Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 12.05.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.

Респондент: Гаврюшенко Галина Іванівна, 1931 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Особисто я голодовки не пам’ятаю, бо була дуже маленька. Але про події 1932-1933 рр. в нашому селі знаю від своєї мами Зінченко Одарки Степанівни. Моя мама родом із сусіднього села Мар’янівки, в 1929 р. вийшла заміж за Карнасенка Івана Феодосійовича (мій батько) і поселилася в с. Старий Іржавець. Мій дід Карнасенко Федосій Федорович був заможним селянином, був дуже працьовитим, умів доглядати за худобою і обробляти землю. У діда з дружиною Марією було 12 дітей. Сім’я жила добре. З 1929 р. почалася колективізація, а з нею і розкуркулення. Дід став самостійником і заборонив своїм дітям вступати до колгоспу. З цього часу почалися всі біди. Згодом мого батька заарештовують і висилають у Сибір. Більше про нього ніхто не чув. В голодному 1933 році помер і дід Федосій із бабою Марією і майже всі їх діти: Астафій, Софія, Марія, Варка, Віра, Надія, Марфа, Тимофій, Яким і Григорій. Моя мама вернулася у Мар’янівку до своїх батьків і так врятувала себе і мене. Вона як могла чинила опір геноцидній політиці.

Місце запису: с. Заріг, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 10.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Любисток» Зарізької ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Скидан Ольга Петрівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Заріг Оржицького району Полтавської області.

Ольго Петрівно, що Ви можете розповісти нам про роки Голодомору?

Голод як і війна – велика біда. Літо 1931 року було сухим і осінь теж без дощів. Весною 1932 року озимі хліба були нікудишніми, та й весна знову не порадувала і літо також. Я пам’ятаю як колосочки з жита були маленькі по 5 зернинок у них, а картопельки в кущі по 3-5 штук, та й ті, як горох. Бабуся Оксана казала: «Насувається велика біда. Не буде чого їсти». І біда прийшла. До неврожаю віддали багато із запасу, що був у державі за оборудування для електростанції, яке було поставлене із Німеччини, було домовлено за золото, було в торксінах воно, а коли уже поставили його пішов струм, поставщики відмовились золото брать, а потребували пшеницю. І це стало причиною нестачі і так малих запасів хліба у так бідній іще країні. Про це розповідав мені мій батько Петро Федорович Половина, який працював бухгалтером МТС. В ті часи першим директором МТС був Стоюшко Петро Якович. Він їздив сірою конячкою і привозив у маленьких клуночках щось роздобуте, щоб зварити людям їсти. Потім привезли багато сої. Її мололи, варили і їли. Петро Якович тільки получив першу машину в МТС зразу ж дав її людям, і вони з клуночками в руках везли щось із одежі міняти на харчі десь, де був урожай гарний і привозили і ділились одні з другими.

Було трудно боротися з тим лихом, але в селі було організовано в оселі дочки Номиса Лесі ясла, де всі дошкільні діти жили, заходили поїсти із школи діти. Велику допомогу надав вчитель Феодосій Омелянович Галушка. З його ініціативи в колгоспі, в будинку Данилевського створили патронат для дітей, яким він і завідував. Цим і спасли дітей. Добре було те, що тоді в селі був колгосп і люди старались як могли, щоб вижити. Ось що я можу розповісти вам про тих людей, які тоді допомагали вижити.

Місце запису: с. Підгайчики, Коломийський р-н., Івано-Франківська обл.

Дата запису: 2003 р.

Хто записав: Сметанюк У.

Респондент: Савчук Анна Миколаївна, 1915 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в с. Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області.

Народилася 14 лютого 1915 р. в с. Лелюхівці Новосанжарського району Полтавської області.  Після закінчення 7 класів місцевої школи пішла працювати в колгосп, який заснували в селі ще в 1929 році. Працювала в ланці Мокляк Катерини, де виконували різні с/г роботи. Але потім працювали по вирощуванні цукрового буряка. Сім’я була багатодітна (7 дітей). Батьки теж працювали в колгоспі. Платили дуже мало, видавали зерно на трудодні. Грошей не давали зовсім. Жили за рахунок свого підсобного господарства. Як колгоспникам, нам було виділено 0,15 га землі. Жили бідно, з села майже ніхто не йшов вчитися в середню школу, що була в райцентрі 15 км від села. Але гірше стало восени 1932 р., коли план заготівлі зерна на колгосп дуже збільшили, а врожай зібрали менший, ніж в 1931 році. На трудодні не видавали майже нічого, а те, що зібрали з свого городу, треба було здати в сільську раду, як податок, щоб колгосп міг виконати план хлібозаготівлі. Біда ввійшла в кожну хату. І щоб врятуватися, люди почали ховати продукти. Найбільше ховали зерно, картоплю прямо в хаті. Викопували яму, а потім утрамбовували, щоб замаскувати. Ховали під піччю, в купі гною в мішках. Приходили з сільради посланці, шукали зерно, заглядали навіть в каструлі. Менші мої 2 сестри і 2 брати постійно плакали і просили їсти.

Їли лушпиння від картоплі, буряка, висівки з зерна. Ховали частину на посів на весну і це було недоторкане. Пам’ятаю, що дуже хотілося їсти. Було страшно дивитися на моїх менших сестер та братиків, які пухли з голоду. Руки і ноги були тоненькі, а живіт великий. Найперш померла бабуся. Поховали її на цвинтарі в селі. Спочатку ще з дощок збивали домовину. А потім мертвих в селі було так багато, що не було кому виносити їх на кладовище. З колгоспу давали підводу, яка їхала вулицями села і підбирала мертвих і всіх скидали в одну яму, не писали ніяких прізвищ на хрестах. В нашій сім’ї померла бабуся і двоє дітей. Вижило нас троє старших. Це був страшний час, бо людей мали ні за що. Влада радянська, хоч постійно підкреслювала, що турбується про людей, зовсім про них не турбувалася. Партійні активісти нишпорили в кожній хаті, забирали останню картоплину з дитячих рук. Пам’ятаю найменший братик Миколка був дуже хворий, дуже плакав, мати дала йому кусень хліба, вмокнувший у воду. Якраз надійшли в кованих чоботях, ситі, червонощокі з морозу «активісти». Один з них розірвав подушку, пір’я посипалося по хаті, а кусочок хліба в ручці Миколки забрав нишпорка і кинув на долівки, притоптав його чоботом. Це було страшно!

В скорому часі в 1936 році, я познайомилася з Мензатюком Василем Дмитровичем 1907 року народження, уроженцем Карпатського краю, який втік з свого села від польського пана на Радянську Україну до родичів.

Ми одружилися і після війни в 1948 році він забрав мене в своє село Підгайчики Коломийського району. Він давно помер (1977 р.), а я живу з дочкою Євдокією. Мала 4-х дітей, 8 онуків, вже і правнуків дочекала: Максимка і Анну. На свою Батьківщину не приїздила ні разу з того часу, бо вся родина, яка залишилась там, повмирала: одні від голоду, другі від хвороб через голод.

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 13.09.2009 р.

Хто записав: учні Лелюхівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, керівник Двірна В. Г.

Респондент: Рибалко Ганна Кіндратівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області.

Мені під час Голодомору було 8 років. Я добре памятаю, як прийшов до нас Гусак Павло Якович і сказав мамі, яка вже була дуже слаба: «Тьотю, вам вже все-рівно помирати, то віддайте мені свою хату, а я за це буду вам кожного дня давати кусочок хліба, а вашу дитину віддам в патронат». Я на той час уже була пухла. Патронат був через дорогу від хати, та просто так мене не приймали. Крім мене в мами було ще четверо дітей та вже всі померли. Мама згодилась на таку пропозицію. Павло Якович перевів маму в іншу (хужу) хату, а я стала ходити в патронат, де мені давали їсти.

Дякуючи Гусаку Павлу Яковичу ми з мамою, Горошок Мотрею Кіндратівною, вижили.

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 23.09.2009 р.

Хто записав: учні Лелюхівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, керівник Двірна В. Г.

Респондент: Коваль Віра Трохимівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської Харківської області.

Я, Коваль Віра Трохимівна, народилася в селі Лелюхівка в 1926 році, тут і проживаю. Коли мені було шість років, померла моя мама. Голоду я не помню, тому що була дуже мала. Але зі слів сестер і батька я знаю, що люди пухли від голоду, їли козельки, цвіточки із акації, ріпу, лопухи. В нашій сім’ї умерла моя старша сестра Вустя. Батько мій Трохим кожен ранок їздив з чоловіками і збирали на підводу мертвих людей і звозили у погріб. Коли був повен погріб – його забили. Було таке, що у вечері я гралася з дітьми, а на ранок вони уже померли. Нас у сім’ї було п’ятеро дітей, чим могли, тим і виживали.

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Клименко Юлія.

Респондент: Клименко Галина Федорівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області. 

Голодомор 1933 року наша сім’я перенесла завдяки моєму батькові Луценко Федору. В роки Голодомору він робив в Харкові на желєзній дорозі гружчиком. І там йому давали пайок – хліб, сахар і крупу. В Харкові він жив на квартирі. Хліб сам він не їв, а приносив додому, де хазяйка квартири його йому сушила. Приїздив він додому раз в місяць,  перед тим, як їхати, писав додому письмо, коли він приїде додому. До нас додому сходилися всі наші родичі, сусіди, ждали батька, для того, щоб попросити хоть трішки хліба. Батько розділяв хліб так, щоб хватило всім людям. У нас по-сусідству жили люди, в яких дитина дуже хворіла (постійно була опухша нога). Так той сусід приходив до батька і просив хліба, кажучи: «Дай, Федю, хліба моєму калічці!» і батько завжди відірве кусочок хліба від своїх дітей, но дасть. Він не міг дивитися і байдуже ставитися, коли до нього приходили попухлі діти і просили хліба. От так, дякуючи моєму батькові наша сім’я і сім’я багатьох інших сусідів, якщо не всі члени родини, то хоч якось та й виживали в ті страшні роки.

Місце запису: м. Конотоп, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису:25.09.2008;

Хто записав: Ожог Анастасія Валеріївна;

Респондент: Рачкова Єфросинія Михайлівна, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Конотоп Конотопського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках? 

Звичайно.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Не знаю. Голод був і все.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Той, хто був голодний.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Не було ніяких документів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Так.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Зброя була у тих, хто був багатий, а до таких, як ми зовсім не ходили, не було за чим.

Як люди боронилися?

Палками.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Не було чого ховать.

Де можна було заховати продукти харчування?

У ліжку.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Що краще, все забирали.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Того, хто збирав колоски, забили до смерті.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Міліція.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні, тому, що там не платили.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли захотілось.

Скільки разів приходили до хати?

Разів 10.

Коли почали люди помирати з голоду?

32 – 33 роки.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ні.

Хто не голодував у селі і чому?

Жила у місті. Може, колгоспники.

Хто зумів вижити?

Я.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не було таких.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Шкарлупу із картоплі, листя берези і верби.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З берези.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу? 

Не було нічого.

Чи можна було щось купити у місті» чи виміняти?

Ні, ні за що.

Чи був голод у містах?

Так, всюди.

Скільки людей померло у селі ? Чи є такі відомості?

Ні.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Яму викопають, закопають і все.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ні.

Чи встановлено в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей? 

Влада.

Чи знаєте ви, що таке “Торсінг”?

Точка обмінювання золота.

Місце запису: с. Сарнавщина, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Коваленко Сергій Никифорович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в Сарнавщина Конотопського району Сумської області.

Був я в ті роки сиротою, жив у дядька з тіткою, і коли почало не вистачати їсти, мені 9-ти річному хлопцю прийшлося годувати себе самого. І, здавалося, що світ не без добрих людей. Мене забрала одна сім’я, не хочу називати фамілію, яка торгувала в місті на базарі котлетами. Мав я їм в цьому допомагати, за це отримував на ті часи щедру плату: 2 стакани молока в день.

Але мені весь час здавалося дивним, як це люди навкруги з голоду пухнуть, а вони продають котлети. Та одного разу, це вже було в грудні місяці, ми з хазяйкою пішли в місто з котлетами. На півдороги вона згадала, що забула одну порцію котлет дома, і заставила мене збігати принести їх. Побіг я з радістю, тому що сподівався вкрасти хоча б одну собі. Коли зайшов в хату, то побачив, що нікого немає і швидко схопив котлети. Через декілька секунд мені на зуби попався людський ніготь. Такої відрази я не відчував ніколи в житті, мене всього відвернуло. Я ледь повністю не звалився на піл. Стоячи рачки, я побачив людські кістки. Вилетівши з хати, я побіг геть. Не пам’ятаю, як опинився у городі, де мене напівмертвого забрали до дитячого будинку. Там і пережив цей важкий час.

Місце запису: с. Юрівка, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Лизогуб Микола Прокопович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Юрівка Конотопського району Сумської області.

Я доволі добре пам’ятаю, як восени до нас в оселю прийшов голова колгоспу з якимись людьми. Вони шукали продукти. Всю хату перевернули догори ногами, забрали все з погріба, на дворі ходили з шестами і протикували землю, сподіваючись там щось знайти. Навіть в гною лазили. Здавалося забрали все, навіть картоплю, яка стояла в печі. Та не заглядали в трубу, де батько і сховав наші запаси. Їх ненадовго хватило. Тому зимою їли не тільки очерет, а й кожу черевиків, а самі по рогозу ходили в онучах. Мені допомагало те, що в школі з живого уголка нас подгодовував вчитель, але посеред зими його посадили в тюрму. Їли кішок і собак, багато хто їв і людей. Жінка з нашого села після смерті чоловіка зарізала свою дитину і з’їла її. Потім, коли голод закінчився, вона зійшла з розуму.

Радувалися всьому, що можна з’їсти. Пам’ятаю, як тато зловив крису, і тоді нам здавалося, що нічого смачнішого ми не їли.

На весну почали збирати і листя, і кору древ, і лопухи, та все, що можна було їсти. Мама робила з них або паляниці, або юшку. Коли в колгоспі збирали озиму пшеницю, то хоч трохи наїдалися її. Тому йшли працювати навіть найменші. Чим ближче час йшов до літа, тим більше ми наїдалися. Всі намагалися наїстись на багато днів вперед і було, що навіть від цього вмирали.

Місце запису: с. Попівка, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Калініченко Григорій Якович, 1939 р. н.

Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживав в селі Попівка Конотопського району Сумської області.

Розповім вам одне, що повідомила мені моя бабця, тоді я не вірив, бо наша пропаганда це заперечувала. В нашому селі люди мерли взимку 32-го дуже сильно. Люди валялися прямо на вулиці і одного разу моя бабця замітила, що вони почали пропадати. Ніхто їх нікуди не вивозив, значить хтось їх забирав. Вона пішла і пожалілася председателю колгоспа, а він її послав подалі. Пізніше вона замітила, що чоловік з її кутка забирав їх до себе, і, напевно, їх їв. Тому вона не дивувалася, як сім’я з 6-ти чоловік змогла вижити.