- Місце запису: село Дунаєць, Глухівського району, Сумської області;
- Дата запису: 25 січня 2007 року;
- Хто записав: учень 10-А класу Нейрасовий Сергій;
- Респондент: Довгопалова Антоніна Іванівна, 1936 року народження.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала за адресою: село Дунаєць, Глухівський район, Сумська область.
Про важкі 30-ті у моїй дитячій пам’яті залишилось небагато. Але спогади оживають, коли згадую розмови з матір’ю Старченко Мотроною Іванівною, зі старшою на 10 років сестрою Катериною, тітками, сусідами. Перш, ніж говорити про голод, треба згадати, що відбувалося у 20-х роках. У нашій хаті жила велика роботяща родина. Аж вісімнадцять чоловік; мій батько та два його брати із сім’ями, дві незаміжні сестри, їхня мати Василина, дід Яків, баба Уляна. Всіма хатніми справами та по господарству заправляла моя баба Василина. Зароблені гроші вона забирала до останньої копійки і ховала у пояс. Навіщо? Щоб купити землю (А землі вона придбала багато. І сім десятин (приблизно 10га) орної і ділянка лісу свого була). Тож коли у 1931 році старший син Іван (мій батько відвів до колгоспу овечок і землю, баба Василина там пламала і причитала, що почала сліпнути). Вступ до колгоспу врятував родину від багатьох бід і, найперше від розкуркулення сусіда, Довгопалого Павла Васильовича, розкуркулили забравши коня, корову, курей, овець. А його з дружиною і шістьма дітьми вигнали з хати. Хату повернули лише тоді, коли він написав заяву про вступ до колгоспу. Розкуркулили і батькову сестру Марину, яка вийшла заміж у с. Полоняки, сім’я тітки Марини не бідувала. Вони мали землю, двох коней, великий сад, забрали все з хати вигнали. Дядька заарештували. Куди подівся чоловік – ні тітка, ні її діти так і ніколи і не дізнались це було весною 1932 року. Племінників і хлопчика і дівчинку забрали до себе мій батько, а сестру побоявся приютити, бо і кому могло дістатись. Марина викопала у лісі Довжик землянику, розкочувала ділянку землі і засіяла її просом. Наступний рік видався надзвичайно важким. І не лише для тітки Марини. Чому почався голод, ніхто не міг зрозуміти урожай був непоганий, але зерна ні в людських коморах, ні в колгоспній не було. Випадків голодної смерті ц Дунайці не було. Та з харчами було дуже сутужно. Виживали хто як міг. Взимку 1932-33 року закінчились запаси картоплі, буряка. Про хліб і не згадували. На полі під снігом видобували з мерзлої землі гнилу картоплю. Терли її, промивали отримуючи сірий аж чорний, крохмаль. Добавляли товчене в ступі насіння лободи, розмішували з водою і пили ладки. Баба Уляна разів зо два ходила у гості до брата у с. Богданове і приносила звідти частинець-глечики з горохом. Чому не у вузлику? Тому, що було б видно, що несе. Могли і бабу пограбувати, її брата покарати за те, що приховав горох. Єдиним спасінням для сім’ї стала корова, ще з осені заготовили для неї харч і позжинали бур’ян на межах, зібрали картоплиння, гичку бур’янів. Але до весни запасів не вистачило. Тоді батько почав висмикувати стріху на сараї. Висмикану солому рубає, замарюває гарючою водою і так догодував корову до весни. А на благовіщення (7 квітня) худобу вигнали на пашу. Молодої трави ще не було. Корова об’їдала тонкі гілочки на деревах, суху торішню траву. Глечик молока, який щотижня носили у Довжик тітці Марині і для неї був порятунок, бо від голоду у неї почали пухнути ноги і живіт. В інших селах з харчами мабуть, було ще гірше. Бо через Дунаець жили потоком чужі люди. На картоплю чи інший харч міняли хустки, відрізи тканини, хромові чоботи. Моя хрещена Варка Божиха, не пам’ятає вже за що, виміняла мережане простирадло. Прихід весни давав надію. З молодої кропиви, яглиці та бруньок дерев мати варила борщ, з листочків лободи і жовтих олуцьок. кришила салат. Дуже смачними були ошпарені окропом і приправлені молоком квіти жовтої акації. Чому не просили допомогти, не скаржились? А до кого було звертатись. Та й боялись люди. От у червні 1933 р. під час сінокосу у Силчиному яру коли косарі сіли відпочивати і пообідати, чоловік батькової двоюрідної сестри Знобій Денис і по вуличному –Денисок, діставиши з торби лише чорні коржі промовив: “Ех, не за таку власть я воював у гражданську”. Вночі Дениска забрали з хати незнайомі люди, які приїхали на машині. Хто доніс на сільського активіста і куди він подівся, так і не дізнались ні дружина, ні односельці. Важко було і страшно. Коли покійні вже, мати і сестра згадували той рік, то батько, який пройшов фінську і Вітчизняну війну, і охоче розповідав про бої, сиручував товстежну цигарку і мовчки пішов з хати. Повірте, нема нічого смачнішого, як чиста вода, дрібка солі і шматочок хліба.