Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Гагояд Оксана Семенівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Чи відомі Вам причини голодомору?

Того шо викачували весь хліб у колгоспників і почали люди пухнуть.

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Приказ же був із Москви і викачували все – квасольки горнятко стоїть, і те заберуть. Вимітали все. Із своїх бригади приходили. Де зернечко, де борошно не питають. Нас поскидали з мішечка з зерном, як котиків, і забрали. В основному забирали зерно. В кулаків то попереду забирали.

Що їли, де брали харчі?

Їли насіння, акацію – цвіт, пекли маторженики.

Мені був десятий рік, то батько пошле мене до комірника. Той каже: «Жди». А я залізу під стіл. Комірник хліб ріже, а крихти на пол падають. То я пальчики помочу, і крихти збираю. То він як закричить та вижене мене.

Коней і лошат їли. Люди їздили десь і в кацапщину мінять. Трудне, трудне. Після голоду було трудне. Ходили мінять картошку на майно. Ходила й моя мати – однесе скатертинку і на буряки поміняє. Щавлю їли, малясу, якщо візьмеш у колгоспі.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

В мене батько вмер в 33-му 12 липня, уже жито вносили. Нас трійка дітей осталась. Сестра – 8-й рік, брат – 6-й, мені – 10-й.

Де ховали померлих від голоду?

У нас на кладовищі. І в житі находили. Так, ні труни, нічого. У яму повкидали – як снопи. Везуть людей підводою на кладовище і викидають. Ну, ми батька з труною поховали.

Чи відомі Вам випадки людоїдства?

Я такого не знала. Ну балакали, що було. Людину заріжуть і з’їдять.

Як закінчився голод?

Стала уборка і вижили.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

В 46-му мало дали хліба. Ми за телицю купили корову. За корову оддали 6 тисяч 600. Я висохла до 40 кілограмів. Тоді й картошка була. То тоді вже голоду ми не знали. Тоді не забирали. Були голодні, ну не пухли і не мерли. Тоді вже люди корову держали, то ті й не голодували зовсім. У нас курей викрали ноччю. На сажі забрали і всьо, а ми остались без курей.

Місце запису: с. Губське, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Яценко Інна

Респондент: Богинич Мелашка Данилівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору та масового штучного голоду 1946-1947 років Богинич Мелашка Данилівна, 1922 р. н. проживала в селі Губське, Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо, то був неврожай?

Та нє, зроблений спеціально. Він не той, голодомор, зерно було, ну його зібрали. Кулачили ходили.

Чи пояснювали причину голоду і як саме?

Був указ із Москви, щоб здала область стіки-то хліба. І вони ото кулачили, а хліба ж не було, і якби ж тільки зерно.

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав зерно у селян?

Бригади приходили. Мати було зимнього времені каже: «Ідіть, скабзайтесь», – а за пазуху нам вузлик із зерном захова, поки бригада пройде. А ми вже ото скобзаємось, скобзаємось, так померзли. Та й додому прийшли. Тільки ми додому – і бригада в хату. Іван – брат мій покойний – покотився за стіл. А у мене зразу ж узлик забрали. Хотіли й у Івана – він на лавці сидів. Вони хотіли витягти його з-за столу. Він ухватився, так тоді вони одставили стіл, а все-одно забрали.

Усе забирали і майно, і хліб. Усе на світі забирали з хати – одна драна спідниця оставалася. Бригада була, може чоловік десять. Ото вони приходили кулачить.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Було мати якихось маторжеників напече за лядку  у печі схова, у серединку, у сажку – і там знаходили і забирали. Не було нічого, хоч і забирали. Не було нічого, хоч голий біжи. Сам було трохи в узлику, і те забрали. І скриню, що була в матері.

Де ми брали? То так і харчувалися. Один мішок жита не найшли. Раніше були жорна, а тоді качани я товкла без кукургузи. Із липи листя сушили і товкли. І тоді мати трохи борошенця мішала з цим, щоб краще купи держалося і пекла. Ну, пухлі були.

Батько був становить казанок, вода кипить, горобців наб’ють (вони теж слабенькі були), розчинять і ото юшечка, ні картоплини, і їли. А ото зразу ще худобу не забирали. Лоша батько зарізали, корову доїли і пили молоко. Слабенька така було коняка. Це вже давнє діло.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із сім’ї не вмер ніхто. Ото те житце, і коржики. І коли почалися колосочки, ми збирали, терли і їли. Дід мій умер, коли наївся каші з жита, а вона, мабуть, не доварена була. Воно ж голодний, то наївся і вмер.

Де ховали померлих від голоду?

На кладовищах, ну такого кладовища вже нема. Ну горбочки ще видно. Клали і по десятку. Як хто здорову викопає яму, поки привезе своє, а вже повна яма. Ото можеш не успіти і своїх заховать. Були села, за водою – через Удай Чорнухського району, там і близько не було голоду. Там хазяїни були уміліші. І там міняли за стакан пшона чи соли. Друге було йде, та чи й впаде, не дойде.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

Лічно в нас у селі ніби було, ну тільки я не доведу, може хто старший. У сім’ї було умерло дитя. І ото хто було у сім’ї, то підлазить, різало і їло. Однаково, усі хто їв людятину, усі померли. Та цур йому, тому Голодомору.

Як саме закінчився голод?

Почали сіяти, і уже з новим врожаєм укосювали, молотили і по-трошку проходив голод. Ну, конєшно воно ж восени посіяли жито, то весною воно зійшло і було що їсти.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр?

Ну то не такий був голод. Тоді більше коровку держали і гроші водились. У городі був магазін, та одноково була очередь, поки достоїш, можеш ні з чим прийти. Я раз ходила у Єнківці, і ні з чим прийшла. Хліб давали своїм – одну хлібину на руки. Ну в 47-й тоже був голод. Трудно було виживать, ну не мерли.  Бурячок був, колгоспні кагати картоплі гнило, то ми з картоплі крохмаль брали, ну не мерли.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.
Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Красношапка Зінаїда Григорівна, 1938 р. н.

Під час Голодомору 1946-1947 років проживала в місті Лохвиця (Ловицький) Миргородського району Полтавської області.

Оце тільки скінчилась війна. Все було розбите, розрушене. Не було за що вчипитись.  В 47 році Сталіна обдурили. Голодовка була на Україні, а в Росії голодовки не було. Що людям їсти не хватало він не знав. Ми ходили в поле колоски собирать. Ганяли, не давали, батогом на конях їздили, били. А воно ж однаково викидалось. Мати моя ходила на жнива. Студентам давали хліб (пайок). Дорослі бігали купували.  В 46-47 роках по хатах не ходили. Важко було через те, що була війна, все розбите. В 47 році хліб не вивозили. Сталіна підставляли. В колгоспах робили з утра до пізна, палички писали, а плати ніякої не давали. В 47 році люди не мерли як в 32-33 роках. Діти гралися: їли акацію, калачики, шпичаки. Хозяйство не забирали. Пекли сахарний буряк і їли.

Місце запису: м. Зіньків, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 04 серпня 2002 р.
Хто записав: Літвішко Олена Віталіївна
Респондент: Кулібаба Марія Василівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Зіньків Зіньківського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

У нас тоді у 32-му забрали усе шо тіки було. А все із-за того, що батько зразу в колгосп не захотів іти, потім то пішов. Ой, тоді повимітали усе, вишукували де могли, і по горищах, хто де ховав, щоб хоть що небудь собі оставить на жизнь. А тоді усе так уродило хорашо, красота просто, а бачиш, власть по своєму рішила. Позабирала у людей, що тіки можна було, і у нас позабирали. Не оставили даже їсти, не то що, щоб даже посіяти на слєдующий год. Так нас осталось тіки троє сестер, остальні поумирали…боженько…мама наша за один год пошти посивіла. А Катькіна – мала, так оніміла, даже не помню чого, но я так думаю, шо її навєрно хтось налякав, може погнався, хотів на ковбасу пустить, хто його зна. Но не балакала вона тоді довго, десь з пів-года, чи менш.. Я її отхажувала, і ще Галю. А я ж то старша уже була.. уже робить ходила в колгосп, а вечером ходила шукала, що б поїсти у хату принести. Спасалися тим що у сторону, як до Власівки йти були колгоспні поля, на яких посажена картошечка була, так її уже давно убрали і зсипали в кагати,  і нікого туди не пускали, охраняли дньом і ноччю.  Звідти по-трошку ту картошечку і вивозили, а весною уже вона, та шо там в тих кагатах пооставалася, то уся погнила. Там і оставили охрану, так ми ноччю підповзали, і вигрібали потроху тої картошки. Принесеш її додому, подавиш її у руках і на сковородку без жиру, попечеш. Так і сама ж не їсиш, бо треба ж ще Катінку накормить, вона ж як оніміла, так даже ходить перестала, лежить тіко і плаче, не хникає, а тіки сльози капають. А як подивлюся яке воно худе, так самій плакать хочеться, а мама тіки подивиться на нас усіх та і тож плаче… А люди тоді їли, шо могли найти, листя, кору в ступці товкли і галєти робили, береш змішуєш муку з кори з водою, і ліпиш галєти, і на сковородку, но хто таке їв, усі вимерли… І щас вспоминаю, аж мурашки по кожі.

А в 46-47-му роках, було щось схоже?

Та ні доцю! Бог милував, легше було, воно то голодали, і молодость я вспомнила, на річку ходила і жаб додому приносила, рибу, ракушок, даже раків, і у колгоспі кормили. З голоду не вмерали і на том спасіба. Та уже і взросла була, і чоловік з войни вернувся, даже мотоцикл німецький додому привів, так він такий гарний був. Ото тіки шо дітей багато сиротами пооставалося, так хто ж їх кормив би, кому вони були нужні…нікому. То вони бідненькі дуже умирали, милостиню постоянно ходили просили, ідеш на роботу, сидять під заборами, а як хтось мимо іде, то просять: подайте на жизнь. Жалко…дасиш тому, що найхудіше, а вони як горобці накинуться на той кусочок, худі, як скілєти. Тоді їх потом у детдоми поотправляли, слава Богу, там хоть кормили. 

Місце запису: с. Комсомольське, Зіньківський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 26.07.2002 р.

Ким записано: Літвішко Олена Віталіївна 26.07.2002

Респондент: Яременко Марія Порфиріївна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Комсомольське Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що памятаєте про події 32-33 років?

Розказать…розказати…ххмм…Я стіки за свою жизнь пережила, стіки мені іспитаній випало… 32-й кажеш? Ой, доцю, ну урожай у ті годи був дуже хароший, бо мати казали, шо такого урожаю не помнили давно, но по колгоспах нікому нічого з нього не попало, хотя казалось би шо там би з тої пшениці, шо уродила хватило б на пару годів, тім более, шо вродило воно не тільки у колгоспах, но і у людей по огородах, батько тоді дуже довольні ходили, нас же було тіки дев’ять дітей у сім’ї, так шо понятно,  шо жили ми не дуже багато, єлі хватало нас накормить, последня дитина якраз в тому году і народилася, і зразу мама і заболіли, то робить ходили тіки батько, і ті шо старші були, я уже ходила – сначала гусей пасла, а як уже старша стала, то кози пасла.
Так шо урожай тоді хароший уродив, батько даже хотіли трохи соняшника продать, бо в нас багато було, і купить ще одні сапоги, бо у нас, шоб у школу ходить вообше тільки дві пари було, а ходили пятеро у школу, так ми осінню і зімою по очереді ходили. Батьки ходили робить, но мама заболіли і ходить не могли, і нам нічого на сім’ю не дали, сначала ще давали батьку 200 грам хліба, він усе нам приносив, а потом і те перестали, но то не тільки нам, тоді нікому вообще нічого не давали, хотя ходить на роботу було обізатільно. А потом стали ходить отряди по хатах і усе абсолютно забирать. Позабирали тоді вообще усе, даже сухарі і одежу, все забрали, і той соняшник, шо батько продать хотіли, а мама у малого у пелюшках заховали кусок мила, шоб його мить воно ж іще дитина совсім мала була, тіки-тіки родилася. Так той кусок найшли, і дядько який його найшов, дуже маму тоді ударив, сказав, шо вона хотіла украсти у страни, і шо за таке вообще убивать нада. Потом уже, як почалася осінь, то їсти стало совсім нічого, мама ходить на роботу не могла, і сестри як пішли у яслі, там дітей кормили, думали шо хоть там дадуть поїсти, но їм сказали, шо їсти не дадуть бо батьки на роботу не ходять і трудоднів не одробили, то вони голодні додому і пішли, а по дорозі лягли отдохнуть та так вообще і не встали. А в школу ми і не пішли, далеко було дуже, ми б просто не дойшли, сили б не хватило, тім более, шо там би нам тоже нічого б не дали. Тоді чогось дуже багато дохли коні, і люди ото було як побачуть, шо якась кобила упала, то всі вообще, хто рядом був до неї зразу біжать, бються, роздирають її на куски. Шо там казать… Бо воно ж кожен хоче собі хоть трохи оторвать, їсти дуже сильно хотілося. Тоді в ті тоди люди вообще їли шо попало, аби тіки вижить. Не те, шо січас, хотя і щас я собі не могу позволить і того сальця купить, і ще чого-небудь вкусненького, но тоді таки ж страшне творилося, драли листя з дерев, кору, мішали в кого було з висівками, і пекли галєти. Їли почки з дерев, хто шо міг найти. А коли почалась весна нас осталося вообще двойко, і тато осталися, а мама ще осінню вмерли, пішли на роботу, шоб хоть шось дали, і не вернулися, а тато як прийшов, питають: “Чого мами немає?” Ми сказали, так він ходив її шукать, но так і не найшов. Так весною ото ми тіки і осталися, а почали людей на роботу виганять, то тато якось даже не знаю, де ті сили узяли, но він дядько дуже здоровий був, підкови в молодості вообще міг руками ламать, то хотя тоже пухлий був, но пішов, думав, шо поїсти дадуть. То він нам хоть шось принесе, бо ми з сестрою вже вообще ходить не могли. А у полі заколотьку давали, шоб люди прямо на полі не дохли, а з собою заприщали вообще шось брать, коли з роботи додому ішли, то усіх провіряли, шоб ніхто нічого додому не уніс. Якшо ж находили хотя би маленький кусочок буряка, то могли посадить на десять год.

Вообще дуже важко було, шо там казать, в кого хоть шось оставалося, шли на базар міняли, хто за шо, хто за макуху, чи за сухарі Було, шо люди усе вообще з хати виносили, шоб хоть жменю сухарів чи макухи узять, но вона дуже жирна була і разні болєзні нападали, то даже дуже часто, шо і умирали. Ну батько потом із дядьками зібрались іти на Кавказ, шоб помінять там наші вещі на муку і на продукти, так усе, шо було дома, усе з собою забрав, а ми з сестрою дома осталися, він страшно нас оставлять не хотів, но дядько Василь його вговорили. Так як він вернувся ми вже єлі живі були… Нас сусідка спасла, вона ходила під Зіньков, там були кагати з картошкою, і хотя та картошка уже вообще пошти вся гнила була, но її всьо равно охраняли, то її люди ноччю збирали і приносили додому, мяли і пекли галєти, то сусідка нас жаліла і іногда, поки батька не було, нам приносила, шоб ми не здохли із голоду.

А ще по селу їздив “чорний вагон” яким забирали мужиків із села, і ніхто не казав за шо і куди… І труповозки їздили, одвозили трупи тих, шо помер, шоб епідемії не було.

Можливо Ви знаєте місця поховань людей що загинули в ті роки?

Не, даже не скажу, знаю тіки, шо моїх усіх тато у погребі позакопували, а у войну хата

згоріла, і нічого вообще не осталося…

Розкажіть будь ласка, а що відбувалося під час голоду 46-47-го років?

Та шо після войни, слава богу мій чоловік додому вернувся, то вообще-то легше було чим багатьом, бо тоді багато хто не вернувся…хто погиб, а були такі, шо десь уже собі другі сім’ї позаводили, то дуже багато вообще жінок одиночок пооставалося, та ще і з дітьми… Ми уже тоді до всього привичні були, за войну чого тіки не надивилися… Та і якшо подумать, то ніколи дуже сильно, доцю, і не жирували, постоянно в проголодь жили і до войни, і після. Так шо голодали не тіки в 47-му, на все тоді був план. Один раз батько умудрилися заховать порося і про нього ніхто не знав. Коли рішили його різать, то робили це в погрібі, наділи йому на голову мішок з пеплом, шоб не сильно кричало. Вообще в 46-му у нас корова Зоська була, но її молоко вообще повністю треба було здавать, но я умудрялася заховать стаканчик, бо у мене мала дитина була, так я її тіки тим молоком і спасла, бо іначе б і не вижила б, воно тоді вообще ще мале було. Правда потом чоловік на склад устроївся, то тоді тіки легше стало. А скіки тоді вообще дітей голодних ходило, милостиню просили… Боже-боже… 

Місце запису: с. Власівка, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 22.07.2002 р.
Ким записано: Літвішко Олена.
Респондент: Хоменко Марія Григорівна, 1940 р. н.
Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживала в селі Власівка Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що пам’ятаєте про голод післявоєнних років самі, чи з розповіді батьків?
Та в основном, само собой, шо багатенько помню, мені тоді уже шість годіків було. Батько мій із войни живим не вернувся, погиб іще в самому началі войни. Мати так потом більше замуж і не виходила ніколи. Голодать голодали, но скіки я себе помню- як мала була то усе время голодали, сначала война була, то усе забирали, хотя мати розказувала, шо у нашій хаті німець жив, то він нам постоянно їсти приносив, даже шиколад, і мама розказувала, шо сяде, і сидить дивиться на нас, а він не дуже і молодий був, годів 30, так сидить, дивиться як ми з сестричками граємося і плаче, і показує, а балакав по нашому поганенько, так показував руками, шо мол у мене дома самого таких четверо… А потом война як кончилася, то жить ще хуже стало, на усе був план-план…шоб він їм згорів той план…Так мати і коровку держала, як щас помню якась така інтересна порода була, вона сама маленька була, ряба, а чистюля страшна, ніколи не було шо вона чи в грязі, чи обделалася…не…дуже чистоплотна була. Так шо саме інтересне, шо нам приходилось абсолютно все молоко здавать, і нам оставалося зовсім трохи, і то тіки потому, шо мати для нас ховала трохи, а потом ще мама порося в ямі держала. Но потом проверка прийшла і нашли те порося, но провіряющий сам був, так він сказав, шо порося забере, і маму в тюрьму не посадять, бо йому її і не жалко, а жалко нас, бо він з нашим батьком дружив дуже сильно, но по моєму він просто, шоб те порося собі оставить, потому на маму і не доніс…
Потом у нас чогось корова вообще доїться перестала, їсти стало нічого. Так ходили шукали мерзлу картошку, дерли і пекли галети, а ще ламали рогіз на болоті і їли, птичок ловили, тіки їх чогось так мало було, куди вони всі тоді подівалися хто його зна. Но коли уже зовсім нічого не находили, то ходили милостиню просить, і хотя у людей в самих не було, но всьо равно шось та давали, в кого шо було, хотя самі ж такі самі, як і ми пухлі од голоду ходили, а було, шо ми просимо, нас тоді дуже багато побираться ходило, так було шо просим; “Тьотю, дайте нам поїсти”, а люди тіки плачуть, як ми просили…
Давали канешно карточки на хліб, так треба було очередь ще вечером занімать. 3авязувала собі рот платочком, то ото якось додому хліб і односила….А їсти постоянно хотілося, мені аж щас мурашки по кожі побігли, піду молочка поп’ю…

#Голодомор #Активісти #Виживання #Сурогати #Подвірніобшуки #Взаємодопомога #Вилученняпродуктів

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 15.09.2005 р.

Хто записав: Коробка Н.В.

Респондент: Солодовник Ганна Захарівна, 25 березня 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду проживала в селі Зориківка Міловського району Луганської області.

Під час голодомору 1932-33 рр. проживала в с. Зориківка з батьком і матір’ю. У неї було 2 брата і одна сестра. З дітей вона була найменшою. Батько помер від голоду. Був пухлий перед смертю. А сестра від голоду дуже схудла. Пухлою була і Ганна Захарівна, на ногах тріскалася кожа і виділялась якась рідина. Причиною голодомору вважає неврожай і те, що був великий налог на продукти харчування. Вони вижили тільки через те, що в них була корова. Збирали різну зелень і змішували на молоці. Один брат жив окремо, у нього була своя сім’я, а другий поїхав на уборку кукурудзи під Жданов. В колгоспі давали пайки півхлібини на двох. У людей забирали свиней, птицю. Багато людей повмирали, їх ховали на кладовищі. В колгоспі працювали за “паликпу”, а нічого не платили. Попросили у голови колгоспу відходів, а він не дав. Сказав, що свіней нічим годувати. Вони також збирали з беретки листки, сушили в ступі товкли і пекли з них оладі. В 1946-1947 роки був неврожай, неврожай тому був голод. В цей час у неї вже була своя сім’я, був чоловік і в ці роки вона народила дочку Шурку. З голоду в сім’ї ніхто не помер. Голод не такий страшний був як у 1932-33 р.р. В колгоспі видавали пайок, варили кашу і давали хліб. Власті нічого з продуктів харчування не забирали. Чоловік працював на олійниці, але там нічого з харчів не давали. Вони продавали від своєї корови молоко, масло, а також терен і купували хліб і крупу. Померлих хоронили на кладовищі. В 1948 р. в неї помер син, який прожив лише чотири місяці. 

Місце запису: с. Мілове, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 15.04.2008;

Хто записав: не вказано;

Респондент: Коробійникова Варвара Андріївна, 7.06.1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.

На той час їй було сім років, її мати працювала у колгоспі, батько був кравцем шив людям одяг. Вижили завдяки тому, що все вирощували на городі. Хліба майже не було, їли листя і кору берези збирали різну траву (молочай, незабудьки) та їли. Сусіди жили ще гірше, тому мати давала їм бурячки, гарбузи багато ходило людей та просили чогось з продуктів, мати ділилася чим могла.

Причиною голоду була засуха, неврожай. Їй мати у колгоспі одержувала на трудодень 100 г якогось зерна, його товкли добавляли картоплю, буряки і пекли коржі “лепендики”. Так як їй було мало років, вона не пам’ятає чи забирали хліб, чи ні.

У 1946-47 роках Варвара Андріївна працювала вчителем у селі Новострільцівка і також пережила голод. Після війни багато полів не засіювали, була велика засуха, врожая майже не було. Продукти одержували за картками.У конезаводі багатьом людям допомагав директор Кізілов. Він відкрив їдальню для голодаючих і людям давали крупку людям, що одержували на коней, різали коней, але людям померти не дали. У 1948 р. становище покращало і це відмінили.

Місце запису: смт. Новопсков, Новопсковський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 28 березня 2018 року.
Хто записав: Шестакова Валентина Євгенівна.
Респондент: Скіна Катерина Пилипівна, 1938 р. н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Новорозсош Новопсковського району Луганської області. Про Голодомор 1932-1933 рр. розповідала за розповідями батьків.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?
В 1932-1933 роках дуже не вистачало харчів, люди голодували. Наша сім’я проживала в селі Новорозсош. В нашій сім’ї було двоє дітей, мама і батько. Мій батько Котов Пилип Данилович був головою колгоспу ім. Свердлова в селі Новорозсош. Наша сім’я не голодувала, бо держали корову, мали із огороду: картоплю, буряки, кукурудзу. Батько, будучи головою колгоспу, після посівної в 1933 році працюючим колгоспникам дозволив дати із залишків зерна по стакану крупи. За це його засудили Новопсковським судом і присудили вищу міру покарання до розстрілу. Везли його в тюрму міста Донецьк кіньми зв’язаного, як ворога народу. По дорозі в тюрму йому давали кільку, але не давали води. Його мучила спрага. Як привезли до тюрми, була розмова з начальником тюрми, він звернув увагу на нього. Начальник тюрми сказав: «Не турбуйтеся. Вас не розстріляють!» В цей час він сидів у камері-одиночці. Пізніше йому назначили вирок десять років тюрми, менше не можна було давати. Але батько писав прохання і строк йому зменшили до двох років. Він відсидів в тюрми два роки. Його звільнили, зняли судимість і відновили в партії. По приходу з тюрми працював продавцем в магазині, а пізніше директором заготконтори.  В 1946-1947 роках наша сім’я не голодувала. Був маленький достаток, держали корову, саджали огород, були овочі. Батько працював і одержував пайок, мати працювала в колгоспі, за це їй дали дали 50 кілограмів зерна.
Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
На мою думку, голод в 1932-1933 роках був спричинений через засуху, неурожай. В 1946-1947 роках був урожай, але ми не голодували. Влада нічого не відбирала.
Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках не відбирали.
Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках продукти не відбирали, такого не було.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Батько будучи головою колгоспу після посівної в 1933 році дозволив дати по стакану крупи колгоспникам, які працювали в колгоспі. За це його судили присудили до розстрілу, потім замінили десятьма роками тюрми, пізніше замінили двома роками. За цей час відмінили повністю судитимуть і відпустили додому. При арешті його не били.
Де можна було заховати продукти харчування?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках не ховали, бо нічого не було ховати.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Тим колгоспникам, які працювали в колгоспі давали обіди.
Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках у нас не забирали.
Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
Про закон «п’ять колосків» чула.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках люди збирали в колгоспі на полях колоски, а щоб наказували за збиране не чула.
Де переховували худобу?В 1932-1933 роках не знаю і 1946-1947 роках в нас була корова. І ніхто її не відбирав.
В який час ходили забирати у людей зерно?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках не приходили.
Коли почали люди помирати від голоду?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках не голодували у селі ті, хто мав корову, городину.
Хто зумів вижити?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках виживали всі, як могли, з голоду не вмирали.
Чи допомагали люди одне одному  виживати?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках допомагали братовій сім’ї. Ділилися, чим могли.
Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?
В 1932-1933 роках не знаю. В 1946-1947 роках батько працював і одержував пайок,  мама працювала в колгоспі, де давали обід. Держали корову, садили город, збирали вишні, яблука, груші.
Чи допомагали люди одне одному  виживати?
За 1932-1933 роки не знаю. В 1946-1947 роках наша сім’я не голодували. Держали корову, садили огород. Допомагали братовій сім’ї.
Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?
Поминаємо на «Проводи» і в інші дні.
Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Церква є в с. Осиново. Ці церкви православні.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Пам’ятний Хрест встановлений на кладовищі.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?
Про голод 1932-1933 років молодь знає і розказуємо ми їм.
Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?
Голод в 1932-1933 роках був через засуху, природні умови, неврожай.

Місце запису: село Мілуватка, Сватівський р-н, Луганська обл.; 

Дата запису: 13 березня 2008 року;

Хто записав: Мурзаєва Тетяна Василівна

Респондент: Білоус Марія Ігнатівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мілуватка, Сватівського району (раніше – Кремінський) Луганської області. 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946-1947 роках?

Пам’ятаю голод 1932-1933 років, але не вникала у ці обставини. А про голод 1946-1947 років добре знаю. 

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Була засуха, неврожай, і забирала зерно влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

З сільської ради назначили людей, що забирали зерно до колгоспу.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Такого не було.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Не пред’являли ніяких документів. Говорили, що забирали в колгосп і все.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Я такого не знаю.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не було зброї.

Як люди боронилися?

Випрошували, плакали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Були люди, що ховали, але в нас не було заховано.

Хто  і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Приходили люди, шукали на горищі зерно.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили четверо. Одна жінка й три чоловіка. Жінку звали Хухрянська Олександра.

Де можна було заховати продукти харчування?

Деякі люди копали ями, закопували в них зруби, також під піччю в ямах ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тим давали їсти, Мій батько не пішов до колгоспу, працював на залізній дорозі (за що й вигнали всю сім’ю з хати). 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Також забирали худобу.

Що таке закон “про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не чула про нього. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожа та об’їздчики.

Чи люди хотіли добровільно йти до колгоспів і як?

Деякі йшли добровільно.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Так, змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Продавали, і мій батько продав пару волів і коня.

В який час ходили забирати у людей зерно? 

Удень.

Скільки разів приходили до хати? 

Один раз.

Коли почали люди помирати від голоду?

Узимку 1933 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Їх влаштовували в інтернат.

Хто не голодував в селі і чому?

Всі голодували, може, в когось було заховано більше продуктів, ті не голодували. 

Хто зумів вижити?

Їздили міняли полотна, рушники, платки, ті й вижили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

Міняли, ходили в поле збирали мерзлі бурячки, пекли коржики з трави.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так, іноді.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя з берестка сушили і пекли коржики.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З берестка.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

У 1947 році вживали ховрашків.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Вдома були прилавки в магазинах пусті, а люди їздили міняти на Полтавщину, Одещину (й моя матір також).

Чи був голод в містах?

Деякі голодували, деякі ні.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості? 

Я не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У 1947 році таке було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Рідні хоронили на кладовищі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не платили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду? 

Усі поховані на кладовищі.

Чи поминають їх на «проводи», «гробки», «зелені свята»? 

Родичі поминають своїх померлих.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер поминають, раніше не знаю.

Чи є у Вашому селі церкви? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, відноситься до Московського патріархату.

Чи встановлені у вашому селі хрести, пам’ятники Голодомору?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає. Що знала, розповідала.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Тих, хто забирав зерно.

Чи знаєте Ви, що таке “торгсін”? 

Не знаю.