Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Куляба Тетяна Андріївна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Як проходила хлібозаготівля? 

У нас тоді дуже добра корова була. Відро ото молока надоїмо, а остальне теляті лишаємо. І на збір добра корова була – і сир був і сметана. Викинули з колгоспу, бо узнали про корову. Забрали і корову, і з льоху усе вибрали, усе чисто.

Була бригада: 3 женщини, 2 наших сільських, а материн брат був партійний, ну він з бригадою не приходив. То нас з хати вигнали і забрали усе. Коли ми в хату вернулися, то осталися одні онучі – і то чужі, мабуть, поміняли. Був у нас ото дядько по-сусідські, то дядина нас прийняла. Тоді навесні прийняли наших батьків у колгосп. Дещо повернули.

Що їли, де брали харчі?

Корова мало молока давала. Теля напало лишай, такий страшний. Напав і на нас – на трьох дітей – лишай. Ми було підемо до діда, що шептав, а коли назад вертаємось, то козельці пасемо-пасемо, поки додому дойдемо; і качани товкли і липу чухрали та терли. Ну качани то вредне – жорстке, а ми пасем і акацію, і усе ото рвали, і їли. Перемочували та пекли маторженики. А у колгоспі варили галушки. З якогось не з зерна, а щось чорне. Мати юшечку похльобає, і галушку нам приносить. Тоді, коли почали збірать, то пеки з колосків мартопляси.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

У нас ні. Ніхто не вмер. У нас було троє дітей і батько й мати. А у тітки – там хтось умер.

Де ховали людей?

І на кладовищі ховали і коло церкви – і там ховали. Було шо коло церкви тим, хто ховає платили харчами. Воно ж од голоду вмирають не мгновенно. Одна жінка помирала, ну ще дихала, то її сусід взяв та й тяне, вона кричить, а він її тягне ховать, щоб харчі дали.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

Я такого не чула. Шо ні, то ні.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Помню. Коноплі міняли. Возили з Лубни в «Торгсін» золото на хліб міняли. Коноплі купували у Чорнухах, а в Лубнах пайок получали, такі голодранці, як ми. У Солоницю требе було привезти накладні. У нас корова була, то ми держалися тії корови, бо молочина ж.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Корсун Софія Федотівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років та масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Гінці Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо це був неврожай чи посуха?

Не через неврожай. То ж був грабеж – ходили бригади по хатах – кусок хліба, і той забирали. Було заходили до хати, де яка квасолина, шо не було, те забирали, а самі пиячили. Якби неурожай чи що, а то вибирали у людей.

Чи пояснювали причину голоду і як саме?

Ніхто нічого, ніхто нічого. Брали і все. Було ходять по хатах, а тоді – на возах погрузять і повезли. У нас забрали даже діжечку для сиру (мама у ній сир топила і пироги пекла)

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Все забирали: і хліб, і пирожки даже, як побачили у нас, і ті забрали. А тоді вечорами пиячили. Була хата, де жили такі як вони, туди звозили забране і пиячили. А забирали – та свої ж – із села.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Та все їли – у кагатах було на полі картопля закопана. Люди стали одкидать, а вона вже у крохмал перетворилася. То ото брали його, тоді листя з липи сушили, тоді терли із крохмалем розмішували, а листя воно таке солоденьке було, ну і коржики робили. Ще їли з гречки полову – та вона дуже ядовита була, од неї пухли дуже. Було ще ми малі назбирали на полі мішок проса – а вони узнали, приїхали і з комори забрали те, що ми малі збирали.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із рідних нашої сім’ї ніхто не помер. Нас спасало те, що біля хати в нас було два озера і ставок, то спасала риба. Ото батько з пухлими ногами ходив по рибу. А вже у жнива, хто ходив на роботу, давали по 200 гр. хліба. В липні покращало. Ще вишні як стали, а рясно-рясно їх було і жарко тоді в хаті. То батько сховав вишні під коморою. Коли ж прийшла бригада, то знайшли вишні. То батька вдарили, а він як закричав, а ми вискочили надвір, то вони й змилися.

Де ховали померлих від голоду?

Людей тоді багато ходило пухлих, хто і ноги протіг. Я було бігла через кладбище, а там дивлюся – позакривані біленьким  мертві лежать. То, мабуть, хтось із рідних понакривав. А було, шо не було й кому ховать.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

У нас такого не було – я тоді в Гінцях жила. А розказували, шо в Тарандинцях, там де жили (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), жінка дитину з’їла. Людей тоді вимерло багато. У нас через дорогу три душі вмерло – була сім’я: мій ровесник і мати з батьком. То попухла вся родина.

Як закінчився голод?

То вже після жнив почали давать зерно на трудодні. Хоча кому давали, а кому й ні. Тоді побачили, що людей осталося мало, почали сіять зерно і буряк потроху давать.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Ну, то вже не таке було. Були люди, що й голодували. Лишнього хліба не було. У мене мама на пікарні була. Ото ми брали хлібинку за три рубля, правда хліб тоді був – 2,5 кіло одна хлібина. Ото на тиждень, та скільки його там на тиждень. Налягали на кашку. Було, що мало хліба впотребляли.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Гагояд Оксана Семенівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Чи відомі Вам причини голодомору?

Того шо викачували весь хліб у колгоспників і почали люди пухнуть.

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Приказ же був із Москви і викачували все – квасольки горнятко стоїть, і те заберуть. Вимітали все. Із своїх бригади приходили. Де зернечко, де борошно не питають. Нас поскидали з мішечка з зерном, як котиків, і забрали. В основному забирали зерно. В кулаків то попереду забирали.

Що їли, де брали харчі?

Їли насіння, акацію – цвіт, пекли маторженики.

Мені був десятий рік, то батько пошле мене до комірника. Той каже: «Жди». А я залізу під стіл. Комірник хліб ріже, а крихти на пол падають. То я пальчики помочу, і крихти збираю. То він як закричить та вижене мене.

Коней і лошат їли. Люди їздили десь і в кацапщину мінять. Трудне, трудне. Після голоду було трудне. Ходили мінять картошку на майно. Ходила й моя мати – однесе скатертинку і на буряки поміняє. Щавлю їли, малясу, якщо візьмеш у колгоспі.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

В мене батько вмер в 33-му 12 липня, уже жито вносили. Нас трійка дітей осталась. Сестра – 8-й рік, брат – 6-й, мені – 10-й.

Де ховали померлих від голоду?

У нас на кладовищі. І в житі находили. Так, ні труни, нічого. У яму повкидали – як снопи. Везуть людей підводою на кладовище і викидають. Ну, ми батька з труною поховали.

Чи відомі Вам випадки людоїдства?

Я такого не знала. Ну балакали, що було. Людину заріжуть і з’їдять.

Як закінчився голод?

Стала уборка і вижили.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

В 46-му мало дали хліба. Ми за телицю купили корову. За корову оддали 6 тисяч 600. Я висохла до 40 кілограмів. Тоді й картошка була. То тоді вже голоду ми не знали. Тоді не забирали. Були голодні, ну не пухли і не мерли. Тоді вже люди корову держали, то ті й не голодували зовсім. У нас курей викрали ноччю. На сажі забрали і всьо, а ми остались без курей.

Місце запису: с. Губське, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Яценко Інна

Респондент: Богинич Мелашка Данилівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору та масового штучного голоду 1946-1947 років Богинич Мелашка Данилівна, 1922 р. н. проживала в селі Губське, Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо, то був неврожай?

Та нє, зроблений спеціально. Він не той, голодомор, зерно було, ну його зібрали. Кулачили ходили.

Чи пояснювали причину голоду і як саме?

Був указ із Москви, щоб здала область стіки-то хліба. І вони ото кулачили, а хліба ж не було, і якби ж тільки зерно.

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав зерно у селян?

Бригади приходили. Мати було зимнього времені каже: «Ідіть, скабзайтесь», – а за пазуху нам вузлик із зерном захова, поки бригада пройде. А ми вже ото скобзаємось, скобзаємось, так померзли. Та й додому прийшли. Тільки ми додому – і бригада в хату. Іван – брат мій покойний – покотився за стіл. А у мене зразу ж узлик забрали. Хотіли й у Івана – він на лавці сидів. Вони хотіли витягти його з-за столу. Він ухватився, так тоді вони одставили стіл, а все-одно забрали.

Усе забирали і майно, і хліб. Усе на світі забирали з хати – одна драна спідниця оставалася. Бригада була, може чоловік десять. Ото вони приходили кулачить.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Було мати якихось маторжеників напече за лядку  у печі схова, у серединку, у сажку – і там знаходили і забирали. Не було нічого, хоч і забирали. Не було нічого, хоч голий біжи. Сам було трохи в узлику, і те забрали. І скриню, що була в матері.

Де ми брали? То так і харчувалися. Один мішок жита не найшли. Раніше були жорна, а тоді качани я товкла без кукургузи. Із липи листя сушили і товкли. І тоді мати трохи борошенця мішала з цим, щоб краще купи держалося і пекла. Ну, пухлі були.

Батько був становить казанок, вода кипить, горобців наб’ють (вони теж слабенькі були), розчинять і ото юшечка, ні картоплини, і їли. А ото зразу ще худобу не забирали. Лоша батько зарізали, корову доїли і пили молоко. Слабенька така було коняка. Це вже давнє діло.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із сім’ї не вмер ніхто. Ото те житце, і коржики. І коли почалися колосочки, ми збирали, терли і їли. Дід мій умер, коли наївся каші з жита, а вона, мабуть, не доварена була. Воно ж голодний, то наївся і вмер.

Де ховали померлих від голоду?

На кладовищах, ну такого кладовища вже нема. Ну горбочки ще видно. Клали і по десятку. Як хто здорову викопає яму, поки привезе своє, а вже повна яма. Ото можеш не успіти і своїх заховать. Були села, за водою – через Удай Чорнухського району, там і близько не було голоду. Там хазяїни були уміліші. І там міняли за стакан пшона чи соли. Друге було йде, та чи й впаде, не дойде.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

Лічно в нас у селі ніби було, ну тільки я не доведу, може хто старший. У сім’ї було умерло дитя. І ото хто було у сім’ї, то підлазить, різало і їло. Однаково, усі хто їв людятину, усі померли. Та цур йому, тому Голодомору.

Як саме закінчився голод?

Почали сіяти, і уже з новим врожаєм укосювали, молотили і по-трошку проходив голод. Ну, конєшно воно ж восени посіяли жито, то весною воно зійшло і було що їсти.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр?

Ну то не такий був голод. Тоді більше коровку держали і гроші водились. У городі був магазін, та одноково була очередь, поки достоїш, можеш ні з чим прийти. Я раз ходила у Єнківці, і ні з чим прийшла. Хліб давали своїм – одну хлібину на руки. Ну в 47-й тоже був голод. Трудно було виживать, ну не мерли.  Бурячок був, колгоспні кагати картоплі гнило, то ми з картоплі крохмаль брали, ну не мерли.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.
Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Красношапка Зінаїда Григорівна, 1938 р. н.

Під час Голодомору 1946-1947 років проживала в місті Лохвиця (Ловицький) Миргородського району Полтавської області.

Оце тільки скінчилась війна. Все було розбите, розрушене. Не було за що вчипитись.  В 47 році Сталіна обдурили. Голодовка була на Україні, а в Росії голодовки не було. Що людям їсти не хватало він не знав. Ми ходили в поле колоски собирать. Ганяли, не давали, батогом на конях їздили, били. А воно ж однаково викидалось. Мати моя ходила на жнива. Студентам давали хліб (пайок). Дорослі бігали купували.  В 46-47 роках по хатах не ходили. Важко було через те, що була війна, все розбите. В 47 році хліб не вивозили. Сталіна підставляли. В колгоспах робили з утра до пізна, палички писали, а плати ніякої не давали. В 47 році люди не мерли як в 32-33 роках. Діти гралися: їли акацію, калачики, шпичаки. Хозяйство не забирали. Пекли сахарний буряк і їли.

Місце запису: м. Зіньків, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 04 серпня 2002 р.
Хто записав: Літвішко Олена Віталіївна
Респондент: Кулібаба Марія Василівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Зіньків Зіньківського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

У нас тоді у 32-му забрали усе шо тіки було. А все із-за того, що батько зразу в колгосп не захотів іти, потім то пішов. Ой, тоді повимітали усе, вишукували де могли, і по горищах, хто де ховав, щоб хоть що небудь собі оставить на жизнь. А тоді усе так уродило хорашо, красота просто, а бачиш, власть по своєму рішила. Позабирала у людей, що тіки можна було, і у нас позабирали. Не оставили даже їсти, не то що, щоб даже посіяти на слєдующий год. Так нас осталось тіки троє сестер, остальні поумирали…боженько…мама наша за один год пошти посивіла. А Катькіна – мала, так оніміла, даже не помню чого, но я так думаю, шо її навєрно хтось налякав, може погнався, хотів на ковбасу пустить, хто його зна. Но не балакала вона тоді довго, десь з пів-года, чи менш.. Я її отхажувала, і ще Галю. А я ж то старша уже була.. уже робить ходила в колгосп, а вечером ходила шукала, що б поїсти у хату принести. Спасалися тим що у сторону, як до Власівки йти були колгоспні поля, на яких посажена картошечка була, так її уже давно убрали і зсипали в кагати,  і нікого туди не пускали, охраняли дньом і ноччю.  Звідти по-трошку ту картошечку і вивозили, а весною уже вона, та шо там в тих кагатах пооставалася, то уся погнила. Там і оставили охрану, так ми ноччю підповзали, і вигрібали потроху тої картошки. Принесеш її додому, подавиш її у руках і на сковородку без жиру, попечеш. Так і сама ж не їсиш, бо треба ж ще Катінку накормить, вона ж як оніміла, так даже ходить перестала, лежить тіко і плаче, не хникає, а тіки сльози капають. А як подивлюся яке воно худе, так самій плакать хочеться, а мама тіки подивиться на нас усіх та і тож плаче… А люди тоді їли, шо могли найти, листя, кору в ступці товкли і галєти робили, береш змішуєш муку з кори з водою, і ліпиш галєти, і на сковородку, но хто таке їв, усі вимерли… І щас вспоминаю, аж мурашки по кожі.

А в 46-47-му роках, було щось схоже?

Та ні доцю! Бог милував, легше було, воно то голодали, і молодость я вспомнила, на річку ходила і жаб додому приносила, рибу, ракушок, даже раків, і у колгоспі кормили. З голоду не вмерали і на том спасіба. Та уже і взросла була, і чоловік з войни вернувся, даже мотоцикл німецький додому привів, так він такий гарний був. Ото тіки шо дітей багато сиротами пооставалося, так хто ж їх кормив би, кому вони були нужні…нікому. То вони бідненькі дуже умирали, милостиню постоянно ходили просили, ідеш на роботу, сидять під заборами, а як хтось мимо іде, то просять: подайте на жизнь. Жалко…дасиш тому, що найхудіше, а вони як горобці накинуться на той кусочок, худі, як скілєти. Тоді їх потом у детдоми поотправляли, слава Богу, там хоть кормили. 

Місце запису: с. Комсомольське, Зіньківський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 26.07.2002 р.

Ким записано: Літвішко Олена Віталіївна 26.07.2002

Респондент: Яременко Марія Порфиріївна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Комсомольське Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що памятаєте про події 32-33 років?

Розказать…розказати…ххмм…Я стіки за свою жизнь пережила, стіки мені іспитаній випало… 32-й кажеш? Ой, доцю, ну урожай у ті годи був дуже хароший, бо мати казали, шо такого урожаю не помнили давно, но по колгоспах нікому нічого з нього не попало, хотя казалось би шо там би з тої пшениці, шо уродила хватило б на пару годів, тім более, шо вродило воно не тільки у колгоспах, но і у людей по огородах, батько тоді дуже довольні ходили, нас же було тіки дев’ять дітей у сім’ї, так шо понятно,  шо жили ми не дуже багато, єлі хватало нас накормить, последня дитина якраз в тому году і народилася, і зразу мама і заболіли, то робить ходили тіки батько, і ті шо старші були, я уже ходила – сначала гусей пасла, а як уже старша стала, то кози пасла.
Так шо урожай тоді хароший уродив, батько даже хотіли трохи соняшника продать, бо в нас багато було, і купить ще одні сапоги, бо у нас, шоб у школу ходить вообше тільки дві пари було, а ходили пятеро у школу, так ми осінню і зімою по очереді ходили. Батьки ходили робить, но мама заболіли і ходить не могли, і нам нічого на сім’ю не дали, сначала ще давали батьку 200 грам хліба, він усе нам приносив, а потом і те перестали, но то не тільки нам, тоді нікому вообще нічого не давали, хотя ходить на роботу було обізатільно. А потом стали ходить отряди по хатах і усе абсолютно забирать. Позабирали тоді вообще усе, даже сухарі і одежу, все забрали, і той соняшник, шо батько продать хотіли, а мама у малого у пелюшках заховали кусок мила, шоб його мить воно ж іще дитина совсім мала була, тіки-тіки родилася. Так той кусок найшли, і дядько який його найшов, дуже маму тоді ударив, сказав, шо вона хотіла украсти у страни, і шо за таке вообще убивать нада. Потом уже, як почалася осінь, то їсти стало совсім нічого, мама ходить на роботу не могла, і сестри як пішли у яслі, там дітей кормили, думали шо хоть там дадуть поїсти, но їм сказали, шо їсти не дадуть бо батьки на роботу не ходять і трудоднів не одробили, то вони голодні додому і пішли, а по дорозі лягли отдохнуть та так вообще і не встали. А в школу ми і не пішли, далеко було дуже, ми б просто не дойшли, сили б не хватило, тім более, шо там би нам тоже нічого б не дали. Тоді чогось дуже багато дохли коні, і люди ото було як побачуть, шо якась кобила упала, то всі вообще, хто рядом був до неї зразу біжать, бються, роздирають її на куски. Шо там казать… Бо воно ж кожен хоче собі хоть трохи оторвать, їсти дуже сильно хотілося. Тоді в ті тоди люди вообще їли шо попало, аби тіки вижить. Не те, шо січас, хотя і щас я собі не могу позволить і того сальця купить, і ще чого-небудь вкусненького, но тоді таки ж страшне творилося, драли листя з дерев, кору, мішали в кого було з висівками, і пекли галєти. Їли почки з дерев, хто шо міг найти. А коли почалась весна нас осталося вообще двойко, і тато осталися, а мама ще осінню вмерли, пішли на роботу, шоб хоть шось дали, і не вернулися, а тато як прийшов, питають: “Чого мами немає?” Ми сказали, так він ходив її шукать, но так і не найшов. Так весною ото ми тіки і осталися, а почали людей на роботу виганять, то тато якось даже не знаю, де ті сили узяли, но він дядько дуже здоровий був, підкови в молодості вообще міг руками ламать, то хотя тоже пухлий був, но пішов, думав, шо поїсти дадуть. То він нам хоть шось принесе, бо ми з сестрою вже вообще ходить не могли. А у полі заколотьку давали, шоб люди прямо на полі не дохли, а з собою заприщали вообще шось брать, коли з роботи додому ішли, то усіх провіряли, шоб ніхто нічого додому не уніс. Якшо ж находили хотя би маленький кусочок буряка, то могли посадить на десять год.

Вообще дуже важко було, шо там казать, в кого хоть шось оставалося, шли на базар міняли, хто за шо, хто за макуху, чи за сухарі Було, шо люди усе вообще з хати виносили, шоб хоть жменю сухарів чи макухи узять, но вона дуже жирна була і разні болєзні нападали, то даже дуже часто, шо і умирали. Ну батько потом із дядьками зібрались іти на Кавказ, шоб помінять там наші вещі на муку і на продукти, так усе, шо було дома, усе з собою забрав, а ми з сестрою дома осталися, він страшно нас оставлять не хотів, но дядько Василь його вговорили. Так як він вернувся ми вже єлі живі були… Нас сусідка спасла, вона ходила під Зіньков, там були кагати з картошкою, і хотя та картошка уже вообще пошти вся гнила була, но її всьо равно охраняли, то її люди ноччю збирали і приносили додому, мяли і пекли галєти, то сусідка нас жаліла і іногда, поки батька не було, нам приносила, шоб ми не здохли із голоду.

А ще по селу їздив “чорний вагон” яким забирали мужиків із села, і ніхто не казав за шо і куди… І труповозки їздили, одвозили трупи тих, шо помер, шоб епідемії не було.

Можливо Ви знаєте місця поховань людей що загинули в ті роки?

Не, даже не скажу, знаю тіки, шо моїх усіх тато у погребі позакопували, а у войну хата

згоріла, і нічого вообще не осталося…

Розкажіть будь ласка, а що відбувалося під час голоду 46-47-го років?

Та шо після войни, слава богу мій чоловік додому вернувся, то вообще-то легше було чим багатьом, бо тоді багато хто не вернувся…хто погиб, а були такі, шо десь уже собі другі сім’ї позаводили, то дуже багато вообще жінок одиночок пооставалося, та ще і з дітьми… Ми уже тоді до всього привичні були, за войну чого тіки не надивилися… Та і якшо подумать, то ніколи дуже сильно, доцю, і не жирували, постоянно в проголодь жили і до войни, і після. Так шо голодали не тіки в 47-му, на все тоді був план. Один раз батько умудрилися заховать порося і про нього ніхто не знав. Коли рішили його різать, то робили це в погрібі, наділи йому на голову мішок з пеплом, шоб не сильно кричало. Вообще в 46-му у нас корова Зоська була, но її молоко вообще повністю треба було здавать, но я умудрялася заховать стаканчик, бо у мене мала дитина була, так я її тіки тим молоком і спасла, бо іначе б і не вижила б, воно тоді вообще ще мале було. Правда потом чоловік на склад устроївся, то тоді тіки легше стало. А скіки тоді вообще дітей голодних ходило, милостиню просили… Боже-боже… 

Місце запису: с. Власівка, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 22.07.2002 р.
Ким записано: Літвішко Олена.
Респондент: Хоменко Марія Григорівна, 1940 р. н.
Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживала в селі Власівка Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що пам’ятаєте про голод післявоєнних років самі, чи з розповіді батьків?
Та в основном, само собой, шо багатенько помню, мені тоді уже шість годіків було. Батько мій із войни живим не вернувся, погиб іще в самому началі войни. Мати так потом більше замуж і не виходила ніколи. Голодать голодали, но скіки я себе помню- як мала була то усе время голодали, сначала война була, то усе забирали, хотя мати розказувала, шо у нашій хаті німець жив, то він нам постоянно їсти приносив, даже шиколад, і мама розказувала, шо сяде, і сидить дивиться на нас, а він не дуже і молодий був, годів 30, так сидить, дивиться як ми з сестричками граємося і плаче, і показує, а балакав по нашому поганенько, так показував руками, шо мол у мене дома самого таких четверо… А потом война як кончилася, то жить ще хуже стало, на усе був план-план…шоб він їм згорів той план…Так мати і коровку держала, як щас помню якась така інтересна порода була, вона сама маленька була, ряба, а чистюля страшна, ніколи не було шо вона чи в грязі, чи обделалася…не…дуже чистоплотна була. Так шо саме інтересне, шо нам приходилось абсолютно все молоко здавать, і нам оставалося зовсім трохи, і то тіки потому, шо мати для нас ховала трохи, а потом ще мама порося в ямі держала. Но потом проверка прийшла і нашли те порося, но провіряющий сам був, так він сказав, шо порося забере, і маму в тюрьму не посадять, бо йому її і не жалко, а жалко нас, бо він з нашим батьком дружив дуже сильно, но по моєму він просто, шоб те порося собі оставить, потому на маму і не доніс…
Потом у нас чогось корова вообще доїться перестала, їсти стало нічого. Так ходили шукали мерзлу картошку, дерли і пекли галети, а ще ламали рогіз на болоті і їли, птичок ловили, тіки їх чогось так мало було, куди вони всі тоді подівалися хто його зна. Но коли уже зовсім нічого не находили, то ходили милостиню просить, і хотя у людей в самих не було, но всьо равно шось та давали, в кого шо було, хотя самі ж такі самі, як і ми пухлі од голоду ходили, а було, шо ми просимо, нас тоді дуже багато побираться ходило, так було шо просим; “Тьотю, дайте нам поїсти”, а люди тіки плачуть, як ми просили…
Давали канешно карточки на хліб, так треба було очередь ще вечером занімать. 3авязувала собі рот платочком, то ото якось додому хліб і односила….А їсти постоянно хотілося, мені аж щас мурашки по кожі побігли, піду молочка поп’ю…

#Голодомор #Активісти #Виживання #Сурогати #Подвірніобшуки #Взаємодопомога #Вилученняпродуктів

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 15.09.2005 р.

Хто записав: Коробка Н.В.

Респондент: Солодовник Ганна Захарівна, 25 березня 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду проживала в селі Зориківка Міловського району Луганської області.

Під час голодомору 1932-33 рр. проживала в с. Зориківка з батьком і матір’ю. У неї було 2 брата і одна сестра. З дітей вона була найменшою. Батько помер від голоду. Був пухлий перед смертю. А сестра від голоду дуже схудла. Пухлою була і Ганна Захарівна, на ногах тріскалася кожа і виділялась якась рідина. Причиною голодомору вважає неврожай і те, що був великий налог на продукти харчування. Вони вижили тільки через те, що в них була корова. Збирали різну зелень і змішували на молоці. Один брат жив окремо, у нього була своя сім’я, а другий поїхав на уборку кукурудзи під Жданов. В колгоспі давали пайки півхлібини на двох. У людей забирали свиней, птицю. Багато людей повмирали, їх ховали на кладовищі. В колгоспі працювали за “паликпу”, а нічого не платили. Попросили у голови колгоспу відходів, а він не дав. Сказав, що свіней нічим годувати. Вони також збирали з беретки листки, сушили в ступі товкли і пекли з них оладі. В 1946-1947 роки був неврожай, неврожай тому був голод. В цей час у неї вже була своя сім’я, був чоловік і в ці роки вона народила дочку Шурку. З голоду в сім’ї ніхто не помер. Голод не такий страшний був як у 1932-33 р.р. В колгоспі видавали пайок, варили кашу і давали хліб. Власті нічого з продуктів харчування не забирали. Чоловік працював на олійниці, але там нічого з харчів не давали. Вони продавали від своєї корови молоко, масло, а також терен і купували хліб і крупу. Померлих хоронили на кладовищі. В 1948 р. в неї помер син, який прожив лише чотири місяці. 

Місце запису: с. Мілове, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 15.04.2008;

Хто записав: не вказано;

Респондент: Коробійникова Варвара Андріївна, 7.06.1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.

На той час їй було сім років, її мати працювала у колгоспі, батько був кравцем шив людям одяг. Вижили завдяки тому, що все вирощували на городі. Хліба майже не було, їли листя і кору берези збирали різну траву (молочай, незабудьки) та їли. Сусіди жили ще гірше, тому мати давала їм бурячки, гарбузи багато ходило людей та просили чогось з продуктів, мати ділилася чим могла.

Причиною голоду була засуха, неврожай. Їй мати у колгоспі одержувала на трудодень 100 г якогось зерна, його товкли добавляли картоплю, буряки і пекли коржі “лепендики”. Так як їй було мало років, вона не пам’ятає чи забирали хліб, чи ні.

У 1946-47 роках Варвара Андріївна працювала вчителем у селі Новострільцівка і також пережила голод. Після війни багато полів не засіювали, була велика засуха, врожая майже не було. Продукти одержували за картками.У конезаводі багатьом людям допомагав директор Кізілов. Він відкрив їдальню для голодаючих і людям давали крупку людям, що одержували на коней, різали коней, але людям померти не дали. У 1948 р. становище покращало і це відмінили.