Місце запису: с. Новопетрівка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 04.09.2005 р.

Хто записав: Короїд Ганна Миколаївна.

Респондент: Зінковська Катерина Миколаївна, 1932 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Новопетрівка Бердянського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33рр.?

А хіба це можна забути? Пам’ятаю і довго пам’ятатиму.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Усього потроху, але все ж таки багато власть забрала.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Якби ж вони хоч слово казали! А то обично приходили не теревенить, а щось забрати. Хто вони, ми толком не знали. Власть, а нам що?

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, у нас в селі, по-моєму, ніхто ні на кого не доносив.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів ніхто нам не показував. Вони були властю, і нам не можна було цікавитися, чи є в них документи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти 

За арешти не чути було, а бити – били, але знаєш, не так, щоб до смерті, а скоріше, щоб під ногами не путався.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Пістолети у них були і, по-моєму, винтовка. Але зброєю вони не користувалися, зерно і продукти ми віддавали добровільно.

Як люди боронилися?

Та ніяк, кажу ж: добровільно все віддавали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Деякі сусіди ховали та марно. У нас батько закопав картоплю і буряк за городом та тільки хтось видно побачив і вкрав.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ми їх називали чеками, від чекісти. Ну, ясна річ, називали поза очі.

А шукали обично, шастали по двору, в хату заглядали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Заходило в хати двоє, а третій стояв надворі. Іноді цей третій теж був у хаті.

Де можна було заховати продукти харчування?

А це в кого як голова варила. Ми ховали в землю, закопували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

З нашої сім’ї в колгоспі був тільки батько, та я не пам’ятаю чи кормили його.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Настільки я пам’ятаю, забирали лише їжу.

Що таке «закон про п’ять колосків?» Чи чули Ви про нього?

Це закон, щоб зерно з полів не забирали. А хто забирав – того садили в тюрьму.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, це я точно пам’ятаю, могли ох ранники навіть стрельнути.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ті, хто власті корилися. Звичайні люди, але віддані совєтському плану.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли, переконували, що це добре, що всім буде краще жити.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

А де її заховаєш? Різали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вранці чи вдень, але точно не вечером.

Скільки разів приходили до хати?

До нас точно не пам’ятаю, вроді разів три, ну, може, чотири.

Коли почали люди помирати з голоду?

Зимою 1933 року померли перші жителі. А може і весною, точно важко пригадати.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Нас море кормило, тому голод особливо всіх не косив.

Хто зумів вижити?

Вижило багато, дякувати морю і Господу.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Всі ми люди, всі під Богом ходимо. Як не допомогти, якщо є возможность? Допомагали, звичайно.

Які засоби вживали до виживання?

Батько щодня ходив в море, щоб і нас накормити, і іншим риби давав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Та в нас з родичів мало тоді вже залишилося. Був якийсь дядько, хліба приносив кілька разів і пшона.

Що споживали в їжу рослин, ягід, коріння?

Ще раз кажу – у нас страшного голоду не було. Море врятувало.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Не їли ми такого.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Одного разу наловили горобців, це було. Десь з відро наварили.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Можна. Хліба, борошна, зерна – все можна було дістати, аби гроші були чи дорогоцінності, щоб вимінять.

Чи був голод у містах?

Був, він тоді кругом був.

Чи знаєте Ви, що таке «Торгсін»?

Ні.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Близько 60-80 людей. В основному – старі люди та малі діти.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні. Це точно.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі або сусіди. Відносили на кладовище і хоронили.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, бо святе діло.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Та кажу ж, на кладовищі, за селом.

Чи поминають їх на «Проводи», Зелені свята?

Якщо родичі залишились в живих, то поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не чути такого. Не було вроді ніколи панахиди за ними.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква була. Потім її зруйнували. А якого патріархату – не пам’ятаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду? 

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знають, я думаю. А розповідати я почала недавно, коли вже зовсім старою стала. До цього, якщо чесно, боялася рота розтуляти.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

От всі кажуть – Сталін. А мені нема різниці – хто б не був – помер, так і не заплативши за свої діла.

Місце запису: с. Новопетрівка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 06.10.2005 р.

Хто записав: Смага Сергій Валентинович.

Респондент: Бурбело Михаїл Савельєвич, 1925 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Новопетрівка Бердянського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Да, помню той, так і так, голодовку, пайку хліба. Та хліба абсолютно не було, жили картошкою, так і так, і мій батько був охотник, держав ружжо, стреляв гав, вот так і так, вот ето в нас таке м’ясо було. Не було ніде нічого.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Як би вам сказать: цього точно не могу сказать ілі не урожай, ілі не урожай був, ілі забирали. Я знаю, шо лазили по горіщах, де що там було, і змітали вот еті, еті чи комуністи, чи комсомольці. Вот так і так. Ось у нас тут сусідка, возле мене жила вот так, на неї казали Хвійона. Так мій батько рідний прибрав драбину, значить вона полізла на горіще, вот так і так, так і змітала там відро чи скільки там зерна було.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Ну, робилося правітєльство, я так думаю, давало указаніє, а еті, будем казать як би грубо сказать, комсомольці чи партійні вот ето содействували. Такі не ходили от, а такі во ходили люди.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я за це не могу сказать. Я, як то кажеться, до мене це чи не касалося. Ну, шо малолітній був. Вот так і так.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Вот ето я тоже не могу сказать, бо я не провіряв. Но знаю, що лазили, це я знаю, вот… Вот це у нас тут був сарай, вот, де зараз літня кухня. Он ляда так і єсть старинна. Батько мій рідний прибирав драбину, казав, вони полізли туда.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Таке було. Висилали, люди і виїжали. Воще, бросали хату, щось неурожай був по-моєму, бросали хати і уїжали на заробітки ва Донецьк, вот ето робить. Хати порожні стояли в нас.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирали хліб у людей?

Вот ето я не скажу. То мене як-то не касалося, ну отуто во у нас даже ночував какой-то міліціонер, я буду по-простому. Ночував, а по какому вопросу? Тут же висилали, оце де Поліщук живе вот етіх висилали. Це все родственники жили. Висилали. Ну чоловік делав черепицю, сам, вот так і так. Наймав людей і вони долали цементовку, Поліщук оце її знімав і считали його і багатим. І він їздив же у кар’єр по пісок чи там по що то, доставав. Держав робочих і робив черепицю, його пощитали кулаком і їх всю сім’ю висилали. Хата порожня була.

Як люди боролися?

Та ну як боронилися? Переносили усе на собі. Багато померло, багато поуїжало, побрасало. В кого велика сім’я, вони вимерли.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ну, це хто як зумів. Якщо на його люди не долажували і єслі в його було там. Це якщо ніхто не знав зерна 300 кг чи 200. А то лазили по хатах, все перекидали. У нас стояв сундук так витягували тряпки.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Уже я їх позабував. Оце через балку Хвійона жила і у кріпості жили, там, біля моря. Чоловік 5 чи 6 ходило. Комуністи ходили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Чоловік 5-6. До мене це якось не касалося.

Де можна було заховати продукти харчування?

А де ти заховаєш, кроме в пазуху. Ти ж на собі не будеш носить.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Раз у день варили галушки.

Забирали тільки продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали скотину, а за тряпки – я не знаю.

Що таке закон про «п’ять колосків?» Чи чули Ви про нього?

Чув, що судили за ето дєло, єслі хто зріже колоски. Судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли. Ганяли і однімали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охоронники. Як і зараз, Який-то старший.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ну ішли, бо треба було якто жить. Нада треба десь рабо тать.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Єслі ніде не роботаєш – то іди в колхоз.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгоспи?

А де ти її заховаєш? Ніде. Кроме, як дома стояла. Вигони в комиші – там забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом, може і ночью, но мене це не касалося, бо я був малолеткой. У нас дньом були.

Скільки раз приходили до хати?

Оце я вже вам не скажу. Раз по горіщі лазили, раз – по хатах лазили, провіряли тряпки.

Коли почали люди вмирать?

Та коли? В голодовку почали вмирать.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Оце я вже вам не скажу. Хто там опікувався?

Хто не голодував в селі і чому?

Я думаю, ті, хто був возле власті, ті не голодували. А так усі голодували.

Хто зумів вижити?

Хто боровся за жизнь. В кого буряки були. Або дохлих коней їли. Я сам ходив. Викинуть коня – до утра вже й голови нема.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

У кого було, то що то давали, конєшно.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як зумів, то й так і боровся за свою жизнь.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

У нас родичі були бідні, багатьох порозганяли, так що ніхто нам не допомогав.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Хто що мог. От зараз застав дитину, щоб вона їла грицики чи лопуцьки, а ми цим питалися. Хай тільки воно не вертається.

З яких дерев, вживали листя, кору в їжу?

Яке питатєльне, неотравленне те і їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Якого винали. Були горобців, гав. Моя мати возила в город продавала.

Чи можна було щось купити в місті, виміняти?

Не могу сказать, може щось і купляли, і вимінювали.

Чи був голод у містах?

Конєшно був голод, а як?

Чи знаєте Ви, що таке «Торгсін»?

От ето я не скажу.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Я вам скажу: тих людей вже не має. Он на углу вся сім’я вимерла, де двухетажка, вся сім’я. Вот так і так.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Це я не могу сказать.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

А де вмер там і заривали. Чи возили на кладбище, чи не возили, цього я не могу сказать. А еслі безродний, то він так і валявся. Кому він нужею. Може прикидають.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не могу сказать, було бюро, не знаю. Це якби хто старший.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ну, по-моєму, отож на кладбищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Обично поминають, а як? Родственники є, там предки. Як ми за убитих, за товарищей, за друзей поминаєм.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Я не проти церкви. Я думаю, що поминають. Я ходю в церкву раз у год, буваю. Сама луччя культура – це церква.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріарху вона відноситься?

У нас нема, у Новопетровкі, у Старій Петровкі єсть, до якого відноситься, це я вже не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Оце я тоже не скажу, я не інтересувався, но нада буде задать вопрос кой- кому?

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я так думаю, ето зараз діти не інтересуються. У них зараз телевізор і все.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Не знаю.

Місце запису: с. Миколаївка, Бердянський р.н., Запорізька обл.

Дата запису: 25.09.2005 р.

Хто записав: Антоненко Вікторія Леонідівна.

Респондент: Кальмова Меланія Григорівна, 1911 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Миколаївка Бердянського району Запорізької області.

Меланіє Григорівно, я Вас хочу запитати, чи пам’ятаєте голод 1932-1933 років?

Ну що, воно був голод, ну не голод, а неврожай 1933 року. А я якраз в 35 років заміж ішла. Ото моя свадьба співала саме на цей час. Наварили борщу і ще дещо. Сама з Деревецької родом. Там всякі були: і багаті, і бідні.

Скільки вам років було тоді?

Ну, скільки, десь 22. Ось так. 

Ви з 1911 року народження?

З января 1911 року.

Це вам зараз 95 років. Ви найстаріша жителька села Миколаївки.

Здається, що так.

Чи Ви пам’ятаєте, щоб у людей забирали продукти харчування в 32-33 році?

Так. Щоб цього не сталося, все ховали в глечики або в грубу, оскільки скрізь шукали і все до крихти забирали.

Що ж Ви їли?

І лободу, і коржики з неї. Мій батько. Гегало Гриша, прийшов з війни без руки. Ось уже й господар вдома. У нас була своя конячка. Поїде, горшків набере, наміняє, ото і не голодували, бо батько кормив нас.

Вас скільки було в родині?

Чотири дівчини було. Одні дівчата. На дівчат не давали землі. Ото на батька лише дадуть. Бідно жили, дуже бідно. А щоб голодували, то ніби не голодували.

Напевно, у 1932 році неврожай був?

Да, неврожай був.

І сусіди бідно жили?

І сусіди гак само жили. Бідували.

А Ви тут жили?

Ні. Соломкою хата вкрита, де колхоз був, біля річки.

А рибу ловили годі?

Та рибу ваганами ловили, їли її.

А такого, щоб людей їли, не було?

Такого не було.

А приходили, одбирали зерно?

Були такі люди. Ходили, питали. Ховала мама і в глечиках, і в грубі зерно.

Місце запису: с. Миколаївка, Бердянський р-н.,  Запорізька обл.

Дата запису: 23.09.2005 р.

Хто записав: Антоненко Вікторія Леонідівна.

Респондент: Пазенко Нестор Несторович, р. н. невідомий.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживав в селі Миколаївка Бердянського району Запорізької області.

Несторе Несторовичу, я прошу Вас дати відповідь на мої запитання, які безпосередньо торкнуться голоду 1932 – 1933 років. Розкажіть, що ви наметаєте про цей період?

Нас було тоді п’ятеро, баба шоста, а мати сьома, батько восьмий. Оце така сім’я була. Я ходив у шостий клас у Миколаївці. Тоді школи були на Родіонівці, на Новосолдатському, на Зірці, дві школи були отут, на Маєсчанах, до чотирьох класів, а після чотирьох класів ходили в Миколаївку. Я вже ходив у шостий клас до весни, а тоді бросив школу хоч батьки були проти. В колхозі давали кашу кукурудзяну, варили тому, хто на роботу ходив. Я пас худобу, і тому раз у день мені кашу давали. У нас удома була картошка, багато гарбузів. Моя покійна мати, гарно готувала страви у печі. В горшках ставила гарбуз і так натре, що було дуже смачно. Корова була і молоко своє, так ще ж здавали і государству молоко, носили на молокопункт.

Треба було здавати? Чи чого ви здавали?

Здавали молоко, яйця, м’ясо…

Це такий податок?

Да, податок. 30 кілограмів м’яса любого: чи гов’ядини, чи кролятини… Батько займався вирощуванням кролів, а мати молоко носила до пункту. Самі ж перегон пили. Мати наварить перегон з гарбузом. Це каша така. Під час голоду вмерла бабушка, материна мати.

Це вона своєю смертю вмерла?

Ні. З голоду, не хватало їди. Дід, материн батько, вмер у 21 році, тоді тоже голод був. А баба тоді вижила, але тут її не проминув голод. Вона вмерла в 33 году. Я і не бачив, як її хоронили. Мене відправили спеціально на роботу, щоб я не дивився. Прийшов ввечері додому, коли бачу, що зібралися люди. «Що таке?» – запитую. Коли мати каже, що бабушка вмерла. Так, вона не боліла, їй було тоді 60 років, була при здоров’ї.

Ми ходили збирати качани. Батько був бухгалтером у колгоспі. І правління судили. Зараз вже їх нема нікого у живих. На той час Степаненко був предсєдательом колхоза. Бондаренко був вісовщиком, а мій дядько був кладовщиком. І їх ото засудили. Батькові два года дали. Вони значить шо, озатки заховали у дядька на горищі. У нього хата була велика. Ще й конюшня була, де 200 центнер заховали. Хотіли дать хоть по відру людям. І їх за оце судили.

Так батько мій работав в Луначарську. Там строїли для НКВД санаторій. Я не знаю, як він називається той санаторій. А тоді був це совхоз «Бердянський», то була колонія. Перевели його у цей совхоз. Тут він тоже в бухгалтерії работав. І каждий тиждень пускали додому через кряж, ще й хліба принесе. І тут він побув до весни і зняли з нього обвинувачення, та й отпустили. А ті хлопці, які були теж засуджені, ще й Біломорканал строїли. Так їх вислали. Одного на 6, другого на 8, а третьому 10 років дали.

Председателю колхоза 10 років дали. І вони ото там работали. Так один не вернувся, Бондаренко, ще одбув три роки і його одпустили. Він так все время кладовщиком і був, поки й не помер.

А ми ж ходили туди, до болгар. Там стояли кукурузки, ноччю качани ламали. Скільки наламаю, кілограмів десять, п’ятнадцять, і несу додому. Треба ж було якось прогодуватись і матерям, і нам, і сусідам, бо батьки ж сиділи. Отож принесемо качанчиків, полузаємо, потовчемо в ступі і варимо. Тепер ступ немає. А в ступі товкли кукурузку, пшеницю, просо, мати робила крупу. Цілу ніч бродимо. Ото тим і вижили. Бувало, до Осипенка ходили, і звідти качани приносили. Так шастали ночами, щоб прогодуватись.

А не було в Миколаївці людоїдства?

Ні, не було.

А сусликів, їжаків їли?

Ну, я їжаків не їв. Я на роботі був, а мати готовила. А ховрашків ловили, вони трав’яні, їх їсти не противно. Ховрашків жарили, жаркоє робили. Їх їв, а їжаків ні. А сусіди ще й рибу їли. Та наш батько був не рибак, а дід рибак, так він до 32 року не дожив. Отако й пережили 32-33 рік до косовиці. Тоді й батько прийшов з совхоза, тоєть із колонії. В той час люди почали їздити на Кубань. Там голоду не було. Кукурузки стояли там не ламані. Оце їздили новоіванівці, радіоновці, миколаївчани їздили на Кубань і возили, значить, і платки, і плаття, і другу одежку на обмін на харчі. Мати наша була добре вдіта, вона одна в батьків була, то ж батько все і вивозив. Тим і вижили. Привезе кілограмів сто зерна, подеремо, потовчемо, і так перебивались.

Ну, а на городі картопля була?

Наш город до низу був, до річки, і пошти цілий гектар. Були і гарбузи, і картопля, і городина. А ще у нас був садок. Було й порося. Одного разу мати вночі покликала тітку, братову жінку, і вони зарізали те порося. Бельбухи в річку віднесли, а м’ясо в садку закопали, бо все ж забирали. Квасолі у той рік багато зародило, так і квасолю відбирали. Все забирали.

Відбирали чужі чи свої?

Свої, свої. Стінки довбали, копали ями в хлівах та на городах, все шукали. А знаходили, то забирали і зерно, і людей до суду. А батько наші хліб під соломою закопали. І донесли на нього. Прийшов Титов, був такий заготовітельник, штрикав кругом. Сам був руський. Все жінок визивав, бо батьків не було, і допитувався чи є пшениця, де захована. А матері все казав: ’’Будеш жить, но будеш така худенька-худенька”. Ото були такі падлянчуки. І свої ж мєсні були. А що сім’я велика була, про це ніхто не думав. Багато хлопців їли зелені абрикоси, та й потравились і повмирали. А мати варила юшку з жердель і щириці, з різних рослин. Весною важко було знайти щось їстівне. Але ми підтримували одне одного, тому й вижили.

Місце запису: с. Долинськ, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 16.09.2005 р.

Хто записав: Дячук В.В.

Респондент: Слободянюк Любов Афанасіївна, 1934 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала в селі Долинське Бердянського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте ви голод 1932-1933 рр.?

Я народилася в 1934 році, а про Голодомор мені мати розповідала. Що згадаю, те вам розповім.

Які, на вашу думку, могли би бути причини голоду?

Та мати говорила, виновата влада.

Якщо у людей забирали вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забирали якісь люди з наганами, з ними були і сільрадівці.

Як це відбувалося? Чи мали ті, що відбирали якісь документи на забирання продуктів?

Як відбувалося? Мати розказувала, що сховала кілька жмень сочевиці за припічок. Та примітили те шукачі, і, забравши збіжжя разом з посудиною, шкірили зуби: «За приховання зерна конфісковуємо ще й глечик. Так, звиняйте, господиня». Сльози матері для цих гайдуків були ніпочім.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Де б не заховали, знаходили, вони до цього хист мали.

Що таке закон про п’ять колосків?

Я про цей закон нічого не знаю. А знаю такий випадок, мати кілька разів розказувала. У хрещеного батька мого брата була велика сім’я – одинадцятеро дітей. На весну 1933 року сім’я залишилася без окрайця хліба. Одного вечора, взимку.. До хрещеного завітав двоюрідний брат. Думали, як вижити. Нарешті хтось сказав, що за три кілометри від села в степу залишився клин незібраної кукурудзи. Наступної ночі погодилися вдатися до крадіжки. Ішли степом, без розмов. Ось і клин кукурудзи. Хрещений брата встиг вирвати, сім качанів, пролунав постріл. Двох арештували, а хрещеного вранці привезли в село з обмороженими руками й ногами, бо цілу ніч пролежав в степу.

Де і хто хоронив людей, померлих від голоду?

Хоронили в ряднинах, кидали в яму. В основному це робили родичі, а як не було кому- так і лежали.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Та хто винен – влада, Сталін. У мене двоюрідний брат служив в армії, так навіть і не знав, як дома живуть. Допомогу пропонували інші і Червоний хрест. Так відказались, зробили вид, що все нормально.

Місце запису: с. Куйбишеве, Пологівський р-н.,  Запорізька обл.

Дата запису: 13.09.2005 р.

Хто записав: Жукова Ліля.

Респондент: Братишко Іван Прокопович, 1925 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Берестове Бердянського (Андріївського) району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Податки, так забирала.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, городі, хто це робив?

Активісти.

Чи існувала винагорода від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю. Для прикладу: раніше парканів не було, загати були. Так от, сусідські кури яму вигребли, а там мішечок. Коли активісти прийшли, сусід мішечок сховав, а потім приніс нам зерна у мисці.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якість документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Застосовували. У батькового брата було 6 дітей. Колись він не втримався і вдарив активіста, його забрало ГПУ. Лютий, березень, квітень сидів у тюрмі. В квітні утік у місто Маріуполь, влаштувався на роботу, на яку ніхто не хотів іти – мити туалети. Двоє найстарших дітей поїхали до нього, так і вижили.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ні.

Як люди боронилися?

Не знаю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали. У людей була телиця. Вони її зарізали. Сховали жир у глиняну макітру і поставили до гори дном. Комісія прийшла і нічого не знайшла, а макітра думали пуста.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Два, три чоловіка.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали навіть під собачою будкою.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Тільки їжу.

Що таке закон про «П’ять колосків»? Чи чули ви про нього?

Почув тільки зараз.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, були об’їждчики, слідкували.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їждчики і колгоспники.

Чи люди хотіли добровільно йти у колгоспи?

Бідні люди йшли по добрій волі.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували. Визвуть і кажуть: «Пиши заяву, а то землю заберемо»

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Половина лютого, половина березня.

Скільки разів приходили до хати?

Декілька разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

На початку квітня пухлі ходили.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Патронати були, столова там була. Колгосп одягав і вчив.

Хто не голодував у селі і чому?

Голова колгоспу, можливо.

Хто зумів вижити?

В кого був сильний організм. Найдужче помагало в кого був хороший город.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, ділилися продуктами?

Обов’язково. Як не було, а ділились.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили у скиртах колоски вибивати, прямо кубла в скиртах поробили.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Да. Дядько Іван хороший чоботар був. Мама піде до нього і хліба принесе.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лободу поріжуть, запарять.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Лободу, молоді яблука.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не пам’ятаю.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Можна. Мама виміняла за скатертину просо.

Чи був голод у містах?

Ні, не було. Люди в город тікали. Кожен по карточкам там їжу отримував.

Чи знаєте ви, що таке «Торгсін»?

У Маріуполі в порту магазин, де продавали товар для іноземних моряків.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

На нашій вулиці Кирпичева було до голоду 98 хат, а після – 17 хат залишилось.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Казали була одна сім’я. Після голоду залишилось два брата, здорових таких, і мати. Казали, що вони з’їли молодшу сестру. А брати ці замкнуті були, ні з ким не розмовляли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Були бригади у колгоспу.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Трудодні писали, мабуть.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Мабуть, були.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Може зразу, а тоді не можна було згадати.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В часи радянської влади і церкви не було.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас дві. До Московського і Київського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Дітям завжди розповідаю.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Дурацька політика була. Знищення народу було.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Яценко (Власенко) Ганна Юхимівна, 1918 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Як я вперше побачила голод. Ми жили зажиточно по тим міркам. Понад шляхом у нас стояла клуня. Мати кожен день варила з сухих ягід узвар. Казан з ним ставила в клуню. Батько любив: що робе на улиці, зайде в клуню і вип’є узвару.

А якось до нас, на наш куток, прийшов чийсь хлопчина. Маленький, а худючий – шкура та кості. Заліз до нас в клуню і випив почти весь узвар. А тоді – уже не вийшов, а виліз і … не знаю, може, хотів, щоб йому помогли, може, може щось боліло, може – не знаю… тільки ми виходимо в двір, а біля порогу нашого лежить цей хлопчик. Мертвий. Чий він був, ніхто не знав. Але голод для мене – це цей померший хлопчик. Може, перед смертю йому хотілося до мамочка притулиться, може, кликав її, тільки поруч нікого не було. Не можу на цей узвар дивиться і зараз.

І тільки після смерті цього хлопчика я поняла, куди часто бігала моя мама. Од нас хати через три жила сім’я Яценка Андрія Тимофійовича, у них було 16 дітей. От мама їх і підгодовувала всім, що тільки у нас було. 13 дітей померло, а ось 3 мамі вдалося врятувати. Плакав Андрій Тимофійович: «Японську пройшов, газами травили нас, 3 хрести мав, а діток своїх від голоду не спас. Залишилось трійко: Микита, Ірина, Марія. І то дякувати Богу Власенко Ганні Трохимівні.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Кущ Іван Якович, 1927 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживав в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Коли все винесли з подвір’я, мати почала істерично сміятися, схопила наймолодшу дитину і винесла з хати та посадила на воза і все кричала, щоб забрали краще, ніж щоб воно, те дитя у неї на руках помирало. Один з грабіжників брутально вилаявся і вдарив матір в обличчя, а другий кинувся на дітей. Ті розбіглися, але він упіймав малу дівчинку й захотів зняти з неї новенькі чобітки. Вона пручалася, а негідник просто схопив її за обидві ноги рвонув угору. Дівчинка впала і, вдарившись головою об кам’яний приступок (сходинку), втратила свідомість. Побачивши кров, негідники трохи схаменулись і пішли далі. Невідомо, як тоді дитя і вижило. А вночі один із них постукав у вікно і дав матері в чийсь платок зав’язаного трохи зерна та кукурудзи в перемішку. А через время ми чули, що його свої ж і розстріляли, бо помагав людям. А хто його знає, як його звали. Хто тоді про це думав. Добра людина – та і все. Людяність у нелюдяний час. Хіба тоді хто думав про це. Просто допомагали. Як могли і чим могли».

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Майфат Галина Сергіївна, 1922 р.н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Мабуть, не було в ті жахливі часи такої сільської оселі, яку оминув би доторк зловісного крила біди. Всю надію на виживання наша сім’я поклала на молошницю – первістку, яку мама роздоїла ще до отелу. Продалася і бочка, яка в добрі часи вщерть заповнювалася борошном. Аби не висипалося мливо, щілини між клепками ненька час від часу перед засипанням свіжозмеленого борошна із середини замазувала тістом. Оте засохле тісто ми зішкрібали для страви, що складалася з ледь забіленої молоком кип’яченої води та жменьки тістової порохняви. .

Радісним, можна сказати, урочистим став для нас день, коли мама з назбираної сметани сколотила малесеньку грудочку масла. Якраз тоді навідався із сусіднього села материн брат розжитися в сестри якимсь харчем. Та чим могли поділитися, якщо самі ледве животіли. Вхопив дядько з полиці ту дещицю масла – і мерщій надвір. Мама вслід за ним вискочила голосячи: «Василю, схаменися! У мене ж шестеро дітей пухне з голоду!» Сестричка Маня, калічка від народження, благаючи крізь сльози: «Дадю, віддай!», вихопилася за матір’ю, але перечепилася, впала й забилася насмерть. Дядькові ж не судилося дійти додому. Замерз у сніговій кучугурі за селом. А нас спасали сусіди – хто чим міг. Та не всім судилося вижить

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Окопна (Перепелиця) Лідія Михайлівна, 1923 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

У нас була корівка і маленьке телятко, а до нас приїхала підвода з дядьками. І зчинилася лайка у дворі. Один зайшов у хату, а хата з двох кімнат, маленькі вікна. Одна кімната не топилася, там узимку ми під ліжко клали картоплю. А ще стояли дві скрині в одній одяг був, а в другій – клуночок із салом. І виніс дядько – клунок картоплі й сало забрав із скрині. Мама вчепилася в нього: «Що ж ти робиш, безбожнику!» Вхопила те сало й у пазуху вкинула, а дядько сало забрав, розірвавши кофтину. Я плакала з братиком дуже: думала, що війна почалася. Та прийшли грабувати. І взяв ще один дядько за налигач корівку, повів до колгоспу, а мама нас обняла за плечі, підвела до вікна й каже: «В останній раз дивіться нашу корівку…». І опустіла хатонька наша, і в ній стало сумно, як у труні. Тільки картошинки розкотилися – їх брат зібрав, склав у казан. Ми ту картоплю доїли до п’ятниці, від понеділка.

Знаходили десь сухарик, потім кісточку від абрикоси, чи квасолину, чи насінину, а потім – нічого. Тата й маму в колгосп не брали, ходили по селах проситися на роботу і ніхто також не брав. Й збирали вони по смітниках бурякові та картопляні очистки, а ми з братиком спухнули. Ще був у нас маленький братик восьмимісячний. Мама націджувала з грудей молоко, щоб я вдень з ложки його годувала. Та хіба втерпиш, аби молочка не сьорбнути. Помер мій братик. Перед смертю він так дивився на мене, що ніби казав тим поглядом: «Я вмираю, але тебе не виню, Лідочко…». По сусідству з нами жили Іваненко Ганна Петрівна та Окопний Олександр Кузьмич. У них своїх дітей не було. А баба Гитячка, так її називали на вулиці, так могла з лободи зварить суп добрий, все мене гукала: «Лідко! Йди посьорбай». Я те вариво згадувала, коли була в Німеччину угнана. Таке добре воно мені казалось.