Місце запису: с. Староласпа, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Яшарова Акуліна Ільївна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Яшарова Акуліна Ільївна, 1927 р. н., проживала в селі Староласпа Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Нас у сім’ї троє дітей було. Дуже тяжко жили. Ми й ховрахів їли, і коріння всяке. В голод і взимку, і восени, і навесні важко було. Голод був, доки новий урожай не зібрали. А чому ми голодували – бо неврожай був і до колгоспу приєдналися, у людей зерно брали. У нас на софі яма була, і там, мама казала, було чотири мішки пшениці. Приїхали – забрали, сказали сіяти треба. Зерно місцеві забирали – сіяли у колгоспі та самі їли.

У місті?.. У місті жили люди – там було простіше. А у селі, хто працював – той не отримував нічого, а хто не працював – той їв.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Нас в семье трое детей было. Очень тяжело жили. Мы и сусликов ели, и коренья всякие. В голод и зимой, и осенью, и весной тяжело было. Голод был, пока новый урожай не собрали.  А почему мы голодовали –  потому что неурожай был и в колхоз соединились, у людей зерно брали. У нас на софе яма была, и там,  мама говорила, было четыре мешка пшеницы.  Приехали –  забрали, сказали сеять надо.  Зерно местные забирали –  сеяли в колхозе и сами ели.

В городе?.. В городе жили люди – там проще было. А в селе, кто работал – тот не получал ничего, а кто не работал – тот ел. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Михайлова Марія Матвіївна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Михайлова Марія Матвіївна, 1924 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Я не дуже 33-й рік пам’ятаю. Але мама говорила, що тоді ці комуністи по хатах ходили, то навіть якщо дитина в люльці лежала, то все одно туди заглядали і дивилися, щоб ніхто ніде нічого не ховав. Через те, хто зміг щось сховати, знаходив кінці, а хто ні – ті голодували.

1947 року я у в’язницю потрапила на 7 років за 7 кг. Коли пшениця ще воскова була, ми її трохи лущили та їли. І тоді ми з Вірою Мереник йшли, і в мій жакет у кишені та рукави наштовхали пшениці. Ну, хтось нас побачив і сказав. Тоді Костя Сагіров одразу написав протокол, і на ранок уже приїхали за нами лінійкою. Спершу я місяць у Волновасі сиділа, а потім мене судили показовим судом. Вірці дали 5 років, мені – 7.

Мати писала помилування, і за три роки мене помилували.

А я сиділа в Монголії. Ми будували залізницю до Китаю.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Я не очень 33-й год помню. Но мама говорила, что тогда эти коммунисты по домам ходили, то даже если ребенок в люльке лежал, то всё равно туда заглядывали и смотрели, чтоб никто нигде ничего не прятал. Поэтому, кто смог что-то спрятать, то находил концы, а кто нет – те голодовали.

В 1947 году я в тюрьму попала на 7 лет за 7 кг.  Когда пшеница еще восковая была, мы её немного шелушили и ели. И тогда мы с Верой Мереник шли, и в мой жакет в карманы и рукава натолкали пшеницы. Ну, кто-то нас увидел и сказал. Тогда Костя Сагиров сразу написал протокол и на утро уже приехали за нами линейкой. Сначала я месяц в Волновахе сидела, а потом меня судили показательным судом. Верке дали 5 лет, мне – 7.

Мать писала помилование, и через три года меня помиловали.

А сидела я в Монголии. Мы железную дорогу строили до Китая. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Оніщенко Микола Леонтійович, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  Оніщенко Микола Леонтійович, 1922 р. н., проживав в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Голоду ми сильно не відчули, незважаючи на те, що в нас було дев’ять дітей. Ми бідні були на землі, навіть 12 га не було. Але батько постійно тримав господарство. У колгосп коня здав, корову здав. Одного коня продав – мені шапку купив.

Тоді все було так. Один йде до колгоспу без штанів, який ніколи не наївся, а інший господар був “кулак”.

Особисто наша родина голоду не відчула. А були такі, що під парканом сів – і дуба дав.

Я вважаю, що винна влада, яка не змогла розподілити продукти, адже неврожай то був.

У нас біля церкви жив старий, називали його Босун. У нього побудови такі були, що не у всіх колгоспах знайдеш. І техніка в нього була. Його вважали поміщиком. У нього раз приїхали – забрали все, що знайшли, а за кілька днів у нього знову все з’явилося. І люди казали, що він чаклун, що в нього є рубль – він вийде, посвистить чортам і вони накидають йому всього. У нього знайшли зариту кагату картоплі – 250 центнерів.

Люди їли різне коріння, з липи листя, полову. Пшеницю забирали переважно місцеві. Це була біднота, яка заздрила тобі, сама ніколи не їла до ладу. Люди стукали один на одного…

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Голода мы сильно не ощутили, несмотря на то, что у нас девять детей было. Мы бедняки были на земле, даже 12 га не было. Но отец всё время держал хозяйство. В колхоз лошадь сдал, корову сдал. Одну лошадь продал – мне шапку купил.

Тогда все так было. Один идёт в колхоз без штанов, который никогда не наелся, а другой хозяин был “кулак”.

Лично наша семья голода не ощутила. А были такие, что под забором сел – и дуба дал.

Я считаю, что виновна власть, которая не смогла распределить продукты, ведь неурожай то был.

У нас возле церкви жил старик, называли его Босун. У него постройки такие были, что не у всех колхозах найдешь. И техника у него была. Его считали помещиком. У него раз приехали – забрали все, что нашли, а через пару дней у него опять всё появилось. И люди говорили, что он колдун, что у него есть рубль – он выйдет, посвистит чертям и они накидают ему всего. У него нашли зарытую кагату картошки – 250  центнеров.

Люди ели корни разные, с липы листья, полову. Пшеницу забирали в основном местные. Это была беднота, которая завидовала тебе, сама никогда не ела толком. Люди стучали друг на друга…

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Попов Ілля Георгійович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Попов Ілля Георгійович, 1924 р. н., проживав в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Не знаю, врожай був, чи не було, – а їсти не було чого. Біля Кургану у нас скиртували солому. І ми ходили – я маленький, сестра та половупідбирали. Приносили додому, мололи на камені. Як кельню, батько зробив лопатку і нею пампушки робили. І щирицю (насіння) збирали – кашу варили, лопухи їли. Продукти у нас забрали – що намолотили, то відвезли. У мене батько молотарником працював, на степу був увесь час, туди й корову забрав.

Одного разу прилетів горобець у хату, бабуся зачинила двері, спіймала, порізала та зварила суп… з м’ясом…

У місті тим часом краще було, бо у сільській місцевості забрали зерно та відправили до міста.

Так, багато людей пухлих було. Пам’ятаю, у сусіда донька опухла, вмирає. Чоловік пішов до голови, мовляв, допоможи, а він відповідає: “Ну, це ж голод, хтось має вмирати”.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Не знаю, урожай был, или не было, – а кушать нечего было. Возле Кургана у нас скирдовали солому. И мы ходили – я маленький, сестра и полову подбирали. Приносили домой, мололи на камнях. Как мастерок отец сделал лопатку и ей пышки делали. И щирицу (семена) собирали – кашу варили, лопухи ели. Продукти у нас забрали – шо намолотили, то увезли. У меня отец молотарщиком работал, на степи был все время, туда и корову забрал.

Один раз прилетел воробей в дом, бабушка закрыла дверь, поймала, порезала и сварила суп… с мясом…

В городе в это время лучше было, потому что в сельской местности забрали зерно и отправили в город.

Да, много людей пухлых было. Помню, у соседа дочка опухла была, умирает. Мужчина пошел до председателя, мол помоги, а он отвечает: “Ну, это ж голод, кто-то должен умирать”.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Дарагач Анна Олексіївна, 1902 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Дарагач Анна Олексіївна, 1902 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Голод у нас спеціально зробили, бо людей розкуркулювали. У нас ніхто у сім’ї не опухав.

Моя мама, пам’ятаю, полізла на горище і знайшла там чарухи. Їх у гарячій воді помила, зварила – це поїли. Траву, лопух їли. Це у 1921-му році було.

Нас п’ятьох дітей було, але ніхто не помер.

Золото в нас не було, але люди міняли, хто мав на крупу чи картоплю.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Голод у нас специально сделали, потому что людей раскулачивали. У нас никто в семье не опухал.

Моя мама,  помню, полезла на чердак и там нашла чарухи. Их в горячей воде помыла, сварила – это покушали. Траву, лопух кушали. Это в 1921-м году было.

Нас пять детей было, но никто не умер.

Золото у нас не было, но люди меняли, у кого было на крупу или картошку. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 06.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Беро Катерина Юріївна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Беро Катерина Юріївна, 1924 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Усе забрали. Забрали буквально до тарілок. Це було дико… Отже, нас було шість дітей, старший брат ходив до сьомого класу. І як сина кулака його насамперед виключили зі школи. А ввечері прийшли шестеро людей до хати забирати, що у нас є. Корову забрали, коней, комору перетягли, сівалки, віялки – все забрали. А потім і з дому почали брати речі, аж до того, що батько грав на скрипці – і забрали скрипку. Мама помочила білизну прати у мідному великому тазі – і його забрали, наче нам більше і купатися та прати не треба. 

Коротше, дійшло до того, що вже люди голодували. Весь хліб вивезли, насіннєвий матеріал забрали. А на зборах у колгоспі один чоловік встав і сказав грецькою мовою: “Аях ташлар! (Товариші!) На що ми дивимося, якщо й насіннєвий матеріал забирають”, – тієї ж ночі його і забрали.

Усе вивезли, і до осені народ залишився абсолютно голодним. І ото почали – хліб печуть кукурудзяний, 2 см. заввишки, і в коморі дають, і звідти людям розподіляють. А нам ні – як куркульській родині. Мені тоді було 7 років. Піду бувало туди, Антона Івановича батько хліб роздавав, підійду, стою, і от шматочки хліба дають (брати старші соромляться туди йти), а я маленька була, кругом лазила, принесу пару шматочків додому… (плаче).

Потім була така стаття сувора – вирок виконати за 24 години. За 24 години батько мав звільнити будинок, а на вулиці грудень, хуртовина, загорнув нас у ганчірки, в сани і на станцію повіз. А на станцію заїхати не змогли – сніг по коліно, зупинилися у Прохорівці. Там, де Явтих жив, він нас у скирту сховав, а вранці звідти ми до Донецька поїхали. 

Але не всі були звірі. Були й люди. Батька взяли на роботу на шахту. Помістили нас чотири сім’ї в одну кімнату – аби не на вулиці. Почали хліб давати. По 400 г нам дітям та по 1 кг дорослим. Час минав, ми в школу пішли. Старший брат покинув школу і в 15 років пішов на шахту.

У 1937 р. пішли масові репресії, всіх національностей та професій. У мене два мамині брати – історик і агроном – і теж забрали. 

2 січня батько з роботи не повернувся. А ввечері прийшли два міліціонери: “Одягайся! 5 відділення міліції! Негайно!” – і забрали старшого брата Саву. Я пішла по них. Там людей 100 було. Батько відразу побачив мене і сказав: “Іди скажи мамі, щоб дала нам по парі білизни і по буханці хліба. Грошей не треба. Ми повернемося. Скрізь люди – розберуться – ми повернемося”. Я принесла все, і тоді їх погнали. Мама до шести місяців носила передачі до Ворошиловграда – нібито там вони були. А потім і перестала ходити. Брата, правда, згодом відпустили. А від батька – нічого.

Це ми вже зараз дізналися, що їх тоді забрали і на честь відзначення 20-річчя Радянської Армії – розстріляли… Вночі місто вщухало, а в будівлі НКВС – крики дикі, стрілянина. Ото їх там тисячами знищували. У мене є документи. 

Були випадки, що навесні виповзали люди на траву, їли її, опухлі від голоду, і там на траві й помирали. Ми чули, що дорогами люди рухаються, самі не знаючи куди.

1933 року в Маріуполі відкрили магазин американський і там продукти міняли на золото. А так у селі люди їли навесні будь-яку траву, лопухи, макуху, ловили. Якщо людина хворіла – виписували 1 кг макухи, як ліки. 

А коли 1947-го голод був, то я вже в колгоспі працювала. Почала пшениця дозрівати – зберу стаканчик і принесу додому. Але ж за колоски судили…

Звичайно, частину пшениці відвозили – але все ж таки в селі залишалося. Золота багато в людей тоді забирали і майже всі керівники собі залишали. Говорили, що золото мішками було в Анастаса Кузьмича та Івана Пантелійовича.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Все забрали. Забрали буквально до тарелок. Это было дико… Значит, нас было шесть детей, старший брат ходил в седьмой класс. И как сына кулака его в первую очередь исключили со школы. А вечером пришли шесть человек в дом забирать, шо у нас есть. Корову забрали, лошадей, амбар перетащили, сеялки, веялки – все забрали. А потом и из дома начали брать вещи, вплоть до того, что отец играл на скрипке – и скрипку забрали. Мама помочила белье стирать в медном большом тазу – и его забрали, вроде нам больше и купаться и стираться не надо.

 Короче, дошло до того, что уже и люди голодали. Весь хлеб вывезли, семенной материал забрали. А на собрание в колхозе один мужчина встал и сказал по-гречески: “Аях ташлар! (Товарищи!)  На что мы смотрим, если и семенной материал забирают”, – той же ночью его и забрали.

Всё вывезли и к осени народ остался абсолютно голодным. И ото начали – хлеб пекут кукурузяный, 2 см. высотой, и в кладовою дают, и оттуда людям распределяют. А нам нет – как кулацкой семье. Мне тогда 7 лет было. Пойду бывало туда, Антона Ивановича отец хлеб раздавал, подойду, стою, и ото кусочки хлеба дают (братья старшие стесняются туда идти), а я маленькая была, кругом лазила, принесу пару кусочков домой… (плачет).

Потом была такая статья суровая – приговор привести в 24 часа. За 24 часа отец должен был освободить дом, а на улице декабрь, метель, погрузил нас в тряпки, в сани и на станцию повез. А на станцию заехать не смогли – снег по колено, остановились в Прохоровке. Там где Явтых жил, он нас в скирду спрятал, а утром оттуда мы в Донецк поехали.

 Но не все были звери. Были и люди. Отца взяли на работу на шахту. Поместили нас четыре семьи в одну комнату – только чтобы не на улице. Начали хлеб давать. По 400 г нам детям и по 1 кг взрослым. Время шло, мы в школу пошли. Старший брат бросил школу и в 15 лет на шахту пошёл.

В 1937 г. пошли массовые репрессии, всех национальностей и профессий. У меня два маминых брата – историк и агроном – и тоже забрали.

 2 января отец с работы не вернулся. А вечером пришли два милиционера: “Одевайся! 5 отделение милиции!  Немедленно!” – и забрали старшего брата Саву. Я пошла за ними. Там человек 100 было. Отец сразу увидел меня и сказал: “Иди скажи маме, чтоб дала нам по паре белья и по буханке хлеба. Денег не надо. Мы вернёмся. Везде люди – разберутся – мы вернёмся”. Я всё принесла, и тогда их погнали. Мама до шести месяцев носила передачи в Ворошиловград – якобы там они были. А потом и ходить перестала. Брата, правда, потом отпустили. А от отца – ничего.

Это мы уже сейчас узнали, что их тогда забрали и в честь воззнаменования 20-летия Советской Армии – расстреляли… Ночью город утихал, а в здании НКВД – крики дикие, стрельба. Ото их там тысячами уничтожали. У меня документы есть.

 Были случаи, что весной выползали люди на траву, ели её, опухлые от голода, и там же на траве и умирали. Мы слышали, что по дорогах люди движутся, сами не зная куда.

В 1933 году в Мариуполе открыли магазин американский и там продукты меняли на золото. А так в селе люди ели весной траву любую, лопухи, макуху, ловили. Если человек заболевал – выписывали 1 кг макухи, как лекарство.

 А когда в 1947-м голод был, то я уже в колхозе работала.  Начала пшеница созревать – соберу стаканчик и принесу домой. А ведь за колоски судили…

Конечно, часть пшеницы увозили – но все же в селе оставалось. Золота много у людей тогда забирали и почти все  руководители себе оставляли. Говорили, что золото мешками было у Анастаса Кузьмича и Ивана Пантелеевича. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 06.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Хозлу Анастасія Юріївна, 1914 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Хозлу Анастасія Юріївна, 1914 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. по 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Нас у батька було 11, а залишилося 3. Приходили до хати і аршином міряли ящики з мукою, записували, скільки чого є. Забрали й хліб печений зі столу.

Вай, а забирати то нічого було. Ми ходили зі скирти вночі вкрали льон із бур’яном, робили в’язки, а за нами стріляли місцеві. Мама молола цей льон і робила пампушки. А замість солодкого – смажили льон та пальцем мачали. Також їли ховрахів, лопухи, суріпу, хавурдак (спориш). Ми шукали нори ховрахів, заливали їх водою, і тоді вони виходили звідти. Я з хлопцями ходила. Вони спіймають ховраха, найкращі місця собі беруть, а що гірше – мені віддавали. Також ми розривали їхні запаси пшениці.

У нас у родині батька забрали були, хворого, з ліжка. Згодом, правда, відпустили. Він сидів у гранітному у підвалі в міліції.

Того року ми не мали врожаю. А так – голова жив і своїх коханок утримував.

Людей та собак їли 1921 року. В Старій Ласпі (с. Староласпі – ред.) один чоловік собаку за насіння поміняв і з’їв.

Одного разу тата з мамою вдома не було і прийшли двоє, полізли на горище і муку забрали.

У місті міняли муку на золото. Мій батько теж пішов, поміняв. А йому дуже хотілося їсти. І в одному місці пампушки продавали по 50 коп. Він став у чергу і там у нього квитанцію і забрали. І він без нічого повернувся додому.

Корову ми годували очеретом із даху з сараю. А потім її зарізали – зовсім шкіра до кості були.

Одна жінка вижила в сусідньому селі, бо ходила по річці після повені та їла що знаходила – дохлу курку, голову із собаки. А сім’я померла. До нас якось донька тітки прийшла, і каже, що вморилася поки їла, мовляв тато зарізав вашу Рябку (собаку). Потім вони померли, одна вона залишилася.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Нас у отца было 11, а осталось 3. Приходили в дом и аршином мерили ящики с мукой, записывали, сколько чего есть. Забрали и хлеб печеный со стола. 

Вай, а забирать то нечего было. Мы ходили из скирды ночью украли лён с бурьяном, делали вязки, а за нами стреляли местные. Мама молола этот лён и делала пышки. А вместо сладкого – жарили лён и пальцем макали. Также ели сусликов, лопухи, сурепу, хавурдак (спориш). Мы искали норы сусликов, заливали их водой, и тогда они выходили оттуда. Я с парнями ходила. Они поймают суслика, лучшие места себе берут, а что хуже – мне отдавали. Также мы разрывали их запасы пшеницы.

У нас в семье отца забрали были, больного, с постели. Потом, правда,  отпустили. Он сидел в гранитном в подвале в милиции.

В том году у нас не было урожая. А так – председатель жил и своих любовниц содержал.

Людей и собак ели в 1921 году. Старой Ласпе один мужчина собаку за семена поменял и съел.

Один раз папы с мамой дома не было и пришли двое, полезли на чердак и муку забрали.

В городе меняли муку на золото. Мой отец  тоже пошёл, поменял. А ему очень кушать хотелось. И в одном месте пышки продавали по 50 коп. Он стал в очередь и там у него квитанцию и забрали.  И он без ничего вернулся домой.

Корову мы кормили камышом с крыши из сарая. А потом её зарезали – совсем кожа до кости была.

Одна женщина выжила в соседнем селе, бо ходила по речке после наводнения и ела что находила – дохлую курицу, голову из собаки. А семья её умерла. К нам однажды дочь тёти пришла, и говорит, что уморилась пока ела, мол папа зарезал вашу Рябку (собаку). Потом они все умерли, одна она осталась. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 24.07.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Слєсар Ольга Андріяновна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в с. Підлипне Конотопський район Сумської області.

Весь час прожила в Підлиплому, усе помню. Голодні були. Матері сказали, щоб у Мельниківських берегах нарвала курятини, а вона нарвала кілька, наварила, а він ядовитий. П’ятеро дітей і потравилося. Прийшла з колгоспу стала голосити. Батько робив у заводі, побігла туди, послали до комерційного директора, виписали бочку огірків і квашеної капусти. Виїжджала комісія з заводу.

Винуватець Сталін, зробив голод. Приходили шукати продукти свої з села, групами (по 3 чол.),нічого не знаходили. Чула про закон „п’ять колосків” не можна було взять на полі жодного колоска, судили, давали 5 років. Добровільно йшли в колгосп, а хто не йшов -звали куркулями, відправляли в Сибір.

Мати робила в колгоспі, бігали до неї в обід їсти, насипали й нам потьопать юшки, де п’ять картоплин і вода. Не допомагав ніхто нікому виживать, нічим було ділитися, їли липиху, а кінчалися харчі – мерли на ходу. 1947 рік – посадили картоплю, виривали сирою. Міняли ходили. У заводах обміняла юбку на відро картоплі. Але один раз говорили, що під завод носили продавать катлєти. Кажуть там потраплялися нігті. Ховали на городах, на кладовищах. Якщо пам’ятають то згадують на проводи.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Савченко Ганна Василівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кузьки Конотопського району Сумської області.

Коли почався Голодомор, мені було 5 років. У моїй сім’ї проживало 5 чоловік, – це мої дві сестри, мати та бабуся. Батька в мене не було, він загинув на війні. На той час ми жили в селі Кузьки по вулиці Садовій № 16. Хатка в нас була маленька: кімната та кухня. Ми з сестрами спали на печі, а мати і бабуся на ліжку. Був у нас город, потрібно було обробляти. Більшу половину врожаю ми віддавали державі, як податок. Кожен місяць потрібно було давати податки: м’ясо, яйця, молоко. їли ми лободяний суп, іноді з хлібом, ще їли квашу з вишень. Мати насипала в одну велику миску, і ми всі п’ятеро сідали до столу. Ложки в нас були дерев’яні, миски глиняні, посуду було дуже мало. У 10 років я зі своїми сестрами о 5 годині ранку ходили пішки з Кузьків до нашого базару, на сьогоднішній день до Колієпроводу. Продавали часник та цибулю по 5 копійок за пучок. Хліб тоді коштував 16 – 14 копійок. Назад ми поверталися теж пішки вже після обіду. За хлібом в черзі потрібно було вистояти 2- 3 години.

Наша мати та бабуся працювала в колгоспі. Мати робила по наряду, а бабуся в коксогізі. Коксогіз – це рослина, яка росла на полях, ми її ретельно збирали, потім відносили людям, які збирали коксогіз, вони його зважували і ми одержували гроші: за 2 кг 50 копійок. На полі ми викопували ямки, засипали дустом, щоб не нападав довгоносик. Довгоносик – це жук, який їсть корені коксогізу. З цього кореню робили гумові чоботи.

Люди, які забирали в нас харчі, називалися активістами. У людей вони забирали жито, пшеницю, ячмінь. Моя бабуся сказала одному з них? «Залиште хоч один мішок! Дітей годувати треба!» За це її засудили на 8 років тюрми. їжу ми ховали в коморі: зерно та інші крупи. Одяг у нас був убогий, одна фуфайка на трьох. Активісти приходили на день по 5 — 6 разів на день, щоб все забрати. Наша бабуся замикала комору та не пускала їх. Але вони вибивали двері і забирали увесь хліб, усі запаси, що ми так ретельно збирали. Був у нас кінь і глабці. Глабці – це сани, які чіплялися ззаду до коня. Ховали ми коня у хліві, поки один бандит його не викрав. Це сталося уночі, коли всі спали.

Люди зовсім не боронилися, бо боялися сказати навіть слово. їх могли вбити, бо активісти носили при собі зброю. Поля охоронялися. Об’їждчики їздили на конях і не дозволяли збирати залишки колосків. Людей, які наважувалися підняти з землі колосок, били нагайками. Вони не зважали на вік людей: чи то був старенький дідусь, чи то була дитина. Об’їждчики усіх підряд били, гнали з поля, ще й колоски забирали. Могли й засудити на великий термін. Ще ми їли кору та клей дерев, найчастіше з вишень. Збирали гриби та ягоди в лісі. Голод був повсюди: і в селах, і в містах. У місті було важче жити, ніж в селі.

Коли людина помирала, її кидали у велику яму, її викопували для всіх, хто помирав з голоду. Вона була глибока і широка. Я вважаю винною у загибелі багатьох людей владу. Тому, що вони зробили так, що люди почали вмирати і пухнути з голоду.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 09.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Мороз Галина Кирилівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Підлипне Конотопський район Сумської області.

Мені тоді було 6 год помию було трудновато людям. Ходили в колгоспи, моя мати тоже ходила, ми її ждали як бога. Помню в нас був такий невеличкий котьолочок, вона в ньому приносила гороховий суп. Було таке, шо їли гнилу картошку, акацію. В селі у нас я не знаю, а лічно нас не оббірали, не били, та не чула, щоб і людей оббірали, а от колоски на полі запрещали собірать, Не можна було. Помню на теліжці возили хліб по дворам помощь давали чи по 300 грам не помню точно. Тьотка жила недалеко. В неї було три дівчини ходили пухлі дуже, дві померли, а третя ходила крала в городі, так її поймали і вбили. Помню мати прийшла і сказала, хочете її дівайте, я не в состоянії її поховать. Оце все шо помню, багато шо вже позабувала. Народилася в селі. Постійно жила і до цих пір живу в Подлинному.