1. Місце запису: смт. Миколаївка Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 14.03.1993 р.;
3. Хто записав: Чабанюк Андрій;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 64;
5. Респондент: Верба Марія Матвіївна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шамраєва Ульяновського (нині Благовіщенського) району Одеської (Кіровоградської) області.

В наші сім’ї у батьків було п’ятеро дочок, серед яких я була найстаршою. На початок тридцятих років наша сім’я жила добре, було невелике господарство, шматок землі на якому я працювала з батьком. Але в роки колективізації все відійшло до колгоспу, і батько також пішов працювати в колгосп, заради того щоб прогодувати сім’ю. Він отримував невеликий заробіток і пайки. Щоб якось допомогти батькам, весною 32 року я в п’ятнадцятирічному віці поїхала до Москви, де у мене були рідні дядьки і тітка Разом з тіткою я пішла працювати на фабрику. В Москві було добре, усього було до волі. Я була стахановкою і через декілька років мала отримати квартиру. Але на початок зими батьки почали писати в листах, що на Україні дуже страшний голод. Тоді я почала відсилати посилки в яких було борошно і інші продукти. Спочатку я не могла понята, як може бути так, що в Москві є все, а там голод. Але потім, коли батько приїхав до мене і розповів, що весь врожай колгоспний кудись вивезли і людям не залишилось, що їсти, я все поняла. Батько купив в Москві трохи борошна і поїхав додому. Ці харчі дали змогу їм хоч якось існувати. Батько ще декілька разів приїздив до мене. Також їм допомогла вижити наша корова, яку сестри як могли випасали і вона давала добрий надой. На пайок, який називали баландою (висівки кукурудзи, пшениці, ячменя) вони не могли б існувати, так мої посилки, пайок та корова не дали померти з голоду і дожити до нових врожаїв. На початку літа я отримала листа від батьків, в якому вони дуже просили мене повернутися, і ми з тіткою вирішили повернутися в Шамраївку. Коли ми приїхали, ми побачили, що в моєму селі голод забрав половину мешканців. Пізніше я чула розмови про те, що люди вижили, їли навіть собак і котів, а коли нічого не залишалося вони пухли і помирали голодною смертю. Коли я повернулася я не побачила дуже багатьох своїх знайомих. Від голоду помирали старики і діти, які не могли винести суворих випробувань, які влаштували їм керівники комуністичної партії. Були також випадки, коли від голоду батьки їли своїх дітей, але на цю тему ніхто не хотів не те що розмовляти – не хотіли навіть думати про це. Взагалі 1933 рік був один із найважчих років для українського народу.

1. Місце запису: смт. Миколаївка Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 04.07.2008 р.;
3. Хто записав: Димура Олександр Миколайович;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 63-64;
5. Респондент: Верба Марія Матвіївна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Василівка Біляївського району Одеської області;

Я в той час проживала в с.Василівка, пам’ятаю голодомор 1932-33 років. Врожай був хорошим, засухи як такої не було, врожай спрятали в голубінках, а тоді вивезли і люди не бачили, де він і дівся. Ходили по хатам і забирали пшеницю, овес, папушою – ну все, що було у людей- коней, корів. Активісти ходили по хатам і забирали (Тарасюк, Нікітенко), приходили до нас троє. Приходили із щупами, такі залізні щупи, штурхали і в землі і в стінах і в печі, кругом штурхали, де вони думали що міг бути захований хліб приходили і що знайшли забирали. До нас один раз приходили та нічого не знайшли, не було в нас нічого. Приходили і вдень і вночі, просто приходили і переривали все. Люди де тільки могли і ховали, хто в землю заривав, хто вивозив за селом ховав. Не боронилися, бо знали, що гірше буде. Одного було задрали були десь і ніхто його й не бачив, слухи ходили, що його вбили і закопали. Не, було такого, щоб сусіди докладали одне на одного. Люди допомагали одне одному. Наприклад, у нас була корова, і ми сусідам молока давали. Ми малі були, четверо нас було, я, старша на рік сестра, менша на рік сестра і ще одна сестра з мамою ходили до скирти солому трусити, пів скирти перетрусиш, натрусиш жменю зерна, приходимо додому, була така месниця (жорнували), мама надере та зварили ото куліш. їли і горобців, і їжаків, і голубів – все, що можна було, щир перебивали та коржики робили, збирали з кагат картоплю, вона гнилою була, так і перебивалися. По полю колоски збирати забороняли, вони судили за ті „п’ять” колосків, були приставлені охоронці на поля. Хто не голодував, я не знаю, може, які багаті і не голодували, чи ці активісти, котрі збирали, я пам’ятаю лише: ті, які нічого не мали, то їм щось варили і стояла черга, стояли з катівками чекали, коли їм дадуть похльобки, а одне дитя мале то стоявши впало, підходить активіст головний їхній, толкнув ногою його, а бідне дитя аж покотилося, с тої черги вийшли люди, підняли дитину, щоб воно стало в чергу за тією похльобкою, воно постояло впало і вмерло. Хто йшов у колгоспи добровільно, а кого й заставляли, забирали все і люди вимушені були йти в колгоспи. Говорили, що були такі випадки, що їли людей, але я не бачила, так люди побоювались вийти на вулицю одні вночі. Було мати накаже, щоб не виходили. Видали в колгоспі підводу, яка збирала по селі померлих людей і вивозили десь, закопували на кладовищі, нічого не ставилц, ото яму викопали, поскидали туди загорнули, отак і ховали. Не знаю скільки померло. Багато вмерло, кожен день їздили підводи повні мертвих. Тепер почала адміністрація згадувати, а тоді ніхто не згадував.

1. Місце запису: смт. Миколаївка Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 04.07.2008 р.;
3. Хто записав: Кушнір Вячеслав Григорович;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 62-63;
5. Респондент: Верба Іван Іванович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Новослобідка Запорізького району Запорізької області.

Голодомор був створений спеціально. Я в родині був 4-й – самий молодший. Батько працював бухгалтером і прикладав максимум зусиль для того, щоб ми вижили. У 1932 році батько поїхав до Тирасполя на заробітки на макаронну фабрику. Мати залишилася з дітьми. Згодом і мати поїхала, а я залишився з бабусею. Бабуся пекла хліб для колгоспників і приносила вишкребки з ваганів. З тих вишкребків пекла невеличкі коржики, які ми їли потайки, щоб ніхто не бачив. Потім мене забрали до Тирасполя. Як ходили по селу і збирали хліб, не пам’ятаю. Щоб вижити, їли що попало: собак, котів. Вживали мертвих тварин. Хліб був, хто був постарше – крав. Пробивали у стінці будівлі дірку і діставали зерно. Охорона часто вбивала таких. Охоронцями були свої ж люди. Скільки людей було в колгоспі з нашої вулиці не пам’ятаю. Христин, весілля не справляли, бо нічого було істи. Зерно й інші припаси забирали. Я бачив такі бригади. Приходили, знаходили і забирали. У кого була корова, ті й виживали, бо було молоко. Колоски збирати не дозволяли. Коли ловили – били. Охоронцями поля були місцеві люди. Родичі не допомагали, бо всі однаково жили. Мертвих від голоду не бачив. Чи їли людей не знаю. Батьки розповідали про Голодомор, але небагато, бо всі знали, що голод був.

1. Місце запису: смт. Миколаївка Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 04.07.2008 р.;
3. Хто записав: Гетманець Святослав Анатолійович;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 59-62;
5. Респондент: Верба Віра Юхимівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в смт. Миколаївка Миколаївського району Одеської області.

Що Ви пам’ятаєте про голодомор 1932-33 рр. ?

Що я пам’ятаю, пам’ятаю, що я не так щоб сильно голодувала. Ходили собирали ми солому, а в мишоловках там було все: і щир, і лобода, і всьо. Собирали щир, трава така є, так ми і виживали тоді. Щоправда, нам було легше, батько наш сторожував, там були гамбари, сильно повні зерна, а для чого вони там були, тепер кажуть, що то був сємєнний матеріал, но то неправда. То просто іскуствєнний був голодомор. Що зерна повні комори, такі здорові комори, їх уже половини нема, половину поваляли. Вони повні зерна були, і батько там сторожував. Дірочку зробить, наточить пригоршню зерна, ми так вижили тільки. А люди помирали. Чоловік батькової сестри помер, син вмер, дочка вмерла, а одна дочка осталась, та вона захватала її, принесла до нас і посадила її в уголочку там у хаті, під грубою. А сама вийшла і пішла. Три місяці вона не являлася. Ми вижили, а люди багато попухли.

Як Ваше село тоді називалося?

Палагеївка – це наша сторона, а центр називався містечком, а та сторона, по ту сторону мосту – Дімітровка.

Яка, на Вашу думку, була причина Голодомору?

Повні амбари зерна були, то де ж неврожай, а чи то держали його на сімена, чи то не знаю, то сильно багато було, щоб його на семена держати. Мені кажеться, і тоді казали, що то іскуствєнний Голодомор.

Чи доносили сусіди на тих, хто приховував зерно?

Через хату жив двоюрідний брат батька нашого, дальше жив двоюрідний брат, тільки ті два були рідні, а наш батько приходився їм двоюрідним. Та в того другого брата, старшого, була дочка, вона була активістом, ходила розкуркулювала людей, була в командах і сама заявляла на всіх. А забирали… Послєдня юбка була одна, і ту забирали, і одежу забирали, а тоді носила сама ту одежу і ніде не дівала, а носила сама. Бачили на ній ту одежу, що її вона забирала, то були такі аферисти.

Яка кількість чоловік була у командах?

А я не знаю, це не знаю. їх було несколько. По три чоловіки заходило, по два, і по чотири, коли як. Оце я не помню, чи вони з зброєю ходили, чи без зброї. Ну, конешно, пістолети у них були, ну, з винтовками не ходили.

Забирали хліб, а застосовували якісь покарання?

Вони забирали, а хто не хотіли віддавати, все одно забирали. Таких, що опиралися активно, не було, таких я не бачила і не чула про таких. Прийшли, забирають, та що ж, гвалт будеш кричати, битись будеш, не давати будеш? Ніхто в нас не впирався, що з того, все одно заберуть, і так і так, та ще й наб’ють. Не знаю, чого вони боялися. Ну, висилали, висилали в основному в Сибір, справедливих людей, які були на руководящих должностях, вони були большинство умних людей і їх за це висилали, щоб не розлагали народ, не настраювали проти партії. Вони забирали в основном багатих людей, ті, що мали багато землі. В тих, що мали гектар, півгектару у них не забирали, а забирали у тіх, що мали більше. Чому вони були багаті? Ну вони ж робили, у них вся сім’я робила, у них не було такого, щоб діти сиділи і гралися, в їх цього не було, а вони тяжко робили на те щоб було те, що вони мали. Вони самі ухажували за тим всім хазяйством. У бідних не забирали, ну бо в їх не було чого забирати, не було що брати. Ну було таке, що оці самі заядлі комуністи, які як оця молода активістка, та вона йшла забирала послідню пригоршню крупи, всю єду забере, а забере для себе, для своєї сім’ї. Вона пережила голод і у війну вона була і десь виїхала, і так я і не знаю, де вона і чи повернулася.

Чи приховували продукти і як саме?

Закопували в землю, але як хто тіки десь побаче закопане та й видавали, а в хатах, якщо знайдуть пригорщ зерна, то й забере. Тварин, може, хто і міг приховати, але не всі, тоді мало скотини було. Городини як такої і не було.

Чи хотіли люди добровільно іти в колгоспи?

Не всі ішли в колхоз відразу. А ті, що перші, то вони були активісти, вони на посадах сиділи. Вони пользувалися авторитетом тоді, вони ж перші пішли у колхоз. їм дещо і зоставляли, нам допомоги від влади ніякої не було. Часть у колхози ішла добровільно, ті активісти всіх остальних примушували. Тих, хто опирався, висилали на Соловки. А де ті були Соловки?

Що Ви знаєте про закон про 5 колосків?

Пам’ятаю, але лише в 46-47 рр. і після війни, а тоді я не дуже й помню. Та й тоді наче не збирали на полях колосся, його просто не було, як їх щільно підчищали.

Чи охороняли поля і колгоспні комори?

Були сторожа. Колхозники охороняли колхозні комори, гармани колхозні.

В який час ходили забирати?

Частіше ходили і забирали збіжжя та домашню худобу вдень, вночі не ходили. Ходили по кілька разів, дошукувалися останніх пригоршків крупи, муки та й заберуть, бо люди ж ховали, надо ж було хоч щось, хоть раз у день поїсти, якогось кандьору – вода підсолена і жменю чи муки чи крупи, якщо є, а як нє, то мушій собирали. Качалкою, бутилкою терли на столі, щоб він трошки од лушпайки був. Тоді промивали його, лушпайки зливали, а то варили – куліш називали.

Коли почали помирати від голоду?

У 33-му году саме більше помирали, пухли і в 47-му. Ніхто нікому не допомагав, бо ж ніхто нічого не мав. Хіба я знаю, як в 47 году голодовка була, то я получала 700 грам хліба, а батько, мама і я на оті 700 грам. А робила я в МТСі. Іду я з роботи на опір, а там де зараз продуктовий магазин та жив дядько мій, а девочка його дочки стоїть на подоконнєку, так і дивиться, коли я буду йти, а вона буде плакати, і я всьо одно від тих 700 грам кусочок корочки відірву і кину їй через форточку, і не раз було так, що кину, а вона не може найти, а тоді як наробе крику, вона ж не може найти навіть той кусочок корочки тої.

Чи допомагали родичі?

У нас якось у роду було, що мій батько із меншою сестрою був дружен, а той старший брат його (один брат у Вознесенську жив і не приїджав сюда), самий старший, то той дружив із другою сестрою, тако вони якось. А той старший до нас не ходив, і та сестра не ходила, а ця сестра менша вона ходила до нас, а допомогти не могла, як вона сама така була. Я ж вам кажу, що привела дочку, а ті двоє дітей померли і чоловік. Дитина була рахітна, вже ножки тоненьки, як патички, ручки тонесенькі. А потім сестра повернулася. Пішла ж вона себе спасать, а дитину вона знала, що не покинуть.

Чи багато померло від голоду?

Ті, що могли вижити, вижили, а ті, що не могли, повмирали. А так померло, багато померло. Напевно, дві частини від населення. Вмирали люди по-всякому. І сім’ями, і поодинці. Люди ішли по дорозі і так падали, пухли, на дорозі впадуть та й на дорозі вмирали. І ніхто їх не хоронив, отак як упали, так і лежали по кілька днів, поки собаки не розтягнуть. А похоронних команд не було ніяких. Командам чи людям, що займалися захоронениям, ніхто в їхній діяльності недопомагав. Колхоз нічого не виділяв. Хоронили без домовин, часто навіть не загортаючи у рядно.

Хоронили дуже часто за межами кладовища. Там де і знаходили, там і загортали. Ну родичі, якщо є, то хоронили. То на кладовищі, а то іде померли, там і загортали. На кладбищі хрести ставили, а поза кладовищем ніяк не позначали. На кладовищі є великі поховання, а поза кладовищем склепи такі, могили братські. Після голодомору їх перезахоронили на кладовищі.

Які були засоби до виживання?

Каждий старався спастись сам, сам себе спасав: козелики – були такі растєнія, листочки такі длінні, їли; какіш; бабка – була така кукурузка, так називалася – листячко по землі розстелене, а сама росте вверх, тоже поламали її, зривали і їли. Наша сім’я то щир уживала. Горобців ловили, мама зловила раз цілий такий повний казан, нажарила нам – ото був празник. Голубів тоді вже не було – поїли. їли люди і собак, і котів їли. Чула, що зажарили кота і з’їли і родичів вгостили, а ті не знали, що кота їли, а потом було плохо. У нас був батько і трохи спасав тим, що сторожував біля амбарів, то трохи насипле зерна через дірочку жменю, а ми спражемо його та й ззімо. Для своєї сім’ї не хватало. А сусликів, сусликів, та їх вже нема, тих сусликів, а тоді їх було багато, багато сиділо у нірках. І сусликів їли, а як ми їх їли, знаєте? Набирали води, заливали в нірку, виливали водою з нірок і били їх. Ну знаєте, як? Він вилізе, а ти його паличкою між вушками. Гавенята їли, ми самі їли, брат старший ходив у ліс і дер їх гнізда, доставав. їли усе що попадало.

У містах був голод?

Та напевно був і у містах, та тільки менший був, бо там таки постачали їх краще. Можна було щось купити у місті чи виміняти? Мама ходила. Ходила сіль міняла, бо не було ж солі. Ходила сіль міняла у Василівку (Василино). Одежку носила. Ті, що мали дорогоцінності, ті і жили добре. Команди, що забирали збіжжя, при нагоді, якщо в них була якась інформація від доношчиків, рискали по хаті у пошуках дорогоцінних речей. Заставляли людей віддавати цінності. Та й в кого тоді цінності були. Золото і серебро були лише в багатих, та й то не у всіх.

Були випадки людоїдства у вашому селі?

Було й таке, що мати їла своїх дітей. Це я по розказу чула (від батьків), що девочка втекла, бо мама вже троє дітей з’їла. їх порізала і солила у діжці дерев’яній, а девочка сама старша осталася живенька, а тоді коли вона побачила, що в діжкі осталася одна ножка (а вона бачила, як одну дитину зарізала, другу, третю), то вона втікла. Сама мати їла і дітей кормила, але ж різала їх для себе. А втекла дитина до сельсовету і завдяки цьому спаслася, бо маму її водили по вулицях, доки вона не впала обезсилена і не вмерла. Ховати її ніхто не ховав, бо не було вже сил, прибрали її собаки. Ну конечно, таких мамів не було багато, і ніхто їх не карав, тоді ж бо голод був. Ввечері діти по вулицях вже не ходили, батьки не випускали.

Чи поминають померлих від голоду на Гробки, на Зелені свята?

Зараз ті, що живі, поминають своїх померлих родичів та друзів, та й у церкві начебто. Двоє дітей померло, сестер моїх, так ми не знаємо і дотепер, де їхні могилки. Поминати на кладовищах ніхто нікому не забороняв, але лише після війни, після 33-го забороняли, не знаю, чому.

Чи була у вашому селі церква?

Церква була у нас гарна. Найгарніша в районі і в області. З Андрієво-Іванівки даже купола було видно, така була висока.

Чи знає сучасна молодь про Голодомор?

Вони ніколи про це не дуже питають. Ставляться до цього так, наче його не було. І ніякого інтересу не виявляють, ніби це яка казка. І ніякого переживання у дітей зараз немає.

Кого ви вважаєте винним у Голодоморі?

Оті самі, що ходили розкуркулювали, вони саме більше і винні. Де положив шо, вони йшли та й забрали. І ніякий дохід від того нікому не було. Вони ж самі і наживалися. Забирали, розділяли. Оце ж ходила, забирала, розкуркулювала, послідню юбку, що була у чемодані, забрала.

Чи мали при собі вони якісь документи?

Якого вони брали, бо вони мали тоді право. Нічого в них не було, бо оце ж знали, бо вони ж маєтні були. Вони самі вступали до команд, самі їх організовували. Самі вони це робили. Цього ж через три хати, два брати рідні жили, і батько двоюрідним був. Самого старшого того брата дочка пішла заявила на батьків. Мій батько, цей брат меншій, і дали їм по три роки, і відсиділи все. А її за це, вона ж комуністка, вона ж бо мала щось з цього.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Я тоді мала була, і не дуже помню Торгсін, але помню, що був. Там вимінювали золото серебром за хліб.

Що було з малими сиротами, чи опікувалися ними держава?

Для дітей покинутих дєтський дом був, там їх кормили, вони виживали. Були там начальство, діректор дєтського дома, няньки з селянок, їм платили гроші, на які вони купляли на колхозних базарах хліб.

1. Місце запису: смт. Миколаївка Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 03.07.2008 р.;
3. Хто записав: Димура Олександр Миколайович;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 57-59;
5. Респондент: Білоус Андрій Іванович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в смт. Миколаївка Миколаївського району Одеської області.

Врожай був такий о-го, аж повна сіва була забита: пшеницею, папушею, ну в сим аж другий етаж завалився. Було пшениці до чорта. У нас було ЗО гектар, а жили ми не бідно, ото з одного гектару батько зібрав по 7- 8 центнерів хліба. Ходили, забирали, забрали все в нас при батькові: пару коней, сівалку, кукурудзу, пшеницю, землю все забрали в колгосп, батько каже „От давайте хай беруть, хай їдять, і ходили і вдень і вночі і оце до кого йдуть розкулачити, чи зерно забрати, з музикою йдуть. Казали: «Ми великі комуністи, а ви прості люди» (Іванаш, Якименко) і ходили з щупами провіряли, де не ходять по хаті провіряють, хто де міг там і ховав: хто в землю закопав, хто в піч, а ми закопали в землю, зверху гноєм прикидали, вони не подумають, що там же ж може бути заховане, а тоді вночі розкопаєш, ото так і жили.

Люди, не сперечалися, стояли дивилися, як вони ходять по хатам, все забирали: і те, що й в каструлі звариш, а що їм зробиш – в них пістолети були. Забирали ото більше таке: пшеницю, папушою, зерно, коні, а свиней, корів не чіпали, в кого багато було корів то тоді забирали, а так не чіпали. А ото де міліція стояла, там були єврейські кладові, стояли охороняли, потому що в євреїв не забирали і там було хліба повно. Ми пацанами камінь видовбали і туди паличкою сунем, а з відти пшениця силиться, повну сумку насипим, а потім ідемо отвлікаємо охоронців, та друга група набере пшениці коли ми там, і так і жили. Нас вчили зразу: не вкрадеш – не проживеш. Украв, прийшов додому, мати надере, варить туда і бурятиння і кокиша, козеликів (трава), Голубів, горобців, їжаків також їли. Потім, приїхала якась тройка із Одеси, і жити стало краще, вже люди перестали пухнути. Трійка були двоє не наших, а один куркуль Щербиньський наш, зразу голову колгоспу комсомольці забрали і сказали, що вони вороги народу і їх ніхто більше не бачив пішли слухи: десь в Одесу судить забрали. Після цієї трійки стали людям видавати раз на день кормєшку: варили кашу з ячменю, кукурудзи, кожному давали по кілограму хліба, і нам в школі стали давати, Ще в колгоспі були корови та варили молоко, ну там більше води було чим молока – це всім дітям давали і кусочок хліба грам 50. Сусіди одне на одного не докладували, навпаки, були сусіди люди дружні, бувало, наприклад, якщо мужик украде мішок пшениці і знає, що приїдуть шукатимуть, то через забор до сусіда кинули. Перейшли – нічого не знайшли, тільки раз з сусідом поділились, дружно жили, даже ми пацани бігали: все понімали, дружно жили. У нас люди людей не їли, прихожі з інших сіл, міст говорили, що в них там їли, а в нас не їли. Помирало людей багато, більшість приєжих помирало, десь одна третя села вимерло, а можей більш, кожен день по 5-7 чоловік хоронили, трупи хоронили і на кладовищі де бивший райком партії був і складали в березі і так аж до слободки. їздили, собирали на повозці померлих, їх поставила влада, отримували там раз у день їжу. Колгоспу дозволялось собирати колоски, пшеницю, яка впала як іде комбайн, жатка, ходиш збирали і віддавали в колгоспи, а як зумієш, то принесеш додому, а як в кого замітять під пазухою – то могли і посадить. Було, що в полі снопи собирали, а мій брат робив на конях та поставив сніп коням і його засудили, вивезли десь, і так і не вернувся. Частина хотіла в колгоспи, а частина ні. Хотіли ті, які нічого не мали – безземельні, як їх називали, дворові, так вони виступали, щоб розкуркулити багатих, а багаті не хотіли то уже як забрали землю – люди вимушені були йти у колгоспи, тоді й мати з батьком пішли в колгосп, а які не захотіли, то тих відразу в тюрму садили. Багаті не голодували, бо умні були, вони позакопували пшеницю в землю і потроху брали, євреї також не голодували. Родичі, особливо ніякої допомоги не давали, тоді кожен старався собі, ховали від родичів, бо що у нього сьогодні є, а взавтра прийшли забрали. Виживали багаті і ті, хто міг щось украсти, помирали найбільше старі і немічні, а молоді виживали, ото шукали, молоде находило. Сильне було воровство, коли і в багатих і в колгоспі крали коней, корів і хліба, а ми що украдемо так і проживемо. В нас була коровка і потроху жили. У містах сильний був голод в Одесі, Березовкі дуже сильний був голод. Бува з Одеси приходили, щоб хоч якось вижити, було у нас таке бачу якась лежить женщина, не наша, і ребьонок коло неї, і вона вже пухла, кончілась і дитина сце грудь, я прибіг додому і кажу: «Мамо, там он якась женщина і коло неї дитина». І так мати пішла, а вона вже мертва і ми взяли цю дочку собі і назвали Поліна. Сиротам, чи допомагали чи ні, не знаю, знаю, що давали допомогу тим, хто брав доглядати сиріт, ну ще в Березовці був приют, то забирали цих дітей в Одесу, Миколаєв. В нас завжди поминали людей, ото і батюшка бува відправе і люди собі поминали і загиблих від голоду, і умерших, і воєнних всих поминали, зараз також поминають. Я вважаю, що в голодоморі винне правительство. Ну в селі, були хороші комуністи були й („хукові”) комуністи. От хороші комуністи істинні розуміли все, то виходили в поле і розстрілювалися і самі себе убивали.

1. Місце запису: село Ісаєве Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 1 9. 1 1. 2 0 0 7 р.;
3. Хто записав: Задорожня Н.М.;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 56-57;
5. Респондент: Селіхова Тамара Петрівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ісаєве Миколаївського району Одеської області.

Я пам’ятаю голод 32-33 рр. і 46-47 років. Засуха була, неврожай, за податки не пам’ятаю. Врожаї з полів не відбирали насильно, а люди самі давали, що могли, або віддівали те, що більше вродило на городі. Віддавали для міських жителів, що працювали на шахтах, фабриках, заводах. При сільській раді були активісти, які все збирали. До людей ніякі покарання, побиття, висилання не застосовувалося, зброї не було. Нам пропонували, чим можемо ми допомогти працівникам міст. Ховати не було що, ніхто не шукав без, дозволу, ніхто нічого не відбирав. Тим, що працювали в колгоспі „Паризька комуна”, готували при колгоспі, в їдальні обіди. Я пам’ятаю, як забирали обіди за батька і за маму, вони були в степу, а я забирала додому обід, щоб ми, діти поїли, нас було З дівчат – Ніна, Катя і я -Тамара. Ятцось чула про закон „про п’ять колосків”, але коли він був не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, що не дозволяли збирати колоски для себе особисто, а збирали школою, класом.З нами йшов вчитель, збирали на гарбу і відвозили на гарман. Сторожі охороняли склади, корівники, а поля об’їжджали об’їждчики. У нас масово люди йшли в колгосп, ніхто не відмовлявся, бо знали, що в колективі буде легше працювати й жити. Забирати зерно й продукти приходили вдень, коли батьки були вдома. Весною 33 року люди почаль помирати з голоду. Що було з малими сиротами, я не пам’ятаю. Голод відчували всі люди, але перенесли його за рахунок свого господарства(корова, птиця). Вижили за допомогою колгоспного харчування та домашнього господарства. Люди допомагали одне одному виживати від голоду, ділилися продуктами. У нас була корова, і ми могли трохи допомогти молоком. Батько мій – Байлюк Петро Тихонович – носив молоко своєму батькові – Байлюку Тихону Яковичу і брату – Байлюку Павлу Тихоновичу, в якого була дуже велика сім’я, 6 дітей, що жили в селі Настасіївка. Пам’ятаю, що вживали в їжу рослини, мама варила зелений борщ з кропиви і щавелю. Діти їли калачики, білу акацію, какіш. Ходили на поляну з піонервожатою їсти калачики і какіш. З птахів їли гав, горобців. В місті Ананьєві був магазин, де приймали срібні та золоті вироби, на них видавали крупи, муку, цукор. Назва магазину була „торгсін”. Туди мама занесла свої сережки, персні, кулон. В містах також був голод. Випадків людоїдства в селі не пам’ятаю. Я пам’ятаю одну людину, яка померла від голоду й похована на сільському кладовищі. Весною 33 року до нашого села зайшов старий чоловік. Його приютили, покормили, але через добу він помер, і його поховали жінки нашого села Чорна Прасковія, Заборна Марія, Ситник Лукерія, Байлюк Марія і моя мама на нашому Ісаївському цвинтарі біля самих воріт. При радянській владі церкви в селі не було. Багато смертей було через засуху і неврожай. Я думаю, що сучасна молодь знає про голодомор із засобів масової інформації (телевізор, газети, книги).

1. Місце запису: село Ісаєве Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 13.11.2008 р.;
3. Хто записав: Кравченко Т.М.;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 53-54;
5. Респондент: Орленко Михайло Кузьмич, 1917 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Ісаєве Миколаївського району Одеської області.

Я народився в Ісаєве Миколаївського району Одеської області. Дуже добре пам’ятаю Голодомор 1932-1933 років. Голод був тому, що забирали все зерно.В батька забрали, бо на нього заявив сусід. Все забирали в колгосп. Був тоді закон про «п’ять колосків» – не давали збирати тоді на полі колоски, садили за 5 колосків на 5 років. Пам’ятаю, як їли в голод лободу, мушій. Находили в полі мишачі нори, розгрібали і брали зерно. Люди пухли від голоду. Коней їли – бачив, а як люди людей їли не бачив. Хворих коней везли на скотомогильник, який був у селі Марина Роща, стріляли біля ями, а люди стояли з сокирами, щоб рубати й брали м’ясо. Люди вмирали від голоду прямо на вулиці, хто перший побачив – той і поховав, не знаючи ні фамілії, ні імені. Моя сім’я, щоб вижити продала корову й купила пуд кукурудзи. Страшний голод зробив людей жорстокими, сусід на сусіда доносив, що той ховає зерно в землі, в ямах.

1. Місце запису: село Ісаєве Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 20.05.2008 р.;
3. Хто записав: Щебетенюк А.;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 53-54;
5. Респондент: Бура Лідія Петрівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ісаєве Миколаївського району Одеської області.

Багаті люди забирали все. Був документ, за яким забирали продукти. Людей висилали в Сибір. Дядько був головою сільради, люди пухли від голоду, а він їм допомагав, через це його відправили в Сибір. Зброї не мали ті люди, що відбирали хліб. Вони мали щупаки. Люди не боронилися, тому що за одне слово відправляли в Сибір. Можна було ховати частину зерна, але часто все знаходили. Ховали продукти харчування в ямах, але все одно знаходили. Приходили по 2-3 чоловіки до хати, слідом за ними їхала підвода. Всі зібрані продукти складали в підводу. Тим, хто йшов до колгоспу давали пайок. Забирали лише продукти харчування. Через жменю колосків засилали до Сибіру. Не дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини. Об’єжчики охороняли поля, колгоспні комори. Люди не хотіли йти до колгоспу, але їх примушували. Ходили збирати продукти вдень. Ходили лише один раз. Найважчий рік був 1933, під час нього загинуло найбільше людей. Сиріт підбирала міліція й відправляли в дитячі будинки. Начальство ніколи не голодувало. Люди допомагали один одному, ділилися хто чим може. Щоб вижити люди ходили в ліс, їли лободу, кропиву, гавенят. Людей не їли. Люди самі хоронили померлих на кладовищі. В церкві згадують померлих від голоду. Люди вважають Сталіна винним у загибелі багатьох людей.

1. Місце запису: село Антонюки Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: 14.05.2008 р.;
3. Хто записав: Варчук В. Є.;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 53;
5. Респондент: Збарська Ганна Степанівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Антонюки Миколаївського району Одеської області.

В сім’ї виховувалося четверо дітей. Умови життя були дуже важкими. Коли організовувалися колгоспи, батько віддав коні, підводу та іншу худобу, бо цього від нього вимагали. Батьки працювали в колгоспі, заробляли дуже мало, прогодувати сім’ю було дуже валюто. А це потрібно було здавати державі податок. Продуктів не вистачало для сім’ї, а не те, щоб віддавати, мама вимушена була купувати яйця, молоко, м ’ясо, щоб здати податок. Якщо своєчасно не здавали, за це суворо карали. Дуже часто до хати приходили міліціонери, робили обшук, перевертали все „дном”, навіть проколювали списами стріху, потім, шукали зерно та інші продукти. Але ми нічого не ховали, тому що не було що. Міліціонери грубили, ображали людей.

Одного разу мама принесла додому оберемок кукурудзи. Сусіди заявили на нас. Прийшла міліція і забрали маму й кукурудзу. Мамі дали два роки ув’язнення. Ми залишилися без мами. Маму відпустили через рік. Але були і добрі сусіди, які допомагали нам. Почалася війна, батька забрали на війну. Життя стало ще важчим. Мати працювала не розгинаючи спину, та ми допомагали, ходили голодними, обідраними. А в селі в школі були всі приміщення заваляні зерном. Коли в село зайшли солдати, вони трохи зерна дали людям. Мама змолола зерно, а ми доти чекали хліба. Вона спекла запашного хліба для солдат і для нас. Цей хліб запам’ятаємо на все життя. З війни батько не повернувся, ми стали сиротами, а нам так і ніхто не допоміг, хоча інші сім’ї отримували допомогу. Все це в минулому, але спогади назавжди запишуться в моєму серці. Сьогодні про ті страшні роки не забули. Вшановують пам’ять загиблих. В селі Антонюки встановили пам’ятник жертвам голодомору. Нехай ці страшні роки ніколи не повернуться.

1. Місце запису: село Антонюки Миколаївський район Одеська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Шокелеу Т. С.;
4. Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 52-53;
5. Респондент: Гудзенко Єфросинія Олександрівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Антонюки Миколаївського району Одеської області.

Голодомор – «чорна» сторінка життя для громадянів України. В 1932- 1933 роках тисячі людей померло від страшного голоду. І лиш декілька старожилів в нашому селі пам’ятають ті страшні часи. Я, Шоколеу Тетяна Степанівна, розпитувала Гудзенко Єфросинію Олександрівну про страшні часи її життя. Вона і досі пам’ятає той страшний голод, який ледь не забрав її життя.

«Як це я не помню голод 1932- 1933рр., то були страшні часи, я чуть не померла від голоду» – розповідає Єфросинія Олександрівна. «У той час був неврожай, а ще урожай забирали у селянів до останнього зернятка. До кожної хати приходили якісь люди і забирали всьо шо було, нічого не оставляли. Щодо за донесення на сусіда про приховування зерна я не дуже то і помню, мені біло тільки сім ходиків, но на скільки я знаю сусіди не доносили владі, що той має зерно, а той має ще щось. Відбирані зерна не мали ніяких документів, приходили і перевертали хату верх дном. А ще мого діда висилили з своєї хати прямо зимою і куди дітись? Пішли вони до сусідів жити. Хата була маленькою, дві сім’ї в одній хаті, спали де попало і на землі валялись. Також відбирані не мали при собі зброю, мали тільки щупчики. Селяни ніяк не могли боронитися проти них. Приходило по 3-4 чоловіки ще і тебе можуть побити. Зерно сховати було не можливо, вони все переривали і забирали все шо бачили, хоть були такі люди, які закопували на городі зерно, позначували то місце і переорювали і тільки так можна було зберегти якусь долю зерна. Ми де могли там і ховали продукти. Навіть тим, хто працював в колгоспах, не давали їжу. А ще не дозволяли рвати колоски з поля, а як і зірвав пару колосків, то забирали і ще зверху могли дати стусанів. Охороняли поле якісь начальники. А щодо колгоспів, то не всі хотіли йти до них, там навіть їсти додому не давали. Моя мати коли йшла на роботу, то там давали три маленькі галушки і якийсь щерб, мати щерб їла, а галушки приносила нам. У людей не було шо їсти і вони йшли в колгоспи, щоб хоть що-небуть поїсти. До однієї хати приходили по 3-4 рази, забирали і худобу. Діти-сироти ходили самі, нікому діла не було до них, повзали на колінах, геть в крові були, так і помирали. Мало хто не голодував у селі, ті хто встигли щось заховати, то якось ще жили, а наша сім’я була бід ною не було їсти. Були такі, що допомагали один одному, жили разом в одній хаті. Ми їли все, що можна було їсти. Мати мене ще побила, як кинула, так і впала на пол, подерла і коліна, і лице. їли бур’ян, березові шпигачки, щиру нарвала поміняла трохи і якись суп варила, їла акації цвіт. Я і зараз як дивлюся на акацію – аж вивертає, і запах у носі стоїть. Також їли то, що могли зловити. Купити було дуже важко. У городах був голод, но не такий сильний, багато людей померло в ті роки, даже не хоронили, люди не були в цьому заінтересовані так і кидали на кучу. Мій дід як ішов додому так і помер у скирді, а його кості ворони порозкидали. Померлих не поминають ні на проводи, ні на зелені свята. В селі даже не встановлені хрести і пам’ятки померлим. Я сама своїм дітям про голодомор, но вони не дають цьому великого значення, вони просто це не знали, краще, щоб і не знали ніколи. Я навіть не знаю, хто був винуватим у смерті багатьох людей, якесь начальство чи чорт його знає. По словам Єфросинії Олександрівни ці роки були найважчими у її житті. Під час Голодомору померло багато ні в чому невинних людей. І взагалі голодомор – геноцид XX ст.