Місце запису: м. Малин, Коростенський р-н., Житомирська обл.

Дата запису: 05.11.2005 р.

Хто записав: Балинець Артур Віталійович.

Респондент: Рибалка Ганна Кузьмівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала на хуторі Підгора поблизу села Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Мені було тоді 9 з половиною років і я пам’ятаю дуже добре.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Урожай був високий тоді, але забирали канєшно, його заготівлі були дуже великі, все йшло під заготовку.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Була назначена комісія е-у: представник з району, а решта місцеві, ну ясно хто місцевий.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Цього я не знаю, дітвора, хіба дітвора це знала? Ні не знала, я не знаю, чого не знаю, того не знаю, казать не буду.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Цього я не знаю, дітвора, хіба дітвора це знала? Ні не знала, я не знаю, чого не знаю того не знаю, казать не буду.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ну ясно, шо із нашого села вислали кілька господарів, я, я скільки, я не пам’ятаю тому, шо ми тоді не, ну, ніхто не вникав, в голові було одне як наїстися, а-а, але, щоб було висилання із нашого села це точно висилали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Усі може і не мали, але отут вони носили наган, як вони казали з наганом. То одного я точно пам’ятаю, шо він був з наганом, ну отут кобура, була висіла, зверху і у ньому наган. 

Як люди боронилися?

Да ніяк вони не боронилися, як вони там могли боронитися, село затуркане, ні, ніхто там ніяк не боронився.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховували, але у більшості їх находили, хто вмів, то приховував, я то як його шукали даже в печі в горщику і то знаходили. Але вони шукали в основному те, що закопували оцими ж як вони звались, щупи оці ж як воно звалось? – щупами да.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну оце ж ця була комісія, назначена вони призначені, цей, представник з району це обов’язково він був присутній. А з села вони знали, хто такий, ну як уже сказали голодранець, що нічого тоді не мали, а думали ну ясно, шо їм видно щось давали за це, то в комісії оце таких і обирали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну наприклад: до нас приходили 3-є, але ходили й по 4-ро і по 5-ро по, по, чи може так, може хтось відпросивсь на сьогодні чи як там? Яка кількість людей. чи скільки там у комісії ми ж не знаємо, а шо там дітвора знала, а до нас приходило 3-є це я запам’ятала, бо двоє стояли, а третій ходив і шурхав цю долівку, думав шо там воно ж провалиться, бо якщо закопане є, ну ясно шо нічого не знайшли. Ну оце ж ці і були оце ж цієї комісії.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ну хто де, хто де вмів і на печі, і в клуні закопували і в сараї, бо в сараї знайшли у одного він закопав а зверху наклав копицю сіна, але ж воно видно шо воно те сіно недавно складене, бо це ж вони ходили на весні в основному оце по цьому то воно видно шо не з осені і це їх натолкнуло на думку вони скинули копицю і знайшли ту яму де були закопані ці мішки з зерном.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Цим шо пішов до колгоспу давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Худобу не знаю чи одбирали, а оті речі, шо їм сподобалися, бо це ж тоді тоже, ну у нас в селі в основном бідняки були, а для кого краще, щось було то забирали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Ну оце за ці “п’ять колосків” судили я не знаю скільки років давали та як скільки, хто як по всякому можна подать у суд, як там сердитий голова, то більше напише, а меньший, то меньше і давали, але судили давали тюрму за ці “п’ять колосків”.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ну через те ж і судили, шо не дозволяли збирати, воно там я знаю, шо вже на осінь ,наприклад, картопля уже де оставалося вона ж була мерзла і ці буряки теж мерзлі і люди ходили їх збирать і навіть оцього мерзлого не дозволяли. Ну мабуть…мабуть це нарошно така політика була шо б поздихали більше ну у нашому селі, то не дуже багато людей померло, місцевих не дуже, але померли з голоду.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Був визначений так званий об’їзжчик. Йому давали коня і він на цьому коні з батогом їздив як їздив як дітвору застане ну як же ну не всі утечуть, якщо раніше побачили то скоренько там у кущі заховалися, а так же він конем канєшно шо дожене та батогом лупив, ну мені не попадало, а таким як я попадало, із моєї компанії.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Частина йшла, оті у кого не було не було зовсім нічого, вони йшли, бо їм теж наобіцяли золоті гори. А такі селяни, які мали ну більша ж частина мала свого коня, свою корову – вони не хотіли, але ж їх як їх примушували сказали, що заберем худобу все рівно хоть записуйся, не записуйся. Бо я знаю, що у нашого дідуся була пара коней, це він считався такий більш заможний і дуже такі коні ну він дуже любив ухажувать за ними, дуже такі вгодовані були. Батько мій записався в колгосп, у нас не було коня, бо ми дідусевим виробляли, а дідусь не хотів, а потім отож батько став ото казать: я ж комуніст, а батько не в колгоспі, і дідусь записався тоді так силою. Вони все рівно забрали ті коні, то дідусь плакав, як він пішов на них подивився, які вони клячі і в яких умовах ті коні живуть, да-к він плакав так йому шкода було шо цю худобу так мучили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ну так і змушували канєшно, шо багато не хотіло записуватися. У 30-му році почали організовувати, а з 17 до 30-го люди працювали на своїх полях, а тепер, як вони стали працювати на своїх полях. А були такі ледарі, шо не хотіли вони і перші записалися в колгосп, а ті люди уже вони можна сказать, ну розжилися обробляли цю землю, де все було в їх, ото-то вони не хотіли йти в колгосп, бо це були їхні коні, там корова чи там ще воли в нас були. Вирощували волів для обробітку землів, ну воли це такі кастрирувані, то оце не хотіли люди йти канєшно. А шо вони по 10 раз визивали у сільраду і лякали всякими способами: спочатку пояснювали, що як це буде дуже добре, а тоді вже стали тоді лякать, що їх виселять за те, шо вони не підтримують радянську владу і що замкнуть худобу в них. Ну і таким чином, більша частина записалася, а один жив не в селі, а на хуторі, повно всього багато худоби і овець, він не записався, то вони, вони його такими податками обкладали. Кожен рік, щоб таки він пішов в колгосп і він десь не знаю скільки років держався, не йшов, а тоді таки змушений був піти, бо він не зміг оплатить те. 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ну у нас особисто була телиця то це вже аж під… то це в якому це воно було році? Що було оці хутори та заселяли, а ми жили на хуторі нас 4 хазяї жили, переселяли їх, щоб усі компактно жили. Наші держали у погребі критому, якщо яма була, то заховували у лісі. В нас не ховали в лісі, ж не має поблизу нашого села ліса не було, а оце таким чином, а воно ж все позаростало бур’янами і не видно, що та худоба в нас стоїть.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? Скільки разів приходили до хати?

Вони ходили по цілих днях, а в основному на вечір оце залишали все. А так просто цілий день бродили з хати в хату, вони ж не по разу приходили, вони не вірили, що це не можна найти. Багато людей вміли там приховать, то вони по кілька разів приходили на день, прийшли і знов вертаються і знов давай «де ти заховав»? Таким чином і до самого вечора.

А не один раз я ж кажу, не один раз. До своїх, активісти їх звали, вони туди вообще не ходили, бо це ж вони в основному в комісії цій були. А до цих всіх людей ходили, так по кілька разів приходили.

Коли почали помирати від голоду?

Ну оце що я розказувала, ці випадки було навесні 33-го, це вже, ну, це був найкритичніший період. Бо в 32-му воно так не було і ще було їсти і було, що там. Але зима, поїли те, що було, то, в основному, оце в нас помирали навесні, бо нічогісінько ніде не було то в 33-му. А в інших селах я не знаю, це я про своє село розказую, що це були такі випадки, я сама особисто сама бачила оцих мертвих людей.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

У нашому селі сиріт не було. Ну як сказать, не було таких сиріт, що без батьків, що зовсім, а такі напівсироти ніхто їм нічого. Якщо мати в колгоспі робила, значить давали там скількись, ну я не запам’ятала ну десь 8 кг. на місяць давали оцієї муки у нас 4-ро дітей і мама, бо батька не було, на 5-х оце вони дали цих 8 кг. на місяць, оце таке опікування було.

Хто не голодував у селі і чому?

Ну оце ж ці активісти і не голодували у них, і не відбирали нічого тому, що вони були задіяні в цій комісії, а потім ті, що, ну допустім, голова колгоспу чи бригадир, керівники ці, то вони не голодували, бо в їх нічого не забирали.

Хто зумів вижити?

У кого що. Ну наша сім’я вижила тому, що в нас була дійна корова і бик сементальськоі породи. Сірі такі здорові, і корова оказалась тяглова і вони були змушені продати оцього бика, щоб купить таку паршивеньку коровоньку, але вона доїлася. Ну як наша корова мала от 7-10 л. за удой то вони виміняли вимушені були яка давала 3-4 л., але вони змушені були, бо я ж кажу 4-ро дітей і у дідуся і в дяді уже попухли ноги, то вони вже, ну як сказать, їх треба було рятувать, то це вона я пам’ятаю мама виміняла корову і оце цим молоком спасалися таким чином вижили, ну в селі тоді у багатьох були корови не так же як тепер, то в основному оце корови спасали молоко таким чином виживали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися, я пам’ятаю продуктів ніяких не було, оце шо мама наварила оцього борщу, шо це з бур’яну, але були там і картошинки, бо я ще запам’ятала такі трохи більші за горох, це вже вона та картопля була насипана в діжці і це вибирали цю картошку, вже її ніхто не чистив, бо це а моїй сестрі десь було 5 р. Ну вона ж: «Нема чого мамо їсти, мамо їсти». А їсти нема чого, то вона стане під дверми і гуде отако: «Г-УУУУУУУУУУУУУУУУ» щоб щось вона дала, а тут прийшла якась жінка, як кажуть, прохачка ну видно, ще хуже може в неї дома нічого не було, то я пам’ятаю, що мама насипала їй борщу, вона сіла там на коридорі на дворі і їсть, але їсть спочатку, ну таке запам’яталось, спочатку значить усе рідке виїла, а тоді стала їсти цей і бур’ян і картошка, я мамі кажу чого вона спочатку рідке їсть, а густого не їсть. Я ж не знала, що вона його не їсть, коли вона залишала його на потом, потом вона це все поїла, таким чином ділилися, як у кого що було, ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Не знаю, які вони там люди вживали засоби, виживали хто як зумів, хто в кого що було.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну родичі як вони ці родичі ми спілкувалися оце ж у нас дідусь, то в нього попухли ноги він жив із батькова сестра і батьковий брат, тьотя і дядя ми на їх казали, так у їх трошки більше було їжі, бо дітей не було. А самі дорослі тут були в хаті, в їх була їжа і вони отдавали його нам, пока в самих не почали пухнуть ноги, ну шо б ми не подохли, ми дітвора, а коли мама корову цю вже поміняла свою, а в їх тоже була корова, тільки вона теж не доїлася. Вони не хотіли мінять, бо в їх була дуже добра корова і дідусь її дуже жалів ту корову, так-так, ноги попухли, а корова не доїться, а мама мусила мінять, бо дітвору щоб спасти, то тоді вже ми їм давали молоко.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну оце ж цей бур’ян, тоді лобода, пшінка, оце що я казала її називали пшінка, кропива це я добре запам’ятала, що це ми таке рвали і їли лушпайки від картоплі, які ще залишилися, тоже туди все йшло в хід.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Ну я не знаю, вони у нас не кору, вони, я ж кажу, оце з качанів оці осередки, кукурудзи початок. Що зерно вже облущене, оці осередки таке дерево, воно то оце їли, А це ж я кажу лобода, кропива, пшінка і ще якийсь бур’ян щериця. Таке воно червонуваті листочки, оце ці бур’яни вони йшли в їжу, бо вони не отруйні були.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Тіки із граків, якшо кому-небудь вдалося, не знаю як вони вбивали. Їх тут кажуть ворони, оці зграї граків, то вони граки справді звуться, ворона це сіра вона й зветься сіра ворона, а оці шо вони чорні зграї літають вони звуться граки. Кому вдавалося, ну казали там, ну наша сім’я такого не їла, але вони казали казали, шо вони котів та собак, а ми не вірили, то були такі сім’ї, що котів тоже їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Я не пам’ятаю скільки коштувала хлібина, я вже забулася, що вже її купить практично не можна було таким як ми. Але оці люди, котрі трошки краще жили, ну середняки на їх казали, у їх були оці різанки хустки, то там ще якась така шерстяні спідниці там такі, то вони вимінювали за оце. Бо щиталося дорогий одяг тоді це воно тепер нічого не стоїть, тоді це було дуже дороге, бо воно не у всіх було.

Чи був голод у містах?

У містах я не знаю, я в те місто своє Миргород уперше попала у 38 році, закінчила 7-й клас, семирічка тоді ж була, то це вперше в 38-му році я туди попала, ну трошки більше за Малин, Миргород то курорт там.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, не можу сказать, щоб сказать не дуже багато. Село чимале у нас, хутір Підгора називається, то помер Федя Барченко помер, потім баба, забула як її звут,ь тоже померла. Це вони з голоду померли.

А відомості взагалі є? 

Не знаю. Архіви по-моєму не збереглись у нас у селі..

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, такого не чула. Що собак і котів їли, це чула, але щоб їли люди людей не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Це значить сільрада виділяла підводу оце. Ну як хтось помер, ішли заявляли у сільраду, а сільрада вже в колгоспі брала підводу, запрягали там коня і везли скільки душ сьогодні померло. Ото всіх в яму, ніяких домовин не робили, просто так складали в яму і закопували.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Нічого не платили нікому нічого не платили

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Я не знаю, бо я із села поїхала у 48 році і туди тільки навідувалась, коли тільки тиждень або дві неділі їздила, я там щас нічого не знаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

А поминають їх же тоже хоронили в основному там де було кладовище.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

А церков ж не було, то тепер церкви відкрились, я ж там не була. 

Чи є у вашому селі церква? 

Ні, немає.

До якого патріархату вона відноситься?

А тоді ж був один патріархат.

А зараз? 

А зараз до московського.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю, понятія не маю, я в селі не живу. Не буду казать.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Кому хто розказував той знає, ось, наприклад, у нас в газеті була така стаття. 

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ну всі знають, що це влада винувата.

Що таке «Торгсін»?

Я так приблизно знаю. Це при непові він був там відкритий, але я не знаю, що там продавали, не знаю, ми там ніколи нічого не купляли. Його там поблизу наверно і в Миргороді не було, не знаю.

Місце запису: с. Селещина, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 11.06.2009 р.

Хто записав: Громков Іван.

Респондент: Карпенко Марія Єлисеївна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Селещина Машівського району Полтавської області.

Пам’ятаю страшні 1932-1933 роки, коли був голод на Україні. Мені тоді було 7 чи 8 років, але в пам’яті відклалися так звані активісти продовольчої бригади (їх ще називали буксирами), які ходили від хати до хати, забирали все, що могли,- продукти, речі. Ніяких документів на збирання продуктів ці люди не пред’являли.

Селяни намагалися приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів, хто де міг. Ми ховали в стінах хати, під припічком. Якщо людина відмовлялася віддавати продукти, або активісти знаходили заховане, то цю людину забирали у в’язницю. Часто сім’ї залишалися без годувальників. Щоправда тим, хто йшов до колгоспів, давали продукти, але не всі хотіли туди йти. Ми збирали у полі колоски для колгоспу, поле охороняли їздові.

По декілька разів приходили до хати забирати худобу для колгоспу. Люди ховали домашніх тварин у посадках. Літом люди почали помирати з голоду. Лише заможні селяни змогли вижити, бо в них були харчі. Ми виживали як могли, їли все, що не отруйне – ягоди, коріння, акації, липи, вишні, а також голубів, горобців, граків.

Місце запису: с. Ряське, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Тютюнник А. С., Лазебна А. В.

Респондент: Саєнко Іван Григорович, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Ряське Машівського району Полтавської області.

Іване Григоровичу, Ви пам’ятаєте голод 1933 р.?

Аякже, був здоровий же, 11 год ішов.

У Вас велика було сім’я?

Батько Грицько, мати, я і 2 сестри.

Чи хто допомагав вижити у скрутну годину?

Кожен сам себе рятував здебільше.

Іване Григоровичу, пригадайте випадок, який запам’ятався на все життя?

Селом їздила буксирна. Виділяли підводу у волості. На ній душ 6 було. Були в них штики такі. Вони ними кругом штрикали, нишпорили кругом. Ми тоді трохи далі, в Холоші жили (т. з. куток). Вони шастають, лазять кругом у нас у дворі. З ними був Тихін Топикваша (ветврач). На горище він по драбині поліз. А у нас там біля кутка мішок із зерном був прихований. Ми боялись, що забере, викаже. Ага. А він подивився, побачив, аякже, злазе, назад і каже: «Ходімте, нема тут нічого. Я діждав вечора. Батько наказали набрати торбинку зерничка і одблагодарить. Потом я зробив драчку, що крутити. Передеру було дрібненько зерничко. Мати зварять похльобку. Потроху їли так і вижили. Якби не Тихін Леонтійович, не вижили б. То батько, поки живі були, все казали, щоб я допомагав Тихону, поки він житиме.

Я не забував того ніколи. Все допомагав: чи в млин звозити, чи хліб привезти. А перед смертю сказав, щоб ти мене на кладовище провів. Я його побрив, передів, помив.

Ви виконали його волю?

Все, все. Зробив, як казав, а потім і жінці його до самої смерті допомагав.

Віра Михайлівна говорила, що ви Тихона Леонтійовича батьком звали.

Не помню вже. Може й звав.

А ще не пригадуєте, як хто допомагав, у важкі роки вижити. Пригадайте, будь ласка.

Хто кому, дітки, помагав. Кожен за себе. А ще помню. Іде віз з трупами, тягнуть ті, що збирали мертвих, дівчинку, вона ще жива. Та плаче: «Я ще жива». А один: «Я за тебе вже пайку получив». Ото таке. А ще один хлопець чужий до нас в хату заліз, ще як корова у хаті була. Уліз у хату. Лежить. Хтозна хто. Витягли з хати. Хтозна хто він. Дякуємо вам за спогади. Живіть здорові!

Місце запису: с. Павлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Саєнко Марія Потапівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Новопавлівці Машівського району Полтавської області. 

Де Ви народились і коли?

Та родилась я в 1922 році. А село Новопавлівка.

Це Вам на той час було 10 років?

Та так же.

Ви розказували, що Вас від голоду спас голова колгоспу. Так?

Да. Він сам павлівський. А прислали до нас, в Новопавлівку. Він був у нас на квартирі.

А звали його Федір Федорович…

Федір Федорович Куйовда.

Ви розповідали, що мама була у Вас дуже великою хазяйкою.

І хазяйка, і їсточки готовила дуже добре.

І він у Вас був на квартирі. І їсти вам приносив потрошку.

Приносив він папаші. Бо він пухлий уже був. А приносив, бо йому в канторі готовили. Тоже коржі були, ржані такі. Піджак у нього такий був, сукняний. Я як січас бачу його, а з середини карман був. Здоровий такий, так він бере той корж пополам складе, та все папаші несе. Так ми йому з сестричкою, поки він отдиха і чоботи начистимо і онучі постираємо. А чистили чоботи як. То все сажею, щоб чорні були. А коржі то він папаші дає, а нам все не дає.

А сестру як звати було? Галя?

Галя. А нам же хочеться, так ми з Гальою, як він пішов на роботу під дивилися, куди він на грубі поклав той корж. Так ми рішили давай, хоч по капельці влупаємо. Голод же. Хоч він нам і батько, а нам тоже хочеться.

Голод своє бере.

Як же достати? Втягли стіл, нам же вже по десять було. Поставили його до груби, не достанемо і з столу. Кажу Галі: «Ставай рака, а я на тебе». Стала вона рака, я злізла на Галю, достала той корж. Одлупила трохи, поклала назад. А тоді не зчулися, як і ввесь з’їли. Боже, приїхав Куйовда та почав: «Дівчата, та як же ви оце з’їли, та я б же вам дав. То ж я батькові приніс». Ну, шо ж треба признаватись. Признались, як ми туди карабкались. То вже приказував, щоб не займали батькового, і а коли і нам дасть. Ото, так і вижили. Царство йому небесне, благодаря йому і вижили. А ще було в нього ружжо. Так поки ми спимо, откриє віконце, то пристреле то горобця якогось, то гаву. Ми їх патраємо. Нікому такого не желаю, як ми пережили.

То він так дальше і робив головою колгоспу в Абрамівці чи ні.

Ні, не в Абрамівці, а в Новопавлівці. Це воно зараз пошти одне.

Це воно зараз мале село.

А тоді і в Абрамівці були колгоспи. А тоді таке получилось. Я ж ото вийшла заміж в Павлівку тоді і зустріла його в сільській раді, він агентом робив, податки збирав. Пішла замість свекрухи, вона робила виконавцем, в сільську раду, коли Куйовда заходить: «Ти Потапова?». А в мене очі чуть не повилазили, а мені зразу ж оті коржі перед очима… Ну все, шо не було, а дякуючи йому, хай йому земелька пухом, вижили. Всі осталися живі, і ми, і папаша.

А в Новопавлівці багато померло з голоду?

Та мерли, ну я якось зараз не назву. А біля нас недалеко сусіди жили, та голодували дуже та повкидали дітей своїх в колодязь навесні, а знаю це навесні було, бо ходили козельки збирали, та й почули голоси, плач. Ми туди підходимо. «Хлопці, це ви?» «Та ми. Це нас повкидали». Так їх тоді витягли. Отаке горечко пережили.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівського р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  12.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся.

Респондент: Билим Іван Михайлович, 1924 р. н.

Під час голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області. 

Причинами голодомору 1933 р. були індустріалізація і колективізація. Ну, тепер я уже читаю ось в газета, що це було зроблено спеціально, щоб знищити якомога більше українців.

Весною було найтяжче, бо ми їли все, що знаходили: будяки, молочай, молоду зелену травичку, листя з дерев. Люди з голоду дохли як мухи. Да, і людей їли, деякі. За мною тоже ганялися, ну так і не спіймали.

Не знаю, у до нас не приходили додому, щоб щось з харчів забрати. У нас сім’я велика була, батьки в колгоспі уже були, їм просто нічого не дали – і все. Ну в сім’ї у нас правда від голоду ніхто не помер. А біля нас Левченко Василь жив – то його з’їли. Та ні, в город ми не виїжджали. Бо й не пускали нас, та й не було з чим їхати туди.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  12.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся.

Респондент: Жовнір Марія Дмитрівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області

Я з 1918 року і голод гарно пам’ятаю. Причиною голоду була індустріалізація. Усе з села видирали і кидали на новобудови. А на Западній і не знали, що у нас голод. Це люди уже потом розказували, що підійшли поїзди, вони хотіли допомогти харчами, а там кажуть: «У нас голода нет». І все. Я була одна у батьків, але ми жили бідно. До нас не приходили, продукти не забирали. А люди хто у грубі ховав, хто у печі.

У селі багато людей умирало. Я помню одна подруга померла, так ми її ягодами обложили… А їли ми будяки, молочай, шпичаки у воді рвали, коли вони ще молоді були, з листя беростків робили блини.

В город дехто поїхав, а дехто на Кавказ. Там простині і рушники міняли, а привозили кукурудзяне борошно. А золото їздили у Харків міняти на продукти. За день хто вмирав, усіх в одну могилу ховали. Батюшки не було. Просто горбик насипали – і все… Ну я не помню, щоб масово людей їли. Знаю лише, що були піймали і з’їли хлопчика, Гордіячого сина.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  12.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся.

Респондент: Пукась Параска Федотівна, 1914 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області.

Я народилася 1914 року у сусідньому селі Красногорка. Тоді якраз робила кінничою. У тому році людей зганяли у колгоспи, усе забирали, того й голод був. Дали по 25 пудів зерна, а нас у сім’ї 9 душ було. Помню, цілу діжку буряків наквасили. Ну а я ж молода, прийшла з посиденьок, а їсти так хочеться, що аж страх, взяла один бурячок і їм, а папа лежить і тільки вздихає. А я думаю-ну невже їм жалко…

Урожай у 1932 був великий, ми по хлібу ходили, а хліба не їли. Якось садили кукурудзу, ну і кидаємо собі незамітно по кілька зернят. А бригадир ходить і в рот заглядає, бо воно ж видно, якщо ти їв. Ну і одну дівчину вигнав. Вона скоро і померла.

Тим, хто збирав померлих, давали одну хлібину. Ніякого священника не було, а просто замотували у рядно і ховали померлих. Колгоспну столову зробили у хаті куркуля. Хліба давали завбільшки як брусок мила. Варили там суп із самої сої, а один чоловік хотів щоб густішим був накришив туди будяків і потім помер,

Після жнив ми в’язали снопи на полі і там же й жили у куренях. Один раз приїхав голова і хотів мене забрати з собою, а я не пішла. А рядом у ямі були суперфосфати, так хотіли і мене туди вкинути. Тоді за мене заступився Вишневський, директор МТС. А на другий день його не стало. Правда після того нам почали давати по 300гр. борошна на трудодень.

Було багато пухлих людей і кожен день гарбу возили. Були случаї, що людей їли. На Солдатівці один чоловік з’їв 15 чоловік, а голови під кроватью заховав. А (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) з жінкою з’їли свого сина і принесли остатки в сільраду. Його тоді міліція забрала, а жінка пішла в дом терпіння.

Щоб вижити люди міняли 1 рушник на 1 стакан патоки. Тоді туди кидали спориш зелений, ліпили маторженики і пекли на печі. Дехто в Грузію їздив міняти золото на хліб. Важко було… Дуже важко. Дай Бог, щоб ви цього ніколи не знали..

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна;

Респондент: Шевченко Олександра Яківна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області

Доброго дня. Ми дуже просимо Вас, Олександро Яківно, поділитись спогадами про голод 1932-33 років.

Та й згадувати не хочеться. Страшно і важко було.

А якого року і де Ви народились?

Олександра Яківна. Народилась я 22 году, тут в Михайлівці.

Важко тоді було вижити? А Ви не пам’ятаєте урожай тоді був хороший чи ні?

Та непоганий був. Так позабирали все. Ходили такі люди по дворах, все вигрібали. Даже, де яка квасолина і ту забрали. Де яка одежина чи лахманина, і те відібрали. Сперва помер батько, Шевченко Яків Дем’янович, осталися я, мама і брат. Ходила я тоді в школу в Солдатівку.

А це де Солдатівка?

Та це в Михайлівці так куток називавсь, недалеко від нас. Тут три класи було. Пішла я в школу, а Ванько вже не пішов в школу, бо не міг. А в школі їсти готовилися й кажу вчительці, забула як її звати, щоб дала трохи їсти – я братові понесу. А вона мені: «Ти сама з’їси». А мені так обидно стало. Не повірила мені і послала мене з другою дівчиною. Прихожу, а він на печі уже мертвий. Мама одягла братика, положила на саночки і повезла на кладбище. Вирила ямку, закидала, та так, що й ніжки виглядали. Як зараз перед очима.

Таке не забувається.

І осталася я вдвох з мамою. Мама каже: «Піду в Карлівку на заробітки». «Так це ви мене покинете?» жили ми вдвох з мамою, недовго правда ми й пожили. А я хожу то по посадках, то по вигонах, то що де найду. Долежалася мама на печі немічна. Приходжу – а воно й мама вмерла. Поки її зтягли, то не знаю, де й поховали. Видно там, де всіх, назбирали та в яму повкидали. То так я осталась сама. Як коли, брат мамин приходив.

А ви не пам’ятаєте як його звали? Помагав вам трошки.

Куреня Іван. Та прийде хоч подивиться. Ходила я, ходила, коли бабуся (тут рядом з нами жила) каже: «Переходь до мене».

А як її звати?

Коваленко Христя. Ото я походила в них, тоді нас зібрали колоски збирати. Там жінка така, бездітна була, возилася з нами. Кажуть, що в школу йти. «Та куди ж я піду?» То ото як збирали колоски, то так і в школу пішли від неї, а оді патронат там зробили. Вирили кабицю, їсти варили.

Це у Михайлівці був патронат?

Тут, у Михайлівці.

А багато там діток було?

Та багатенько. Більше десятка. І ото як зібрали нас з степу в патронат, то покупили нам вдітись, вбутись і були ми там, поки покончали 7 класів. А тоді хто куди. Тітки то були, так в них свої сім’ї, а хата то моя, то я вже як вийшла з патронату, почала тут сама жити в хаті. Та й піщла на роботу, до Бабаів в огородню, то моркву, то шо чистили. А тоді пішла на ферму. Робила я спочатку коло телят, а тоді підросла – стала корів доїти. І робила я дояркою до 73 году.

Яківно, а ви не пам’ятаєте, як звати було жінку, що в патронаті була з вами?

Бездітна вона була, а звали – Періста Ольга. Вона дуже за нас переживала. А їсти варила пізня Домаха.

Я так зрозуміла Періста Ольга опікувала їх, А друга варила їсти. 

Та так.

А це колгосп давав, щоб вам варили їсти.

Та колгосп. Видавали нам ботинки чи плаття там. А на канікулах вони в колгоспі робили, якийсь трудодень їм ставили. Бо тоді ж не платили.

Важкі часи були.

Бабуся Коваленчиха мала дочку та сина. Іван той кричав: «Самим їсти нічого, а ви ще собі приймаєте». А вона пожаліла і приютили мене. Якби не вона, то хтозна щоб було. Каже: «Не слухай нікого, іди і живи з нами». То я і жила в них поки не забрали в патронат.

Яківна, ще в голод хтось з рідних помер?

Тітка — Шевченко Поліна Федорівна. Дуже важко те все вспоминати.

Місце запису: с. Машівка, Машівський р-н.,  Полтавська обл.

Дата запису:  21.03.2008 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Стадніченко Пелагея Романівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області

Доброго дня, Пелагея Романівно. Ми знаємо, що Ви пережили страшні роки Голодомору. Ми хочемо, щоб ви розповіли нам про ті роки.

Та що ж вам розказати. Родилась я 1926 року в селі Михайлівка нашого району, там і була на час голоду. Страшний то був голод. Забирали все по хатах, де яке зерно, де яка крупинка. Не минуло лихо і нас. Мама дуже слаба була. А нас у неї двоє дівчат було. Так мене забрали в патронат, а сестру не взяли, бо старша була, з 24 року. Завідувала патронатом Ольга Періста. Годували нас там, давали 50 грам соєвого хліба та якоїсь юшки. Помню, що наша няня була бездітна, ну за нами малими вона дуже піклувалась, хорошою була людиною. Чудом вижили мама та сестра. Люди ходили пухлі. Їли листя берестка, гнилу картошку, що перезимувала. З качанів кукурудзи пекли блини. Ноччю драли горобців. В селі не було ні кішок, ні собак. Зловлений горобець – то була велика здобич для сім’ї. Юшка була навариста.

Романівно, а багато померло в Михайлівні людей?

Дуже багато. Після 33-го багато стояло пустих хат. Як люди мерли, а мерли вони як мухи, то їх збирали підводою по хатах. Кидали, навіть, напівмертвих. Мама розказували. Що одну жінку вкинули, а вона чудом вибралась з ями, уціліла і назавжди виїхала з Михайлівки на Донбас. А ще мама розказувала, що як ішли з поля, то перевіряли чи нічого з собою з поля не прихопили. Одна жінка взяла в чулку 300 грам зерна, так її засудили до 3 років. Зараз без сліз не можна згадувати ті страшні роки: і 33-й, і 47-й. І внукам і правнукам розказую про хліб, як його треба берегти та цінити.

Місце запису: с. Селещина,  Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Трембач Парасковія Василівна, 18.10.1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Любимівка (включає Сулимівку) Машівського району Полтавської області.

Добрий день, Паша Василівна.

Сідайте тут. А я оце все думаю з чого почати.

А я вас буду запитувати, а ви відповідатимете. З якого ви року?

Народилась 18 жовтня 1918 року.

То це вам буде 91 рік скоро. Ви по паспорту Парасковія?

Де ви народилися? В Михайлівці?

Ні. В Сулимівці. Це біля Любимівки.

І так воно зараз є те село чи нема?

Нема. Залишилось дві хати: наша та ще одна. На все село, ніхто там уже не живе.

Це на той час Вам було років 15? Сім’я у Вас велика була?

Четверо дітей і двоє батьків.

А вижили Ви усі?

Та всі. Іван, Михайло, Марфуша і я.

Тоді врожай непоганий був?

Ходила я в колгосп, там заколотку варили. Та ходила заробляти там черпачок. Пережили таке страшне, скільки померло сімей, страх. І батьки, і діти, іде заробляти ту похльобку, на дорозі умре. Скільки їх померло.

Паша Василівна, це так в колгоспі трохи щось їсти давали, а так ніхто не допомагав?

Ні. То вже як стало жито, то ми з дівчатами побіжимо, щоб їх нарвати, та обім’яти, а об’їзчик не раз нас нагонив, то ми як побачим, то ховаємось, а тоді знову по них.

А оце ви не пам’ятаєте чи в Сулимівці чи Любимівці не було патронату?

То як виселяли куркулів в Алтай, бо колгосп був передовий, а тоді вертали на літо на роботу, то двох дівчат моя мама, Трембач Галина Радіонівна взяла до себе. А вже потім взяли цих дівчаток в патронат. Було так. Присилали дітей тих, кого вислали, на літо поробити. 

Там Ви згадували, що во время голодовки ходили все відбирали. Буксири їх називали.

Провіряти, де в кого шо заховане. Там через одну хату від нас жили два товариші. Дружили вони, два однокласники і ті, що жили біля нас, жили трохи вроді лучше. Він у них і спав, і їв, а тоді, коли оце почали ходити забирати поблідне зерно, шо яке не було. А він був активіст , прийшов до них і на горище, а мати цього хлопця полізла за ним і каже: «Там в вуглу заховано, не забирай, бо ми помрем з голоду. Що там зерно, чи кукурудза. І що ви думали? Забрав посліднє. Я до чого веду цей розговор. Оце проблема була дуже велика: самі своїх. Оці уполномочені по чердаках, по погребах не лазили. А лазили свої.

І забирали все. А як конячка заболіла, ту конячку дорізали, Боже, то одрізали кусок, отнімали. Хто ближче був, ті знали, що зарізали. Такий ужас. Голод і войну пережив, а тепер нікуди не годишся. Скільки людей померло, просило їсти. Їдеш, щоб заробити ту побльобку, а то вмирали.

Паша Василівна, ви були найстарша?

Ні. Я була друга.

А не пам’ятаєте, хто помер від голоду?

Батьки чоловіка, Євсеєв Трифан та Одарка, і діти їх Михайло та Никифор.