1. Дата запису: 22 вересня 2021 року; 
2. Місце запису: село Новософіївка, Снігурівського району, Миколаївської області; 
3. Записувала: Костів Михайло Богданович, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Надолінська Оксана Василівна, 28 грудня 1926 року, народилася в селі Успенка, Курської області, Росія; 
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Успенка, Курської області, Росія. 

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Представтеся, будь-ласка, ваша фамілія? 

Надолинская Ксения Васильевна, 26-го года рождения, Курской области, село Успенске. 

А яка ваша дівоча фамілія? 

Веселова Ксения Васильевна. 

Село Успенське, Курської області? 

Да. А? 

Успенське, Успенське ви казали село? 

Успенка, село Успенске. 

Розкажіть, що ви пам’ятаєте з свого дитинства, про батьків, про вашу родину ще там в Успенці. 

Как батькив, ну как, жила я, папа, мама и нас шесть детей было, шесть детей у папы и мамы, шесть детей. Ну жили как жили раньше это жили знаете как, как жили и не так кушали, не так и ходили, не так как сейчас дети как дети. Даже у пастоликах ходили, у нас в России зима там така, у нас леса и леса, как это зима, то у нас вот так засыпало, друг друга открывали, если зимою так оцэ засыпал снег, там тихо, леса кругом, ну так оцэ дети и выживал. А потом у нас в 50-ом сгорел дом, сгорел дом, не подождите, не в 50-ом, мы приехали, в 40-ом. В 40-ом сгорел дом, была сильная вьюга такая, знаешь мело всё, а братик у менэ був, трошкы старший братик, узял на горище это, наслал там каку-то птичку, сажать хотел и наслал сена дэ дымарь, а у нас там дровами топили,  у нас же леса, дровами топили, всё тепло так, ну и мама натопила то всё под Новый Год, как раз под Новый Год, натопила и щэ сразу я скажу, мама послала меня у магазин , там привезут белый хлеб, белый, у нас только был ячмень и жито, у нас белой ни муки не було, ни хлеба не було такого, ну привезут это белый хлеб, боже одела мне мама валянки, там очередь така стоит, привезут под Новый Год белый хлеб, привозят уже вечером той хлеб привезли такый круглый как сейчас… колы продавщица кажэ: “Буду тилькы по полтого давать,  полхлебинки, бо мало привезли, по полхлебины”. Ну взяла этот полхлебинки и пришла додому, замееерзла, тааак замерзла шо вот так, мороз же этот и щэ так мело сильно. Пришла додому, повечеряла, влезли на печку, были печки такие, ну вы ж их не видели, печки?  

Відєлі, знаємо які. 

Раньше у печах хлеб пекли, а там спали мы. Валя, у вас не було? Валя, шо я Валю, Валя…  

На запічку, так казали? 

Да-да, на запичку ото той, вылезла тепло так, тааак крепко заснула, так… ну и дети щэ, нас шестеро было тоди и дети там ж тоже спали. И вот это сено на горищи загорелось, от этого дымаря сено загорелось, а у нас же дома там деревянные, деревянные дома, а и шэ… подожди, я вот забула как они, чем они, наверное, соломой крыты были, вот тут я забыла. Ну у нас из дерева дома делали и как раз под Новый Год и горело так, а все были закрыты, бо вьюга така, все закрыты, ну соседи, прибегли там соседи, тилькы коровку вывели, куры сгорели, не и щє кабанчика вывели, а куры погорели там и пшеница, хлеб увесь сгорел, бо это деревянное, оно ж горит так и щэ вьюга така була, ну и шо, соседи… ааа когда мама выбегла ото ж то кричит, а спугалась и кричит, ей пытают: “Дети, дети все там как?”. А мама испугалась, ну четверо вынесли, а мы на печи двое остались старшие – брат и я, на печи, там спали крепко на печи, этих забрали. Маму пытают: “Дети вынесли, дети там есть? А мама знаете, разревелась.  

А як звали вашого батька? 

Веселов Василий Парфилович. 

Де він працював, чим він займався? Ким работав? 

Папа работал бригадиром, тоди… Валя, ото ну роздвалы то, от собирались на работу, бригадиром вин работал, папа.  

Це було… А до колгоспу? 

Это ж колхоз был. 

А до колозу шо папа розказував? 

Шо папа, ага… Папа у мэнэ сирота, я даже не знаю и вин не знает своих родителей, папа был, вин сирота. У мамы было 3 мамы, у мамы моей 3 матери было и все помёрли, мамина умерла от родов, родила там девочку и померла, потом дедушка женился, прывиз, Шура её было казали, прывив её, она трошкы… сильно тоди булы легкими, а как? Легкими болели, как у нас ото когда-то болели? 

Туберкульоз? 

Туберкулез, туберкулез, сильно падали. И ця заболела туберкулезом, тилькы родила девочку и померла, а девочку родила эту вот, померла от туберкулеза. Потом дедушка какую-то привел молодую, таку, молодэньку таку и вона скико и обратно от туберкулеза померла. И остался дедушка, оцэ мама и двое сестёр осталыся.  

Ну от голод ви пам’ятаєте в 32-33-му?  

Ну як, мне было 8 год, я как сейчас вижу, как сейчас вижу голод, люди падали как мухи, как мухи, кладбище от нашего дома недалеко было, кладбище, ну от щас скажу, как ото до Надолинских, кладбище у нас было от так за селом. Там выкопали яму таку, большую яму и одна конячка и той… я как сейчас вижу, ото умирали и возили, ну этих вот и отак их, гробов не було, только их отак чем-то, одеялом, чем и щэ и ото так их в ту яму складали.  

А хто у вас у селі жив, вот українці, росіяни жили? Якою мовою говорили? 

Росийською, у нас украинцев не было, не было. Може и были, я тоди и щэ так, восем год було, может они и были, но вот тут хорошо, когда украинцы ехали меняли, меняли, падали как мухи, вот дедушка, одна тётя шла и девочка на руках, она шото меняла, украинцы привозили менять всё, как вот это сейчас вышиванки, вышитое всё привозили, скатерти, там рубашки мужские, вот привозили. Меняли даже, вы знаете, меняли на квас уже, пухлые, украинцы и много их було, много було ходило. 

І в основному помирали ті приїжджі? 

Приезжие, а россияне не так помирали, потому шо то картоплынка там, даже у нас було. У нас було даже коровка, дедушка и папа был ещё, коровка была. А сусиды, у нас сусидов раскуркурили, как-то их раскуркурили, а какую, шо там у них брали я не знаю, раскуркурили, куркули. И она была, Улитка её было звать, она была сильно така жадная и ничего не дала менять, ну не брала, не ходила менять, не меняла. И, ты знаешь, сам хозяин такый здоровый такый и сын, вин Павлик и вин був Павлик, как-то Павлики и они поумирали з голоду. Когда мы с дедушкой пришли, уже принесли молочко, дедушка прынис это, ну к соседке вот так через хату пришли, то они уже лежали, ищэ живые были, но уже пить молочко не пили, той дядя, той Павлик здоровый такой и Павлик 24-го года сын лежат отакого, а эта их бабушка, эта Улита, Улитка було звать, она маленькая така была, она ничего, а это мужчины, им же надо покушать.   

І була така гарба, яка збирала оці трупи? 

Да-да, була така гарба и конячка одна, и сберали отако, вот не знаю как, забула чем их укрывали, ну без грабов, без ничего так их клали, у ту яму их так клали, но сильно много украинцев. Даже, вы знаете, когда дедушка пошел в лес, а она пришла у лес какие-то ягоды там ела и двое деток маленьких, по 6-ть чы по 7-мь, 8-мь год було, и вона отак собрала такого листья, листья чуть собрала и сели, и вона как сидела так вона и померла, а детки плакали сидели. Когда дедушка их прывив додому, уже её забрали, похоронили, а дедушка прывив их додому, покормили их, они голодные, а мама сама уже пухлая була, она, шо достала, их кормила, а сама она ела. Падали и падали… 

А у вас додому до…? 

У нас додому, я расскажу, как у нас додому, у нас была ищэ и пшеница, и коровка у на була, и приехали забирать зерно, приехали забирать зерно, две подводы, я как сейчас… две подводы приехали, а у папы был двоюродный брат в Старом Оскале, знаете Старый Оскол, город?  

Город, да. 

Он от нас был 25 км, как Снегирёвка. И приехал дядя, а вин был в Старом Оскале, где столовые, в столовых вин был директором, а вин був партийный, у него и тут пистолет весел. А эти приехали забирать последнею пшеницу, а дедушка, папы не было, папа тоже там в городе работал, а дедушка вот так стал, закрыл и сказал: “ Не дам, пока приедет Вася зять, пока приедет вин, тоди шо хочете, а я не дам”. Стал и всё, ну а этот председатель сельсовета был такой, тошо партийный и такый темный-темный, даже четверо детей, он председатель, а дети пухлые были у него, и не дал, они наши то были, не чужие, а наши и не дал. И тут дядя Вася приехал этот, а вин тоже ото партийный приехал, и ты знаешь они раз два пидводой той и поихалы, и мы не голодовали.  

А забирали тільки пшеницю чи все забирали?  

Всё забирали, даже квасолю, и квасольку забирали, всё забирали. Ну у каких, где там було трошкы родственники у партии, а то и россияны падали отак, и россияне, и украинцы. 

А ті українці до вас додому приходили? Ви їх пам’ятаєте? Що вони говорили? Звідки вони прийшли? 

Ну сейчас не помню, я уже забула, кто с какой области там не помню, та даже мы же украинцев не знали, мы не знали. Я вам расскажу, когда папа приехал сюда, папа приехал шукать тут, чтобы переехать, когда у нас дом сгорел, переехать сюда, а тут был какой-то у него родственник, ну какой-то был, чы знались они тут на Украине дэ мы в Херсонскую область приехали. И вин когда приехал уже по нас, приехал тут дали, а жили, то там еврейский посёлок был, сами евреи, только две семьи было нас, этих русских, а то еврейские. Цэ был 14-ый Каглипин, 3 км был отут, Каглипин там немцы, немецкое село, всё немцы там были, а тут где мы жили, тут евреи, еврейское село. А когда вин вернулся, приехал и привез, но сейчас, вот как сейчас, наверное это была манка, прывиз её, когда мама наварила это с молоком, а у нас этого не было, у нас было ячмень и жито, а вот это пшеницы… не у нас было трохы пшеницы, ну это уже дядя Вася так откудась прывиз, а то не было этого, хлеб у нас ячменный был, с ячменя и житный хлеб, а белого у нас не было ничего.  

А як у вас кажуть жито чи рожь? 

Рожь, рожь! Ячмень и рожь. Жито, это уже тут. Ну видите, у нас там какое-то село было, там недалеко от нас, какое-то маленькое село. Видите, я сейчас и по-украински уже, язык поломала, всё. А было село и приехала до нас родычка оттуда, она мне сказал: “Ксения, пойди мне ночвы принеси.” Я стою, стою, пришла, я ж не знаю, что-то за ночвы. Прыходю: “А что такэ ночвы?” Она засмеется, а потом другой раз кажэ: “Ану пойди мне драбину принеси.” А у нас лестница, а это у нас казали ваганы, ну оцэ, шо вона казала ночвы. Это было где-то там казали: “Там хохлы живут, хохлы,” А шо это за хохлы были, наверное, это вот и сейчас я не знаю. И вот так, и сюды вот так я приехала, я ж 5-ть классов там закончила, а тут я не могла учиться, потому что тут еврейские, евреи, а нас только 2 семьи было русской школы, не преподавали ни украинский, ни русский, тилькы еврейский, тай так я и осталась безграмотная.  

А ваша родина міняла в цих українців, може сорочки вимінювала чи ще щось? Пам’ятаєте? 

Памятаю хорошо, ну не меняла, у нас дедушка був, вин боже, у нас шесть детей было, боже спаси, не меняли, мы только шо трошкы подкармливали, то трохы подкармливали, оцэ ж когда эта женщина померла в лесу, ну там её забрали, похоронили, дедушка забрал этих мальчика и девочку, забула как их, я вот знал, как сейчас знала, как их звать ото мальчика и девочку, так они у нас жили, мабуть, года два, покы батько их найшов, отец ихний приехал с Украины и искал, и нашел их, ну у нас нашел. Ну наверное папа или дядя Вася у газету писали чы шо и вин с Украины приехал и забрал этих деток, батько, а мама ихня там была похоронена.  

Ви пам’ятаєте тих дітей? Ви з ними… 

Скажу, не тилькы памятаю, когда мы с России сюда переехали, года два, цэ в 41-ом… уже не, уже войны не было, вона кончилась, я пришла с Германии и она приехала с мужем, такой здоровый один, и оцэ знала как её звать и забула, приехала с России в гости, когда уже разобрались, ну мама конечно ж то, а я ж щэ не знала, мы её не узнали, а это ж ця приехала девочка с батьком, они, батько, зять, и она, приехали сюды до мамы, папы у мэнэ уже не було, папа на войне у мэнэ погиб.  

А скільки років було цієї дівчинці і хлопчику? Вони вашого віку були? Старші чи молодші? 

Не, меньше, хлопчыку, наверное, отак год 6-ть було, а девочка оцэ ж годика 4 отак её було, маленькие были, когда дедушка нашел, они отак коло мамы сидели и плакали, мама лежит, сидела она так коло дерева, а они коло её так обняли и плакали.  

Мама померла чи мама…? 

Помэрла. Уже мертвая, дедушка забрал этих дитэй, а там поехали, забрали её и там у ту яму похоронили.  

А як звали цих дітей не пам’ятаєте? 

Ну ось я оцэ памятала и забула. И мальчика звали, и того, как було звать, они ж с нами росли, росли с нами.  

А звідки вони з України, з якого міста? 

А теперь не знаю и знала, но от теперь забыла.  

А ви з ними росли, то… 

Они уже приезжали со Старого Оскала до нас, а от с Украины не знаю, а они украинцы.   

А ви з ними могли порозумітися, вони ж трошки по-інакшому говорили, ви по-російськи говорили…?  

Дети щэ, мы по-росийське, а они ещё маленькие были, я не памятаю теперь как они, как мы ото разговаривали тоже, а когда они уже приехали, то они чисто уже как Москва говорила, усе поприходили, сильно любили как они разговаривали, ну как из Москвы ото, ну Россия.  

І ваш дєдушка допомагав їм? 

У нас дедушка был хорошим, вин, ты знаешь, 25 год проработал у шахте, под землею проработал у шахте, шахтером. 

А шо власть робила? От купа людей приходять з України, гинуть, шо на то всьо власть казала? Ну от сільська рада чи міліція, шо вони робили? 

Не скажу, от цэ не скажу вам, шо они, шо им предлагал сельсовет, куды их определяли, от ты знаешь, вот тут я не скажу. 

А от цю гарбу організували? 

Ну этот, организовали, цэ ж, даже мы с дедушкой ходили, где умирали наши уже русские, где по хатах, а дедушка так ходил ото то та помогал, и мама ходила, и дедушка ходил, папа то работал в Старом Оскале, вин работал, оцэ ж дядя Вася был этим директором, а вин подвозил там у столовые, там воду, пиво, там вино чы шо подвозил у столовые, там работал, а мы тут были в селе.  

А хто грузив ось цих людей, ці трупи на ту гарбу, були якісь спеціально найняті? 

Не, не специально, просто ото люди, просто люди, люди багато спасали так, багато поспасали так, у нас не так оцэ мерли люди, не умирали так, трошкы ото то коровка, делились так и уже когда ходили меняли, тоже помогали им, сельсовет куды-то их распределял.  

Ваша родина ніякі ці речі не обмінювала, ви так просто допомагали? 

Не-не, мама ничего не меняла, только помогали, я ж кажу, у нас двое сирот этих росло, та не двое, а то щэ один, трое росло у нас сироты, один казак, дэсь какие-то казаки приехали и бросили его тут у нас у селе, бросили, а дедушка его забрал, ему было уже 10 лет мальчику, забрал его до сэбэ и так вин вырис у нас. 

З Кубані може? З Кубані казаки? 

Какие-то казаки, а откуда я не помню. 

Тоже не пам’ятаєте цього мальчика? 

Не памятаю, ну мэни 8 год було.  

Ви тоже з ним говорили? 

Ну а як, мы же росли вместе, а когда уже вин оцэ так пошел уже учиться, тоди кончил он 7, уже он здесь у селе кончил учится, тоди папа отдал его в Старый Оскол учиться и вин, ты знаешь, кончил институт, женился потом, дочка была, пошел на войну, а жинку тут немцы повесели, а двое деток у нас были его. Вот так наши как-то сирот собирали, вырос так и сирот дедушка собирал, ну это дедушка, папа всё зарабатывал на нас, а цэ дедушка, мамин папа.  

А ці люди пішки приходили? 

Пешки, пешки, пешком ходили, вот я тебе кажу, это двое деток, потом одна с девочкой на руках маленькой… шла где-то там, зашла, её напоили квасом из буряка, чего его ото чы на борщ его делали, я теперь не помню, напоили её и мама померла, а девочка осталась, а мама помирла от кваса, ну голодная была, пухлые ходили.  

А якісь дєтдома, патронати не організовували тоді? 

Да, там был недалеко детдом, и ты знаешь, подкидывали, багато подкидывали дитэй, дажэ оцэ придет, мама уже рассказывала, я уже помню, шо мама рассказывала, то одного подкинули, принесли, одна принесла двух деток, мальчика и девочку, подкинула, отошла и долго-долго стояла чы как заберут их, чы нет. Ну каже, вышли, они стали плакать, каже забрали, это мама рассказывала, забрали этих дитэй, ну и она пошла. А дэсь муж был на заработках, когда вин там шось заработал, приехал, уже хорошо, а дитэй то нету, она жива осталась мама, а диты, а шо ж делать, то они тоди там и по судах ходили, не отдавали им дитэй, когда батько приехал, а мать их просто от голода отдала. 

А де там був той дєтдом? Як це село називалося? 

Подождить- подождить, как это село называлось… Головиновка, село Головиновка, там большой, как школа, там школа раньше была и такый дом, и там детдом был этот. Нее, не Головиновка, подожди, оцэ первое, шо я казала, наше село. 

Успенське. 

Успенске, а это Головиновка, это был барский, барское село, мама рассказывала, нэ тикы мама, оцэ там сад был, постройка такая и речка, а речка было вот как у нас тут, от така. Мама казала, когда барыня приезжала параходиком, приезжала параходиком, она эту речку чистила каждый год, а ещё мама казала, что такая была маленькая барыня та. Приезжала, она тут не жила, а вот это вот село Головиновка, это её было, там сад был такой большой, постройки такие были большие, такие домики. Это назывался барский двор.  

А як це все припинилося? Шо люди просто уже перестали приходити чи як? 

От теперь я не знаю, когда припинилося, ну это в 43-ем году было, уже ячмень вот наливался отако, бо, кажуть, ходили даже вот эти колосочки… 

В 33-му, не в 43-му. 

Ааа, в 33-ем. Колосочки, каже, рвали вот эти вот, прямо с колосочками ели, от у нас уже весною, уже была така цыбулька, мама посадила цыбульку, так она посадила, была уже такая рослая, вышли утром, а нету ничего, всё вырвано. Ну кто, колы пришла така соседка и каже, а там Маша была така и пухла-пухла, не девочка, уже она взрослая была и пухла-пухла, уже вспухла так, и соседка каже: “То Маша, я видела, она утром прям пучок нарвала и шла, ела эту цыбулю”.  

А потім ще голод був у 46-му році, уже після війни.  

Это я уже тут була оцэво, мы тут были на 14-ом. 

А в якому селі ви жили?  

Отут? 

Да. В 46-му після війни? 

Писля войны? 

Угу. 

Щас-щас, воно называлось, вы знаете, оно не село называлось, а отделение: 14-ий, 13-ий, 16-ий, 17-ий, 18-ий. Вот так они назывались, но мы жили на 14-ом. Вот так был 16-ий, ну а трошкы дэ казала скикы 3 км, чы скикы, цэ Карлипин був, тут немцы жили, тут называлось село Карлипин. 

Ви в цьому селі жили? 

Мы жили то 14-ий, а через 3 км, то Карлипин село було. Теперь её там эти распахали её, разтой, там тикы земля, даже деревья, когда было, там они жили багато очень немцы, там усе в цветах було, таки багато жили, евреи не были таки , евреи не любили цветов. А эти немцы они у цветах жили, такэ село було.  

І шо ви про цей голод згадуєте? 

Шо згадую, щас скажу. Цэ було с 46-той на 47-ой, да этот голод был? 

Да. 

Я старшая была у мамы тут, папы уже не було, нас было то четыре сестры и два брата. А я старшая была, вы знаете, я шла, то на работу, на севалки нас посылали и трошкы там украдем и в землю закопаем, а тоди ночью идем, отроем и вот эти то, а такие вот так не было достать. Ходили, скирды у нас стояли с половою и вот отам они ходили и полову веяли, там зернышка эти доставали, а потом мололи, такие были, вот так мололи. 

А не дозволяли. Ось нікого не засудили, десь в тюрму не послали за то шо там, наприклад, вкрав цього чи забрав зерна? 

Не, мы никогда не попались, ну там у нас евреи были, евреи никогда бы не посадили, хотя и пиймають, а вот в этом селе було, в этом селе скикы, ты знаешь, как раз ехали, уже наливались колосочки пшеницы, но она где-то с работы ехали, ну и той трошкы колосочки те там нарвали и шо, они тут сидели по 3, по 4, вот её дедушка сидел, скикы вин был?! Чы 3, чы 4 года сидел. Ааа, осё хата, оцяго, тут была жиночка и 3 детей, 2 сына и тетя, как её, Лида, було 2 сына и дочка, ей дали 5 год за скикы там, чы килограмм тех колосочков. Они ехали уже с работы, ну и понарывали, а этой как её, Марии Суи, батько, а вин бригадиром был и перестрел и взял поставил ото, а пидводою, киньмы ехали, он той и милицию вызвал и их всех забрали. Из этого села 8 душ чы скикы, они все сидели, то как сидели они, сважили, у кого там килограмм чы у кого полкилограммчика, тому 3 года, тому 4, я не знаю дед Шурка, я уже забыла скико вин сидел и дядя Федя сидел и баба Люда тут, тетка Людка сидела, а баба Дашка забрала дитэй её, много так сидели. А мы не сидели, хоч и той голод был. Но евреи никогда не судили, чы там пиймают, чы не пиймают, даже если какие были трохы багатейшие, они ещё помогали, отак детям помогали.  

А тут ці місцеві люди вам розказували про голод 32-33-го року чи не розказували? 

Я рассказывала, а тут я не знаю чы помнят они, я вот шось не помню, шоб рассказывали так. Я хорошо помню, бо мне 8 год, 9-ый уже был, а я хорошо там свое помню, я тикы тут оцэ с 47-ой на 48-ой. 

А ви тут комусь розказували по цей голод? 

А як, так на работу так дэсь отак, той свое, той свое розказуе, и я отак розказувала, ну бач тут же сбор, то люди той оттуда, той оттуда, если бы оно село было такэ село, шоб все, а то приезжие, тут не знаю кто как голодовал, кто как, ну отут, это хорошо знаю, их сажали, за эти вот колосочки сидели они, когда сюды приехали, то их только повыпускали.  

А як ви вважаєте, зараз треба розказувати про той голод 33-го року, про 46-го, 47-го? 

Ну пишут, я когда-то по телевизору слухала за этот 33-ий год, я выключила, я не могла, сердце у меня, пошла пилюльку пила, сердце схватило, бо я это всё видела, как это люди падали, как мухи падали. А потом дедушка, я кажу: “Дедушка, а дэ вот это вот забирали квасольку, это вот всё, там пшеничку, дэ они девали?” А вин сказав: “Они её вывозили и у воду сыпали, у речки, высыпали у речки, просто сделали, шоб умирали люди, они просто вывозили и у речку высыпали.”  

А якісь люди от з тих які приходили голодних залишилися у вашому селі, там у Успенці, біля Курська?  

Я уже и не… залышылыся, ну я не ездила уже, брат ездил, ещё сестра ездили туда, ну как, там же и родычи остались у нас, ездили, но я ни разу туды не ездила, как приехала, не ездила туды, бо то дети маленькие было чы шо. 

А може до школи ви там ходили разом з цими дітьми, які уже з українців і пішли там в Успенці до школи? Були такі діти, пам’ятаєте? 

Не памятаю. 

Ви пам’ятаєте ось цих…? 

Ци шо я памятаю, так оцэ, шо ходили отак просили. Подождите, шо я хотела сказать вам, от хотела сказать вам и сразу вылетело, уже бачыш, года-года, уже ой-йой. Ааа, вы спросили чы отут в селе голодовали, голод был как и забирали квасолю… Нюра бабы Мотькина, Нюру ты знаешь? Нюра бабы Мотькина каже: “Пришли, а мать дэсь квасольку там взяла у печ засыпала попелом, так они всё равно достали и той забрали.” А у бабы Мотьки было 2 девчат, была Люба и Нюра, Нюра пухлая была, каже: “Я пухлая была, а той маленькой дэ кусочек макуха кто-то даст, а я старша была, больше меньшой тыкали.” А мать у них была, бабка Мотька, пухлая была, бо ту голодовали в 47-ой на этот, на 48-ой. 

А ці родичі, які казала “ночви”, “драбіна”, ви там до них йшли, були у них у гостях? 

Да, были в гостях, ну я шо кажуть не понимала, приеду, вин же дядя мий, вин там жинку соби з того села взял и отошо я вам рассказывала, вона меня пошлет, то ночвы чы эту драбину, я ничего не понимаю. Была в селе, но там они все по-своему говорили, село такэ було, они то казали: “Это хохлы там живут, хохлы.” 

А як то село називалося? 

Забыла… Дубинка, Дубинка, она от нас была 3 км, Дубинка. 

Ну добре, дуже вам дякуємо, бачите ви все розказали те по правді, все як має бути. 

Да, ну ищэ конечно так вот сижу, вы как спросите, я вспоминаю, сразу вспоминаю. Вот как мы та жили, цэ Успенске, там церковь, от Успенске, как вот сейчас бачу, церковь вот так на горе стояла, стоит там така красивая, а потом Лубошево ещё, Головиновка, Дурнева, потом… это села, села там недалечко, так как мы от Головановки сейчас через речку. А цэ дэ Головиновка – цэ барское было село, бо там усё барское, дажэ жили какие там работали у той барыни, она приедет, маленькая кажись, идёт, а любила красное носить, а шла, слезла со своей коляски, а индюк, как схватил её индюк, а индюки красное люблять и  так ото тягал, о вона кричала. 

Добре… 

Ооо и она каже, барыня приедет и тут жаляться, шо какие варят, ну там им дают шо, а там той, так эти мужчины какие у барскому работали, мама мне рассказывала, работали мужчины и сварили чы борщ, чы суп, так они как пришли обедать, так батогами отакого из этого батогами били и повиливали эту. И тут тоби барыня приезжает, и тут же стали жаловаться, ну не кормят, погано кормят. Она кажэ, така тихо разговаривала: “Ну как же вы так, зачем вы так, ну как же так люди голодные, они ж не будут работать?” Мама всё рассказывала.  

Скажіть, а чому ваш батько імено на Україну поїхав після того як у нього будинок згорів? 

Вы знаете, это зима, а у нас дерева не было, чтобы дом сделать, ну перешли мы до дяди до одного, до соседа, ну шо, у него тоже 5 дитэй и не було, как это вот сейчас, вот у нас пошли у пустые хаты, а тоди не було, у каждого там свой домик, своя там хата, негде было жить и за жытла, и папа поехал сюда, на Украину. 

А скажіть як вашого діда звали, фамілія, ім’я? 

Малахов, а как же фамилия старое такой, Мартын Иосифович.  

Йосипович. 

Иосифович, Мартын Иосифович, бо у меня мама была – Веселова Анна Мартыновна, а его, дедушки, Малахов фамилия, а мы уже Веселовы, это папина фамилия. 

Веселов. А ім’я? 

Веселов Василий Парфилович, это папа мой. Малахов Мартын Иосифович, это был дедушка, мамин батько.  

1. Місце запису: смт Ольшанське, Миколаївський район, Миколаївська область;
2. Дата запису: 21 вересня 2021 року;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Принько Лідія Андріївна, народилася 15 лютого 1924 року в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна.

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Михайлівка, Новоодеського району, Миколаївської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть як вас звати?

А, мене звати Лідія Андреєвна.

А фамілія?

Принько. А моя дєвічья. Девічья – Яровая.

А коли ви народилися?

1924-го года, 15-го фєвраля. А 15-те фєвраля це день празнічний, а я вам скажу, який день, день, ой, це 15-те фєвраля, от уже вилетіло з голови.

Стрітення, стрєтєниє?

Стрєтєніє. Зіма стрічалася із, зіма з літом, а я встрічалася з білим світом. Оце я знаю. Я тоді родилася, оце на Стрітєніє, 24-го году 15-го фєвраля.

А де ви народилися?

А я народилася, раньше він був Федорівський район, Федорівка, а тепер Новоодеський район, Новоодеський район село Міхайловка, Новоодеського району і Міхайловський польолок, там він 12 км від Новоодеси. То раньше була Фьодоровка, а потім Новоодеса. Отак. Там я народилася. Но я народилася там ше Міхайловський посьолок був, я там в тому польолку народилася, а вже нас отсоєдинили і стали міхайловскими. А раньше там був польолочок Міхайловський. Там ми спокойно народилися.

А як батьків ваших звати?

Папу звать – Яровий, це папу?

Да.

Андрєй Стєпанович, а маму – Пєлагєя Афанасьївна звать. Мама із Щербанівського посьолка, а папа білоусовський, там, як ви знаєте ті села.

А в вас були брати і сестри?

Були, брати і сестри, но лучше не згадувать.

А чому?

Осьо сльози течуть уже і всьо. Оце така безтолкова, уже не держе очі, ну ви мені прощайте. І брати, і сестри нас багато. В нас велика сім’я була. Було сєм нас і сєм осталися, но тепер уже нема скільки багато, нема. Не хочу, не надо вспоминати.

А ви яка були, старша, менша?

Я була, нє, не старша, я, по-моєму, була третя. Старша була Ніна, потом Стьопа, потом я. Ніна – померла, Стьопа – вбитий, а я ше живу. Оце моя, мої домашні, дєвічьї ше, Ярові, оце так. А тепер я вже Принько, давно, я Ярова була до 22-х год, а в 22-а годи вже стала Принько, так і є Принько.

А до колгоспу може пам’ятаєте, яке в батьків було господарство, ше до колгоспу?

Усе помню. І даже помню, як звалося те господарство. Помню, а особєно, коли ночами не сплю, я його часто і густо оте старе помню. А тепер забуваю.

А розкажіть, що там за господарство було?

Тоді було господарство, я вам скажу, бо папа часто нас брав, я 24-го году, ше тоді вони самі хазяйнували, було в нас дві коняки, це я помню, гарбичка і мене взяли тоже на солдатське, там було таке, степ солдатський, там папа накосив сіна і нас же ж туди взяв. Нас тоже було сім’я велика, сєм душ дітей булоі всі виросли, і всі здорові були. І він туда нас любив возити на гарбику. Знаєте, шо таке гарбичка? Це така тєлєга, як гарби були, шо ота краї отак, досточки, досточки, посередині доски, гарба називалась, гарбичка. І він нас на гарбичці туда брав. Я добре запомнила, я була мала ше, було мені три годи чи скільки. Ну а там папа накосив сіна, ну трави коровам на зіму, ну і поїхав по сіно і нас туди забрав. Ну і мене ж, я була сама мала, сама маленька. І мене маленьку забрав туди. Ну і каже, а тоді водилися вовки, і мені папа каже: «Он, он пішов вовк». А він, видно, по моїх глазах баче, шо я не туди дивлюся. «Бачиш?», «Бачу, бачу, он бачу побіг», а дивлюся геть в другий бік. Папа мене бах і на гарбу тільки раз і викинув, «Іди туда, сиди, як не хочеш харашо подивиться». Це я помню, оцей случай, як папа мене викинув на гарбичку, це я все помню. І помню, як він мені показував, де вовк біжить, но тоді вовки водилися. І папа каже, шо: «Сидіть тут тихенько, бо ше він, як почує вовк, шо тут якісь поросята їдуть, то ше до нас, ше й насиш коней», – а в нас були свої коні, – «ше й коней нам, вобщєм подаве вовк, а тоді чим ми доїдеш?». Це всьо помню це. Як він нас, наказував він нам, як ми себе должні вести. Коли десь недалеко вовк бігає, тоді вовки водилися. А це я було, я знаю скільки мені було год, но він мене неожидано схватив і отак викинув на сіно. Сіном гарбичка та, ну гарбичка, тєлєга така, а по боках отак щаблі, щаблі, досточки забиті і називалося гарба, тоді гарбою називалося.

А скільки тоді в батька землі було, пам’ятаєте?

Папі, скільки йому було живий?

Ні, скільки землі в нього було, землю він мав?

Чьо, чьо, чьо?

Землю мав?

А, вроді папа казав, шо 2,5 десятини, 2,5, папа часто нам казав, шо це ми, в общєм, средні були якісь. Оце я знаю, шо це папа нам розказував, оце ми були середняки, називалися, по срєдньому жили, і не багаті, і не бідні, середняки. Отак ми тоді жили.

А в колгосп ваші батьки самі пішли?

Ну в колгосп самі пішли, не принуждали. Це жили ми на посьолку, Михайловський посьолок, і нас туди оце, це, канєшно, тоі були часті, називалися, сходки, часто були на сходках. Шо спросили, повторіть?

Ви розказували, як оце, питаю, чи батьки самі в колгосп пішли?

Самі, самі.

І за сходки ви казали.

Були сходки, тоді не було, ні цих, ну шо січас сходяться ці, та щас ніхто не сходиться по-моєму. Нема таких сходок, як були. Раньше і папа, і мама йшли на сходки, а нас покинуть, нас було сємєро, пєчки були і оце «залазьте туди на пєчку і, хто буде стукать, не одкривайте, пока ми прийдем», це я помню. А вони всігда ходили, і папа, і мама ходили на ті сходки. І ще як мали, це був десь, це як мені зараз, це було 33-32-ий год, це в ті годи, це я була, скільки мені було, ну я пощитать можу, но зараз гостєй так багато, з голови я розказую шо вас інтересує, я буду вам отвєчать.

А пам’ятаєте в якому році батьки в колгосп пішли?

Батьки в колгосп пішли після 33-го году, отак, вони після 33-го году пішли в колгосп. Колгосп – він був, дядько Сидор там, ну вобщєм я всіх помню, та всі пішли в колгосп тоді. Там оце єдінолічніків мало було, називались єдінолічніки, но їх було мало, мало, мало таких було.

А після Голодомору такі осталися, оці єдінолічніки, чи вже не було?

А Голодомор, ну, я такого, як сильний був, я не можу сказать, того шо я вже в школу ходила, то були б діти приходили, не приходили б у школу, а так ми всі вчилися. Це за цього я помню, шо не було оцих похоронів голодоморовських. Ну вмирали люди, як і тепер, як і раньше, і це я ще була, мабуть, до четвертого класу, як тоже братік помер у мене, Андрюшенька, п’ять годіків було, це не од Голодомору. Може й записали всіх од Голодомору, я не знаю, як там, хто там, статистика, як там велася. Но оце один він в нас вмер, в його і скажу вам шо було. В нього була, ну тоді називали, дезинтерія, болячка ходила. Як тепер, тоді називали пошесті, а тепер називають, як тепер оці зараз у нас, оце шо воно, як воно називається, епідемія.

А ви от кажете, ваша родина голодувала, було таке, шо не було шо їсти?

Нє, ми не голодували, но жили порція була, усім мама однаково, нас уже тоді було, папа уїхав у Донбас на заробітки, грошей тоді не було в нас. А ми, як ходили там по хатах, отам з цьої одежі було тяжело, то міняли. Мама собирала з корови, було дві корови у нас, я вже забула, як звать, ну ладно, це не інтересно, було, як її було звать, то, вже вилетіло з голови. Вобщєм, шо хотіла сказать, ше вопрос повторіть.

Ви казали, шо мама брала якісь речі і йшла міняти? Мама брала одяг якийсь і йшла міняти?

Ага, вони до нас приносили всякий обувь і мама собирала то сметанки, то маслечка, бо було ж дві корови, ми не голодували. То оце трап’ю на нас, це ж було багато, малі всі, то вони купляли, тоді з одежою було тяжело. А так голодувать я не чула. Я шо хотіла сказать, шо ходила я тоді до четвертого класу, єслі б хтось помер, то я б знала, шо діти б не прийшли, це раз. А другий раз, по-друге я б знала, шо це вмер од голоду, того шо в нас до четвертого класу була школа начиная, ми на кутку жили, начинається центральна Михайловка, і мєжду центральною Михайловкою, десь до Новоодеси, а ми до Бєлоусовки туди, куток називався, а ми там на кутку жили. А далі йдемо, іде така вроді балка, ну не балка, такий ото, знаєте, їздили, там можна було ходить і їздить, но тільки воно було вже до центральної ближче. То ото ми бігали, якби був Голодомор, такий падель, шо люди падали. Люди вмирали, но вмирали по своїй болячці, то було б же ж чуть, а ми бігали, як велика перерва, а ми бігали на кладбіще, недалеко од, де я до четвертого класу вчилася. То ми бігали туди, оце на проводи і ото у жменю нам давали, то каші рисової, то шо, і ми там оце, таке було. Ну шоб було отаке, як я ходила вже до четвертого класу, і хто дуже вмирав, то ми б знали, діти ж то б не прийшли до школи, но такого не було. Оце я можу отаке, вивод такий зробити.

А ваш батько, ви казали, в Донбас поїхав працювати, то коли він поїхав?

Ой, він поїхав, оце ще голоду не було. Грошей у нас не було. А грошей нада було, а основне нада було, то одіть нас. Напрімєр, я шо скажу, як папа поїхав у туди, то він там купив нитки, голки, отаку всяке, шо в нас його не було. А тут уже він не міг грошей привезти, тоже ж тоді і на поїзда було, ну трудно їздить, всякі були, і ходили такі, шоб у карман залізти, то це він отаке купляв. Він купляв, оце я заповнила, купляв голки, купляв нитки, купляв таке, шо для дому нада, там у Донбасі. А так основне, там у Донбасі, де він їздив, там жила мамина сестра. І оце він туда до сестри їздив, скуплявся. Він скуплявся тільки для себе, отаке, шо нам нада. А туди він їздив, це там мамина сестра, тьотя Юля, там жила, на Донбасі все время, там і Шурочка померла дочка її. Ну оце я знаю. Отаке, а шоб, я ше раз повторюсь, ви мене пробачте, а шоб оце такий був, такий голод, то діти всі ходили до школи. Був би холод, то хтось би, були такі, шо вмирали, от я недавно, я ночою не можу спать, дньом не сплю, а ночью всьо равно оце все, оте шо було, я все помню, як кого звать і Настя, і хлопці, це всі чиста такого, мойого возроста. І знала тоже, шо у їх Василь, і Петро, це хлопці були, Настя, і Єлька, Єлька і Павло, і Павлік, це вони були блєзніци, і мого возроста, мої були друзья. То в їх тоже сім’я була велика, і все, но не голодували. Не було, отаке сказать, шо було, такий сильний голод, но ми жили на посьолку.

А мама ваша вона в колгоспі працювала?

Мама працювала в колгоспі, вона була дояркою. Пальчик у неї болів, шось наривав, но всьо равно в вона працювала, працювала вона дояркою, доїла коров.

То вона їсти вам з колгоспу приносила чи як, чи в вас було господарство?

В нас було господарство своє, а з колгоспу ми не получали такого. А в нас там була, Терешко його звать. І в Терешка була, ну як, кухня була, шо там великосем’ям, в нас була велика сім’я, давали там обіди. Ну як, чи за гроші, чи як, я вже не помню, це мама командувала, папи не було ж, він поїхав в Донбас, а нас оставив, то це нам тоді, я знаю, оце там, у цього Терешка варили обіди. І ми ходили було на обід. Чого я запомнила, було як ідем по цей обід, а ми вже ж було, який це ж год, ну 33-34-ий, мабуть, уже мені було 9-ть год, було йдем по той обід, а там десь у кустах, оті шо не хотіли йти в колгосп, сидять і співають: «Куда йдеш, куда йдеш? Куда шкандибаєш, до Терешка за пайком хіба ти не знаєш?». Оце я запомнила. Оце я знаю, і ночью часто згадую цього Терешка. Це я знаю, ну шоб така чильний падьож був, шоб це од Голодомору, не було.

А в школі їсти давали?

А в школі їсти, по-моєму, шось не помню я, якби давали, то б давали. Давали нам їсти, оце ж я вам кажу, в цього Терешка ми получали, і на дітей, нас було вже 7-ро дітей.

А цей Терешко, це йому колгосп цей так назначив?

Це десь я вже, чи од района, чи одкуда, я не можу сказать, я тоді ше не вникала ні в які діла. А давали, я знаю, шо ми ходили: «Куди йдеш, куди йдеш? До Терешка за пайком». Цея запомнила. Хіба ти не знаєш, оце нам всю дорогу проспівували оті, шо не хотіли іти в колгоспи, діти, ну такі, як ми може, там десь в кущах, ну це там, були поляки жили, де ми жили, українці з Западної України, ну і ці наші південники. Ну і ми були на ці до Білоусовки ближче, Білоусовка село, може чули, рядом, Михайловка, далі йде Білоусовка, то ми були якраз, на хуторі наш город, сад там був, на городі тоді вже почало родить усьо. Та ми, як же ж її, Брацлавська і я, там ми днювали і ночували, і стерегли свої городи, усе там було.

А від кого стерегли?

А, ну пацани ж були, ходили. А в нас в основном, у саду, там сливи були, вишні, таке мєлочі. А у Вєри цієї, Брацлавської, і там груші хароші були, і це ми там і днювали, і ночували, і от вспоминаю, ми там і спали. У нас на городі, а через, ну тоді заборів там не було, а вєтками, вєтками одгородювали, наш город сюда до Бєлоусовки, а це був Брацлавсьої Вєри, і от там, ця Брацлавська Вєра і я, ми ночували в себе. І в нас був дуже красівий, розложостий горіх, ми на то горіхові з тою Вєрою, ну це ми вже були такі, в старших класах.

А скажіть, а от вкінці 20-х рр. чи на початку 30-х куркулі в селі були? Були на кого куркуль чи кулак казали?

Ну називали там тоже куркулів, тих, хто не йшов в колгосп, но жили люди багато. Ну тоді я знаю, було мама розказує, сама я це чула, шо нам мама казали, оце за тих куркулів, шо то куркулі були, вони, як уже організовувалися колгоспи, то вони у колгосп не йшли і нічо не давали туди. Папа зразу і коні оддав, і там все, і ото поїхав на заробітки, а вони не давали, оцю свою живність. Ну було я знаю, двоє коней, була одна корова, чи тоже дві корови, одна, мабуть, чи дві, ну і вчора ж ночью згадувала, як її звать було, тьолка така, шо на другий год була б корова, забула, но звать, то вам не інтересно, була тьолка, корова і тьолка, то це таке хазяйство було.

А от ви кажете, ваші ж батьки зразу ж в колгосп пішли, то це в вас тільки в 33-му році колгосп організували?

Оце такі точності, як вам не можу сказать, як точно, но в 33-му годі ми вже були в колгоспі, оце я знаю, шо 33-го году. Ну це хтось йшов добровольно, пішли туди, дав робить, то роби. Хазяйство, от я ше знаю, шо було дві корови, помню шо. Я не помню, корова і така тьолка, шо мала буть коровою. То це я, ага, я знаю, шо в нас були, їх позабирали, поняла? От ше слухай, як я скажу, в нас були позабирали, а в нас тоді не стало ні молока, нічо, а папи не було, бо поїхав, а мама сама плакала. Шо ж ми будем робить, то хоть корову подоєм та молочко було, це я помню, молочко, тепер і молочка нема. А та корова, в отіх, хто забирав, уткла і прийшла додому. І опять ми стали жить, як жили. Молоко в нас було, коровкку ми держали, город 60-х сотих був у нас, і там накосювали, хватало, і корові, і живність держали, були і кури, і гуси були, все це було. Оце таке.

А от ви кажете, корову забрали, а хто забрав?

А хто забрав корови, ну хто одступав. Це вже був кінець, як сильно нємци одступали.

А ви розкажіть, а церква в селі була?

Церква в селі, не було, була церква  Білоусовці, ми ходили в Білоусовку. А, була церква і в Міхайловці, була церква в Міхайловці. А там була тьотя Ліда Івановська рядом, а тоді після того, як церкву ж закрили, то там був клуб у тій церкві.

Це в Михайлівці?

В Михайловці. Був клуб, ходили в клуб, а тоді вже після клубу, це вже я дома не була, бо я вчилася, я кончила сєльсько-хозяйствєний технікум один курс, а потом я вже в нас перевчилася, бо школи були закриті і нас собрали в облрно і перекваліфіцірували. Нас заставили іти, не було школи, були закриті, при нємцах школи в нас не робили.

А от в Михайлівці ви кажете, церкву в клуб, закрили, зробили там клуб, то це який приблизно хоч був рік?

Який це був рік?

Да.

Ну це я знаю, шо це, який рік я не можу сказати. Який рік був, шо церкву закрили, там церква була.

А потім ви в Білоусівку ходили?

У церкву?

Да.

Да. У Білоусовку ходили.

Там не закрита була?

А там була не закрита. І там в Білоусовку ходили. Наш, ну я ж на посьолку жила, ше тоді. Посьолок і на гору вийти і там уже Білоусовський степ був, там ми ходили колоски збирати, знаю, як оце була голодовка.

О, а розкажіть?

От ми ходили колоски, це ше я була мала. Ми ходили туди вже щитайте на Білоусовське, бо воно перейшло до Білоусовки. А з Міхайловського, то це жили на посьолку вже ми, а з посьолка на бугрок вийти вже степ був Білоусовський. І кончиться уборочна компанія і ми туди ходили колоски собирали, колоски собирали. І ото знаю один раз. І об’єжчики ганяли, були об’єжчики, шоб не собирали. Вийдуть школа і школа собире, а тоді будете ви ходить.

А шо значить «школа собире»?

Ну школа собирала, куди вони там, на общє якесь пітаніє, вони нам не розказували, пройдуть ше школьніки,а  після школьнків ніхто вас не буде ганяти. А як приходили, а ми ходили і босяком, і голяком, і як хочте. То, як приїжають, оце нас там ганять, об’єжчики, то ми вже так боялися шо такали, хто куда.

А шо ви потім з тими колосками робили?

А з тими колосками потім, я скажу, шо ми робили. Ми сушили, ми самі колоски брали. Потом була така, ця ж, шо це ця робила Ніна, і це вона, ступа, була ступа. Ступою товкли оце ці колоски і получали зерно. А тоді це зерно, Стьопа, це був братік мій, і він вбитий на фронті, це вже як наші прийшли. То він такий був, мастіровик, жорна зробив.

А з чого?

Він два каменя такі круглі, винайшов оця дикарі, чи як вони називались, і він значить їх посік, посік, посік і зробив жорна, називалися. І жорна, називалися. І палка, знаю, шо до потолка одна. Одна в жорна туда була. І ото тако жорна ту крутили. І сюди засипали зерно. І получалося в нас крупа, і мука. Із муки мама, як був уже, ну голод, називали, як був голод, то мама пекли такі, як же їх називали, ну лєпьошки, буду так казать.

Маторженики, казали?

Маторженики, о. Оце пекли такі маторженики. І оце мама напечуть нам з отого, де висіють, маторженики і по чашкі молока, маторженики. Сироватку тоже не виливали, ми випивали її. Все йшло. Ну у нас була сім’я, сємь тільки дітей було.

А було таке тоді, шо траву їли, чи листя, чи лободу?

Нє, ми оцього. Із чого ви сказали листя?

Ну от листя з дерев чи цвіт може?

Нє, оцього, шо ми з зелені їли, оце я скажу вам. Ото це кажуть лободу їли, то це вже хтось пріувілічує, поняли? Ми їли, знаєте шо, називалися бабки-канадєли, бабки і дідки. На дідків казали канадєли, а бабки так і були бабками.

Це рослини?

Бабки – це зелень, слухайте, це тоді ми добре ним жили, підем снопи ці понариваєм. А там у нас жило, він знає де тоже,  і ше й недавно рвали цих канадєли. Канадєли, це були таке ствол товстенький, ото листочки одкидали, а оте чистили шкурку, а те ми їли. Руки чорні були. В школу ходили нєльзя було обмить. Чорні од етіх канадєлів і од цих. А і ше як їх називали, дідки і бабки, були дідки – це товсті, листя таке. А, а потом і ше називали їх, медвеже вушко, оті такі були пухнасті, хароші ті листочки. І оте ше ми їли. А шо ми їли, ми їли стволики оці, чистили і оте, і губи, і зуби, і пальці. У школу вже нада йти, а руки були чорні од його. Ото ж вони кропили нам чорну руки, нільзя було одмить. Це я помню.

А батько ваш, як в Донбас поїхав, то коли він вернувся?

Він вернувся уже, ми вже жили у колгоспі, як він вернувся. Він вернувся і в колгоспі був. Він приїхав тоже, він привіз, я помню, дол нас приходили купляли, но тоді грошей не було, тоді в основном міняли все, вони приносили там з барахла шось таке, ну а тут уже мама готовили, то творог, то сметану, то і масло слівочне били, бо було ж у нас дві корови. Ми не голодували, напрімєр. Ну у нас було оце таке хазяйство. І як приносили і з Новоодеси, тоді Фьодоровка називалась, із Новоодеси там, ну таке, от з барахлом було дуже тяжело. Ходила в школу, та не буду розказувать, бо це таке.

Та кажіть.

Ходили в школу, то й себе там була опозорила. Тоді не шили ні трусів, нічо, бо не було з чого. Із чогось свого, мама на нас, із старших перешивала на нас і так ми ходили. А труси вже не було з чого. І приходилося ходить у школу без трусів. Міша Лінковський і ше держали один вєрьовку, скраю други і прийшлось мені стрибать через ту вєрьовку. Я так розігналася і як стрибнула через ту вєрьовку, а ногами зачепилась за вєрьовку і сторчака полетіла на пісок, а сама ж без трусів. То помню, а в нас діректором школи, і він вів фізкультуру діректор школи Стерваловський, оце його можу сказать, можете точно, Стерваловський його фамілія, і я як перескочила, а ногами зачепилась за те вєрьовку і задрало моє платтячко школьне на мене,  я ж без трусів. То встала, мені ж так непріятно, бачу і Стівалоцький сміється, закрив рота, і всі з мене сміються. Ну це то я помню. А шо ось зараз робиться, я вже не помню.

Скажіть, а в школі були, шо от на кого казали «куркульські діти»? Були таке, шо на когось так прозивалися?

Чьо-чьо?

Було таке, шо батьки не вступили в колгосп, і на дітей казали, шо «куркульські діти»?

Ну було такого, у школі була дружба. Не було такого.

А от оці куркулі, шо в колгосп не пішли, шо потім з ними сталося? Так і далі вони жили?

Вобщє я за цим не встрягала, де, канєшно, жили. Кого, я там даже не знаю, кого називали куркуль. Там якісь люди жили, ми, оті були одірвані, то жили ми на Міхайловском посьолкє, то там, як самі були. Самі там були, як я вам кажу, і мама така ж вже була не молода, і ми ж були вже такі, всьо, не малі діти. То вони якось ходили, і мама ходила на собраніє, і папа ходив на собраніє, шо вони ж там, я це не знаю. Потому шо ми були ше, по-моєму, я ше в школу не ходила. То до нас приходив сусід Коля Брацлавський лякав нас ночью. Вони як підуть, а він, як піде, то в вікно стукає, а ми, нас же ж багато, сємь було, а Ніна сама старша, і це як закричимо, бо хтось стукає в вікно, а то оказується сусідський Коля Брацлавський, приходив лякав нас. Оце я помню, шо нас лякали. А вони все покидали і йшли на собраніє.

Скажіть, а після війни в 46-47-му голодовка тоді була?

В 46-47-му це я вже вчителювала у радсаді. А од радсада, це був малий Коренівський сєльський совєт, а Велика Корениха була туда по дорозі до Варваровки, то був тоді великий Голодомор. Тоже неврожай був, неврожай був. А був, шо було страшно казать.

Багато людей померло тоді?

Хто вмирав я не знаю, я вже вчителювала, я вже школу кончила, оце ж нас перевили.

То в 46-47-му, ви кажете, голодовка сильна була, шо тоді люди їли?

А в 47-му годі, та чи розказувать, чи не нада, луче ви його не знайте. Оце я вам скажу, шо їли своїх дітей. Це було в великій Коренисі. А я тоді у райсаді робила вже в школі. І мені прийшлося там присудствовати, як жила дочка, це в Великій Коренисі було, Велика Корениха. Мала Корениха, це так Мала Корениха, потом це, ну вобщем заплуталася, а посередині Водніки, це в Водніках мій чоловік там був главним бухгалтером, а ми поженилися, то я вже нікуда не ходила, нікуда мене не тягали. А то я ше була сама, як в Великій Коренисі случилося, шо нестало двох дітей в одніх, мати і дочка. Не стало двох дітей, люди вже їх, ну бачили, шо вони з дітьми не так обращаються, то я ще була не замужем, то туда мене приглашали. Там була я в комісії.

То це суд якийсь був чи шо це було?

Нє. Як оце ж за понятого, поняли, як захватили їх, то, не стало в них двох дітей, ну і ця мати, ця баба казала, шо пішли до річки і не прийшли, но їх уже подозрєвали, там в Великій Коренихі, оце був такий страшний случай. Ну це воно всьо, шо там було, чим там кончилося я не можу сказать, там, чи закрили, чи, вобщєм оце я знаю, шо туди нас приглашали за понятих, і я була в том числі в Великій Коренисі. І там получалося, шо не стало двох дітей, їхніх, собствєних, дочка і мати, нігде вони не робили, самі собі. Це як ми прийшли та шо там з Ораровки і шо ж там придлагали, шо ж ви ж не робите, може десь на роботу, десь, а як же ж ви живете, а шо ви їсте, «та шо попадає теє і їмо». А вже було подозрєніє, шо вони своїх дітей поїли. І питають, це було при мені: «А шо ж то в вас кипить, вариться?», «Та поставили чай». А туди, як комісія ціла прийшла, стали там мішать, но воно чи закрили тоді чи просто не розпостраняли, но я була в тій комісії. Оце було в Великій Коренисі. І вони стали, ми як прийшли, питають: «А шо ж то?», «Ето чай гріється». Ну і там надцять чоловік, не знаю скільки, подивилися, там м’ясо варилося. «А це ж м’ясо одкуда вариться?». А в їх не стало двох дітей. І потім вже узнали, шо нічо вони ті дітки не втопилися, а вони їх там і з’їли.

А шо потім з тою матір’ю з тою її дочкою було? Там так і жили далі?

Шо було, їх, канєшно, забрали, но вони як вже пухлі були, то тоді був голод.

А багато пухлих людей тоді було?

Ну пухлих людей, оце я знаю, як же ж його було, знала як цього звать. Були вже такі, шо уходили, мати од їх уйшла, а це, шо він до мене ходив у другий клас, я вела другий і четвертий. А я вже була, це в Водніках, оце ж уже дід був главним бухгалтером обгорісполкома, це таке пайки давали, давали там, то квасолю, то горох, то таке. А ходила тоже вагітною, мені та квасоля спротивилася, шо я її і досі не можу їсти. Ну вобщєм, я вийшла йти на роботу, а мене встрічав Гапоненко, з радсада мальчик, другий клас ходе, і каже мені: «Лідія Андрєєвна, а до нас приходив Анікєєв, показував нам ножика, забрав у нас, ну барахло там забрав і осталися ми». А жив він на краю радсада, в радсаді це було. А я жила вже в Водніках, це Водніки подсобне хазяйство облгорісполкома було. А цей мій чоловік там робив главним бухгалтером. Я жила вже там. І це я йшла із Вобніків ішла у школу, а воно мене стріло те дитя на дорозі, каже: «Прийшов до нас Анікєєв і менший брат почав плакать, а він ножик показав «будеш плкать я тебе кончу», і вони забрали там, ну барахло забрали, забрали там, ну дитина казала, я, як по свободному, я оце ночью вспоминаю часто цей случай. І вобщєм, получалося так, шо оте брахло, шо це він забрав, він заніс жили там іше, як іти з радсада іти до Варваровки, ми в Варваровськом районо робила вже я, там три хатки всього було, люди там собі жили, вони десь чи колосочки збирали, вобщєм, не знаю. І от до цих дітей заніс цей Анікєєв, і усе забрав барахло в їх, простиньки там, шо було, і заніс сюда, вобщєм поміняв продукти, оцей хлопець, а мама їхня пішла десь вроді десь робить, там, і та мама не вернулася. То тоді я знаю, шо була організована комісія, участвовала в тій комісії і я, то там усе списали, шо та дитина казала і цих дітей забрали сюда у центр вже, а вони жили на край, до Богданівки, на край радсаду, і забрали їх до школи тих дітей. У садіх їх забрали зразу, а потом передали їх у Ніколаєв, оцих дітей, які потіряли батьків. І та ж мати їхня, як пішла вроді, як може заробить десь кусок хліба чи шо, це тоді був голод і був великий голод, і був тоді великий неврожай. Ну тоді ми з Лідою Павловною, давали нам по кусочку городу. Посадили ми кукурудзу, я ділянку свою засадила, Ліда Павловна свою ділянку засадила. І в мене був такий сундучок, називали, ящик, то якраз було повен ящик тої теребляної кукурузки. І оце, як вже дід отей, він вже помер, шо він мене забрав, то оце той весь, ну такий був, відра на 4 чи на 5, туда теребляної кукурудзи влізло. Оту кукурузку на жорнах мололи. І баба Стєша, це свекруха моя, вона брала, ну на складі там, її давали з подсобного хазяйства, давали буряки, я не знаю, це свекруха командувала, скільки вона там, її давали, давали ті сахарні бурячки. І вона оці бурячки оце ж, жорнована кукурузка і вона мішала, як ви казали називалися, пекла маторженики. То приходили люди просили хліба. То тоді була голодовка.

А було таке, шо тоді в 47-му на Західну Україну їздили?

За Западну Україну нічого не чула.

А ходили туди люди по їжу?

Не знаю, я про це. Я знала, шо була Україна, я її ділить не дала, уже послє стали, а тоді не ділив ніхто. Або може я так не розбиралась, я тоді ніякої політіки не слухала, я робила, шо отам у нас робилося, отам я бувала.

А от ви вчителькою, в 47-му працювали? То було таке, шо діти голодні на уроки приходили?

Та не було такого. А були, їли макуху. Оце таке було, якби воно їсти хотіло макуху б не їло, но було таке, 47-ий год було таке, шо приходили діти їли макуху і я їла макуху.

А вам не давали пайок?

Я пайки получала, но опять же ж пайки, в нас сім’я була, пайку скільки там давали. Я вам скажу, шо давали, давали хліба, я не знаю по скільки грам, то вже й мені давали кусочок, я була завєдуючою школи там, то й мені давали кусочок хліба. І на хліб ложку чи більше чи менше, но ложку джему. Джем, такий був густий, оце на хліб і давали, то я ж його не їла. Я кусочки несла додому дітям, а сама так, я якось буду і маторженики їсти. А Аллочка в мене була перва дочечка, нема вже тепер померла, тепер і Вітя помер, другий в мене син, а я живу для кого, для чого, лучше не згадувать.

Ви кажете, макуху їли якісь діти, то були діти колгоспників?

Тоді макуху їли. Тоді вже всі в колгоспі були, як вони макуху їли. Тоді вже не було не бідних, не багатих, всі були одінакові, оце таке було. Усі були тоді, не ділили багаті, бідні, усі були в колгоспі і всі вони були рівні. Дітей, напрімєр, в школі не ділили, шо там називали. І були діти, були, канєшно, діти, як я їх досі помню, досі, мені кажиться, я їх і бачу.

А я іще у вас спитаю за 33-ій, от в 33-му було таке, шо люди ховали їжу?

Було, було таке.

А де ховали?

А яку їжу, їжу ніхто й не ходив, у таких бідних ніхто й не брав. І вони ходили, і трусили, і брали в отіх, це таке було, а там я не присудствовала, не можу нічого сказать. То висипали у річку остатки, бо не було чим засіять, тоді в нас, ми наоборот посилали, шоб не висипали у море чи в колодязь, чи куди зерно, а здавали там лишки, отаке, це я вже вчителювала, вже я вчила, ну робоча людина, там всігда у президії була, то оце було таке. Ну було, шоб не висипали, а шоб лишки здавали, а шоб ходили підряд і всі забирали. Ну а ми, анпрімєр, і в нас вдома, баба Стєша була свекруха, то було із тикви, коробочка така, вона й туди зерна насипала, шоб не прийшли, не забрали. Но в нас, наприклад, не приходили.

А до людей приходили?

Може були, я, скільки було, но я скільки жила і в школі це робила, то діти б сказали, шо до нас приходили такі.

Це вже в 47-му приходили?

Да, в 47-му була голодовка хороша.

І оце забирали в людей?

Я не буду вам казать, якби я знала, шо це, або у мене брали, то я б вам сказала.

Але ж діти вам розказували?

А діти розказували, шо… Отаке діти, но я тоді вже, де ж я робила тоді в 47-му, це таке вже пішло, я вже нічо не помню. Тепер жили, як жили. Я робила тут, но хто мене помне. Я тут робила 20-ть год в Ольшанці.

1. Дата запису: 22 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Промінь, Баштанського району, Миколаївської області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Плосконос Поліна Григорівна, 1927 р.н., народилася в селі Софіївка, Каховського району, Херсонської області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у селі Софіївка, Каховського району, Херсонської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Як мене звати? Полька. Поліна.

А по-батькові?

Григоровна.

А фамілія?

Плосконос.

Це по чоловікові?

По чоловікові.

А дівоча?

Савчук.

А коли Ви народилися?

1927-го году 3 січня.

А де?

В Софіївкі. Каховського района, Херсонської області. Херсонська область, Каховський район, село Софіївка. Це я там родилася.

А розкажіть як Ваших батьків звали.

Мого батька звали Савчук Григорій Артьомович.

А маму?

А маму так тоже по-батькові. Савчук Оксана Артьомовна.

А брати і сестри у Вас були?

Ойййй, у мене братів багато і сестра одна. Три брати і четверта сестра, і я п’ята. П’ять душ нас було в сім’ї.

Це Ви найменша?

Нє, брат був ше самий менший. Оце я, а тоді брат самий менший. Це нас п’ятеро було в сім’ї.

А чим батьки займалися?

А я шо помню чим мої батьки займалися. Ви спитайте мене я батька хоч знаю? Я його бачила як тільки ходить начала і більше не бачила.

А що з ним потім сталося, він помер?

Батька поставили сторожом у колхозі. Були жнива і він охороняв зерно. І взяв собі з дому бутилку води. Туди на роботу, де він робив. Йшов з робити і взяв насипав у півлітрову бутилочку пшениці. Бо нас було п’ятеро, а годувать нас було нічим. І ото батько ніс ту пшеницю, а йшла комуністка. Отака морда, я її тільки запомнила, отакаво глюдюче. І встріла батька мого. «Шо ти несеш у кармані?», а він каже «о шо я можу нести у кармані? Пив воду цілий і насипав ось собі пшенички і несу додому, шоб жінка наварила дітям каші». «Так, давай цю битилку». Забрала вона бутилку, витягла з кармана цю бутилку. Подивилася на цю пшеницю. Забрала собі в карман. А батька взяла за руку і повела в якусь кладовку. В колхозі були такі кладовки, шо там  сохраняли шо там вони могли. І заченила, заперла його у тій кладочці. Батько сидів там день зачинений у тій коморі, сидів другий. На другий, чи на третій день приїхала міліція і забрала його повезла в тюрму. Повезла в Херсон сюди в тюрму. І так ми й більше того батька не бачили. Поїхала мама хотіла ж його провідать. А їх вивозять на підводі із тюрми мертвих. Куди ж вони їх повезли? Коли ж розказують, що там викопана була яма і вони не хоронили так як людей, а повкидали всіх тих тюремщиків у яму. І в батька був такий сіряк, як би вам розказати…

Такий як свитка, да?

Да. І вони накрили тіх мертвих мертвих тим сіраком. А мама якраз тільки приїхала, із Каховки приїхала в Херсон. Каже як глянула, шо батьковим сіраком накриті люди. І каже, шо тільки ноги видно, голови не видно тільки одні ноги… і повезли. Я каже аж злякалась, у мене аж дрожом взяло. Що ж це мого чоловіка накрило його сіраком. У нас казала сіраки. І так мама розпитала, зайшла в ту тюрмі. І там сказали, що вашого чоловіка вже нема. Він помер. А вона тоді як заголосила, каже «то я бачила, що сьогодні повезли», оце каже «на цій тачкі повезли їх?», каже «да». Приїхала додому, а нас п’ятеро душ у хаті дітей. П’ятеро, мама шоста. Мама як заголосила в хаті. Ми тоде очі повитріщали, дивимося на маму. «Мамо, чого Ви плачете?» «нема нашого батька, помер наш батько». 

То це в якому році було? Скільки Вам років було?

Оце як батько вмер?

Мгг.

Ви знаєте, я не помню. Я ше маленька була. Та я й сама не знаю, чи мені три года було, чи два. Я й сама не знаю стільки мені було год.

А мама потім в колгоспі працювала?

Да, і мама в колгозі, і батько.

А вони добровільно тули пішли, чи їх силою завели?

Та нашо ж сила була. Колхоз єсть колхоз. Голодовку пережили. В мене були брати вони ходили на поле. Вони були малі ше в школу ходили. А нас то в хаті п`ятеро і їсти то хочеться, а нема нічого. Вони ходили  говрашки ловили. Ви знаєте, шо таке говрашок?

Ну тваринка така, да?

Ну як суслика отакі маленькі. Вони капккнів наберуть на плечі на палки. І це йдуть в поле цілий день ловить та гаврашки. Принесуть. Вони шкур из них познімають. Мама перемила, наварила якогосу супу «їжте, діти». І ото ми тими гаврашками у голодовку спаслися. Тоді ше ото шо. Окація цвіла, ото лазим по тих окаціях і цвіт рвемо. Колачики по полю собираєм, жменю назбираємо і сидимо їмо. Така булла моя житуха.

А мамі в колгоспі давали якусь їжу, як голодовка була?

Ніхто нічого не давав. Як змелять шо небудь там в колхозі, то можуть дать якесь кіло муки чи шо небудь таке. А так більше нічого не давали. Робили за трудодень. Ото не даром приказку склали «трудодень, трудодень, трудоїдениця, батько ходе без штанів, мати без спідниці».

А тоді багато людей в селі голодувало?

Та все село. Все село голодувало. У нас в хазяйстві була одна корова. Більше не було нічого. і приїхала ця комуністка і забрали цю корову та завели в совхоз. Забрали од нас корову і повели в совхоз. Собиравс уже совхоз чи колгосп. Хотіли багатим уже зробити колгосп. З отаких як ми збирали шо попало. Корови збирали, кури збирали, а нас оставляли голодні.

А хто це ходив збирав? Оця комуністка, то як її звали?

Знаю шо Ганна її звать, а по-батькові не знаю. А вона отака була гладка, висока, мордата. Я її заповнила на всю свою жизнь.

А вона з Вашого села була?

Та я не знаю откуда вона була. Ми її розпитували? Ми на неї були такі злі, шо вона корову забрала.

А було таке, шо люди пухлі з голоду були?

Ми самі пухлі були. І я була пухла. Мама вже казала, шо я  вмру. Отака була пухла, отакі були ноги були пухлі. Всі були голодні, і всі були пухлі. Люди страждали всі в селі. Тільки одні комуністи жили, бо вони собі понагрібали, понагрібали од нас.

А було, шо люди вмирала з голоду?

Канєшно, да. Було. Тільки чую, шо в селі похорон, похорон. А хто кого ховав не знаю. Сусід сусіда, хто кого ховав.

А у вас в родині всі вижили, да?

Да. Да, усі. Усі були пухлі, усі були голодні. Но це голодовка не дай Бог, не жилаю нікому. І рагу своєму не жилаю. Голодомор настоящий. Трудно було, дуже трудно було. Так шо моя дєдська жизнь така була, шо не дай Бог.

А як була голодовка Ви в школу вже ходили чи ше нє?

Нє, нє я ше в школу не ходила.

А брати старші?

Тоже не помню шоб ходили. В нас і книжок ніяких не було у хаті. Отак гола хата була. Зайдеш кругом голо. На шкафах нема нічого, в шкафах нема нічого, на столах нема нічого. ото шо принесуть тих сусликів – наварять. І ото тим вижили.

А чи не ходили міняти одяг на їжу?

Я не бачила шоб хтось ходив міняти шось.

А Ви каже, що у вас в хаті нічого не було, то все забрали, чи просто бідно жили?

Бідно жили. Не було ні за чого нічого купить. Нічого мама не могла купить.

А ви кажете, що комуністи в селі не голодували, а чого вони не голодували?

Того шо вони позагрібали усе від нас од людей. Ну це як у нас була одна корова і ту забрали. І оставили нас голих і голодних.

А їжу вони забирали? Зерно чи може якісь запаси?

Зараз розкажу. Мама зварила кабак, гарбуз. І спекла його чи в печі, чи на плеті я й сама знаю. І розрізала на пополам. Кусок однесете батькові де закрили його у тюрмі, а те комуніста забрала собі і понесла додому. І ми осталися геть, нема на столі нічого. То я понесла з братом той кабак, і та комуністка открила ту камору де батько сидів, і впхнула йому туди в дірку. «на їж». Батько на нас подивився. Даже не пустила ні поздоровкаться, ні обнять того батька. Кабак той впхнула і ми пішли додому. Прийшли додому, а мама питає «ну шо там ви батька бачили?» «Мамо, у таку дірочку тільки бачили». Вона даже дверей не открила, бо боялася шоб батько не вийшов, чи шоб ми не зайшли туди. Я не знаю.

А люди ховали десь їжу?

Не помню я нічого, я тільки знаю про свою сім`ю. Шо таке робилося в нас. А по людях ми почті не ходили нікуди.

А багато людей померло в селі?

Тоже не скажу. Мерли і мерли. То там померли, то там.

А було таке шо гарба їздила і збирала цих людей, що померли? Чи все таки хоронили кожен як міг?

Тоже не помню. Шоб когось везли мертвим я не бачила. Шоб хтось в хаті вмер тоже такого не було. Шо знаю, то знаю. Я тоді була мала шо воно мені. Тільки знали «мамо, шо будемо їсти або пить? Мамо, холодно в хаті». Немає чим топить, немає чим нагріться.

А було таке, що люди ходили по селу і їсти просили?

А чо ж не було?  Було. А шо ж ви прийшли до мене… шо ж я вам дала.

А до Вас приходили? Це з свого села приходили, чи ж чужого?

Та і наші з села ходили, хто до кого, хто знає. І чужі приїжали люди, чи приходили. А ми їх не питали. Вийдем подивимося якась льотка прийшла, то якась бубашка, то якийсь дєдушка прийшов.

А на поле ви ходили колоски збирати?

Ходили, ходили. Вже посля того як урожай збирають. Ходили. Нас ганяли не давали собирать. Ми насобираємо, а вони в нас забируть. А куди воно його забирали? Собі. Ми насобираємо, а вони прийдуть в нас готове заберуть і підуть. І шо? Поплакала, поплакала і пішла до хати.

А це діти чи старші люди тоже ходили збирали?

Усі ходили. І старі ходили собирали і діти. А нас ганяли, ганяли. Поставили сторожа і кажуть строжові «ганяйте, шоб не собирали». Було, було.

А сторож він мав зброю, чи він на коні був?

Пішки ходив. Палка в руках і він по полі. Побачив, шо я насобирала, підійшов «давай сюди», «та це ж я додому» «давай сюди». Забрав і пішов. Шо я буду битися з ним. Я такий шкет, а він… та ше й з палюгою ходить, дасть по голові та й не встанеш.

А жорна у вас були?

Не було.

Жорна, що терти зерно

Нє, у нас були товтушки.

А було таке, шо їли траву чи листя?

Їли, їли. По городах ото ходили собирали. І щирицю собирали, шо ми тільки не їли, все, всю траву їли.

А картоплю мерзлу чи буряки?

Я не помню, й буряка не бачила, й тої картошки не бачила. В нас у хаті не було нічого. А так по сусідах в нас моди такої не було, шоб сусід ходили, то може бабушка прийти чи дєдушка.  Може в вас шось є, дайте хоч кусочок шо не буть…хлєба. А де ти візьмеш того хлєба, хто його бачив.

То люди якось допомагали один одному чи не було як?

Не було чим. Не було чим, голодовка була настояща. Не було нічого. Ходили вмирали на ходу падали. Он там дядька в мер на дорозі, он там бабка впала на дорозі. А там, хто ше їх підбирав. Ми були малі, мама й не дуже нас куди пуска, не пускала нас нікуди.

А церква була в селі?

Нє, не було. В нас у церкву їздили аж у Каховку. В селі не було. Трудно було жить. Не дай Бог.

А чого була голодовка?

А я знаю чого. Того шо нічого не вродило, наверно того. Бо я й сама не знаю чого воно. Знаю шо голодували, сильно голодували. А чого ми голодували? Бо врожаїв же не було ніякого. А в колхозі – трудодень, записали шо була сьогодні на роботі і все. А тобі нічого…. Як уроде, як шось уроде, то тоді ми дамо. Жди, поки шось уроде.

А після війни в 46-47 тоже голодовка була?

Но, в 47-ім не така і сильна голодовка була, но була голодовка в 47-ім, да.

Каже шо легше було, в чого?

Ну, тикали потрошку хтось шось небудь із колхоза. Нам же не давали гроші, ми не получали гроші. Трудодень. А на трудодень шо тобі можуть дать? Якусь миску миски якшо вроде десь, або відкілясь хтось привезе на село дадуть, тоді нам ділять. У вас велика сім’я вам трошки більше, у вас маленька сім’я вам трошки менше.

А в колгоспі годували людей тоді в 47-му? Ну, на поле приносили якусь їжу?

Ну, як вам сказать. Це вже при колгозі, чи після війни?

Після війни.

Оооо, ми були на полі і нам варили їсти. В селі була кухарка, варила нам їсти. Вивозила нам на поле. Каждій в тарілочки насипе там два ополоника і ще по кусочку хліба. І так тоді вже було трохи легше.

А в 47-му люди були пухлі з голоду?

Я б тобі сказала, але я й не знаю. Чи були такі пухлі, чи не дуже… в 33-ім, то да. В голодовку. То да були пухлі. Всі почти пухлі були. А в 47-му тоді трошки повеселішали, начали в колхозах давать хоть шо небудь.

А їздили люди тоді в західну Україну по їжу?

Та хто там куди їздив. Ніхто нікуди не їздив. Сиділи отак, в селі сидиш… кому ми нужні були, хто за нами там дивився, ой Боже. Нашо ми кому нада. Трудна справа була, трудна.

А ше за 33-ій Вас спитаю. Ви каже, що люди вмирали, то хто їх хоронив?

Ну, хтось же ж хоронив. Як хто був більший чи старший, як… вже ж так на дорозі не валялися, хтось же їх хоронив. Не знаю. Хто їх хоронив я не знаю. Я нікуди ж не ходила, ні по яких похоронах, нікде ми нічого не бачили. Нічого.

А от в 33-му році Ваша мама працювала в колгоспі?

Ну да.

А ким вона там працювала, в ланці?

На різних роботах. Сьогодні полову грузять, а завтра заставляють іти шось друге робити. І так і робили. За трудодень кажу ж робили тоді.

В 33-му на поле людям виносили якусь їжу, готували?

При колхозі?

Да.

Ну, вивозили, вивозили на поле.

В 33-му?

Да. Або я й не помню, я була мала, чи годував їх хто там… я ж вам кажу шо помню, а шо не помню. Я ж вам кажу, шо лутше не згадувать про оцю голодовку, то було горе настояще.

То скажіть, тоді в 33-му людей ховали на сільському кладовищі чи десь скидали?

Шоб розказать толком, то я й сама не знаю. Ну канєшно на кладбищі хоронили. Яму викопають та й закопають. Бо де ж дівають в хаті ж не було мертвяка, і на дорозі не лежить. Несли туди. Як батька мого на тачку положили, сіряком цим укрили, земльою засипали, всьо. Отак і тут, укинули в яму загорнули і всьо.

А де в тому селі де Ви народилися був цвинтар?

Цвинтар де був?

Да.

За селом. За селом на бугорку.

Скажіть, а Ваш тато, то це він при колгоспі сторожем був?

Да, да при колхозі.

А Вам мама розказувала, яке в них було господарство до колгоспу?

Вона казала, шо ми нічого не держали, кроме корови. Одна була корова і ту забрали. Більш не було нічого. Я не помню шоб в нас шось таке було… шоб кури бігали, качки якісь. Не було нічого. ото одна корова була і ту забрали.

А Ваша мама вона от хотіла іти в колгосп?

 Та там хоч хочеш, хоч не хочеш, но мусиш іти. Бо шо ж ти будеш у хаті робить, а так хоч ти трудодень заробиш.

А у вас землі зовсім не було своєї?

Не було. Нє, ніякої землі у нас не було.

Скажіть, а Ви своїм дітям за голодовку розказували?

Нічого я нікому не розказувала… дітям за свою голодовку. Шо я кому буду розказувать, діточки мої як ми голодували. Вони скажуть «мамо, коли це було не споминайте лутше нам нічого».  Вони сердяться як я начну розказувать шось таке. Кажуть шо шо ви розказуєте це було колись. Голодували, да ми знаємо, і чули, і бачили, і знаємо. А шо ви зараз споминаєте? Лутше його не вспоминать.

А люди тоді говорили між собою про головку чи боялися?

Та балакали, но шо я тобі пожаліюся, шо я голодую немаю шо їсти, а ти мені розкажеш таке саме. Шо ми можемо одна однії розказуть. От зараз заскоче сусідка, “ой, Боже мій, шо його варить?”. Це ж не голодовка, не голодовка. “Ой, вже ті супи надоїли, ой вже хочеться щось таке поїсти…” Так це є де купить, є за шо. А тоді, де я візьму? Як мама прийдуть і кажуть “на трудодень записали, шо робила, шо була на роботі”. Всьо. А прийшла додому з голими руками.   

А були люди в селі, які проти комуністів виступали?

Та шо, нам було нізя обзивати за комуністів. Вони нас в тюрми сажають. Шо ти знаєш про мене? Вона комуніст. Це ж де комуніст? А ми ж, а ми хто такі?

А багато в тюрму посадили людей?

Та я ж не щитала стільки їх там посадили. Знаю шо сажали. Як щось украло там в софхозі якогось зерно чи пішло на скопи собирать. То оце я знаю шо ганяли кругом не давали…

А куркулі були в селі?

Ну оце ж вам куркулі, хто держе корови, хто держе свині. А то дуже мало їх було, може як на село було таких три чи чотири хазяви, то добре… на село. А то ні в кого нічого не було. А ті куркулі, то куди ж вони збирали ті корови, ну собі поки голодували, ну а тоді де вони їх подівали? Хто знак уди вони їх подівали. Од нас позабирали, а куди вони їх подівали? Чорт їх зна. Чи вони їх попродали, чи вони їх порізали та поїли. Чи де вони їх подвали?

А цих куркулів їх розкуркулювали?

Та куркулів нє, та де. Вони собі набивали, де шо бачили те й брали, чи як? Я не знаю як. А такі люди, шо я піду до куркульки і скажу, де ти набрала? Та вона мене зараз за шкірки візьме і посаде в тюрму, і даже балакать не схоче. Ой, діти, діти летше вам цього не знать, і не згадувать. Я тако часть дітям своїм кажу, вже суп надоїв? А голодувать??? Їжте те що є!

Скажіть, а коли Вашого батька посадали, то може ще когось забрали в тюрму з села, чи тільки його?

Та чого тільки його? Хто шо ніс в руках, в відрі… всіх підряд в тюрму. Гнали туди і везли на Херсон.

Може з сусідів хто був? Пам`ятаєте чи не пам`ятаєте цих людей?

Я можна й сказать шо не помню. Ми нікуди й не ходили. З хати пошти нікуди не ходили. В школу ми не ходили, бо не було школи ніякої.  Де ми ходили в школу? Не ходили.

Може Ви знаєте, де та тюрма в Херсоні була?

Нє, нє, не знаю. Знаю, шо була тюрма в Херсоні. Знаю, шо осьо за Солнечним тюрма була. То це я чула, знаю. А так більше не знаю.

А оце зерно з колгоспу куди його дівали?

Тоже не знаю. Кудись же ж вивозили, бо в колхозі в нас же не давали нікому. А жнива, жнива. Кудись зерно везуть, а Бог його знає. А ми вже послє цих жнив йдемо на поле собираєм колосочки. Як не заберуть у мене, то принесу, а як заберуть, то прийду з пустими руками. Так шо я б вам не жилала споминать цю голодовку, Боже не дай Бог.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Майоренко Федоська Талимонівна, 1915 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

А в 46 – му, а вже в 47 – му голодовка була господі правидний. Я й у Вінницю їздила. Колись із Сверидом (сусід) їздили, возили січкарню. В нього там першої жінки та був брат і ми туди поїхати у Вінницю о. Поїхати ми туди в Вінницю нас у поїзд не брали ми на плошадкі. Ну ми так їхали ось каже той проводнік прийшов до нас та каже “Ви у Катіновш шо б ни у вобшім будете злазит, буде поїзд притишаться, а ви шоб злазили” .То ми ж, поки я йому ті колеса подала з січкарні, поки подала йому ті ну все й тей гармидер, то колеса то що Боже мій, а тоді, а я ше брала мішок барахла з дому брала тоді ж барахло кинула, а він уже рушає, рушає я з поїзда плигнула. Плигнула з поїзда, упала, зчисала собі задницю, зчисата лижу плачу – плачу, плачу коли він уже злагодив ту січкарню о. каже:”То вже зажило, у ставай .будем іти далі”. Ой ідемо ми ідемо так отак два кутки, доходимо стоїть чорний хрест і на хресті білий рушник, ні вишитий нічого, а білий, ми познизували тако плечима з тим шо це воно таке. Приїхали ми, а я й питаю, баба така, його матір, старенька була вже, кажу: “Бабо шо то це в вас тут таке в тій хаті чорний хрест стоїть,а в тій нема?” А вона й каже: “Ото ж так діти у кого вбитий чоловік, вбитий чоловік, то в того хрест стоїть у воротях,а в кого не вбитий, то в того нема. Отаке. То ми там два дні були, виміняли картоплі, жита виміняли і приїхали додому. То ми день там будило ми в його копати город, копати шоб нас похарчували, хто ж нас буде даром харчувать, хто ше й тоді. То він уже привіз нас на станцію і ми вночі приїхати в Кагарлик.А тоді рано давай ше додому браться, возик отакий на колесах дев’ять мішків із ним вдвох по грязі везли це тіки сказать. Я як здумаю як я робила ой горе та й годі було, дитино, о таке. Доїхати ми сюди як на Кисилівшину, каже він перекажемо хлопцям, у його ж два хлопці такі й у мене два хлопці було. Переказати, прибігли діти та нам помогли, бо вже нимогли ми дотягти шо ж дев’ять мішків із Кагарлику по грязі тягли. Отаке було дітино, отак. А якже ходила на роботу і матір за мене ходила. Уже тричі в Западну їздила я тоді кажу матері нє мамо, нема діла, уже нема барахла уже нема з чим їздить. То я, корова отелилась, я було беру молоко 4 літри ввечері та рано, та в Надьки, де тут Юрко живе, там Надька жила, кума моя. о. У тієї візьму 12 літрів молока і сонце сходить мені в Кагарлику. Понесу, продам, а буряки були тут за посадками, де зараз соняшники, я й не знаю, а мати моя така зогнута старенька йде за мене з жінками на буряки о. Ідемо, ідемо на поле, а я з Кагарлику, а не куштувала нічого в рот не брала з Кагарлику йду, полю буряки, а мати йде додому та їсти варить. А чим, а чим не було ні дровини, нічого в світі, ходили по дорозі, збирали тварячі кізяки сухі, та тім у печі топили. Так дитино жили, так жили о. Ну давати в колгоспі, шо вони там лаваш, варили таку батанду. На полі, а де ж на полі .котел був жінка варить та да,. і в жнива було варить. Погано було, але ніде ж не дінешся, живем і досі. Таких пухлих не бачила, були пухлі, й страдати. Риба зімою, як приткнулася, подохла та наверх ізплівала збирати люди та їли, збирати, все чисто їли. Отаке отак було. Горе, горе було.

 

1. Місце запису: стави Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Рященко Тетяна Павлівна, 1918 р.н.;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Був недород, неввродило нічого, жара була сильна, спека, тоже повигорало. І такого підряд такі голодовки і не давали розжитися. А тоді й колгосп заснувався, колгосп я й не знаю в якому году заснувався. В Западну їздила, я чотири рази була. Поїздов теж не було, а на товарняках, визуть якісь чи бровна, чи доски, чи доски чи шо, ми диримося на той товарняк, зараз кажуть вагон і тоді вагон був. Ше й замерзали на тих вагонах, ше й банда була, ше й пообкрадають, ше й біжиш та й плачеш шо пообкрадали нас із тими клумаками. А шо ж везли лахміття возили, хустки ну шо там було, таке гарне пальта возили костюми ну шо в кого було, ну ше й на станції десь обикрадуть, по порозізають, по витягають із мішків, отаке було. Шо нам давали, тепер квосоля нішо у нас нішо, ну їдять люди, але ж, а пальто оддала, хустку гарну таку оддала це за квасолю о. А той, а хліба виміняла такі дві гарні хлібини, здорові украли, хулігани украли із вагона. А шо ж вони нас боялися чи шо, ухватив тай побіг. Ухватив з плечей тай побіг попід вагоном туди, а вона за ним, а він стой, стой дивись бо задушить, каже, заріже, та ухватив та побіг, отаке во. Їздили туди й назад, це десь два дні пройде, а може, ну за день не справишся, десь два дні, або й більше. Оце таке привезеш то квасолі, то якусь хлібину. То я ж кажу, ше й украдуть. Й картоплю возили і зерно возили, і цибулю, дарма, тепер цибуля в нас шо стоїть нішо, треба було возить бо не було дома нічого, не було дома. Все голод був. А на роботу ходили, то я ж тобі кажу йдеш на буряки, чи на яку роботу не йдеш, вже пшениця колос викидає вже ми зернятка видлушпуємо із того колоска. Дорога встеляна колосками, бо лупиш бо зерно, а те додолу кидаєш. Отакої прожили, отак. В колгоспі давали, варили ну скажімо таку, тоді казали баланду, там пшона всипле на котьолок жменю і туди з котьолком чи з горшком чи з мискою ходиш, тобі сиплють, лишнього не дадуть, бо нема його лишнього. А так шо б шось давали то не давали нічого. А тоді вже й в колгоспах почали давать, вже попириживали ці голодовки, то начали й пшеницю давать і шо на городі вродить отаке.

1. Місце запису: село Стави, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002;
3. Хто записав: Бойко Ю, О.;
4. Респондент: Лісова Пріська Михайлівна, 1915 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1946-1947 років респондент проживала в селі Стави, Кагарлицького району, Київської області.

Горе за горем. Война, розруха все руками робили машин не було. Недород після войни, жара спека та й недород та й знову голод. У колгоспі робила, все життя в колгоспі проробила, а платить не платили, робить робили, а платить не платили. Але вже в колгоспі на полі поставили такий здоровий котел та варили ту як баланду та ото підеш та візьмеш тієї баланди та й наїсися. Сім’я велика була то піду до яру нажну в’язку, припису то й хтось дасть стакан молока, тому соломи припису той якусь картоплину чи кусок хліба, бо я ж кажу, шо не всім було горе, було й гарно люди живуть. У Западну їздила, їздила бо не було де діться і дитину свою посилала. Була в нас гака жінка вона їздила туди і просила от я з нею отправила і свою, шоб з голоду не померло. А вона приїхала та каже на її, і більше не посилай, шо ж воно дитина, стісняється просить, та каже: собі проси та ше й їй. А Володька (син) уже в 46му й ходить почав, а тоді й не ходив і не балакав, носила в лікарню, а там кажуть, буде їсти то буде ходить, а воно таке зробилося як соломина худе таке, боже, як згадаю.Їздила, тряпки возила, лахміття шо краще те й возила, я раз їздила бо діти малі були. Отак жила, дитино.

 

1. Місце запису: село Станіславове, Благовіщенського району, Кіровоградської області;
2. Дата запису: 15 серпня 2003 року;
3. Хто передав: Сідько Ганна;
4. Респондент: Томашевська Любов Сергіївна, 1923 р.н., народилася в селі Станіславове, Голованівського району, Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Станіславове, Голованівського (нині Благовіщенського) району, Кіровоградської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да, помню, а як же не помнити, ми тоді дуже мучились. Не знали, що їсти, де взяти щось поїсти, ще й мама слаба була, і виганяли з хати. Таке всігда помнити буду поки жива. У той час у нас хата була не хончена, бо хотіли під колгосп забрати і вирішили Козарчука вигнати. У нас в те время пара коней була, наче два гектари землі, лоша, віялка, плуг, корова, а нас двоє дітей було. Приїхали вночі і батька відправили в Умань. У нас забрали все, а матері сказали, щоб збирались їхати на Мощону станцію до чоловіка, а його будуть відправляти на висилку. До нас приставили діжурного, щоб нічого не заховали. Сусіди помогли спекти пиріжки. Під’їхала підвода, якийсь упалномочений, щоб ми не втекли. Там ми чекали поїзда. Тоді не тільки нас хотіли забрати, а називали і Притуловських, Любезького, та багато називали, я всіх уже й не помню. А тоді моїй мамі говорять, що батька відправили додому. А ми ж малі діти, голодні, то ми й почали кричати, щоб дали нам пірожки. Ну довго ми їхали з Мощоної, а там приїхали додому, а хата замкнена. Приходить Яремчук – голова сільсовету, дуже він тоді з мамою грубо говорив, кричав, не міг пойняти, чого це батька рішили не забирати. А потім приїхав батько, а нас з хати вигнали, все забрали. А у хаті же було і рогачі, і казюба, гарник солі. Вигнали нас і пішли ми попід хати. Добрі люди пускали, ой, де ми тоді тільки не сиділи, півсела обходили. Нас на роботу не брали, а хотіли йти, бо в колгоспі хоч якусь їжу готовили. Нас забирали Літобанські, Ничипоруки. Ми були у 7 хатах. Допомагали, нам давали кабаки, бо не було нічого. Але потом таки прийняли у колгосп, а мама в те время дуже больна була, а ми з Нільо малими були і празновали вдвох за одного, ну і їсти давали як на одного, а нам додому щось мамі треба принести, а та жінка, яка готовила, пожаліла нас і дала на кусочок хліба більше, то тоді її дуже наказали за нас. В батька був хароший кожух, він його продав і взяв м’яса, а тоді був налог на м’ясо, і так ми лишилися і без кожуха, і тоді все м’ясо в нас забрали. Добре, що люди хороші були, то й ділилися з нами трохи, але так шоб ніхто не знав. Було таке, що ввечері коли стемніє піду на поле, понариваю колосків, сховаюсь десь у кущах та й поїм їх, а те, що лишилося, хожу й шукаю щоб заховата, бо як найдуть, то накажуть, у нас в селі тоді Дуню Гордійову забрали в тюрму, бо вона вкрала зернят, наче 5 кіло. Ще було таке, що йдеш на тік і в пшеничі чи ячмені збираєш кузочків та довгоносиків. Чим більше назбираєш, тим краще їсти давали, а ми з Нільою так старалися, цілий день збираємо їх, а тоді прийде цей, ой, як його, ну той який за цим дивився і забере в нас і так було несколько раз, но ми лишалися голодні.

А в 46-47 рр. стало легше жити, але була дуже засуха, нічого не давали, столова була, було йдеш у столову щоб поїсти та таку очередь вистоїш, щоб щось у рот кинути, давали їсти тільки тим, хто робить, в столовій варили макуху, то їли, ну і хіба нею можна наїстися як цілий день робиш, а ті, хто не робив, то не давали нічого, їм приходилось їсти листя, траву, приходилося пражити молош, тоді товкли, крали колоски пшениці, а тоді носилися з ними, де б сховати, щоб не найшли, бо наказували. Я в той час лишилася одна, бо Тосіка забрали в армію, він служив у морфлоті, прийшло ізвіщеніє, шо в 41 р. він погиб, а Нілю забрали в Германію і ми не знали, де і шо вона, чи жива ще. В нас в селі в 32-33 рр. менше повмирало, чим в 46-47 рр.

1. Місце запису: село Дунаєць, Глухівського району, Сумської області;
2. Дата запису: 25 січня 2007 року;
3. Хто записав: учень 10-А класу Нейрасовий Сергій;
4. Респондент: Довгопалова Антоніна Іванівна, 1936 року народження.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала за адресою: село Дунаєць, Глухівський район, Сумська область.

Про важкі 30-ті у моїй дитячій пам’яті залишилось небагато. Але спогади оживають, коли згадую розмови з матір’ю Старченко Мотроною Іванівною, зі старшою на 10 років сестрою Катериною, тітками, сусідами. Перш, ніж говорити про голод, треба згадати, що відбувалося у 20-х роках. У нашій хаті жила велика роботяща родина. Аж вісімнадцять чоловік; мій батько та два його брати із сім’ями, дві незаміжні сестри, їхня мати Василина, дід Яків, баба Уляна. Всіма хатніми справами та по господарству заправляла моя баба Василина. Зароблені гроші вона забирала до останньої копійки і ховала у пояс. Навіщо? Щоб купити землю (А землі вона придбала багато. І сім десятин (приблизно 10га) орної і ділянка лісу свого була). Тож коли у 1931 році старший син Іван (мій батько відвів до колгоспу овечок і землю, баба Василина там пламала і причитала, що почала сліпнути). Вступ до колгоспу врятував родину від багатьох бід і, найперше від розкуркулення сусіда, Довгопалого Павла Васильовича, розкуркулили забравши коня, корову, курей, овець. А його з дружиною і шістьма дітьми вигнали з хати. Хату повернули лише тоді, коли він написав заяву про вступ до колгоспу. Розкуркулили і батькову сестру Марину, яка вийшла заміж у с. Полоняки, сім’я тітки Марини не бідувала. Вони мали землю, двох коней, великий сад, забрали все з хати вигнали. Дядька заарештували. Куди подівся чоловік – ні тітка, ні її діти так і ніколи і не дізнались це було весною 1932 року. Племінників і хлопчика і дівчинку забрали до себе мій батько, а сестру побоявся приютити, бо і кому могло дістатись. Марина викопала у лісі Довжик землянику, розкочувала ділянку землі і засіяла її просом. Наступний рік видався надзвичайно важким. І не лише для тітки Марини. Чому почався голод, ніхто не міг зрозуміти урожай був непоганий, але зерна ні в людських коморах, ні в колгоспній не було. Випадків голодної смерті ц Дунайці не було. Та з харчами було дуже сутужно. Виживали хто як міг. Взимку 1932-33 року закінчились запаси картоплі, буряка. Про хліб і не згадували. На полі під снігом видобували з мерзлої землі гнилу картоплю. Терли її, промивали отримуючи сірий аж чорний, крохмаль. Добавляли товчене в ступі насіння лободи, розмішували з водою і пили ладки. Баба Уляна разів зо два ходила у гості до брата у с. Богданове і приносила звідти частинець-глечики з горохом. Чому не у вузлику? Тому, що було б видно, що несе. Могли і бабу пограбувати, її брата покарати за те, що приховав горох. Єдиним спасінням для сім’ї стала корова, ще з осені заготовили для неї харч і позжинали бур’ян на межах, зібрали картоплиння, гичку бур’янів. Але до весни запасів не вистачило. Тоді батько почав висмикувати стріху на сараї. Висмикану солому рубає, замарюває гарючою водою і так догодував корову до весни. А на благовіщення (7 квітня) худобу вигнали на пашу. Молодої трави ще не було. Корова об’їдала тонкі гілочки на деревах, суху торішню траву. Глечик молока, який щотижня носили у Довжик тітці Марині і для неї був порятунок, бо від голоду у неї почали пухнути ноги і живіт. В інших селах з харчами мабуть, було ще гірше. Бо через Дунаець жили потоком чужі люди. На картоплю чи інший харч міняли хустки, відрізи тканини, хромові чоботи. Моя хрещена Варка Божиха, не пам’ятає вже за що, виміняла мережане простирадло. Прихід весни давав надію. З молодої кропиви, яглиці та бруньок дерев мати варила борщ, з листочків лободи і жовтих олуцьок. кришила салат. Дуже смачними були ошпарені окропом і приправлені молоком квіти жовтої акації. Чому не просили допомогти, не скаржились? А до кого було звертатись. Та й боялись люди. От у червні 1933 р. під час сінокосу у Силчиному яру коли косарі сіли відпочивати і пообідати, чоловік батькової двоюрідної сестри Знобій Денис і по вуличному –Денисок, діставиши з торби лише чорні коржі промовив: “Ех, не за таку власть я воював у гражданську”. Вночі Дениска забрали з хати незнайомі люди, які приїхали на машині. Хто доніс на сільського активіста і куди він подівся, так і не дізнались ні дружина, ні односельці. Важко було і страшно. Коли покійні вже, мати і сестра згадували той рік, то батько, який пройшов фінську і Вітчизняну війну, і охоче розповідав про бої, сиручував товстежну цигарку і мовчки пішов з хати. Повірте, нема нічого смачнішого, як чиста вода, дрібка солі і шматочок хліба.

1. Дата запису: 4 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Копачівка, Хмельницького району, Хмельницької області;
3. Записувала: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Ковбасюк Галина Пилипівна, 27 грудня 1928 року, народилася в селі Лисогірка, Летичівського району, Хмельницької області;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Лисогірка, Летичівського району, Хмельницької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Розкажіть, будь-ласка, як вас звати?

Як мене звати? Ковбасюк Анна Пилипівна.

А дівоче прізвище?

28-го року 27 грудня… народження.

А як звали ваших батьків?

Новосядлий Пилип Юхтимович, а маму – Новосядла Паранька Артемівна.

А може пам’ятаєте якого вони року народження?

Тато мій з 900-го року, мама з 6-го року.

А у вас були брати і сестри?

Були, було п’ятеро нас, ті діти від Голодомору повмирали. Тато був засуджений за налоги, дуже великі налоги, не міг виплатити тих налогів, то засудили, в тюрму посадили, мама померла, ну 3-є дітей померло, 2-є нас осталось, з 26-го року брат  і це я вже друга, а ті діти повмирали і мама померла.

А як їх звали тих дітей?

Кого?

Дітей, які повмирали пам’ятаєте і яких вони років може пам’ятаєте?

Ваня, Женя і Лєночка. Дві дівчатки і хлопчик.

А може пам’ятаєте коли вони померли, весною 33-го чи взимку ще, чи ще в 32-му?

Як мама померла, то десь тако напровесні певно, бо ще в грубі палили, було холодно ше в хаті, а тато, то вже не скоро, тато довго жив, шо там мамі було, мамі було яких… з 6-го року, то в 39-му мама померла, а тато вже шось не дуже так давно, ну…

Галя, скільки може бути?

Бабушка Ганя в 74-му померла, а дєдушка раньше, в 72-му році, в 72-му році він помер, а діти померли тоже тої весни як мама, тоді і діти померли (ред. – говорить жінка на фоні).

Ще тоді, ще тоді ше як мама і тут мама тоже за ними.

Так мама в голодовку померла?

Да, да.

Да, в 33- му році, молода була, 33 роки їй (ред. – говорить жінка на фоні).

Ну тоді ж голодовка була з 33-го року до… можна казати, шо до 55-го. Бо тоді в 33-му році була голодовка, а тоді в 47-му голодовка і тоді вмирали люди. І травилися грибами, боже, як і тепер дехто шо не так приготовлять, то тоже отравлєніє.

А яке господарство було у ваших батьків?

Шо?

Яке господарство було у ваших батьків?

Пошті шо нічого не було, нічого не було, там якесь нещасне свинячко тримали і в погрібі смалили, бо тоді ж за колектівізації воно ж так було шо…голодовки, не було чим годувати. А я як росла, то тоже уже до весни, а уже на весні, то ходила в ліс березові бруньки общупувала їла, потом з липи бруньки, а потом уже листя, а потом уже квасець підріс, то я у садки ходила рвала і їла. І сойошники були у колгоспі, то ці бадиляки сойошникові там осередок, кулупала ті осередки і їла і так вижила. Може люди десь хтось шось мав їсти, то так не жив, а я то скрізь так, тільки на тих бур’янах.

А як у вас померла мама і померли брати і сестри, хто за вами тоді доглядав?

Ше бабушка була, бабуня була, то отож так.

А шо вона вам готувала їсти, як була голодовка?

Шо-шо?

Шо вона вам їсти готувала, коли була голодовка в 33-му?

Ми жили хата на дві половині, в общім два брати – один брат в передній хаті, а другий в задній, ото бабуня там жила з тим синком, невістка там, внуки були тоже, а я вже тут в цій хаті, то вони вже постукають в стіну коли там шо там, а то так коли там дадуть кусочок хліба чи так шось їсти. А уже ввечері їхня дочка, моя тьотя, робила на свинарнику, то вже десь там в колгоспі бараболя якась там була, так вона вже принесе тої бараболі, вони вже зварять і уже…. а тоді квасили огірків в великий кадіб, такі вже огірки ті здорові, принесуть, то вже в стіну постукають, шо йди вже вечеряти, то я вже піду і там уже тої барабольки з’їм , тої картоплі і так.

А в якому селі ви тоді жили?

В якому селі?

В якому селі?

Меджибізький район, село Лисогірка, тоді Проскурівська чи як вона, бо я вже забуваю.

А за шо батька засудили?  

За налоги, за налоги засудили, дуже налогами великими, мій батько не пішов в колгосп, дуже вели… хто пішов в колгосп, то легше було жити, ну шось боявся йти в колгосп. Не пішов в колгосп, налогами великими обложили, це за ті налоги засудили.

А в якому році?

Я вже помню думаєте.

Ну до голодовки це було чи після, чи під час?

Під час, під час голодовки (ред. – говорить жінка на фоні).

Під час голодовки, бо голодовка тата засудили, а мама з тими дітьми, діти повмирали, а той…

А до колгоспу у батька велике господарство було?

До колгоспу, до колгоспу було, ну то в колгосп забрали всьо.

Ну а шо в нього було? Земля? Воли? Коні?

Ну таке, ну да, там у татових батьків було хазяйство, ну і так уже вони… були поля, були всьо, але всьо забрали до колгоспу.

Але він сам туди не хотів іти?

Шо-шо?

Сам він у колгосп не хотів іти?

Не хтів, не хтів і так всьо… всьо із хати забирали, із хати тоже всьо забирали.

А може пам’ятаєте що саме з хати забрали?

Ну там, ну шо у скрині було, там подушки, там ше шось, придане мамине там шо там, то всьо забрали.

А його, а батька забрали виходить під час того, тоді як з хати все забирали чи потім за батьком прийшли?

Вже потом, потом тата засудили, вже потом, вже не було шо брати, не було звідки тих налогів платити, то вже в тюрму посадили.

А він вернувся звідти?

Да, да, ну тож вернуся, то жив уже до 72-го року.

А в якому році він вернувся?

Шо-шо?

В якому році він вернувся з тюрми?

Ну десь тоді вже скоро, бо дали… дали 3 роки тюрми, ну то вже тоді татова сестра подала касації чи шо, шо діти осталися і той уже сироти, то уже випустили. Випустили і то вже так тато уже пішов тоді вже в колгосп і так уже робив і це уже дожив до 72-х років.

А суд над батьком публічний був, привселюдний чи тако якось тайком? Пам’ятаєте? Знаєте?

Я щось не розбираю і не дочуваю.

А де батька судили?

Де батька судили? Десь в Межибожі був суд, в Межибожі був суд і судили, там всьо, паспортний стіл і суд і всьо, навіть і тюрма була у Межибожі. В Межибожі в тій тюрмі не сидів батько, десь в Житомирі чи де.

А ще кого з села засудили?

Я не помню, шо я ше, яка я тоді ше була. 

Але він один, його одного засудили чи були ще люди з села, яких тоді засудили?

Я тоже цего дальше не знаю як там, ше кого судили чи нє.

А були у селі якісь такі активісти чи бригади, які приходили і з хати забирали їжу?

Були, були, були , були ці активісти і це всьо забирали і той і ше дитина… і гляділи вони желізними палками, штурхали, гляділи зерна, шоб забрати всьо, то тоді ше дитиня, тоді хата і вервічках колиска висіла така плетяна і дитиня лежало в колисці, то ше з тих активістів підняв ту колиску і те дитиня упало на землю.

А це були з села люди, місцеві?

З села, з села, ці активісти були, це вони тоді розкулачували в ту голодовку і це такі  в голодомор зганяли то до колгоспу людей, то… і грабили всьо з хати.

А було таке шо може ваш батько чи мати ховали їжу десь від них?

Ховали їжу?

Угу.

Ну десь там була може жменя зерна ше там, то ховали, але дехто сховав, а дехто ні.

А ви кажете от розкулачували в селі, то в селі були куркулі?

Були, були, то це вони тоже розкулачували і зганяли в одну хату по 5-ть сімей, зганяли, а то всьо… а вже ті активісти сідали в ті хати, де вони там, вони там дивилися де добра, добрі, гарні хати, шоб… це у активіста паршивеньке, то вже, шоб сісти в ту хату, то розкулачували і виганяли, та голодували дуже люди, бідували.

А потім ті люди вернулися в свої хати?

Да, вже за німця, за німця, коли німець уже вступив, зайняв Україну, то за німця уже ції розкулачені, шо по чужих хатах стикалися, то приходили і тих активістів виганяли, бо це ше моя мачуха була розкулачена. Як мама померла, тато вернувся з тюрми, то оженився, бо ше ж молодий був, то тоже вона була розкулачена, за німця увійшла в свою хату, то тато пішов до неї в приймачі, а нас обох так і оставив, але брат пішов в армію, а ше раньше, то тоже я це була одна, шо бабуня мене кликала їсти, а брата, то забрала тьотя до себе корову пасти, ну а потом він уже в армії був, а я уже…

А як цієї мачухи прізвище було?

Ксенька Петрівна, а її дєвіча фамілія Гончар. Гончар Ксенька Петрівна.

А в них велике господарство було, шо їх розкулачили?

Ну там певне, шо да, ну це вона уже тоді за німця увійшла в свою хату, в неї ше сестра була в Німеччині, прийшла сестра, а тато прийшов з армію, уже з войни вернувся, то вже там вони жили в тій хаті за німця, а коли вже знов колгосп, вже вернувся, то їх з тої хати вигнали.

Другий раз уже?

Да, зробили там конюшню в тих хатах і всьо, тато вже прийшов вже до мене, вже в свою хату вже з нею, ну тоже не добре мені було.

А розкажіть як була голодовка ось у вас в родині померло, а так по селу багато людей повмирало?

Умирали люди, умирали, ше як я була сама ця голодовка була, то помню, шо ішов хлопець, прийшов в хату, постояв, постояв, а в мене ж тоже не було шо зовсім їсти і з хати вийшов, пройшов трощки і під забором помер.

То він з вашого села був, сусід якись ваш? Чи ви його не знали?

Я його зовсім не знала, куди, я нікуди не ходила і нічого, і яка я там ше була мала, і яка я там ше була.

А як ваша роди… от як ваші родичі повмирали, то хто їх хоронив?

Ну то, вже як батькові родичі, то ше помер дід, батько татів, то ше синки були, ше були синки, їх троє було.

Нє, як в голодовку люди вмирали, от як з голоду вмирали, то їх ну хто хоронив і де їх хоронили?

Ну на кладбіще, ну кінь був, хто літом то на возі, а хто зимою, то на санях. Знаю, дві сестрі разом помирали, їдна одного дня, тої ше не похоронили, а друга другого дня, то разом на санях везли.

То їх сусіди хорошили чи батьки тоді ще були?

Шо-шо?

Хто їх хоронив? Сусіди чи ще тоді батьки були?

Ше в них мама була, вже батька не було, мама була, брат був в них.

А було таке шо підвода по селу їздила і збирала отако хто вмирає?

Я ж…шо знаю, давали люди знати, шо як там десь давали знати одні другим шо там, то вже забирали і хоронили, то ж не лежали.

А було таке, шо в одній ямі багато людей хоронили?

Як в одній земля?

Не було такого? Ну одна могилка була, а там багато людей було?

Нє, такого не було, ну в войну, як це вже война була, то підбирали цих битих всіх хто, то звозили, там в садку викопали здорову яму і звозили, зробили там братську могилу, це в Лисогірці, зробили братську могилу і з тої могили потом перевозили в село, в селі біля церкви викопали яму, там рядом церква і рядом клуб, і там викопали, зробили братську могилу, то ті кості там уже звідти добували і вже тоже фурами возили і ті кості по дорозі падали і так… ну то понинькі там та братська могила там написано всьо, ну таке.

А в 33-му ходили люди на поле колоски збирати?

Ходила, ходила, по горошинці збирала, дзьобала.

А можна було, пускали?

Де там, не можна було, був лановий, їздив конем і прямо тако кидався тим конем на кого бачив. Було-було таке.

А ще що може, може картоплю збирали мерзлу чи буряки?

Картоплю мерзлу, то така шо раньше зародила картопля і не було де людям подіти, то катували її і вона там роками, а потом уже у цю голодовку, то вже дехто повнив, ходили добували ті кагати і збирали ту, ну там крохмаль був такий уже виснажений і ше й непріятний, то це вже збирали, це я уже добре знаю шо збирали і вже розтирали, бо я вже і так, вже розтирали колотили і якось там пекли, а й не було ше й на чому, бо четвертушичка олії і на пательні квачиком потерли і всьо, та пательня синя була. Це така була голодовка, а я вже, це я вже була завербувалася на Лозове сюди, на торф, то там у байракові тоже була така здоровена плита чавуна і на тій чавуній плиті. Це пішака з Лисогірки на Лозове і там уже у вихідний у Лисогірку там дехто уже прийшов до батьків, я то не мала до кого, ну там мачуха була, але ж шо ж з того, вона ноль вніманія. А дехто там у батьків, батьки десь пристаралися тої бараболі, уже тої виснаженої, гнилої, то вже там пекли, тако ложкою кинула на ту голу чавуну плиту і забрала, і так їли. Боже, дуже тяжка голодовка була.

А було таке, шо тварин диких ловили?

Шо?

Ну ховрахів якихось, жаб там чи їжаків в голодовку?

Ну я шо знаю, як там хто ше… це шо я знаю, то я знаю, так як я собі спокійно, як я лежала в больніці 2 місяці, то тоже так уже ввечері ті кажуть, вже шоб хтось розказував, так я розказую, що це ще не всьо ше далі буде, вот перепочила, ше не всьо ше дальше буде, ше дальше буде. То там тоже така хароша вчителька була, то каже: “А боже, за це ваше життя можна таку історію написати, таку книжку”.

А чи люди ходили в місто чи в сусідні села щось на їжу міняти?

Ходили, я й сама ходила, я сама ходила у городок туди, там помню, шо такий рів і там десь кладочка переходили і міняли. Я і сама ходила там, то за сливки сухі, сливки там засушені, то грушки сухі, міняли десь там жменю, шо виміняли, я ходила. А то на поїзді, поїзд на площадці, там і вугля було і дерево, то їздили туди, ну то вже там десь шось вило… той клумачок виміняєш і назад уже звідти їхали на тому вуглі і на всьо, то ше було шо ключкою стягали, то так як потягнуло, як зачепило за шо попало, то стягуло як не той клумачок, а нє, то і людину стягнуло і ти полетів.

Це в 33-му було? Чи вже в 47-му?

Нє, це вже в 47-му році… це вже в 47-му, бо я тоже звіти їхала, як залізла в якісь міжа колодяча, міжа ті колодки і ше такий голольод, дощ, мерзло, то чуть не заковязла там.

А розкажіть іще, а в 33-му були у вас жорна, мололи на жорнах?

Були жорна і ще в 33-му році були жорна і в погребі ховали, бо вручну мололи на тих жорнах, де там хто там мав яке кіло-дві того зерна, то тоді це мололи і так шо-небудь там, хоть затірешку яку-небудь там тоже.

А у вас в хаті жорна були, ви теж ховали?

Були, були жорна і було…

А як почалася голодовка, то ваші батьки у колгоспі працювали?

Коли? В 47-му…

В 33-му, в 33-му?

А, в 33-му це тоді ше нє, ше ж тоді засудили тата.

А людям в колгоспі за роботу платили як була голодовка? Колгоспники краще жили?

В колгоспі платили там по 50, по 100 грам зерна давали на трудодень. Шо ж там,  тоже нічо, почті нічого, не було шо в млині молоти і не було шо…

А були при колгоспі якісь де б дітей годували?

Шось там, тоді в 33-му році я не помню, шо там було, де як там, а вже в 47-му  вже були ясла, дитячі ясла, вже та то… ну і вже десь ше до десь 47-го року, то тоже вже в колгоспі десь там бараболя вродила, то вкопали, то вже вивозили кухарку в поле, котьол, воду і там уже якись там суп варила, то вже хто там на роботі, то по черпачку там давали.

А в 33-му ви от як сиротою фактично да лишились ж, ну напівсиротою, бо мати померла, батька немає, то з колгоспа вам якось помагали чи нє?

Ніхто нічого, ніхто нічого, ніхто ні на кого не дивився.

А були в селі люди, які не голодували в 33-му?

Може десь з тих активістів, може і були такі.

А як до тих активістів ставилися в селі?

Шо-шо?

Як до них ставилися? Їх поважали, цих активістів чи навпаки?

А хто ж їх мав поважати? Ці люди, які розкулачені по чужих хатах? Шо, шо, ніхто нічого.

А вони потім ким працювали? Ну вони в колгоспі мали якісь посади?

Ну як хто, як хто, ну які там посади вони були, тоді ж таких посадів не було, там голова сільради, ну там в конторі бухгалтер, ну секретар, ото таке, тільки тягнули людей за налоги, дуже налогами великими обкладали.

А був серед цих активістів як уповноважений з району, не місцевий?

Ну були ці агенти всякі такі, приїжджали, визивали людей, там заставляли підписуватися на позику, розпинали, отаке во.

А агітували вступати в колгосп? Як тільки от колективізація почалася агітували за колгоспи?

Не поняла шо ви сказали.

Ну закликали людей вступати в колгоспи як тільки от колективізація почалася? Десь збирали може людей в якісь хаті, агітацію проводили за колгоспи?

Проводили, проводили, збирали там… десь у якісь хаті, вже там зібрали там скіко хазяїв і шось там, шось там говорили.

А батько ваш чому в колгосп не пішов?

Чого не пішов?

Ага.

Я знаю, чось боялися тоді, до колгоспу не дуже аж так ішли, дехто пішов, ці активісти то шо там, ті так… а багатенько не йшли до колгоспу, а вже потом вже німець, після німця, то вже всі пішли в колгосп і всьо, вже перебору ніякого не було.

А після 33-го було багато пустих хат в селі?

Були, були, було багато, було.

Там потім хтось жив?

Гу?

Там потім хтось жив у цих хатах?

Ну ті активісти, ті шо вигнали, ті люди вже в одну хату по 5 сімей зігнали, а ті активісти де позаймали, а там дальше шо я вже знаю.

А церква була в селі?

Як колгосп, як тіки но колгосп почався, шо ці активісти, то церква до того ше за застарого время, то була церква, а вже потом, як уже це почалася ця колективізація. То вже церкву… вот у Копачівці, то зовсім розвалили, а в Лисогірці там дзвіницю зняли, отаке.

А в тій церкві в Лисогірці був якийсь, ну там клуб був чи шо там було як дзвони зняли?

Вже там був, вже як колгосп, то там зерно сипали, там такего вже, ну вона вже і опустошилась та церква, а за німця уже знов відремонтірували вже всьо, вже так по нинішній день. А тепір уже знов там, то українська, то російська, така саматоха знов.

А може знаєте, що з священиком сталося? З батюшкою з тої церкви?

В те время я не знаю шо там де там, де вони поділися, ну тоді ж тоже і монастир був і той монастир закрили у Волончинцях і той монастир шось розгромили і всьо, вже потом за німця це всьо стали знов всьо відновляти.

А в 47-му теж була голодовка? Да?

Ну тож це ж я розказувала, шо була голодовка, дуже татові тоже і ноги попухли і… ну не було… голодовка була, вже в 47-му році, то вже вона була десь, можна сказати, шо до 55-го. В 47-му році як була голодовка, то ше, слава богу, шо у нас була корова, то корова розселилася, то ше тут видоїли, там скіко того молока, то ше добавили половина води і закіпятили, і десь там жменю, шо це в колгоспі на полі колосочків збирала чи там шо і там уже змололи, засипали і отакево заколотили і так вижили. А шоб не та корова, не те молоко, то тоже, певно, були б повмирали.

А в 47-му було таке, шо люди вмирали з голоду?

Було, було.

А може знаєте імена?

Та де я знаю, яка я там ще була і шо там знала, куди я там ходила, в таких ужитках нікуди і нічого, тіки там десь до сусідів пішла посиділа, а шо душу обігріла у тій хаті, бо ше й в хаті холодіна була і не було чим палити.

А в 47-му ваша вся родина вижила, ніхто з родини не помер?

В 47-му нє, ніби там уже по старості, то вже так, а з голоду, то ні…

А налоги були в 47-му році високі?

В 47-му році ше налоги були, були налоги ше то, ше вже такі дівчата як я, то ше й холостяцькі було, ше 300-та рублів холостяцького цим і хлопцям, і дівчатам і всьо. Я то старалася не заплатила, бо приїзжав агент чи приходив, пішака тоді ходили , чим їхати, о… приходе той агент і за тих 300-та рублів, то, боже, шо він… Я кажу, шо я отут три дні прожила в тому році, і шо я буду платити? То він требував хоть половину, хоть половину, я і тої половини не заплатила, бо де я возьму, бо де я возьму, в мене нема і переламаної копійки.

А як ви думаєте, чому в 33-му році був голод?

А я знаю чого він був. Тоже десь чужий хлопець прийшов і це там до дівчини і так вони подружилися, ну уже там шось там було вже це вже було шо їсти, то все вона кришку хліба оставляла, а він каже: “Нашо ти оставляєш цю кришку хліба, шо ти уже не раз в рота взяти, ти не можеш його з’їсти?”. А вона каже: “Це так голодовка заставила, шо тоді дуже була голодовка і так кожну кришечку хліба ше на другий раз оставляла”. А він не вірив її, він каже: “Не віру, шо це так було, бо де він там в армії служив, то каже там коні хліба не з’їдали і зерно, і печений хліб, всьо-всьо”

Це ваші знайомі якісь да були? Родичі чи сусіди?

Не родичі, а так оце там розказували.

А в 47-му чого була голодовка?

Так воно тягнулося шось, а я шо знаю.

Не врожай, не вродило і не врожай (ред. – говорить жінка на фоні).

Чого була голодовка? Того шо… Твого батька чо зняли з голови колгоспу? Вже шось там в полі вродило, вже в коморах той врожай, уже зібрали там те зерно і тут приїхали, шоб той, віддати у державу, у колгосп, в державу віддати те зерно, а він узяв і там людям роздав, приїхали і вже в коморі нема і то його вигнали, зняли з голови колгоспу.

А це який рік був?

47-ий (ред. – говорить жінка на фоні).

В 47-му році.

Це ваш чоловік?

Да.

А як його звали?

Ковбасюк Павло. Зняли з голови колгоспу, ну уже робив він у бригаді, то шо це, а потом дальше і так уже знов тоді став робити бригадіром тракторної бригади, в Новосільці робив шось 8 років.

А коли його зробили головою колгоспу?

В 46-му. (ред. – говорить жінка на фоні).

В 47-му році

В 46-му. (ред. – говорить жінка на фоні).

В 46-му, а це вже в 47-му.

І шо тоді кажете вродило чи не вродило?

Шо-шо?

Ну от шо він зерно людям роздав, то тоді добрий урожай був чи не дуже?

Ше який він там той урожай був, тоді ше ціпами молотили, ше той, ше в тих молотарок не було, ше нічого не було.

А розкажіть, як це тоді було шо.. Ну розкажіть за нього от… шо він людям роздав зерно, да?

Да.

На зарабатані трудодні, на зароблені трудодні (ред. – говорить жінка на фоні).

Шо-шо?

На зароблені трудодні роздав (ред. – говорить жінка на фоні).

Та да, на зароблені, хто скіки трудоднів, тай на зароблений трудодень там роздав там чи по 100 грам, чи по 200 грам такого там як там і  всьо.

А потім його кудись викликали?

Ну аякже, чуть в тюрму не посадили, з партію хотіли вигнати (ред. – говорить жінка на фоні).

О, то розкажіть, розкажіть ну шо з ним далі було от коли він людям зерно роздав?

Тягали по всім інстанціям (ред. – говорить жінка на фоні).

Ну шо йому за це було, шо він роздав?

Ну зняли з голови колгоспу, робив уже в бригаді за той трудодень там то шо, а потом помаленьку воно всьо втряслося, то вже…

А він в партії був чи не був?

Да, був партійний, потом уже і з партії ісключили і тоє так…

Нє, в партії востановили (ред. – говорить жінка на фоні).

Ну то вже…

А коли?

Партію востановили (ред. – говорить жінка на фоні).

А чого виключали з партії?

Шо людям зерно роздав (ред. – говорить жінка на фоні).

Шо людям зерно роздав, потом казали, шоб теля в колгосп здав – теля продали, не здали в колгосп і за те його… саме більше за те теля його ісключили з партії.

Шо він своє теля не здав в колгосп?

Да.

А він в 47-му році як була голодовка, то він в колгоспі організував харчування? Там людям давали шось їсти?

Да, тоже десь там і в колгоспі теля вже заріжуть то шо тоже вже варили людям, хто на роботі, то вже варили там, давали їсти.

В 47-му?

Да.

А ви про запас тримали якісь продукти уже після голодовок?

Уже після голодовок? Вже це вже коли, вже десь в 52-му, в 53-му році він уже пішов у Новосілку бригадіром тракторним, там уже був знаменитим, там він уже получав на зерно добре, уже і грішми получав і зерно, то вже тоді і продавали трошки.

А потім після 33-го і після 47-го можна було про голодовки говорити?

Де там, де там, не можна було, бо забирали, висилали людей на… враг народа.

А ви дітям своїм коли про голодовку почали розказувати?

Розказувати, я і по нинішній день розказую.

Ну ви не боялися своїм дітям дома розказувати про те, шо батьки, мама померла з голоду?

Розказувала я і дітям, і внукам уже розказувала, то вони так любили слухати, я собі тоді якось, це шось я тіраюся, ті шось такого, а то я собі як спокійно, то розказую, то вони: “Бабцю ше розкажіть, ше розказуйте, ше шось розказуйте”. Так дуже люблять, люблять вони і по нинішній день слухати, тіки шо нема коло мене їх.

1. Дата запису: 4 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Галузинці, Хмельницький район, Хмельницька область;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга;
4. Респондент: Шикирявий Григорій Іванович, 28 листопада 1927 р.н., народився в селі Галузинці, Хмельницький район, Хмельницька область;
5. Розшифровка запису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Галузинці,  Деражнянський (нині Хмельницький) район, Хмельницька область.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Григорій Іванович.

А прізвище?

Шикирявий Григорій Іванович.

Коли Ви народилися?

17.

28 листопада 1927 року.

А де народилися?

В селі Галузинцях.

Як звали Ваших батьків?

Іван Григорович.

Шикирявий Іван Григорович

Мотря Іванівна.

Тише.

І Поліщук Мотря Іванівна.

А яких років вони народження?

Батько – 1893, а мама – 1906.

А брати, сестри у Вас були?

Брат – 1931-го року, сестра – 33-го року, другий брат – 37-го і сестра – 41-го.

Під час Голодомору це вас було двоє, а потім троє дітей в сім’ї, да?

Да.

А дідусь, бабуся були у Вас?

Тих не помню.

Ні одних, ні других?

Нє, вони повмирали.

Розкажіть, будь ласка, а Ваші батьки мали землю, коней? Господарство, яке в них було? Чим вони займались?

Ну то колективізація началась батько щитався бідний, бідняк. В колгосп не хотів йти. Там не знаю скіки землі. З півтора гектара, бо ж то бідняк був.

Але до колгоспу не хотів?

Не хотів.

А чому не хотів?

Бо так не знали, шо то таке колгосп. Зганяють тута. Хто шо більше мав, то вже кулак його розкулачували, виганяли. Колгосп десь в  29-му році, перший вже колгосп тіки начали сіяти. Шо ж там зібралося небагато їх.

 А якось агітували? Може збори проводили, шоб люди до колгоспу йшли?

Ну да, агітували.

А якщо не йшли до колгоспу, то шо було?

Ой, ну не колгоспники, то бідняки, значіть. Хто мало мав землі накладали податок зерна. Виконав, шо дали – знов накладають, так шоб зовсім знищити його. 32-ий рік, то вже була… знищували всьо, хліб де знаходили забирали. Підготовка була до 33-го року.

Це хлібоздачу треба було зробити, да?

Да.

І Ви кажете обшукували? А хто цим займався?

Село поділяно було на шість районів, но було, зараз немає. На кожен район були кілька ходили, вимітали. Вони з колгоспу коней не брали, а одноосібників. Якраз мого батька були коні. Приходять троє – їх запрягай, і їдуть десь по селі там. Потім вже батько розказував, то ше розказувати не можна, а вже втіхаря, шо на нашому участку була сама, казали вредніща жінка і два чоловіки. Кажут, в одній хаті ну нічого вже нема. Діти на плиту і під припічком ше в горщику трохи пшона було і то забрали. Вимітали всьо тогда.

А Ви пам’ятаєте, як до Вас додому приходили?

Тож приходили всьо вже здав немає нічого. І брали підводу його шоб  їздив, возив те, шо вони заберуть, бо де ж ти.

Ше про борщ хай рокаже з щавлю.

Нашою вулицею де я жив якраз звідти нашою вулицею померлих везли на цвинтар. Тій каже повезли.  Я виходжу один веде коней, підводою, а двоє ззаду йдут, нема нікого. А часом шо один йде. А от сусід жив, з мого року тоже, можу провести. Його дід був дзвонар в церкві, ну по покойнику дзвонят, то дід йому казав, шо одного дня було дванацять, аж рука боліла дзвонити. Так вмирали люди. Було, шо полишалися діти, а батьки помирали. Там цвинтар, зараз там вже вище дорогу зробили, а була там така глибока дорога і викладена в старовину кусок дороги коло цвинтера з камінців викладяно. А по боках, метрів через шість здорові камінці були, викладяна дорога. І нище там внизу вже було ворота на цвинтар і та крайня хата, ну то тоді не можна казати, а як німці прийшли, той дядько розказав, шо каже вийду рано внизу гляну коло камінця вже одне або двоє лежат. Повзли туди вже чує, шо вже лишиться хто там. Повзли і там вже вмирали, там затягнута вже. А було, шо привезли, а вже яма зайнята.

 То в одній ямі по одній людині ховали чи велику яму копали?

Ну да – одній. То той дядько, шо ті, то казав, шо я, свіжа могилка, то я розкопаю і там ховав зерно і так вижили, так вижили. То забирали всьо.

Оце на цвинтарі він закопував зерно в могилі?

Да. Де ж його сховаєш? Там же ніхто не буде шукати. А то штуркали палкою шукали кругом.

І до Вас ця активістка, жінка, тоже приходила шукала?

То ми віддали вже всьо, нема. Вже всьо віддали, немає нічого. А коні були . Вже значіть в 33-ій, ну вже двох нас є, значіть тот брат менший. Мені вже 6 рік, а він був начало 3-го. В нас була лавка така, а друга менша, коротша, і там ну бугайкири, там п’єц. Я тут на лавці ходжу собі, а дивлюся мама там п’єцу, раком стоїть шось дивиться в ту п’єцу горить і спята там. Я знаю шо хочеться їсти, але я ж понімаю, шо нема, а малий ходит і плаче. От бачу вже мама несе миску і ложку ці дерев’яні. І трах миску ці на лавку і бігом тікає. Ну цей малий на землі був,то йому якраз по бороду і скоро за ложку, а я поки зліз, а він ложку взяв та як закричить: «Я нє гам пу». Значит, гам-це їсти, а нє- не буду, а пу – це борщ. Вже я злажу тоже взяв цю лошку в рот ковираю язиком, а язик терпне, терпне зробив ше кіл. Походив, походив він вже віджив. Знов беру самий живий... На долині ці кінські листочки рвали.

 А вже пізніще це ж своє поле там було. А там ше була каюта така там радном застеляна. Нам казали туди не заходити. От приходить тато з поля звідти. Мама відкриває вікно:

-Ну шо там?

– Обійшов всьо поле кругом ніде колоски нема, шо хоть трошки то твердий, нікде не найшов.

-А шо ж то буде?

Закрилася поплакала тоді.

А це вже після того народилася там сестра. А вже пізніще знов пішов прийшов вже сів,а двері відчинені в сіни кинув мішок. Колоски шось там наскубав, то дівся. Вже я побіг тереблю, вже п’єцо нажали на жорно. Молоте в млені – треба довідку свіряти, шо ти всьо виконав. То шо мололи на жорнах. А мололи на жорнах. Пішла така компанія побити жорна. Вийшов зараз на двір дивлюся  тато веде коні звідти зі шляху. А перед него до сусідньої хати бачу пішов тей, як вони називалися? До тої хати пішов.

Активісти.

 Я сховався в хату, а жорна в нас стояли тоже такі. Прибігаю тато бігом шось цего зверху поломав. Думаю шо йому робиться. Взяв камінець … , взяв і товче. Розбив на двоє той камінець, під одну руку взяв і під другу руку, вроді два камінці. Каже пішли до того Олекса. Олекса виніс свої жорна під’їхали, каже, вже сюди. Він каже мене біжи лищи вже свої,то він розбив один камінець, вроді два виніс. Каже це таки спас камінець.

І шо Ви той нижній камінець якось використовували?

А потім найшли вже другого. Разом, там ше брат був, найшли другого, то вже мололи знов. А ця компанія перейшла, то вже…

А корова у Вас була?

Не було. Тоді корів, те, корів один не тримав. Приходить другий – продай половину. А тоді в трох, шорирох тримали, аби хоть на четвертий день було. То так.

А Ви пам’ятаєте як звали цих активістів?

Ну ця шо до нас ходила називали її Яворшинко. Це казали, шо в селі вона найвредніща була. І  потім її музиканти, десь там грали, і вночі пішли, і зарізали її. Зарізали маму, а її по різали куску і посолили. Їх скоро вичислили і судили.

Це коли, в голодовку? Чи потім?

Ну да ше голодовка, да.

А ті два чоловіки?

Га?

А ще двоє активістів?

Ну то знав Кащук, а там був … Анонько . Приходять вона зразу за тата: «Запрягай». Пішов. А вони двоє ходять, Кащук ходить. Ох, вже давай пішли, бо.. А ше шляховой, а ми по дорозі заберем його. То їх троє ходило. А їх було жінки ше жили ці.

То у Вас в 33-му сестричка родилась, да?

Да.

А коли весною чи літом?

Якраз же..

Серпень.

Після, нє ше не після жнив. Вже. А тоді я ше не понімав, а тоді вже казали, шо 33-ій роки – голод.  А жнива затягуються як погода якась така. Но казали, шо вродила тоді. Врожай був.

Тій вже як мала получилася  вже колиску, висить колиска, вже там лишають. І вже пішли в поле, вже лишають на мене. То вже жали, шо там своє.

А може Ви пам’ятаєте із оцими активістами, може уповноважений був із району? Не ходив по селу?

Вони самі уповноважений. Сільська рада була, командувала.

А хто головою сільської ради був?

Якийсь був чужий. Потім їх було ше. Потім вже началася ця репресія. Цей  голова попав під ту репресію. А хто? скіки? померло туди? Є шо батьки повмирали, а діти полишалися. На моїй вулиці троє померло від голоду. Там скіки 500 метрів чи шо.  Там одна, двоє, дві було жінки, не старі молоді, старша померла, дальше другий хлопець. А там рядом хата нашої жінчина сестра з хлопчиком, вже кажут : «Настя померла». І шо ж вона, шо там достане там дитині. А сама померла, хлопчик лишився.  І троє на нашій вулиці. А так не знаю. Ніхто учоту не вів. От як цю репресію, то одна жінка мені розказувала, її чоловіка забрали, каже: «Вроді не замєтно, а 120 душ забрали». А повернулося 5.

Із Вашого села?

Да.  

А може Ви пам’ятаєте імена оцих жінок, шо померли з голоду?

Ну ці шо на моїй вулиці, то їх дві було. Корибок, вроді, фамілія. Одна Марія, шо лишилася, а той не знаю як. А там другий Сашко, Сашко фамілії тоже не знаю. А крайній Ткачук чоловік. Ткачук Володимир, чи шо? А то не знаю. Я ж то шо тоді ше був.

А Ви розказували, шо дід Вашого друга був дзвонарем і коли хтось помирав, то він дзвонив у дзвони. А може.. І шо дозволяли оце в дзвони дзвонить?

То як ж дзвонар. Він. Церква. Неділя чи шо, то він рано встає і дзвонить там. А померлих всьо время дзвонили і до цих пор дзвонять за померлих.

А ці дзвони….

То казав, шо одного дня 12 душ.

А ці дзвони потім не скидали з церкви?

В 36-му році церкву розібрали, а через дві неділі прийшло, шо не можна розбирати церкву, бо це укрепрайон в нас, а там всі дерева дуби по полі стояли. На карті і церква тоже. Гармаки дальше, то там є до цих пор церква. А в Шийці, то перед нашою забрали шо, то до нас ходили довго.

А хто розбирав церкву?

Активісти. Я вже ходив в коперацію, до долини там, і мені мама каже: «Дивись туди не заходь, дивись туди». А тут на горбочку всьо виносили і палили. Великий костьор.

 Ікони палили?

Так. Ну шо там луче, бо казали, шо наша церква найбагатша була по окрузі. Золота, то позабирали, а то палили. Отой мій ровесник казав, шо туди побігли хлопчики, каже нас заставляли носити з церкви на вогонь. Одна каже, дівка, тоже, каже туди ту здорову ікону, божу матір, кидають в вогонь, а вона не горить. Попалили всьо. А церкву розібрали. Построїли комору. Вона стоїть до цих пор.

 І з того дерева?

Так. Та як була на камінцях, так і стоїть до сихпор. А ми вже построїли церкву.

Потім нову построїли, да, церкву?

В 2000-ному році голова сільради зібрала збори церкву зібралися і строїли.

А в дома у Вас ікони були, в батьків?

Ну да.

А ці активісти, вони тільки зерно забирали?

А?

Активісти вони тільки зерно забирали? Чи могли ще щось взяти з дому, з хати? Одяг там, якісь кожухи. Таке не брали?

Та нє. Одяг. Ну сам перед в панів. Панів там скіки було їх забрали. Де вони там поділись. Потім кулаки. Це вже хто там мав навіть якусь віялку чи шо, це вже тоже кулак. Тоже повисилали. Ото вже лишилися, ті шо не мали толку нічого.  

Ви кажете, шо розкулачували? Так, а кулаки, ці куркулі у Вас в селі  були? Може ви знаєте фамілії їхні?

Наякже. Начинається це були звідти, з шляху. Це була перша хата. Зараз є покут. Каже, дивимся їдемо хата кулака. Смішно, каже, зараз вона стоїть хатина, а була розкудлачена. Через дорогу тоже була розкулачена. Старий дід на верстаті полотно робив, то він лишився в селі забрали його. То одні візьмут, бо ж він виробляє трохи. А молотий в сім’ю гармаки забралися… А хату активіст один, така шо на дві половині хата була, одній менший активіст, а друга якась руковірена була, а там. Прийшли німці вони приїхали в свою хату. А ше вище тоже розкулачена, тоже називали  КВД, нас кажуть в селі так КВД, то тоже вигнали кулака, о, він поселився.

За німців вони вернулися в свою хату? 

Да.

А Ви кажете одна хата перша, шо там були розкуркулені, то вона зараз стоїть іще ця хата?

Да. Стоїть і жінка 30-го року ше живе в ній.

А як прізвище цієї жінки?

А?

Фамілія як?

Єворська.

 Це вона в батьківській хаті живе?

 Не в батьківській. А та хата. Розкулачили хату, вислали, а той, а там коло хазяйства була хата, то ця жінка, шо пішла після репресії повернулася в Житомир. Приїжали нать раз до мене. Вернулася. Каже оцево до мене внук з нею туди до хазяйства, вона каже: «Тут десь була хата і в ній була офіцерська столова. Я була офіціанткою. І загнали мене і б’ють, шо офіцер». То та хата була значіть, чоловік там жив, вже його  вигнали, бо треба було столову. Бо в 39-му вже казарму строїли тут, то вже були офіцери. То того чоловіка посадили на цю хату. …. А цю кулака, то він жив, то туда його невістка пішла. Ну через дорогу дочка.

То Ви не знаєте….

А, забувся я, знав шо ж, і через дорогу знав, і тоже забуваюсь. Я це всьо знаю, а зараз, як той знаю, а як він називається вже забув. Отже, йду до курей, нє, прихожу, мені треба було до свиней йти.

Скажіть, а на цвинтарі у Вас є місце масового поховання жертв голодомору?

То нижній цвинтар там пущі шо всі.

Там де кущі?

Га?

Сьогодні в нижньому цвинтарі, там де кущі, там ховали під час Голодомору, да?

Там щитається весь то вже старий цвинтар, бо новий вже тут, а за ним, то старий, там вже ж, там вже був заріс, то вже був заріс ліс. Ми як церкву строїли, то звідти всьой ліс, матеріал, вирізали. То там туди вже заросло акації, шо туди не проїдеш. Там є ше пам’ятник, той…

Хрест?

Ну як німець наступав. Погибших там викопали яму. Навіть мій батько ходив: в одній ямі 9 душ. Ну там хрет поставили як ше раньше школа була, учні, то там ше ходили, там трохи обрубовували там. А зараз там заросло ніхто не пройде нікуди.

Скажіть, а після війни в, 46-му, в 47-му, тут люди голодували?

Голод був, но я був в армії. 44-го по 51-ий. Сім років. А тут був голод, а ми в армії на Далекому Сході. Це першого вересня, не знаю, чи жовтня, вересня кажиться, периходив на зімною форму в армії. Дають ше тепле більйо, о, значіть дві парі, нижня лєтня, дві парі портянок, рукавиці і шапкаяяя, то на цю вагу добавляється раціон:100 грам хліба,10 грам цукру,20 грам риби там ше шось. Прийшло це обмордірування дали, це 46-ий рік, а добавки цеї нема. Прийшла весна 47-ий, кажуть зняли ше 60 грам крупи, ше там шо. А шо ж буде? Перейти на подножний корм. Який подножний? Ну виноградний лист, там кусок . Але так не було, там якось.. Ну вопшем бідувато, бідовий раціон був. Кажуть «тіжоле положення в странє». Тоді сильний голод, той недород, посуш. Ну тоже там досі, але багато кругом. Тій як оце після того,в тих роках, Матвєєв, артіст чи шо розказує, розказує, шо таке,то біда от в 46-му в Румунії недород, голод. Ми відправляємо 16 ешелонів пшениці, а свої люди вмирають, тоже, но тут Україна спасла ця Західна, там ше якраз всі ше не в тих колгоспах. Жили люди добре, то всі їхали туди, більшість. Везли, то шо міняти, яку одежу, купляти шо, бо вже потім, як я вже прийшов, то сміялися, шо тато продав корову і поїхав в Західну купив три пуда кукурудзи. А єврейка була, а жирівка каже хитріща зарізала корову, тій м’ясо є. То так спаслись. То це одне, а в нас була сушарка, в долинє ну пушті завод, срубат, там зі всюди везли бараболю сушити, тої і бараки, і цибуля, то всьо. Були кагати бараболі там, тій вже потім війна ця, тій ті кагати бараболі там вже не зогнила, а вона зробилася влязла вже нема цієї землі ,а там же їздять по ній, ходять, і там зробився вже крохмаль. Вже в 47-му казали, шо одна жінка вона знала де розкопала – є, і той крохмаль, каже якби ш то так хтось шоб розкопав тій ділив чи шо. А то розкопають, розхватають, перемішають, то кажуть той кагат один розібрали, потім вона найшла другий, і шей третій. То так спасалися тим крохмалем ше. А другі їздили в Західну. А цим тоже пользувався вори. Там як та на лагута, там глібока ця дорога, шо є з відти рів і звідти рів, а їхали на ті, Західну, на площадках, на глагонах зверху, а ті вори значіть на горбку забиває колика, прив’язує  мотузок здоровий, а мотузку такий гак три, і кидають на ту чи на площадку, чи на вагон. А там він зачіпляє чи той мішок, чи людину. Нашого чоловіка стягнули були так.

А податки платили в 46-му,в 47-му?

А я ж не був, но платили всьо время. Потім вже після війни тут якраз податки щитали дерево, то знищували сади, бо ж за кожну деревину нащитували налог. А позика ..

Шо позика?

Підписують на позику, потім плати гроші. Примусово підписуй, добровільно, но примусово підписуйся, а тоді давай гроші. Тай познищували сади, бо плати ж за нього. Вже аж в 50-их роках вже розрішили вести свою продукцію в город. То вже якісь сливочки начали сушити, яблучка, тай начали розводити.

А Ви знаєте хто в селі організовував колгосп, тоді, ще в 30-му?

Був Надахівський Василь, ну от так строїли тут, потім клуб був, отут задом. Строїли такий дім кажуть для комунарів. Комунари мали жити. Навезли комунарів. Ну вони тут по селі пожинилися. А потім ше на Україну прислали 10 тисяч організовувати колгосп. То був, як він забув, забув, той він був головою колгоспу в тому, в  Новій Гуті. А в нас не знаю хтось другий був, не знаю. Може були затори були, ці комунари, а той, то то десятитисячник.

А до школи Ви в якому році пішли?

В 36-му. Мені треба було в 35-му,але ми були в Білорусії.

А в Білорусії, коли Ви були, то як люди там розказували: вони  в 32-му – 33-му голодували чи в них нормально було?

Це не знаю, як хто говорив. Як воно не як Україна була окружена. Там були шо везли десь з Естонії, каже тато віз з Естонії, шось на плечах, на границі забрали.

Це коли було?

В 33-тіх. В 33-тіх,тож Молотов вже потім признався, шо зробили штучний голод, зібрали всіх цих, оці розкулатки, зібрали ледачих, п’яниць і цим пользували вони.

А зерно куди вони дівали?

Вивозили.