1. Місце запису: село Кровне Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 23 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Чугай Н.В.;
4. Респондент: Харченко Уля Євстафіївна, 1913 р.н., народилась в селі Кровне Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кровне Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви голодомор 1932-33 рр.?

Так

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Податки, збирала врожай влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Місцева влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ніхто документів не питав, люди були залякані.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Пуги, обрези.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Були.

Як люди боролися?

Хто був сильніший – відбивалися, захищали жінок та дітей, старих.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

По можливості ховали, але що і знаходили прихвостні.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Був, але оповідачка відмовилася називати імена.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили 5 чоловік і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали в кущах, сінях, погребах, де хто зумів.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, але їжа була не пригодна до вживання.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Худобу, коней, одежу, предмети хатнього вжитку.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чуть – чули від батьків, але зараз згадати не можу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, наказували, судили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їждчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Не хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, виганяли з домівок, били.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Відводили в ліс, в чулані.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Вночі та вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Поки все не вигребуть.

Коли почали люди помирати з голоду?

Хто сильніший – виживали, а слабкі – мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Були прийомними.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто зумів зберегти худобу чи борошно.

Хто зумів вижити?

Хто сильніший здоров’ям.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Конечно, слабий допомагав слабому, інакше не вижили б.

Які засоби вживали до виживання?

Ділилися молоком, хто мав корову.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Крапиву

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Дикий щавель пекли машерженики, драники з крапиви.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Голубів, жаб, птахів.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Вимінювали, ходили в Глушково Курської області

Чи був голод у містах?

Може й був, але не такий як у селах.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Чули, що там можно було щось вимінювати.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Багато, були випадки що з однієї сім’ї (11 чоловік дітей) залишилось 5 дітей

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Щоб були в нас, на пам’ятає, але в сусідніх селах (Саверинівці) були чутки такі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

По можливості на цвинтарі, а так було і на буграх, дорогах.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто нічого не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі, зараз самі бугорки пооставались.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають, де є родичі.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Згадують, поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає церкви.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Такого немає.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Тодішня влада.

1. Місце запису: село Кровне Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 23 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Дем’яненко О.О.;
4. Респондент: Павловська Наталія Іллівна, 1921 р.н., народилась в селі Кровне Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кровне Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви голодомор 1932-33 рр.?

Так.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Збирала врожай влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Сільське начальство.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Приходили до хат і без спросу відбирали зерно, продукти харчування.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Били людей, ви ганяли з домівок.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не бачила, але били пугами.

Як люди боролися?

Боронилися здебільшого чоловіки за жінок та дітей, але після цього результати були плачевні.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна, але все сховане знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Імен оповідач не називає.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Місцева влада та їх прихвостні.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували на городі, ховали в кущах, бур’янах.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Небагато, і ту, яка швидко пропадала.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали корів, свиней, овечок, кожухи, чоботи.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Місцеві жителі, які працювали на владу.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Гнали гоном, хто не хотів іти, але за роботу не платили.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Ховали в лісі, вели вночі, щоб ніхто не бачив.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Будь коли.

Скільки разів приходили до хати?

Якщо за один раз все не забирали, то приходили декілька разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

Хто не витримував і по 2 тижні, а хто більше.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ні.

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, хто відбирав крадене, місцеві активісти, влада.

Хто зумів вижити?

Ті люди, які мали добре здоров’я.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Так.

Які засоби вживали до виживання?

Їли жом, відходи від їжі, ходили по мусорках збирати відходи.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Кропиву, кору.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Спочатку були дикі качки, далі навіть миш та крис їли.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Міняли одежу на продукти.

Чи був голод у містах?

Був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Людей-односельців померло багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, але в сусідніх (Степанівка, Северинівка) були.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі ховали своїх померлих.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Так.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Ні.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Ні.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 21 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Глиненко Л.М.;
4. Респондент: Скорик Євдокія Іванівна, 1923 р.н., народилась в селі Миколаївка Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Миколаївка Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви голодомор 1932-33 рр.?

Пам’ятаю і дуже пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада забирала, урожай був, батька чуть не розстріляли, що вирвав колосок у полі.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Актівісти.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Цього я не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

А які тоді були документи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Були.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю.

Як люди боролися?

Просили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нічого не приховаєш.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Їх уже немає на світі.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По різному.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніяких продуктів не було.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Баланду давали.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Одяг не забирали, місцями в чужіх краях.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Судили за те, що брали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Збірали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їзчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів, хто не хотів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

У соняхах, у коноплях.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Вдень, вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Було по-різному.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 1933.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Боже спаси, кому вони були нужні.

Хто не голодував у селі і чому?

Пошти всі голодували.

Хто зумів вижити?

Багато вижили, хто знайшов чим і як прогодуватися.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Боже спаси, хто там помагав, а чим.

Які засоби вживали до виживання?

Як зумів так і вижив.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Брат робив у магазині, так спас батька, бо приносив якусь їжу.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Калачі їли, полову просяну, картоху гнилу по полю збирали.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Липу їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Цього не їли, граків, горобців.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Їздили далеко на Донбас.

Чи був голод у містах?

Цього не можу сказати.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Я не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

А вже й забулось. Багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, цього не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На городі, на кладовище.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Немає.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Свої поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В церкву не хожу, не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, і колись була, не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Немає.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розказували.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Власть.

1. Місце запису: село Новосуханівка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 26 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Кухто Олена Володимирівна;
4. Респондент: Маяка Наталія Арсентіївна, 18.09.1922 р.н., народилась в селі Рудка Білопільського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Рудка Білопільського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-33 рр.?

Пам’ятаю, жили ми в с. Рудка, Білопільського р-ну, Сумської обл.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Податки, бо за 1 яблуню брали 100 рублів.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Місцева влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не показували.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

В нашому селі такого не було.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ходили без зброї.

Як люди боролися?

Плакали, тужили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було закопати в погребі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали мужики, як їх звали – не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По 2 чол. і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали хто де міг – у ямі, на чердаку.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали суп, молоко, хліб сім’ям з дітьми.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Збирали все, рядна, рушники, посуд, діжки з погреба.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула про це, але вже не пам’ятаю його суті.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, судили тих, кого спіймають.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були такі люди.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Деякі хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, відбираючи скотину.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Ховали по ярах.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили не один раз.

Коли почали люди помирати з голоду?

По весні 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Залишались самі по собі.

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, у кого були лишки продуктів.

Хто зумів вижити?

Багатші і кріпкі здоров’ям.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не допомагали, бо не було чим.

Які засоби вживали до виживання?

Іздили в Росію за продуктами.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

У нас не було багатших родичів.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Квіти щириці, клеверу, пекли коржі з густої борди.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Не їли такого.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли смалену свинячу шкуру.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Можна було, якщо щось мали.

Чи був голод у містах?

Голодували і в містах.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Не чула про таке.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі в селі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відомі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Не поминаємо.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминають деяких.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Стоїть хрест на кладовище в селі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає і молодь і люди старшого віку. Я розповідала дітям і онукам.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Власті.

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 19 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Глиненко Л.М.;
4. Респондент: Лисенко Мотрона Іларіонівна, 1924 р.н., народилась в селі Миколаївка Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Миколаївка Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-33 рр.?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Батьки казали, що голоду не должно було б буть, так зробили.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Не помниться, у нас такого не було.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні, не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не пам’ятаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не знаю.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні.

Як люди боролися?

Ховали те, що було.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Хто зміг – приховував.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До нас не приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Як порося кололи, ховали в хаті – викопували яму і туди ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

На роботу батьки годили і там давали їжу якщо виробив норму.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

За одяг я не знаю.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Був контроль, збирали колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Актив колхоза.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто як, кого заставляли, хто йшов добровільно, хто як исив.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Об’явили і люди йшли.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

По різному було. Кого заставляли, кого горе заставило.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Не пам’ятаю.

Скільки разів приходили до хати?

Не пам’ятаю.

Коли почали люди помирати з голоду?

Більше всього в 1934 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Був патронат.

Хто не голодував у селі і чому?

Актив не голодував.

Хто зумів вижити?

Хто працював у колгоспі, хто хорошо робив, платили – кормили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Кожен старався, щоб діти не померли з голоду.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Кожен їв що знаходив, ягоди, щавель, що росло, що можна було їсти, те й споживали.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Липа.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не пам’ятаю.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Можна, якщо було що міняти.

Чи був голод у містах?

Я за місто гарно не знаю.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Був такий магазін, там було багато всього, що люди здавали ценного – золото, срібло.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Хтозна, не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

В нас не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі, родичі ховали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Хтозна, не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Кладовище.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Це дуже давнє, родичі родичів згадують.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Мабуть, поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкви є, а того не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Тоді такого не робили.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідали, а як. Але їм, мабуть, в таке не віриться, онукам, хай вони такого і не знають.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Правітільство тоді винувате було.

1. Місце запису: село Новосуханівка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Кухто Олена Володимирівна, секретар Новосуханівської сільської ради;
4. Респондент: Киричок Ганна Артемівна, 1922 р.н., народилась в селі Новосуханівка Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новосуханівка Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-33 рр.?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада забирала все, навіть квасолю.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Депутати.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Мені це не відомо.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Приходили в хату і забирали, документів у них не було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Деяких вислали в Сибір.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Зброї не мали, ходили з палками.

Як люди боролися?

Плакали, просили хоч трішки залишити хворим дітям.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали чоловіки, а як їх звали – не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили 4-5 чол.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали під полом, під піччю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали їжу з собою і годували.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Збирали тільки продукти.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула про таке. Судили людей з висилкою на Урал.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли чоловіки.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів ішов, але й заставляли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, відбираючи коней, корів, а бідні йшли самі.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Ховали в чагарниках, в верболозі.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Ходили вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не пам’ятаю, але не один раз.

Коли почали люди помирати з голоду?

Весною 1933 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Деяких забирали люди, а інші були самі по собі поки й не повмирали.

Хто не голодував у селі і чому?

Багатші не голодували.

Хто зумів вижити?

Виживали сильніші і багачі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не було чим ділитися, самі голодували.

Які засоби вживали до виживання?

Їли що могли.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ми ніякої допомоги не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Шпориш, пирій, свиріпу, полову із насіння буряків, борду.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Такого не пам’ятаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Граків, горобців, в ставку доставали ракушки.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Їздили в Росію і міняли полотно на продукти.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Про таке не чула.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, але багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не було такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі біля села. Був спеціальний чоловік і звозив конем за кусок хліба.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Хто мав кусок хліба, той і розплачувався.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відоме одне місце масового захоронення.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Згадують і поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Встановлено в селі хрест на кладовищі.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знають всі. Своїх дітей не маю. Розповідала племінникам, сусідам.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Власті.

1. Місце запису: село Новосуханівка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Кухто Олена Володимирівна, секретар Новосуханівської сільської ради;
4. Респондент: Іванченко Уляна Петрівна, 5 липня 1917 р.н., народилась в селі Новосуханівка Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новосуханівка Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-33 рр.?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Врожай забирала влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Чоловіки, а як їх називали – не пам’ятаю.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Відбирали без пред’явлення документів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Застосовували арешти.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Зброї не мали.

Як люди боролися?

Плакали, кричали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна було, бо шукали дуже тщательно.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали «ударники». Прощупували землю штиками.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

4-5 чол. Мужики.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопати в садку, в дивані підбивав батько дно з фонери і туди ховали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю, але здається давали якусь похлюбку.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Збирали й інші речі.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула, це закон коли судили за зірвані колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Не пам’ятаю.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Не всі хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли, відбирали корів, коней.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

У лісі.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не пам’ятаю.

Коли почали люди помирати з голоду?

Зимою 1932 і 1933 рр.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Забирали до себе односельці.

Хто не голодував у селі і чому?

Богаті.

Хто зумів вижити?

Хто був сильніший.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не ділились, бо нічим було.

Які засоби вживали до виживання?

Вживали рослини, диких та свійських тварин, борду.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали, допомагав хто чим міг.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Щірицю, бузину, різні ягоди.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Не вживали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Собак, голубів, ракушки.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Можна було.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Знаю, бо моя мама купувала за золоті гроші, які давав мій дід, продукти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Невідомо.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Людоїдства не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали на місцях смерті, а іще відведене було місце куди звозили померлих і закопували.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили хлібом по 200 гр.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відоме одне місце захоронення.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають на «Проводи».

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминають в церкві тепер.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

На сільському кладовищі встановлений хрест.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідала родичам, знайомим.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: село Водяне Шполянського району Черкаської області;
2. Дата запису: 23 жовтня 2005 рік;
3. Хто передав: Чепиль Тетяна Василівна.
4. Респондент: Снігур Антон Степанович 1925 р.н. (рукописний текст).

В своїй письмовій оповіді про ті давні події, що відбувалися в 1929-1933 роках, я не маю права обминути маминих батьків, сестрів і братів та всю нашу, по лінії Чумаченків, рідню. Спомянути всіх їх, уже покійних, хорошим словом, згадати про них і подякувати, хоч і з деяким запізненням, за їх доброту, за те, що вони всі були трудолюбивими, чесними, совісними, справедливими − це мій святий обов’язок, як очевидця і нащадка!

Тому я, завжди, перед їх пам’ятю і честю схиляю голову і низько, низько кланяюся! Майже всі вони відійшли від нас в потойбічний світ, хто молодшому, хто в старшому віці, але всі вони рідні і дорогі, і на сьогодні, залишаються в моїй пам’яті живими, добрими і справжніми достойними Людьми з великої букви.

Дідусь Архип і бабуся Палажка, як засвідчують історичні дані, ростили і виховували своїх дітей в умовах поміщицького ладу, революційної розрухи 1917 року та громадянської війни 1918-1921 років.

Запровадження Волод. Іл. Леніним Нової Економічної Політики (НЕПу), коли поміщицька і церковна земля була передана безкоштовно селянам, а поміщики як власники були ліквідовані, для селян були створені умови для поліпшення їх життя. Це свого роду була віддушина. Селяни полегшено зітхнули.

Ленінський лозунг «Вся земля селянам!» здійснився. Крепі сім’ї енергійно і ефективно стали обробляти наділену їм землю, вирощувати високі врожаї, як зернових так і технічних с/г культур. В кого не було можливості (чи то по старості, чи по сімейному стану, чи то небажанням працювати біля землі) здавали свої наділи в оренду хазяйновитим господарям. Орендатор 50% врожаю віддавав власникові наділу. Такий був закон. Він був вигідний і для власника, і для орендатора.

Тому, наприклад, мій прадід Чумаченко Пилип, Сілівашки і багато інших здавали свою землю в оренду.

І невипадково, я ще раніше писав, що при НЕПові було Райське життя. Безумовно Райським я назвав той період в відносному розумінні. Адже людина рідко коли почуває себе щасливою, тим паче почувати себе як у Раю. Але трохи пізніше я зрозумів, що таке щастя, і яку ціну мають райські блага!
І ото, прийшов важкий і роковий для селян 1929 рік. РІК КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ − переходу від особистого, власного ведення господарства на власній землі, до створення колективних господарств. Під видом добровільності створення колгоспів, їх організація робилася насильницькими і примусовими методами, використовуючи при цьому всі засоби впливу (висилка сімей на заслання, відправка в тюрми, розкуркулювання, доведення до противників колективізації надмірних, непосильних податків на здачу зерна в державу). І так декілька разів доводили план, визивали, вимагали, били, брали під арешт на сутки чи двоє. А потім, якщо категорично відмовився вступати в колгосп, то під формуліровку «за несплату податків» всю сім’ю виселяли з власної хати (розкуркулювали), все, що цінніше конфісковували в с/раду, в т.ч. і хату, а землю, реманент, скотину забирали в колгосп. Таким чином селян лишили права власності на землю!

Під видом колективних господарств створювалися по-суті ті самі панські економії, з тією лише різницею, що тоді був пан і економ, а при колгоспах панів і підпанків стало так багато, як у собаки бліх.

Зерно в селян вимагали та зобов’язували здавати, а й ходили по дворах так звані активісти − посіпаки по 8-10 чоловік і шукали хліба скрізь: на городі і в садку, в коморах і повітках, на горищах і в хатах, в печах, в горщиках і скрізь, по всіх закутках, якщо щось знаходили, то все забирали.

В 1918 році приходили і до нашої господи посіпаки – активісти. Всі вони були здорові, дужі, празнично одягені з штирями до 2.0 метрів скрізь шукали, заглядали, штиряли, але ями в садку, в якій було заховано більше цнт. зерна пшениці так і не знайшли.

ВСТАВКА
Так ото, після багатьох знущань з боку місцевої влади, розкуркулення та виселки сім’ї на «Бабські токи» дідусь Архип не витримав. Був випадок, коли комсомольці-активісти його зустріли і сказали: “Ах ти куркуляка, а ну скидай бекеша” (це такий одяг як чемерка) і дідусь скинув, віддав. Вскорості він на все махнув рукою і виїхав в м. Керч, де і залишився там на віки, вічні (помер в 1933році). Вічна йому пам’ять.

Вся сім’я дідуся Архипа була (в 1931 році) виселена за село на пагорбки, на неудобки, в урочище Бабські токи, де вони викопали і облаштували, як могли, землянку, в якій і жили. Після від’їзду дідуся в Керч, поїхала туди й тьотя Нілка, пізніше поїхала і тьотя Ліза (Ялосовета). Хлопці − дядько Володимир, якому було тоді 21 рік і д. Гаврило 17 років, підробивши справки с/р. дядько Гаврило на своє ім’я, дядько Володька на прізвище Добровольського Іван Даниловича поїхали чи
пішли в малу Смілянку (під Смілою), де влаштувалися на роботу в Холоднянський радгосп, де в той час робив мій батько. Добровольський Ів.Д. став працювати їздовим, а дядька Гаврила як грамотного і здібного та перспективного (на той час він мав освіту 7 кл., а це тоді вже була висока освіта) направили комсоргом в філію Холоднянського радгоспу «Софіївку».

Вскорості, восени 1932 року бабуся Палажку з дітьми Ялосоветою, Андрієм та Катериною Кавунівські бандити (чи то злодії) ограбили. Виломали двері в землянку вночі, і забрали вже те, що його вже майже нічого не було.

При цьому всіх добре перелякали і єдиною втіхою для рідні було те, що їх залишили живими. Після пограбування сім’я перебралася жити в село, в хату тьоті Секлети (Прохора Кучерявого), тьотя Ліза виїхала в м. Керч, а бабуся залишилася жити з меншими дітьми − Андрієм, якому йшов 15 рік, та Катьою, якій було 13 років. В кінці травня − початок червня 1933 року бабуся Палажка та д. Андрій помирають з голоду. В ті ж дні приїжджає в село дядько Володька і
спасає від уже видимої смерті тьотю Катерину.

На цьому я ще не ставлю крапку. Під кінець моїх спогадів я ще повернуся до окремих фактів із життя роду Чумаченків і декому з них дам коротеньку характеристику та оцінку.

Голодомор хуже (страшніше) пекла

Хто не пережив голоду, той не зрозуміє такої, казалось би, перебільшеної оцінки голодомору в порівнянні з пеклом. Але це неоспорима істина, і як на мене, таке порівняння ще й замале, тому що воно не дає повної уяви про голод, про ті муки, про той стан людини, яка без їжі доведена до повного виснаження організму і поступового відмирання всіх органів, разом з останніми ударами
серця припиняється дихання, припиняється життя людини і настає її фізіологічна смерть.

Безумовно, очевидців пекельних мук серед нас не було і не буде, тому що з потойбічного світу ще ніхто не повертався, але із розповідей старших, тлумачень святими отцями про пекло, страшні розповіді в святому писанії та інших мирських книгах про пекло, про страхіття і пекельні муки, яких зазнає грішна людина в пеклі − дуже лякало мене та і не лише мене малого.

Дуже боялися раніше пекельних мук і всі люди православної віри, тому що вони вірили в Бога. Вірили в справедливість, в добро, а також добре знали що таке зло, що таке горе, підлість, брехня і муки.

Я ж було, ще малим, наслухавшись від старших про муки, яких зазнає грішна людина в пеклі, про чортів і чортенят, про старшого чорта Люципера, про нечисту силу і інші страхіття, часто було вночі жахався. В своїй уяві, чортів і чортенят я бачив з рогами і без ріг, в шерсті, з довгими хвостами, великими вухами з спотвореними, жахливими мордами.

Значно пізніше мої знання про пекло, про нечисту силу, чортів і чортенят значно поповнилися. Я дізнався, що самий головний, який керує нечистою, диявольською силою − це сатана, Люципер. Що Люципер засилає нечисту силу на землю і вона, ця диявольська сила, шастає невидима серед людей, спокушає їх на гріховні вчинки та залазить в їх душі. А звідціля відьми та люди і людішки в обліку людини, але то вже по суті своїй не люди, а НЕЛЮДИ, запроданці, тому що вони запродали себе і свою душу і совість дияволу.

Так ото, після повернення нашої сім’ї в грудні місяці із Закавказзя, тато після кількох днів відпочинку пішов в колгосп на роботу. з роботи він приходив стомленим і змарнілим. Говорив, що заробляє він за свою роботу трудодні і вихододні та ще обіцяють колись дати кілограмів 2-3 якоїсь допомоги. Тому тато, як я вже писав, залишив нас і поїхав в світ шукати щастя.

І залишилися серед сніжної і морозної зими ми малі ще діти − Віталію 3.0 р., мені 7 років з мамою. Мізер грошей, що залишилися в мами, в той час були нічого не варті, вони в селі ціни ніякої не мали. Найвищу цінність мав хліб і інші продовольчі продукти. І стали ми під кінець зими кормитися тим, що хтось щось дасть.

Рідні в селі було багато, але кожна сім’я розраховувала на свої можливості, тому допомагали нам чим могли і по-суті відриваючи від себе.

А ми споживали все підряд, носом ніхто не крутив і їли все підряд з великим апетитом та жадобою. Пам’ятаю, що для нас тоді даже давня і припорчена квасоля була смачною. Їстивними та смачними були для нас і бруньки з берестків, якими у нас була обсаджена дорожка на город (алея). Всі ми тоді були дуже голодними і худющими.

В ті голодні і безнадійні дні сидів я якось одного дня, в хаті на нашій широкій лаві, журився, думав про їжу і спостерігав. В хаті було холодно і тускло. Біля дверей в залу стояла мама. В хаті по долівці, яка тоненько була притрушена вже перетертою соломою, лазив мій братик Віталій і своїми маленькими ручками щось шукав. Якщо знаходив, чи то дрібненьку грудочку чи то колінце з соломинки, брав в ротик і, скуштувавши, випльовував.

Так і не знайшовши нічого їстивного, зупинився, а потім, піднявши маленьку голівку вверх і повернувши її до мами, став слізно і благально просити: “Мамо, хочу буби! Мамо дай буби! Мамо дай буби!”. Тоді мама взяла його на руки, пригорнула до себе і ми всі гірко заплакали.

І знову мама ходили до рідні, до ближніх і далеких родичів з надією, що хтось дасть. І потрошки, в більшості з рідні, відриваючи від себе, допомагали.

І на сьогодні, я їм всім дуже, дуже завдячую, давно покійним уже: моїм бабусям Палажці та Явдосі, двоюрідним маминим сестрам − Прісці та Явдосі і багатьом іншим! Але то була незначна допомога. Ми голодали. Мама стала опухать, а я отупівший і безсилий, ходив по садку (в вишнику шукав глей) чухрав з дерев бруньки, куштував та їв їх.

І найбільше мені сподобалися і прийшлися до смаку бруньки Берестка. Тоді вони для мене найсмачнішими, особливо в період набухання. Але про бересток я ще буду описувати окремо. А тому, не зупиняючись, перейду до розповіді про подальші події того часу.

В квітні місяці 1933 року в селі відкрили колгоспні дитячі ясла. Ще напередодні, перед тим як вести мене і Віталія в дитячі ясла мама стала нас старанно підготовляти. Підготовляли в той день до яслів і наші близькі сусіди Сілівашки свого Колю, а мого ровесника і товариша. Ще дньом, мама ножницями попідстригала нас. Потім загріла в печі великий горщик води і в дерев’яних ночвах викупала. Переділа в чисту білизну. Роблячи всі ці процедури мама весь час розказувала, що нам в садику буде дуже добре, що там даватимуть добру їжу і багато, даватимуть їсти хліб, що там буде багато всяких цяцьок (іграшок) і т.д. Слухаючи мамині розповіді, я те і робив, що раз за разом ковтав слинку і хотілось мені, щоб той завтрашній день прийшов до нас прямо сьогодні, прямо цієї ж хвилини (миті).

Тієї ночі я декілька разів пробуджувався і однією з перших моїх думок була думка про хліб, який дадуть завтра в садику. Потім я згадував північний Кавказ, той радгосп, в якому ми жили, дитсадок, в який ми ходили з Віталіком. А потім пригадував, як нам там в дитсадку було добре; що ми завжди були наїжені і що каша була з маслом, а хліба було їж скільки хочеш…
Пригадував виховательку, яка догонила, ловила і знову повертала мене в
той дитсадок, з якого я так старався втекти. Як я від неї відбивався палицею,кусав
її і яка вона тоді була для мене вредною, злою та поганою.
Обдумуючи це все серед ночі, майже в порожній і холодній хаті, будучи
голодним, я дуже картав себе за свої вчинки. І тоді для мене той садик і та
вихователька вже були дуже і дуже хорошими та красивими.
І не знаходив я виправдання своїм поганим вчинкам. Не міг дати пояснення,
чому я тікав з садика?! Чому я був такий вредний?!
Відповідь напрошувалася одна − БО БУВ ДУРНЕМ!
Далі я пригадував, як хворіли тато і Віталій малярією, як вона їх трусила, як
їх кусали клопи. І як казав тоді тато, що клопи − це паразити, які розносять
малярію і всі хвороби по людях. І тоді я вже вирішував, що в усьому винні бридкі
і кусючі клопи…бо щоб не було клопів, то ми б не поверталися в це проклятуще
село − Водяно.
І були б жили і досі там, на північному Кавказі, де так багато хліба і молока
та каші. Але це все було! А що тепер?
На другий день сусідка свого Колю і мене повела, а Віталія понесла в дитячі
ясла. Дитячі ясла були в селі на відстані від нашої хати до 0.6 км.
В садик нас прийняли. Мене і Колю записали в старшу групу, Віталія в
групу до малих. На сніданок дали їсти ріденького кулешику та по тоненькій
скибочці хлібця. Все це я з’їв з великим апетитом і задоволенням. Повністю
наїстися не наївся, ще їв би і їв, але відчув якесь полегшення і якусь ніби душевну
радість.
І так, ми стали ходити в садик кожний день. Мама з дуже опухлими ногами
вже не мала сили, щоб вести нас чи носити Віталія в садик і з садика. Тому
Віталія носила і забирала з садика сусідка Ївга Сіліващиха або ж хтось із її
старших дочок. За ці услуги мама віддавала щось із нашої одежі (сусідам
Сілівашкам).
Садик розміщався в куркульській хаті, в якій кухня була відокремлена від
великої, як на той час, зали, в якій знаходилися діти. Всі менші дітки, що вже
добре вміли лазити навкарачки та вміли добре ходити (від 1.5 до 4х років) були в
хаті під однією стороною, там був піл та стояли різні дитячі кроваті. З другої
сторони, де була старша група, було багато лавок і довгих столиків, за якими нас
садовили і давали їсти. Нас, старших дітей, няньки бувало забирали, садовили на
лави і щось або ж розказували, або ж читали казки. А потім ми вже розходилися,
розбігалися і маленькими групками гуляли, хто в чого вмів і хто що придумував.
Наприклад, гуртик дітей, в якому і я був, часто було перемелювали скло на
борошно. Робилося це дуже просто. Ми збирали бите скло і різні склянки і
ворітьми чи хвірткою, де вони навішені до стовпа, дрібнили те скло і воно
сипалося вже подрібнене на землю, як борошно в млині. В погожі дні, було
зрідка, групою до 10-12 хлопчиків ходили до тієї хати, де випікали хліб для
колгоспних потреб (пекарню). Там нам ніхто нічого не давав, але ми ходили по
дорозі біля тієї хати, ходили навколо хати і вдихали та нюхали найсолодший,
найприємніший, найкрасивіший, як казалося тоді мені, духмяний запах
свіжоспеченого хліба. В тихі, безвітряні дні той хлібний запах витав навколо нас і
над нами і ми, насолоджуючись тими благодійними ароматами, вдихали його на
повні груди, відчуваючи при цьому велике задоволення.
Вже значно пізніше, будучи вже дорослим, я усвідомив, що хліб, це від
Господа Бога і він є святим і Божим дарунком для людини. І що слово ХЛІБ
завжди потрібно писати печатними великими літерами.
Весна 1933р. була пізньою, затяжною і холодною. Місяці − травень, червень
були дощовими, майже кожний день, якщо не з ранку, то з півдня дощило. Дощі
йшли вночі і дивом, а ні то бризкало, або ж мигичило, як восени. Небо в більшості
було затягнене темними, дощовими хмарами, а при проясненнях по ньому ніби
перекочувалися, копичился велетенські чорні, купчасті не вивершені копиці сіна.
(Дуже рідко в небі пливли пір’ясто-білясті і тоненькі хмаринки).
При проясненнях, сонце ніби виривалося з товщі хмар і, освітивши все
навколо, обігрівши своїм теплом і ласкавим промінням землю та все те, що на ній,
через короткий проміжок часу знову ховалося, ніби провалюючись десь туди, в
чорне і безмежне провалля Всесвіту.
Травневі дні були тоді для мене занадто довгими і небо, як казалося, так і
залишиться назавжди затягненим чорними хмарами, ніби чорним покривалом.
Вже більше місяця, як ми ходимо з Віталіком в ясла. Там нам кожний день
2а рази давали їсти, кормили. Але відчуття голоду не покидало мене ні разу, ні на
хвилину. Тому я завжди перед тим як іти в ясла наривав повні кишені берестового
листя і по дорозі в ясла їв його.
Їв я листя з берестка, як кролик, як шовкопряд їсть листя шовковиці, але
відчутної прибавки сили не відчував, а потяг до їжі не залишав мене ні на
хвилинку. І ото було, що по дорозі в ясла ішли і мої товариші по садику.
Побачивши, що я їм і смакую листям і що в мене його повно в кишенях,
клянчили − “Дай і нам листочків”. І я давав. Наприклад, Іщенку Толі Йос. 2а
листочки, а Іщенку Івану Іллар. Давав лише 1н листочок. По приході в ясла давав
по декілька листочків ще декому із своєї компанії. Будучи вже пізніше моїми
шкільними товаришами, Толя і Іван завжди нагадували про ті листочки і казали,
що я був тоді “скупим і жадним”. А насправді, один листочок я давав Іванові
лише тому, що він був сином голови сільської ради Іщенка Ілларіона (Варівона)
Денисовича. А в них тоді було все − і хліб і до хліба. Трошки було щось і в
Іщенко Йосипа Ден. (теж Бадьорка), бо Варівон був його рідним братом і
допомагав їх сім’ї вижити.
Описуючи всі ці неоспоримі факти та про Бересткові листочки з усіма
дрібницями, я маю на меті привернути вашу увагу на ту дійсність, яка мене
оточувала і (неоспормо) правдиво засвідчує, що кормили нас, дітей, в яслах
погано і що страви були малокалорійними.
В усякому разі ясла були як для нас з Віталієм, так і для багатьох, зморених
голодом, сільських дітей, тим пристанищем, де нам давали їсти.
Одного травневого дня, коли я був дома, прийшла до нас мамина знайома
жіночка і сказала, що проти Великої греблі на бугорочку лежить і помирає брат
Андрій (мій дядько), і що йому потрібно допомогти дійти додому. мама відповіла,
як я допоможу, коли я вся опухла і ледве переходжу через хату.
А коли через 2і чи 3и години надворі прояснилося, послала мене, щоб я
пішов туди до греблі і подивився чи ще лежить там д. Андрій, а якщо є, то
спитати, що в нього болить.
Давши мені таку вказівку, мама довго вкушала мені, що в нашому селі є такі
люди, що в нашому селі є такі люди, що їдять, і особливо ловлять і їдять хлопчик.
Щоб я коли йтиму, то ще до зустрічі з іншою людиною далеко обминав її, або ж
повертався додому. І я пішов.
І як сьогодні бачу ту широку (ніби вигін) дорогу, що проходила біля церкви.
Вся вона була заросша в основному лободою і іншими бур’янами. По-середині
цих бур’янів, місцями чорніла проїздна її частина, шириною на одну підводу. По
тій болотяній доріжці, як я тоді здогадався, возили покійників на кладовище
(цвинтар).
На тій стороні цієї широкої, ніби майдан, вулиці височіла ц всій своїй красі
наша церква, а з цієї сторони біля моїх ніг тягнулася попід хатами і тинками чуть
замітна, серед бур’янів, стежечка − така собі протолочена в бур’янах. Хати були
покриті соломою, стояли зажуреними і з зачиненими дверима. Подвір’я біля хатів
були теж заросші бур’янами. Нігде не видно було собак, голосного співу півнів,
веселого сокотання курочок. В селі стояла мертва тиша!
І пішов я тією стежиною, де місцями лобода була вища за мене, почуваючи
себе ніби в лісі, то знову ніби виринав з тих бур’янів і роздивлявся навколо себе,
боячись побачити якусь зустрічну людину.
На повороті цієї стежини і дороги на Вел. Греблю десь на відстані 40м. на
протилежній стороні лежало на косогорчику, віддаленими одна від другої, дві
невеличкі людини. В одній з них я впізнав свого дядька Андрія.
Тільки намірився підійти до нього, як з протилежної сторони від д. Андрія
показався і йшов дуже повільно, дибаючи, високий, одягнений в чорну одежу
якийсь чоловік.
Ішов він дуже повільно. Зупинявся, довго стояв і знову йшов. І ото, коли
відстань між нами трохи скоротилася, мені чого то зробилося лячно і, відчувши
якийсь страх, я розвернувся і пішов додому, часто оглядаючись на того чоловіка в
чорному, худого та високого, і казалося мені, що це один із тих, що їдять таких
хлопчиків як я. через декілька днів 3и по тому, з голоду помер дядько Андрій, а
згодом померла з голоду і бабуся Палажка (в свої 54 роки). В ті ж дні приїжджає в
село дядько Володька, щось дав нам із продуктів і забрав тьотю Катю із села, якій
було тоді 13ть років.
Смерть Віталія.
Настали дні 3ої декади травня. Надворі і в повітрі посвітлішало і
потеплішало, та не потеплішало у мене на душі. Ми − мама, я, Віталій ще жили,
ще були живими і як могли терпіли і ніби вчепившись за життя руками, з усієї
сили трималися за нього, щоб воно не втекло, не покинуло нас. Я і Віталій так
само ходили в ясла, але Віталій почував себе дуже погано. Був кволим і безсилим.
Його дитячий організм, дитячий жолудочок виснажений голодом ще раніш, до
дитсадка, так і не окреп, не зміцнів. Віталій почував себе дуже погано, був кволим
і безсилим. Коли ніхто не допомагав занести чи забрати його з ясел, то тоді
доводилося мені брати його за руку і вести. Йти йому було важко, швидко
стомлювався і те й робив що зупинявся, стояв або сідав відпочивать. Тому ми
ішли з дому чи додому дуже довго і важко.
В кінці травня чи на початку червня нас відчисляють з яслів по тій причині,
як сказали мені няньки: «Що ніхто з нашої сім’ї не ходить в колгосп на роботу». і
мене з Віталіком відправили з ясел і ніби на прощання дали нам по дві тонесенькі
скибочки хліба. Спасибі їм! Я знаю вони вже не мали на це права. І
пішли з садика плачучи. Пройшовши половину дороги додому, біля Білоусів
Віталій обезсилів і ліг на землю. Я намагався його підвести, прохав, тупцював
біля нього, але це не допомагало. На той час ішли тією дорогою дві молоду ваті
жінки. Одна з них (як потім стало мені відомо) була дружина г-ви с/ради Варівона
і мамина кума Лукія. Розпитавшись мене в чому справа, вона взяла Віталія на
руки і занесла до самої нашої доми, в хату. Потім з мамою про щось довгенько
говорили. На другий день вона принесла нам вузлик борошна кілограмів зо три. В
ясла ми більше вже не ходили. Знесилений Віталій всі останні дні свого життя
лежав на печі. Від їжі відмовлявся і нічого вже йому не хотілося.
В якийсь із цих днів мама дуже зарані, ще вночі пішла по житні колоски
(куди не знаю) і принесла їх рано в вузлику з відро, які були молочної зрілості.
Натопивши добре піч ще зранку, розстелила ті колоски по печі і прикрила їх
ряденцем.
На ніч положила мене і Віталія на тому ряденці і колосках спати. Сама
лягла на лежанці.
З півгодини я з Віталієм лежали на тих колосках, на печі, тихо, мовчали, а
потім він став те й робити, що повертатися з одного боку на другий. При цьому
колоски дуже шелестіли, шурхотіли. Почувши те шелестіння і шурхіт, мама стала
нам гукати: “Діти не теребіть колосків, бо завтра не буде з чого зварити куліш.” Я
відповів − “Ми не теребимо, це чогось Віталій товчеться”. Вдосвіта,
прокинувшись я відчув холодне Віталікове тіло. Покликав маму і сказав, − “мамо
чогось Віталій холодний”. Мама уже мертвого Віталія взяла з печі і поклавши на
лежанку, пішла з хати до своєї двоюрідної сестри (тьоті Пріськи). Повернулися
додому уже вдвох. Роздівши Віталія, голеньким положили на столі. Мама сиділа
біля столу на стільці і плакала. Тьотя Пріська взявши в руки тряпочку і вмочуючи
її в воду обливала тіло Віталія.
Я ж сидів на нашій широкій лаві, біля вікна, не плакав, а лише дивився і за
всим спостерігаючи думав.
А Віталій лежав на столі, як мумія. Уже мало він був подібний на того, не
так давно, ще живого Віталія. Це лежав скелетик обтягнутий тоненькою шкірою.
Кожна кісточка, суглобик, виділялися на його скеле тику окремо, а там де мав
бути животик, була ямка біля якої гостро випиналися реберця, які ніби ось-ось
прорвуть тонесеньку шкіру. Тьотя Пріська, обливаючи Віталія, плакала і
примовляючи та щось приказуючи ввесь час при цьому зверталася до Господа
Бога з різними проханнями, хрестилася.
Я ж сидів на лаві, думав і дивився то на скелетик Віталія, то на висушені
колоски, які лежали скраю на печі невеликою кучкою. Дивився на ту кучку
колосків і думав, − “Чому іменно цієї ночі умер Віталій?”. Це ж щоб він був не
вмер цієї ночі, то ото вже були б на теребили з колосків зернят жита і мама
зварила б уже густий кулешик, який би ми, оце вже, в 3х, їли б ось тут, на цій лаві,
той кулешик. І було б нам добре і тоді не плакала б ні мама, ні тьотя Пріська.
І знову дивився на Віталія, на його маленьку голівку, на його лобик і носик,
які були такими рідними для мене. А потім дивився на його маленький розкритий
ротик. Дивлячись на той маленький ротик, мені казалося, що він в останню
хвилину свого життя, при останніх ударах свого серця, ще ніби хотів крикнути чи
то промовити: “Люди, будьте людьми!”. Крикнути так, щоб його почули в селі всі
нелюди і запроданці! Щоб почули в Києві, почули в Москві і на всіх просторах та
по всіх закутках такої великої і такої оспіваної нашої неосяжної країни рад, яку
ми називаємо своєю Батьківщиною та іменуємо Союзом Радянських
Соціалістичних Республік. Такої багатої країни (держави) на родючі землі з її
річками, озерами, морями та лісами з її багатими корисними копалинами і з всим
тим, що дана Господом Богом і створено природою для Людини, для її щасливого
життя!
Тьотя Пріська, одівши на Віталія білу сорочечку, і завернувши тільце в
ряденце, і взявши його, виносячи покійничка з хати, все приказувала: “Безневинна
наша дитиночко, яка ж ти легенька. Мученичку наший! Чим же ти завинив перед
людьми?! Чим же ти завинив перед Господом Богом?!”
На подвір’ї недалечко від нашої криниці під кущиком жасміну, вже була
викопана невеличка ямка, на дно якої положили покійничка. Засипали його
землею, зверху насипали горбик. Такими були похорони 3х річного Віталія.
До кінця своїх днів життя, мама все ходила до Віталієвої могилки,
впорядковувала її, садовила і вирощувала на ній квіти.
Завжди плакала біля тієї могилки та все промовляла: “Мій любий синочку,
моя дитинко! Не вберегла я тебе, не доглянула…!”
Через декілька років, після смерті мами, я хотів перепоховати останки
Віталія. Зробив домовинку, покрасив її, але останків відшукати в землі так і не
зміг. Чи то вже в землі все зотліло, чи то я не зумів їх відшукати?
Вже давно померла, пішла з життя моя мама, обвалилася та криниця, усох
той кущик жасміну, розрівняли ту могилку. І росте уже там, на тому клаптику
подвір’я, росте і зеленіє літньої пори шпориш і ніби ковриком покриває ту
місцину, той невеличкий клаптик землі де найшов свій притулок і спокій мій
рідний братик Віталій.
Людоїдство в нашому селі.
Ще ніколи не виникало в мене бажання вести на цю страшну тему розмову,
а тим паче писати про той період людоїдства, який дійсно був в нашому селі в
1932-33 роках. В селі Водяно Шполянського р-ну.
Як я вважаю, в нашому Українському та Російському лексиконі, тобто в тих
словах якими ми спілкуємося між собою, немає жахливіших слів, як слова −
людоїд і людоїдство. Людоїдство, це є найжахливіше явище в любому суспільстві
з його моральної сторони!
І нехай читач пробачить мені, якщо я, з цього приводу висловлю свою
думку, допустившись при цьому якоїсь хибної логіки, чи неточностей в наведених
фактах.
Всі ми, в більшості, добре розуміємо значення цих 2х жахливих слів, але…
їх зміст, сама суть, яка вкладена в ці слова не проникає глибоко в наші серця, в
наші душі і ніби пролітає мимо нас. А чому саме мимо? − А тому, що в кожного із
нас дуже багато різних невирішених проблем, дуже багато різних справ і в наших
головах повно всіляких інших турбот.
З історичних джерел нам відомо, що на окремих континентах нашої планети
в далекому минулому існували невеликі племена людожерів. Де люди із племені
людожерів поїдали людей не із свого племені, а з іншого, чужого для них, яких
вважали своїми ворогами і цілком пригодними для їжі. Але то були дикуни в
повному розумінні цього слова. В історії людства є і інші факти людоїдства, але
щоб люди, батьки, їли, поїдали своїх дітей, цього явища до 1933 року історія ще
не знала. А це неоспоримий факт нашої дійсності!
Я безумовно не був очевидцем чи свідком людоїдства в селі в тому
злополучному 33му році, тому що був дитячому віці і мені, скажу по-правді,
прямо пощастило, що мене не з’їли, що мене не зловили, що остався живим. Але
аналізуючи ті обставини, ті умови життя, які я не лише спостерігав, а й пережив,
цілком уявляю стан тих людей з яких поробили людоїдів, довели до людоїдства
наші ж сільські нелюди, запроданці-посіпаки. Спасаючи свою шкуру вони йшли
на всі підлоти. По вказівці зверху, одержавши повне право на протизаконні дії,
вони в своїх інтересах не лише грабили селянські сім’ї, а й знущалися над ними. А
тому, я, зі своєї сторони, не оправдуючи людоїдів, передав би всіх нелюдів −
посіпак запроданці, і як казала бабуся Явдоха − душогубів і атеїстів та
антихристів на всенародний осуд і призріння.
А їх була тоді в селі чимала зграя! Зграя добре вгодованих, здорових як
кати, псів, які так любили дарівщину, любили добряче випити і поїсти.
Державний правитель того часу, товариш Сталін зі своїми сатрапами,
безграмотно, керуючись утопічним вченням К. Маркса – Леніна про побудову
нового, безкласового суспільства, яке передбачало поступовий перехід від
соціалістичної системи до комунізму, вирішили, як це засвідчують факти, пройти
цей шлях перебудови ускореними темпами і як найшвидше.
Для здійснення цієї утопічної мети державні діячі на чолі з товаришем
Сталіним ішли на всякі авантюри використовуючи при цьому всі ричаги своєї
неограниченої влади.
Ленінська ідеологія з її гаслами − «Пролетарі всіх країн − Єднайтеся!», «Вся
влада − радам!», «Один за всіх і всі за одного!». Ленінське бачення «Всемирової
революції» крепко засіли в безграмотних, майже порожніх головах (що
підтверджується архівними документами) тодішніх державних правителів.
Перед ними після смерті Леніна залишилася ціла низка ще невирішених
проблем державної ваги − це насамперед індустріалізація країни і т.д. а
найголовнішою, найважливішою проблемою, сказав би я, вирішальним питанням
того часу стояло питання про зміну свідомості людей, народних мас.
Потрібно було різко, на 180º, змінити, повернути свідомість власника, з
якою народжується людина, на свідомість людини, в якої не було б особистих
інтересів до будь-якої особистої власності, а навпаки була велика зацікавленість,
велике тяжіння до загальної, колективної державної власності і державних
інтересів.
Так ото, наряду з індустріалізацією (країни) в промисловості державні мужі
взяли курс в 1929-30 роках від одноосібного ладу в сільському господарстві, до
створення колективних господарств, колгоспів, де вже селяни працювали б
колективно, а їх зацікавленість до праці була б загальною і результати праці були
б постійно під державним контрольом.
Але ці всі відхилення від теми я написав між іншим.
По цих всіх питаннях є дуже багато наукових праць та інших публікацій в
пресі. Так, що читайте.
А тепер дальше по темі:
Для прискорення організації колгоспів, як ми ще називаємо суцільної
колективізації, так званим активістам села надавалися неограничені права. В цей
актив, в основному, входили сільські голодранці, які не хотіли працювати біля
землі, бо були ледарями, або ж люди які мали інші вади: тунеядці, п’яниці, злодії,
махлери та недоумки.
І ото рішенням такого «активу» на їх розсуд приймаються рішення, вони
вирішували долю тієї чи іншої сім’ї.
На їх розсуд чіплялися ярлики КУРКУЛЯ − 1ої чи 2ої чи 3ої категорії.
Ярлик 1ої категорії чіплявся більш заможним сім’ям, висиляли з села на
Колиму або ж Сибір.
До 2ої категорії куркулів відносили менш заможні сім’ї, але в більшості
таких що не поохочували вступати в колгосп. В цю 2гу категорію попав і мій
дідусь Степан Петрович Снігур (Вікна в його хаті, під соломою, були на 4и
шибочки).
В 3тю категорію зараховувалися всі ті, що категорично відмовлялися від
вступу в колгосп. Це по-суті були бідняки, а з їх багатства, хіба що, була куча
дітей. В цю компанію попав і мій дідусь Архип (по матері), та дідусь мої дружини
Тані, Діденко Григорій (Грицик), якого як злісного противника колгоспів
запроторили в тюрму, де він і помер. Судьбу діда Діденка Григорія розділило ще
декілька чоловіків із нашого села.
Так званий актив діяв на повну силу своїх талантів і здібностей.
А їх активістів була тоді в селі чимала зграя. Зграя, добре вгодованих,
здорових як кати, псів, які так любили дарівщину, любили добряче випити і
поїсти.
Наприклад, мій кум Василь Кирилович Діденко згадуючи про ті голодні
роки, якому було в 30-х роках 7м років, розповідав: Після того як їх сім’ю
розкуркулили і вигнали з хати, батько виїхав з села в Донецьку обл. де
влаштувався на роботу. їх мати з 2ма дітьми знайшла притулок; їх приютила в
своїй хаті тітка, в якої теж були малі діти. “Тож ми, всі гуртом жили, не маючи
вдосталь ні хліба, ні до хліба.” Якось дня, восени, як розповідаючи пригадував
кум, в хату зайшло декілька активістів на чолі з головою с/ради Іщенком
Ілларіоном Денисовичем (Варівоном). Всі вони були чоловіки з нашого села:
Булюбаха Дорош, Барабаш Карп, Паровенко Михайло (Мишка), Мамуня Микола
Йосипович. Попередньо перешукавши все в дворі, вони розпочали робити обшук
у хаті.
Все переглянувши, в т.ч. заглянувши в піч і підпіччя, один із них Булюбаха
Дорош, порозпихавши нас малих на лежанці, на якій ми сиділи і грілися, поліз на
піч. На печі він знайшов два клумачки. В одному з них була фрукто-сушня, в
другому − змішано було зерно проса, гречки, жита. Скидаючи ті клумачки з печі
він радісно вигукує: “Є! Знайшов!” Г-ва сільської ради Варівон сидів на лаві і
посміхався. Мати Ганька слізно просила їх щось залишити для дітей. Просила,
умоляла, казала, що в нас нічого вже неосталося, що наближається зима і т. далі.
Варівон Іщенко слухав, дивився, а потім сказав ─ “Ви тільки подивіться
товариші, які на ній гарні хромові чоботи.” Посадовивши матір на землю, та міцно
притримавши її, товариші зтягнули з неї чоботи. Забравши клумачки і чоботи з
собою всі вони виходили з хати задоволеними і усміхненими.
Як я вже раніше писав, так зняли, серед білого дня, на вулиці, товаришіактивісти з мого дідуся Архипа новеньку бекешу, яка була найціннішою з усього
його одягу.
Так було і в грудні місяці, перед самим Новим 1934 роком, коли мою маму
випхали з її власної хати на вулицю, на сніг. Ті ж, так звані товариші на чолі з
головою с/ради Люлькою під формуліровку «за несплату податків» не лише
вигнали її з хати, а й забрали (відібрали) в мами її власну, ручну швейну машинку
і двері забили дошками. Звідтоді швейна машинка стала власністю Люльки Т.,
якою він зрідка користувався до свого скону.
І вже геть виходить за всякі рамки людяності, коли зріла людина, яка
вважаючи себе товаришем, відбирає в напівголодних дітей з рук останній кусочок
хліба, останню їх надію на життя (ті клумачки).
Світ би не бачив більше таких товаришів! Щоб ні в одній країні, ні в одній
суспільній формації такі товариші більше не народжувалися!
А наші сьогоднішні діти і онуки лише читали і знали все з казок та різних
інших літературних творів про тих товаришів-грабіжників! Товаришів-атеїстів,
які продали свої душі дияволу.
Знали все про тих, яких моя покійна бабуся Явдоха завжди були більш
конкретно і прямо називала нелюдами, душогубами, Анцихристами! − Додаючи
при цьому, що всі вони запроданці, які запродали свої душі і совість дияволу!
А я в 1992 році написав:
Антихристи! Душогуби!
Варвари прокляті!
Де взялися?! – Хто ваш батько?!
Чи була в вас мати?!
Якщо була, то навіщо
На світ породила?!
Чому вона не вдавила?!
Чому не втопила?!
Да, дійсно, що антихристи!
Вони відокремили себе від Бога, від Церкви (Божих Храмів) і 70 років
паплюжили, як тільки могли Православну віру, Господа Бога та Його заповіді,
яких людина повинна дотримуватися протягом всього свого життя.
3 червня 1966 року вони спалили нашу найкрасивішу церкву. До революції
вона була в списках архітектурно красивих Божих Храмів України. Її фотознімок
був експонатом в центральному музеї м. Києва. До цього додаю копію свого листа
в Мін. Збройних сил СРСР від 16.04.1966 року.
Копія листа додається

1. Місце запису: село Постольне Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Глиненко Л.М.;
4. Респондент: Ілляшенко Анастасія Григорівна, 1927 р.н., народилась в селі Постольне Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Постольне Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 Чи пам’ятаєте Ви голодомор 1932-33 рр.?

А як же, пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала влада, бо врожай вродив.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Забирали активисты.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Може, я цього не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документи не давали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

А як же висилали, з хатов вигоняли.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні, без зброї оні руками шукали.

Як люди боролися?

Лаялись, плакали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Прикопывали в землю и не все забирали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не помню.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Вони ходили бригадами.

Де можна було заховати продукти харчування?

В земле только прикопать.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали пайки.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Ми були бедни, у нас брали їжу, а у багатих брали все.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли ще тоді.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Активісти.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Конечно не хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Принуждали.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Ніде не заховаєшь, забірали.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

В любе время.

Скільки разів приходили до хати?

Як знали що є що брати і ходили поки не заберуть.

Коли почали люди помирати з голоду?

Помирали в 1933 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Кому вони були нужни. Нікому.

Хто не голодував у селі і чому?

Всі голодували.

Хто зумів вижити?

У кого була возможность.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да, ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Не було.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ми не вживали.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Не вживали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Горобців.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Не можна було.

Чи був голод у містах?

Обов’язково був голод.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Богато, семьями вимирали.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, не помню такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Своїх на кладбище, а чужих, где є ямка там і загребали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На території кладбища разривняли и построіли клуб в Сухіновке.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Обов’язково.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Да, поминають.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Ні.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Обов’язково.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Сталин и влада та винки (винні – припущення оцифровувача).

1. Місце запису: село Миколаївка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 25 липня 2005 рік;
3. Хто передав: Глиненко Л.М.;
4. Респондент: Іванченко Григорій Микитович, 1923 р.н., народився в селі Миколаївка Сумського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Миколаївка Сумського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-33 рр.?

Конешно, прекрасно пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожаю не було. Урожай був – забирали.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Усе забірали, од хліба до пшона.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Оцього вже я не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів ніхто в них не питав, наші сільські і забирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не знаю.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Може в кого і була, але не на виду.

Як люди боролися?

А що люди зроблять: плакали, кричали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Може хто і приховував, находили і забирали все на світі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Актівісти, комсомольці.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По 2 по 3 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де хто міг, і в печі і на печі, те, що можна закопать закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Варили бурду якусь за 100 гр хліба, як виконав норму то дадуть, а як не виконав, то так і залишишся.

Збирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Ні, тільки продукти харчування.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Як украв могли судить.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Активісти, об’їзчики, сторожа.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів, хто не хотів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, заберуть коня і все, де дінешся.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Як не ховай заберуть, а хто вів добровільно.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Поки все заберуть.

Коли почали люди помирати з голоду?

В 1933 році навесні.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не пам’ятаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Активісти, а так усі голодували.

Хто зумів вижити?

Хто працював.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Такого не знаю.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг так і виживав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали чим могли. А як.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Все шо можна їсти. Лобода, кропива.

З яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

Липа.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Такого не вживали.

Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

Якщо було за що.

Чи був голод у містах?

Оцього я не скажу.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Були такі пункти прийому золота, там платили за це продуктами.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Нема. І не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, такого не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На городі у кого. Були також бригади, які вечером забирали якщо хто валявся.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Давали їсти.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Таких місць немає, на кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Хто їх поминає, рідніх таких уже немає.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади про голод ніхто не згадував, а зараз не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, а яких патріархат, мабуть, київський.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлих від голоду?

Такого немає, пам’ятників тоді не ставили, і хрестів також.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Шо про це розповідать, треба розповідати про хароше. А це краще не споминать.

Кого Ви вважали винним у загибелі багатьох людей?

Тодішню власть, така політіка була.