- Місце запису: село Домантове, Золотоніський район, Черкаська область;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Бакай Марія Радіївна, 1920 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Іванчкук Лариса;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Домантове, Золотоніський район, Черкаська область.
Звідкіля ви родом самі?
Домантівська.
Домантівська? І все життя тут так і прожили?
Так.
І в школу тут пішли?
Тут і в школу пішла. До голоду.
А коли це ви в школу, в якому році пішли?
В якому пішла? Уже у 32-му я вже ходила у 2 клас.
А ви якого року?
20-го. 88. 9-й.
А школа велика була?
Невелика була. Учнів було багато, а шкіл було аж 4. Три школи було. А то… Таке построїли були наче майстерня. А то в ковгоспі у канторі клас був один, а то в майстерні один клас був. а то церковна школа була. тоді ж така була. а тоді построїли нову. Це була до 4 класів. А тоді построїли нову, була до 7-ми класів. А вже в 8-й в нас ходили то в Голубівку, то в Дмитрівку, в другі села.
А церква… Ви кажете при церкві була школа ще?
А як же! Була.
А де церква була? В старому там селі?
В старому.
А де вона стояла?
У гарному місці стояла. Серед села і над водою. На горбику. Гарна церква. Здорова церква була. Висока. На другому місці на окраїні була в нас церква. Святощана.
А на першому хто був?
Не знаю.
А сім’я у вас велика була?
Ні. У батьків?
У батьків, так.
Четверо нас було усіх. Двоє дітей, син і я. Брат і я.
Тоюто двоє батьків і двоє вас.
Так.
А брат старший чи менший був?
Менший був на 5 год.
А як брата звали?
Як шо?
Брата як звали?
Іван. Ваня. Вмер. Два годи як умер.
А будиноу у вас великий був?
Будинок?
У батьків. Де ви жили.
Та як оцей тут.
А обістя? Город, певно ж, був.
Города в нас не було. В нас дуже батько з бідного двору. Там два брата жило в однім горді. Ну і з цим братом дід, баба жили. Ще дівчата були незаміжні. Дядько жинивсь… Одному братові купили хату коло води, коло сухпою там. А мій батько ворудю построївся з дідом, під братом. А дід дава по грядочці всім. було в діда багато дітей. А грядок всього двадцять сотих.
А як же вони могли хату купить, як ви кажете бідні були?
Ну, купили, купили. Така хата вона над водою була, города не було.
Так це ви там народилися?
Нє, я не там, жили в городі… в нас хата була так як оце і в мене, під желізом хата. Клуня була, сарай був, сад, хазяйство держали, корова, свині, овечки, коняка була до колективізації. Кінь був гарний жеребець.
Не стало ж хліба.
А як не стало?
Продавали, продали стільки слєдувало, опять, опять продавали, продавали, поки продали все. І стали люди голодувать.
Ви кажете продавали, то це значить гроші вам давали?
Так, хто там давав, дешево здавали… і тепер же ж здають, нам же грошей ніхто не дає. Продають же хліб.
А як же ви його здавали? Самі ходили здавали?
Та хто там… дешево здавали. У людей забирали хліб, а дешево здавали, а в людей забірали… У людей хліба ніякого не оставалося. У горшку була вода… і те висипали. Квасолі невдержеш, все забірали і усьо. Приїжджали, забірали.
А хто приїжджав?
Опулномочені єсть, то партійні… і забірають.
То з вашого села?
І з нашого, були опулномочені десь з району людей присилали. А то наші були люди, хлопці, баби були такі шо…
І шо вони приходили до своїх людей і забирали? Як же це можна було?
Ееее, забірали все… не запишешся в колгосп, то і одежу заберуть, і з хати виженуть.
А батьки в колгоспі були?
Да. Батько довго не писався в колгопс, а на батькові остановлялися люди… хай як рада запишеться, то і ми будемо писатися… а батько… та я, рєбята запишусь коли угодно. І получилося, що таки записалися в колгосп, бо ходили по селі і забиради усе кожухи, одежу, рядна. І таки батька записали і зразу так бригадиром поставили.
Бригадіром чого?
Бригадіром… ну це ж буде колгосп… Поставили батька бридіром. Село велике було, дев`ять бригад було. В кожній бригаді свій бригадір. Земля розділена на бригади: “Степова”, “Сінокоси”. Батька двадцять п’ять років бригадіром був.
А шо ви з братом робили в цей час коли забирали коня?
Шо ми робили? Ми ше були ж невеликі.
Ну, то чим ви займалися? Грали, чи бігли за конякою?
Та ні, ше розбірали, а потом звели-звели… а потім баби пішли і позабірали… батька й матір не було вдома… і я тоже пішла потім… то привела свого жеребця додому, вона за конюшню, а він здоровенний сірий такий, так дунув з тієї конюшні. Так побіг і до людей додому, як гунув туди… то люди потім з погріба виводили того коня. Ну ми ше були невеликі.
А батьки не сварили, шо ви так забрали того коня?
Та може і шось казали… та шо, як люди ведуть, то і я пішла. У нас в селі був найкращий кінь, жеребець був здоровий сірий такий, віз зробили, все покрасили…
А як жеребця звали?
Кого?
Жеребця як звали.
Жеребця? Сірий, бо він сірий такий був.
То так він у вас і залишився?
Та, хто там… на другий день і одвели. Де в городі були великі повітки, то там організовували і конюшні і бригади. Коні ставили, воли були, то води ставили… а потім ше стали строїти конюшні… сушарки… коноплі.
А як так спричинилося, шо голод став?
Ну хліба ж не було, хліб забрали… і в каждої люди тоді не вродила була городина. А хліб забрали. В кого була картоплина, чи бурячок… а хліб забрали… акацію потім почали їсти, бур’яни всякі. А як вже не стало хліба, то почали люди вже пухнуть. І стали в кажного ноги, голови пухнуть, вода з ніг біжить… а ще ж на роботу гнали. Йде людина, а вода біжить…
А всі люди позаписувалися в колгосп?
Ні, не всі. Були такі, шо не осталися одноосібниками доконця своєї жізні.
І що їм нічого не було?
Обкрадали їх, обкрадали… і платилися, в тюрмах сиділи. Один чоловік п`ять год сидів, і п’ятеро дітей в них було…
А ті шо багатші були в селі, куркулями їх називали, були такі?
Були, та їх розкуркулювали, вигонили з хати людей. Які вони куркулі? Господи. Сім’ї були, земелька була в людей. Люди сім’ї держали. Тоді в людей сім’ї такі були шо по десять душ, дванадцять, по восім. Вирощували своїх дітей, синів, дочок. Держали тоді худобу, щоб було шо їсти, держали шоб і коні були або воли. Там пас чи пару, та й коней пару. Та й то куркуль. А тоді… це ще до колективізації… це ж воно ще з п`ятнадцяти годів почалося… Ще переходили тоді банди разні, зелені, красні і керенки…
Марія Радіївна, а ви ще розкажіть мені за своїх сусідів. Коли була колективізація, шо так усі зібралися і пішли в колгосп?
Пішли.
А такі, шо не пішли, Ви казали були?
Ті шо не пішли, то вони й не йшли. Їх обкладали тягарями, позабирали скотину, корову заберуть, там шо є заберуть. Обкладуть. Не оплатиться, то одережу заберуть. Вивозять на базар, вилазить на трибуну і продає хто больше. Продає платок, продає там юбку чи кожух, чи шо. Люди купують.
А Ви казали шо там були великі сім’ї, то як же ж вони виживали, ці люди?
Сім’ї виживали так: де виживали, а де померли. Скільки ж померло, боже. У моєї дядини, батькового брата, вмер брат батьків, вмер син. Ось дівчина, була 8 год дівчині, тоже вмерла. До неї сходю, то таке пухле, пухле. А дядина отака сама і йде картоплю полоть, а дівчину ту поставила в лантух, в мішок, взяла на плечі і принесла на гроби живу. І спустила її. Яма ше пуста була викопана зранку. Вона її спустила, вона так собі по стінці посунулась так і сиділа, питається:
- А куди ж ти мамо йдеш?
- Піду картоплю полоть.
- А я тут довго буду?
Вона розвернулась і пішла. Тоді в людей жалю ніякого не було. А прийшла вже вона ввечері з роботи зайшла, там вже повна яма людей, її там задавили. Ото таке було.
Страсть одна була, а не голодовка, страсть. Коло нас по сусідству жив один піп. Вмер. Було двоє дівчаток. Дівчата були такі як я. Одна трошки менша, а одна така як я. Ось біжить Люда: “Марусю, Марусю іди, бо мати вже вмерла.” Пішла я.
А одноосібник, оце був з конякою, він в колгосп записався, і він оце вивозив чисто до гробів перевіз, цей чоловік підводою. Ми ж ту маточку забрали тягли вже з печі. Прийшов той чоловік дубина Гриша. Винесли її на віз. Без труни, без нічого, накрили її платком і поїхав. Ось пройшло днів два чи три. Коли опять гукають ті дівчата: “Марусю, йди вже батько вмер на печі”. Пішла. Підвода приїхала. Зняли ми його на лежанку, забрали, однесли на підводу поклали. Коли чоловік на глині, купа глини, там привезена для мазки, тоже сусід Максим сидить мертвий. Забрали того Масимана на ту підводу, повезли.
За хатою тоже були пани. Пан Чайковський був. Був Палкен, Зубунець і Чайковський. І в Чайковського вмерла жінка. Він женився на другій, а діти були від першої.Син вмер. Вони заховали його, у них дом великий був, дощений, такий, як церква. То в підвалі заховали, на гроби, бо це ж панський син. Великий парубок був помер. То в їх така була притча, як він оженився вже, а дві дівчат було, дві наймички було. То вони тих дівчат гляділи. А то ж вони і кухарками були і старіли і все для сім’ї. А ця дівчина одна є, у залі спала, коли чує по залі хтось ходить. Коло бухвета носить посуду на стіл, розклада, вилки брязкають, ложки брязкають. І прийшло та як надавило їй. Вона якось вмостила, шо перехрестилася так. Ну вона встала і де ділося. Вона сказла, що там спать більше не буде. Батько не повірив, пішов з цією молодицею туди спать у ту залу. Полягали, до 12 долежали. Опять батько чує, шо на стіл носе, носе з бухвета посуду.. Брязка сюди, туди. Батько вже знав, шо хреститись треба. Батько чує, а та молодиця спить, не чує нічого. Вона чужа, їй це не догодило. То так вони жили тоді. Батько тоже же ж. А тоді вони посвятили той дом. А батюшка каже:
- Хто у Вас є захований в домі?
- Син в підвалі.
- Немедліно викопать і завести на гроби і запечатать на гробах.
А скажіть, будь ласка, Ви кажете, шо навіть хоронили без гробів, без нічого. А якось священики були шоб якось отспівать цих людей, шо помирали?
Не було нікого, нічого. Люди мерли. От я йшла до баби, а одна жіночка стояла коло сарая, сарай на вулиці стояв. І вона стояла. Я доходжу, а вона там присідала, присіда, присіда. Каже, щоб я її підвела. А я її підвожу. Вона гнеться, гнеться. Просить її піддержати. Ой умератиму. Так я ї піддержувала і посунулась і вмерла. І зі школи йшла дядько тоже під лісом так держиться за хлівртки. Здоровий такий мужик. І так то присяде, то підведетья, то присяде, то підведеться. Я доходжу а він: “Дівчино, придерж мене”. Я так зайшла з за спини, взяла за боки. Коли він сунеться, суниться та тіки не на мене, якось проз мене. Очі такі стали самі білки. Все чоловічка нема, не стало, вмер.
А де ховали? Там де цвинтар був чи в якось іншому місці?
Ні, там на гробах, де був цвинтар. Ями копали великі. І ото повні ями понакладають. Ніхто за ними не плакав, ніхто. Не було жалю в людей ніякого. З’їли в діда, там було, і повилазять на вулиці і понахиляються: “Дайте хліба, дайте хліба. Дайте буряка, буряка. Водички, водички”. З них та тече, така ручечка. Ото поки просе, просе. Виправилася і нема.
А як же ж Ваша сім’я вижила?
В нас якось в голод грядка вродила. Ми ше людям давали. Ми давали багацько. Материні були подруги, сусіда, оце шо за хатою жили, шо це були панські. То двоє там померло: бариня і дочка. А четверо ми вигодували. І так і вижили. Ну були пухлі. У нас же ж теж не було хліба ніякого, ніде. Ото як мандриків де напечуть. Я йду в школу, то вони мені торбинку зшита, шоб гострячок, таку покладуть, то я принесу, покладу під парту, а тоді на уроці присяду і ті мандрики викладу під парту, шапочку на голову. А воно ж все в тісті. То вчителька каже: “Шо там таке?”. А я кажу, шо то ручка впала. А всі ж глянули, бачать, шо я ті мандрики маю та регочуться хлопці, дівчата. От так і вижили. Тоже пухлі були і у нас. І матері, і батько в усих. Хліба ж не їли, а то таке їли. А тоді, як в школу я ходила, прийшла вже весна. Пішли діти цибульку рвати заячу, бурячки копать там на Пістках. Таке їсти. А тоді як дожили вже до жита, то вже ше інакше жизнь була. Вже кожна мати висуше, змеле в жорнах, напече. Як пать забрала дітей і людей. Як хліба з’їли і поотравлялись.
А Ви мені сказали, шо ваші батьки комусь допомагали?
Сусідам.
Сусідам? А до себе закликали чи їм носили?
До нас ходили. В нас і воду брали. Ну сусіди, жили рядишком. Оце батюшка спереду жив, а то за хатою оця хата і друга така сама ж хата. Тоже там чоловік умер і двох дівчат померли. А в тої остались, жінка осталася. Ну так пожила. Організм ж не в кожної людини однаковий.
А ото Ви кажете, шо священик був, то шо церква в селі працювала?
Ну священик був і церква була. Священик уже вмер, а церква стояла. В церкву вже ніхто не ходив, церква стояла. Ніхто й не правив.
Ну Ви кажете в 30-ті роки був священик. І сім’я його була, Ви кажете, помагали. То він в селі був?
Ну була. Він правив поки здужав. То ніхто не ходив. Ну душ дві-три. Хто в церкву йде коли воно голодне?
А в 30-ті роки хтось намагався поїхати з села? Десь в місто кудись?
Ні, їздили тіки по хліб, одежу продавати, серги там чи хрестик, чи там цепочка була в людини, то це їздили. А на заробітки ніхто нікуди не їздив. А куди б вони їхали, як народ увесь негоден? Хто поїде?
А де продавали, Ви оце кажете, хрестик чи цепочка? Де продавали?
В Москві.
Що звідси прямо з цього села їздили?
Да і здавали.
А у Київ?
Може, хто і в Київ одвіз. Я не буду Вам казати. Тепер це не можеш знать хто куди возив.
А де здавали? Кому здавали? На базарі продавали чи якомусь..?
Ні, ні. То магазіни. Там в магазинах хліб був, мука була, хліб печений був. Люди здавали як є у нього золото, то привезе мішок борошна чи там чого. Було. Тіки не в нас, не на Україні, на Україні не було хліба.
Ну хліба, то не було, а в когось може якась іконка була чи золотий хрестик, чи обручка золота?
Ну це таке як возили, то давали, продавали, так міняли. Скіки вони оцінять там золота, а стільки оцінений там хліб, чи борошно, чи крупа яка. Був хліб тільки не в нас, в нас не було. Їздили, возили. У запад довозили тряпки, сорочки повишивані, корсети возили тоже. А тоді до 47-го году дойшло. Голодовочка підскочила і в 47-му году.
Зрозуміло. А скажіть, як Ви сказали, Марія Радіївна, шо Сталін винен. А як Ви для себе думаєте, шо він таке зробив, шоб ця голодовка була?
Шо зробив? Зробив спеціально, шоб ця Україна вимерла. Це спеціально було зроблено.
А чому?
А того, шо може вони хотіли, шоб земля попала в росію.
Яка земля?
Ну на якій ми робили, на якій жили.
Росія ж велика країна, там же багато землі.
Ну так шо, шо багато? І багато забрали.
А чого ж то він хотів так українську землю забрати?
Чого? Бо земля – це ж кормітелька, кормильниця. А в їх там які землі були? Ну землі воно і шо? І хотіли, шоб люди вимерли і зробили так. І вони померли, бо без хліба жили.
А чим же така земля українська хороша, шо вони її хотіли?
А її лучої ніде нема, бо це вона на Україні по всім світу. За цю землю, хто зна шо буде, як воно буде на світі. На Україні така земля, шо нема такої ніде.
А чому? Чим же вона така хороша?
Ну і хліб вирощують, і сіна були, і хліби були, і табаки були, і коноплі були. Багато, така земля дорога, шо.. ну як де на низу або де на пісках, то там вже ж не така. А як оце така земля степова, то дорога земля.
А в Домантові земля хороша була?
Хароша. Тіки вода топила.