- Місце запису: село Андрієво-Іванівка Миколаївський район Одеська область;
- Дата запису: 12.07.2008 р.;
- Хто записав: Гетманець Святослав Анатолійович;
- Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 33-35;
- Респондент: Рожнова Анастасія Миколаївна, 1930 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Андрієво-Іванівка Миколаївського району Одеської області.
Врожай був, та закривали. Не можу казати, мені було три годіки, я не добре помню, я сиділа в хаті, покидала мене мати, ходила по степу, шукала качанчики кукурузки, щоб зварити якийсь бульйон чи лагуру, ходили попід скирди. Четверо нас осталось, батька забрали у 33 году, ні за що, він пас свині та збирав мишоловок, мама поклала в піч сушити, здерти і зварити дітям якусь таку латуру. Та вони прийшли, відкрили ту піч, випотрошили і забрали батька, а мені було, я ж кажу, три годи, старшому самому сім год. Я не ходила, мама брала брата і ходила з ним на степ, і по болоті ходили ввечері. А мені наказували сидіти на печі і нікуди не виходити. Каже: «Будуть приходити трусити, а ти не давай». Бо на печі висіли торбиночки, там якась крупа чи якась макуха побита, а потом фасолька чи горох там для дітей. То що я могла зробити, як вони приходили свої, та вже сільські, нема вже їх на цім світі, земля не прийме. Самі забирали, даже стягали там де як клійоночка на столі, матерія яка – стягали, забирали. Була коровка, коровку тоді забрали. Я не помню, скільки їх ходилб: Мама розказувала, що ходили ноччю, стукали в дворі. А открили, то вони стукали кругом, такі були залізні кльочки, стукали, щоб найти хліб. У свекрухи моєї було 5 дітей, та вони прийшли ноччею, викинули з хати, бо в неї хата була під черепицею, то вони считали, що це куркулі. Та мама мого чоловіка кричала криком, щоб забирали тоді і дітей, бо чим вона буде їх кормити, 5 дітей, і чоловіка теж забрали, у 37-му році.
Хто входив до бригади?
Мама розказувала, що вони були в пошані за те, що вони служили в КГБ, то що приїздить чорний ворон, що ночкою ходили. Вас визивають у контору начебто, а так узяли турнули у той чорний ворон та забрали. Не знаєш навіть на сьогоднішній день, де вони, що, де їхні ко стопки гниють. Ми жили у селі, та наше село розорилося. Сюди ми переїхали у 77 году, я вже була замужем. Нічого в тих, що ходили, не було, ніяких документів, сільські. Жінка йшла у больницю нести чоловіку з другого села, та проходила коло нашого села, та повиходили, зарази, і забрали все, що вона у больницю несла. Ну якби я сказала, хто йшов у тій команді, ще я одного його знаю, мені мама розказувала. У нього було троє дітей, жінка померла в нього. Ну він жив, як усі люди жили, а такий сильно строгий, такий був злющий, що я ж кажу, забирав. Грищенко Іван. Дежурив один у конторі, той вижив. Та розказував, що був заховав того зерна у штанину, вони знайшли, забрали ще й побили. Зброї в них не було, тільки палки. Люди боялися боронитися, боялися, що як будуть щось казати, то тоже чорний ворон під’їде та заберуть. Повисипали десь аж на Соловки. Ноччю ходили людей забирати, вдень ходили хліб трусити. Мама казала, викопають десь ямку на городі, заховають там і не знайдуть, а потім доставали потихеньку, аби зварити латуру ту. Як варилася: чи жито подеруть, чи пшеничку, чи кукурузку ту накидають та кандьєр, такий називався, варили. Даже коні здихали, люди витягали і ділилися. Відрізали по куску того м ’яса щоб поїсти. Розказували, мама даже свою дитинку вбила. Це такі були випадки, бо голодні були, голод такий був. Кажуть, зайшли до неї, питають, як вона живе, а вона: «Отак я живу». А в пічі мліло м’ясо з дитини, вона голову відрізала, поклала в торбинку, а вони ото знайшли. Та вона плакала і кричала криком, що була вимушена, бо краще б умерла, а не зарізала б свою дитину. Лучче умерти. Отаке було. В кого корови були, то виживали люди, доїли корову, як не забирали в кого. Молочко було. Хто не лінувався, ходили по степу збирати качанчики кукурузи, то жили. А хто не хотів ходити, то пухлі падали і помирали з голоду. Кажуть, ще собак і котів їли. Мама розказувала, що продавали холодець, та найшли ногтики дитячі у тому холодці. Із дітей варили холодець. Такі були, що заманювали дітей до себе, або на ніч приймали там кого та вбивали людей і робили ковбаси. Хлопці ходили яічки шпачині дерли. Як було треба шпаків дерти, та хто ж ноччю до лісу піде. Собирали то, що під ногами було, і сусликів, і крис, і що бачили їли, аби вижити. Ті, що в колхоз вступили, то вони як вступили, то повіддавали все. Коні повіддавали, корови повіддавали, тому що як не віддаси, то вивозили геть на Соловки. Я не можу сказати, чи допомагала влада чи колхоз цим сім’ям. Тому що коли мені треба було в школу йти, якраз було сім год, то це я помню, мама ще казала: «Нікуди ти не підеш, оце з школи приходь та підем жати травичку», бо треба було давати коровці, бо не буде молочка, та повмираєте з голоду. Була у нас корова лиш до війни. Судили за колоски вже в 1947 году, це вже я була ланковою. Жінка одна теребила там зерно. То її за це спіймали, засудили та дали 10 років. Давали ж по ті 50 грам, бо робили ж на палочку, на трудодень. Як уже в 47-му на осінь був урожай, бо я в 47-му году осінню в октябрі вже заміж виходила, було вже хліба, получали ту пшеничку, то дерли на дерничку і вже мала ту крупу, випарювала, тою мукою примісювала і випікала хліб. То вже даже на мельницю змелювали та пекли калачі. Не дозволяли збирати колоски, це їх збирали при руминах. В голодомор я не знаю, щоб хто збирав. Поля та колгоспні комори охороняли. В Андре-Іванівці була голубінка, там хліба було повно, бо розказували, хто міг украсти, дірку там десь продрати, вигортати того зерна собі краплі, хто спіймався, того судили. Мама розказувала, хто не йшов у колгосп, то тому було одрізано всьо. Хто йшов у колхоз, то всьо забирали. У батька була пара коней, там корівку держали, то поздавав батько всьо у колхоз. Коли він організувався, я не знаю. Не могли люди тварин ховати, неможливо було ховати, тому що теба було якось пасти, вигонити. У 33-му, казала мати, багато людей помирало, у 47-му вже не було такого голоду. В кого було даже зерно яке, чи крупа яка даже. Ходили міняли барахло яке, бо люди міняли там баночка-дві, щоб тільки зварити їсти, щоб тільки не померти з голоду. Я не можу сказати, коли більше помирали, мабуть, коли 1933 год був і мама ходила збирати кукурудзу, то це ж після жнив було, бо скирди стояли соломи, та де греблі віяли зерно яке було, а тоді вимивали та з землі доставали, пшеницю, зерно отсівалося та й дерли на дернички, варили такулатуру. Від голоду половина села вимерла, а половина вижила. Як люди могли, допомагали одне одному, як у кожного нічого не було. Як хто що мав, там яку крупу держав у землі, щоб вижити. Ніхто з родичів з інших районів не допомагав, бо казали, по всій країні повно зерна, а Сталін його приховав, зробив це всьо, щоб країна вимерла. Вивозили хліб, кругом геть по другим городам отправляли. Уже їли траву, бо більше нічого не було. Лободу парили. Даже паслися, шукали бриндолі, але їли навесні, ще мама казала, какіш їли. Мама приносила ожину мені, така гірка була. Шипшина по лісі росла сладка, то збирали ходили. На цілий день як підуть, мама візьме сина старшого, вона його водила за собою. Приходили вони всі такі мокрі і в болоті. А я сиділа на печі і не вилазила, плакала, бо нікого ж у хаті. От хоронили так, тих, хто від голоду помер. Скидали в могилу, бо вже вижить сили не було. Кажуть, де круча була, туди і тягнула людей. Хоронили в основном на кладбищі. їздили до батька, казали, що вивезли в Одесу, десь тамочки він сидів. Батька побачити возили сина, поїхали та не застали. Сказав той вояк, що охороняв їх, що вчора їх вивезли, а лиш потім розказував чоловік, прийшов із тюрми і сказав, що він упав і в нього порок серця і він помер. Ті, кажуть, хоронили так: вирили йому яму бульдозером, там їх багато поклали, хоронили. їх у тюрмі багато повмирало, їх позагортали. Поминаєм померлих, конєшно, поминаєм, і не знаєм, де захоронені, а все одно поминаєм. Влада при цьому не була. Тому що ми ходили на кладбище і батьки наші ходили, в кого там були померлі діти, як у мене погиблі брат і сестра. Троє померло. Церкви у нашому селі вобще не було. У восьми кілометрах від нас село було, Красний Кут. Хрести на могилі ставили вже після, Голодомору. А взагалі, хоронили де бачили. Я не знаю, як молодь сприймає той голодомор. Я дітям говорила. Ставляться вони так, що то неправильно було, несправедливо, що був хліб, а людям не давали, і винуждєни люди були вмирати від цього. Бо така була власть, що вони запрещали то всьо. Хто це робив, начальство то робило, що у Москві жило. Ну хто може бути винним, вважаю, що Сталін це робив, там був і Каганович якийсь і ще хтось.