- Місце запису: село Жовтневе, Попільнянський район, Житомирська область;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Євченко Кас’ян, 1926 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Жовтневе, Попільнянського району, Житомирської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Коли я пішов до школи у перший клас, то нас було тільки двоє. Моя сусідка, її звали Антоніна, між іншим на цій самій вулиці живе, нас тільки було двоє. І шо цікаво було, при вході до школи, величезними літерами на червоному тлі «Спасибі Сталіну за щасливе радісне дитинство», це як я зараз пам’ятаю. Ну а в школі, цікаво згадати те, шо нам весь час толкували, шо діти в капіталістичних країнах живуть бідно, голодають, їх там заставляють працювати непосильно, а ми живемо в Радянському Союзі! І ви знаєте, то я був гордий тим, що це я живу в Радянському Союзі. Ше був старший клас, я вже не пам’ятаю, там теж було небагато дітей, но в нашому класі було тільки двоє. Ну, а вже наука знаєте яка була, голодні були.
Батька мого заслали в Сибір в 30-тому році, за те що він не хотів іти в колгосп і ми остались тільки з матір’ю. ну ті так звані “комнезами” ходили по хатах день і ніч з такими желізними піками, вони штурхали в солому, подушки шукали хліба, шукали все, шоб забрать. Підмітали все шо було, шо можна було з’їсти. Але мати зробила таку подвійну стінку на печі з дощок, і туда насипала зерна, і замастила білою глиною. Вони приходять, глянули на піч, а там нічо нема. А мати візьме, дірочку зробить і там склянку зерна того візьме і зварить якусь кашу. І ми таким чином виживали. Ну це, так скажем, що стосується особистого.
Найбільше з того обурює то, що наші деякі діячі політичні хочуть довести, що на Україні не був геноцид. А це був справжній геноцид для знищення українців. Тому що був такий випадок, наш родич якось перебрався у Тульську область, він влаштувався там ковалем в колгоспі. І нам казав, щоб ми приїхали туди, і могли би врятувати себе. І мати на швейну машинку поміняла муки, напекли млинців там і поїхали. І на кордоні з Росією, це хутор Михайлівський, заходить міліція і всіх, в кого немає паспорта, всіх українців виганяють з вагона. Як нас вигнали, ну то ми ще назад вернулись, бо ще були млинці. А в основному там люди залишалися вмирать, бо назад вже в них не було сили заїхать. Трупи валялися там на пероні і кругом.
То це я хочу довести, що це було спеціально зроблено, тому шо не випускали українців закордон щоб виїхали, а шоб вмирали тут, бо то вже ясно було. Ну а відносно того як тут, ми були малі, але тоже шукали шось з’їсти. Там черепах, жаб, а весною я пам’ятаю ліс був дубовий кругляк і там ворони гнізда мастили вже весною. І ми лазили по деревах шукати гнізда, шоб забрать яйця. Але там були маленькі пташенята, то хлопці там же їх і їли. Я правда не їв, я тільки яйця забирав у кишеню, шоби вдома зварить. А деякі навіть їли тих пташенят голих. Рибу ловили, то хлопці зволили то так живу і їли на березі. Ну взагалі це було жахливо.
По селу їздив, його звали Корній, він збирав трупи. І то він в хату заходить кожну, збирає і ото загрузить на воза як дрова людей і везе на кладовище. На кладовищі ніхто ям не копав, тому шо не було кому копать. А так рів був викопаний навколо кладовища, і він звалював їх прям у той рів. Я вже не пам’ятаю, що потім робили, хтось потім вже десь їх закопав. Но при нас ми ходили дивитись, звалює тих людей і знов їде далі шукати, в кожну хату заходить і заглядає. Ну і таке було. А люди лежали на дорогах, попід нами, то це Корній потім забирає, а спочатку заходить в кожну хату, шоб взяти, там на печі може люди давно вже лежить, шоб не зіпсувався. Ну і жахливо було, я навіть не знаю, як це взагалі можна було пережити. Але то вмирали люди як мухи, пухли, мати ще й моя була захворіла тіфом. Лежить мати, не може мені їсти зварить, а малий кричу, шо я їсти хочу. А злодії підкопувалися попід хату, або під сіной підкопаються, через стріху залізуть, шоб обікрасть шось у хаті. Ну така обстановка була жахлива.
Ну а скажіть, може ви пам’ятаєте щоб до голоду, може ви ше маленькі зовсім були, щоб колядники ходили?
Ну звичайно. Ходили колядники з звіздою, то було цікаво. І ми самі ходили колядували малі, і дорослі ходили, і навіть мої батько і мати вони участвували в хорі церковному. І навіть цей хор церковний збиралися і співали такі справжні колядки, а ми такі дешеві, знаєте «Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, але з медом не така, дайте дядьку п’ятака» це ше я таке пам’ятаю. Ну тоді була зовсім інша обстановка. А потім зразу раз, десь за рік, і все забрали. Причому ходили, за ніч приходять по три рази, щоб не давать спать, щоб надоїдать людям. А вдень вони ходять чоловік 5-6, ходять зі списами цими металевими, шукають шоб шось десь забрати.
А ще був такий випадок. Мати підготувала зварить куліш якись, а в печі сохли дрова, так складають наніч. І мати взяла зерно в горщики і заховала за ті дрова. Вони найшли того горщика, забрали в мішок висипали те зерно, горщика розбили. Я заплакав, бо то я ж вже хотів повечерять і не вдалося. То не все згадаю, бо то вже багато часу пройшло, но такі характерні моменти зараз вони перед очима в мене.
А вот скажіть, колядки на 32ий рік, ви планували тоді з товаришами ходити колядувати?
Ну як, шо ж планувать, не було кому ходить, хто був мертвий. Тоді не до колядок було, про ніхто не думав. Тоді ви не почуєте ніякої пісні, ні нічого. Дорослі пухли, діти голодні, які там колядки. Навіть смішно було тоді б ходить колядувати. Хто б ходив і хто б вам шо дав, якби ви колядували.
А вот в якому році після того почали вже знову колядки з’являтися?
Ви знаєте шо, я вам скажу, при Радянській владі, по-перше, це не дозволялось. Вчителі забороняли і якщо хтось ходив колядувать, то в школі і дисципліну ставили негативну і так далі. Так що при Радянській владі то було заоронено. Так, де хтось скажемо хлопчина до рідного дядька і тітки прийде для діла там, поколядує, ну як до своїх. А шоб так ходить відверто по селу, то такого не було, бо не дозволялось.
А церква була в селі?
Була церква, і гарна в селі, і хор був гарний, і все було. Сама краща церква була в нашому селі. Потім з неї зробили клуб, потом прийшли німці ту церкву відкрили знов, але вже без верха. Верхи зняли до війни, і вже був він клуб. А при німцях знов відкрили.
А до голоду чи після голоду вже зняли верхи і дзвони з церкви?
Після голоду. Я точно не можу сказать… Нє, це вже після голоду, бо ми вже були такі, ми вже лазили і бачили, як дзвони скидали, це десь 36ий рік.
А ви чули щось, що розповідали про лірників або кобзарів, які ходили?
Знаєте, у нас ходили кобзарі і бандуристи. Як зараз пам’ятаю прізвище одного Кошуба. Ну і ходили співали кобзарі, но щоб так розповсюджено як на Полтавщині, там це було на високому рівні, у нас було не так. Не місцеві, але ходили так звані гастролери від села до села.
А як ви бачили цього кобзаря, шо про нього казали?
Ну як, він приходить до хати, збираються там сусіди, він грає і співає і все. Там же йому давали, хто гроші. Но в основному кобзар вважався вже агітатор культурний, це не просто старці, шо ходять і просять хліба і все. То тим дають кусок хліба. А то вже такі хлопці, там десь і могорич поставлять, ну бо сказать, культурні агітатори.
Скажіть, а після голоду кобзарі ще ходили?
Ви знаєте, після голоду ходили, но в 37ому році всіх кобзарів на Сибір. Всіх кобзарів, бо це вважалося націоналізм.
А ви чули, може хто говориш зі старших, шо кобзарі співали думу про голод?
Може й співали, но я не можу сказать точно, бо я такого не чув. Но кобзарі вони про все співали, но в основному то історичні моменти, про набіги турків, такий в основному був репертуар.
А про голод можна було говорити?
Ну ви ж знаєте, до якого часу не можна було говорити. А от тепер почали говорити. А раніше не було голоду, це смішно, навіть кажуть це кругом, не тільки на Україні, а й в Росії. В Росії голод був у 21ому році на Поволжі. Но в 33ому не було. Наші хто міг втік туда і виживали.
Після голоду, як думаєте, змінилась народна культура в селі?
Змінилася, дуже змінилася, тому шо інтелігенція у нас фактично вся вимерла. От був Віктор Кузьмович, який керував церковним хором. Вони збирались на свято в якісь хаті і співали пісні не релігійні, а народні пісні. То був Віктор Кузьмович, такий керівник який я зараз пам’ятаю. Він умер з голоду, це такий приклад. В основному інтелігенція майже вся, або її вислали, або вона вмерла з голоду. Так шо все дуже здорово змінилося.
А ваші батьки селяни були?
Так, від діда-прадіда.
І велике хазяйство?
Ну я пам’ятаю, як завжди корова була, пару коней, свиня. Я тільки пам’ятаю забирали корову, забирали все, приїхали. І шо цікаве, корову виводили з подвір’я і корова плакала. Вот знаєте, я вперше в житті побачив. І мати плаче, і вони повели, все забрали, шо було: і плуги, і коней, і реманент, – все забрали. Батька не посадили, вони зразу забирають все і на Сибір відсилали куркулів. Но батька на Сибір не послали, тому шо хата, то вона була половина з неї, а в другій половині жила баба. То то вже була хата не наша, не його, а кусок бабиної хати. Через те його й не вигнали з зати. Але зате потім його посадили, бо в колгосп йти не хотів. Він був би пішов, но мати не хотіла йти в колгосп, бо це знаєте все забрали. І причому шо цікаво, ці корови позабирали, но ше ж тоді колгоспів не було, не було корівників і стайнів. То в кого великий хлів – туда 5 корів поставлять. Аби тільки забирать. А годувати хто буде тих корів? Ну вот до нас привели 5 корів до стайні і хто їх буде годувать? То мати ше тут стояла корова у сусіда, то вона ше свою корову підгодовувала. Доїть не дозволяли, але їй було шкода, то вона підгодовувала свою корову. Ну така була ситуація. Взагалі навіть згадать якось жахливо. Ну але так забули, старалися про це не згадувать, не дозволяли згадувать, бо це вже називалося контрреволюція.
А як ви вважаєте, зараз треба розповідати про це, про голод?
Я думаю треба, тому шо ше ж не всі вірять. Ті є котори нарошно не хочуть в це вірить, а є котори не чули то вони й не вірять. Я буду казать те, а вони скажуть шо ти брешеш і не може такого бути. Треба розказувати, ну а як же
А вот уявіть така ситуація, батьки ваші, коли вам було 5 років чи 4, коли вони приходили з роботи, вони співали?
Нє, не було коли дома співати. То вони збирались хором, оцей гурт і вони співали, а вдома нє. Ну то знаєте, мурличе людина, щось робить і співає, всі так роблять. І я так роблю, як шось вже таке во. Але так шоб співати. Можуть, бо в батька був бас, а в матері альт, то може вони десь вдвох і репетирували. Вони знали весь репертуар церковний, а це ціла служба. І Різдво, і Великдень, і Тройця, і це все вони знали.
Казки вам батьки розповідали?
Та. Ну таке, у селі не так воно. Це хіба баба могла, батьки вони натомляться. Я пам’ятаю потім уже мені мати розказала. Знаєте, як то у селі, сосок же не було, а баба ж мене, мати йшла на роботу то лишала мене на бабу, шоб баба гляділа. То баба візьме ганчірку, пожує хліба, зав’яже його в такий шарик, мені всуне і я смокчу, шоб не плакать. То мені потім сказали, шо то мене баба так годувала, шо баба жувала хліб, я потім їв. От таке воно було, не знаю наскільки цікаве, але таке було життя, іншого ми не знали.
А брати і сестри у вас були?
Ні. Був брат, але він помер рано, бо він упав з печі і вдарився. То я один лишився
А радіо в селі було?
Ні, но ми самі робили, називали в селі детектор, а не радіо. До війни не було радіо.
А от ви розповідали, шо в Крижопіль їздили за мукою
Я тільки не знаю, чо це іменно там. Чогось всі їхали іменно там, за мукою в Крижопіль. Як воно там, шо, то я цього не можу сказать. Тільки знаю, шо то була така співаночка «Стоїть Лєнін, показує рукою, їдь в Крижопіль за мукою», це я як зараз пам’ятаю. Ну а мати в Крижопіль відвезла машинку швейну і привезла муки, і напекла на половину з буряном, це ж знаєте лобода, ото страшне було, але вже то млинець якийсь був. А сковороду помастить не було, так свічки були воскові. То свічкою сковороду, щоб спекти млинця, тако було.
А ми малі лазили, отам коріння є, у ріці є корінь осоки, такий товстий. Ми того кореня, значить, достаємо, висушимо, перемелиться і така вроді як мука. Ще трошки туда муки, і млинці, правда після них ще довго не хочеться нікуда йти. Але так виживали. Хлопці, вже розказував, горобенят їли голих, ше живе, а він вже на дереві його отам з’їдає.
А шо казали між собою, чого той голод?
А ми не знали, ми думали шо то так треба, це ж діти. Голод, та й голод. Ми тільки знали, що ми краще живем ніж там закордоном капіталісти. Це ми знали, нам це весь час толкували. А чого цей голод, не знаю, так мабуть треба було.
А вчителька теж голодна була?
Ну мабуть, я не можу сказать, за рахунок чого вони жили. Бо цей Корній, шо збирав трупи, він одержував 200гр хліба за цю роботу, це я знаю. А вчителі може так само жили як і ми. А може їм яка була, бо якби вчитель був пухлий, то не ходив на роботу. Десь видно якась була їм допомога, цього я не можу сказати.
А вот ви тепер маєте своє хазяйство, ви хотіли і тоді б в дитинстві мати своє хазяйство, якби не відібрали?
Ну бачите, як вам сказать. Якби не революція, ви знаєте, що в нас до війни тільки три душі виїзали з села до Києва, то всі залишалися в селі. Чому? Вот скажемо в мого батька земля, поле, хазяйство, то ж воно мені має бути належать, в кінці кінців воно моє. То чо би я поїзав в Київ шукать іншої долі, хто б мене пустив, воно й повинно було буть. А потім і почали заганять людей в колгосп. А де шось платили, де зовсім нічо не платили, люди втікали. Воно й до сих пір уже є. Уже люди втратили смак до землі, до роботи, каждий шукає, шоб десь легше чистіше. А по логіці селянин має залишатись в селі, він повинен залишаться в селі, від діда-прадіда, воно так фактично було все життя.