1. Місце запису: с. Студеники Переяслав-Хмельницького району Київської області;
2. Дата запису:  05.07.2003 року;
3. Хто записав: Пахарева Олександра Сергіївна;
4. Респондент: Яковіна Дем’янівна Близнюк, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Комарівка Макарівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947 роках?

Так.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Було неурожай , повороти-розвороти , невродило , вивезли.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Сільскі хабарі;

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Вони сами рили-шукали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Нічого.

Чи застосовували до людей покарання побиття, відсилання, арешти?

Небуло.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирали хліб у людей?

Ні.

Як люди боронилися?

Та нічого , забрали і пішли.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Прикопували потрошку.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Якоюсь бригадою.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Прийшли-забрали.

Де можна було заховати продукти харчування?

Прикопували потрошку.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Потрошку кашу, макуху варили.

Забирали лише продукти харчування чий інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Не брали одяг.

Що таке закон про “П’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Гоніли , не давали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Та ні, наскочуть оте…

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Перші самі йшли бідніші, а потім декого засудили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Та не так , то змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ні, не було.

Скільки разів приходили до хати?

По разу або і більше.

Коли почали люди помирати з голоду?

Перед жнивами.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Хто знає.

Хто не голодував у селі і чому?

Трохи й було.

Хто зумів вижити?

Которі заможніше жили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ніхто нічого не помогав.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили кашки рвали , жолуді їли.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

• Насіння від сімєчєк лузали , ось так і вижили.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Хіба стакан муки…

Чи був голод у містах?

Та наверноє ж було скрізь.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Да багатенько.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Один дитину свою з’їв.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Скрізь ,і дома ховали , не було чим відвезти до кладовища.

Чи платили тик, хто займався похованням померлих?

Да хто?

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Не знаю;

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гроби”, Зелені свята?

Нуда.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Церкви у нас же нема натурально.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам сусідам?

Коли там щось похвалиться…

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Чорті його знає хто ? Я вже цього не скажу.

1. Місце запису: с. Бузів Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Камінська Ярина;
4. Респондент: Коновал Надія Павлівна, 1928 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузів Макарівського району Київської області.

Я, Коновал Надія Павлівна, народилася 12 липня 1928 року. У 1933 році мені було 5 років. Скільки я могла помнить по дитячому, то були важкі часи. По селу їздили бригади людей, мужчин, 5-6 чоловік на підводі. Забирали все: зерно, картоплю. Все, що було у хазяйстві. Навіть з горшків все витрушували, бо є люди ховали. У тих людей ули залізні палки з гострими наконечниками, якими провіряли чи нема ніде закопаного. Люди дуже голодали і стали пухнуть.

Наша хата була сама крайня в селі Козічанці Бишівського району Київської області (зараз це Макарівський район). Поки до нас дойшла очередь, дєдушка узяв два мішки зерна, всипав у улєй, і вночі взяв мене і ми поїхали в поле. Там була недалеко дорога, на дорозі лежав камінь. Дід відщитав десять шагів від каменю і закопав улєй глибоко в землю. Це зерно спасло нас від смерті. Ще один мішок зерна дід розсипав на горищі у полові, соломі, а потім брав решето і підсівав. Дід зробив жорна, щоб перетирать це зерно на крупу. Баба варила куліш із цієї крупи. Добавляла кропиву і лободу. І ми їли по тарілочці в день. В діда було п’ять душ.

У мене була сестричка Вєра, якій тоді було шість місяців. І моя тьотя рядом жила. Так вона варила куліш і добавляла туди молока. І оце я піду до тьоті, вона дасть мені 200 грам кулішу з молоком, і я несу сестрічці. А по дорозі до хати втриматися ж не можу , бо так хочеться їсти. То я й лизну язиком. А як лизнеш, то ж хочеться ще більше. Так я і з’їдала все. А мати лається, каже, що ж Вєра буде їсти, вона ж може померти. То потім я тільки лизала.

Одного разу я прийшла додому, дивлюся у вікно, а там у хаті якась жінка. Я спершу подумала, що то мати, і кажу: «Мамо».  А вона каже: «Що, доцю?» і заглядає в наші горщики. По голосу я поняла, що то моя мати. Вона вийняла Вєру з ліжка і хотіла зїсти її, але, видно, хотіла провірити, чи нема нічого в горшках. Я побігла до тьоті, і все розказала. Тьотя сказала, що це та Хівря, що людей їсть. І побігла спасать. Так удалось спасти Вєру від смерті.

Я дружила з дівчинкою Ганею. А вона чогось довго не приходила гулять. То я пішла до неї, а в неї двері відкриті. Сидить її мати у хаті з напухшими ногами, на столі лежить один син мертвий, на лавці другий син, а батько посередині. Синам було по 15-16 років. А баба їхня навіть не плаче, мовчить. В мене до сих під та картина перед очима. Потім я вийшла на вулицю. Під’їхала підвода з трьома мужчинами, вони зайшли в хату, а там три трупи. Вони взяли рядно, і положили одного, винесли, другого, винесли, а третього і без рядна, і поклали трупи на підводу. А потім кажуть: «Бабо Степко, сідайте, і ви, щоб нам завтра не їхать». То баба тільки покивала головою. Я потім спитала свого діда: «Діду, а куди їх повезли?». А він каже: «Там на могилках яма є, то їх туди кидають і закопують землею».

В селі темнота така, люди єлє-єлє ходять, навіть не плачуть, бо нема сил. Жалуваться не можна було у ті часи. Якщо ти сказав одне слово проти совєтської власті, уночі приїде машина «чорний ворон» (так її у сілі люди називали), забере і десь розстріляють. Люди боялися.

1. Місце запису: с. Завалівка Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Захарченко Вікторія;
4. Респондент: Токар Марія Кирилівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Завалівка Макарівського району Київської області.

Моя мама – Ярина Артемівна. з Ситняків. батько – Кирило Григорович, з Завалівки, що на Макарівшині. Я народилася і прожила все своє життя в Завалівні. Крім мене у сім’ї було ще 8 дітей: 3 брати та 5 сестер. Самі розуміє родина не маленька, тому освіта у мене 3 класи.

Ви пам’ятаєте щось про Голодомор 33?

Я в сім’ї була найменша. Мене не обділяли, та й сильно ми не бідували. Батько мій був кулаком . як говорили на сел, або, ми казали куркульом. Коли закінчувалися запаси їжі, батько продавав волів, щоб поповнити наші шлунки. Мій батько був проти тодішньої влади. Не хотів, щоб ми працювали в колгоспі. За це у нас забрали усе, що можна було забрати: худобу, ціні речі. Залишили лише конячку та підводу. На цій підводі мій батько возив колоди з лісу. Фізичні травми, що він отримав та психологічний тиск на свідомість призвели до летального наслідку – батько помер через 2 тижні. Все. що залишилося мати віддала до колгоспу, не витримавши натиску. Ми – її діти, почали ходити до колгоспу.

1. Місце запису: с. Гавронщина Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Дорохіна Ганна Миколаївна;
4. Респондент: Гулай Одарка Василівна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Гавронщина Макарівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так, пам’ятаю. І 1932-33, і 1946-47 рр, дуже важкі були часи.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала врожай влада, а у 1947 р. урожай був.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Сільська рада, від сільської ради бригада, ночью.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були нагорода, деньгами платили. А а видавав тайний агент Сліпко Терешко.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Документи не предьявляли. Прийшли, якщо не відкриваєш, вивалили двері, що зайшли, то забрали, обкладали великими податками.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилали, били, в тюрми садили, люди мерли і ховали їх на кладбищі, ховали родичі.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Зброю? А чого ж мали, оружуя були: нагани, вінтовки, ножі.

Як люди боронилися?

Люди ховалися, втікали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати? Неможна було, у людей в печах було зерно, забирали все геть, а якщо замітили, що приховав зразу відправляли на ссилку. Деякі люди закопували зерно на городі, але все-одно знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Голова сільської ради і його бригада, секретар, виконавці, понятиї, міліція теж ходила з ними.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Голова сільської ради, секретар, два посільних і беруть понятих, не хочуть, а тебе заставлять, і це ходила бригада ночью, хліб, сіль, сало, забирали все, а причина що не змогли заплатити налоги, це все з бідних, а з багатих забирали все одразу і отправляли в силку.

Де можна було заховати продукти харчування?

А ніде не можна було, скрізь знаходили, ходили з штихом – шомпалом і протикали землю, у домах теж штирхали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали, хліба десь вивозили, десь у 34 р. відкрили кухню при колгоспі і давали суп на дітей і на мене, якщо я робила  в колгоспі. Діти – це мої молодші сестри і брати.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Худобу забирали (свине         й, корову і інше), одежу не трогали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чула про такий закон, лічно я збирала колоски, їх переоруть, а не дадуть, мене лічно піймали, відібрали колоски і гарно побили, але я ходила знову, бо дуже їсти хотілося. Ходили до села Копилів, ходили коли було темно, поки спали сторожі, зловить сторож відбере і торбу, і колоски, і добряче поб’є.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, ні не розрішали ні колоски, ні картошку, навіть гнилу не дозволяли збирати, за все били.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняли люди, яких визначав голова колгоспу. Голову колгоспу звали Коба Гаврило Михайлович, але він був непоганий, якщо зміг украсти, то тікай, трохи очі на це закривав.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, не хотіли, бо тоді вони були проти своїх односельчан, не хотіли бути в колгоспі і відбирати їжу у своїх односельчан.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, до мене прийшов голова колгоспу і почав залякувати, якщо не підеш добровільно, то забере і примусить міліція, так і було забрала міліція мене робить на свинарню, за це не платили і не кормили, що зхопив з їжі для свиней, то і з’їв.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У сараях держали, не випускали навіть на вулицю погулять, корову переховували, а все-одно находили, люди здавали, що є корови. Але  просто не забирали корову, забирали тільки тоді, коли не сплатив податки.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ночью.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили стільки, поки все заберуть.

Коли почали помирати від голоду?

Починаючи з весни32, а 33 рік так кожен день пухли, помирали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто їми не опікувався, у мене менша сестричка померла.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто крепше жив, сплатив податки і живе, це були не куркулі, а середняки, бо куркуля відправляли в силку.

Хто зумів вижити?

Хто крепше жив, або той, хто зміг щось вкрасти.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помагали, ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Крали на полі колоски, картоплю гнилу, з неї робили картопляники.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали поміч. Родичь родича спасали. Допомагали один одному, хто як міг.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Крапиву глуху споживали, варили з неї і гнилої картоплі борщ. Лободу їли, купляли 1 стакан крупи, розділяли на тиждень, лободи туди і ще один суп. Хліб не їли. Якщо ходили рвать люди в ліса, то вони там і помирали.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Такого ми не вживали, не листя, не кору, мабуть тому, що податками обкладали і дерева теж, їх просто вирубали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ворон ловили, все що змогли зловить, то і їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було, 1 стакан крупи коштував 30 рублів, а де гроші брать було?

Чи був голод у містах?

У городі голоду не було, у них був і хліб, і крупа, все було.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Померло багато, вимерла десь третя частина села, було таке, що в одній хаті по три душі помирало.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нашому селі не було. У с. Наливайківка і такого типу. У нас померла сестричка молодша, точніше зникла, вона була 27 року народження, мабуть її украли і зарізали або я не знаю, що з нею сталося.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладбищі, хоронили родичі, без хреста, викапували яму, кидали туди без труни, закопували і все.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні. Родичі навіть поминки на робили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ну так, на кладбищі! Всі знали де чия могила.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають, родичі померлих!

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Хто там! Поминають тільки родичі.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є церква. До Московського патріархату, підчиняються Києво-Печерській Лаврі.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

В нас ні. У районном центрі Макарові. Від нас 3 км.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Ні, мабуть, а якщо і знає, то не багато, та і я нікому не розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: с. Весела Слобідка Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Єрмоленко Вікторія;
4. Респондент: Папкіна Надія Дмитрівна, 1915 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Весела Слобідка Макарівського району Київської області.

Жила я під Києвом в селі Весела Слобода. В голод мені було 17 р. Жилося тяжко, дуже тяжко. Ходили по хатам і забирали все, все що можна їсти. Нас спасла корова, яку держали в хаті, щоб її не вкрали. Люди ходили по хатам і крали що можна. Тримали худобу в хатах більшість. Шоб не забрали продукти, закопували в землю, а ще що могли вивозили на продажу в Белорусь. В моєї мами було золота чимало і вона взяла все в Білорусь і міняла на харч. Моя мама працювала на овочевій базі за те, щоб отримати в зарплату мерзлі перегнивші овочі. Тож їх варили і їли. Наша сусідка зварила онука і з’їла, а менший побачив це і втік. А щодо хліба, то чергу займали з вечора, щоб на ранок купити хліб по талону, та всім хліба не вистачало. Це жах, жах.

1. Місце запису: с. Бузова Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  2003 рік;
3. Хто записав: Пилявський Юрій Олександрович;
4. Респондент: Трухан Віра Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова Макарівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Пам’ятаю голод у 1932-33 рр. що стосовно 1946-47 рр., моя доля так склалася, що цей період для мене пройшов не так важко, бо моєї тітки чоловік, як учасник бойових дій (пілот літака) отримував «добрі» пайки.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

На той час все майно забрала влада, так звані – «розкуркулення».

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Все що люди понаживали забирали колгоспи, тобто влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Мені було десять год і я не пам’ятаю, але загалом сусіди були наче добрі.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Приїзджали люди, повалили мою матір на підлогу і познімали з неї усе золото. Звичайно ніяких документів у них не було. На мою думку це бандюки.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було. Повисилали людей, з якими ми жили на хуторі, хто міг, той тікав. Звичайно ніяких санкцій в них наче не було. Було всяке і побиття також.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Власно. А зброї не бачила, при мені вони застосовували лише фізичну силу чи якійсь предмет побутового вжитку (топор, лопата…)

Як люди боронилися?

На той час мій батько поїхав у Київ, а зосталися з сестрою і матір’ю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Це сталося раптово і нам не вдалося нічого приховати.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ніхто себе не називав, а казали, що вони з колгоспу.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Їх було приблизно п’ятеро чи шестеро. Це були чоловіки середнього віку.

Де можна було заховати продукти харчування?

Вони забирали основну масу, на якісь незначні залишки не звертали увагу.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Можливо, давали, але чітко не пам’ятаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забрали все, зоставили лише якісь тряпки і інший непотріб. Забирали все найкраще.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чула, але вже у старшому віці, це про те, що не дозволяли брати колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ніхто цього не дозволяв, але люди перекопували городи в надії знайти хоть щось.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Люди, які працювали в колгоспі, і охороняли їхні поля і комори.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, добровільно ніхто не йшов, але їх примушували.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Як я і казала примушували іти до колгоспу, хто відмовлявся урізали землю, забирали врожаї.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу продавали одразу, а хто ховав у лісі худобу, то її заганяли далі в ліс чм вбивали, потім вирізали з неї м’ясо.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

На протязі усього дня, але в нас це сталося у другій половині дня.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили разів три чи більше.

Коли почали помирати від голоду?

Помирали з голоду у 32-му році, як все забирали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Яка там держава опікувалась, цих сиріт забирали люди.

Хто не голодував у селі і чому?

Робітники колгоспу, звичайно, що не голодували, що не голодували ті, хто зарання знав, що прийдуть забирати майно. Вони закопували його.

Хто зумів вижити?

Той, хто кому допомагала доля, той і вижив. Родичі допомагали один одному.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Звичайно люди ділилися один з одним всім чим могли, але це робили не всі.

Які засоби вживали до виживання?

Збирали щавель кінський, молотили і пекли з нього млинці, викапували з городів гнилу картоплю.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Звичайно мали допомогу від родичів, навіть жили у них.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Споживали щавель, влітку любі ягоди (їстівні і навіть не їстівні). Одного разу наїлися «вовчих ягід», нас спасли родичі також влітку була петрушка, морква, листя буряків.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Не пам’ятаю кори, але їжу готували доросліші і мабуть вона була присутня у нашому раціоні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ніяких плазунів, тварин в лісі, навіть і не було, а охотитись не дозволяли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Так, купити чи виміняти можна було в городі.

Чи був голод у містах?

В місті голод був не такий відчутний, але був все-таки.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

На жаль чітких даних не пам’ятаю, але при мені вмирали молодші за мене діти.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Людоїдства я зовсім не пам’ятаю у своєму селі, але про сусідні села приходили такі погані чутки.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладовищі і де приходилося.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Не було навіть чим платити за поховання, людяність і сердечність просипалась у людей.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Місця захоронення померлих були, але зараз їх не має.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

А як же поминають на всіх «Проводах», «Гробках», Зелених святах.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Так, так, поминаєм тоді і зараз.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Тоді була не тещо церква, а була хата, в якій сидів поп і виконував служби, церкви були унічтожені.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Тепер вже ніяких хрестів, пам’ятників померлим від голоду в моєму селі не існує.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Сучасна молодь знає про голодомор, бо моє покоління і я особливо про це розповідаю і онукам, і дітям, і сусідам, щоб люди знали, яке буває погано і шанували померлих і живих, щоб берегли своє майно.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Вважаю винним у загибелі багатьох людей правительство, тогочасний уряд.

1. Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Вишняк О.;
4. Респондент: Грищенко Микола Адамович, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Бишів Макарівського району Київської області.

Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;

Дата запису:  невідомо;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Грищенко Микола Адамович, 1922 р. н.

Народився я в 1922 році в Вишеві, де проживаю й понині. Багато що пам’ятаю з часів мого дитинства, яке припало на важкі тридцяті роки. Люди на нашій вулиці (тоді вона називалась Гайдуківшина, нині — 40-річчя Жовтня) жили дружно, допомагали один одному: разом мостили дорогу, ставили й мазали хати, копали і чистили криниці, орали й сіяли. Одні жили заможніше, інші — бідніше. Заможність не завжди залежала від більшої кількості землі, що була у користуванні, а від працьовитості сім’ї, розумного ведення господарства. Згодом людей стали розділяти на класи: одних називали куркулями, інших середняками, бідняками, активними чи пасивними до радянської влади. Куркулів почали висилати в Сибір.

Пам’ятаю, як відправляли сім’ю Івана Сніжка. Його вивели з хати, посадили на підводу. Поруч три його сини з клунками в руках, а дві дочки, що були заміжні і залишались у селі, гірко плакали. Ми, хлопчаки, сиділи під тином діда Цибульки і теж витирали сльози, бо ж від’їжджав наш ровесник Андрій, з яким товаришували.

З центру села під’їхало ще кілька підвід з людьми і валка рушила до станції Кожанка Фастівського району.

У той час люди знемагали від хлібозаготовок, непосильних податків, частих викликів у сільраду, як злісних неплатників, для розмов. Хліви і тини рясніли написами дьогтем: «Злісний неплатник — ворог радянської влади». Сільською радою була створена спеціальна бригада по «викачці» хліба і податків.

Особливо у ній виділялись два чоловіки — Ковтьоба та Базиль. Так звали їх по- вуличному.Їм було років по сорок, статні, дужі. Одягались у чорні кожушки, підв’язувались зеленими, домашнього виробництва, поясами. Ними лякали дітей. Побачивши, що вони йдуть вулицею, дорослі говорили малечі: «Ховайтеся на піч, бо Ковтьоба забере». І дітей, як вітром, здувало.

Одного разу, вийшовши вранці на вулицю, всі побачили на хліві у діда Розлуки малюнок невідомого кутчанського „художника” На ньому було зображено людину з червоними очима, синім носом і чорними губами. Здорові зуби і кожух, підв’язаний поясом, уже говорили самі за себе. А під малюнком напис: «Ковтьоба із костриці зуби, з ременю губи, поясом підв’язаний і на Загреблю грабить подався». Так люди виявляли свою ненависть до цих «особливо уповноважених сільвиконкому».

Забирали все. Не було зерна — витрушували з торбинок кользу, конопляне насіння, горох, квасолю. З скринь забирали одежу чоловічу, жіночу, дитячу, чоботи, кожухи, свитки, шапки, хустки, полотно, рушники . Частина всього цього потім у центрі села продавалась з аукціону. Хто більше дасть. А більше по мовчазній згоді ніхто не давав і тоді свої речі викупляли господарі на зібрані з родичів і знайомих гроші. Таким чином односельчани виявляли

своє співчуття і підтримку пограбованим радянською владою сім’ям.

А були і такі, котрі заздрили на добротні чужі полушубки, смушкові шапки, хромові чоботи. Вони за безцінь скуповували речі. Але таких було мало. Надівши на свято придбану таким чином одежу, вони ловили на собі призирливі погляди односельчан. Деякі все-таки не витримували і скоро збували речі або перешивали.

Серед активістів сільської Ради були і добрі, совісні люди, які розуміли несправедливість того, що діялося. Про одного з них і хочеться згадати. Павло Дмитрович Олійник, наприклад, тихцем попередив мою матір (вдову з трьома дітьми), що наступного дня у нас мають забирати корову. Мати темної ночі перевела її в клуню до сусіда, заклала кулями. Коли наступного дня Ковтьоба з своїм напарником прийшли, корови вони не знайшли. Побачивши в глечиках молоко, звичайно, не повірили материним словам, що вона вже продала її. Скрізь шукали, викликали в сільську Раду, але так і обійшлося. Мати ж вночі з суботи на неділю відвела корову на ярмарок у Брусилів і змушена була продати. Ми ж. троє малих дітей, залишились без молока. Це було в 1930 році. Я вже тоді ходив до школи.

В 1931 році на Загреблі був організований колгосп, який назвали «Червоний плугатар». Розмістили його на садибах розкуркулених діда Москаля та діла Цибульки, відразу за містком річки Лупи. У селянина-колгоспника на той час вже нічого не  лишилося, окрім клаптя городу і хати під солом’яною стріхою, бо будівлі, криті бляхою, у більшості були конфісковані як куркульські. Тини на той час теж попалили, іронічно примовлячи: «Геть тини – за ними злидні ховаються».

Були на вулиці окремі господарі, які опиралися і не хотіли вступати в колгосп, як їх не агітували. В основному це були ті, що у свій час одержали від держави землю і пізнали смак самостійного господарювання. Деякі за релігійними мотивами. Але й вони протримались до осені 1932 — весни 1933 року.

Згадуєш інколи ті роки, і тільки тепер стає зрозумілим, наскільки цілеспрямовано, жорстоко знищували селянство, будуючи так зване безкласове суспільство. І тепер навіть здається, що Сталін прийшов до ідеї створення колгоспів не стільки з ленінського плану кооперації, як з свого досвіду вижимання різних податків з сільського населення. Ні продзагони. ні спецбригади не мали тих успіхів, у цьому, як це сталося після створення колгоспів. З спільної комори все це легко робилось. І не потрібно було посилати уповноважених. Директиву голові колгоспу — і справа заготівлі вирішена. А колгоспнику — трудодень, на який, бувало, в кінці року видавали по 100 грамів хліба та 10 копійок. Навіть сумлінні на різних роботах в середньому виробляли не більше 300— 350 трудоднів. Можна підрахувати, який то був заробіток.

Настав 1932 рік. Виробником сільськогосподарської продукції були колгоспи. У нашому на той час налічувалось 25 виснажених коней, 12 корів і до двох десятків свиней. Про трактор тільки мріяли. Орної ж землі було більше 500 гектарів. Як можна тими кіньми обробити стільки землі? Та й літо 1932-го видалось засушливим.

Мати наша вступила до колгоспу з перших днів його заснування. Працювала свинаркою. Свій заробіток за 1932 рік принесла зимою в мішку на плечах і сказала: «Оце, дітки, все, що видали. Змелем, напечем хліба на Різдво і Паску». Деякі сім’ї почали голо­дувати з зими тридцять другого. Був у нас сусід Федір Грищенко, який вже перед Різдвом почав ходити по хатах і просити роботу, за яку б його нагодували. Та яку роботу йому можна запропонувати? Ніхто не потребував його послуг. Останній раз, пам’ятаю, зайшов він до нас, став, тримаючись за одвірок. Одні кістки, обтягнуті шкірою. Очі глибоко запали. Не міг говорити і тільки ними благав: «їсти, їсти, їсти…». Мати дала йому шматок маторжаника і кілька варених картоплин. Він похапцем все з’їв. Більше ми його не бачили. Через кілька днів труп Федора та його дружини знайшли в холодній хаті. А морози тієї зими були дошкульні. На дрова пішли тини, розбирались хліви, вирубувались фруктові дерева.

Другою жертвою голоду, яку я побачив, була смерть нашої баби Оксани. Мати, працюючи свинаркою, інколи приносила у кишенях дерть, яку часом видавали для свиней. Змішуючи її з гречаною половою, вона пекла маторжаники. їх ми й їли. А ось старий бабусин шлунок не міг переварити цей харч. Так і померла вона тихо, вночі. А перед цим, ввечері, відчуваючи, що прийшла смерть, покликала мою матір і дала їй щось у ганчірці. В ній були замотані її дівочі золоті сережки. Сказала: «Візьми, може вони якось допоможуть врятуватись вам від голодної смерті». Ось такий життєвий кінець моєї бабуні. А мала ж чотирьох синів, було міцне господарство, працювали, не шкодуючи сил.

Весною 1933-го ми, як і інші, вже голодували. Паска була того року, пам’ятаю, ранньою. Мати, як обіцяла, з борошна, виданого на трудодні, добавивши до нього різні домішки, спекла на свято перепічок. Але це було свято. Ми раділи йому. Посідали на призьбі і грілись проти сонця. А на вулиці панувала тиша. Ні тобі дитячих голосів, ні святкового гомону, ні хрестування. Смерть і голод панували у селі.

Дізнався я, що мій товариш Миколка Бондар уже не встає з постелі. І пішов провідати. Застав у хаті сумну картину. Ганя, Микола, Євка, їх батько Марко, дід уже не рухались. Сиділи або лежали, байдуже дивлячись у нікуди. Тільки ще тітка Федоська та старший син Сергій тримались на ногах. У пориві відчаю вона взяла сина і пішла у Київ добувати харч. У місті тоді відкрили комерційні магазини, які торі ували хлібом. Сергій ходив і просив милостиню. На зібрані гроші вони купили дві буханки хліба. Одну з’їли, а другу розрізали на шматочки і стали ним торгувати. На зароблені таким чином гроші знову купили хліба. За тиждень тітка спромоглася заробити па десяток буханців. А серце рвалось додому. Як там залишена сім’я? Сергія вона залишила у знайомих, а сама поїхала в село. Нікого з своїх вже не застала в живих. Повернувшись у місто, не знайшла у знайомих сина. І господар сказав, що Сергій вийшов з квартири і не повернувся. Довго жінка шукала хлопця, але так і не знайшла. Тільки дізналась, що той знайомий у її відсутність торгував на ринку м’ясними стравами.

Люди вимирали цілими сім’ями. За дві доби вмерли Степан Коваль та його п’ятеро малих дітей. Дружина померла пізніше, об’ївшись хлібними колосками. Довго стояла пусткою хата, поки сільрада не продала. Така доля спіткала багатьох. У Юхима Бондаря з семи чоловік померло шестеро, у Івана Бондаря з чотирьох — трос, у Кирила Бондаря з трьох — двоє, у Йосипа Бондаря з шести — п’ятеро. За зиму 1932—1933 років тільки на нашій вулиці Гайдуківщина смерть забрала 110 чоловік. Для порівняння: на фронтах Великої Вітчизняної війни з нашої вулиці загинуло або пропало безвісти 11 чоловік.

Настала весна 1933-го. Ми їли все, що можна їсти. Різні трави, збирали і варили равликів. Та й з приходом весни не настало полегшення. Люди мерли, як і раніше. їх звозили у братську могилу, навіть не закопували повністю, а лише трохи присипали землею, бо ж наступного дня привозили нову партію. Траплялися у селі випадки канібальства. До 1931 року у Вишеві було одне кладовище. У голодні роки 1932—33-го — троє. Тепер, думаю, ніхто й не покаже, де знаходяться оті братські могили. А треба було б їх відшукати і поставити хрест з написом: «Тут лежать невідомі жертви голодомору 1932—1933 років».

На схилі літ задумався, чому голодомор торкнувся тільки України? В Росії ж не було його. Пам’ятаю, що й з Бишева дехто зумів виїхати у ту пору в Москву. Деякі й нині там живуть.

Весною тридцять третього у школі було запроваджено гарячі сніданки. Я тоді ходив у третій клас. Сніданок — рідесенький суп, зварений з крупи або муки, заправлений щавлем чи лободою, кидали трохи картоплі. Смак хліба вже стали забувати. Але ради цього супу діти йшли до школи, а не за знаннями. Поснідавши, дехто падав від безсилля на землю, засинав, бувало й навіки. Так помер мій однокласник Ваня Матюшок.

Організували в ту пору і обіди для колгоспників. На колгоспному дворі змурували великий котел, в якому варили супи і видавали тим, хто ходив на роботу. В мене збереглася фотографія засновників колгоспу, зроблена в 1933 році. Схудлі, похмурі обличчя.

Голод не тільки забрав тисячі й тисячі людей, він зробив глибоку душевну рану, була вбита впевненість у свої сили. Ще довго людям не вірилось, що своєю працею можна досягти кращого життя, боялись, що знову відберуть прироблене.

Страшна зима 1932-33 років не пройшла безслідно для нашої сім’ї. Від голоду, як я казав, померла баба Оксана. Виснажена голодом захворіла мати і весною тридцять четвертого в сорок років померла. Ми залишились сиротами. Нас відправили у сирітський приют. Холодно і голодно в ньому було. Внаслідок — тяжка хвороба.

Минуло багато років, а не забуваються ті голодні страхітливі роки. І не дай Бог, щоб таке повторилось на Україні. Дуже це тривожить, бо сьогодні більшість людей вже живе на межі бідності.

Я розповів про трагедію мого села на прикладі однієї вулиці. Можете навіть з цього уявити, яке величезне горе пережив український народ.

1. Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Вишняк О.;
4. Респондент: Баштова Ганна Степанівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бишів Макарівського району Київської області.

Було мені тоді 9 років. Жили удвох з батьком. Що він приносив, якось і жили, бо працював у колгоспі. Пекли коржі з ячменем, крапиви, варили узвар з трав. Великою рідкістю були буряки, горох, квасоля. Влітку, восени ще так-сяк перебивались, а коли наставала зима, то було дуже скрутно. Люди помирали в хатах, на дорозі, а хто ще залишався живий, то схожий був на мерця. Спеціальні підводи їх підбирали, навіть були випадки, коли ще живих збирали, але безсилих, село притихло, наче вимерло. Траплялись і випадки людоїдства. Недалеко від мене жила єврейка з двома синами. Старший працював на заводі в Києві, а менший був біля матері. Зимового дня мій батько звернув увагу на те, що Янка (так її звали) було ходить весела, співає і прибирає в хаті. Коли він намагався зайти до неї, вона його не впустила, мовляв, ще не навела порядок в хаті. Запідозривши щось неладне, одна з сусідок побігла звати голову сільської ради. Коли вони зайшли – побачили страшну картину – у печі варився суп з дитячих ручок, а в погребі знаходилася діжа, де було посолене дитяче м’ясо. Жінка, ніби ї’зхавши з глузду нічого не розуміла, запрошувала до столу. Звичайно її забрали. Більше про неї не було ніяких звісток.

1. Місце запису: село Андріївка, Макарівського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Корнік Оксана Марківна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Андріївка, Макарівського району, Київської області.

Жилими з мамою та дідусем . Пам’ятаю, я обняла маму і плачу: „Хочу їсти” . Стала гризти сіль, а запивала водою, від чого ще більше опухла. Дідусь вже з хати не виходив, лежав на печі, а очі якісь каламутні, не його очі. Одного разу він каже матері: „Піди доню до Петрушенків та попроси шматок хліба мені перед смертю”. Дуже тяжко про все це згадувати, хочеться кричати. Пішла мама, а незабаром приходить з маленьким кусочком чорного хліба. Поділила його мені з дідусем. Я його гламнула в одну секунду і так дивлюся на той, що в тремтячих дідусевих руках. Він погладив мене по голівці і каже : „З’їж, внучко, тобі треба жити. А я вмру із запахом хліба”. З’їла я й той шматочок . Дідюсь напився з пляшки води і каже: „Доню, а тепер будемо прощатися, я вмираю”. Лягла я біля дідуся на печі, і заснула. Не було мені жалко, не було страшно, тільки дуже хотілося їсти…

1. Місце запису: смт Макарів, Макарівського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Шульга (Мироненко) Ганна Антонівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в смт Макарів, Макарівського району, Київської області.

Жахливий і страшний був той 1933 рік, що й згадати дуже боляче. Мені на той період було 11 років, сім’я наша проживала в Макарові по вул. Довгій (Червоноармійська). Сім’я була велика. Більшість громадян від голоду пухли і згодом помирали. Я бачила, як кожного дня по декілька чоловік везли на цвинтар, або ж несли. Особливо від голодної смерті вмирали діти. Так, наприклад, в нашій сім’ї з голоду померли сестри Надія 1928 р. н., Ольга 1924 р. н., а брат Василь 1926 р. н., так опух, що вода з під шкіри так сочилась, що ніякої не було надії, що він виживе, сестра Соня теж була в такому стані… їли в основному гречану полову, яка залишалася у хліві від попередніх років, щавель, гнилу картоплю, що перезимувала в полі, різні рослини. Далі розповідає Ганна Антонівна, що брала торбинку і йшла до „заможних” просити милостиню, а щоб люди не впізнали мене, то лице пов’язувала хустиною, де тільки було видно очі. За день мені пощастило випросити дві картоплини, які вкинули в т. зв. борщ і нагодували всю сім’ю. В батьків, тобто в моєї матері були золоті вінчальні сережки, які батько завіз в Київ і здав в (торгсин), а звідти одержав буханець хліба, але й це нічого не спасало нас. Померлого не було в що переодягнути, і поховання проводили в тому одязі, в якому людина ходила щоденно, або ж вирізали отвір в якийсь ряднині і надіваючи через голову, що вважалось за нормальним ритуалом. Вимирали й в Макарові від голодної смерті цілими сім’ями. У моєї тітки – материної сестри Мотрі Романки померло одне за одним 4 дітей і її чоловік, А Мотря чудом залишилася живою. З голоду помер і мій дід Григорій. Як наче це сьогодні було і бачу сидить моя сестричка Надійка за столом і взявши ложку в руку щоб піднести похльобку до рота, але не піднісши її тут же помирає, а сестричка Олечка помирає на другий день. Ніякої допомоги чекати було ні від кого. Страхіття, страхіття, мабуть свят такого не бачив, що ми побачили й пережили і не дай Бог такого нещастя і горя.