1. Місце запису: село Острів Овруцький район Житомирська область;
2. Дата запису: 23.11.2002 р.;
3. Хто записав: Герасимчук Ігор Володимирович;
4. Респондент: Авраменко Олена Миколаївна, 1923 р.н., народилась в селі Острів Овруцького району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Острів Овруцького району Житомирської області.

В нас в селі була воєнна частина. В мого батька був конь його заставляли вивозити померлих людей від воєної частини. Біля воєнної частини була яма в яку виливали помиї і люди приходили туди їсти. Їли цю їжу і наверно отравлялися і помирали. В мого батька вже не було сил вивозити цих людей, і він казав щоб його тоже кинули на цей віз і вивезли на кладбище. Людей вивозили на кладбище де їх кидали в ями і закопували.

Біля нас жила одна сім`я досить велика. В них був син Стьопка, який вже був присмерті. В нас була корова, моя мати взнала що Стопка вже помирає з голоду і наробила пампушок може там ті помпушки тільки були закрашені тим молоком але вона накидала їх в миску не буже багато і понесла їм. Коли вона зашла до них в дом і ті діти побачили цю миску з їдою вони похватали їх що мати невспіла нічого сказати. Воно все з`їли і Стьопі нічого не залишилось. На другий день він помер.

Біля нас жили сусіди які мали двох синів один з них помер від голоду. А інший лежав на печі вже ледь ледь дихав. По селу ходив Ілюха він збирав налоги. Тут він заходить в цей дом і говорить щоб вони платили налог. Батько каже що в нас нема нічого щоб заплатити йому, той каже що відправить їх нависелку. Тоді батько бере одного померлого сина і кладе йому в ноги – оце один налог, а другий на печі.

1. Місце запису: село Прибужжя Доманівський район Миколаївська область;
2. Дата запису: 29.08.2009 р.;
3. Хто записав: Щербина Юлія Сергіївна;
4. Респондент: Бабак Микола Давидович, 15.08.1925 р.н., народилась в селі Прибужжя Доманівського району Миколаївської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Прибужжя Доманівського району Миколаївської області.

Сам я корінний житель. Народився 15 серпня 1925 року, в мене було ще дві сестри. Наша хата була на цій же вулиці де я живу ( вулиця Чапаєва). Батько мій 1900 р, звали його дід Давид Миколайович був кучером. Голода як такого наша сім`я не зазнала, бо мати Мотрона Федорівна (дівоче прізвище Золошина) працювала в пекарні. Пекарня була біля річки, мати завжди мала трохи хліба. А я малим ще був приходив до матері і потай, щоб ніхто не побачив, за це суворо наказували носив хліб дітям із дитячого будинку (дитячий будинок знаходився поруч із пекарнею). Вони, діти, були дуже раді, що хоч трохи поїдять, а мені було дуже приємно, що я хоч чимось зміг помогти знедоленим дітям. Коли я приїхав в детдом, то вони як ото мухи так і вони до мене зліталися.

1. Місце запису: село Дідовичі Новоград-Волинський району Житомирська область;
2. Дата запису:08.2002 р.;
3. Хто записав: Бульбонюк Ярослав ;
4. Респондент: Деюн Марина Миколаївна, 1925 р.н., народилась в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

В 33-му році на Україні великий голод був. І у нас в селі люди голодали. Наша сім`я тоді вся вижила, бо мій старший брат Микита в коморі колгоспній робив. То крупи принеси, то муки. Через границю брати ходили в Западну Україну, відти приносили їжу – родичі передавали. Люди в селі тоді носили хто як – в кого щось було приховане, ті лучче жили, в кого нічого не було або сім`я була велика, жили погано. На кінці села жила сім`я Степанюків, велика сім`я була. То Тихон, їх батько, ходив на скотомогильник – туди, де мертвих корів і свиней з колгоспу закопували. Він відкопував їх, м`ясо приносив додому і солив в бочках. Потім його зловили і посадили в тюрму, бо то було м`ясо з больної худоби. Діти його потім і гнилу картоплю збирали і буряки, кропиву рвали, лободу і все те їли. Ніхто з них не помер – всі вижили. І після війни був голод, але вже не такий страшний. Мій молодий брат Іван тоді в Германії служив, присилав нам і матерію і одежу. Візьму шинель чи маринатку, занесу в город, на базарі продам і куплю круп чи олії. Так багато людей робили.

1. Місце запису: село Дідовичі Новоград-Волинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: Бульбонюк Ярослав;
4. Респондент: Гуменюк Микола Іванович, 1923 р.н., народилась в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

В 33-му мегі було 10 років, і я пам`ятаю все добре. Батько мій в колгоспі бригадиром працював, додому дещо приносив і ми не голодали. В селі були такі, хто помер, але небагато – діти і старики. Мій брат їздив до тітки в Житомир, то розказував, що бачив померлих з голоду людей біля самої залізної дороги. Вони в город тікали, але слабі були і не зійшли. У нас тоді недалеко границя проходила з Польшею, розказували, що люди з нашого села ту границю переходили і брали там харчі в родичів, бо там голоду не було. Кажуть, що активісти все забирали в людей, але це неправда, частину оставляли. В кого сім`я велика була, то їм того не хватило, вони бур`ян рвали, кропиву, кору з дерев дерли і їли. Було такі, що на стороні крали. Одного такого люди вбили.

Після війни голод тоді був. Все було розвалене, розрушене, мужчин багато загинуло, я вернувся з війни скалічений. Але і той голод ми пережили. Війна – то було саме страшне, але вона минула і ми вірили, що добре жити будем.

1. Місце запису: село Підлуби Ємільчинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 13.07.2009 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Загребельна Катерина Іванівна, 06.08.1923 р.н., народилась в селі Білоусівка Вознесенського району Миколаївської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Білоусівка Вознесенського району Миколаївської області.

Моє дівоче прізвище Дудник. В 1932-33 роках мені було 9-10 років (Я 1923 р. народження). Сім`я була велика: батько, мати, 4 братів, 2 сестри, всього 8 чоловік. Я найменша, ходила до школи.

Пам`ятаю, що я постійно хотіла їсти. Голодними йшли до школи, а там нам сторож, пам`ятаю, що його звали дід Гриша, вже готував для нас чай і кип`ятив воду з гілочками вишні, яблуні, сосни, і ми пили такий чай.

Ми жили на берегу р. Південний Буг, але виловлювати рибу не дозволяли, за це наказували. Це були дуже важкі часи для сім`ї, але люди допомогали один одному. Прізвища людей, що особисто допомогали, не пам`ятаю.

1. Місце запису: місто Малин Малинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2002 р.;
3. Хто записав: Чумак Марина;
4. Респондент: Лузанчук Анастасія Данилівна, 1924 р.н., народилась в селі Гуто-Мар`ятин Народницького району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Гуто-Мар`ятин Народницького району Житомирської області.

Я жила в селі Гуто – Мар`ятин, це був Базарський, а зараз Народницький район. Мені було 8 років, ще в школу не ходила. Як колгосп організувався – то всі добровільно все віддавали – ми отдали воза, плуга, – це по рассказах матері. Ми зразу пішли в колгосп і отдали все, остались корова, теля і порося. А з голоду ми не умирали. Робили – то й мали. Так заре і тепер. Хто робить, не п`є, той і має. У нашому селі, хто не йшов у колгосп у того і забирали. А у нас корову оставили, порося оставили, садиба була, земля була . З голоду не пухли – бо робили. А була така сім`я – їх четверо було – були не хазяйки, були лениві, курили, нічого не робили. То двоє померли.

Не мерли люди, були землі добриє, робили люди. Мерли, але не так покотом як в інших селах. Цю голодовку крутили прихвосні, що були у Сталіна. Це були погані люди, злодії. А Сталін не їздив, не бачив, а вони не бачили, це войни винні. Багато людей померло не зробивши перший укус, да наїлися, да померли, бо жито ще сире. Я сама збирала гнилу картошку, да молодої липи нашморгаєм, да якогось коржа спекли да і жили.

В 46 році засуха була. Голод був я ходила 12 кілометрів у Базар на роботу пішки, бо не було що взять їсти, якщо іти на квартиру жить. Робить – робили крепко, вихідний тільки у неділю. Страдали дуже люди, але з голоду не мерли. Не помню в якому році чи в 47-му чи в 48-му ударив мороз, а картопля вже висока була – і картопля померзла і липки почорніли, але пришла погода, да картопля одішла, листя чорня з липок осипалось, нове виросло.

Я  в колгоспі робила на багатьох роботах в 15 років. Коли давали пайок. Так і жили люди.

1. Місце запису: село Дідовичі Новоград-Волинський району Житомирська область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: Бульбонюк Ярослав;
4. Респондент: Мартинюк Оксана Василівна, 1924 р.н., народилась в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

В 32-му році був неврожай, колгосп не виконав плану заготівлі зерна, тому забирали в людей. Брали не тільки зерно – забирали і картоплю, і крупи. Ходили забирати активісти, такі люди погані були, не хочеться і згадувать їх. Приходили і до нас але батько встиг закопати частину зерна. Часи тоді важки були – сусід доносив на сусіда про сховане зерно. Але хвалить Бога того, що батько сховав, не знайшли. На нашій вулиці була сім`я Тихонюків, було в їх 6 дітей. Батьки в колгоспі робили, але сім`ю прогодувати не могли, двойко дыток найменших в них померло. Був ще такий дід Петро, сам жив, родичів у нього не було, так сам і помер в хаті, бо їсти не було нічого. Але яка вже була радость як зібрали новий врожай! Я від недоїдання така суха була, одні кості і багато людей від голоду ледве ходили. Новий урожай нас спас. Після війни тоже голод був, але не такий страшний. Тоді тоже неврожай був і німці все повивозили. Багато людей погибло на війні. Всі чоловіки, хто був грамотніший погибли. Землю баби обробляли і каліки. Багато чоловіків з Германії через 2-3 роки після війни повернулись.

1. Місце запису: село Дідовичі Новоград-Волинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: Бульбонюк Ярослав;
4. Респондент: Пасічник Микола Тимофійович, 1927 р.н., народився в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

32-й рік був неврожайним, тому в 33-му почався голод. Люди зберігали зерно для посіву, але колгоспне начальство його відбирало, щоб виконати план хлібозаготівель. Я пам`ятаю як прийшов до нас бригадир Григорій з  2-ма чоловіками. Він наказав батьку віддати все зерно і картоплю. Мати почала плакати, вона кричала, що ми помремо з голоду. Один з чоловіків, що прийшов з Григорієм тоже сказав, що забирати всього не модна. Вони забрали не все, але залишили дуже мало. Нам прийшлося просити їсти у сусідів, але в їх їжу теж забрали. Мене з 2-ма сестричками мама відвела до нашої баби в сусіднє село. Один з її синів був командиром в Красній Армії і її господарства начальство не чіпало. Так ми і залишились живими. Багато дітей в селі померло, помер тоді і хлопчик Коля, що жив по-сусідству, ми з ним дуже дружили. Померла батькова мати – баба Василинка. І Григорія, що ходив і забирав в людей зерно і картоплю, не стало – потонув у болоті, люди казали, що то мабудь хтось його втопив, катюгу. Отаких людей земля носила, неграмотні, а стали начальством, цервки руйнували, рубали ікони, доносили на людей, хазяїв всіх розкурулили.

1. Місце запису: село Дідовичі Новоград-Волинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 05.08.2002 р.;
3. Хто записав: Бульбонюк Ярослав ;
4. Респондент: Савчук Горпина Микитівна, 1928 р.н., народилась в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області.

Голодомор 33-го я помню погано, бо була ще мала. Люди казали, що десь в других селах голод був великий, в одному селі мати вбила свою дитину і з`їла. Тут люди якось перебивались хоч і важко було. Помню була у нас сусідка, баба Ганя, збирала на колгоспному полі гнилу картоплю, терла її, мішала з мукою і робила такі картоплянці. У нас було трохи муки, картоплі і пасолі, тому ми не дуже голодали. Мати моя вміла щось приготувати і ми не дуже голодували. Тільки навесні 33-го року почався справжній голод, бо за зиму все поїли і не було більше нічого, але появився бур`ян всякий – лобода, кропива, то люди його їли. Моя мати кришила лободу, мішала з половою і пекла млинці. Дехто засіяв озимину і вона весною зійшла, то люди ходили красити. В селі був один злодюга Лук`ян Кривий, ходив до людей красти їжу. Весною на городі його зловили – крав паростки жита. Там його і вбили. Весною трохи людей померло, в основному діти. В кого багато дітей було, то не могли їх прогодувати. В колгоспі давали на трудодні мало, то люди худобу різали і їли. А в нас корова осталась. Що їй казать важко було жити, важко. Тільки перед війною стали добре жити. Ото пожили пару років пару років перед війною, а потім знов розруха. В 46-му році був неврожай, літо дощове було, все повимокало. Худоби мало було, землю орали коровами. Брали корови у людей, бо колгоспні худі були, одні ребра, тільки борони могли тягнуть. Але пережили і той голод, перебідували. Война вже кінчилась і всі вірили, що як все відбудуємо, то добре жити будемо.

1. Місце запису: село Острів Овруцький район Житомирська область;
2. Дата запису:26.08.2003 р.;
3. Хто записав: Чорна Фаїна Олексіївна;
4. Респондент: Чорна Раїса Миколаївна, 04.01.1930 р.н., народилась в селі Прибужжя Доманівського району Миколаївської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Острів Овруцького району Житомирської області.

Мій батько Григорій Микола Іванович, 1901 р.н., учився в Полтаві і його направили працювати зоотехніком в совхоз Акмененські ставки. В сім`ї було троє дітей, я і сестра ( Люся) з братом ( Віля 1928 р.н.). Мати моя (Пелагея Григорівна Пригаріна/ Бурянківська) була безграмотна, тоді був такий час, що майже всі були безграмотні. Не було ні що сказати, ні в кого спитати. В часи Голодомору люди всі як могли так і виживали, що мали те і їли. Пам`ятаю, що їли різні бур`яни: лободу, щир, коріння, ягоди, гльоду, шипшини, терену. Якщо на селі вмирав якийсь кінь з голоду, то люди наче ті вовки роздирали того коня на шматочки і там же і з`їдали.

В місті було що кушати, але де ж ті гроші взять, хіба що виміняти на щось. Та й у містах теж був страшний голод. Померлих від голоду людей ховали у великій спільній ямі. Ми на проводки (перша неділя після Пасхи, завжди поминаємо всіх загиблих людей у ці страшні роки).

У ці страшні роки люди ніби дичавіли, але знаходилися й такі добродушні, які віддали останній шмат хліба ділили наполовину з людьми, які знаходилися поблизу (сусідами) й потребували допомоги.

Одного разу моя мати Пелагея Григорівна Пригаріна 1898 р.н.) поверталася із совхозу на каталі (двухколісна бричка) і побачила, що на обочині лежав чоловік, він вже був майже мертвий. Мама дала йому молока і шматом хліба. Він почав пити молоко і прямо ним давився, а мати йому каже – Їж не багато, бо кишки вздуються, а остальне потім. Цей чоловік так і зробив. Пройшли роки і він знайшов нашу сім`ю, дуже благодорив мою матір, що врятувала йому життя.