Місце запису: с. Машівка, Машівський р-н.,  Полтавська обл.

Дата запису:  21.03.2008 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Стадніченко Пелагея Романівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області

Доброго дня, Пелагея Романівно. Ми знаємо, що Ви пережили страшні роки Голодомору. Ми хочемо, щоб ви розповіли нам про ті роки.

Та що ж вам розказати. Родилась я 1926 року в селі Михайлівка нашого району, там і була на час голоду. Страшний то був голод. Забирали все по хатах, де яке зерно, де яка крупинка. Не минуло лихо і нас. Мама дуже слаба була. А нас у неї двоє дівчат було. Так мене забрали в патронат, а сестру не взяли, бо старша була, з 24 року. Завідувала патронатом Ольга Періста. Годували нас там, давали 50 грам соєвого хліба та якоїсь юшки. Помню, що наша няня була бездітна, ну за нами малими вона дуже піклувалась, хорошою була людиною. Чудом вижили мама та сестра. Люди ходили пухлі. Їли листя берестка, гнилу картошку, що перезимувала. З качанів кукурудзи пекли блини. Ноччю драли горобців. В селі не було ні кішок, ні собак. Зловлений горобець – то була велика здобич для сім’ї. Юшка була навариста.

Романівно, а багато померло в Михайлівні людей?

Дуже багато. Після 33-го багато стояло пустих хат. Як люди мерли, а мерли вони як мухи, то їх збирали підводою по хатах. Кидали, навіть, напівмертвих. Мама розказували. Що одну жінку вкинули, а вона чудом вибралась з ями, уціліла і назавжди виїхала з Михайлівки на Донбас. А ще мама розказувала, що як ішли з поля, то перевіряли чи нічого з собою з поля не прихопили. Одна жінка взяла в чулку 300 грам зерна, так її засудили до 3 років. Зараз без сліз не можна згадувати ті страшні роки: і 33-й, і 47-й. І внукам і правнукам розказую про хліб, як його треба берегти та цінити.

Місце запису: с. Селещина,  Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Трембач Парасковія Василівна, 18.10.1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Любимівка (включає Сулимівку) Машівського району Полтавської області.

Добрий день, Паша Василівна.

Сідайте тут. А я оце все думаю з чого почати.

А я вас буду запитувати, а ви відповідатимете. З якого ви року?

Народилась 18 жовтня 1918 року.

То це вам буде 91 рік скоро. Ви по паспорту Парасковія?

Де ви народилися? В Михайлівці?

Ні. В Сулимівці. Це біля Любимівки.

І так воно зараз є те село чи нема?

Нема. Залишилось дві хати: наша та ще одна. На все село, ніхто там уже не живе.

Це на той час Вам було років 15? Сім’я у Вас велика була?

Четверо дітей і двоє батьків.

А вижили Ви усі?

Та всі. Іван, Михайло, Марфуша і я.

Тоді врожай непоганий був?

Ходила я в колгосп, там заколотку варили. Та ходила заробляти там черпачок. Пережили таке страшне, скільки померло сімей, страх. І батьки, і діти, іде заробляти ту похльобку, на дорозі умре. Скільки їх померло.

Паша Василівна, це так в колгоспі трохи щось їсти давали, а так ніхто не допомагав?

Ні. То вже як стало жито, то ми з дівчатами побіжимо, щоб їх нарвати, та обім’яти, а об’їзчик не раз нас нагонив, то ми як побачим, то ховаємось, а тоді знову по них.

А оце ви не пам’ятаєте чи в Сулимівці чи Любимівці не було патронату?

То як виселяли куркулів в Алтай, бо колгосп був передовий, а тоді вертали на літо на роботу, то двох дівчат моя мама, Трембач Галина Радіонівна взяла до себе. А вже потім взяли цих дівчаток в патронат. Було так. Присилали дітей тих, кого вислали, на літо поробити. 

Там Ви згадували, що во время голодовки ходили все відбирали. Буксири їх називали.

Провіряти, де в кого шо заховане. Там через одну хату від нас жили два товариші. Дружили вони, два однокласники і ті, що жили біля нас, жили трохи вроді лучше. Він у них і спав, і їв, а тоді, коли оце почали ходити забирати поблідне зерно, шо яке не було. А він був активіст , прийшов до них і на горище, а мати цього хлопця полізла за ним і каже: «Там в вуглу заховано, не забирай, бо ми помрем з голоду. Що там зерно, чи кукурудза. І що ви думали? Забрав посліднє. Я до чого веду цей розговор. Оце проблема була дуже велика: самі своїх. Оці уполномочені по чердаках, по погребах не лазили. А лазили свої.

І забирали все. А як конячка заболіла, ту конячку дорізали, Боже, то одрізали кусок, отнімали. Хто ближче був, ті знали, що зарізали. Такий ужас. Голод і войну пережив, а тепер нікуди не годишся. Скільки людей померло, просило їсти. Їдеш, щоб заробити ту побльобку, а то вмирали.

Паша Василівна, ви були найстарша?

Ні. Я була друга.

А не пам’ятаєте, хто помер від голоду?

Батьки чоловіка, Євсеєв Трифан та Одарка, і діти їх Михайло та Никифор.

Місце запису: с. Андріївка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Черткова Марія Пилипівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Андріївка Машівського району Полтавської області.

А сім’я у Вас велика була?

Батько й мати та п’ятеро дітей.

А вижили ви всі?

В Андріївці померла моя бабуся, мамина мати – Пилипенко (дівоче – Слюсар) Явдоха Юхимівна. Померла зразу на початку голодовки, а батько наш утік у Харків, туди і нас забрав, ото ми того й вижили тільки, якби тут остались, то хтозна шоб було. А туди приїхали, то жили на квартирі, дуже голодні були, а старший син робив у столовій, то приносив їду, то так і жили. А сусідка, не знала шо не можна, та дала мамі квашеної капусти, то вона її поїла і заболіла, а я – 15 років, то я її доглядала, ну та померла, ще й хоронили там, в Харкові. Люди, сусіди теж потроху помогали хто куском хліба, хто баландичкою якоюсь.

Ну хоч похоронили, не так як тут розказують – підводою збирали. Як вернулись в 1934 році, то розказували, що були такі сім’ї, що повністю вимерли, збирали гарбою, було таке, що й таких, що дихали. Везуть, там рука теліпається, там нога. Звозили в одну яму на кладбищі. Викопають її таку невелику, ну аж по коліна. 

Там, де (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) живуть люди поїли дітей, а тоді якось узнали, чи запалили в плиті, що кістки погоріли, а пішов чорний дим, то так і узнали.

Ми оце ходили по Машівці, то там списки померлих менші, ніж в цьому краї району.

В городах взагалі легше трошки було, там хоч пайок давали. А тут цілі села були поставлені на виживання. А недавно я почула, що були спеціальні люди, що не пускали голодних на станціях в поїзда, це в селещині і Тагамлику. А ті, шо попали в поїзд і вмирали, так їх просто викидали з вагонів. Ужас який!

Місце запису: с. Машівка, Машівський р-н., Полтавської обл.

Дата запису:  14.04.2008 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Старовєрцева Марія Тимофіївна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Машівка Машівського району Полтавської області.

Доброго дня, Марія Тимофіївно. Ми прийшли до Вас, щоб Ви поділились спогадами про Голодомор, який Ви пережили.

Та, що ж, дітки, розказувати. Важко тоді було. Родилась я 1918 року. Народилась тут, і на час голоду закінчила якраз 7 класів, уже велика була по тих часах. Сім’я наша налічувала п’ять чоловік (батько, мати та сестри). Як зараз помню зібрали тоді непоганий врожай. Тільки ж ходили активісти та все забирали. Не обминуло це і нашу сім’ю. Їсти не було чого, той ходили збирали пусті качани кукурудзи, без зерна. Надере мама тих качанів, натовче та й пече прямо на черені, бо помастити не було чим. А ще траву рвали, о калачики, то спориш. Їх і їли. Так судилось, що на мої плечі лягло прогодувати сім’ю і не дати вмерти з голоду. Мамин брат забрав мене в Полтаву, пристроїв на чулочну фабрику. Робила я поварем і давали нам якийсь невеликий пайок. Так я батькам то кусок хліба привезу, то баланди якоїсь. Батько вже пухлим ходив. Як зараз помню, дали на фабриці кусочок жареного сома, а я мершій додому. Батько їсти хотять. А ми з мамою боїмося дати, щоб не вмер. Давали малесенькими кусочками. Важко було, дуже важко, але вижили всі. Робила я зранку і до пізньої ночі, а тоді додому приїду з якимось харчем, а рано утром встаю, бо треба зранку бути на роботі, а ще ж їхати треба. То коли 2, коли 3 часа спала. Не знаю, як ми оте пережили.

А чи не пам’ятаєте Ви, хто помер в Машівці?

На вуглу вулиці хата стояла, так там вся сім’я померла. Прийшов було тато додому, та й бідкається, чим вивозити на кладовище. Чи то їх по-вуличному так звали, чи прізвище таке було – Нори. А ще помню на горівці жила сім’я Таранів. Так було йдуть діти в школу і хлопці йдуть, а назад – вже під забором мертві лежать. Страшно те згадувать.

Місце запису: с. Терни, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.11.2007 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ст., керівники Донець В. В., Сергієнко Т. Г.

Респондент: Шамоненко Ганна Федорівна, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Терни Лубенського району Полтавської області.

У голод померли мої три брати і дід. У той рік був добрий урожай та усе забрали. Мати у глечику заховала квасолю на посадку, а ті іроди прийшли, глечик розбили, та мати встигла вирвати дві жмені. Так ми посадили трохи квасолі. У нашому селі багато людей було у наймах на торф’яному полі за пайки. У багатьох були корови, але потім забрали їх, ну, не всі. Одну на сім’ю оставляли. Люди зерно ховали у стріхах або у землю закопували, а як активісти заходили, то усе забирали. Сиріт влаштовували в інтернат, хто не міг прогодувати дітей, щоб хоч вони вижили. Уповноважені не голодували, бо у карманах приносили зерно додому. У городі можна було обміняти золото на щось їстівне. Помню, як мати свої і мої серги обміняла на кілограм борошна.

Місце запису: с. Терни, Лубенський р-н., Полтавської обл.

Дата запису: 15.09.2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ст., керівники Донець В. В., Сергієнко Т. Г.

Респондент: Спасьоба Марія Єгорівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Терни Лубенського району Полтавської області.

Я була середньою із семи дітей, що були в сім’ї. Було нас п’ять хлопців і двоє дівчат.  Одного  разу до нас у хату зайшли активісти. Обшукували хату, даже постіль хворої матері перевернули і знайшли там у вузлику крупи. Заточеними штирями колупали припічки і шукали там зерно. Ми з сім’єю пиляли дрова, возили в город обміняти на якусь їжу чи крупи. Їли тоді весною цвіт акації, листки з дерев, а ноччю ходили збирати колоски. Хліба не бачили. По дворах ходили ще і студенти із технікуму, забирали харчі. По сусідству вимерла уся сім’я. У коморах у них нічого не було.  Люди по селу пухли і падали з ніг. Мерли, як мухи.

Місце запису: с. Терни, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 15.09.2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ст., керівники Донець В. В., Сергієнко Т. Г.

Респондент: Любич Євдокія Яківна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в с. Терни Лубенського району Полтавської області.

У сім’ї 6-ро дітей. Ми постоянно бігали до тітки, а вона давала нам коржа. А мати наша пекла млинці, які замішувала із борошна і якоїсь трави. Вижили ми того, що батьки наші працювали в колгоспі, а там давали пайки. А ще дід і баба допомагали.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Цьохла Євдокія Степанівна, 1916 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гінці Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо це був неврожай?

Та чого там, урожай був. То ж Сталін зробив. Позабирали і горошину, і квасолину яку, а батька в тюрму забрали, чуть не здох. Коли прийшов додому, а там ми усі за ладаном ходили.

Чи пояснювали причину голоду і як саме?

Та хто  б казав. Ніхто нічого. Ми ще встаєм, а воно вже ходять по двору. Там де закопали ми мішків три, і те викопували. Вони брали залізні ключки і щупа, ото як нащупа, де зернинка зачепилася і там копали і викопували.

А сусіди наші закопали швейну машинку, дорога була, то її не найшли.

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Свої сільські брали. Їх назначали, було шо як пошлють їх, то ті вимітали все. Забрали все зі скрині: і сорочки, і рушники. А тоді продавали біля сільради: «Хто більш», – кричали. Хто заможніший, той купував, а нас гонили, як собак. Щоб не дивилися. А брали свої – та їх уже нема.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Їли гречану полову. Насушимо ото, натовчемо та й їмо. А вона така та полова. Було якщо ноги помиєм біля полови, то так і жигає в ноги і ріки як голками. Я ще ланку полола, то сахару трохи дали. Те разом з половою. Ми так качали млинці, а тоді їх сахаром присипали.

Помню батько ідуть, царство їм небесне, несуть мені поїсти. А уже тоді пшениця підростала, і сказав: «Уже доживем, доживем».  У мене і серги, і хрест були, то я поміняла. А в Губському були у людей і платки і бєжеві красиві, і золото, а жаліли. А уже колоски як стали, так не можна було їх збирати. Були у нас в Біївцях баба з дідом, сусіди наші. То вони пішли по колоски, так їх як у прірву укинуло – хтозна куди й забрало.  Ото ми може б з голоду і не подохли, так і корову  у нас забрали – залигали і завели. А шо колись їла була жінка якась кусочок хліба – з ланки – а я хотіла їй вирвать з поля редьку. (А вона така гарна вже була), і дать поїсти їй до хліба. Коли як угледів, то чуть не побив мене, кричав: «Я тебе під трибунал за цю редьку!»

А моєї сестри чоловік – він був зажиточний. У нього мій брат робив ото той і взяв сестру. То помню під’їхала до двору чорна будка і забрала його, а сестра, бідна, упала і стоять не могла. А потом у війну чоловіка на передову одправили. Правда, не помер він, його тільки контузило. Страшне було, не дай Бог доживать до цього.

Де ховали померлих від голоду?

Кладбище у Степур’ях було. І коло доріг ховали. Ідеш було – лежить людина, а далі – ще одна. А ті, хто валялися по полю, то я не знаю, хто їх підбирав. Може хто подобрав та в яму вкинув.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із наших ніхто. А по-сусідські була жінка і двоє діток, я чула, казали: «Мамо, їсти». Так і померли, то мати їх в садку поховала. У неї ще троє дітей осталося.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

У нас я не чула. При моїй бєдності і не чула. А в Тарандинцях, то тут казали, що жінка з ума зійшла і свою дитину з’їла.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Той голод був легший. У 46-му я коноплі здавала і зерно брала. Тоді можна було зерно хоч вимінять на щось. Тоді не так голодували. У 33-му найстрашніше було.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Лазаренко Іван Дмитрович, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо це був неврожай чи посуха?

І врожай поганий був тоді, а хоча причина йому  в основному, чорт його батька знає, його ніхто не оприділить. Головне, що доводили людей хтозна до чого. Люди ховали зерно, а ті приходили, шукали і викопували хоч із-під землі. Спершу забирали зерно у кулаків, потім у середніх, а тоді вже і в бідних селян усе вибирали. І хто-зна куди відправляли.

Чи пояснювали причину голоду і як саме?

А ніхто нічого не казав.

Чим харчувалися, де брали їжу?

І кору їли, і з дерев різне листя. Пізніше і колоски збирали, та за те могли і засудити. А ото як наїсться хто дуже, то і вмирає. То ще ховали їжу в клунях, та все одно лазили і забирали. Хто заможніший був, то їздив у Росію. Наберуть різного тряп’я і міняли на хліб. А як привезуть, то й заберуть зразу в них.

У голод особливо пострадало Губське. Там були люди жадні. Ото було, що уже дойде до ручки – умирає, а золото знаходили чи гроші під подушкою. Цілі кутки вимирали. А за гроші можна ж було прожити, тоді гроші дорогі були. За пів копійки (шаг називалося) можна було бублик купити, що наїстися можна.

Чи помер хтось із Вашої родини?

Ніхто не помер.

Де ховали у голод людей?

Та де хоронили – на кладбищі. Було шо й з інших сіл ходили, їсти просили. Ото йде, та й падає мертве, то їх не ховав ніхто. Ото звозили та ряднами прикривали. Багато ховали без гробів, бо не було кому, та й не було з чого робити.

Ховали і по двоє, і по троє. Особливо якщо із однієї сім’ї (те сьогодні умре, а друге – завтра), то й закопають в одну ямку і все. А ось такий помню случай. В жнива почали хліба косить. Ми з батьком і матір’ю пшеницю пішли косить. Ну я не косив, а воду носив пить. Пішов я по перелужку. Йду, а в бур’яні щось лежить і запах ото трупний. Ну я раніше не знав, шо то за запах, а після того вже узнав. Дивлюся ото, а в бур’янці лежить баба. Видно об’їлась колоса і вмерла. То я побіг і батькові кажу, шо там баба мертва лежить. Батько тоді на коня і в сільраду. А хто вона – не знаю.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

 Собак їли, котів їли – одстрелювали, де яка живность не є, не вдержиться і з’їсть. А людей – я не чув такого.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Куляба Тетяна Андріївна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Як проходила хлібозаготівля? 

У нас тоді дуже добра корова була. Відро ото молока надоїмо, а остальне теляті лишаємо. І на збір добра корова була – і сир був і сметана. Викинули з колгоспу, бо узнали про корову. Забрали і корову, і з льоху усе вибрали, усе чисто.

Була бригада: 3 женщини, 2 наших сільських, а материн брат був партійний, ну він з бригадою не приходив. То нас з хати вигнали і забрали усе. Коли ми в хату вернулися, то осталися одні онучі – і то чужі, мабуть, поміняли. Був у нас ото дядько по-сусідські, то дядина нас прийняла. Тоді навесні прийняли наших батьків у колгосп. Дещо повернули.

Що їли, де брали харчі?

Корова мало молока давала. Теля напало лишай, такий страшний. Напав і на нас – на трьох дітей – лишай. Ми було підемо до діда, що шептав, а коли назад вертаємось, то козельці пасемо-пасемо, поки додому дойдемо; і качани товкли і липу чухрали та терли. Ну качани то вредне – жорстке, а ми пасем і акацію, і усе ото рвали, і їли. Перемочували та пекли маторженики. А у колгоспі варили галушки. З якогось не з зерна, а щось чорне. Мати юшечку похльобає, і галушку нам приносить. Тоді, коли почали збірать, то пеки з колосків мартопляси.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

У нас ні. Ніхто не вмер. У нас було троє дітей і батько й мати. А у тітки – там хтось умер.

Де ховали людей?

І на кладовищі ховали і коло церкви – і там ховали. Було шо коло церкви тим, хто ховає платили харчами. Воно ж од голоду вмирають не мгновенно. Одна жінка помирала, ну ще дихала, то її сусід взяв та й тяне, вона кричить, а він її тягне ховать, щоб харчі дали.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

Я такого не чула. Шо ні, то ні.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Помню. Коноплі міняли. Возили з Лубни в «Торгсін» золото на хліб міняли. Коноплі купували у Чорнухах, а в Лубнах пайок получали, такі голодранці, як ми. У Солоницю требе було привезти накладні. У нас корова була, то ми держалися тії корови, бо молочина ж.