Місце запису: с. Залізничне, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  12.10.2005 р.

Хто записав: Марковець Антон.

Респондент: Отрішко Ольга Іванівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Залізничне Гуляйпільського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Як була колективізація, у 1930 році почали забирати зерно.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Не помню.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Ніхто цього не перевіряв.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

З нашого села заарештували трьох чоловік.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю.

Як люди боронилися?

Не оборонялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховували, але його шукали, в погребі була скриня з кукурузою засипана соломою.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

3-4 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Як був урожай, давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Коней забирали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Це судили людей за зібрані на полі п’ять колосків.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не помню.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охраннік.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не помню.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Не помню.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніде не ховали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В день.

Скільки разів приходили до хати?

Не помню.

Коли почали помирати від голоду?

В 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто не опікувався.

Хто не голодував у селі і чому?

Усі голодували.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Ждали нового урожаю.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не мали ніякої допомоги.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лободу, акацію, кочережки.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Листя, з гльоду стрючки.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ховрахи.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ні.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Не знаю.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

На кладбищі люди хоронили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Не платили.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

“Поминають”

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Усіх у церкві.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нема.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Так.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Не знаю.

Місце запису: с. Залізничне, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  03.10.2005 р.

Хто записав: Парчевська Єлізавета.

Респондент: Мандич Тетяна Іванівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Залізничне Гуляйпільського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Да, пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Винувата влада та активісти.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Активісти винуваті і влада, був урожай.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Да, були, але ми цим не занімались, а іншим вручали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Та які документи, та їх тоді ніхто і не питав.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ні, не били тільки лякали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ми не бачили, мабуть, не було.

Як люди боронилися?

Люди не боронились, бо дуже боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ні, не можна було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

2-3 чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали, де тільки можна.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Під час розпланування виганяли з хати і забирали речі.

Що таке закон про «про п’ять колосків»? Чи чули ви про нього?

Судили людей, хто нарвав в полі колосків.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не те, що не дозволяли, карали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Не знаю. Активісти мабуть.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ішли. А що ти зробиш.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Да.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніде.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Удень.

Скільки разів приходили до хати?

І раз.

Коли почали помирати від голоду?

Під час голоду і після.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Не опікувались, кожен відповідав сам за себе.

Хто не голодував у селі і чому?

Активісти, начальство, ті хто грабував.

Хто зумів вижити?

В тих в кого були гроші.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні, не помогали.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили, просили.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичів я не мала.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ховрашків, свіріпу, окріп, щавель, грицики, акацію.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Листя і кору ми не їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ховрашків, горобців.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було купити, та тільки грошей не було.

Чи був голод у містах?

Ні, не було. А там хтозна.

Що таке “Торгсін”?

Я про це не чула.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Я не помню, хто там на те время їх рахував.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Я про таке не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Люди рили яму і закидали їх.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні, цим займались добровільці, добрі люди.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Були плантажі. Гробки.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминали.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ні, не ходили.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церков на те время не було.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні, ніхто не ставив.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідали і онукам і сусідам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Власть винувата.

Місце запису: с. Верхня Терса, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  01.10.2005 р.

Хто записав: Лопатіна Олена Миколаївна.

Респондент: Стаменока Марфа Семенівна, 1923 р.н.

Народилася та проживала під час Голодомору-геноциду в селі Гуляй-Полі Олександрійського повіту Запорізької області (нині м. Гуляйполе).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Добре пам’ятаю. Мені тоді було десять-одинадцять років.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Ну, я не можу добре сказати, чи був тоді урожай, чи не був урожай, чи була засуха, чи не була засуха… А що відбирали хліб, то це я пам’ятаю.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив ?

На той час були організовані комітети незаможних, „комнезами” називалися вони тоді. От туди підбирали людей: батраків, бідних, а може й інших. В общем я добре не знаю. Але знаю що ходили по дворях. Даже до нас додому приходили і лазили на горище, дивилися запаси зерна, Ну так як у нас велика сім’я дуже була, а зерна було мало, то його не взяли.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Цього сказати я не можу, мені десять років тоді було. Я не можу на це відповісти.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

А хто його знає? Хто їх питав ті документи? Приходили, говорять, шо нам нада хліб для Москви, для Пітера – робітники голодують. Ніхто ніяких документів не показував, а, може, й показували. Но, по-моєму, ні.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Цього я не можу сказати. До нас заходили, лізли на горите. Кажуть: „Нам нада!” І все. А шоб сказать, шо там загрозу якусь нам давали, чи то шо „отаке й таке, будем вас…” Такого не було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Цього я не бачила. Мали, чи не мали? Не знаю.

Як люди боронилися?

Ну, як Вам сказати. У кого багато зерна було, то ховали, звичайно. Бо сім’ю то чим-то треба було годувати, наперед думать. Це, приблизно, як до нас приходили, то це була справа восени. А зима? А весна? Нада ж було шось їсти. Звичайно, люди старалися приховати, хто де міг і як міг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ну, це залежало від того, хто його приховував і скільки було у людей того зерна. Намагалися ховать… Як Вам сказать, і закопували, і ще десь в інших місцях. Но були такі, шо скрізь лазили, і в погріб лазили, і в скирти заглядали – чи там немає зерна. Все було… Це шо я помню. А може й інше було… 

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я не можу сказати, як їх звати. Але заглядати кругом. Де тільки можна, там і заглядати.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну, як Вам сказати? Знаєте, по можливості.., люди були різні. До нас, наприклад, приходило три особи. Гри. Це я пам’ятаю добре. Двоє полізли на горище, а один стояв у сінях і питав: „Шо там єсть?” Оце все.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ну, у нас добре не було чого ховати. Сім’я велика була. Жили ми бідно. А люди говорять, шо і в бочках ховати, і прикривати чимось. Ну, хто де міг.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Ви знаєте, те що я пам’ятаю: так – зерно. Більше зерно брати, борошно, ну, жири ще. А за худобу я не пам’ятаю

Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Ну, сказати, що таке „закон”, я не знаю. І шо це був закон, тоже не можу сказати. Ну, а шо ганяли за збирання колосків – це я знаю. Бо я сама ходила на поле. Отакі дівчата, як я, ходили на поле, збирали колоски… І дуже боялися, шо нас хтось там побаче. Як тільки десь хтось, замітили, ми зразу ховалися, тікали, пригиналися… Ганяли, не давали збирати колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Я вже сказала, шо не дозволяли нам збирати колоски, а про інше я не пам’ятаю.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ну, на полях їздили об’єзчики якісь там на конях. А за комори я не знаю

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи ?

Ну, як Вам сказать? Були такі, шо ішли добровільно у колгосп, були…

А більшість – не хотіли йти. Чого вже вони не хотіли? Не знаю.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, звичайно. Ну я розкажу про себе. Мій батько – сирота. А нас у сім’ї було четверо (дітей) на той час. І запропонували батькові піти в колгосп. Він відмовлявся. А потім, не знаю вже як, чого він погодився? І у колгосп пішов батько, я і мій менший брат. А мама і дві сестри не пішли в колгосп. У нас: батькові віддали коня, він відвів у колгосп, а мамі залишили корову. У батька бричка була – забрали у колгосп, а мамі залишили віялку. У батька забрали плуг, а мамі залишили полілку. Счіталося так: шо пів сім’ї у нас у колгоспі, а половина сім’ї „індуски”- нас тоді так називали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ну, я не можу сказати. До нас особисто приходили вдень, до обіду. Це я добре пам’ятаю. До обіду. Ну а до інших? Я не можу сказати.

Скільки разів приходили до хати?

Я добре пам’ятаю, шо один раз були. А більше? Я не можу сказати. Може й були? Та до мене не дійшло, чи я забула… Не можу сказати. Один раз у нас були. 

Коли почали люди помирати з голоду?

Ну, особливо тяжко було це весною тридцять третього року. Бо весна самий найтяжчий період для проживання, де продукції менше стає: поїли, частину забрали, частішу поїли. От…

Я ходила в школу. І багато дітей пухлих було, – не приходили в школу. І вчителька не знала, що з нами робити… 

А у кармані що було? В кого макушини кусочок був, то та дитина не могла сама з’їсти, бо в неї все одно випросять і розділять по капелькі на всих. У кого в кармані суха фрукта була, а в кого пасльону жменя була. Отак ділилися і виживали.

Но багато людей було і дітей (що померли). Даже наших однокласників, я це добре -добре пам’ятаю, троє померло.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та на той час… Я добре Вам не скажу. На той час усі були голодні. З торбами ходили, від хати до хати, милостиню просили. Ото такі ж, як і я.

Ну я, звичайно, не ходила. У нас була корова. Так ми, ну, як сказать? Виживали трошки…

Марфа Семенівна, Ви в період голоду жили у Гуляйполі. На той час то було місто чи село?

На той час це було село, велике село.

Хто не голодував у селі і чому?

Ну, не голодували ті, хто були при владі села. І потом, я скажу, шо єврейські діти краще жили за нас.

Хто зумів вижити?

Ну, я думаю дитячою головою на той час, шо, хто зумів себе захистити, чи, може, сховати десь шось, чи, може, ближче до влади хтось був. То ті й виживали. Ну, ми й не до влади далеко були, чи-то, близько не були, ну, бачите? – вижили. Хотя, трудно було. Ну, батьки трудилися наші. Коровку ту годували. Так… Живі всі залишилися.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали, звичайно. Хто чим міг. І ділилися, в кого шо було. Ділилися…

Які засоби вживали до виживання?

Ну, які засоби? Всі чекали на весну, на врожай… Всі чекали на врожай.

А весна?.. Як почалася весна, то їли лободу, какипі, свиріпу. Хто чим, більше зеленню харчувалися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні, ми не мали абсолютно ніякої.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Дерева? Це ж саме перше: це цвіла акація. То ми всі на акації були і оту „кашку” їли, чи як її називали – „білі варенички”. Була жовта акація теж. Ну, а потім, я ж уже говорила, дуже багато зелені їли: какиш, свиріпу, там, „заяче вухо” називалося, „земляні горіхи” якісь там. В общем, отаке все. 

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу ?

Ну, якщо особисто про себе говорить, то ми ловили граків. Граків ловили і вживали, користувалися. Це було вже в нас м’ясо. А люди говорили, шо і собак, їли, і котів їли, ловили. Даже були випадки людоїдства. Ну, це так я чула, а бачити не бачила. А ми їли граків. їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти ?

Ну, купити?.. В людей грошей не було, ні за що було купити. А виміняти? У кого було за що міняти, той міняв. А в кого не було, то що ж він виміняє?

Чи був голод у містах ?

Я Вам не можу сказати, бо я па той час добре і не знала, шо таке місто.

Чи знаєте Ви, що таке „Торгсін”?

Ну, та це… Так, як Вам сказать? Сказать, шо я знаю, шо це таке? Не знаю. Шо це таке, чи організація, чи як?.. Де можна за коштовні речі виміняти продукти харчування.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Я не можу сказати на той час скільки померло. Даже й зараз не можу сказати, бо я зараз живу не в Гуляйполі, а в селі Верхня Терса. Я думаю, що в Гуляйполі єсть чудовий музей, і там ці відомості повинні бути.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ну, як Вам сказати? У кого були родичі, то, мабуть, же вони їх і хоронили.

Але були випадки от такі, я пригадую.

Наше село Гуляйполе від станції Гуляйполе (залізничної) знаходиться на відстані сім кілометрів. І люди, які приїжджали на станцію Гуляйполе добиралися до Гуляйполя пішки. Ну, находили багато людей по дорозі мертвих. А хто їх хоронив? Де їх дівали? Я не можу сказати.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Цього я не можу сказати.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей, що померли від голоду?

Ну, Ви знаєте, у нашому селі, Верхня Терса, де я живу, я добре не знаю. А в Гуляйполі, на той час це було село, а тепер місто, у Гуляйполі багато кладовищ. Багато. І єсть центральне кладовище. І на кожнім з них єсть поховання людей, які загинули від голоду.

Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?

Звичайно, поминають. А як же не поминать?! А в Гуляйполі, наприклад, на центральному кладовищі хрест такий встановлений, як пам’ять. Шо пам’ятають люди. Ну, як пам’ятник для тих, хто помер від голоду.

І, звичайно, поминають. І на Тройцю, і на „Проводи”. Особливо на „Проводи” поминають. Там, і поминальні суботи єсть, згадують. У газетах про це багато пишуть. Так шо – поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві ? Тепер і за часів радянської влади?

Звичайно, поминають. У нашому селі Верхня Терса церкви немає. А в Гуляйполі – не одна церква. І поминають люди. В поминальні суботи, особливо. Приносять туда речі, які там, продукти харчування зносять люди. І служать панахиду на помин померлих. Всіх померлих і, в тому числі, і від голодомору. 

Чи є у Вашому селі церква ? До якого патріархату вона відноситься?

У нашому селі церкви немає. А в Гуляйполі єсть. Церква, якою править отець Віктор, вона відноситься до Київського патріархату. А церква, в якій править отець Іван, вона відноситься до Московського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ви знаєте, у нас цього не було. А от три роки тому пам’ятник поставили. Спеціальний пам’ятник, хороший пам’ятник. Для тих людей, які померли в нашому селі від Голодомору.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Ну, я не можу сказать, чи молодь знає це, чи не знає? Я розповідала і дітям своїм, і внукам, в мене й правнуки єсть, про це. По-моєму, і в школі про це говорять. І багато говорять про це. І, можна сказати, шо у кожній сім’ї, якщо полистати історію трішечки назад, то єсть представники цих людей (які пережили Голодомор). Молодь цікавиться цим.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Якщо дивитися на це з позиції сьогоднішнього дня, а мені вже, слава Богу, вісімдесят два, то можна сказати таке: що частково був не зовсім хороший врожай. І друге: ті, хто жили при владі, вони жили непогано. Були при владі, не жили, а були при владі – жили вони не погано. Євреї жили непогано – мали магазини, „торгсини”, і так дальше. А сказать, хто винен у цьому? Бог його знає святий… Через те, що і влада тоді була молода, досвіду великого у роботі немає, і були й перегиби. Ну, як сказать? Всякі люди бувають: і порядні, і не порядні. І дивились на це по-різному.

А сказать, хто винен у цьому? Я щітаю – історія сама винна.

Я вже говорила, що коли у тридцять другому-тридцять третьому роках, коли оце ж голодовка, то мій батько, батрак, (батраком він був, сиротою – з восьми років вирос сиротою) і його, як би сказать, взяли членом комітету незаможних (я вже про це говорила). Він і відмовлявся… А потім таки ж.., як він пішов у той колгосп (я теж про це говорила), то пішов він до цього комнезаму. І один раз його запросили до бригади, троє їх було, шоб він прийняв участь у зборі зерна: ходить по людях, по горіщах лазить і так дальше. Він мені розказував: „Я, – каже, – пішов один день. Пішли ми, походили по дворях. Як подивився, як плачуть діти, як плачуть батьки їхні, от.., які злидні по хатах. А я сам сиротою виріс. Я сказав: „Я звідси йду”. І мало того, шо він вийшов з комітету незаможних (комнезаму), він же ж зразу й залишив колгосп. І залишились ми без, як би сказать… засобів існування. Ну, правда, в нас була корова. Потім уже по знайомству, чи я не знаю як, він влаштувався на станції Гуляйполе обходчиком на залізниці. А там на той час давали по 500 грам хліба на голову сім’ї і на іждівєнців – по 200 грам хліба. І там він працював довго, мабуть аж до самої війни: обходчиком на залізній дорозі, на залізниці, на станції Гуляйполе. 

Таким чином: у нас була корова, і при допомозі оцього пайка наша сім’я вижила. Ніхто із нас не помер. Помер у мене в тридцять першому році брат Яків, но він помер не од голоду. Він просто захворів і хвороба була тяжка. Ми його похоронили на кладбшці. А з голоду у нас ніхто не помер.

До нас приходили багато родичів.., багато родичів, які, можна сказати, раді були кусочку хліба. І чим ми могли, тим ми ділилися. Допомагали, як могли.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  24.09.2005 р.

Хто записав: Теліга Вікторія Олександрівна;

Респондент:  Сидорченко Надія Павлівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерівського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Да, я помню. Це було дуже страшно. Мені тоді було 5 год.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Та я ж не знаю. Ти ж учитель, тобі лучче знать.(Сміється).

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Ну шо тобі сказать. Нас називали “врагами народа”. Оддавали усе, а шо ми могли зробить? Лякали нас, казали, шо в тюрьму нас посадять, усіх родичів тоже.Тоді казали, шо Совєтський Союз – це страна буде велика. Ну а шо ми тоді знали.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, на городі, то хто це робив?

Та свої ж і одбирали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Да, були, тільки словами.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ну, да, пістолети, чи як їх.

Як люди боронилися?

Ніяк. Це ж свої були.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Та я вже не помню, це ж батько ховав.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Десь 4 чоловіка, не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не знаю. Десь ховали, в основному у долівці.

Чи давали їжу тим, хто пішов у колгоспи?

Та яку їжу? Заробив – їж

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Усе забирали. Як -то кажуть, продукти обіхода.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула про “п’ять колосків”. На те время усі були куркулі, хто не вступив у колхоз. Це був ужас, батьки пухлі, Ми, діти, їсти просимо. Підемо на поле, а там охранялися усі поля, кажда зернина счіталася.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Та нічого нільзя було.

Чи хотіли люди іти в колгоспи?

Ні, не хотіли. А чого туди іти? Чи робиш, чи не робиш- всьо равно получиш порівну. Люди тікали.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Да, принуждали. Оцього. Охріма, це батько розказував, так його чи забили до смерті, а і родичами його голова колхоза і балакать не захотів.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У бур’яні.

Скільки разів приходили до хати збирати продукти?

Всігда ходили по 2-3 рази на день.

Коли люди почали помирати з голоду?

Сначала держалися . а потом – всьо: люди мерли, як мухи.

Що було з малими сиротами, чи опікувалася ними держава?

Кому вони нада, як і щас.

Хто не голодував у селі і чому?

Та всі голодували!

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні. Каждий виживав, як міг.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все: лободу, кропиву, спориш, кору дерев їли.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю

Чи знаєте ви, що таке “Торсінг”?

Ні, дитино, не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Ні, не знаю про такі случаї.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили за селом.

Чи платили тим, хто займався похованням?

Не знаю я цього.

Чи поминають померлих від голоду на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Ну, старі люди, у кого є діти померлі, ті вспоминають. У мене сестра старша вмерла.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ні, я не чула ні разу.

Чи є у вашому селі церква?

Є. У “Правді”

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років?

Не знаю. Та зачем же таке розказувать, нашо воно кому нада.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Так не можна ж казать. То Сталін.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  12.09.2005;

Хто записав: Борисенко Руслана Анатоліївна;

Респондент:  Рубель Марія Григорівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерівського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так, пам’ятаю, мені ш тоді було 10-12 років.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Засуха, забирала урожай влада, політика сталінського керівництва щодо українського селянства, насильницька колективізація. Голод був створений штучно.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Відбирали представники місцевої влади, комуністичні загони і комсомольці.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешт?

До неугодних застосовували арешти, висилали на Урал.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали при собі ножі, палки.

Як люди боронилися?

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди ховали у ямах зерно, картоплю, зашивали у подушки, у дитячі іграшки, запихали у печі, ховали на горіщах. Загони збиральників заходили до хати зранку, коли люди ще спали. Забирали все: цибулю, квасолю, кукурудзу, горох, буряк, борошно. Якщо знаходили мало продуктів , починали обшуки, рилися в землі, в соломі, розвалювали печі. По селі стояв крик. Забирали не тільки хліб, а й худобу, реманент.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу? 

Тим, хто ходив до колгоспу, давали 600 г висівок, сім’ям трактористів, механізаторів. А коли в колгоспі помирала коняка чи корова, люди несли м’ясо додому і травилися ним. Люди гинули від опухання і тифу, від самогубства. Батьки убивали своїх дітей, близьких.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Влітку 1932 року було прийнято закон “про п’ять колосків”. Влада чинила без суда і слідства розправи над селянами, масово забивали дітей, що піднімали з колгоспного поля декілька колосків. Цих людей катували, били, тримали без їжі і води, виламували руки, закопували тіла невинних жертв.

Які засоби вживали до виживання?

Люди збирали щавель, грицики, кашку білої акації, лободу, спориш, товкли у ступі і пекли якісь коржики, горіхи, котів їли, собак, ховрашків, горобців, зозуль. Це їли восени , влітку, а взимку було … важко і згадувать.

Діти не бігали на подвір’ї, не гралися, ноги в них були тонюсінькі, живіт великий. Лиця немає, діти виглядали як старі, шкіра тріскалась. Частіше вмирали діти у багатодітних сім’ях.

Хто зумів вижити?

Виживали лише ті, хто зумів заховати якісь харчі, або ті, хто тікав у місто. Вчителі, фельдшери подались у міста.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Скільки людей померло – невідомо.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали померлих родичі в ямах по декілька чоловік.. Ховали на місцевих кладовищах навіть цілі сім’ї.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Впродовж 22 місяців селянам систематично не видавали хліба. Голод був штучний, рукотворний, свідомо створений тодішнім сталінським керівництвом. Це був антигуманний експеримент партії, нечуване насильство над українцями, яке забрало більше 5 мільйонів людських душ.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  24.09.2005 р. 

Хто записав: Теліга Вікторія Олександрівна.

Респондент:  Микитенко Марія Микитівна, 1932 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерівського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Мені розказував про голод брат. Я була пізня дитина в сім’ї. А брат старший за мене на 17 років. На той час йому було 18. Робили, жили, як усі: була своя худоба, поле невеличке. А все ж і в одну мить цього не стало. Батька забрали в тюрьму, бо щитали нас куркулями. Мати осталась одна, хоч і брат работав та нам нічого не хватало, забирали усе. Забрали даже забор. То мені було уже 5 років, як його опять поставили.

Та ми ще якось жили, бо була у нас коровка своя. А як я родилась, то мати, мабуть, прокляла і той день. Думала, шо не доносить. Потім ще хуже стало у селі. Почали думать про те, щоб мене забрать у матері, немовля. Мене попідтинню ховали, і в кущах, де тільки не ховали. Ото так, сама не знаю як, я вижила.

Чи люди хотіли добровільно йти у колгоспи?

Начались оті колхози. Брата туди забрали, мама тоже поля прополювала. Та як жили, так і жили. Нехай зараз не нарікають, шо погано живеться, ви при Сталіні не жили. Пережили ми голод, оцей шо ти кажеш. А ще ж був і в 46-ім. Отой я вже помню сама. Пережила.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  03.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Лосевський Дмитро Кирилович, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерівського району Запорізької області.

Голодомор я, дитино, пам’ятаю, добре пам’ятаю, але не хочеться згадувати. Весь час були такі голодні і вдень і вночі. Ой дитино , не дай Боже вам цього побачити та пережити, яке страхіття. У нас в селі, ну, як такого голоду і не було, але дуже важко було, особливо взимку. Скрізь сніг, все вимерзло, вимокло. Коли весна прийшла , то ми діти йшли в степ пастися, їли всяку зелену траву, грицики, калачики, ну все, що можна було знайти, хоч трохи їстівного. А коли акація цвіла, то отой цвіт пообривали прямо зеленцем. Тільки після таких обідів такі розлади шлунку були і хвороби, що не хочеться і згадувати.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  05.10.2005 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Дігтяр Марія Прокопівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерівського району Запорізької області.

Я народилася в с. Велика Білозерка, де і прожила все життя. Мій батько помер рано, у 1930 році .Нас у мами було 5 дітей. Коли почався Голодомор, мені було 5 років. Я мало чого пам’ятаю. Але пригадую, що коли не стало чого їсти, мама продавала одяг, який ще був придатний для продажу. Пам’ятаю, що навіть спеціальна комісія ходила по домівках і перевіряла кухлики, чи не залишилося там бува крупи. Вигрібали все чисто, людям не зоставляли нічого. Красти зерно суворо заборонялося. Молодь не ходила, більше йшло старих людей на поле збирати колоску вночі. Багато кого ловили, били, а колоски, відбирали і відносили на тік. Взимку було найбільше тяжко: крім голоду дошкуляв ще й холод. Багато людей попухло і померло з голоду. Про це навіть згадувати не хочеться…

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Пархоменко Людмила Петрівна.

Респондент: Бутенко Ольга Теофанівна, 1925 р н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області. 

Голод пам’ятаю добре. Наша сім’я складалася з 4 чоловік: батько Борисенко Теофан Сергійович, мати Борисенко Ганна Сергіївна і нас двоє дітей – я і брат Іван. Виживали як могли. Мати ходила на посьолки міняти одежину на стакан якоїсь крупи чи борошна. Ми з братом ловили під стріхою горобців, сушили траву. Та наша сім’я ще не так бідувала, бо була торбинка квасолі. По сусідські жила сім’я Панюшкіних, які приїхали з Росії. В них було 6 дітей – 2 хлопці і 4 дівчинки. Мати чим могла допомагала цій сім’ї, дуже вже вони бідували. Зварить якусь похльобку чи спече коржики з квасолі та трави і несе сусідам. Але не завжди ті приймали допомогу, хоч і голодні були. Мати було накричить: «Бери, Альона, бо діти з голоду помруть». Часто було вона говорить батькові: «Ой, Феофан, у тебе Аннушка клітей милиции».

А до других сусідів (їх прізвище Стеценко), понесла поїсти, а батько й мати померла з голоду, а біля них двоє діток лазять. Прийшла додому та й каже: «Теофан, що ж будемо робить?». Діти самі остались?». Батько їй відповідає «А чим же ти їх годувати будеш?. Мати сказала: «Що наші будуть їсти, те й вони. Не бросимо ж ми їх помирать». І забрали вони Фросю з Юхимком до себе. Так ми і виросли з ними разом. Фрося дуже перехворіла віспою, але вижила. Віддали як і нас їх до ніколи. Юхимок носив пошту, потім пішов до армії. Служив у місті Феодосії, тамі залишився, оженився. Дружина при родах померла. Сестра поїхала допомогти братові. Забрала дівчинку, назвали Світланою. Фрося удочерила її. Заміж не ходила, дочку виростила, віддала заміж в Москву. Сама ж залишилась у Феодосії, працювала поваром. Про тих, хто врятував її від голодної смерті ніколи не забувала, писала листи, запрошувала в гості. Коли ж втратила доньку (та попала в автомобільну катастрофу) стався інсульт, а через три роки Фрося померла.

Місце запису: м. Гуляйполе, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 10.10.2005 р.

Хто записав: Лопатіна Олена Миколаївна.

Респондент: Левицький Павло Петрович, 1913 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 р.н. проживав в селі Гуляй-Полі Олександрійського повіту Запорізької області (нині м. Гуляйполе).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках ?

Перший голод я переживав у 1921-1922 роках. Був пішов до школи, до першого класу, але в зв’язку з тим, шо така обстановка була, я школу залишив і пішов навчатися уже в 1922 році. Другий, один із страшних Голодоморів, був у 1933 році. Я, залишивши навчання в школі, пішов з батьком працювати у колгоспі „Заповіт Леніна” 1932-3 рік. Ми косили, тоді ще комбайнів не було, лобогрійками. Працювали. Але після уборки у колгоспах хліба не залишилося, зерна не залишилося – все вивезли. І засипали, як непрекосновенний запас зерно. Ми завозили до церкви, і через бокові двері засипали аж по вікна – стіни були високі. І засипали цим же зерном, пшеницею (це наш колгосп „Заповіт Леніна”), засипали один магазин. Обувний, який закрили, там працював продавцем Буров. Обувний магазин закрили, а ми засипали його зерном. Так же само було засипано і елеватор.

А яку церкву Ви засипали зерном?

Нашу центральну, де знаходиться зараз пам’ятник Павкі Корчагіну. Там була церква. Її знищили в тридцяті роки двома вибухами. Я вже був, правда, в інституті, не був присутній. Церкву засипали, але людям нічого так і не дали. Опухші валялися і під церквою, і в інших місцях. Багато великої смертності було. Ми… живилися хто чим, хто чим.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

У тридцять третьому році ніякої засухи не було. Урожай був хороший. Це спеціально була постанова уряду, комуністичної партії, шо до народу України. І вимирали не тільки одиночками десь, а цілими селами.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Хто це робив? Спеціальне районне начальство.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Нє. Нам невідомо. Все було засекречено.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Ті, хто приїздили забирать, забирали по вказівці засідань „комнезаму” і в районі, і, мабуть, в інших містах.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Я цього утверждать не можу, бо, якшо воно й було, то це все засекречено. Сам процес проходив так: наприклад, комісія, після засідання, де рішалося, (що якийсь хазяїн заможно живе, чи в нього багато є худоби, реманенту) приходили на подвір’я цього хазяїна, переписували все, шо в хаті і на подвір’ї. А на слідуючий день заїздили гарбою. Забирали до останньої лахманини. І забирали коней. А людей із хати виселяли. Як робили із забраним? Тією ж гарбою виїздили на… (площу), де зараз фабрика була. Отам на тім місці гарбою ставали, піднімали і говорили: „Три рублі”, – там штани, чи шо. „Хто більше? Нема більше?”. Охотник забирає і все. Отак розпродували все те, шо було забрано.

Павло Петрович, Ви казали, що на Вашому краю розкуркулювали, так би мовити, тих людей, які добре працювали. Скажіть, будь ласка, кого розкуркулювали?

На нашім краї, або, можна сказать, у нашім колгоспі, я назвав би таких людей: Гомон Микита, Білецький Омелько, Попов Михайло, Демченко Радивон, Демченко Никифор, Бик Явтух і інші. А Бик Явтух, як тільки забрали все – він повісився. (Павло Петрович розповідав, що у цього чоловіка було багато дітей, тому землі йому при наділі на кожного їдока теж виділили багато. А так, як працювали вони всі від зорі до зорі, недоїдали, щоб купити якийсь реманент для обробітку землі, то й хазяйство у них було на той час вже справне. А як забрали все, та ще й сказали вибиратися з хати, то чоловік не витримав, пішов до сінника і там повісився. Сім’я була змушена перебратися у дуже стару батьківську хату, де до того жив брат Явтуха зі своєю сім’єю. Так вони усі разом і жили аж до війни, коли хлопців та Явтухового брата позабирали до армії, а старші сестри теж пороз’їжджалися.)

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Якщо мали, то нам не показували.

Як люди боронилися?

Ніхто не мав права даже слова сказати.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Якщо хто й приховає, все рівно найдуть. Можливо, й було таке. Но то вже дуже рисковано. За це діло карали ще дужче чим, коли забирали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Спеціальні комітети, організовані із біднішого прослойку людей. І… виділяли команди і вони ходили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну та хто зна? Не менше, канєшно, чоловік три-чотири до хати. Бо треба було все виносить, складать у гарбу і вивозить з двору. Це я бачив так, як брали у Гомона, у Білецького та інших.

Скажіть, будь ласка, от про цих людей, що Ви назвали: Гомона, Білецького, Демченка. Це були дуже багаті люди, чи ні?

Багаті тим, шо велика сім’я. І багато було землі, бо давали на їдока її. І вони трудилися од зорі до зорі.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів чи овочів?

Боялися і за це дуже карали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Та ті ж хто приходив…

Де можна було заховати продукти харчування?

Хм… Попробуй !.. Все рівно найдуть. 

У землю закопували?

Було… От, прийдуть… А хтось із сусідів, були ж такі, шо бачили, як заривав там, скажуть. Пішли, найшли, – забрали і пішли.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні, цього я не пам’ятаю.

А на трудодні давали там якийсь пайок?

У колгоспі перші роки колективізації нічого не давали. Ні грошей, ні зерна.

А в якому році почалася колективізація у нас у Гуляйполі?

Ну це тридцятий-тридцять перший. (В цей час уже заснували колгоспи. А до цього були ТСОЗИ – товариства спільного обробітку землі).

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Усе, усе. До послідньої свитки, якшо вже говорити. Усе забирали.

Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не тільки чув, а й бачив. Процес: була постанова уряду Сталіна, шо тим, хто буде збирати колоски, або мнять зерно на посіві, кара – десять років. На нашім краї був випадок із тіткою Демченко, яка збирала колоски на зібраному, на полі жита, яке було в снопах (ми його зібрали, я як раз приймав участь, коли молотили це жито). І на це поле вийшла тітка Христя Демченко і збирала у фартух колоски. Об’їзчик побачив. Її забрали, судили і вона відбувала десять років.

Скажіть, будь ласка, ось з тими людьми, що їх розкуркулили, їм хати хоч залишали чи ні?

Ні. Нічого не залишали. Вони виходили з подвір’я, – і… куди хочеш!..

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє. Карали – десять років.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняв? Були об’єзчики. Ті в полі слідкували. А так, по-моєму, не було таких.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Частина – да, а більшість – ні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ну як? А ото ж розкуркулювання… Вимушені були люди йти. Ну де-хто, думали, шо, може буде харашо. А де-хто і пішли так.

Павло Петрович, а у Вашій сім’ї теж щось забирали до колгоспу?

А батько ж поступив до колгоспу і я. І ми начали (я ж бросив учьобу), і ми робили в колгоспі. Хоть нічого не давали, а робить робили. Трудодні… Бо за це було тоже, як не виробиш коли певну кількість трудоднів, то підлягали наказанію.

А у Вас було щось, що Ви відвели, чи віднесли до колгоспу: майно, чи худоба якась?

Батько, як поступив до колгоспу (заставили подать заяву), то він (ну йому жалко, батькові було і коней, і всього) попросив мене. Каже: „Синок, одведи коней”. Я запріг у бричку пару коней вороних (у нас були), одвіз до загальної конюшні, тут у бригаду. І весь інвентар, начіная: лобогрійка, віялка, сівалка, трьохлемешний плуг, гарба. Ну в общім усе. Весь інвентар сєльскохозяйственний, який нужен був для обробітку землі і убирать урожай. Це здавали всі у колгосп. Одводили, одвозили і здавали у колгосп. 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Цього не було. Бо вже відомо було, переписано: шо в кого є.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Я не можу сказать, не знаю. До нас не ходили, бо батька не тронули. Як вийшла постанова Сталіна „Запаморочення від успіхів”, де він написав, шо тільки добровільно іти до колгоспу, – наш колгосп в цей рік розбігся. Люди позабирали все. Але так пройшло літо, на другий год знову…І всі пішли знову до колгоспу. І понині так.

Коли почали люди помирати з голоду?

Сильний голод був, я говорив вже, перший для мене, це двадцять перший рік. Коли в оцій хаті, де ми сидимо, померла батькова сестра, тьотя Даша, помер батько мого батька (мій дедушка) Василь, померла бабушка Оришка (тоді називали). Оце троє… І по-сусідству: у того одна людина, у того дві. Ну, у нас ото померли три чоловіки. Нам, батько мій робив тоді на заводі, і шоб врятувать дітей ніби-то, таке було: давали путівку у їдальню, яка була на розі проти школи СШ №1. І ми втрьох: брат, сестра, старші, і я, ходили до їдальні місяць. Там видавали тільки. І ми получали дві порції, і ішли через дорогу до школи на подвір’я, сідали під деревом (це було весною), ділили ті дві порції на три. Поїмо і йдемо додому. Перша порція була, давали вранці: стакан кави (какао) і кусочок хліба. Одна це порція. Десь, може, тоді ще грам не було, а було… лоти. І десь вони, якшо виразити в нашому, то десь було піїсят-шіїсят грам. Це такі два кусочки хліба на трьох ми получали, ділили на три порції, поїмо і йдемо. Сестра ходила із каструлькою, брат з батьковим котелком, який він приніс із першої світової війни (де він всі чотири роки воював), а я ходив з луженою мисочкою. Мені було, звичайно, вигідніше – я мог вилизати мисочку.

А під час голодомору тридцять другого-тридцять третього років у Вас хтось загинув?

У нас лічно ні.

А взагалі, під час цього голоду коли почали люди помирати?

У тридцять третьому? Ну це, як обично, після Нового году і до весни. А весною вже, коли появлялася трава: грицики, какиш, козельки, горіхи („заячі”, ми їх називали, земляні). Ми ходили в поле і рили. От так от, трошки спасали… Бруньки. А коли начали цвісти дерева, то цвіт зривали. Кропиву варили…

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ну, трошки, я помню: був у нас один приют, на Сігорі (окраїна села). І туди забирали вже зовсім бездомних, без дорослих у сім’ї, діток. І… частина була у приюті, де доглядали їх, спасали їх од голоду.

А, може кого і родичі забирали? Були такі випадки?

З моїх – ні. В нас таких не було, багатих. Всі нормальні середняки. Було так: середняк… маломіцний середняк, середняк і міцний середняк. То батька считали середняком. Ну, середній, не бідний і не багатий. Сім’я була велика і не трогали. Хліб забирали. Батько сам вивозив. Боявся, шо … Сам же тіки в вісімнадцятому році повернувся із першої світової війни, в яку воював. Так він нажився, слава Богу…

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, хто забирав.

Хто зумів вижити?

Ну, виживав той, хто міг якось мати можливість трішечки і запасів, і міцніший здоров’ям.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Звичайно було. Це близькі родичі. Якшо шось у когось було там, то трішки могли виділити. Але це не дуже. Потому шо не було ні в кого зайвого.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну оце ж якшо й було, то це в самих-самих близьких. Поможуть чимсь. І це не то шо там, систематично, а один раз якийсь, шо чимсь допомогли. А в нас у хаті стояла ступа, у якій ми товкли качани, початки. І кукурузочки трошки було – ми мололи на кофейну мельничку. І мати пекла таке, похоже шось на блин. Ми, сміючись, казали – „маторженики”. І ото по одному кожному.

Ви маєте на увазі кукурудзу, чи кочережки з кукурудзи?

Кочережки висушували в пічі і товкли в ступі. А зернечко, якого трошки ж тоже було, мололи на кофейній машинці. І зміша мама оце, спече і повісе під сволоком у корзинці. І ніхто не мав права брати. Тільки один отой блинчик, чи як його назвать, на сутки.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Із рослин? Це – грицики, козельки, какиш, земляні горіхи і гриби сморшки, які ріденько, но появлялися в степу. Ми ходили в степ і, де шо знаходили, брали шоб з’їсти. Отаке було.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ну, це саме главне: із білої і жовтої акації листя, чи квіти. А з таких рослин: це кропиву варили, вона і от цинги, ніби-то, вітамінозна їжа. Бо могли захворювати на цингу. Ото так.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Були, ми знали. Люди виходили. Ми не ходили, правда. Ховрахів. Із диких тварин. Ну і були розмови, що й інших, ну я того не знаю. А ховрахів, сусіди ходили, і бачив, що приносили, виливали їх. А другого я не бачив. Казали, шо і котів їли, і собак. Ну я підтвержувать не можу, бо я не бачив цього.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було тільки на ринку по нечуваній ціні.

Чи був голод у містах?

Ну, те я не знаю. Там на картонну систему. Так там, звичайно, легше трохи було. А, можливо, тоже було… Тоді нікуди ніхто не їздив. Я не можу знати. А, як я вже учився (тридцять третій- четвертий) у інституті, то ми получали на карточку студентську чотириста грам кукурудзяного хліба.

Павло Петрович, а в якому інституті Ви навчалися?

Я навчався… з тридцять третього (восени) на тридцять четвертий і закінчив у тридцять восьмому інститут. Зараз учився у Бердянську, а тоді перейшов у Запорізький (педагогічний)ї закінчив у тридцять восьмому році.

Це тоді там уже були карточки ?

Да, карточки. Спіцяльна хлібна карточка була. Які одмінили у тридцять п’ятому годі.

Чи знаєте Ви, що таке „Торгсін”?

Да. Тому шо, туди отдавали, носили люди, шо у кого було цінного і золото. Випадок такий. Коли я був на першому курсі, до мене приїхала мама. Кажу: „Чого Ви оце гроші потратили?” „Та я, синок, приїхала. Папа дуже послаб. І хочу… Почула, шо тут єсть магазин, в якому золото міняють на продукти”. Я так подививсь на неї, думаю: „Де б ти, бідна, взяла те золото?” Кажу: „Підем до магазину”. „Торгсін”. На вуглі, це було в Бердянську. Ми зайшли. Я так осторонь трошки стою, думаю: „Де вона візьме?” Вона розв’язала платок на підборідді, зняла одну сергу, з одного вуха, другу – з другого. В неї були полумесяцем. І подає на аналітичні віси. Я не мог встоять! І робить шо я не мог!.. Я трошки одійшов. Продавщиця це зважила. Насипала в одну торбиночку десь може два кілограми крупи рисової, а в другу – борошна. Вона (мати)’. „Я тобі оставлю”. „Ні!”, – кажу. Я її провів на станцію. І взяла вона платок і поїхала додому, до батька. А в цей час старший брат служив у армії срочну службу. І вони були самі і дожили до того, шо нічого не було. А я поділитись з ними тим кусочком кукурудзяного хліба не міг, бо відстань… Якби дома, то вже б ділилися, а так – не міг. Розказувала мама, шо ті серги вона купила ще дівчиною, коли з подругою одному дядькові помазали нову хату. Він їм заплатив, і вони купили, як на пам’ять, серги. А у тридцять третьому, десь весною, вона отдала їх на продукти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Нє, ніхто його не счітав. Невідомо, даже, стільки ми у войну потіряли, не то шо у голодомор…

Та, мабудь же і приховували довго, що люди померли саме від голоду?

Ой!.. Хоронили… Наприклад, виділяли по… (В нас були сотні, Подолянська, Вербівська сотні). І в сотні староста виділяв, або, вже як був колгосп то в колгоспі, виділяли там двох чоловік сьогодні на похорон померлих. То їх забирали і везли на кладбище і заривали без трун.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нас ні. Но говорили, шо у Варварівці було таке. Село Варварівка ( За 15 кілометрів від Гуляйполя). Може ще де? Не знаю.

Де хоронили померлих від голоду?

На кладбищі, на звичайних кладбищах, у ямах.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Тоді не було цього, шоб плата якась була. Приказ, і все… Чи розпорядження: „Іди і роби”. Отак було. Такі закони, так сказать.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей, що померли від голоду?

Я ж кажу: відомі. От кладбище „Заповітське” (на території колгоспу „Заповіт Леніна”), там на обочинах були ями, де хоронили померлих. Та скрізь, на звичайних кладовищах. У кожній же сотні були кілька цвинтарів і хоронили там людей, або родичі, або виділені команди. 

Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?

Ну в нас же обичай такий, шо всіх поминають на „Проводи”. Хто залишився живий з родичів, поминають, канєшно, обов’язково. Такий же день спеціальний єсть – „поминки”. І виходять люди, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Та взагалі ж була заборонена церква. Атеїстичне виховання було. Даже таке преследования було, хто ходе до церкви. Або хто венчаться хоче, хрестить дитину. Можна сказать, забороняли. А, може, просто люди боялися. А зараз я не знаю, я ж не хожу до церкви.

Чи є у Вашому місті церква? До якого патріархату вона відноситься?

Ну в нас була велика церква. Я можу Вам показать, у мене єсть фотографія. Ця, шо завалили (вона була Московського патріархату). Було три священники. Двох помню: Лоскутов Александр Тимофєєвіч і Воскобойніков Степан. Третього забув. Вони правили до того пока закрили церкву і потом розрушили.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду ?

Всього пам’ятаю, шо хлопці там проявили ініціативу і поставили хрест на кладовищі центральному. Це, зібралися хлопці і поставили великий хрест.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Вони цікавились і знають все це. Бо, коли онука Аня (он вона посередині) (на фото), писала твір, по заданію, мабуть. Ну вона мене спитала, я їй розказав коротенько. Вона написала, подала вчителькі. Вчителька провірила і там же решили передать цей текст у газету „Радянська освіта”. Там надрукували, написали все. Мені шо пам’ятно: написано, шо дедушка Левицький Павло Петрович, і в дужках – 1913 року народження.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Комуністичну ідеологію, яка провокувала оце все. І були такі серед них, такі керівники, які сприяли цьому. А так більше… не знаю.