Паспортизація запису:

Місце запису: с. Синівка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 08.09.2008 р.

Хто записав: Гуща Микола.

Респондент: Авраменко Єфросинія Кузьмівна, 1917 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Синівка Липоводолинського району Сумської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

 

Так, пам’ятаю.

 

Які, на Вашу думку були причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

 

Урожай забирала влада.

 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

 

Місцеві представники влади та буксирна бригада.

 

Чи були уповноважені з міст під час збирання продуктів у людей?

 

Був у нас один.

 

Хто з вашої родини або сусідів помер від голоду? Чи знаєте ви , де вони поховані?

 

У нашій родині випадків смерті не було… 

 

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

 

Розкулькулювали, були арешти. Розкуркулили сім’ю Антипа Марченка. Батька заарештували, а родину позбавили житла.

 

Чи мали зброю ті, що хотіли відібрати хліб у людей?

 

Так, мали зброю.

 

Чи влада збирала лише зерно, чи інші продукти?

 

Забирали все, що хотіли.

 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

 

Люди ховали зерно, закопуючи в землю, хто де міг.

 

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

 

Продукти ходили шукати «буксирні бригади». Забирали в людей та звозили до хати, де зараз живе Цебро Катерина Іванівна. Там варили їсти та ночами гуляли. Це були Сурай Євдоким, Сурай Демид, Сайко Одарка. Оголь Євдокія та інші. Всіх не пам’ятаю.

 

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

 

Коли як. Чоловік чотири, п’ять представників «буксирної бригади».

 

Де можна було заховати продукти харчування?

 

Ховали люди де моголи, в землю закопували, під піч ховали.

 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

 

Так, давали затірку.

 

3абирали лише продукти харчування, чи й інші речі, одяг , рушники, худобу, тощо?

 

Забирали все , що бачили.

 

Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

 

Чула. За п’ять кілограмів жита, пшениці тоді в Синівці не сіяли, по 5 років в’язниці давали. Не один у селі поплатився

 

Чи дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?

 

Ні, не дозволяли.

 

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

 

Наймали людей , давали їм зброю.

 

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

 

Хто добровільно ,більшість примусово.

 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

 

Змушували, погрожували, залякували

 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

 

У лісі.

 

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

 

І вдень, і в ночі.

 

Скільки разів приходили до хати?

 

Багато.

 

Коли почали люди помирати з голоду?

 

З голоду стали помирати весною 1933 року. Дуже багато померло дітей сиріт.

 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

 

На території села Синівка був створений патронат.

 

Хто не голодував у селі і чому?

 

Не голодував голова колгоспу Бурик Григорій. Коли синівчани пухли з голоду, у нього було з чого пекти хліб. Тому сім’я Буриків лиха не зазнала. Одного разу хлопці вибили шибку і украли напечений хліб. За це був засуджений Левченко Івана Іванович, як організатор крадіжки з помешкання голови колгоспу.

 

Хто зумів вижити?

 

Виживали ті, в кого була живність в господарстві.

 

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду. Чи ділилися продуктами?

 

Голодували всі. Нічим було допомагати.

 

Які засоби вживали до виживання?

 

Я вже працювала в колгоспі, де раз на день давали затірку.

 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

 

Допомагав старший брат продуктами і речами, бо він працював у міліції.

 

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

 

Пекли галети з жовтвила та їли мерзлу картоплю.

 

3 яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

 

Листя липи, траву, кульбабу, жовтило,конюшину.

 

Яких диких тварин, птахів. Плазунів вживали в їжу?

 

Граків, котів, бувало й жаб…

 

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

 

Так, їздили до міста Гадяч, міняли одяг на продукти.

 

Чи був голод у містах, хто з вашої родини виїхав тоді у місто?

 

А Бог його знає.

 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

 

Не можу сказати.

 

Чи відомі випадки людоїдства у селі?

 

Не було такого.

 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

 

Для мерців була викопана на кладовищі велика яма. Туди звозив покійників Статива Федосій.

 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

 

Так. За це йому у колгоспі давали пайок.

 

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

 

Не пригадую.

 

Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?

 

Поминають на «Проводи».

 

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

 

За радянської влади боялися згадувати, а тепер поминають у церкві щонеділі.

 

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

 

Є. Українська Православна церква Московського Патріархату 

 

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

 

Весною цього року в центрі села біля меморіалу загиблим воїнам встановлено пам’ятник жертвам Голодомору.

 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

 

Так, знають. Онуки, яким я про це розповідаю.

 

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

 

Тільки владу

 

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсінг”?

 

Це, коли міняли продукти на золото

 

Місце запису: с. Русанівка, Роменський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Малиш Анастасія Яківна, 1930 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Русанівка Роменського району Сумської області.

 

В 1933 році ми вижили завдяки винахідливості свого батька. Коли пішли чутки, що забирають навіть борошно, він узяв два клунки та й опустив в колодязь. Воно промокло по краях, а дальше волога не пішла, утворилася захисна кірка. Раз у тиждень вночі діставали те борошно і пекли хліб, а щоб більше вийшло та вистачило на весь тиждень, домішували і потерть із сіна і навіть тирсу. На горищі було дві торби – сушена середина гарбуза та жмаки цукрового буряка. Батько видавлював з них «мед», а решту сушили. Вміст цієї торби становив нам їжу, яку їли вареною. Крім батька ніхто не мав права знімати їх з горища, батько визначав і кількість порцій на кожен день. В колгоспі восени заклали яму картоплі. Весною її відкрили і ті, хто ходили на роботу, перебирали ту картоплю. Гнилу відкидали, а ми, дітлашня, її збирали і їли просто тут немиту і гнилу. Кращої їжі годі було знайти. Коли зацвіла конюшина, ми збирали і їли котики. А мати з них робила коржики. Солодкою весною 1933 була і свиріпа. Ми їли її прямо з стеблами. А мама просила не їсти багато, бо животи болітимуть. Під час Голодомору померла мама Ольга, брат Андрій, сестра Маруся, дід та баба.

 

Місце запису:  с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Худолій Микола Григорович, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.

 

Події Голодомору врізалися в пам’яті міцніше за будь-які інші події мого життя. Їсти не було чого. Навіть миші повтікали з хат, бо в них тільки біль і страждання працьовитих людей. Багато моїх друзів втратили батьків і їх забрали до інтернату, відкритого за наказом голови колгоспу Яцуна Омелька Андрійовича. Не дивлячись на погрози і навіть на відкриті акції протесту окремих жителів села, до інтернату забирали і дітей куркулів. Спочатку це була куркульська хата на дві кімнати, що знаходилися одна проти одної через сіни, стояла до 2007 р.). Там жили хлопчики і дівчатка. Їх обслуговували дві няні і повар. Поваром була моя мама Худолій Меланія Якимівна (померла в 1972 році.). Вижили там, завдяки турботам голови та обслуговуючого персоналу, Левченко Тетяна, Марія (забув прізвище), обидві весь вік прожили в Лучці. Ми часто бачилися і спілкувалися. Гуревич Яків виїхав перед війною на будівництво. З тих пір я про нього нічого не знаю. Данько Іван та Бардак Іван жили в с. Русанівка. Нині покійні. А під осінь в іншу будівлю на вигоні переправили дівчаток, хлопці зайняли обидві кімнати куркульського будинку. В той час, коли не було чого їсти, чим засівати поля і кому робити, голова колгоспу безкоштовно годував сиріт, іде й штат біля них держав. Оце, по-моєму і є вираження людяності в нелюдський час.

 

 

Місце запису: с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Стриж Тетяна Семенівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.

 

Народилася 14 травня 1926 року в с. Лучка. В цьому ж році батьки вийшли на хутір Вишневий, де й проживали до 1939 року. В 1933 році під час голоду помер дідусь Смаль Іван Федотович.

Чого тільки не їли тоді люди. Спочатку пекли коржі із борошна та перемелених жолудів. Коли почав танути сніг, їсти стало зовсім нічого. Діти плакали – хліба просили. На той час уже ні котів, ні собак не залишилось – позабивали. Їх варили, а з голів холодець виварювали. А ще ловили мишей, щурів, гадюк, горобців, мурашок, земляних хробаків викопували, шкіру із взуття, підошви на локшину різали. Завило село. Пішла по ньому суцільна хвиля вимирання. Спершу діти, старі, потім середній вік. По селу ще з осені ходили буксирні бригади (із своїх) із залізними гаками, якими вони проштрикували землю, сіно, стріху, шукаючи зерно. Крім мене в сім’ї було ще двоє дітей – старший брат 1921 року народження та маленька сестричка 1932 року народження. Сидимо ми одного разу на печі, а під нами на черені розіслане зерно. Тепло, тихо, сестричка спить. Аж тут прийшов буксир, не подивився і на маленьку, стягнув усіх з печі, і забрав те зерно, гарно згріб, щоб нічого не зосталося. Мати варила варево із лопуцьків кінського щавлю і називала це борщем, а ми збирали квіти конюшини червоної, щоб вони ще й «белебиків» напекли. Про жодні цукерки, солодощі не було й мови. Як зійшов сніг мати потихеньку стала ходити на роботу. Там давали їсти (замість зарплати). З роботи мати іноді приносила побовтюхи, щоб і ми підкріпилися. Деякі з виснажених, пухлих, голодних хліборобів шукали порятунку від голодної смерті в містах. Там робітникам видавали хлібні пайки. Та селян і там чекала лише невблаганна смерть, іноді божевілля, навіть людоїдство. Чи було таке в нашому селі стверджувати не беруся. А от на возах, що трупи звозили на кладовище, часто лежали і живі люди. Та вони не могли ні говорити, ні рухатися. Живих не закопували. Вони лежали в могилках іноді й по декілька днів, доки помруть, а тоді вже й загрібали ті могилки. В одну могилку клали й по декілька чоловік, бо копать могили людям теж була несила. На найродючішій в світі землі селянин після врожайного року повільно вмирав від штучно створеного голоду.

Де могилка дідуся Тетяна Семенівна не знає. Он і в Лучці є тихе і спокійне кладовище голодного 1933-го… Немає вже на могилках хрестів. Та й чи були вони? Не ростуть, непосаджені руками дбайливих родичів квіти. Поруч лежать родичі. Могилки «колективні», як і господарства, до яких так закликав вождь всіх часів і народів, і до яких потрапила вся Україна і живі, і мертві… Могили ці були і залишаються безіменними, та не забутими. Бо ми не маємо права їх забути. Адже це ми і є, це частина нашої історії, а значить сходинка в майбутнє. Не завжди вони, ці сходинки, світлі і врочисті, героїчні чи просто буденні, бувають і такі гіркі, з присмаком розпачу, відчаю, страху і болю…

 

 

Місце запису: с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Лукаш Тетяна Іллівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.

 

Народилася 8 квітня 1922 року 1 вересня 1930 року – пішла до Дунайської школи. Першу вчительку звали Палажка Михайлівна. Вона була доброю, лагідною і спокійною. 8 квітня 1933 року – виповнилося 11 років, та день народження ніхто не святкував.

Не було чого їсти. Діти не ходили один до одного гратися. Все зводилося до пошуків їжі. Кожен був сам за себе. Першим помер батько Радько Ілля Данилович. Ще зимою. Він ловив рибу в річці, застудився і помер. Потім брат Василь. Він був маленьким і мав сині-сині оченята. Ось я стара і немічна. Було всякого: і горе, і радість. Мене радували діти, ось зараз онуки, правнуки. А він? Він помер, не встигнувши навіть навчитись читати. За що? Чому? Чи отримали від його смерті задоволення ті, хто отаке робив з людьми, хто так ненавидів українців, що вирішив повбивати їх дітей? Потім померла мама Радько Марфа Карпівна. Мабуть, все молоко, яке мама надоювала від худющої корови, віддавала дітям – мені, моєму старшому братові Гриші та сестрі Дусі. Після того як забрали маму, померла і корова. Дідусь цілу ніч здирав з неї шкуру, розділяв і ховав м’ясо, щоб надовше вистачило. Це врятувало нас, та не допомогло йому. Дідусь помер останнім з нашої сім’ї. Нікому було і труну зробити, не те що по людському поховати. А татові, братикові та мамі дідусь робив труни своїми руками, як раніше сам робив човни. Залишились самі діти. Виживали як могли. Їли травичку. А квіти збирали не в букети для краси, а щоб смачнішими були бур’яни. Кожна квітка мала свій смак. І хоч природа і старалася, та голодних дітей було більше, тож і не радувало нікого в 1933 році розмаїття барв.

З весни 1934 року у віці 12 років пішла працювати до колгоспу. Всіх працюючих голова колгоспу Яцун Омелько Андрійович наказував годувати в колгоспній кухні. Чи ми дуже наморювалися? Не пам’ятаю. А їжа ота, без м’яса та зажарки була найсмачнішою в моєму житті. Завдяки їй я вижила. За собою тягала на роботу і меншу сестричку. Спасибі добрим людям, і їй насипали миску. На різних рядових роботах пропрацювала в колгоспі до пенсії. Освіти не маю майже ніякої. Закінчила 2 класи Лучанської школи, починала ходити в третій та через голод не змогла закінчити. Після голоду до школи не пішла. Була квола та ще мала виконувати обов’язки мами для брата та сестри.

Перед війною вийшла заміж. Того ж 1940 року народилася донька Ольга. 1942 року народився син Володимир. 

 

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Давиденко Надія Михайлівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.

 

Мама моя, Василиса Андріївна, жила в селі Чернеча Слобода. їй довелося пережити голод 1932-1933 років. Цей період вона називає «часом невиплаканого горя і непомірних страждань». Люди кожен день зазирали в очі голодній смерті. Нерідкими були випадки втрати свідомості від голоду. Мама пригадувала, що у них у селі була пересувна лавка, яка розвозила їжу помираючим. Цією справою займалися активісти (на жаль, цих людей вона не змогла згадати). Вони робили добру справу, адже допомога людям в біді, порятунок їх від голодної смерті – що може бути святішим і благороднішим за цю справу. Мама згадувала, що до цієї лавки приходив і голодний священик.

Моєї матусі вже давно немає в живих, спочиває з миром в іншому світі, де немає горя і страждань. За життя вона любила повторювати такі слова: «Живи, дитино, по совісті. Бережи свою безсмертну душу від лицемірства, користі. Піклуйся про чистоту помислів і роби добро людям — це допоможе тобі за будь-яких часів зберегти в собі Людину». Я вдячна своїй матусі за добру науку і пишаюся тим, що вона зберегла в собі людяність, пройшовши через усі життєві випробування.

 

Місце запису: с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Кравченко Федір Самілович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.

 

В 1931 році пішов до 1 класу. Батько був грамотним, тож допомагав синові вчитися, і Федір швидко навчився читати та писати. Та біда: писав лівою. Вчитель заставив перевчитися. Говорять, що 1932 рік був напрочуд врожайним. Цілу осінь возили люди снопи на тік та молотили. Малими хлопчаками ми любили дивитися на цю справу. На село наклали план. Зерно почали вивозити. Валки возів тяглися з току за село. Ми і тут встигали. Бігли за возами, не знаючи, що проводжаємо своє передчасно закінчене дитинство, а для декого і коротке життя. Потім буксири почали з’являтися по дворах. Вимагали здачу в план хлібозаготівлі зерна. Спочатку забирали пшеницю, ячмінь, жито. Коли настала черга кукурудзи, мати почала плакати і благати змилостивитися, зглянутися на дітей. Та хіба почують і побачать горе матері нелюди? Забрали все. Навіть вузлик квасолі, що висів на гвіздочку на печі. Поки була ще якась картопелька, то воно було і нічого, а згодом… Спасала нас корова. Молока з тих пір я більше не п’ю.

Дід Микита робив у колгоспі ковалем, а там давали по 3 галушки за трудодень. Дід одну з’їдав, а решту приносив додому дітям. По сусідству жила сім’я Склярів. Казали, що вони були куркулями, бо не захотіли молотити і здавати жито. Жито змолотили колгоспники, а їх вигнали з хати. Де вони ділися ніхто не знав. В село сім’я більше не повернулася. Зимою було дуже багато снігу. Хати позамітало під самі стріхи. Дітлахи спускалися з пустої хати Склярів на санчатах. Раптом санки з’їхали набік і провалилися. Як справжні дослідники, діти обстежили яму, в яку впали і натрапили на мішки. Вони були з зерном. Федір з сестрою стягли 3 мішки на санки та й потягли додому. А коли прийшли з дідом Микитою, то мішків уже не було. «Нічого, не ми одні бідуємо.» – підсумував дід. З сім’ї в голодовку ніхто не помер.

Навіть в голодовку були люди, що вели себе по-людськи. Не знаю як, але відкрили в селі патронат для дітей, що залишились без батьків. Забирали туди і дітей куркулів. Годували їх там. Ми з ними дружили. Вони вижили, хоча в основному і роз’їхалися хто куди. Дівчата заміж повиходили. А як дід Омелько – голова колгоспу – не побоявся організувать притулок. Не знаю. Мабуть, що старим уже був. Не хотів гріха на душу брати. Діти ж не винні.

 

#Голодомор #Колективізація #Хлібозаготівлі #Активісти #СмертністьвідГолоду #Виживання #Подвірніобшуки #Діти #Вилученняпродуктів

 

Місце запису: с. Лучка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Дацько Варвара Степанівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Лучка Липоводолинського району Сумської області.

 

В 1931 році пішла до 1 класу. Вчитися було дуже важко, бо не було ні зошитів, ні підручників. Один Буквар у вчителя. Та було велике бажання вивчити грамоту, тому дуже старалася. Учні тоді були слухняні, не те що зараз. Та і вчителі з ними не панькалися. Дуже боялися батьків. Боронь Боже, було сказати вчителеві чи батькові, що він не прав. Може тому люди і вимерли в 1933 році, бо боялися сказати начальникові чи буксирові, що він не прав, а ті в свою чергу не звертали уваги на сльози і прохання. Всі йшли до великої мети. Голод пам’ятаю дуже добре, таке забути не можна. Їсти не було чого. Заняття в школі майже не проводилися, бо діти думали лиш про те, де б узяти їжу. Було не до знань. Люди пухли. Почали їсти котів, собак, все, що потрапляло на очі. М’ясо собак було смачніше. А найстрашніше те, що не було ні гидко, ні страшно його їсти. Наші менші пухнасті друзі продовжували наше життя чи може існування? А може муки? До весни вже їсти зовсім не було чого. Кожен день по селу їздили похоронні бригади забирати мертвих. Їх ніхто не проводжав, за ними ніхто не плакав. Весною рвали листя подорожника, дерев, сушили, м’яли, робили таке борошно і пекли млинці. Зараз внуки пшеничним хлібом перебирають, а тоді раділи, коли було хоч таке. 

Дітей, що залишились без батьків, голова колгоспу наказав позбирати до інтернату, який відкрили весною 1933 року в одній з пустих куркульських хат. Хто був головою колгоспу я не пам’ятаю, а поваром там була Худолій Меланія Якимівна. Добра була жінка. Ніхто на неї не жалувався.

В 1941 році, коли почалася війна, мені було 18 років. Тож і потрапила я до фашистської Німеччини. Там було не легше, ніж у нас у 1933-му. Ми не голодували, та життя було собаче. Нас, українських хліборобів не любили ні свої, ні німці, їм подобалося, як ми працюємо.

В 1947 році народила сина Олександра. З ним та його сім’єю і доживаю віку. Він чуйний, турботливий, ввічливий, поважає старших, завжди зі мною радиться. Не дивлячись на те, що душа моя зачерствіла з 1933 по 1945 роки, зуміла виховати чесну і порядну людину, яких зараз мало. Маю трьох внуків. За 85 років життя зрозуміла, що людські страждання наскільки ж безмірні, як і людська доброта. Людська душа вміє і може прощати, та серце не може забути ніколи. Вдячна школі, учням, що не забувають, приходять, погомонять, щось допоможуть, запрошують у школу, слухають старечі спогади, не перебивають, цікавляться. Хочеться вірити, що все в нас ще буде добре. Пройде похмілля після п’янкої свободи і ми нарешті побудуємо…

 

Місце запису: с. Калінінське, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 08.06.2008 р.

Хто записав: Грицай Микола Олексійович.

Респондент: Грицай Олексій Федорович, 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Калінінське Липоводолинського району Сумської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

 

Пам’ятаю і сам тай розказували батьки.

 

Які на Вашу думку були причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада.

 

Врожай був добрий та забирала його влада.

 

Якщо відбирали у людей врожай, вирощений в полі, городі, хто це робив? 

 

Їх називали «Буксирами». Це були добровольці.

 

Чи були уповноважені з міст під час збирання продуктів у людей?

 

Не могу сказать, не знаю.

 

Хто з Вашої родини, або сусідів помер в голод? Чи знаєте Ви, де вони поховані?

 

У моєї тітки Палажки помер чоловік Явтух і діти. Де поховані не знаю. А на хуторі Андрінкове де ми жили тоді, я не чув, щоб хтось умер. А в самому селі люди мерли, ховали їх на кладбищах, когось отдєльно, а кого і в братських могилах.

 

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

 

Чув, що вислали у Сибір попа Базилевича, десь там і пропав. Вислали кудись і Полікарпа Голодного, вернувся аж після войни.

 

Чи мали зброю ті, що хотіли відібрати хліб у людей?

 

Не знаю, не чув.

 

Чи влада забирала лише зерно, чи інші продукти?

 

Казали старі люди, що забирали не тільки зерно, а все їстівне: і квасолю, і горох і т.д.

 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

 

Люди приховували, а буксири його знаходили. Хто зумів приховати, ті в основному і вижили, батько мій, мабуть у 32-му, а може й у 33-му біля рівчака, де текла вода закопав трохи зерна й мені показував. Казав, може ми помремо, то ти хоч сирого зерна з’їси.

 

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

 

Їх звали буксіри. Ходили з щупалами – дерев’яні або залізні палиці і ними довбали в землю або в солому. Чи призначав їх хтось, чи були це добровольці – я не знаю.

 

Скільки їх приходило до хати, хто це був?

 

По одному не ходили, ходили групами, по скількись чоловік.

 

Де можна було сховати продукти харчування?

 

Де хто зумів там і ховали.

 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

 

Точно не знаю, але по-моєму варили якусь баланду.

 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі, одяг, рушники, худобу тощо?

 

Продукти харчування забирали, а щоб щось інше – не пам’ятаю.

 

Що таке закон про «П’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

 

Чув, що якщо хто зірве, або підбере колосок на колгоспному полі, то того судили.

 

Чи дозволяли збирати колоски, залишки городини?

 

Ні.

 

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

 

Сторожі. Біля токів стояли вишки -три стовпи і мостік, і на них стояли сторожі.

 

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

 

Дехто йщов добровільно, а більшість – ні, їх заставляли силою, саме їх і «буксірували», а колгоспників – ні.

 

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

 

Змушували. Визивають у сільську раду і примушували писать заяву.

 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

 

Переховати худобу не можна було, бо всі знали, яке в нього худоба і скільки голів і все рівно заберуть.

 

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

 

І вдень ходили, і ввечері.

 

Скільки разів приходили до хати?

 

Точно не знаю, може разів і чотири.

 

Коли почали люди помирати з голоду?

 

Почали помирати восени і взимку 32 року, а найду ще мерли весною 33-го, коли почали наливатися хліба.

 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

 

Для них робили патронати. Збирали в якусь хату сиріт, там вони жили і давали щось їсти.

 

Хто не голодував у селі і чому?

 

Хто зумів щось приховати, той не дуже голодував.

 

Хто зумів вижити?

 

Хто зумів щось приховати з їжі, той і вижив.

 

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами.

 

Родичі з родичами ділилися, якщо було чим. А так і не чув щоб ділилися.

 

Які засоби вживали до виживання? 

 

Їли бур’яни та листя.

 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували? 

 

Батьків брат двоюрідний давав глечик молока на день.

 

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

 

Їли листя, як поспіли ягоди, стебла бур’яну.

 

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

 

Листя з липи, з берестка, стебла з різного бур’яну – козеликів, норіпси, будяків.

 

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

 

Галок видирали, а інші люди чув, що їли котів, собак, жаб.

 

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

 

У сумах продавали хліб печений, можна було купить півхлібини на руки (перед жнивами 1933р).

 

Чи був голод у містах, хто з вашої родини виїхав у місто?

 

Не виїзжав ніхто в місто. Чи був голод у містах — не знаю.

 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

 

Померло багато, а скільки не знаю. Кажуть, що вимерла часть села.

 

Чи відомі випадки людоїдства в селі?

 

Кажуть, що були.

 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

 

Із колгоспу давали наряд і колгоспники їздили забирать по селу померлих. Звозили на кудись на кладбище.

 

Чи платили тим, хто займався похованням мертвих?

 

Платили півкіла соєвої макухи на одного.

 

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей померлих від голоду?

 

Точно не знаю, а чув, що на краю кладбища.

 

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

 

Не знаю.

 

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади.

 

За часів совєтскої власті не згадували. А церкви в селі не має

.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

 

Немає.

 

Чи встановлені хрести, пам’ятники померлим від голоду?

 

Недавно поставили в сквері.

 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

 

Розказував.

 

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

 

Совєтську владу.

 

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

 

Знаю, у людей міняли золото на хліб.

 

Місце запису: с. Довга Лука, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 08.10.2008 р.

Хто записав: Крикуненко Є. В., Опришко І. А.

Респондент: Рочинська Анастасія Петрівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Довга Лука Липоводолинського району Сумської області.

 

Народилася я 1 травня 1923 року в селі Довга Лука Липоводолинського району. Це Байрацька сільрада. Наша сім’я була із середняків. Були в нас і вівці, і корова, і коняка. А як заснували колгосп, то все заставили туди поздавати, усю худобу. У 1932 годі погода була хороша, і хліб, слава Богу, вродив. Та все забрали енкаведісти. Батько вмер у 1932 годі. Мати зосталася з 5 дітьми.

Зима 1933 року була холодна, люта. Їсти було нічого, був страшний холод, люди падали на ходу. Однієї ночі до нас у хату залізли вори, продрали стелю і забрали все, що ще осталось. А що осталось? Узлик прілої квасолі, жменя жита, трохи картошки… Мати моя просить, щоб не брали, а вони їй кричать: „Цить, бо з душами всіх запечатаємо”. Забрали подушки, із скрині рядна, сувій полотна. Мій менший брат Василь 1928 року народження умер у 1933 годі. Він опух від голоду. Лежав на лаві, все просив водички, а я не можу підійти, бо сама вся пухла, ногами не ходила, лежала, як колодка. Живіт був великий, а руки і ноги тоненькі, тільки налилися, опухли. І зараз осталися шрами на ногах і на пиці. Ой, таке пережили. Хай воно ніколи не вертається, щоб ні діти, ні правнуки не знали. Од людей остались кісточки і шкура. Сестра із 1930 року вилізла із хати і щипала бур’янець, паслась, як худоба… А що тоді їли, так сам Бог знає. Їли те, що і собаки б не їли. Варили баланду із прілого жита, їли гнилу ріпу, свиріпу, очерет, оладки були із кінського щавлю. Ой Боже, Боже! Люди падали, як мухи. У дівчаток Одарки і Дуньки вмерла мати, так вони її самі прикопали у канавці.

А в 1934 році мене з братом Гришою 1928 р. н. і сестрою Танькою 1930 р. н. забрали від матері у патранат. Стояла у яру куркульська хата, там бабка давала нам шось поїсти, а ми пасли коров, дрова носили. Дітей було багато, спали, як оселедці. Та нам із сестрою пощастило втекти додому. Як зараз бачу матір, яка кинулась до нас: „ Діточки, де ж ви були, о Господи.”

А далі була у наймах у Галаївці, у других селах. Матері вже не було, умерла у 1939 році. Скрізь я наймалася, аж поки не вивезли у Германію.

Довго можна згадувать, та хай Бог не вертає цього, я вже оджила, хай поживуть мої онуки і правнуки.