- Дата запису: невідомо;
- Місце запису: село Тернівка Смілянського району Черкаської області;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Карпенко Марії Василівни, 1921 р.н., народилася в селі Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області.
1932-1933 р.р. … Ці цифри ховають у собі біль, страждання та муки українського народу. Голод, який пережили у ці роки не можна зрівняти із жодною війною, з жодним стихійним лихом, бо всі вони ніщо, порівняно з геноцидом. Мільярди людських душ забрано, мільйоне сімей скалічено… А ті, які дивом залишились живі, навіть не намагаються згадувати про те горе, що навіку поставило у їхніх серцях чорну болючу пляму. Нашому поколінню важко повністю зрозуміти людей, котрі пережили голод. Для нас – це лише епізод з минулого, який ми не пам’ятаємо, а для них – страшний спогад з дитинства чи юності. Боляче знову у них запитувати про ті події, але наш обов’язок- донести відомості про голод 1932-1933 р.р. наступному поколінню, аби дати їм зрозуміти, що хліб треба шанувати, бо він-святий…
Про людяність у нелюдяні часи розповідає мені Карпенко Марія Василівна, 1921 року народження. За часів Голодомору вона проживала у селі Миколаївці з батьком, матір’ю, двома братами і однією сестрою. На момент Голодомору їй було 11 років, тому більшість подій, які відбувалися, вона добре пам’ятає. З її уст я почула таку історію…
“Жили ми біля річки, а недалеко коло нас тітка Параска. Хароша вона була жінка: із мамою нашою дружила, і до нас приязна була. В самої у неї було двойко діток, чоловіка-нє, не знаю чого-може погиб де, а може… хто його зна? Коли голод прийшов, старались ми і наші батьки заховать хліба хоч якийся кусочок, ну ті «собаки» приходили і все забирали… Помню наш батько силою хотів забрать, шоб хоть крихту хліба дітям в рота положить, (бо в нас ще ж чотири душі в сім’ї), так вони його зі своєї гвинтівки застрелили, так і не стало у нас батька! Хуже тоді стало жить… Менше і з тіткою Параскою бачилися, тіки чули, що діти в неї повмирали… Но один раз прийшла вона дном: ми як глянули на неї-наче смерть побачили. Ноги були пухлі, глаза позападали… Вона обперлася об двері і протянула мамі кусь тряпочку з харчам і каже: «На ось, дітям дай! Все, що накопила для вас, бом мої хлопчики вмерли…!» Тоді впала і заголосила на порозі… Наша мама не їла кусочка, тільки тітку Параску заставила лободи вареної з’їсти, бо вона не хотіла – нас жаліла. Той платочок х їдою мама розділила нам аж на неділю, хоч їди там було «на палець»… А подумать тіки – якби не та горбинка, хтозна, чи прожили б ми ту неділю…”
Згадуючи цю історію, баба Марія не могла стримати сліз. Її можна зрозуміти, бо не кожен здатен відчути і пронести через себе таке горе, а тим більше пережити його. Марія Василівна пройшла через це, за що поплатилась і морально, і фізично. Вона боїться згадувати голод, боїться згадувати історії, що траплялися тоді з людьми, боїться навіть тієї дати, а скільки ще таких людей, котрі не хочуть згадувати ті роки?! А скільки їх лежить в сирій землі?! Їх мільярди; тих матерів і дочок, батьків та синів, на братських могилах яких вічно горітиме огонь, і на яких завжди будуть класти колоски пшениці.