1. Місце запису: село Вишневе Софіївського район Дніпропетровської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Ким записано: Білоус Юлія;
4. Респондент: Кирнос Петро Петрович, 1925 р.н.;

 Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Вишневе Софіївського район Дніпропетровської області.

Продзагони забирали все до останнього, навіть те, що люди знаходили в землі, а хто не давав, хватався за лантух-розстрілювали одразу ж, не жаліли нікого. Мертві люди валялися на станціях та на дорогах і ніхто вже не боявся мертвих, бо ховати не було кому, і іноді тіла скидували в одну яму та прикопували. Дехто кріпився, люди шукали їжу у полях, вибирали зерна, в землі їли козелики та лободу. Спровокував Голодомор Йосип Сталін, він знав, що в Україні був хліб, але люди здали хліб скільки було, лишній зоставили собі. Але російське керівництво на чолі з Й.Сталіном не повірили, що люди здали весь хліб, i наказали перевірити кожного, i забрати все. Дякую за те, що поцікавились моїм життям, мені дуже приємно.

Я вважаю, що зрадники чинили настільки негідно i підступно, що у наш час заслужили б найбільше крмінальне покарання. Але це ж були всі місцеві  люди i діяли вони так, тому що вони за це отримували їжу і їхнє майно більшовики не чіпали. А можливо були й такі, що вірили у те, що чинили правду, тому що вірили Сталіну, а інші боялися, що можуть відчути таке саме лихо на власній шкурі.

2. Місце запису: село Дебальцеве Васильківський район Дніпропетровська область;
3. Дата запису: 25 вересня 2009 року;
4. Ким записано: Любов Григорівна Майор;
5. Респондент: Добровольська Марія Яківна, 23 жовтня 1926 р.н.;

 Пі час Голодомору 1932-1933 років респондент проживлала в селі Дебальцеве Васильківського району Дніпропетровської області.   

Я добре пам’ятаю 1933 рік – рік Голодомору. В цей рік в селі Дебальцеве в школі годували голодуючих дітей дошкільного і шкільного віку. Рішенням правління колгоспу «Червоний маяк» було вирішено виділяти продукти в допомогу голодним дітям .Це були крупи кукурудзяні, пшеничні і інші. Таке рішення було прийняте і затверджене під керівництвом Півторацького Сергія Яремовича. Поварами були Бондаренко Марія Григорівна, Євка Віра Кузьмівна, Білова Наталія Василівна. Колгосп давав продукти харчування , а ці люди своєю невтомною працею рятували життя голодуючих дітей.

1. Місце запису: село Дачне Васильківського району Дніпропетровської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Ким записано: записали члени історичного гуртка «Пошук» Дубовиківської середньої загальноосвітньої школи Васильківського району Дніпропетровської області під керівництвом вчителя історії Селезньової Олени Аркадіївни;
4. Респондент: Гордієнко Катерина Герасимівна, 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Дачне Васильківського району Дніпропетровської області.

1933 рік був неврожайним, крім того були прикази, по яких усе повивозили. Сільські активісти вигрібали усе. В той час я працювала в колгоспі трактористкою. Заробила півтонни зерна, тож наша сім’я не бідувала, як інші. А от сусіди – Параска Юхимівна та її діти… Найменшенький із дітей її, Вася, прийде було на поріг, сяде і плаче, промовляючи: «їсти хочу». Защемить моє серце: «Біжи, неси миску», – кажу. Так і пробігав він цілий рік з тією мисочкою. Сам попоїсть і сестрам та братам віднесе. Так і пережили наші сусіди ті важкі часи.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Тернівка Смілянського району Черкаської області;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Карпенко Марія Василівна, 1921 р. н., народилася в селі Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області;

         Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області.

  1932-1933 р.р. … Ці цифри ховають у собі біль, страждання та муки українського народу. Голод, який пережили у ці роки не можна зрівняти із жодною війною, з жодним стихійним лихом, бо всі вони ніщо, порівняно з геноцидом. Мільярди людських душ забрано, мільйоне сімей скалічено… А ті, які дивом залишились живі, навіть не намагаються згадувати про те горе, що навіку поставило у їхніх серцях чорну болючу пляму. Нашому поколінню важко повністю зрозуміти людей, котрі пережили голод. Для нас – це лише епізод з минулого, який ми не пам’ятаємо, а для них – страшний спогад з дитинства чи юності. Боляче знову у них запитувати про ті події, але наш обов’язок- донести відомості про голод 1932-1933 р.р. наступному поколінню, аби дати їм зрозуміти, що хліб треба шанувати, бо він-святий…

   Про людяність у нелюдяні часи розповідає мені  Карпенко Марія Василівна, 1921 року народження. За часів Голодомору вона проживала у селі Миколаївці з батьком, матір’ю, двома братами і однією сестрою. На момент Голодомору їй було 11 років, тому більшість подій, які відбувалися, вона добре пам’ятає. З її уст я почула таку історію…

“Жили ми біля річки, а недалеко коло нас тітка Параска. Хароша вона була жінка: із мамою нашою дружила, і до нас приязна була. В самої у неї було двойко діток, чоловіка-нє, не знаю чого-може погиб де, а може… хто його зна? Коли голод прийшов, старались ми і наші батьки заховать хліба хоч якийся кусочок, ну ті «собаки» приходили і все забирали… Помню наш батько силою хотів забрать, шоб хоть крихту хліба дітям в рота положить, (бо в нас ще ж чотири душі в сім’ї), так вони його зі своєї гвинтівки застрелили, так і не стало у нас батька! Хуже тоді стало жить… Менше і з тіткою Параскою бачилися, тіки чули, що діти в неї повмирали… Но один раз прийшла вона дном: ми як глянули на неї-наче смерть побачили. Ноги були пухлі, глаза позападали… Вона обперлася об двері і протянула мамі кусь тряпочку з харчам і каже: «На ось, дітям дай! Все, що накопила для вас, бом мої хлопчики вмерли…!» Тоді впала і заголосила на порозі… Наша мама не їла кусочка, тільки тітку Параску заставила лободи вареної з’їсти, бо вона не хотіла – нас жаліла. Той платочок х їдою мама розділила нам аж на неділю, хоч їди там було «на палець»… А подумать тіки – якби не та горбинка, хтозна, чи прожили б ми ту неділю…”

    Згадуючи цю історію, баба Марія не могла стримати сліз. Її можна зрозуміти, бо не кожен здатен відчути і пронести через себе таке горе, а тим більше пережити його. Марія Василівна пройшла через це, за що поплатилась і морально, і фізично. Вона боїться згадувати голод, боїться згадувати історії, що траплялися тоді з людьми, боїться навіть тієї дати, а скільки ще таких людей, котрі не хочуть згадувати ті роки?! А скільки їх лежить в сирій землі?! Їх мільярди; тих матерів і дочок, батьків та синів, на братських могилах яких вічно горітиме огонь, і на яких завжди будуть класти колоски пшениці.

1. Місце запису: місто Кривий Ріг;
2. Дата запису: 18 вересня 2005 року;
3. Хто записав: Ковган Сергій Олександрович;
4. Респондент: Ковган (Омбиш) Любов Михайлівна, 5 серпня 1924 р.н.;

Під час Голодомору жила в селі Широке Широківський район Дніпропетровської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр?

Так, голод я запам’ятала добре.

Якими, на вашу думку, є причини голоду?

Основною причиною голоду було те, що влада забирала все зерно у людей, практично грабувала їх у власних домівках.

Хто відбирав у людей зерно?

У нашому селі цим займалися представники місцевої влади, чоловік і жінка, імен і прізвищ яких я, на жаль, не пам’ятаю.

Чи застосовували проти людей, які не підкорялися, якісь каральні заходи?

Так застосовували, тобто заарештовували їх і висилали.

Чи могли люди якось опиратися системі?

Практично ні, адже всіх непокірних карали.

Чи можна було приховати якусь частину урожаю?

Ні, цього практично не можна було зробити

Хто і як шукав заховані продукти?

Ці ж люди, яких призначали зверху – чоловік і жінка – шукали зерно, зазирали у кожну щілину, відбирали навіть останні крихти у багатодітних сімей.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Я точно не впевнена, але здається давали. Але ми туди зразу не вступили і жили за рахунок батьківського шахтарського пайка.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Так, у більш багатих родинах забирали й худобу і все інше, а їх самих висилали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? 

Це закон, за яким людину могли засудити і розстріляти за ті ж самі “п’ять колосків” із колгоспного поля.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Категорично ні, адже діяв той самий “закон про п’ять колосків”

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, добровільно йти ніхто не хотів.

В який час ходили забирати у людей зерно і продукти?

Ходили забирали восени, після збору врожаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Голодували практично всі, але ті, хто працював на виробництві і шахтах, отримували невеликий пайок, за рахунок якого багато людей і вижило.

Чи мали Ви якусь допомогу від родичів?

Ні, ніякої допомоги не було, багато моїх родичів померло в той час.

Які тварини, рослини і інше споживали у їжу?

Їли пасльон, різні трави, ловили в річці рибу, черепах. З хліба, який припадав на батьків шахтарський пайок, варили галушки.

Чи можна було щось купити у місті?

Так, можна, але ми не мали грошей для покупок.

Скільки людей померло в селі?

Дуже багато. Померли практично всі наші родичі. Дітей, які були у Широківському дитбудинку, закопували практично живцем, деякі навіть ворушилися, коли їх закопували.

Чи відомі випадки людоїдства?

Так, відомі. Один чоловік з жінкою поїли своїх дітей, а потім заманювали чужих, убивали їх і з’їдали. Колись гукали навіть мене з братом, але ми втекли.

Кого Ви вважаєте винним у цій трагедії українського народу?

Мені здається, що винна місцева влада і начальство, яке перестаралося у виконанні наказів зверху.

1. Місце запису: село Олексіївка Софіївський район Дніпропетровська область;
2. Дата запису: 9 червня 2005 року;
3. Хто записав: Мазира Любов Василівна – соц. працівник тер. центру;
4. Респондент: Бондаренко Марія Андріївна, 28 грудня 1921 р.н.;

Під час Голодомору 192-1933 років респондент проживала в селі Князь-Іванівка (нині Олексіївка) Софіївський район Дніпропетровська область.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Влада – сільська рада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ніяких документів, направляла сільська рада.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?       

Висилали.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю, представник мав пістолет.

Як люди боронились?

Ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Знаходили все і знаходили навіть одежу.

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходило по 2-3 чоловіки і бричкою забирали.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде, скрізь знаходили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Коли люди працювали, то в поле вивозили баланду.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

І корови, і свині, і реманент.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли, тільки гнилу картоплю.

Хто охороняв поля і комори?

Не пам’ятаю.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хотіли.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Змушували йти в колгосп або тюрму.

Де переховували худобу?

У лісі.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень ходили.

Скільки разів приходили до хати?

Поки не вимили все.

Коли почали люди помирати від голоду?

В 33 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто знає.

Хто зумів вижити?

Кому доля посміхнулася.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не знаю.

Які засоби вживали до виживання?

Їли акацію, варили клей.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Абсолютно ніякої.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Акацію, клей.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя вишні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ловили черепашки у воді і їли.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Не було цього.

Чи був голод в містах?

Не знаю. 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства?

Були такі випадки. Пам’ятаю, що мати поїла 2-х дітей.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Їжею платили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Так, відомі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Сталінський режим.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Тернівка Смілянського району Черкаської області;
3. Хто записав: правнучка Бабенка Марина;
4. Респондент: Бабенко Михайло Олександрович;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Тернівка Смілянського району Черкаської області.

У 1932 році почалося розкуркулення. За наказом Сталіна підготували списки дворів, які підлягали розкуркуленню. До цього списку потрапила родина мого прадіда, оскільки він мав коня лоша, корову, теля та двох поросят. Так як прадід мав трьох синів, а раніше на кожного сина давали землю, то годувати худобу було чим. Дізнавшись про список від голови сільської ради, який приходився двоюрідним братом прадіда, він почав думати про втечу. Саме в цей час в селі почався голод, в людей забирали все до останньої крихти. Продавши усе, родина, переховуючись, підводами добралася до станції і залізницею виїхали до Краснодарського краю. На новому місці родину чекали тяжкі випробування. Старший син Сергій, якому тільки виповнилося 18 років, знесилений від голоду, помер від туберкульозу. Іван та Пилип закінчили школу. Після навчання синів забрали в армію, а з армії (місто Омськ) на фронт. У 1945 році вони обидва повернулися на батьківщину, де їх чекав прадід Михайло із новою жінкою. Його дружина померла в 1942 році ( під час окупації Краснодарського краю вона тікала на бричці із харчами та двома мішками пшениці для партизанського загону і була розстріляна німцями)ю

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Н.О. Фіпка;
4. Респондент: Лисак Марія Трохимівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Я, Лисак Марія Трохимівна, 1927 року народження, голод 1932-33 року. Пам’ятаю дуже погано, а зі слів своїх родичів і знайомих знаю, що в селі дуже важко було жити і залишитися живим. Люди крали один в одного, ховалися, коли знаходили якусь їжу. Дітей збирали у ясла і підгодовували з колгоспу, носили дітей туди саме того, що удома не було нічого такого, щоб годувати малих.  За велике щастя мали грудочку сахарю. Його давали з водичкою зовсім малим діточкам. Куди дівалися зерно і продукти я ніяк не знала. А від мами пізніше узнала, що його здали государству. Ну здавали дуже багато, того і остались селяни без плати за трудодень. Почалось таке, що про хазяйство і не думали, а лише хотіли вижити у той страшний час.  Багато людей померло – так розповідали старші люди. Ну я про це не знала, мені казали, що то вони просто заснули. І я вірила. Голодали усі. 

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Чернанська О.І.;
4. Респондент: Бахмет Поліна Кирилівна, 4 травня 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Бахмет Поліна Кирилівна, народилась 4 травня 1923 р., село Новоолександрівка, вул. Воронсилова, 13. Роки голодні 1932-33 запам’ятались тим, що усі геть шукали щось поживне, видобвували з землі якісь корінці і земляні горішки – цвітуть вони розовими цвіточками, а на корінні невеликі солодкуваті цибульки. Багато людей удивляли тим, що були товсті, але ледь ходили. То нам, дітям, пояснювали, що вони пили багато вони, замість їжі, якої не було і пухли від голоду, а не з жиру. А ще ми збирали по тернах дикий часник весною і їли його без хліба, без нічого, но він дуже гарно пах, хоч і був гіркий на вкус. Про магазини ми і не згадували, а з домівок нас гнав голод. Ми блукали як стадо по луках і полях – щось тай найдемо. Хлопці виловлювали ховрахів, розкопували їхні і  мишачі нори, там знаходили зерно і тоді несли все додому, хоч і клали в рот потрошку,  жували довго і хоч скрипіла на зубах земля, ніхто не плював, бо то був хоч і не печений,а хліб, збіжжя, як казали тоді старші люди. 

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Чернанська О.І.;
4. Респондент: Гуринова Тетяна Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Я, Гуринова Тетяна Іванівна, 1922 року народження у роки Голодомору проживала у селі Новоолександрівці зі своєю родиною: батьком, матір’ю і двома сестрами. Я була старша і знаю, як було мамі і батькові нас прокормити. Мама працювала у колгоспі, а тато подався на заробітки. Казали, що на Донбас. Мама нас підкормлювала тим, що заробляла у колгоспі. А ще бабуся, мамина мама, нам допомагала. У неї на горищі був сушений терен, а ще яблука сушені, їх уже шашель побив, но все равно з них виходить узвар і ми його пили з радістю. Батько не часто привозив якісь продукти, но ми їх не бачили, нам не показували, щоб ми нікому не розказали, а то заберуть: мати на роботі, а ми самі. Були такі случаї, що людина йде-йде, впаде, і не піднімається, а через час-два її вже мухи обсіли -вмерла. Голодно було і бідно, а чому так було, лиш тепер говорять. Тоді ніхто не жалувався, терпіли.