Місце запису: с. Переселенці, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  08.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна.

Респондент: Прокопенко Наталія Арсентіївна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Переселенці Миколаївського району Одеської області.

Народилась у с. Гандрабури Ананьївського р-ну Одеської області, переїхала у с. Переселенці Миколаївського р-ну з батьками під час голоду 1932-33 років. Про голод 1932-33 рр. пам’ятаю, і батьки говорили, що в Гандрабурах люди йшли, падали і помирали з голоду. Люди пухли з голоду. Я не знаю, чого був той голод, і батьки не казали. Вони тяжко робили, а зерно забирали, ходили бригади, навіть з гармошкою. Одна жінка ходила з гармошкою, і вони із хати в хату, із хати в хату ходили. В цю бригаду входили чоловіки, з нашого села. Душ зо 5 їх було, багато. Цю бригаду мали в почот. Не мали вони документів, але ж їх послали з целью. Вдень вони ходили, до всіх заходили, і до нас ходила. У нас був погреб, уже розвалений був. Ми не мали зерна, а та бригада ходила шукала, хто заховав зерно. Ходили зі штиками, шукали, де що заховано, ями шукали. Копали ями собі люди, щоб мали що їсти. То я як зараз помню, братика мого, Івана, так турнули у ту яму. Люди ховали, хто як міг. Наша мама кормила нас пшеницею, ходила на молотарку. Тоді ходили на полову, жінки дують собі у рот та їдять. Вони там, коло комбайна, їли. Сусіди не доносили, не чула про таке.

Було і таке. У нас сусідка була через дорогу, і в неї дочка, височенька вже така. Та коли мала прийти бригада, вона ту дочку з платками відправляла до нас, щоб не забрали. Бригада пройшла – дочка вертається. Вони всьо забирали, і речі які в нас були: платки, шовк – все забирали. І корову нашу забрали, всьо. У колхоз корову забрали, і коней забирали, хто мав. А одна жінка взяла і забрала свою корову з колхозу додому, сказала, що їй треба. І інша тоді теж забрала, а що ти їм зробиш?

Батько був у колхозі, я не помню, чи йому щось там давали. Ми, діти, ходили у поле збирати колоски, здавали їх до комбайну. Там, на місці, їли, а додому, наверно, не разрешали брати. А городини тоді ніякої не було.

Місце запису: с. Андрієво-Іванівка, Миколаївський р-н.. Одеська обл.

Дата запису:  11.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Димура Олександр Миколайович, Луговська Людмила Сергіївна.

Респондент: Добровольська Надія Андріївна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Андрієво-Іванівка Миколаївського району Одеської області.

Ну, да, я тут жила під час голоду. Звісно, пам’ятаю, адже я 1924 року народження, я ж можу от шось пам’ятати. Не геть мала була, вже така, що соображала трохи.

Був врожай все було, а забирали його, а куди забирали – Бог його знає, ото позабирають в голубінки, а куди – ніхто не знав. Даже ото дома, шо на городі вродило – і то забирали. Даже в моєї мами була жменя квасолі, і ту забрали. Приїздили з відкілясь, але не наші, звідки приїздили – ніхто не знав. Як я мала ше була, помню, по 4, по 5 душ ходили, а позаді повозка. Комуністами себе називали. Даже до того доходило, що баба моя семечки натеребила і напекла блинчіків, і ото вони як прийшли, як побачили і все забрали: і ті семечки, і блинчіки, ну геть усе. Вони приходили до однієї хати по декілька раз. Приходили, провіряли, чи люди не заховали де зерна, все шпичками штурхали, кругом шукали.

Було таке, що я дохлі коні їла, дохлі, отаке було. Приходили і вдень, і вніч, коли їм заманеться. Що вони тільки за люди були, прийдуть і все заберуть, а ти тільки як хочеш і живеш. Бувало з ними ходили начальство. Забирали коні, зерно і наміть реманенти, а корови ні, не забирали. Забирали в тих, в кого було багато корів. А коней забирали, але рідко, бо в людей коней не було, всі коні до того вже були в колгоспі. Де яка пшеничка, де яка кукурудза – все виносили, оце як зможеш, то заховаєш. Хто в землю закопував, хто до сусіда його перекине, а як прийшли перевірили та нічого не знайшли, і гайда забирати, бо зараз і до сусіда можуть зайти. Ми і ділились з сусідом, допомагали. Хто в ліс вивозив, куди тільки могли, туди і ховали.

З сусідами ми разом збирати ходили, допомагали один одному.

Місце запису: с. Переселенці, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  08.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Волканов Сергій Іванович.

Респондент: Нігрескул Анастасія Диментіївна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Переселенці Миколаївського району Одеської області.

Чи Ви пам’ятаєте голод 1932-33-х рр.?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку причини голоду?

Ну, й сказати, шо люди голодували, а ми так посередньо, як той казав. Нас було 4-ро, мама й папа, і ми старалися. Ми робили та старалися все придбати, отаке тоді було.

Хто забирав у людей вирощене?

Знаю хто, колхоз наверно, чи як це було, земля колхозу так і осталася.

Чи приходили до Вашої хати відбирати зерно?

Чесно сказати, ми трошки мали, та, слава Богу, не забрали, ми все ховали. Та й в нашому селі всі осталися живі, ніхто не помер. Ми так не голодували, щоб хтось помирав.

Як люди ховали зерно?

Находили ямки, закривали, приходив час і розкопували. У підлозі та сіні не ховали.

Чи були за донесення винагороди?

Ні, ні не було в нас таке, хто ховав – той мав.

Чи мали ті, що приходили забирати зерно, якісь документи?

Не знаю, чи мали чи не мали, а брали скільки.

Чи били тих, хто щось ховав?

Будем казати, що і били, але нашу сім’ю Бог сохранив. Ні батька, ні матір не били, не тягали, нічого плохого з нами не робили. Ото й все, слава Богу, і пройшло помаленьку.

Чи мали вони при собі зброю?

Не бачила, що буду казати.

Як люди боронилися?

Ну, вобще сказати, щоб в нашому селі били когось, не знаю. Якщо хтось мав зерно, той прятав.

Як шукали зерно?

Ну дивилися на чердак, у огород, у коморки дивились, чи є якісь знаки.

Хто приходив відбирати?

Та той мужик вже помер.

Тим, хто йшов до колгоспу, давали їжу?

Давали трошки муки, по 2 кілограми, ще добавлялили горіх, якусь крупу, але рідко. Як хто міг, так і сохранявся.

Чи брали щось ще, крім їжі?

Не брали.

Ви чули про закон про «п’ять колосків»?

Нє.

Чи дозволяли ходити збирати колоски?

Колхоз собирав.

А якщо побачать, що хтось собирає, що тоді з ними робили?

Наверно, ніхто не брав. Весь час ходили рядком та забирали колоски, а дядько їх в мішок ложив.

Чи охоронялися поля?

Не знаю.

Були сторожа на полях?

Да.

Чи йшли люди добровільно в колгоспи?

Добровільно.

Люди ховали худобу?

Ніхто не ховав, бо неможна було.

Скільки разів приходили забирати?

Наверно, 2 рази припоминається.

Коли ходили забирати?

Вдень тільки, а може, десь і вночі.

Що робили з сиротами?

У нас можна було сказати, що такого не було. В нас кожен старався.

Хто не голодував?

Не голодували лише начальники, бо позапасалися вони, деякі повмирали, у нас мало померло.

Хтось з Вашої родини помер?

Ні.

Хто зумів вижити?

Ну, ми всі зуміли прожити, якось це було. Сусідка і її сестра каліка їм помагали, але каліка померла.

Чи Ви їли листя, траву, собак, котів?

Ні, не їла.

Можна було щось купити у місті?

Село считалось молдаванським, ми були бідними і нічого не могли купити. Старалися якось самі вижити.

У містах був голод?

Був, мабуть.

Чи були випадки людоїдства?

Ні, в нас такого не було.

Де хоронили померших?

В нас є кладовище, там і хоронили померших. Мабуть, померло двоє чи троє людей, а взагалі так вижили.

Чи поминають їх?

І тепер, і тоді.

Чи є у вашому селі церква?

Ні, є Романівні, Миколаївці.

Чи знає молодь про Голодомор?

Ну батьки розповідають, а вони хотять слухають.

Чи Ви чули про “Торгсін”?

Ні, не чула про таке.

Кого ви вважаєте винним у загибелі людей?

Не знаю хто, може й так було, що плохо було, скільки людей померло.

Місце запису: с. Переселенці, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  08.07.2008;

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Луговська Людмила Сергіївна.

Респондент: Моспан Марія Никифорівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Переселенці Миколаївського району Одеської області.

Помню трошки, шо був голод. Не було шо їсти, не було нічого. Забирали всьо, шоб не було нічого. Діти були голодні, вмирало багато. Ходили забирали, були такі бригади, в кого шо було – все позабирали. Нас з братом посилали батьки в садік, кормили тільки калачиками, варили їх, як суп. Село наше начали строїти в 1926 році, а до цього був степ один. Був один чоловік, Алексей було його звати, він начав тут хазяювати, тоді після нього ше поприїжджали.

Хто забирав в людей зерно? Як їх називали?

Шо я можу помнити, такі самі люди, як і ми, такі бригади були. В ці бригади входило по 5-6 чоловік. Вони мали такі прибори і шукали по хатах, шукали кругом, находили шо в кого та й забирали. Люди копали такі ями, туди сипали зерно. Урожай був, склади були повні. Ходили забирали все, шоб нічого не мали. У моїх батьків був сундук, ховали в тому сундуку, там сахар, мама отако ховала. Трусили, всьо забрали. Були такі, шо не хотіли віддавати, так в них нахалом забирали, могли і побити. Люди шось ховали, але ці бригади ходили всьо находили. Колхозу в нас тоді ше не було, люди мали каждий свій кусок землі, самі обробляли кусок землі каждий, як міг. Зразу одяг не брали, брали тільки зерно. Колоски збирали, але якщо почули, що збирали, прийдуть заберуть і ту торбочку. Не розрішали збирати. Дітей багато вмирало, і людей. Мати з батьком та й принесуть трошки пшенички , на жорнах розжорнували, додому прийшли і зварили якусь баланду без зажарки, тільки на воді, хоть покормить дітей, нас було троє дітей, мама і батько – та й 5-ро. Я тільки помню, шо ми їли тільки калачики. Всьо забирали, шоб помирали. Плач, кричи, що хоч роби, а вони забрали і поїхали. Ходили забирали дньом, що вони ночью побачать. Почали помирати від голоду більшість в 33-м году, а помирали, як мухи. З мої сім’ї ніхто не помер, но єлі-єлі, я була така пухша, сильно, як коток. Ну от до сьогоднішнього дня живемо. Сусіди, як могли, підкормлювали сиріт, в яких вмерли батьки, забирали до себе. Родичі, чим могли, допомагали. Померлих від голоду хоронили на кладбіщі, замість хрестів ставили якісь палки.

Поминають тих людей на проводи?

Да, да поминають.

У Вашому селі є церква, до якого патріархату вона відноситься?

Церкви в селі немає. В сусідньому селі є, батюшка в селі оспівує померлих в Голодомор. В церкву в Романовку ходили пішки, тепер не ходю, не можу, були ноги хороші, тепер і надворі ходити не можу.

Сучасна молодь знає про Голодомор?

Конечно, знає. Я розказую своїм дітям, онукам. Онук питає: «Як, баба, було». Ну як, отак було, забирали кусок хліба. Це влада все робила. Голод 33-го р. був дуже страшний.

Місце запису: не вказано.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Малиновський Р. І.

Респондент: Галкіна Марія Федорівна, 1929 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шарин Уманського району Черкаської області.

Я була дуже мала тоді, тому майже не пам’ятаю лихо 1932-1933 років. Але багато історій чула від матері набагато пізніше. Про канібалізм чутки йшли тільки із сусідніх сіл, його мати не бачила. Тільки чула, що якийсь чоловік по-сусідству за 20 км від нас від голоду та різних бід з’їв двох своїх дітей.

Нас було троє дітей і всі допомогали матері та батьку. Коли згнило все на полях та забрали останні залишки пшона, мій батько якимось чином приховав десь 3 кг пшениці, яку ми смакували тиждень. Батько був любитилем мисливива, але зброю забирали, то батькові залишалося тільки ловити рибу, якою ми харчувалися.

Мати казала, що сусіди через хати поз’їдали собак і кішок, а у нас до цього страва не доходила.

Під час 1946-1947 р. ситуація була трошки легша, але все одно було голодно і холодно. Крім того під час війни померли і батько і мати, ми залишалися самі і годували самі себе…

Місце запису: не вказано.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Вухаренко Анастасія

Респондент: Юстина Петрівна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Затишок Уманський району Черкаської області.

Дуже важко мені згадувати ті часи. Хоча була я тоді зовсім маленька, але дещо пам’ятаю. Була тоді продрозверстка і забирати у людей усе: зерно, кур, свиней. Ходили ці молоді активісти і залізними шпчиками провіряти стріхи і якщо знаходили глечики з зерном – забирали. А діти дивились і плакали. 

Ховали де тільки могли! Під піччю, у соломі, у стріхах. Ті, хто був розумніший – одразу ховав мішок з мукою у озері (мука бралася коркою і всередині вона не промокала).

Їли – хто, що знайде. Ходили у ліс збирали мох, лободу, жолуді, маленькі ще тоді були. Їли котів, собак.

Збирали померзлу картоплю на полі і їли. Помню, її ми називали “тошнотіками”, бо від неї дуже тоншило. Шкарлупу картоплі не вибрасували. А сушили і товкли разом з мукою і пекли хліб. Також з цієї шкарлупи разом з мохом пекли блинчики. Варили і лободу. Хто робив у совхозі – давали макуху. Піджарювали жолуді з мохом і їли. Дехто вкрадав буряки – їх пекли у печі у казанах і ховали.

Від такої їжі у дітей заворочувались кишки і гинули. Люди пухли з голоду. За крадіжку дуже карали. За 4 качини – 4 роки тюрми. Я чула одна жінка відсиділа. За колосок пшениці давався рік тюрми.

Люди виживали як могли, а мертвих ходили по совхозу і збирали, і скидали у яму, без якого обряду. Один чоловік на ім’я, по-мойму, Безкаравайний, що збирав людей, отримував за це трохи хліба. Серед тих були ще живі, бо кричали, а їх все одно кидали у яму. Ховали неподалік криниці, яка ще за часів пана була вирита і до цього часу люди не поставили тут ніякого пам’ятника, і не в вшановують це місце. А один молодий хлопець, що виліз з ями і його приютила якась бабка, і він за це носив їй воду. В сусідньому селі мати з’їла свою дитину. Хоча і був неврожай – люди б жили, але забирали усе у людей.

Ой не знаю скільки і померло, а мерли, як мухи.

Місце запису: с. Ладижинка, Уманський р-н, Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Кобзар Антоніна.

Респондент: Кобзар Ганна, 1917 р. н. та Кобзар Анастасія, 1918 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.

Бувший голова сільської ради села Ладижинки, який працював у селі в 1932-1933 роках, – Бланченко Тимофій Іванович. Не корінний мешканець села, але серед жителів села старшого покоління тих, хто завдяки йому залишився живим в роки страшного лиха Голодомору – він має велику повагу.

Це була людина великої душі. Він поосібно заходив у всі багатодітні сім’ї, сім’ї інвалідів, одиноких пресмертних, і ці сім’ї в першу чергу отримували крупу, муку, олію, сіль і інші продукти, які він розподілив серед жителів села. Ми не знаємо де він брав ці продукти, але бачили і знаємо що надавалася допомога всім по кількості членів родини.

Він контролював, щоб голови колгоспів (а їх в селі було п’ять) організовували харчування в колгоспних їдальнях, особливу увагу приділяв дітям.

Його часто можна було бачити в полі, на фермах, на виробництві (в селі булаМТС, маслозавод, ветлікарня, банк, зв’язок). Він часто бував в школі, цікавився харчуванням дітей, життям вчителів, лікарів. Потрібно, щоб ім’я цієї людини знала Україна, жителі всієї Уманщини, сьогоднішнє і майбутнє покоління.

Місце запису: с. Тернівка, Смілянський р-н, Черкаська обл.

Дата запису: 23.10.2005 р.

Хто записав: Грищенко Дмитро.

Респондент: Коваленко Христина, 1912 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тернівка Смілянського району Черкаської області.

Добрий день. Розкажіть щось про голод 33-го року. 

Це були сташні будні. А чого воно так получилося, я не знаю, це воно по весні. Я знаю у нас голова був колгоспу Ткачук, то він був такий добрий до людей, і мати ж на роботу. У їх, значить, тоді забрали хліб, із колгоспів забирали вивозили. А куди його, хто його знає. І наче тут у нас були такі багаті люди, а потім їх порозкуркулювали, повивозили десь далеко на Сибір, то вони вже не поверталися. То пооставалися клуні, хати такі, а він, як був головою колгоспу, то оці клуні, в яких можно зберігати трохи зерна, то він наче поховав трошки. Держав для людей. Кхню організовував, то люди приходили і варили в котлах… піддержував людей. А потім дозналися, що це ж він таке діло зробив, та приїхали забрали все зерно, і забрали його засудили, і ніхто й не бачив де він. Ну і так оце тяжке врем’я й тяглось. А як повесні, то люди хто де на заводі оцього  жому десь достать хоч трошки, хоть відро десь достать та шось спекти. А як де картопелька, лушпинячко… Оце було таке страшне, страшне було… Діток багато повмирало маленьких…

Місце запису: с. Тернівка, Смілянський р-н, Черкаська обл.

Дата запису: 23.10.2005 р.

Хто записав: Грищенко Дмитро.

Респондент: Коваль Марія, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тернівка Смілянського району Черкаської області.

Добрий день. Що Ви можете розповісти про 33-й рік? Про голодовку? 

В ці годи, це 33-й, – страшна голодовка. Все сначала вивезли, а потім по людям пішли, щоб посіять що-небудь, отака видумка була. А потім пізніше – то все равно ж грабили, налоги наложували, тройні невиплати різні. Такі годи були важкі, такі важкі – ужас, тіхій ужас, як воно, хто це воно, ще при Леніні… 

Та Леніна вже тоді не було. 

Вже не було? Значить при Сталіні. Сталін був – на роботу гонили за паличну робити – не платили нічого. 

Місце запису: с. Тернівка, Смілянський р-н, Черкаська обл.

Дата запису: 23.10.2005 р.

Хто записав: Грищенко Дмитро.

Респондент: Хільченко Ніна, 1916 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тернівка Смілянського району Черкаської області.

Добрий день. Не могли б Ви щось про голод 33-го року розповісти. 

Голод – то страшне було. В сім’ї було нас четвірко. Батько робив мій на проізводстві, то так трошки йому платили. Мати в колгоспі робила, то трошки пшениці давали. Була в нас коровка, держали. А коровка, то нас було четверо, то ми вже старалися пасти її, помагать батькам. І оце сейчас показивалися, особенно оце в нас в кутку, такий голова – людям не платить грошей. Ось мій син робить електриком – та тільки те що робить, що значить робить, годами і не получить грошей. 

А померло багато?

Мерли, хатами вимирали. 

А хто винний? 

Та не було за це речі тоді.