Місце запису: с. Луциківка, Білопільський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 20.07.2005 р.

Хто записав: Щигло Тетяна Вікторівна.

Респондент: Трикашт Володимир Іванович, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Цимбалівка Білопільського району Сумської області

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-ЗЗрр.?

Все, с начала і до конця. Коли началась коліктівізація і за чого пошла. Больпинство коліктівізацій прижимало Україну. Так появились ну як вам сказать комсомольці їх називали. Вони заходили в хату, стакан квасолі на столі, сім’я 10 чоловік 1 стакан квасолі забирали. Курей, гусей, скотину Все це в колхоз. Хто не хотів в колхоз іти – землю забірали. З чого людям жить? Ні з чого. Голод на Україну. Тепер приведу прімєр. В мене батько робив на железной дорогі в 33-му поїхав у Ленінград привіз 32 буханки хліба, сільодку, а тута карточна сістема. А на карточку 400 грам це хто робив на транспорті, а в колхозі цього не було. В колхозі хто робив, так там їсти готовили, а коли липу зрубали в колхозі поставили сторожа, а зрубали для чого, щоб листя обривать і котьол кидать.

Які причини Голодомору?

Оце просто ішло по владі. Неякої засухи. Ось дивіться, тута іде весна ну у вас допустім 5 гектар землі. Земля то по руках була. Вони забирають у вас весь хліб, а весь хліб із верха преподають, ну це ж я вже опосля узнав, оце Молотов, Каганович, вони оце були як уполномочені од ЦК партії по викачкі хліба. На їх нажимали там. І вони оцей хліб продавали за границю. А людям нічого. І дойшло, раз воно хліба немає, у людей забирали весь хліб.

Хто відбирав продукти?

Оце у селі відбирали наші, як вам сказать. Так як оце голоса йшли за Януковича призиває, щоб за мене голосували, отак і хліб забирали. Приходе наш, у мене сусід був, була у комсомольця. Заходе, забирає хліб увесь, просто не так скільки ви дасте, а оце обиск роблять. Знайшли у вас пуд хліба чи…

Документи вони на це мали?

Ніяких. Просто їх уполномочили з района.

Якщо хтось чинив опір,чи приміняли покарання?

Такого не було. Та куди його бить, як воно голодне ходе.

Чи мали вони зброю?

Ні. У нас вони ходили у шести відбирали. Три женщіни, чотири женщіни, два мужчіни.

Приховать хліб могли чи ні?

Хліб? Ну хто зна. Єслі вони приходять. Ми ж при немцях ховали, знали, що забируть. А ці – ніхто не ховав – прийшли. Був один: комора, у його хліба повно. Вони приходять, а він каже “Документи є у вас?” Нема. Нема? Я вам каже не дам. Вони на другий день приходять Із района привозять – разришають. Він комору одкрив, вони весь хліб забрали, кобилу забрали, корову. Остався чоловік голий. От шо робить. 

Інші речі забирали чи в основному продукти?

Брали. Це ж уже оці шо ходили, вони шо хотіли, то й робили. Їм ніякої власті, а шо ти зробиш.

А Ви нічого не чули про закон “п’ять колосків”?

Оце закон. Коли посіяли, оце жито стало наливаться. Об’єзчіки на коні з ружйом, оце шоб колосок вирвать ото вже сидить, чи то буряк вирвать. Горох оце він вроді раньте спіє. Так оце шоб піти гороху нарвать потому шо об’езчіки були і вишки стояли по полю, во. Так це нада лізти рачки, шоб цього горошку, шоб не побачив. А єслі побачуть шо поймають у комору зачиняють і б’ють. А б’ють оці можем казать комсомольці. І їм ніякої власті. Побили вас, набили чи посадили чи одпустили. Оце вони так робили. І благодаря чому я вам скажу шо 33 год весна холодна дуже була це харашо. Єслі б отак жарко було їх би тут одиниці остались. А то холодно. То гич їли, хто бурячки посіяв, то бурячну сивину. Саме хуже було, його не протовкнеш ні водою ни чим. А то ж усе позабирали. Не хотіли іти у колхоз потому шо ішли старці, а як такі болєє-меніє зажиточні – вони не хотіли йти. Їх прижимали, все забирали. Все, ну землю в колхозі організували, землю засіяли.

А худобу брали?

Забирали і худобу, і коней, і корів. У нашої тут у селі зайшли у жінки й шубу забрали.

Переховували люди худобу?

Ну куди її сховаєш? Понімаєте, ну сховаю я корову сьогодні не найшли, а завтра? Її ж нада вигнать, пасти.

Що забрали у вашого батька?

У мене у батька нічого не забрали. Батько був красним партізаном. Пішов у колхоз, 15 соток городу дали,так нічого не забрали. Йому льготи були. Сім’я велика. Зразу мати пішла, він на железній дорогі робив, а тоді коли брат у ясла організували і він упав, об чугун. Батько пішов: “Шо ж це ви робите?”. Ну єслі б батько у мене не такий був дак його б оддубасили. Із колхоза виписався. А брать у нас нас нічого. Сім’я здорова, 15 соток землі, хата, садок. Шо брать? Нас забере? 6 душ було.

Їли все підряд?

Як для мене, так як батько був красним партизаном, дак йому отдельно батька в столові раз годували, а нам на дом давали, ну принесе борщу. По пайкі і плюс шо півкіла хліба давали, так як красний партізан 400 грам давали. Всьо равно пухлі були.

Люди помирали з голоду?

Нy, у нас ніхто не вмер. А по сусідству. Приходе до нас у двір пошти баришня, а там діван стояв, вона на діван лягла, батька і матері не було дома. Батько приходе, а це шо – померла. Тоді отак хати стоять, а там шось за женщіна йшла. Сіла під грушкой і вмерла. Тоді у нас та по сусідству так жінка і троє дітей. Зайшли до них два чугуни крапиви наварено І вони всі лежать. Жінка фельдшера супу з картошкой наварила сюди принесла, так уже ни одно не їло і всі четверо і лягли. У хуторі єслі перекислить померло хто зна й скільки.

А діти-сироти, хто ними опікувався?

У нас у хуторі такого я не помню. Були, підождіть. Мої дві двоюрідні сестри Нінка й Нюська там у селі був патронат, так їх без батьків у патронат забирали. У патронаті вижили всі. Їх і погано кормили ну тричі шось давали.

Чи були випадки людоїдства?

Розкажу случай. Пошов я з батьком на станцію, пацаном був. Батька тоді НКВД був забирають і ведуть. Отут в районі сельхозтехніки у Білополлі, отута. Повели, забрали як понятого. Я не сображаю, ну це харашо мені запомнилось. Заходим у хату, їх три НКВД, вона – отак стіл стоїть облокотилась і сидить. ІІІо питали не скажу, під піччу дві голови, а пічурка сільська там – ноги, а в печі зажарене м’ясо. Вона так улибається, чоловіка зарубала і з’їла і брата рідного. Там на шляху йшли – хата обдирали, сім’я сиділа їла. Тепер я робив у Смородіно, дак сусід там зо мною в місті робив. Каже хлопець вишов 9 год – як у воду впав. Давай шукать – сусіди забрали і з’їли. Найшли там ножки да голову. Оце таке було,страшне.

У місті краще було?

Шо в селі, шо в городі – одно і тоже. Но хто робив дак тім карточки були. На карточку давали по 400 грам хліба. А в селі ніяких ні карточок нічого. Хто вижив.

Де ховали померлих?

У нас ховали там під хатою. Яму викопали. Скільки могилок попід хатою.

Ви в той час жили в Цимбалах?

В Цимбалах. Півкілометра од бригади. Знаю як колхоз організовувавався.

Чи була в селі церква?

У Цимбалах церкви не було. А в городі церкви позривали.

Чи не в селі пам’ятки померлим від голоду?

Ні. Їх ніхто не вспоминає. Та ви шо!

Розповідаєте дітям,онукам?

Да шо йому розповідать. Він же читає книжки. Січас всій молодьожі воно не інтересно.

Хто винен у смерті багатьох людей?

Саме перве – це Сталін, раз. Молотов, Каганович, Берія. Оце вони. Вони прижимали.

Місце запису: м. Конотоп, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 08.10.2008 р.

Хто записав: Донцова Аліна, Тарасенко Крістіна.

Респондент: Маїрко Дмитро Олексійович, 1931 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в місті Конотоп Конотопського району Сумської області.

Коли голод був, помню, лушпайки їв, усе, шо не попадя їв. Вивезли все у Росію Під ломами у Росії валялися куски хліба. А Україну окружили КГБісти, щоб ніхто не тікав никуда. І був приказ Сталіна – заморить голодом. І морили голодом, як хотіли. Лежали трупи вєздє, особенно по городам. Витрушували ями, де хто вспів сховать своє. Вєздє ховали люди, та умєльці находили. Вони зненацька наскакували. Продовольчі отряди були, которі окружали село. І поки вони не витрусять усе – нікуди не уйдеш. Пошманають, а тоді вже йдуть. Дньом забирали в основном. Як обберуть все в селі досконально, то вони туди вже не лізуть.

Десять колосків як вкрадеш на полі – давали десять років. Були призначені групи із КГБістів. Вони їздили з підводами по селах і в кого шо є (квасоля чи шо) – то все вибірали, нічого не оставалося. Обізатєльно воуружонні були. Все було окружонне, нікуди із села не вийдеш. Такі голодні були, шо й ходить не могли, того й не оборонялись. Умірали багато, в основном зимой. Скільки колосків вирвеш на полі, а об’єздчики їздили по полю з пугами, ловили, ну і, значить, збивали, стільки й годов давали тюряги, но не більше 25 год. От помню, два пацани взяли нарвали колосків. А об’єздчики поймали їх і укинули у селі у погреб до хранилища, де семена картошки були. Там було деже багато крис. Їх з’їли до вечора криси, тих пацанів.

До колхозів іти, тоді було заставляли. У кого є корова чи теля, порося, шо є у колхоз зганяли. Худобу не закопаєш же, як зерно – то і не ховали.

На луччі села ходили люди мінять все од голода. В кого шо було, то несе і міняють на картошку. Хотя сиротами і брошеними дітьми совєцька власть опікувалась На Загребеллі (прим. с. Загребелля Конотопського району Сумської області) був детдом, кормили там.

А де не було производства, там хліба не давали і люди голодували. А так давали, если ти робочий, так по 250 грам хліба дітям на день, робочим на производстві – 700 грам, а по вредних цехах – 900 грам. В городах багато й повижинали, дак хворі були. А харчами тоді почти не ділилися.

Місце запису: м. Глухів, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 15.12.2007 р.

Хто записав: Крекотень Валерія Миколаївна.

Респондент: Приходько Ганна Микитівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Уланове Глухівського району Сумської області.

Зараз мені 90 років. Під час Голодомору мені було 14, тому я все пам’ятаю. Я не можу спокійно говорити про ті часи. Наша родина складалася з 7 чоловік. Дітей було п’ятеро. У хозяйстві до Голодомору в нас була корова, кури, свині, кінь. Під час колективізації у нас все забрали і тоді розпочався голод. Ми, діти, збирали на колгоспному полі колоски, після того як вже урожай був зібраний, але нас ганяли, а колоски відбирали. А якщо вдавалося принести декілька колосків додому, то було справжнє свято в сім’ї. Влітку було легше, збирали ягоди, гриби. Взимку збирали гнилу картоплю, яка залишилась на полі під снігом. Своєї картоплі не вистачало, бо який буде врожай, якщо на насіння картоплі використовували очистки, їх збирали, а потім кидали весною у землю. Картопля родила дуже погана. Я і не знаю як ми вижили. Але пам’ятаю, що у селі тоді багато людей померло. До речі в ті часи ми жили в селі Уланово, а перед війною переїхали до Глухова. І вже тільки потім вступили до колгоспу.

Місце запису: с. Дунаєць, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 25.12.2007;

Хто записав: Некрасов Сергій Олексійович;

Респондент: Довгопола (Старченко) Антоніна Іванівна, 1936 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років сім’я респондента проживала в селі Дунаєць Глухівського району Сумської області.

Про важкі 30-ті у моїй дитячій пам’яті залишилось небагато. Але спогади оживають, коли згадую розмови з матір’ю Старченко Мотроною Іванівною, зі старшою на десять років сестрою Катериною, з хрещеною, тітками, сусідами.

Перш, ніж говорити про голод, треба згадати, що відбувалось у 20-х роках. У нашій хаті жила велика роботяща родина. Аж вісімнадцять чоловік: мій батько та два його брати із сім’ями, дві незаміжні сестри, їхня мати Василина, дід Яків, баба Уляна. Всіма хатніми справами та по господарству заправляла моя баба Василина. Зароблені гроші вона забирала до останньої копійки і ховала у пояс. Навіщо? Щоб купити землю. А землі вона придбала багато. І сім десятин (приблизно 10 га) орної, і ділянка лісу свого була. Тож коли у 1931 році старший син Іван (мій батько) відвів до колгоспної стайні коня, віддав до колгоспу овечок і землю, баба Василина так плакала і причитала, що почала сліпнути.

Вступ до колгоспу врятував родину від багатьох бід і, найперше, від розкуркулення. Сусіда, Довгополого Павла Васильовича, розкуркулили, забравши коня, корову, курей, овець. А його з дружиною і шістьма дітьми вигнали з хати. Хату повернули лише тоді, коли він написав заяву про вступ до колгоспу.

Розкуркулили і батькову сестру Марину, яка вийшла заміж у с. Полошки. Сім’я тітки Марини не бідувала. Вони мали землю, двох коней, великий сад. Забрали все. З хати вигнали. Дядька заарештували. Куди подівся чоловік – ні тітка, ні її діти так ніколи і не дізнались. Це було весною 1932 року. Племінників (хлопчика і дівчинку) забрав до себе мій батько, а сестру побоявся приютити, бо і йому могло дістатись. Марина викопала у лісі Довжик землянку, розкорчувала ділянку землі і засіяла її просом. Наступний рік видався надзвичайно важким. І не лише для тітки Марини.

Чому почався голод, ніхто не міг зрозуміти. Урожай був непоганий, але зерна ні в людських коморах, ні в колгоспній не було. Випадків голодної смерті у Дунайці не було. Та з харчами було дуже сутужно. Виживали хто як міг. Взимку 1932-33 року закінчились запаси картоплі, буряка. Про хліб і не згадували. На полі під снігом видовбували з мерзлої землі гнилу картоплю. Терли її, промивали, отримуючи сірий, аж чорний, крохмаль. Добавляли товчене в ступі насіння лободи, розмішували з водою і пекли ладки. Баба Улянка разів зо два ходила у гості до брата у с. Богданове і приносила звідти гостинець – глечик з горохом. Чому не у вузлику? Тому, що було б видно, що несе. Могли і бабу пограбувати, і її брата покарати за те, що приховав горох.

Єдиним спасінням для сім’ї стала корова. Ще з осені заготовили для неї харч: позжинали бур’ян на межах, зібрали картоплиння, гичку буряків. Але до весни запасів не вистачило. Тоді батько почав висмикувати стріху на сараї. Висмикану солому рубав, запарював гарячою водою і так догодував корову до весни. А на Благовіщення (7 квітня) худобину вигнали на пашу. Молодої трави ще не було. Корова об’їдала тонкі гілочки на деревах, суху торішню траву. Глечик молока, який щотижня носили у Довжик тітці Марині, і для неї був порятунком, бо від голоду у неї почали пухнути ноги і живіт.

В інших селах з харчами, мабуть, було ще гірше. Бо через Дунаєць ішли потоком чужі люди. На картоплю чи інший харч міняли хустки, відрізи тканини, хромові чоботи. Моя хрещена Варка Божиха, не пам’ятаю вже за що, виміняла мережане простирадло.

Прихід весни давав надію. З молодої кропиви, яглиці та бруньок дерев мати варила борщ, з листочків лободи і жовтих опуцьок кришила салат. Дуже смачними були ошпарені окропом і приправлені молоком квіти жовтої акації.

Чому не просили допомоги, не скаржились? А до кого було звертатись? Та й боялись люди. От у червні 1933 року під час сінокосу у Спичиному яру, коли косарі сіли відпочити і пообідати, чоловік батькової двоюрідної сестри Знобій Денис (по вуличному – Денисок), діставши з торби лише чорні коржі промовив: “Ех, не за таку власть я воював у гражданську…” Вночі Дениска забрали з хати незнайомі люди, які приїхали на машині. Хто доніс на сільського активіста і куди він подівся, так і не дізнались ні дружина, ні односельці.

… Важко було і страшно. Коли мої, покійні вже, мати і сестра згадували той рік, то батько, який пройшов Фінську і Вітчизняну війну і охоче розповідав про бої, скручував товстезну цигарку і мовчки йшов з хати.

Повірте, нема нічого смачнішого, як чиста вода, дрібка солі і шматок хліба.

Місце запису: м. Глухів, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2007 р.

Хто записав: Ковальов Дмитро Станіславович.

Респондент: Козак Олександра Іванівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Глухів Глухівського району Сумської області.

Мені тоді було 11 років. Мої батьки: мати Уляна і батько Іван тримали корову, працювали — вистачило нам з сестрами і вдягнутися, і поїсти. А от коли восени прийшли якісь воєнні люди, вивели з сараю корову, мати дуже плакала. Через декілька днів прийшли і забрали зерно. Ми хліб не купували, а пекли вдома, зі свого борошна. Смачний був материн хліб, пахучий. А особливо, часто ми про нього згадували у ті страшенні 1932-1933 рр. У нас залишилися ще картопля, якої не вистачило до нового урожаю. Сім’я була немала: нас троє, мати, батько, дідусь з бабусею.

Батько тоді говорив, хто не віддавав, – того забирали, і люди зникали невідомо куди: чи в тюрму саджали, чи висилали, – цього я тоді не знала. Особливо запам’яталося те, що взимку до міста багато людей з села йшло. Худі, аж чорні. Діти з ними. Колись сидимо увечорі – стук у двері. До хати зайшов якийсь дядько з хлопцем, старцював: “Дайте їсточки, хоч дитині”. Мама впустила, посадила за стіл. Він, плачучи, розповів, що смерть лютувала по селам, “бігає як змія”, забирає із собою і малих, і старих. А до 30-х жилося нам непогано: працювали, дбали для держави і сім’ї, поки не придумали колективізацію. За що нас, селян, так держава покарала, адже урожай цього року був непоганим. Українське село перетворилося на пустку. Від голоду та страху від голодною смертю люди дичавіли, забували про все добре, їх затьмарювала жорстокість і ненависть. У місто потрапити було майже неможливо.

Як же ви дійшли до міста, адже кругом сіл, щоб люди не тікали виставлені військові загони? – запитав батько. Вони на таких, як ми, вже не звертають уваги, всерівно “згинуть по дорозі”, – думають вони. А я тоді запитую: “Мамо, а нас у школі вчать, що ми живемо в щасливій, багатій, радісній країні. Чого ж тоді люди від “щастя” жебракують та мруть?” “Так, доню, щаслива країна…Тільки ти про це ніде не кажи й не запитуй. Отаке-то “щастя” дав народові України у ті роки уряд” – сказала бабуся.

Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Жаріков Максим;

Респондент: Ковальова Хима Іллівна, 1916 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Слобода Буринського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках? 

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Все забирала влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Активісти, люди від влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я не знаю і не чула.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Не мали ніяких документів, все забирали ще й били.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Били, висилали з села, засуджували на два роки.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Я не бачила.

Як люди боронилися?

Люди їх виштовхували, не давали забирати, а їх били і били.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди ховали, але їх ще більше били коли знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали активісти, одного пам’ятаю, звали Семен Івченко.

Скільки їх приходило до хати?

Було їх від двох чоловік і до п’яти.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали і в подушки і за пазухи, але ніде не можна було заховати – знайдуть. Шукали довгими по 2 метри ковіньками, ними все прохромлювали в хаті. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні, не давали, але і не відбирали їхнього.

3абирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали все, навіть діжки з тістом, а потім ще ходили в управу і заявляли.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чула. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

За це убивали на місці, навіть дітей.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Комірник, голова, бригадир.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів — йшов, їх не чіпали, а хто не хотів — висилали, хтозна куди.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Відбирали все, що можна – і косарки, і худобу.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли попало – і вдень, і вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 33-му році. Люди лежали прямо на вулиці. Я робила у радгоспі, іду додому, а люди прямо на дорозі лежать. Було дуже страшно все це бачити.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Нікому вони були непотрібні.

Хто не голодував у селі і чому?

Той, хто був мірошником.

Хто зумів вижити?

Деякі все ж вижили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ніхто нікому не допомагав. Як комусь допоможеш, то сам можеш померти.

Які засоби вживали до виживання?

Старалися чи продати щось, чи виміняти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали. Я ходила до родичів, вони садять мене їсти, а я прошу, щоб із собою дозволили взяти.

Чи споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все – конюшину, свиріпу, кользу товкли, буряки сирі гризли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Я не знаю, не їздила в місто.

Чи був голод у містах?

Я чула, що теж був.

Скільки людей померло у селі ? Чи є такі відомості?

Дуже багато, а скільки точніше – хто знає?

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Увечері бачили, що сусід опух і вже не встає, а на ранок його не знайшли. Люди говорили, що його з’їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто в селі міг ходити, ті рили ямки і ховали. 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, ніхто не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Я не пам’ятаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Самі свої поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів Радянської влади?

У церкві зараз поминають, а за тих часів – ніколи.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. Мабуть до Київського.

Чи встановлено в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає нічого.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я не знаю, хто ще знає про ті часи. А я розповідала і дітям, і онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винна була тільки влада, хоча тоді в це не вірилось.

Чи знаєте ви, що таке “Торсінг”?

Ні.

Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 07.11.2002 р.

Хто записав: Аніщенко Наталія Анатоліївна.

Респондент: Васіна Євдокія Савеліївна, 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Слобода Буринського району Сумської області;

В сім’ї Васіних було 10 чоловік: 6 дітей, мати, батько, дід і баба. Дуня була вже дорослою під час голодомору. Батько в ті роки, взявши сина поїхав на заробітки в Салтиково, а в сім’ї залишилася одна мати та четверо дівчат: Улита, Харитя, Пріська, Васька і Дуня. Васька і Дуня в той час працювали. На роботі отримували 500 грам хліба на трьох, але цього було мало. Їли все: лободу, листя липи, кропиви, сушили і терли на муку каштани і жолуді, зривали і пекли зелені яблука, ходили на поле зрізати колоски.

Раз прийшли додому, а матері нема. Пошли ми з Ваською її шукать. Ходили гукали. Коли чуєм обзивається: «Я тут». А мати пішла зрізать колоски, але була така слаба, що зачепилась за жито і впала. Підняли ми матір, привели додому, принесли ті колоски. Посушили їх на печі, потовкли, просіяли, зліпили і спекли коржик, а з крупинок зварили куліш. Наїлись так, шо у мене перестав робить шлунок. Васька було здоровіша, бо їла і дерть, і висівки, а я не могла. Понесло з мене, ходить не можу. Винесли мене в сарай, поклали в сани, прорізали дірку, шоб під себе не ходила і оставили помірать. Прийдуть – заглянуть, ще не вмерла – жива. Дадуть якоїсь бурди ковтнуть, а воно все назад виходить. Так лежала: і не жила, і не вмирала. Як у смертній камері.

Коли приїхав батько і привіз цілий пуд муки і бідон перегону. Прийшов до мене в сарай, приніс 2 картоплини і чашку кісляку. Я з’їла і піднялась. Так легко і гарно стало. Встала страшна, обгажена. Взяла серед двора черепок, набрала з калюжі води (тоді дощі йшли) облила ноги і повели мене в хату. Як увійшла, а на столі коржики, кісляк. Я на стіл упала, обняла все, загребла до себе. Батько й мати просять: «Не їж, Дуню, не їж – а то умреш». А я кажу: «Умру, дак не з голоду». Стала потроху одужувати.

Люди пережили страшне. Їли все, шо можна, даже людей. Забрали з хати все: хліб, картошку. Картошку на Різдво заставляли везти в сусіднє село і засипать у кучю. Мороз, картошка ізмерзлась, сиплють, а вона торохтить, як каменючка. Так там уся й померзла, зогнила, а в людей забрали, не оставили і садить.

Люди ходили страшни, чумни. Пухли ноги, руки, животи. Тіло лопається, тече з нього. Ходять всі чумни, нічого не понімають. Ходили пообстикані, пообсирані, не доведи Господи.

В селі все забрав Бокатов (прізвище) з бригадою. Була на той час приказка: «Як був Миколка дурачок, була булка п’ятачок, як настали комуністи – ми не стали хліба їсти». Бокатов казав: «Москву годувать».

Померло багато людей. Залишилася в селі 1/3, половина людей. Вмирали сім’ями. Ніхто нікого не ховав. В кого були ями з-під картошкі чи буряків стягували і в кучу кидали туди по 7 душ (хто міг ще ходить). Так шо нема ніяких поховань. Споминають про те ті, хто пережив, да в школі зараз учать. Заросли ці ями і один Бог знає і де вони.

Хто виноват? Виновата жизнь. У 1933 році стало вже легше. Вступили в колхоз. Заробляли трудодні. І співала я вже: «700 трудоднів, я вже ділігатка, я поїду у Москву до Сталіна батька».

В голод в 1947 році їздили в Брест по хліб. До Мінська їхали в товарняку, у вагоні. Всі не влазили, чіплялися за приступки. Спасіба машиніст спинив серед поля й каже: «Упихайтеся як-небудь, а то замерзнете і попадаєте під поїзд». Приїхали. Готови були за хліб давать скільки скажуть. А люде не дають. Кажуть: « Як будете дорого давать – не дамо розсиплем». Один дядько взяв ночувать до себе, продав хліба по 300 рублів, а загадав, щоб казали, що по 150. Ми так і казали, шоб хліб не забрали. 

Назад залізли у цистерну, щоб їхать. А один каже: «А як банда?» Вилізли ми і полізли на платформу з деревом. А нас питають: «Ви оружонни?» А які ми оружонни? Коли кажуть, нада щоб щось у руках було: залізяка чи каменюка, щоб одбиваться, як хто буде за мішок чепляться. На станції Дочі – тунель. Напала банда. Упав батько, дочка, а за ними і бандіт під поїзд. А в ту цистерну налізли люди і бандіти. На станції поїзд остановився. Глядь несуть женщину, груди пробиті. Це з тої цистерни. На станції Бахмач пересіли на другий товарняк і просимо машиніста, щоб притишив поїзд на нашій станції. Ось поїзд притишив, треба плигать, а я боюсь, всі стрибнули, а я ні. Ось поїзд уже скорость набіра, я як стрибну – і в пісок. Дак і в морді, і в голові було. Не знаю, як осталась живая.

Ходили в поле красти колоски. Об’їжчик ганяв. А ми босими ногами по стерні. Ноги поколені. Кизяки збирали топить, ходили красти солому, бо діти замерзали із голоду і холожда. Лягли спать, я плачу: «Як нам, дітки, далі жить?» А маленький синок каже: «не плачте, мамо, я виросту, буду шофером або трахтористом, зароблю багато хліба – тоді заживем добре».

Місце запису: с. Улянівка, Білопільський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Чабада Єфросинія Іванівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Улянівка Білопільського району Сумської області.

За часи Голодомору 1933 р. пам’ятаю, коли по вулиці ходили опухлі діти і кричали, що хочуть їсти. Багато хто з людей ходили по вулицях опухшими від голоду. Колись до нас прийшов мій дядько і був настільки пухлим від голоду і знесиленим, що, навіть, не міг переступити через поріг до хати, мені довелося допомагати йому. А вижити мені під час голоду допомогла сестра мого діда, баба Івга, її чоловік на той час працював в коморі, і час від часу вони давали моєму батькові то півхлібини, то маленький вузлик муки, так ми і вижили.

Місце запису: с. Постольне, Сумський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 25.07.2005;

Хто записав: Шкарупа В. М.;

Респондент: Постольна Марія Іллінічна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Річки Білопільського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Добре пам’ятаю, страшне було время.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Урожай був, а чого і як сталося не знаю. Урожай збирали, а чого так получилось хтозна. 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Комуністи, а хто це робив, хамлюги були страшні.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, не приходилось чуть такого, а якщо і було, хто сказав би тоді.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Які там документи, приходили і забирали все підряд.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

У нас нічого такого не було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не бачили ми.

Як люди боронилися?

Хто як міг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховать можна було, тільки однак видирали все, бо лазили скрізь.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Комуністи лазили скрізь і у родичів, і скрізь.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

У нас двоє було, наші люди були.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували батько на городі, у діжці ховав.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ой, не знаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

У нас забирали їжу.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Це було дуже строго, в тюрму могли посадить.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли, гнали з полів.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі були.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Дуже мало хто хотів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Хто не хотів іти, висилали бозна куди.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто де міг. У нас тьолку забрали, а за що і самі не знаємо.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом, інколи і ночью ходили до людей.

Скільки разів приходили до хати?

Як хто докаже, так і ідуть, поки все не вигребуть.

Коли почали помирати від голоду?

У 33 році і мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Цього не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Та, мабуть, всі голодували.

Хто зумів вижити?

Кому Бог дав вижить, той і вижив.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Всякі люди були, більшість помагали.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг, так і виживав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Та помагали, ну не всі, всякі люди і тоді були як і зараз.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все: і клинки, і свиріпу – все, що можна було.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Та що приходилось, те і їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та граків їли, горобців, весною гнізда трусили.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Наші люди їздили в Росію.

Чи був голод у містах?

Мабуть же і там голодували.

Що таке “Торгсін”?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Багато тоді люду мерло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були-були, всякого хватало, матері дітей їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовища вивозили, спеціально підвода була.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ніхто нічого не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ой, не знаю. На кладовищах там є поховання.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Аякже, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Зараз панахиди встраюють.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Там, де родилась, є. і зараз туди їжджу, а тут в Лікарському.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Мабуть же ще сохранились хрести, хто поставив.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розказували.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Комуністів, ту владу.

Місце запису: с. Степанівка, Сумський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 26.07.2005 р.

Хто записав: Зарва Алла Миколаївна.

Респондент: Житник Марія Іванівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Нові Вирки Білопільського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Да, помню.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Сталін все зделал, чтоби сдєлать Голодомор.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Дєлала все влада в своєм сєлє.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

За ето, что дєлалі обискі і доносілі, ім платілі зерном і деньгамі.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Нікакіх докумєнтов. Бралі самі сєбє.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Да. Билі арєстовани. Кто нє отдавал, білі і сажалі по тюрмам.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Оружія у тєх, кто забірал, не било, оні самозванци.

Як люди боронилися?

Оборонятся люді нє могли, очєнь билі слабиє.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нєльзя било, большіє обискі і всє находілі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Із сєльсовєта назначалі ісполнітєлєй. Вєздє шукалі на чердаках і в ямах.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили по 3-5 чєловєк, билі ісполнітєлі і другіє.

Де можна було заховати продукти харчування?

Нєгдє нє заховаєш, кто де закопаєт, всє находілі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давалі, кто шол на работу в колхоз, варілі і по паєчке хлєба давалі.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали коров, свиней.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Да, чули.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Своі сєльскіє назначали с сєльсовєтом.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Хотєлі так, шо на своєй зємлє не хотєлі робить.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Люді билі поднєвольнимі, забралі зємлю, обкладивалі большимі налогамі, сажалі в тюрму за нєвиплату налогов.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Конєй отвєлі самі, ховать нєгдє.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Приходилі днєм.

Скільки разів приходили до хати?

Пріходілі, пока всє нє вигрєбут.

Коли почали помирати від голоду?

Началі помірать зімой – вєсной 1933.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Раскулачілі кулаков, забралі в ніх хати і туда собіралі дєтей і оні там жилі і кормілісь.

Хто не голодував у селі і чому?

Такіє шо собирали, оні нє голодовалі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не ділілися, бо в них тоже нічого не було.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

І там расла скарада наподобіє лука, щавєль, сперсет косили.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Лістья вишні, сліви, яблоні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

На базарє сильно дорого било, продукти мука 1 стакан. Немного покупалі.

Чи був голод у містах?

Бил голод, но мєльшє, коториє робили, давалі ім по пайкє хлєба.

Що таке “Торгсін”?

Бил такой магазін, что прінімалі золото, платілі дєньгамі.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Очєнь много уміралі, цєлиє сємьи.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нє знаю. Нє било.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Люді стягівалі в іхніє погрєба і закапивалі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Нікто нє платів і нікто нє занімався.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Єсть цєлиє ями.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминали.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За совєцкой власті не поминали.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нєту, раскидалі.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Расказивалі.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Прєдсєдатєлі колхозов, сєльслвєтов командовалі ілі райкоми.