Місце запису: невідомо..
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Посікайло Лариса Миколаївна.
Респондент: Неживенко Лідія Семенівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області.

В нашій сім’ї була ще Меланя 29 року народження і Марія – 24 року народження. У 1931 мій батько (Довгополий Семен Кузьмович) з моєю мамою (Довгопола Степанида Іванівна) взяли Маню і поїхали в Архангельск. Нашого сусіду Руденко Варфоломія Дем’яновича розкуркулювали, забирали двох його коней і його на будівництво доріг в Архагельск. Дядько Варфоломій набирав собі поручних, то мій батько і поїхав. Мене віддали одніц бабі (Філенко Ганні Іванівні), а Меланю другій бабі (Довгополій Одарці Григорівні), бо куди ж їхать з двома малими дітьми.

Літом 1932 року в Архаггельску стало вже складно з харчами, то восени мама, батько і Маня вернулись в Медведівку. В людей була городина, вже все позбирали, а у нас – нічого. То ми зазнали страшного голоду, самі найпоганіші хай такого не знають. Шпориши у дворі повиривали – поїли з корінням. Листя їли. Я найбільше плакала – їсти просила. Ноги попухли, живіт розпух, а нагодувать нічим. Раз батько приніс буряка кормового, то його розділили на 5 частин, то всі так і з’їли, ніхто його й не мив.

У діда і баби (Філенко Іван Борисович, Філенко Ганна Іванівна) в коморі стояла величезна діжка з житом. Баба, коли пекла хліб, то витягне з печі хлібинку, ще не допечену, а тільки на зверху підпечеться і вкине в діжку – дід туди не загляне, бо високо. А потім баба в пазуху ту хлібину і з Острова (частина села) до нас через берег по морозу боса та й несе. Так і вижили.

А взагалі не всі і селі голодували. В 30-х роках село було велике, базарне. Та й Тясмин поряд із селом: багато заплавів, багато озер, а там щось живе є. Їли все, що змогли впіймати – в’юни, жаби, викидали тільки гадючки, такі були невеликі як в’юни. Були й такі, де не було кому ходить, то вмирали всі – у Остроушків вся сім’я вимерла. Сім душ було і всі померли. 

А ще в с. Медведівка був приют для дітей, батьки яких помирали. Багато було дітей, яких привозили й з інших сіл. Даже з Олександрівки наша Медведівська вчителька привезла дівчинку трьох років. Так її й назвали – Маня Невідома. Коли минув страшний голод, то дітей з приюту люди порозбирали собі. Маню Невідому забрали Дядченко Гаврило Пантелеймонович і Явдоха Харитонівна. Дівчинка про себе нічого не знала, а лише ім’я – Маня. Всіх дітей розібрали, а один хлопчик Іван остався. Поганенький був, бо ножки покарюжило після голоду, та й його забрала Бондаренко Олена Сергіївна. Жінка жила сама, то на роботі крала щось їсти – щоб хлопця вигодувать. Так і вигодувала. 

Люди чужих забирали, а були такі що й своїх не жаліли. Бувало фінагенти як забирали все, то казали старі люди, що на Павлинківці жінка з’їла свою дитину, а коли її знайшли, то вона в колодязь кинулась. Страшне пережили ми діти і голод, і війну, а пережили.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: 6.10.2006 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Оніщенко Костянтин Єродиєвич, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Черкаси.  

Ми жили у будинку технічних працівників місцевого цукрового заводу. Жили по 3 сім’ї, були діти. 1933р. дуже важкий, був довгий, бо голодним. Допомагали один одному. Ділились. Збирали цвіт акації, лободу збирали, рибу ловили. Батько був прикріплений до столови. Роздавали не на всю сім’ю, а в сім’ї було 5-ро душ. Тітка жила на розі Раділодної і Остромочильної (Волково). Хлопчик йшов до батька у столову, а на стільцях лежали два трупи. На заводі працювали люди з села, вони допомагали місцевим. На зміну везли їжу і ділились з робітниками. Завод допомагав робітникам. Патоку видавали, клерос – білу масу. Дрова давали. Це була велика допомога. З 1-го вересня 1933 р. пішов у школу № 5. Водила мама, потім брат старший – Оніщенко Сергій. Ні було випадку, щоб хтось наживались на сусідах чи інших.

Місце запису: м.Черкаси.
Дата запису: 17.09.2009 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Вакуленко Микола Якович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в Черкасах.

Жив у Черкасах. Учився у школі №5. З 1932 року пішов у перший клас. У 1933 р. голодували всі, особливо взимку. А літом виручав бур’ян, лобода йшла у суп. Батько розвозив хліб у магазини, перепадали крихти, що залишались, витрушував і ніс додому. У школі діти ділились одним з одним хлібом, чи що хто приносив. А старші хлопці перестрівали менших і казали “Дай пошамать”. Вони були більші і їсти хотілось більше. Пам’ятаю, як я ішов до школи, то бачив щоранку чоловіка на розі вулиць Орджонікідзе і Різдвяної. Він був пухлий, просив у людей їсти. Я давав трохи з того, що мені клали у портфель. А одного разу зранку я його ще бачив живим, а ввечері чи то в обід, коли повертався, то він вже був мертвим, давати йому вже було не треба.

Місце запису: м. Черкаси.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Вакуленко Лідія Іванівна, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в Черкасах.

У 1933 році мені було 4 роки. Я сиділа, пам’ятаю, на грубці у хаті і чекала, коли приїде батько і привезе хліба. Дітей було п’ятеро, мама не працювала. Батько розвозив хліб у магазини. Сім’я не пухла, виручали крихти, що їх батько змітав з підстилки, на якій лежав хліб. Часто це була ціла форма крихіт. А люди голодували. До літа зовсім погано, а літом бур’ян їли, зелені раділи, об’їдали все. У нас були сусіди, Озеран прізвище, а по вуличному на них казали Чапи. То вони перетворились у кашеварів. У них була велика сім’я, то вони і собі заробляли, і людей підтримували. Крупу купляли на базарі. Варили з неї суп і носили, а точніше возили, у них був возик. Возили на візку, а суп був у діжі. По 2-3 рази на день справлялись на базар з’їздити.

Голодно було і в 1947 році. Я вже в школу 5-ту ходила. Тоді, нас, учнів, підтримували і вчителі, і заучі, і директор. Моя вчителька Ткаченко Олена Іларіонівна ділилась своїм пайком і її чоловік – директор школи – Ткаченко Іван Терентійович, Римаренко Людмила Михайлівна і її чоловіка, що був директором до Ткаченка. Вони жили при школі, знали всіх учнів добре, жаліли малих, своїм пайком ділись.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: 13 серпня 2009 р.

Хто записав: Щербина Микола Миколайович.

Респондент: Ясинова Ганна Данилівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 проживала в селі Зелена Діброва Городищенського району Черкаської області.

Повертаючись до 1933 року хочу згадати про таких людей як Анчевський Микола, по батькові не пам’ятаю. Кажуть, що він приїхав з Польщі із сім’єю і працював колись у пані Браницької. В його було багато дітей і померла його дружина. Він взяв дітям за матір іншу жінку, її звали Федорею, вона теж працювала у Браницької. Мати мені розказувала за їх, що вони були розумні люди, мали дітей-синів: Бронік, Алесь, Петро, Степан, Іван; та дочок: Маня, Зося, Ядвіся. Я їх всіх пам’ятаю, особливо ж цього Миколу, який у Голодомор працював у млині. Ми були малі, голодні. Посідаємо біля млина, плачемо, їсти просимо. А він виходив із совком і давав кожному по жмені. Бувало, що ми те зерно відразу і їли. 

Цим самим ми потроху оживали, земний уклін йому, мені шкода, що я не знаю, де він похований. Вони разом із цією мачухою виростили усіх цих дітей, і всі діти у нього були розумні, а жили вони дуже бідно, кожен знаходив сам собі дорогу, а ще, крім цих дітей, у них народилась дочка Ганна.

Місце запису: с. Ладижннка, Уманський р-н., Черкаська обл. 
Дата запису: 31 липня 2009 р.
Хто записав: Сергій Буковський.
Респондент: Печений Василь Автономович, 1917 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.

Наша сім’я складалася з 19 осіб, жили бідно, а особливо у роки голодомору 1932 – 1933. Весна і літо були особливо жахливими, ми дітибажали лиш одного щось поїсти, меншеньки почали припухати. Батьки з колгоспу приносили дещо поїсти, в колгоспі двічі на день харчували. Пам’ятаю, жито викинуло колос, голова колгоспу Мазуренко Феодосій Пилипович, який головував у «Червоному колосі» косив з чоловіками жито, продавав його, мололи і кормили людей в колгоспі. Не забуваючи і про нас дітей. І коли скосили жито в покоси, це було весну 1933 року пішли затяжні дощі, він  звернувся до всіх хто міг працювати і після дощів всі пішли просушувати скошене, в’язати у снопи і складати у копи. За кожну складену копу видавали з колгоспної пекарні одну буханку хліба. Ми в перший день і трохи ночі заробили 9 буханок хліба, і це була така радість, ми вперше за ці роки наїлися. Всі жителі дуже дякували нашому голові. Мазуренко Ф.П., адже він всіх спасав від видючої смерті. Він дуже поважав робочих людей, допомагав великим родинам, одиноким хворим людям, не забував про дітей…Пройшло багато років, а я і досі пам’ятаю високого, суворого на вигляд, але доброго в душі чоловіка.

Місце запису: с. Розсішки, Христинівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Томачук Ірина Максимівна 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Розсішки Христинівського району Черкаської області.

Мені було 9 років, коли на Україні розпочався голод 1932-1933 р. Були великі дощі і все, що вродило, пропало. А те, що зібрали, було здано в державу.  В селі розпочався страшенний голод. Батьки сховали в лежаку зерно, а в печі квасолю. Коли прийшли наші сільські активісти, то все забрали. Залишилося тільки відро з водою. Першою в нас померла мати, а потім менші сестра Ганна та брат Василь. Батько наш умів робити вози і колеса. Таких майстрів у колгоспі більше не було. 

Тодішній голова колгоспу відділив 6 плотніків окремо в хату і їх почали підкормлювати, щоб вони не повмирали, а в цей час в селі вмирали цілими сімʼями.  Батько був у колгоспі, а ми дві сестри я і Лукія ходили по смітниках. А в той час у школі організували столову для дітей, які вчилися. Нам давали по мисочці шкіхти (?).

 Головою колгоспу тоді був Микитенко Іван Якович. Він бачив жахливе становище людей. А діти тоді вмирали в школі за партами. Прийшла дитина зранку в школу, а вдень вже померла від голоду. Тоді він видавав муку і кидали її у воду, яка кипить, розмішували і одержували такі мучні балабушки, як галушки.  Учням давали їсти раз в день. А варила їсти учням Томачук Катерина Аксентівна. Це була наша далека родичка. Вона шепнула нам, щоб ми приходили до неї з горнятком і вона давала нам трохи їжі, щоб ми з сестрою могли поїсти ще раз. Але ми були такі голодні, що до вечора не могли діждатися. Одного разу як ми несли горнятко розбилося. Ми так тяжко і гірко плакали. Тоді Катерина Аксентівна сказала, щоб ми брали банячка.  Оце так ми тоді виживали.  За Божої милості  та за милості цих людей, які зглянулись на наші голодні очі. Дитинство наше було холодним і голодним, а юність не краща.

Місце запису: с. Осітна, Христинівський р-н.,  Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Романюк Наталія Анатоліївна.

Респондент: Демидюк Ганна Євменівна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Осітна Христинівського району Черкаської області.

Скільки себе помню, жили ми бідно. Тато з мамою тримали корову, стареньку хатину і кусок городу. То на тому городі ми сіяли і садили. Я з братом Миколою змалку пасли корову, бо тато з мамою були в колгоспі на тяжких роботах.
Коли мені було років 7 чи 6 вже у людей починалась криза з хлібом. Люди ж як, ходили на роботу ото тільки за трудодні на які давали хліб, бо грошей не було.
Я помню, шо головою був Дзюбинський Микола Володимирович (так тато його називав), дуже добра і порядочна людина, він не був сільським, його до нас прислали з району. То він сіяв у колгоспі якусь бобову рослину, всі на ню казали чечевиця. Ми її варили, сам голова казав: «беріт люди і їжте, моя дочка Свєта тоже вдома їсть, цей голова заботився за людей, бо треба було виконувати план хлібозаготівлі, а це всьо вручну, а люди падали і пухли з голоду. Дзюбинський у 1932 р. на трудодень дав по 500 грам хліба, найбільше з усіх колгоспів вродило в нашому, але шо з того, все одно приходили і забирали, казали, шо в державу треба, а ви на селі найдете шо їсти.
То багатьох від голоду тоді спасала ця чечевиця. Я ше помню приказку, бо я пасла корову і співала: «Сидить баба на радні, тай щитає трудодні, а йде дід з граблями – дурна ти, бабо, з своїми трудоднями». Багато сімей в селі помагали одні другим, найбільше то це годували дітей.

У нас по сусідству жила сім’я Коломієць Ликера та Микита, бездітні люди, взяли до себе племінницю чоловіка, бо її батьки повмирали. То вона в них жила довго з самого малку, а коли в голодовку стали люди ходити до тих, в кого було більше їжі, то і крали, бо їсти хотіли і так хтось вистрілив з ружа у вікно до того Микити. А вони саме вечерали і попали в цю дівчину, то вона відразу вмерла. Наша мама тоже помагала сусідці, бо в неї повмирали всі з хати, то мама надоіт молока і я носила ті бабці, а тоді рано виходимо, а вона лежит на дорозі мертва. 

Ше пригадую шо в селі був приют, там де зараз хата Машковського. Ой то дуже тяжко згадувати, яких бідних і голодних дітей туди звозили. Діти там були не тільки сільські, а й з усіх усюд, де кого підібрали, то туди здавали. Дехто з них ходив разом зо мною до школи. Утримувався цей приют защот колгоспу, там їх вдягали і кормили, але дуже жалко було нам дивитися на них і тяжко згадувати зараз. Хоч була голодовка, але люди якось виходили з становища, їли шо бачили і помагали другим, ділились послєднім печаним бураком чи юшкою з либоди. 

Місце запису: с. Погреби, Драбівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Малий Андрій Степанович, 1938 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. сімʼя респондента проживала у селі Погреби Драбівського району Черкаської області.

Від кого Ви дізналися про Голодомор 1932-33?

У сім’ї як коли були про це балачки. А траплялося, що батько мені розказував; він грамоту знав, то гарно так усе розказував. У його до голодовки сім’я була, а осталачя тільки одна дочка. З моєю матір’ю вони побралися вже після того. Батькова дочка, Оксана, скільки я помню, вони хорошо ладнали між собою. Оксана мене тоже полюбила як рідного: малим був, так і не одходила. Ну про голодовку розказувать не хотілося їй. Багато казав, що як умерли її брат і сестра, то дивна якась вона стала, ну тоді одійшла. Ну як Оксанина матір умирала, то вона так хотіла, щоб мама вижила, що вибігла на вулицю і кричала “Поможіть, люди добрі, дайте їсти мамі! Не дайте їй умерти!”

Якийсь дядько проходив, то вона вчепилася в його і просила помочі. Дядько наледве утік. Коли Оксана вернулася в хату, її мати уже лежала мертва. У неї, казав батько, і сліз уже не було. Стояла, як дурна, очі витріщила…

…І вообще, розказували, що в голодовку багацько людей полягло. Таке страшне творилося, що передать не можна. Людину могли і з’їсти. Я помню, після войни голодовка тоже була, ну не таке ж страхолюдіє. В ті года розруха ото така, а ще і літо сухе. Без хліба ми осталися. Картоплю та буряки погнивші їсти приходилося. Ну люди казали, що як в 33 голод пережили, до й зараз мусять. По продукцію на Запад отправлялися. Там, вроді, краще жилося.

Місце запису: невідомо

Дата запису: невідомо

Хто записав: невідомо

Респондент: Куліш Ольга Григорівна 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Остапівка Драбівського району Черкаської області. 

Що відбувалося на Україні в 1933-33рр?

Сіки біди в ті года натерпілися,що й передать нельзя. Усьо через того проклятого Сталіна, щоб йому. Це зараз уже можна про то всьо в голос, а тоді тіки писни було – донемкть і тіки так захурчиш на Сибірь, а одтуда пошти ніхто не вертався. 

Правда один случай, примоминаю був у селі. Мужика заслали на десять год і вісточки ніякої од його не приходило, аж на сьомом году пісьмо жінці своїй написав. А вона усі ці года не зміняла йому, до й рішила їхать туди. Ще пройшло год п’ять як вони обоє у село приїхали. Дак та жінка розказувала, що тряслася у товарняку місяць поки добралась до мужа. Да як вилізла із вагона, до така чорна од грязюки була, що й не узнав її той. Ну дак оце, тіки вони, навєрно, і вернулись. А то із тіх мєст обично не вертались. Ото вже здівалися з людей як самі хотіли, і ні на кого, гадів, і управи не було. Про то всьо й зараз вспоминать страшно, аж коси дибки стають.

Як приходили хліб до нас забірать актівісти, то мати плакали, просили, а їм шо до скотини, не доходить. Брат Андрій боронить кинувся матір, дак його так ізбили шо скоро й скончався. Ото вже паразіти, і матір не пожалували, вона просить стала за Андрія, а її ногою один як турнув, шо й сознаніє потіряла. Тіки оклигала да побачила Андрія в углу, да так зарепетувала, що все село чуло. А його наче ціпами змолотили. Отак він і умер через скікись днів. Ми з матір’ю осталися, батько ше раніше умер, його молнією убило. Як ми бідували! Ходили травичинку, де яка росла виривали, листя їли. Мати з його якусь мішанину варила із водою. Да ото так і перебивалися. А як у кого дітей багато було, то тім важче приходилось. Траплялося шо і їли один одного. Тіки од людського м’яса, хто їв його,до почти усі здуріли. Таке із бабою (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) трапилося, вона свою дочку з’їла, як та уже опухла була, а тоді тіки умерла, кинулася супчик із кісток да м’яса варить. Ну цього люди не бачили. А (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) сама вийшла на улицю, тинялася по-під хатами да голосила: “Ой, людоньки, я Катьку з’їла.” Ото так вона десь попленталася за село, да больше послі того її ніхто не стрічав.

А був такий дядько (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.), дак він дітей своїх поїв. Вони пухлі од голоду в хаті сиділи, їм уже дуже сутужно чуствовалось, да той, шоб не мучилися, дорізав тіх діток да й поварив. А дітки малі ше були, одному около трьох годів, другому  уже тоді год п’ять сповнилося. Ото таке тоді творилося. Ніхто про шо друге не думав, як тіки б де шось найти попоїсти. Зараз із жиру бісяться, да кажуть, шо бідуємо. Ой не пробували вони смальцю гарячого!