Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Вороніна Каріна, Палій Вікторія 

Респондент: Остапко Олександра Тихонівна, 27.06.1923 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Одного дня до села прибули якісь люди. З вигляду і мови відчувалося, що вони всі з міста. Вони довго розмовляли, їздили з одного кінця села в інший. Наступного дня нам оголосили, що ми будемо у колгоспі і що нас поділили по колгоспах. Спочатку перемін не було, а потім у селі з’явилися активісти. Вони ще нікого не займали, а тільки ходили по хатах з новим головою колгоспу, переписували все майно. Але нам було все одно страшно. У селі ніхто не знав, навіщо вони пишуть і навіщо вони тут взагалі…

Навесні 1932 року у нас був мітинг. Виступало багато людей, і всі казали, що потрібній хліб. У натовпі було багато активістів (ми їх вже знали в обличчя), але виступав мало хто з них…

Врожай був добрим, але ми швидко зрозуміли, що хліба нам не залишать. Активісти зовсім перемінилися: вони так швидко вивозили хліб, що ми нічого не могли второпати. Нам казали, що хліб потрібний державі. Багато хто цьому повірив, але не всі. Цих швидко розстріляли або вивезли кудись як ворогів радянської влади, котрі не хотіли здавати хліб державі…

Наші активісти, часом ще деякі прислані охороняли хліб. Я добре пам’ятаю, як від нас від’їхали останні підводи. У селі було зовсім тихо, і було  дуже добре чути, як скриплять колеса. Це було дуже страшно. Мені здавалося, що село вмерло і на цих підводах везуть наше життя… А через неділю ці самі активісти прийшли опять. Мамуся за образом в углу сховала мішечок з кукурузкою. Кіло може з 5, а я, мала-дурна, стояла і дивилася на Бозю і шептала: «Не віддавай!» То один з них глянув на мене, тоді на ікону, підійшов, зірвав її і на долівку упала ця торбина. Він її взяв і кинув іншому, Васильом його звали. А сам пішов. Я стояла і тихо плакала: і Бозя розбився, і кукурудзяної каші не буде. Тоді цей дядя Вася підійшов до мене і мовчки в руки, які я держала біля грудей, всунув цю торбу і мовчки вийшов. До сих пір пам’ятаю його очі. Очі дяді Васі…

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису:  не вказано

Хто записав: Алтухова О. М.

Респондент: Алтухова Олена Сидорівна, 1903 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі  Партизани Приморського району Запорізької області.

Наша родина перебувала в селі Партизани Запорізької області. У мене було 8 дітей і їх треба було чимось годувати. Мій чоловік мало не вмер від голоду, я якось ще трималась. Але ми насамперед намагались врятувати дітей, віддавали їм все їстівне, що ми змогли знайти. У мене ще були брати і сестри, у яких також були діти, яких треба було годувати.

На селі на той час у людей відбирали останній шматок хліба, а треба ж було жити, і дітей годувати, щоб вони не повмирали від голоду. А їли буряки, макуху, лободу, жаб. Діти ловили птахів – ворон, горобців.

Дуже багато людей і дітей вмирали в селі, але інші тримались і намагались вижити.

Внаслідок голоду в нашій родині померло багато дітей у моїх братів і сестер. В моїй сім’ї діти вижили, не помер ніхто, слава Богу, але всі вони були безсилі, худенькі, немов скелетики і дуже хворіли.

Пройшли роки, діти мої виросли, оженились і повиходили заміж, але болячки залишились, як наслідок Голодомору.

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано

Хто записав: Непийпиво Олена

Респондент: Непийпиво Параска Петрівна, 1905 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ланцеве Більмацького району Запорізької області.

Сім’я складалась з шістьох чоловік: батько, мати, два сини і дві доньки.

Батько Параски Петрівни працював у колгоспі пастухом, мати доглядала дітей. Сім’я перетерпіла дуже скрутні умови. За словами Параски Петрівни бувало таке, що не їли по два-три дні.

Основною їжею були перепічки. Влітку їх робили з лободи, а взимку – з кукурудзяних столиків, які перетирали і робили з них муку.

Восени, коли з полів убрали врожай, Параска Петрівна зі своїм старшим братом ходили за три кілометри в поле, щоб знайти декілька гнилих картоплин.

Жінці запам’ятався епізод, коли батько пізно ввечері приніс шматок дохлої конини. І цей шматок мати розділила на довгий час і тихцем варила дітям юшку.

Також Параска Петрівна розповідала про страшні пригоди, які відбувалися в той час на селі. В одного чоловіка росла біля хати шовковиця. Він заманював малих дітей до себе, начебто пригостити їх смачними ягідками, а сам вбивав їх, і цим годувався.

У сусідки Параски Петрівни була дитина, трирічний хлопчик. Після того, як дитина померла, ця жінка збожеволіла і з’їла свою ж дитину.

І ці сумні факти не поодинокі, бо і в сусідніх селах також зустрічалися випадки канібалізму.

В сім’ї Параски Петрівни жертв Голодомору не було, але наслідки були. Від голоду значно погіршилось здоров’я у членів родини. В 1934 році помер батько від хвороби шлунку.

Про Торгсіни Параска Петрівна не знала, бо сім’я була незаможня, коштовностей ніяких не було, жили тим, що приробляли своєю працею.

Місце запису: с. Просторе, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010 р.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Рябчук Раїса Йосипівна, 1933 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Верхня Терса Гуляйпільського району Запорізької області.

Народилася я 10 квітня 1933 року в селі Верхня Терса Гуляйпільського району. Розповідаю, звичайно, з оповідей своєї матері.

Батько моєї мами, – вже мій дід, – жив у селі Верхня Терса і мама жила з двома моїми старшими сестрами у нього, свого батька. Тоді, як наш батько проживав на квартирі від МТС. Працював він агрономом при Політвідділі МТС в Оріхові Запорізької області.

У 1932 році дідусь відправив маму із моїми сестрами Олею і Ніною до зятя, сказавши, що там з ним їм буде краще: на роботі батькові, як спеціалісту, видавали пайок. Тому дідусь, не чекаючи весни, вже відвіз матір і онуків, щоб не померли тут, у селі. Моя мати каже, що той хліб, який приносив батько, був білий-білий, як вата, і дуже м’який. Ті люди, що вчились при МТС і працювали, всі одержували пайки.

Дідусь же проспостерігав, як «куркуль» заривав, своє зерно у яму. Господаря, мабуть, розкуркулили і вислали, а зерно залишилось. Воно і допомогло йому вижити у те лихоліття. Тільки завдяки тому «скарбу» всі живі, ніхто не помер з родини. Одна тільки тітка хворіла.

Місце запису: Вільнянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Рибаченко Г. О., Леончук Н. В.

Респондент: Самохіна Клавдія Єгорівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Кінські Роздори Пологівського району Запорізької області.

Мій батько,  Самохін Єгор Васильович, 1900 року народження, був місцевим жителем. І мама, Самохіна Катерина Іванівна, 1905 року народження, теж була з цього села. Батько працював їздовим у селі, а мама була домогосподаркою.

В нас у сім’ї було троє дівчат: Оксана, Марія і я, Клава.

Жили ми разом з сім’єю брата мого батька в одній хаті. Ще жили з нами дідусь Іван і бабуся Одарка. У батькового брата теж сім’я була чималенька, тому у кожного в хаті був свій куток. Ми дітлахами любили грати на лежанці у різні ігри і спали теж усі тут.

Пам’ятаю, що у нас було досить велике господарство: 4 корови, 2 коней, 10 овець, птиці різної.

Ніхто у сім’ї не байдикував: одні наглядали за скотиною, інші – за городом, навіть при місячному сяйві чоловіки виминали шкури на кожухи, а жінки при свічках пряли, ткали полотно.

Згодом переїхали жити у якусь землянку. Їсти не було що. Тато інколи ходив до сусіднього села і вимінював одяг на продукти.

Як ми вижили – не знаю. Знаю лишень, що інколи дідусь тихцем приносив нам то квасолю, то картоплину. Уже потім я зрозуміла, що дещо з продуктів довелося закопати у садку.

Тато з мамою говорили нам, що скоро весна, що стане скоро легше. 

Місце запису: м. Мелітополь, Мелітопольський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Бондаренко Віра Олексіївна, 1920 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в місті Мелітополь Мелітопольського району Запорізької області.

Росла в сім’ї, де було п’ятеро дітей (чотири сестри і брат Іван). Це сім’я Квач Олексія Петровича і Квач Єфросинії Василівни.

Було мені всього менше 12 років, дуже багато страшного, моторошного… У нас була земля, батьки працювали, була пара коней, брички, багато пшениці. Але на початку 30-х років прийшли комуністи і почали розкулачувати всю Пісчанську (район м. Мелітополя). Забирали все: і корів, коней, свиней, курей, обібрали до горобця! У нас з сестрою навіть плаття позабирали. Їм надо було, а нам, що, не треба було? Таке горе прийшло… Батька оголосили кулаком, почали його ловити, з дому повитягали все, що можна було їсти.

Брат Іван також утік до Криму, до тіток, там ще їжа була. Люди нам допомагали – Буряк Сидір Сидорович. Але в Криму мама захворіла і померла, батько переховувався, а на весну 1933 року повернулися ми додому в місто Мелітополь.

Ми не голодали, бо батько привозив їжу з Криму, ховав у городі в ямі.

А навколо було страхіття… Біля церкви на Пісчянській померлі лежали на землі, коли сніг почав танути, тільки тоді, у кого були сили, бо всі пухлі були, почали ховати померлих. Санки беруть, замотають в ковдру і везуть, а діточки бідненькі…У дворах копали ями і ховали. Сусідам навіть ми трішки допомагали їжею, бо батько добував її, у нас ніхто не помер, і сусіди вижили Поволоцькі, Кириї. 

Місце запису: м. Білгород-Дністровський, Білгород-Дністровський р-н, Одеська обл.

Дата запису: 09.04.2008.

Хто записав: Романенко Анатолій.

Респондент: Стеценко Марк Маркович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Кірове Оріхівського району Запорізької області. 

Про події Голодомору 1932-1933 років, голоду 1946-1947 років пам’ятаю добре. Таке не забувається. В 1932-1933 роках, у людей забирали все: зерно, худобу. Мій батько працював вчителем праці в школі, йому давали на пайок хліб. Мати варила буряк і в нього домішувала хліб, але цього було недостатньо. З хлопцями ходили в поле і ловили ховрахів.

В 1937 році батько був репресований, звинувачений на підставі доносу, по політичним мотивам. Потім був реабілітований.

Місце запису: с. Просторе, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Зудерман Абрам Андрійович, 1922 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Гройвейде (з 1945 року с. Просторе) Чернігівського району Запорізької області.

Народився в селі Гросвейде (з 1945 року с. Просторе), німець. У важкі 1932-1933 роки сім’я вижила завдяки грибам. Корову спочатку здали в колгосп, а потім забрали її додому. Правда, маму примусили відвести корову на ферму. Хоча, у колгоспі теж не було чим кормити корів. Варили ми суп із кропиви, мамалиги, буряка. Ловили рибу. Драли з братом яйця у воронячих гніздах.

У школі сніданки теж „урізались”. Після збирання кукурудзи колгоспниками, йшли збирати качани школярі. Зібрану кукурудзу сушили і використовували для шкільного харчування. Так і вижили на мамализі.

Багато дітей у німців-менонітів померли при вивезенні їх із села у Казахстан (1941-й рік).

Місце запису: с. Просторе, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Кравченко Надія Петрівна, 21.05.1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Бердянськ Бердянського району Запорізької області.

Народилася в селі Єлисеївка Приморського району Запорізької області. Мати – Марія Григорівна (1897 р. н.), батько Петро – Остапович (1898 р. н.).

Я почну з того, що різниця між голодом 1932-1933 роках і, наприклад, недородом у 1953 році, була насамперед у тому, що у тридцятих в магазинах не було нічого, ніяких товарів, нічого з їстівних продуктів, а в 1953 році у магазини привозили бочками засолені помідори, борошно, були і висівки. 

Тому, я так вважаю, що голод був „зроблений” штучно. Як керівництво ставиться до народу, так він (народ) і живе.

Точно не можу сказати, чи розкуркулили батьків, чи ні. Батько казав, що сам все здав у колгосп: і коней, і корову, посадив п’ятеро дітей і жінку на гарбу, деякий пожиток вкинув і виїхав у місто Бердянськ. Це були голодні 1932-1933 роки. Влаштувався на роботу в ливарний цех Первомайського заводу сільськогосподарських машин. Була квартира в нас у бараці. Потім перейшов батько працювати на парову мельницю, обслуговувати парові котли. Він потай від усіх ліпив „ліпеники” з відходів, що осідали разом з пилом, сушив їх і приносив додому. Окрім того, йому давали 500 грамів хліба і по 200 грамів хліба на малолітніх дітей (в день). Так ми й жили в голод. У мене ще був брат Федір (1924 р.н.), брат Микола (1921 р.н.) і брат Григорій (1918 р.н.). Ми всі тоді вижили. А в 1936 році двоє малих дітей у сім’ї померли. Якби батько не виїхав, ми б не вижили в селі.

Я так вважаю, що у всьому винна влада. Вона стягувала все із селянина, а особливо старались окремі члени комісій, що ходили по дворах і забирали у людей буквально все, навіть приховане „на чорний день”, не звертаючи уваги на те, скільки людей у сім’ї, і, зокрема, дітей. Добре, що батько зміг правильно зорієнтуватись в подіях, що розгорталися в селі. Ми виросли, стали людьми. Вже, працюючи вчителькою початкових класів, усвідомлюючи батькові дії, як збереження від голодної смерті всієї сім’ї, дякую йому за те, що не дав нам загинути.

Місце запису: с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 04.08.2009.

Хто записав: Алєйнікова Ю. В., Куліш К. Ю.

Респондент: Алєйнікова Поліна Тимофіївна, 1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. 

Я була невелика, коли розпочався голод. В сім’ї нас було четверо сестер, я – наймолодша. Нас вважали середняками, бо у нас були корови, свині, птиця, запаси їжі. Потім все це забрала спецбригада.

Жили ми на центральній вулиці (тоді вона мала назву Красна), яку в народі називали «Столбова», старожили розповідали, що ще Катерина ІІ поставила телеграфні стовпи, тому така і назва вулиці.

Пам’ятаю, ми, діти, гралися на вулиці, вона тоді була широка, без дерев, дорога ґрунтова і по ній йшли багато людей. Було холодно, мабуть пізня осінь, (1933р.) снігу не було, це я пам’ятаю. Люди одягнути були погано, обмотані, немощні, ледве пересувалися, падали. І один з чоловіків впав на другому боці вулиці. Я і зараз уявляю, як він лежить на дорозі. Батьків брат, він жив біля нас недалеко, дядько Стьошко (Бонзарьов Стефан Данилович) не пам’ятаю як, переніс цього чоловіка до себе на двір. Потім в сінцях, намостили багато сіна і положили його туди. Я не знаю, як його звали, може він і казав дядькові Стьошці. Чоловіка нагодували. Але прожив він недовго. Може не треба було давати йому стільки їжі. Через декілька днів він помер. Мій дядько поховав його в кінці городу. І ще довго могилка та була, він за неї доглядав.