Місце запису: с. Вільшана, Городищенський р-н., Черкаської обл.

Дата запису: 4 серпня 2002 р.

Хто записав: Підгрушня В.М.

Респондент: Підгрушня Оксана Дмитрівна, 1916 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Вільшана Городищенського району Черкаської області.

Де ви жили у 1932 р?

Жила у місті Вільшана (з 1954 р, це смт. Вільшана Городищенського р-ну)

Скільки вам було років на 1932р, Ви є свідок?

Мені було 16 років і я свідок голодовки.

Яка у Вас була сім’я?

Сім’я була така: мама, брат (1914 р.н) і я. Батька вбили в 1917 році.

Ваша сім’я була заможна?

Діда розкуркулили: коні, сіялку і віялку здав в колгосп та й сам пішов у 1929 році в нього працювати. Віддав колгоспові будівлі, які були криті жилізом. Але їх всеодно вислали на УРАЛ. Дід і баба вернулись, а син остався там на шахтах, так і не повернувся.

Хліб у Вас забирали?

Ні, ніхто хліб не забирав, бо вдова

Як Ви пережили голод?

У нас була корова, було зерно, картопля. Ми не голодували. Навпаки, казали матері, щоб варили великий горщик їжі, ми його ставили в сінях. Приходили люди і їли. Ми підгодовували людей. Мати їздили в Ставрополь та одяг купила, кукурудзи та кукурудзяної крупи. Із села Тарасівка до нас була прийшла одна жінка якась нам далека родичка, принесла діжечку щоб за неї мати дала чогось поїсти, бо пухнуть з голоду.

Кажуть шо в селі Тарасівка був великий голод?

Да, там село було “глухеньке”, то люди дуже мерли, багато було слухів, що людей їли

У Вільшані випадки людоїдства були?

Були, я знаю два. На краю хутору Моргуків (а він переходить у теперішню  вул. Вільшанську) жила сім’я (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.). Після голоду з дітей залишився один Гриша, а його брата і сестру, які ходили в яслі, порізала рідна дядька. Вони зайшли до неї в яслі, а вона їх і порізала. Ця дядина жила по вулиці ( яка тепер називається Вільшанська). Ця дядина поховала голови в лежанці. Як це діло розкрутили і познаходили ті голови, то її прив’язали за шию мотузку і водили по базарі у Вільшані. Ще один випадок: нижче теперішнього “сітоцеху” ( вул. Лесі Українки) жила жінка на ім’я (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.), фамілії я не помню. То вона зарізала і з’їла свою рідну дочку.

А хто займався похованням трупів?

Точно фамілії не скажу, але їздили підводою по- під хатами і збирала і мертвих і напівмертвих. На Морозиху напівмертву забрали на кладовище. Викинули в яму, А вона почала проситися. То її пожаліли і відвезли назад. То ця Морозиха прожила ще років зо 20 після цього.  

З Ваших родичів хтось помер?

Ні, всі живі.

Голод 1946- 1947 ви пам’ятаєте?

Да, пам’ятаю, тоді була більша голодовка.

А чого так?

Я була замужем, було у мене троє дічват. Чоловік був у полоні і за це його відправили в табори в Сибір, там і загинув. Я жила вже тут, де зараз. Сюди ми переїхали у 1939 р. я працювала в колгоспі. Хліба не давали, вкрасти не можна було. А корова була тільки молока не було. Лише весною, коли корова отелилась то носила молоко на базар і продавала його на стакан, а на ті гроші шось купляла чи крупи якойїсь чи ще щось. Моя середня дочка жила на той час у баби, пасла корова, то там і харчувалась Діти завжди хотіла їсти. Дочка часто говорила: Мамо, я тут наїлась( показує на живіт) а тут хочу ( показує на голову). У мене тоді жила Ганна Гамасівська, бо в неї хата згоріла, то вона і попросилась. Вона працювала санітаркою у ветлікарні, то інколи припросила шматочок хліба. Щоб получить хліб по карточках, то дівчат просила зночі до лавки щоб займали чергу. Але дякувать Микиті Чирві, який завжди стояв на дверях і пропускав людей, по черзі, щоб не було товканини, а він сам був здоровий. То він завжди дітей пропускав, бо вони маленькі. Давали по півхлібини на душу. Багато людей їздило в Западку по хліб. Але мало хто вертався з зерном. По дорозі зерно забирали. А то могли взагалі з поїзда викинути.

А “Закон про 5 колосків” діяв?

Оно Филимонова Палажка зібрала кілька колосків на полі, то засудили на 1 рік.

А що ще їли?

Варили борці з буряка та іншого. Довбали картоплю мерзлу. А весною треба було ж посадити картоплі, то садили лушпайки і то садили ті у кого вони були.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Федоренко Лідія Андріївна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Федюківка Лисянського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-1933 років?

Дуже добре пам’ятаю голод 1932-1933 рр. восени 1932 роки зібрали дуже великий врожай зернових. Активісти ходили по хатах і забирали всі продукти ( зерна, буряк, картоплю), грузили на вози і вивозили. Заховати ніде не можна було і шукали кругом, доставляли з ям, які були в землі металевими прутами. В кого були маленькі діти, шукали навіть в колисках і забирали все, що знаходили. В кого були корови, телята, поросята птиця- також забирали. До весни ще якось доживали, а весною стали дуже помирати: зелені ще не було, а все що заховали-скінчилося. Люди ходили пухлі та голодні. У нас була мати-мачуха, батька в 1930 році вбили, а нас було троє сиріт. В колгоспі була тракторна бригада мати готувала трактористам їжу. Звідти іноді приносила їжу і нам. Ми не пухли, а у матері були пухлі ноги. Вона дуже нас берегла, зачиняла в хаті і наказувала не виглядати з вікна, бо вже появилися випадки людоїдства. В селі було декілька сімей людоїдів: вночі носили з цвинтаря людське м’ясо в мішках. Зимою повиловлювали всіх собак, котів, ворон, горобців. Ми думали що ніяких птахів не буде. Ранньою весною копали мерзлу картоплю, пекли млинці, добавляли зелень. Їли лободу, листя з липи. Найбільше люди голодували весною 1933р. не пам’ятаю чим садили і сіяли на полях. Як появився колос, то рвали і їли. Скільки ми не їли, а їсти дуже дуже хотілось. На деревах появились сливки і маленькі яблука з них варили борщ добавляли всяку траву. Коли вже доставляли хліб люди стали пекти коржі. На полях залишались колоски і діти ходили і збирали їх, але цього робити не можна було: наглядачі на конях ловили і били негідників, були випадків що розслідувачі. Вийшов закон “п’ять колосків” згідно з цього закону людей судили і арештовували. На трудодень видавали по 100 гр зерна. На рік потрібно було відробити 200 трудоднів. Якщо люди не відробляли їх то не видавали зерно, обкладали великими податками. Восени людям стало легше і на городах виросли овочі, були зернові. Люди не стали вимирати. Після війни в 1947 р також був голод але в нашому селі люди не помирали тому що їздили за продуктами на Західну Україну там був великий врожай а в нас був неврожай. 

Місце запису: с. Виноград, Лисянський р-н., Черкаська обл. 

Дата запису: 2 січня 2008 р.

Записала: Глущенко Наталія Петрівна.

Респондент: Глущенко Лідія Тимофіївна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Виноград Лисянського району Черкаської області.

Пам’ятає, що був голод у 1932-1933 роках. На її думку, причина голоду – забирала урожай влада. Влада відбирала у людей вирощене в полі, в городі. Винагород за донесення на сусіда не було, бо в той час ніхто не розповідав про сусідів. Ті, що відбирали, не мали ніяких документів на продукти. Вони приходили додому і шукали в хаті, в хліві, в кожному куточку, в погребі, перевіряли тумбочки, каструлі, горшки в печі. Тих людей, яких репресували, висилали в Сибір на тяжку роботу, звідки вони вже не поверталися. Ті, хто ходили відбирати хліб у людей, не мали зброї, люди не боронилися.

Не можна було приховати якусь частинку зерна, руктів, овочів, тому що е було куди і не було що ховати. Заховані продукти шукала комісія, їх приходило 3, 4, а найбільше – 5. Тим, хто пішов до колгоспу, їжу не давали. У людей забирали лише продукти і худобу. Моя оповідачка чула про закон “5 колосків”.

На полі була людина, яка дивилася, щоб ніхто не вкрав “квітку” колосків. За крадіжку саджали навіть до 5 років. Не дозволялося збирати у полі колоски і залишки городини. Поля о колгоспні комори охороняли охоронці. Було мало добровольців йти в колгоспи. Багатьох змушували. Приходили і змушвали іти записуватися в колгоспи. Ходили збирати в людей зерно і продукти і вранці, і вночі, на один день приходили один раз. Весною 1933 року перед жнивами почали помирати з голоду люди. Сиріт тоді було небагато. А держава ними не опікувалась. У селі не голодували заможні люди, тому що вони записувалися у колгоспи. Зуміли вижити заможні люди. 

Люди один одному не допомагали, ніхто ні з ким не ділився, бо не було чим. Люди їздили на Західну Україну, там міняли одежу на продукти. Ніхто нічого не робив для виживання. Люди не мали допомоги від родичів, які менше голодували. В їжу вживали лопухи, корінь, лободу, листя з дерев, мерзлу картоплю, бересток, гильняк, спарцет, їли і коней. У місті можна було вимінювати. Міняли “на стакан”.

У містах голоду не було, а якщо був, то не такий сильний, як в селі. Моя оповідачка не знає, що таке торгсін. Відомостей не має, скільки померло людей у селі. Але померло дуже багато. Оповідачка не пам’ятає про випадки людоїдства у селі. Але казали, що були такі люди, що їли дітей. Померлих хоронили на кладовищі. Їх складали в одну яму (без трун), обмотували радюшкою чи покривалом і кидали, в ямі було приблизно по 10 чоловік. Були такі випадки, коли кидали в яму, а люди не ворушилися. Люди боялися ходити по сусідах через те, що боялися, щоб зловили дитину і не з’їли. Тим, хто ховав померлих не платили. В селі поминають померлих на “Проводи”, “Гробки” і Зелені свята. За радянської влади ніхто в церквах не поминав померлих, а тепер правлять панахиду. В селі є православна церква, але хрестів і пам’ятників померлим від голоду не встановлені. Оповідачка про голод розповідала (дітям, внукам, правнукам.) Сучасна молодь знає про голод 1932-1933 роках. Оповідачка вважає винними у загибелі багатьох людей державу, комуністичну партію. 

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Дратована Ніна Василівна, 1930 р.н.Дратована Ніна Василівна, 1930 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 проживала в селі Заліське Тальнівського району Черкаської області.

Була я тоді маленькою. Мама розказувала як просила у сусідів пусті кукурудзяні качани, вже облущені, розбивала молотком на дрібненькі крупинки і відносила у млин. Виходилось щось подібне до тирси. Мішали це з жменькою зерна і міняли на одежу. Змоловши, пекли на черені у печі млинці. Робили ще млинці – мішали зерно з лободою. Люди їли здохлив коней, коров. Літом мати ходила у інше село полоти городи за це їй давали три фунти хліба. Виходило по шматочку на нас малих, бо кукурудзяний хліб важкий, наче та скибочка у воду вмочена. Рвали спориш, він був такий густий у нас в подвір’ї, їли його. Як же ми ждали поки буде на городі картопля і кукурудза. Весною достали на посадку по маленькій жменьці. Картоплю ж садили лушпайками. По сусідству була сім’я. Теж вони голодували. Але якось знайшли шкуру з теля. Так з неї повністю наварили супу, прямо з ворсинами, понаїдалися, стало їм погано, так всі діти й повмирали.  У 47 теж голодували. Але ж батько був роботящий. Поїхав на Западну Україну на заробітки. Вернувся привіз мішок шелухи з проса. Мішали те просо з липою. ЛИпа росла тоді тільки в лісі, за кілька кілометрів від села. Наробили млинців, такі смачні вони нам тоді здавалися, поїли. Так і виживали. 

Місце запису: с. Моринці, Звенигородський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 20.10.2005 р. 

Хто записав: взяла Пискун Катерина Юріївна.

Респонденти: Компанієнко-Пискун Софія Луківна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Моринці Звенигородського району Черкаської області.

Коли почався голод, мені було 4 роки, а почався він з літа 1932 року. Про це була розмова в сім’ї. Мати уже працювала в колгоспі, брату Васі було 12, 5 років, він ходив у 7 кл., з нами жили дід і бабуся, яких вигнали з їх власної хати, бо в них був зять Макар Босенко, який мав двоє дітей, пару коней і золоті руки, був коваль, а ще великий трудяга. І за те, що він не пішов у колгосп його розкуркулили і всю сім’ю вивезли в Сибір, а діда і бабусю вигнали з їх власної хати, всю господу розтягли і вони остались під тином. Мати вже землі не мала, а трішки сіяла жита в городі, була городина, але влада наклала контрибуцію непомірну, а як не було чим її виконувать, то забирали все, що було в господі: картоплю, буряки, квасолю і даже сухі грушки, яблука. Літо було врожайне, – так розказувала мати. 

В селі були організовані команди з “активістів” які називалися “червона мітла”. Вони були озброєні пістолетами, кілками, загострені на кінці, що зручніше було штрикати землю, діл у хаті, солому, тощо. Люди дуже боялися їх, ними лякали дітей, якщо хтось не слухався. Це були безпощадні головорізи. Для них не було нічого святого, – ні старих, ні малих не жаліли. Вже до Нового року в селі не було не картоплинки. Перебирали суху полову і вибирали крупинки, а тоді пекли маленькі коржики. Пам’ятаю, і до скону не забуду, як мати заховала вузлик жита у солому на кроваті, накрила рядном і подушкою і поклала мене, наказала лежати тихо, бо йде Хапис і Точка(це прізвиська), якого я вже смертельно боялася. Вони почали кричати на матір, грозилися посадити в тюрму як куркулиху, перекидали все барахло в хаті і все тягли з-під мене той вузлик. Ми всі гірко плакали, бо це була надія, що хоч трішки посіє мати на майбутнє.

Тих хто вказував на сусіда, дуже возвеличували, давали пайок, наставляли бригадирами, ланковими, тощо.  Люди дуже боялися тих, що приходили відбирати продукти, це були жорстокі, невблаганні люди. Ніхто не посмів би провірити в них якісь документи, вони не жаліли навіть свою рідню. Вони грозили пістолетами, били шворками, арештовували, відправляли в   районну буцегарню. Люди були беззахисні перед ними, нікому було пожалітись, від них нічого не можна було приховати. В селі було багато таких “команд” І я до цього часу їх пам’ятаю. Це Хомко Порфирій (Точка по-вуличному) , Хамко Савка (Папа). Іващенко Макар (Ісузуб), Ткаченко Архип (Сєпур). Це ті, хто був на нашому кутку. Всі вони жили і далі в селі. Тільки один Хамко П. був засуджений, бо вбив свою жінку і викинув у криницю.
Так склалась моя доля, що я їх усіх знала і з ними стикалась поки їх і не стало і дітей їхніх. І бачила, що їхні жінки носили кожух, свиту, спідницю моєї матері, які в неї забрали, а ми остались у дранті. Люди пухли, мерли, а вони були ситі, гладкі, багаті, гулянки влаштовували. Як люди ждали весни, перші зелені листочки. Не можна без суму згадувать, як ми, діти, бігали по проталинках, зривали і їли травку, а коли почали розбиватись вишні, черешні, то їх клейкі листочки були найбільшими ласощами. Ісора і листя липи, акація були за ласощі, тоді було чим набити живіт. Дідусь і бабуся померли з голоду, брат ходив до школи пухлий, мати ходила в колгосп голодна, а там інколи давали якусь сіреньку бурду, я ходила в ясла, і там раз у день давали якусь їжу. 1933 рік показував на врожай, люди повзли в поле по якусь поживу: гнилу картоплину, бурячок. Це все була їжа. Коли почалися жнива, і комусь вдавалося вибратися в поле і зібрати колосків, той був щасливий, бо, якщо наглядач побачить, то видере і поб’є. Так був у селі убитий хлопчик, що попався з колосочками. (Вбивцю не назву, бо ще живий його онук). За п’ять колосків давали строк 5-6 років. Цей закон діяв до смерті Сталіна. Є ще діти тих, хто сидів за колоски.

Люди наші трудолюбиві, але колгоспу не любили, бо їх туди загнали насильно, відібравши нажите тяжкими трудами. колгосп – це тоже панщина, тільки втричі більша і гірша(на пана робили два дні в тиждень, а в колгоспі – 7) добивалися власті за податками, підпискою на позику, забирали у “воронок”. це були недобрі, злі, мов собаки, люди в чорних шкірянках з пістолетами. Це повторювалося безліч разів, для окремих сімей це були тортури. Коли почали масово вимирати люди, то діти повзали безпритульні, голодні, пухлі, мерзли під тинами, під хатами, на полі, де шукали якусь їжу. потім власті розпорядилися забирати дітей в притулки. В с.Моринцях був такий притулок в хаті Чорномора, якого вигнали з хати. Там дітей підгодовували. Але чи всі люди вимирали, голодували? Як завжди, були хитріші, вміліші, які зазравали з владою, втершись в довіру, ставали бригадирами, комірниками, активістами. Вони жили на широку ногу, вони їли те, що видерли в голодних, та ще й пайки одержували. Люди ховалися один від одного, хіба рідні підтроимували, якщо мали чим. Рідко хто мав чим ділитися. Даси комусь – обділиш себе.  Та й чим ділитись, як у засіках тільки миші. Їли кору з липи, берези у зимову пору 1933 року, гнилу картоплю, якщо така була. З цього пекли дуже смачні млинчики, а весною їли все, що можна було у рот укинуть – листя липи, вишні, черешні, цвіт акації (делікатес, бо його не було де достати, не всі могли вилізти на деревину). 

Весна 1933 року показувала на врожай. І коли зав’язались черешні, яблука, то діти їх “пожирали” і це не рідко ставало для них смертельним. Старші ще варили хляки з старих шкур, якщо такі були. Про собак, котів нічого і казать їх у господах не було. Можна було щось купити на вокзалі, та не було за що, люди все проміняли або у них забрали власті все, що краще десь поїхати не можна було, бо скрізь стояли загони з міліцією. Люди чули, що в містах харчі дають по карточкам та й гроші людям платили, але це для них було недосяжним.

Були десь “Торгсіни”, та в людей вже не було ні хрестиків, ні сережок, ні дукачів, ні золотих чи срібних грошей. Їх доморощені хитруни сільські забрали у бідних ще раніше у революцію і після неї. Відомості про померлих були тільки в сільській Раді, але це таїлось від людей, ніхто не смів цього взнавати, бо це було опасно робити 90-х років 20 століття. Це грозило тюрмою. Коли учитель Компанієнко Василь Антипович хотів уточнити такий список, то його визволив КГБ і попередили, аби не ліз не у свою справу. А ті хто хоронив померлих, все це тримали в таємниці, та вони вже давно померли. З розповіді матері знаю, що основні поховання були на старому кладовищі, там, де тепер побудована заправка і в тому кутку дороги, на місці, де побудований дитячий садок, що в народі звалося “кого Мацька”. Старе кладовище не діє з 40-х років 20 століття. Табличок, хрестиків, пам’ятників тоді не ставили, загубились, запали мочилки, та й не було кому їх доглядать, старі, замучені голодом і горем не могли і вимирали, а молоді було заборонено ходити на кладовища, за це виключали з піонерів, з комсомолу. Учителі суворо наказували, брали підписи з дітей, що вони не підуть на “гробки”!? А тому все це пішло у небуття. Масово почали поминати померлих вже в часи Горбачовської перебудови. 

За часів радянської влади в селі церкви не було, то в церкві не поминали, а люди в душах це мали, то і поминали в своїх сім’ях, на похоронах, бо релігійні свята відзначали таємно в кожній сім’ї. Зараз в селі є церква московського патріархату та ще й осередок суботників. В 1990 році в Моринцях на Старім кладовищі встановлено хрест – пам’ятник померлим від голоду, але наш сільський батюшка там рідко править молебінь, мабуть йому про це не вказують, а сам він не догадується.  Моїм дітям і внукам розповідала і часто згадую про голодомор. Вони знають із інших джерел, але, думаю, вони не переймаються, як було нам дітям голоду. Розповідали їм, що в селі була одна сім’я, яка викрадала дітей і їла. У них біля хати було багато кісток і в печі їх там палили. У сім’ї Луки Милокостого людоїди з’їли 4,5 років хлопчика. Цю сім’ю десь вивезли і більше про них нічого не чули.  Трагедія 1933 року – це катастрофа нації. Вона відлунює і до сьогодні. Тоді ворожнечу розпалювали між людьми. Було так, що сусід їде до сусіда робити труд, а завтра той іде до нього. “Червона мітла” змела з села все їстівне і оставила скрізь ями, куди кидали мерців.  Сталін – тиран і садист, прищеплював ці нездорові властивості своєї культури своїм підлеглим, а ті вже своїм підлеглим передавали як заповіт. Нещадність ішла згори, пронизувала всі щаблі управлінської ієрархії. Люди писали Сталіну, Кагановичу, Молотову. Писали у небуття, ні відповіді, ні порятунку. Але наглядачів з верхів присилали.  Знали про страшний голод і Українські владарі: Любченко, Косіор, Якор, Чубар, Постишев, але нічого не зробили щоб відвернути його. Пізніше вони теж стали жертвами сталінізму.  Записали ці страшні факти з болем у серці, але треба писати, щоб ця дійсність не забувалася ніким і ніколи. Це лише сота частинка того, що я могла б розповісти. Але чи буде для цього можливість? А був же ще 1947 рік. Поки що свідки цього ще є, хоч уже і старі. Хто не переживав голоду, той не зможе в повній мірі збагнути всю трагедію, пережиту нашим поколінням. Такого страхіття нехай не знають ні наші внуки, ні правнуки, ніякі люди в цілому світі.

Місце запису: с. Блощинці, Узинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 2002 р.;

Хто записав: Малиновський Руслан Ігорович;

Респондент: Хоботня Надія Олексіївна, 1923 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Хоботня Надія Олексіївна, 1923 р. н., проживала у селі Блощинці Узинського району Київської області.

До 1932-33 рр. ми жили всією сім’єю в с. Блощинці, що на Київщині. Нас було 9 чоловік: 3 братів та нас дівчаток 6 чоловік. Я серед всіх була наймолодша (9 р.). Мати з батьком тримали велике господарство, присадибну ділянку 70 соток. По сусідству жили наші родичі з своєю сім’єю. Городи були в принципі великі, ми всі тяжко працювали, але могли себе прогодувать. 

Як ще пам’ятаю по господарству нашому по городу бігало багато курей, мали 4 свині, були кози, 2 корови. Одним словом прогодувати себе могли. Але почалася колективізація, землю віддали колгоспу, нам залишили невеликий кусочок присадибної ділянки, поставили норму здачі певних продуктів в колгосп. Раніше ми обробляли землю плугом. Але змусили і його здати до колективного господарства, забрали і коня. Але в батька були вмілі руки – він зробив приладдя схоже на плуг і якось повільно обробив нам присадибну ділянку. Всі діти йому допомагали і в городі, і по дому. Ще батько тримав 5 вуликів бджіл, а 3 вулики після проведення колективізації конфіскували. Держава збільшила норму поставок пшениці та зернових в колгосп (державну казну). Багато хто в селі, як пам’ятаю, не витримував норми здачі продуктів і мав бідувати.

Як пам’ятаю хвиля голоду почалася з середини 1933 р. Крім того рік був маловрожайний, а норму поставок зернових державі так і не зменшили. Як пам’ятаю, заходили до нас поважні дядьки і вимагали здати пшеницю.

Батько розповідав, що дід Макар (сусід) забрав пів мішка пшениці і 8 буряків і заховав їх під підлогу в хаті. Зерно і все інше знайшли, а його взяли під варту. Що було далі так і не відомо. Макара ми більше ніколи не бачили.

Але наша сім’я тяжко працювала, щоб прогодуватись. Тих залишків пшениці не вистачило прогодувати свою родину. Як пам’ятаю, мати завжди майже розподіляла свою пайку каші чи чогось іншого між дітьми, а сама стала схожа на скелет. Далі пригадую, що мати поїхала на заробітки на Кавказ, в Середню Азію і через деякий період часу привезла звідти пшеницю, муку та інші продукти.

А ми тим часом замість картоплі посадили шкаралупу бараболі в землю. І це було диво, коли виросла величезна картопля розміром з ладонь великого чоловіка. Ось тоді ми хоч гарно поїли. 

В сусідньому ставку батько часто ловив рибу саморобними вудками та сіткою.

Крім того, я пам’ятаю людей в селі, які ходили як чорна мара. Деякі вже хворіли дистрофією. А деякі пухнули з голоду. Проносилися чутки про канібалізм, але в нашому селі його не було. По ночах до хати іноді хтось стукав, просив щось поїсти. Батько не лякався відкривати і давав хоч трошки попоїсти.

Крім того, їли деякі молокопродукти та збирали залишки кукурудзи, соняшників, буряка на полях після збору врожаю. Часто людей за це затримували і судили.

Під час голоду 1946-47 ми з твоїм дідом жили в Сталіно (Донецьк) і ми так сильно не відчували наслідки Голодомору як люди на селі. Але пам’ятаю, що навіть доходили люди до канібалізму, їли кашу з шкарлупи бараболі чи буряка, лушпиння пшениці, листя лопухів і т. д., кропиву, бур’ян, лободу.

Місце запису: с. Блощинці, Узінського (нині Білоцерківського) р.н., Київська обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Малиновський Руслан Ігорович.

Респондент: Кириленко Валентина Прокофіївна, 1927 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Блощинці Білоцерківського району Київської області.

Якщо говорити про 1932 р., то тоді я ще була мала, але дещо запам’яталось. Я бачила те, що вже тоді мати лежала хвора на великій кроваті загорнута в безліч покривал. За нею вхажував батько, бо в мене лише була старша сестра, яка народилася на 2 роки раніше ніж я. Вона в основному і допомагала батькові. Батько кожен день давав мамі розігріте молоко, яке потайком десь діставав. Врожаю не було і батько заривав в землю залишки врожаю, які не хотів здавати державі. Він варив нам дуже несмачну кашу з зелені (мабуть бур’яну) та лушпиння різних овочей. Та давав нам дуже сухі шматки хлібу, які робив сам з залишків та лушпиння пшениці. Найбільшим ударом для нас було те, що під час гарячки померла мати. Батько навіть її нормально поховати не зміг.

Після цього батько став сам не свій, мало розмовляв, став погано себе почувати. А в один день у нас на столі з’явилося м’ясо, але воно було тверде і несмачне (без солі). Я тільки потім довідалась, що це було м’ясо собаки. Батько часто ходив в ліс і знаходив гриби, які ми варили чи сушили. Рушниці не було, але іноді він ловив і ми їли маленьких лісних звірів: білки чи якийсь птах.

Місце запису: с-ще Стара Вижівка, Старовижівський р-н, Волинська обл.

Дата запису: 18.11.2005 р.

Хто записав: Павлова Ірина Віталіївна;

Респондент: Бірюк Олена Федорівна, 13.12.1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала у селі Паляничинці Фастівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках?

Хоч мені було небагато років, але я дуже пам’ятаю той час, коли все це згадую все відроджується в моїй пам’яті і знову-знову переживання, бо в історію ввійшли мої переживання на все життя. Це 32-33 рік, а відносно голоду 46-47 років, то я вже була тут на Волині, то я не переживала цього, але розповідали, що тоді була дуже посуха і люди помирали, але я цього не пам’ятаю, а пам’ятаю краще я 32-33 рік.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Так, що я пам’ятаю: пам’ятаю літо, гарний урожай, у нас сім’я велика була. Були дорослі я вже найменша була в нашій родині, сім’ї, пам’ятаю як збирали урожай, косили, молотили, толі ше машин таких не було, як раділи всі, як була така велика надія на урожай – ось завезуть, продадуть, куплять одяг, куплять все, що потрібно у господарстві. Була велика надія, але потім уже під осінь десь, під осінь, пам’ятаю добре, почали з’являтися люди в селі, групами ходили п’ять, шість, сім чоловік ходили по хатах і забирали урожай. Перед тим і так вивозили те, шо було положено, податок завозили, а це вже зверх всяких податків ходили й забирали. Я пам’ятаю ще й до нашої хати зайшли люди від нашого села і ще я запам’ятала до хати нашої зайшла група людей. Очолював ту групу представник із району, запам’ятала його прізвище – Лазебник, представник, ну і наші сільські люди. Запам’ятала ще Хомиха така була жінка в селі, так її в селі звали, називали її, казали так: „Це з незаможників”, – вона була з незаможників, з бідних людей була, ну й ще там було. Ну й що ше, було вони просто казали: „Здавай хліб!”. Батько каже, шо ми вже здали те, шо нам було положено ми вже завезли. „Ні давай все: закопане, приховане віддавай!” – і почади шукати, це я так бачу зараз. Почали шукати під ліжком, навіть під піччю, заглядали, шукали там, в коморі, в льоху, скрізь по сараях скрізь шукали і ше що в руках у них був такий, як йо кажуть, штир, як шомпол, таке шось гостре таке, шо вони ним шукали, пробивали землю, а мож закопано, уявляєте. Каже батько: „Ми не закопували нічого”. „Давай!”. А потім ше мені врізалося в пам’ять гладижка-глечик, в тому глечику квасоля була полущена, забрали ту квасолю, висипали, уявляєте, це шось таке страшне було, шось незрозуміле. Ну більш я не пам’ятаю, шо ше вони в нас там забрали, ну тільки пішли до сусідів там так само крик, так само, бо тож біда сім’я, вже осінь, вже зима скоро, отаке було, шо було, то було.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Оце ж робили, оце сама група активістів така, шо як я розказую з незаможників, то хто був найбідніший такі були люди, але я так думаю, шо вони, мабуть, свято вірили, шо так треба, чи я не знаю раз вони робили. Трударі такі о всякі – так було.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю цього я, от не пам’ятаю, то не можу сказати.

Чи ті, що відбирали мали якісь документи на добирання продуктів?

По-мойому ніяких, но нічого не було. Я так точно не знаю, но напевно, бо я ше ж тоді мала була, напевно, ніяких документів не було, просто така сваволя була: приходили, давай і все.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Так, шо побиття я не бачила, а шо людей висилали, то знаю. Мого сусіда, наприклад, розкуркулили, так називалося, розкуркулили, забрали в нього все-все, шо було: худобу, майно все забрали, а їх всю сім’ю вивезли. Вивезли їх на Соловки цілою сім’єю і повернувся звідти тільки один чоловік, а це решта сім’ї там залишалися, повмирали старші, а молодші, то так розійшлись хто куди.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей, крім уже згаданих щитів?

Не пам’ятаю за зброю, нічого не знаю. Шо не знаю, то не можу вам сказати.

Як люди боронилися?

Як силовими методами не пам’ятаю, але говорили: ховали, хто вивозив куди бачив, як так закопували, де це було так, так боронилися, а іначого способу не було.

Де вони ховали цю частину зерна, овочів, продуктів?

Найскоріше це закопували, в основному, на городах, десь подальш від городу, ше тоді коні в кого були вивозили десь вночі – це все робилося так, шоб ніхто не знав – таке було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Отой шо я сказала вже, а більш я прізвищ не пам’ятаю.

Вони всі називалися активістами? 

Активістами оце вони називались, незаможники-активісти. Отак це було, були серед них і молодші, і старші були, були активісти-комсомольці теж були серед них.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? Можливо, якась форма у них була?

Ні-ні ніякої форми, прості люди, але вони були певні, шо це так треба, вони впевнені були, шо це вони роблять добру справу.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так, давали, давали. Це вже як був колгосп, це вже була весна так, напевно, 33 вже весна була і був в розгарі голод тоді, то було страшна картина, то окрема стаття. А чи давали їм їсти – варили якусь похльобку там таку казали, якийсь суп і давали їсти тим людям, які в колгоспі.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Так, забирали тих, кого розкуркулювали, у тих забирали, а так людей, то тільки продукти.

Що таке „Закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Чула, чула добре знаю. Це було таке: заборонено було на полі, уже після збирання врожаю збирати колоски, а вже це ж був голод, це була весна, це було літо, вже літо, це їсти не було, люди падали мертво просто страшне було – це істінно так було, то не можна було, але дехто не міг дочекатися, шо там виросте, то дехто йшов просто в поле ше зеленуваті ті були колосочки, було таке, і зривали їх і отаке, але за це страшний був – шість років, будь ласка, якщо зловили тебе, шо в тебе в торбинці колосочки, це було тобі шість років – це я пам’ятаю.

А якось сторожували ці нивки з колосками? 

Сторожували, були спеціальні сторожі із рушницями і вони обходили, називались – польовий, польовий чоловік обходив там те все і так було. 

Але це були люди із села? 

З села, із своїх людей були наскільки я пам’ятаю, може там як не так були, але я пам’ятаю так.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли, не дозволяли. Таке було.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі були, так як я вже й сказала в полі і так, і в колгоспі, були скрізь в коморах, в коморах же в колгоспі ше й зерно було якесь ше, може, було. 

А були випадки крадіжок із колгоспних комор? 

Не пам’ятаю, може, й були, напевно, но я не знаю, не пам’ятаю цього, то вже ж був двір колгоспний, уже там скотина була, корови вже там були, були вже там коні, бо тоді все звозили докупи. Так, були сторожі із своїх людей, із села.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Як хто, як хто. Хто хотів, хто не хотів. Но я пам’ятаю, наприклад, як було, шо я пам’ятаю, то те скажу. Тоді було мені, мабуть, вісім десь, дев’ятий рік і в нас у хаті збиралися люди, приходили сусіди і от мій батько, він такий чоловік простий, цікавився книжкою взагалі, і я пам’ятаю оце такий піднесений настрій у людей: от буде колгоспне господарство, знаєте, буде така перспектива така, малювали, шо то буде рай прямо. Дехто вірив у це, дехто йшов. Писав добровільну заяву, звозив туди коні, реманент там, вози – все, шо можна було, дехто. Дехто ж – багато, більшість людей не вірили в те, шо шось буде. Просто були вони такі окремі господарі, не могли вони розстатися з тим, шо вони мали. Для них це було вище їхніх сил. Не здавали у колгоспи – такі були люди. Ну, то багатьох же вивозили, а були куркулі, так звані, куркулі – багатший народ. Були такі, шо своїм працею вони там якийсь добробут створювали. А були такі, шо мали найману силу, наймитів мали. На тому збагачувалися. І такі були. Різні були люди. І різні і підхід такий був, як я вам розказую.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так, змушували. Потім уже змушували. От, оце ті самі методи такі, як ото я вам розказую. Вивозили, розкуркулювали, забирали землю, обгороджували прямо тако оборювали кругом хати, о, і живи собі, як хочеш. Нема випасу для худоби, немає, так було. Ніякого тобі руху ніде нема нічого, бо ти „індус” – таке було слово, прозвіще таке було „індус”. Дітям дорога заборонялася, куди там вчитися, наприклад, все було така. Це було таке.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не знаю. Не пам’ятаю де. Лісу у нас такого близько не було. Всьо забирали в колгосп. Но по одні корові було ж, залишалось було, так. А вже зверх там того забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В різний час. За ніч я не пам’ятаю. Те шо пам’ятаю, коли до нас приходили, в основному, напевне, і вночі ходили. Напевне, було. Бо така організована, така група приходила людей, так настроєна, шо треба забрати і треба і уже, то мабуть, і вночі ходили. Но я цього Вам не скажу.

Скільки разів приходили до хати?

Те шо я пам’ятаю в нас один раз я пам’ятаю, а може ше вони коли приходили. Оде пам’ятаю один раз.

Коли почали люди помирати з голоду?

Масово, масово почали помирати десь після нового року тридцять третього вже. Десь кінець тридцять другого. Бо я ж кажу, те шо, які там запаси сякі-такі були, то ше дотягнули якось до Різдва, як тоді казали, до Різдва якось дотягували дехто, а дехто ше раніше, ше й перед Новим роком почали вже, почали ходити люди просити. Такі були, а які були, а тоді вже, як пройшло вже через Новий рік, десь там після Різдва, вже морози оті саме страшні, ото тоді вже почався масовий, ну як, масово помирали люди. Гинули, просто гинули. То було дуже страшно. Які були люди ті голодні, опухлі. Ноги такі, ну, як відро, можна сказати, такі грубі, ото тако взяти торкнутися рукою – там вода була, там, то картина така, шо дуже страшна була картина. І просто іде людина і впала, і вмерла, і замерзла – так було. А ще більше, то весною, як уже потепліло, як уже потепліло, їсти нема нічого, ніяк, то то вже було там було там і людоїдство, було там і кража, і їли, шо попало із трав, наприклад, от в нас лобода дуже я пам’ятаю, лобода, такий бур’ян є.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

У той час, оце я пам’ятаю як у школі в нас я тоді вже була, мабуть, у другому класі, певно ж, мабуть, чи першому, то давали обід варили я пам’ятаю. Для всіх один раз варили їсти, шо там воно було їсти я вже не пам’ятаю, шо то було, але їли всі і ше я пам’ятаю, шо мама мені з дому (у нас була корова) мама мені з дому давала такий кусочок масла, як вона ше ухитрялась, я не знаю. Я не знаю, як вона ухитрялась, мама це, уявляєте. То я брала те масло, кусочок такий маленький туди до тої їжі і ділилася з своїми дружками і ото так, ото один раз давали їсти. А спеціально сиротами, то вже пізніше, а тоді я не пам’ятаю, то вже було пізніше, дійсно, держава взяла їх на своє утримання. То пізніше вже було. І ше я запам’ятаю один раз ото таке було свято 7 листопада, Жовтневої революції. Святковий обід для дітей у їдальні шкільній. Ну хата там така, де нас це де нас підгодовували трішечки, діток. І представте собі таку картину, ото хліб круглий білий, як паляниця така, представте собі, і отак через все, через всю ту хлібину зрізано, отак, знаєш, цілий кусок тако, такий кусок зрізаний і це дають нам, дітям, представляєте, за все те шо, но це було я не знаю, як шо, як винагорода оцей кусок хліба, він буду вмирати я його пам’ятатиму в очах. Ми тоді казали булка. Така через всю ту хлібинку от по такій от скибочці всім давали нашим дітям. Це було ну шось таке, знаєте, але це було раз на Жовтневі свята, а дальше, то так було голод і голод. Хто як міг, так викручувався, як міг, так, так було. А вже як, вже як пройшов тридцять третій, весна пройшла, літо прийшло через все і ми прийшли вже в школу, у вересні місяці, почався навчальний рік, то в моєму класі було п’ять круглих сиріт, а батьки їх померли за цей період. Круглих, ну.

Хто не і голодував в селі і чому?

Напевно, таких і не було. Мені здається. Хто як міг, так і виживав. Ну тоді люди говорили так, я то не знаю, бо ше мала була, казали, шо оті активісти, шо я кажу, шо забирали в людей ше з осені, шо було ше може, шо взяти, а потім вже не було шо і брати, то потім оця, шо я розказувала Хомиха й сама померла з голоду, оця активістка. Сама від голоду померла.

Як людям взагалі вдавалося виживати за таких умов?

Виживав хто як міг: хто як міг і хто чим міг виживав. Ось, наприклад, мама моєї подруги, мама їздила в Москву, це я пам’ятаю, їздила, привозила якісь такі дитяче шось таке, якісь іграшечки дитячі, блискітьольця які. І ото так Катя, називалась подружка, приносила їх у школу і ото, може, хтось виміняє за шось у неї. Це такий один із прикладів, шо я цей. Потім у нас була річка, протікала, у тій річці була риба, піскурі так звані, були. Там виловлювали ту рибу. Збирали трави, із трав дуже популярна у нас була ця – лобода, лобода, ото з тої лободи, дальше була рогіз, або цей лепеха, як у нас кажуть аїр, коріння оце викопували, сушили його, потім якось його товкли в таких ступах, були ступи, я пам’ятаю ту ступу дерев’яну, товкли її і оце сушили ту, різали ту траву, вітаміни, може, яка рибинка, може, де шо. В кого була корова – тим було легше, там було молоко, в кого була корова. Ну потім. Ну я не знаю, як хто міг, так і виживали.

Чи допомагали люди одне одному, чи ділилися продуктами?

Дуже, дуже трудно було це робити. Хотіли, але не було чим. В моїй пам’яті осталася така історія, не історія, а картина така. То зима була і до нас приходить один чоловік. Він наш сільський був, але він займав якусь посаду в районі, я вже не пам’ятаю яку. Досить так пристойно одягнутий: шкірянка така на ньому, такий. І шо я запам’ятала, шо мама моя принесла із погреба буряка кислого (солили, кислий буряк) і я пам’ятаю, як він сидить і так хрумає той буряк, так мені запам’яталося. Такий чоловік видно, ну такий був, посада була така в нього. Це шось так там подробностів не пам’ятаю. І так він хрумає смачно і запиває тим кислим росолом буряковим. То це правда. А то ше як ділилися. Ділилась от моя тьотя із другого села. Вона вдова. Було у неї четверо діток, то деколи вона приходила до нас, де хто там ми вроді багатші, ну як багатші – не багатші були, но якісь запаси були, шось мали трошки. Ну от, шо там можна було те вділити – вділили. А вже весною прийшла вона до нас. Ішла вона до нас вірніше, і вона не дійшла до нас – померла на лугу. Аж уже як косили сіно, траву як косили, найшли її, впізнали по кожушку. Ішла вона до нас, бо там вдома четверо діток шо небудь, шоб дала мама моя, сестра її рідна і вона до нас не дійшла. Отака ше трагедія була в нашій сім’ї була така.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Дуже, дуже мало, бо не було, шо дати, дуже. Кожний рятував свою душу, в основному так було. А ще знаєте як було? Було ще таке: крали корів. Отаке було. 

Односельчани? 

Односельчани чи, мо, не односельчани. Якась група така створилась там і просто крали корів, і різали їх. Це вже такі були. Банда вроді така вже чи хто злі вони, чи хто. Різали отих корів, і вже потім вони не знаю, де вже потім вони дівали те. Виживали теж. Я не пам’ятаю, шоб вживали у їжу м’ясо собак та котів. Розказували, шо так було, але я не пам’ятаю.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не знаю я. Мабуть, можна було, а може, й не можна, бо то дуже було трудно. Дуже було трудно, ой вибачте, то вже в сорок шостому році тоді вже у війну можна було щось міняти, підходили – я пам’ятаю. А тоді може й було – я не пам’ятаю.

Чи був голод у містах?

Ну там у містах, то було легше там. Там людям давали по карточках щось там давали. Щось давали там їм. Так щось по карточках було, Там менше було, в основному це вага впала на село.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

То вже мені стало відомо, вже пізніше, пізніше як я вже поїхала. Їздила ж я туди додому кожний раз літом, тоді ж звідси з Волині. То як уже почали відкрито стало оце все, можна було говорити, а то я пам’ятаю ні слова. Голод пройшов і ні слова ніде, ні в пресі, ніде. Навіть не можна ні в школі згадувати було про той голод, а то як я вже кажу через якийсь час, як ото вже стало можна говорити, то казали, шо підрахували там у нас дома в селі, то казали 676 людей, запам’ятайте, 676 душ, як тоді казали нібито померло від голоду. Село велике було. В нас три колгоспи було. То тоді так уже говорили.

Чи відомі були випадки людоїдства у Вашому селі?

Були відомі, були відомі. Я пам’ятаю, теж пам’ятаю, що на перерві до нас в школу прийшли люди й кажуть: „ Павліка зарізали!”. А Павлік, то був такий гарний хлопчик, вісімнадцять років йому було, комсомолець. Він часто-часто приходив у школу, там ігри з нами організовував з дітьми. Ну отакево всяке було. І раптом його зарізали. Ну ясно, шо побігли туди всі, бо то близько було і ми побачили там таку страшну картину. Страшно й згадувати, але так уж, шо було, то було. Той Павлік лежить закривавлений, а рядом на підлозі лежить його мати. Це вона – мати, як він спав, ножем вона його не знаю як вона його зарізала і шо там було. Вона вийняла серце, потім це серце вона зварила і так з куском серця того, їла і так і вмерла. Тут же лежала на підлозі. Це те шо ми бачили, а так взагалі казали, шо нападали там на людей розказували. Ну то, то я сама не бачила, але я пам’ятаю. Так то шо ніс грабували було таке, на базарі, кажуть, продавали холодець. Це шо говорили, а вже я сама не бачила. Це було.

Хто хоронив померлих від голоду?

У селі, у селі, те шо я пам’ятаю було, була виділена підвода. Такий великий віз – гарба називали, довгий-довгий, шо снопи перевозили в ньому з поля. І було дві людини, два мужчини, ті шо ще могли ходити. То вони там видно мінялися ті люди, але були. Шо я бачила на свої очі і запам’ятала. Приїжджають до сусідів та гарба, зупиняється, виходять ті два мужчини, два чоловіки, заходять у хату і виносять звідти мертвих. Виносять за ноги тако беруть і один так, а другий так бере і несуть у ту гарбу і кладуть прямо на віз. І поїхали дальше до другої хати. Це я не бачила, тільки так вже розказували. Так само беруть. Наберуть вони скільки там вони є людей мертвих на ту годину, на той час і везуть до кладовища. А біля кладовища вже там є викопана яма така велика, братська могила ніби, велика і просто туди без труни, без ніякого нічого, без савану, без нічого просто кладуть рядами один на одне тих людей. Потім уже казали, то я вже не бачила, тільки говорили люди – була то повна-повнісінька та яма була геть. Може ше й друга, я не пам’ятаю. Закопували і все. Так було. 

Чи робилися такі об’їзди кожен день? 

Мабуть, робилися, бо то масово було. Це було щось неможливе, щось страшне робилося. Масово помирали люди, хатами цілими, сім’ями помирали. Бувало, шо діти найчастіше. Бувало батьки – само вмирає, а дитині шо-небудь, шось та оставить, підсуне, шоб дитя совалися так. То я Вам кажу, шо то страшна була, дуже страшна картина і чого, і чого страшно було.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Казали шо ніби їм давали сто грам хліба. Говорили так, а не знаю чи давали, напевно, гроші їм, мабуть, ні. Сто грам хліба – це за день роботи.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду.

Відомі, Відомі, там біля кладовища того основного там, тепер уже шо там дальше буде.

Чи поминають їх на „Проводи”, „ Гробки”, Зелені свята?

Так, поминають. Тоді, тоді як кажу, ще як тоді, ще до цього, коли можна стало говорити. Це питання зайнялося, вже вивчають все-все, то там уже відправа вся, як має бути. А от я за свою тьотю ше скажу, як було. Її тоді, оце шо я кажу, шо померла, шо не дійшла вона до нас — Настуня. То її там прямо закопали тоді, там де вона була мертва, закопали. А вже пізніше, вже пізніше перезахоронили вже, перезахоронили на кладбищі. Родичі перезахоронили, вже на тому, на нашому, на „ Гробках” так званих. В нас так „Гробки” кажуть, то там захоронили вже окремо ця могилка і вже вона біля мами була там похороняна. І то вже разом, тоді вже, як ото прибирали до Покрови (прибирали взагалі), то вже вона була доглянута.

Чи згадували за радянських часів тих людей, які померли з голоду?

Тоді не було, не згадували. Ага пізніше, трошечки пізніше, як уже так десь промелькнуло там, це шо я пам’ятаю трохи. То тоді казали, шо був голод, було, але вся вина була складена на „ворогів народу”, на „ворогів народу” це вже десь був тридцять сьомий рік, напевно, тоді вже як ото ті процеси були всякі, то те тоді, шо то була організація така підпільна, шо в них була мета підпільна, яка мета – протів радянської влади настроїти. Це так говорили тоді і ше називали не міністр, а тоді називали комісар, по-моєму, ні як-то він не комісар земельного відділу. І не міністр, як же ж то тоді називали, ну хай буде так як тепер на рівні міністра тоді. Потім ту групу викрили, ту групу потім судили. Отак, отак говорили, отак говорили. То я була дома там ото вже була сороковий рік, сорок перший війна сорок другим, третій – окупація. Це все ми пережили там дома. Жили, настав сорок четвертий рік і зразу, з самого початку я поїхала в Київ вчитися в педінститут. Зразу, зразу прямо в січні місяці, як нашу область звільнили, наш район туди наше село і ми зразу з подругами поїхали туди. Там я вчилася два роки у вчительському інституті і потім мене направили вже сюди на роботу у Волинську область, Голобський район тоді ще був село Солотвин. Солотвин, так тоді ще був, як ми. І тому і тоді вже ага. А то вже був сорок шостий рік, сорок шостий рік, то вже люди ходили звідти з Вінницької області я пам’ятаю. Оце був тоді недорід, сорок шостий рік, але там я вже на свої очі не бачила, тільки бачила, шо були люди звідти, з тих областей з наших, от шо. А моя хазяйка питає: „Чи то правда, шо в тридцять третьому там був голод, у вас?”. Люди не знали про те тут, я так зрозуміла, шо люди не знали. Це заборонена була зона така. І я тільки сказала був, але кажу я не пам’ятаю добре, бо я ше мала була. Бо було заборонено щось там тако дуже подробно говорити.

Є у Вашому селі церква?

Я зараз, я вже ш, то давно з дому. Церква в нас була, була церква до кінця сорок третього. Там як раз фронт стояв цілий місяць, фронт стояв: Фастів-Паляничинці-Кищинці-Червоне, таким цим стояв фронт. Тут німці – там Радянська армія. І та церква наша була підпалена трасуючими кулями. Дерев’яна, то було шедевр. Церква була, настільки вона була гарна, настільки вона була старовинна така, але війна знищила її. Просто згоріла, як свічка. А потім уже наші люди не будували, ходили в сусіднє село рядом Кищинці, там церква ходили туди вже, в ту церкву. А зара я не знаю, бо я трохи давненько вже там була, то не знаю, може й збудували.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Є, є так. Є пам’ятники зараз. їх, в основному, хрести ставляють. А цей є пам’ятник воїнам-визволителям, там 88 людей, прямо в центрі села братська могила й пам’ятник прямо в центрі села. О, а на кладовищі там хрести в основному.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали про це Ви своїм дітям, онукам, сусідам?

Я розказую, розказую онукам, розказую дітям своїм. В школу мене запрошували, в бібліотеку запрошували. Там їм розповідала. Але кожний цей спогад коштує мені здоров’я, знаєте все пригадується, о то все те оживає, то дуже трудно. Але ну як просять діти, то треба розказати. От шо. І я ше розкіш, ну хай буде добре, як ото добре, але я не можу дивитися, як ото раніше було, тепер вже не так. Як діти булочками гралися, ну тако кидають. Був такий період у житті, ну а мені зразу згадується той, як було тоді, як було пережити. Я казала: „ Господи, шоб ніхто більш ніколи такого не дожив і не бачив, як то хоронити дітей, як то хоронити батьків, як то було переживати”. Але потім уже, шо я хочу сказати, потім після того, після того як уже трохи забулося трошки, трохи забулося, трохи. Преса уже ніде не згадувала, от я знаю газети мої батьки виписували, ніколи, шоб шо-небудь тоді про той голод – нічого. Отак просто розказували тільки одні однім і то боялися шось сказати. Ну така була політика тоді і цього. І от ше я працювала в школі і бачу як діти на перерві грають замість м’яча – булочка. Знаєте шо – для мене, то було страшне, то я їм казала: „ Не дай Бог, шоб таке о”. То мені було страшно дивитися. А діти трохи розуміли, але діти є діти, знаєте, от м’яч тай кидають, б’ють ногами булочку. Такий був період.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Для мене то кажу правда, як є, то таке питання я не знаю. Я думала ну чого, ну чого. Поля родять, все є, благодать Божа, як кажуть, благодать вся природна: ліс, річка, ну все, чого? Звідки голод узявся, урожай був і думала:  ну хто ж був винен, ну як таке можна було придумати? Ну то тепер є уже така версія, шо то була зовсім така політика, сталінська політика, треба було придушити село українське, бо воно не дуже там виконувало ту колективізацію, так, а нам пояснювали, отак як я Вам кажу, шо то „вороги народу”, ціла була їх група, потім їх ніби розкрили на чолі з Черновим, я запам’ятала чогось те прізвище, той Чернов. Ясно шо там тоді були тридцять сьомий рік, то всі знають, шо то за тридцять сьомий рік. Таке було, то так нам пояснювали, але я не могла взяти в свою голову, як можна забирати останній, останній цей, квасолю висипати із гладишки, як можна було владі це робити, знаєте. Не вкладається, не можна було, шоб серед такої благодаті падали люди мертві. І ше пам’ятаю я, пам’ятаю я ж в дитинстві, то корову пасла, тако така в нас була компанія своя – пасли ми корів. От шо, і наша компанія і рядом там ше були теж пасли, ми з ними спілкуватися, спілкувалися, там хата трошки тако віддалік чуть-чуть діти. Там була сім’я велика, сім’я і уявіть собі – до єдиної душі померли всі. Осталась хата пустка. Як таке могло бути? Но і казали люди, обходили стороною пізніше, вже як трохи пройшла це все, обходили стороною те місце, кажуть там душі померлих плачуть. Кажуть голосять уночі, не можна пройти мимо тої хати. Знаєте, то шось страшне було, но було. 

Чи існували організації “Торгсін”?

Я пам’ятаю трошки, то сестра моя розказувала. Вона тоді вчилася у Києві у Хіміко–технологічному технікумі, то то вона в такий голод, така біда, а вона якось там училася, о. Це вона приїжала додому з Києва, голодні там були, така страшна біла там була. То вона часом про той Торгсін розказувала. О там в Торгсіні каже, такий магазин, шо там все є, абсолютно все є з продуктів. Все там можна було б дістати, але треба було золото, дорогоцінності поміняти на продукти. Ну в селі таких я не знала хто б ні, а оце моя сестра. Вєра моя сестра, розказували так, шо є такий Торгсін. Тепер тоді пізніше розібрала, шо то таке, а тоді Торгсін, Торгсін – так це говорилося. Ну то для села то не доступно там було. Може хто в місті там, де як. Одна була думка про харчі, вже там про які обновки, про яке шось мова тоді не велась. Саме в цей період. Там мова не велася про те, шоб шось купити, придбати. Там шось, отаке.

Місце запису: с. Червона Слобода, Бучанський р-н, Київська обл.

Дата запису: 20.10.2005 р.

Хто записав: Бережна Даша Сергіївна.

Респондент: Єременко Степан Федорович, 1928 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав у селі Завадівка Корсунь-Шевченківського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала урожай влада.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, виселення, арешти.

Висилали на Соловки.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали.

Як люди боронилися?

Закривали двері, або й зовсім не боронилися, бо той хто, перешкоджав, того вбивали.

Чи можна було приховувати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Так, закопували в землю.

Xто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Переривали все, навіть роздирали подушки.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходило п’ятеро, троє, більше ні.

Де можна було заховати продукти харчування?

Під землею, в печі, в стінах.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Раз в день давали.

Забирали лише продукти харчуваннями й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо ?

Якщо приходили, то забирали все.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чули. Якщо в тебе знаходили п’ять колосків, то засуджували, на три, п’ять років ув’язнення.

Чи дозволяли збирати в полі залишки городини, колоски?

Ні.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Її різали.

В який час ходили забирати в людей зерно, продукти?

В будь-який час доби.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли закінчувалися останні продукти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Відправляли у дитбудинки.

Хто не голодував у селі і чому?

Голодували всі.

Хто зумів вижити?

В кого організм був сильнішим, в кого були певні зберігання: золото, гроші.

Чи допомагали люди одне одному і виживанні від голоду, ділилися продуктами?

Ні.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все, що бачили рослини, траву, корінці, листя, якщо ловили рибу, то їли її, собак.

Чи мали якусь допомогу від родичів, що менше голодували?

Якщо родичі жили в місті, то так, але в мене родичів в містах не було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Малину, брусника, листя, коріння малини.

3 яких дерев, рослин, вживали листя, кору в їжу?

З горіха.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Мишей.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Можна було купити борошно, або ж виміняти, взамін даючи годинник, сережки.

Чи був голод у містах?

Значно менший.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Так.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Вивозили на цвинтар родичі, якщо були.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Так.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Так, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер часів радянської влади?

Ні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православного.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Так.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 рр., зокрема розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам ?

Ні. В школі не вчать, а це дуже погано.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей ?

Сталіна та владу.

Місце запису: м. Київ.

Дата запису: 02.08.2003 р.

Хто записав: Яценко Максим Володимирович.

Респондент: Фірштейн Михайло Абрамович, 12.12.1921 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживав у місті Київ.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Звичайно пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Я думаю, що голод був зроблений спеціально Москвою, а врожай у ті роки був нормальний.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Влада збирала урожай. Створювалися спеціальні загони, які ходили і збирали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я про це нічого не чув.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не було в них ніяких документів. У всякому разі, ніхто з людей не питав їх.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Звичайно застосовували.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Я вже не пам’ятаю. Мабуть, що мали.

Як люди боронилися?

Старалися не боротися, щоб їх не заарештовували чи побили. Люди були дуже налякані, тому спротив не чинили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Звичайно приховували.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

В Києві такого, щоб шукали не було.

Де можна було заховати продукти харчування?

В селі, я знаю, закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Я про це не знаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Тільки продукти.

Що таке «Закон про про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Звичайно чув. «Закон про п’ять колосків» забороняв збирати колоски на полі після та й під час жнив. За те, що людину ловили, яка не слухала цей закон – могли покарати, вплоть до того, що арештовували і засуджували на 5 років.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Мабуть, що самі колгоспники.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували. Залякували і люди йшли. Як залякували я не знаю.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Виганяли в поле далеко, щоб не видно було.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли завгодно – і вночі, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки хотіли, стільки й ходили. Але я ж кажу, в Києві такого не було.

Коли почали помирати від голоду?

Зразу ж як закінчились продукти, так і почали помирати. Багато людей померло. По вулицях ідеш і бачиш як дехто падає. Підходиш до нього, а він уже мертвий. А потім відкрили Торгсін (торгівля з іноземцями), то люди трохи ожили.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто ними не опікувався. Ходили вони на кожному кроці.

Хто не голодував у селі і чому?

В Києві не голодував той, у кого були гроші.

Хто зумів вижити?

Ми, наприклад, вижили, бо у нас був дядько, який працював у пекарні, бо у нас майже кожен день була буханка хліба. Ну і Торгсін. Поміняли тоді до чорта срібла.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Нічим було ділитися. А у кого щось і було, то робили вигляд, що вони самі бідують.

Які засоби вживали до виживання?

Хто які міг. Ну, в Києві було легше, то я так не можу сказати, що конкретно робили.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі старалися допомогти.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ходили в Бровари і збирали, що там залишилося на полях. Ходили ловити рибу.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу? 

Ми такого не робили.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу? 

В місті їли кішок, собак.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Та. Я вже розказував про Торгсін. Буханка хліба, наприклад, стояла 220-300 карбованців, а зарплата була 60-70, то люди міняли там все, що мали, щоб поїсти.

Чи був голод у містах?

Був, але не такий, як у селі.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Хто там казав. Ніякої статистики не було.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

В Києві я такого не чув.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Збиралися родичі. Йшли на кладбіще. Вирили яму, положили померлого, закидали землею і все.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Я не знаю людей, які займалися похованням. У нас хоронили родичі.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Хоронили на загальних кладбищах, то у Києві їх багато.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Так.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер поминають, а за радянських часів – нєт. В Голодомор теж не поминали.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В Києві тоді було багато церков, але більшість з них відносились до Московського патріархату.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Так звичайно.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молодь тепер знає, а раніше не дозволяли про це говорити. Я, да, розповідав внукам, правнукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Радянську владу.