялися. Ох, красіві такі ж красіві, а які тепер якби той…не наділа б дитина, сказали: «Бери та сама їх неси». А мені тоді…а я тоді була на первому плані, бо тухлі дядько мені купив.
А який в вас одяг був? Ви дівчинка вісім там дев’ять років? І шо в вас за гардероб був тоді такий, який вдягали?
Ну тоє…були мішки, то шили із мішків спіднички о, і сорочки шили. Полотно, у мами полотна багацько було. А тоді ж була мода – полотно самі ткали. Самоткане полотно було. От хорошо було чухаться, як нападуть воші як шарнеш – повідлітають усі. А вошей було страшне! Нічого ж, нічого ж ніякого ж ні того…О то шо помиєшся, та мама сяде та поб’є, а ми мамі поб… одне одного. Скалася називалося скалася. А на роботу коли вийдемо, то одна одній. Посапаєм, посідаєм отдихать і пошла работать, воші бить в голові.
А до речі як часто мились взагалі? Бані ж не було?
Нє, водой. Яка там баня! У хаті, у ночвах от.
І як часто?
Каждої суботи. Оце каждої суботи казан води мама нагріває гарячої і тоді розводе, і по очєрєді… Оце тебе помила, вилила, другу сядує і оце п’ятьох покупала, сорочки чистеньки понадівала. Оце каждої суботи було так у нас.
І під час голоду теж оце ви дотримувались, милися?
Та під час голоду хто там…! Це коли не коли там. Це хто мог, а як бідненьке таке, шо то так і замурзане так і захолоне. Куди там було…до миття, як їсточки хочеться. І в нас же ж вивозили, а на шо ж куди здать, як і в нас же те саме було.
Ну як це було?
Ну забирали хліб із коморів о і везли на станцію. А хто командував? Чиї це були розпорядження? Хто його знає.
А де станція? Далеко була?
В Кіровограді.
А там ви бували? Не дивилися як згружають той хліб? А на станцію везли, кудись там його дальше везли, не знаєте?
Ну да, у вагони грузили із станції. Бо їздили ж люди начі. І оце під’їжджає та підвода, ізважилася от шо, і грузять у вагони. А куди везли, то…
Це вам батько розповідав? Чи ви самі бачили?
Нє, це… Та всі в нас, не то шо батько, і батько, всі люди в нас, всі ж знають. Це як…ну например, ось осьо вас послали їздовим. Осьо на тобі коні, бестарку, грузись і поганяй на станцію. Всі ж знали хто.
А шо таке «їздовий»?
У?
А шо це таке «їздовий»?
Ну той, шо киньми праве. Шохвер тепер у нас, у вас називається. А тоді був їздовий, бо він же на підводі і на конях, конякою ж їде…
Це благадаря Богу, шо батько наший робив на тому…на конюшні конюхом. Коло коней він це ж робив. Та йому давали ото трошки пайок по двісті грам каже ж, да по двісті хліба оцього ж кукурузяного, шо я кажує. Та коні пропадали, та батько, та ми ото то ховрашків, то горобців. Уже весна пішла і то води, і пішов на степ, а тоді такого було ховрашків, о то в нору вилив відро води – вискакує, бах убив. А ти сидиш над норою уже з бичем дожидаєш. Він тікі раз винернув, як побачить шо ти, ізразу раз назад, ше йому водички добавили. Нирнули, він обратно вискочив. Як уже вискочив, то старайся ото…
А чим били?
Бичем, палками, палками. Його ж так не вб’єш, він бистро бігає. Так його не доженеш і не вб’єш. Він сильно виструбує. Ви не знаєте як він?
Нє.
О, отакий, отако завбільшки. О ховрашки. Ну так з четверо. І риється в землю прямий… та нора…глибоко зариваються, от шо. І там сидять, живуть у ціх норах, а бігають вони, зерно їдять з того…ну по степу. Мишоловки були, собирали. Миші тоже наносять колосків того…в кучу отако, а потом загортають землею. І загорнуть отака куча получається. Найшов ту мишолоку, розгріб землю, а те все зібрав, перетер, перемолов, перемив. І ось тобі є й шо поїсти. То оце за мишоловками так ми день і ніч шурували. Як уже оце після жнив, як оце жнива начинається.
Ну це ж страшно мишу з’їсти? Вона ж смердить?
Хто?
Миша.
Ми не миші їли, ми шуровки їли. Це ми їли тіко корма, шо миша собі наносе на зіму запас. Запас, оце коли скосять, а тоді знаєте жаткою і кіньми косили. Колосків багацько оставалося на землі оце. А миші зносять, вони такі працьовиті. Оце нам наносять таку кучу колосків от миша. А потом загортають, загортають і загортають землею, і нагорне таку кучу землі. А ми вже: «Ага, є куча землі». Розрили зерно чи там…
А піти десь там на поле, вкрасти якогось там колосків?
Сильно судили.
Як це так?
Сильно судили за то як вкрадеш тої жмені. Шоб не крали. Як украдеш ту жмені зерна, например, такуво уже робиш, то по п’ять год давали, по два годи, по три годи. Ну хто скіки вкраде зерна. Кому скіки.
А звідки вони взнали, шо ви вкрали? Вони ж не рахували.
Я йду з роботу і торбинка вже в мене прив’язана десь там або в кармані десь. Перестрів бригадір, раз-два потрусив. І всьо, заявив і готово.
А, перевіряли?
Да.
Шо навіть у цей же час?
На дорозі, на дорозі, прямо оце на дорозі. Йдеш із роботи, на дорозі устрів, а вони ж спеціально той: «Ану, шо в тебе є, шо ти несеш?». От і всьо. Несеш, впіймалася, значить судять. Багато людей засужували.
А де цей суди відбувалися, в Кіровограді чи в селі?
В селі.
В селі?
Ну а де ж воно, в городі буде зерно?
Ні разу не бували, не бачили?
Кого?
На суді не були? Як судили людей? Як судили людей? Як це було?
Ні, не була, не була. Не бачила. Шо не бачила, то не бачила. Знаю, шо засужували людей, знаю.
І куди їх потім, в машину?
В тюрму садили.
Тюрьма. А де тюрма?
Та де там там машина була?! Хто там та машина! Коні та й всьо.
В когось із ваших близьких?
Якісь інші світи, країни, міста?
Я така була тупий баран, шо нікуда, нікуда. Та куди, куди ж би ми поїхали як нас п’ятеро, як мишенята. А батько робе сам. Тай збуться ше й це, а потом шо? Поїхать з голоду здохнуть.
А чогось вам хотілось все таки?
Нє, нє, даже й думки такої не було , і розговору в нашій сім’ї не було такого.
Віра Федорівна, а зараз ви поїхали кудись?
Куди?!… На кладбіще поїхала б до діда. Не хочеться вже самій жить, так скушно.
В Америку кудись чи в Канаду?
Нашо мені та Америка й Канада, мені й тут харашо. Нікуда не хочу.
Ну а все таки ви була дівчинка вам хотілося, не знаю… Вам хотілося, я не знаю, якихось ляльки, цукерки?
А ми ляльки самі робили.
Як це так?
Ми робили: головку зробимо із того…із тряпок о, ручки робимо, попришиваємо такі палички, ножки попри…і робили. Гуляли в хаток, у кукол, у кукол гуляли о. Савмі мєжду сабой. Наша ж сєм’я, п’ятеро душ. Компанія ж ціла. Гуляли.
Ну хоч, а в чому полягала ця гра? Ляльки, а сюжет якийсь, історія? От шо ви з цими ляльками робили?
Ну от прибираймо, робимо хатку їм. Там уквітчуємо чим-небудь…ну вже ж занімаємося там, зробим їм хатку, посадимо їх. А ту спать ложимо, а ту миємо. О це така забота в нас була.
А скажіть мені відверто кого ви більше любили батька чи матір?
Я обох любила. Я не можу сказать кого більше, я обох однаково любила. Мені однаково і батька жалко, і матір.
А кого боялись більше батька чи матір?
Нікого не боялась, нас батьки не били.
Не били вас?
Ии. Ми такі тружені були, ми сильно помагали їм. Ми ж як город висамать, ми як миші вискочили, раз-два те поле…старшеньке підсапує о. Ми ніколи, ніколи в світі батьки нас не…не обіжали. Ми понятіє не мали, шоб се на били. А було там, були у людей, шо били батьки. А той…а нігде, а нігде ми ниточки за свій вік ніхто нігде отакої ниточки ні в кого не взяли, нігде нічого не тронули. Батько нам сказав: «Мої діточки, не зачепайте нічого, то й не бійтеся нікого». І ми як запомнили ці слова батькові і всьо. Ми слухали батька свого.
І ви нікого не боїтеся?
Нє-е.
І зараз?
Та чого? Зараз боюся канєшно. Як улізли, обібрали ось-осьо…все в світі. То тепер, конєшно, боюся. Тепер боюсяі в хаті спать, як ніч настає, то сумно.
А про шо ви…от якби скажем, сказали вам, шо Бог, я не знаю, сказав: «Я виконає ваше одне бажання от саме заповітне». От шо ви попросили? Одне бажання от зараз.
Здоров’я, одного здоров’я просю, шоб мені дав Господь здоров’я. Я же… якби я могла, я б ше гори б вернула. Я б усе сісто робила, я сильно роблю роботу, люблю я трудиться.
А для України щоб ви попросили? Для всієї України, для всіх, хто тут живе в Україні?
Щастя і здоров’я тоже желаю, шоб люди були здорові і щасливі. О тоді буде… буде все, як буде здоров’я. А як здоров’я нема…