Місце запису: с. Велика Круча, Пирятинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Бих Євген Іванович.

Респондент: Василенко Василь Федорович, 1918 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-33 років проживав в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Голодовку зробили для того, щоб уничтожить українську націю. Діло в тому, шо у 33-му году був самий більший урожай зерна. Но люди з цього нічого не мали. Хоч і робили в колгоспі, зерна їм зовсім не давали. А ті, шо не робили в колгоспі (в селі тілько одна сім’я така була), дак, казали, шо вони своє зерно ховали у полові. Людей обложили такими налогами, шо й дихнуть не давали. Кожний двір мусив здати в государство 42 кг. м’яса, 120 штук яєць, 350 л. молока, 1 шкуру з теляти або з поросяти. А якшо шкури не було, то позичали у сусіда, якщо була лишня, або купляли на базарі і здавали.

Їли люди всяку траву, крапиву, листя з вишні, цвітки з акації, варили лободу, робили лемішки з облущиних качанів пшінки, добавляли туди полову і пекли.

Людей у нашому селі з голоду небагато померло, по сравнєнію з другими селами. Дєло у том, шо багато взрослих людей робило в колгоспі, і був тоді голова, який хоч трохи помагав людям. Поїде, бувало, в район і, дивись, привезе якоїсь мучички і роздасть по трошку людям. А ще ж у селі була воїнська часть. Люди просились туди поробить по очереді і, дивись, тоже дадуть то крупи, то хлібця. Дітей солдати підгодовували, шо прибігали їсти просить, ділилися своїм пайком.

А ще за селом була бойня, жид там забивав худобу для солдат, дак дітвора і туди бігала, просили, шоб жид дав або ногу, або ухо. Отак і виживали. А померло з голоду в селі 18 чоловік і моя мати в тому числі. Хоронили померлих на кладбищі. Чоловіки, шо були здоровішими збивали доски, клали туди людину і везли. Закопають і ні хреста не поставлять, ні обіду не одбували.

А в сусідньому селі було й таке, шо разом з померлими складали на воза ще й живих, шо ледь дихали, і везли ховать. Не дай, боже, таке пережить. У 1989 году привезли на кладбище 2 машини землі, висипали при вході на кладбище, нагорнули бугор, поставили хрест і ні хвамилій, ні підпису ніякого, це, кажуть, пам’ятник жертвам Голодомору. Оце і все вшанування.

Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 15.05.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.

Респондент: Чигриченко Євдокія Романівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Під голод я вже все розуміла, бо мала 11 років. Раніше врожаї були невисокі, проте зерно, щоб вижити, було. У 1932 році у Старому Іржавці хліб у людей був. Помню в той рік були маленькі скирточки соломи. Проте голод був через «кулачку». У заможних селян все забирали в колгосп. Люди опору майже не чинили, бо боялися за своє життя.

Відбирали так звані «буксири», це були дуже жорстокі служаки влади. Вони часто були п’яні, їм, здавалося, не було жалко ні старих, ні малих. Вони ходили із щупами, скрізь шукали і все знайдене забирали. У скринях рилися і все гарне забирали. Куди забирали, ми не знали, чи в державу, чи собі. «Буксири» мали зброю, нею лякали людей.

Звичайно люди хотіли жити і годувати своїх дітей, тому часто ховали зерно. Але «буксири» знали головні місця де люди ховали хліб та інше. Згодом стали забирати все, в тому числі і одяг, який часто прямо із людей і знімали. Про закон про «п’ять колосків» не чула, але знаю, що людям ходити в поле було заборонено. Багато людей не хотіли йти в колгоспи.

Люди почали помирати з голоду восени 1932 року. Мертвих було багато. Ми зуміли вижити, у нас була корова і трохи картоплі. До нас приходили люди просити буряка. Інколи давали тушеного буряка, але всім не вистачало. Мені приходилося їсти оладки, які готувалися із тушеної ботвини буряків і різних домішків.

Я не знаю скільки людей померло в селі від голоду, дуже багато. До нас із сусіднього села Чайківщини люди ходили на базар. Так у 1932-1933 роках часто на краях дороги можна було побачити померлих людей із опухлими ногами. Вони не мали сили дійти і помирали від голоду.

На нашій вулиці багато померло і дорослих, і малих. Одна мати говорила про своїх дітей: «Весь час плачуть і просять їсти, а що я їм дам. Я й сама голодна». Мати вижила, а ці діти померли. Думаю в голодовці винуваті тодішні державні діячі. Бо усі все бачили, але людям ніхто не допоміг. Раніше заперечувався голод 1932-1933 років. Люди не могли відкрито поминати своїх рідних, а часто і нікому було поминати, бо вимирали цілими сім’ями. На нашому кладовищі єсть місця поховань під час голоду. Ці могили відрізняються від інших більшими розмірами і тим, що вони дуже запавші. Потрібно цих людей поминати.

Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 15.01.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.

Респондент: Тесля Анастасія Олексіївна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Голодовку 1932-1933 років я пам’ятаю добре, бо мені тоді вже було 12 років. Добре пам’ятаю і голод 1946-1947 років. Голод 1932-1933 років був страшнішим. Причинами голоду вважаю дії влади, а не засуху. Просто у людей забирали продукти харчування, які були. Це робили «буксири». Вони були із місцевих, так званих, активістів чи ще когось. Думаю забирали їжу, щоб всі люди пішли в колгоспи і там був порядок. І «буксири» і зрадники завжди отримували винагороду, і продовжували доносити на своїх односельців. Я народилася я в багатодітній сім’ї. В голодний рік батько поїхав на Кубань. Він заробив там пшениці, спочатку присилав, а потім і привіз трохи борошна.

Дід був без ноги, але дуже працьовитий і принциповий, як міг чинив опір геноцидній політиці. Без нього ми б не вижили. В Старому Іржавці у 1932-1933 роках був великий голод. Багато людей померло від цього. Я пам’ятаю такий випадок: у яру лежала мертва жінка із живою маленькою дитинкою. Спочатку дитинка намагалася ссати у матері груди, а потім і вона померла. Не пам’ятаю де і хто їх хоронив. Взагалі мертвих було багато. Щоб вижити люди і ми їли макорженики. Для цього змішували у ступі макуху, буряки та полову. Макорженики ще називали макушниками. Ми у погребі закопали трошки картоплі на посадку. На весні 1933 року посадили цю картоплю, так майже всю повитягали.

«Буксири» восени 1932 року позабирали усі продукти, які знайшли. Забирали і одяг, одним словом грабували. І ступи розбивали і маленькі млинки били. Вони ходили групами до 10 чоловік, майже у кожного був щуп. Ще запам’ятала такий випадок, що був на нашій вулиці: батько лежить умирає, а діти об’їдають йому ноги. Поліцаїв та буксирів як зараз пам’ятаю. На початку голоду люди, особливо родичі, допомагали один одному, обмінювалися якимись продуктами, але потім з осені 1932 року кожен думав лише за себе чи своїх рідних. Померлих від голоду хоронили на головному кладовищі, хоронили по декілька осіб у одну яму. Раніше померлих від голоду поминали тихо. Зараз поминають відкрито, але не всі знають точно місця поховання своїх рідних.

Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 12.05.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.

Респондент: Гаврюшенко Галина Іванівна, 1931 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Особисто я голодовки не пам’ятаю, бо була дуже маленька. Але про події 1932-1933 рр. в нашому селі знаю від своєї мами Зінченко Одарки Степанівни. Моя мама родом із сусіднього села Мар’янівки, в 1929 р. вийшла заміж за Карнасенка Івана Феодосійовича (мій батько) і поселилася в с. Старий Іржавець. Мій дід Карнасенко Федосій Федорович був заможним селянином, був дуже працьовитим, умів доглядати за худобою і обробляти землю. У діда з дружиною Марією було 12 дітей. Сім’я жила добре. З 1929 р. почалася колективізація, а з нею і розкуркулення. Дід став самостійником і заборонив своїм дітям вступати до колгоспу. З цього часу почалися всі біди. Згодом мого батька заарештовують і висилають у Сибір. Більше про нього ніхто не чув. В голодному 1933 році помер і дід Федосій із бабою Марією і майже всі їх діти: Астафій, Софія, Марія, Варка, Віра, Надія, Марфа, Тимофій, Яким і Григорій. Моя мама вернулася у Мар’янівку до своїх батьків і так врятувала себе і мене. Вона як могла чинила опір геноцидній політиці.

Місце запису: с. Заріг, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 10.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Любисток» Зарізької ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Скидан Ольга Петрівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Заріг Оржицького району Полтавської області.

Ольго Петрівно, що Ви можете розповісти нам про роки Голодомору?

Голод як і війна – велика біда. Літо 1931 року було сухим і осінь теж без дощів. Весною 1932 року озимі хліба були нікудишніми, та й весна знову не порадувала і літо також. Я пам’ятаю як колосочки з жита були маленькі по 5 зернинок у них, а картопельки в кущі по 3-5 штук, та й ті, як горох. Бабуся Оксана казала: «Насувається велика біда. Не буде чого їсти». І біда прийшла. До неврожаю віддали багато із запасу, що був у державі за оборудування для електростанції, яке було поставлене із Німеччини, було домовлено за золото, було в торксінах воно, а коли уже поставили його пішов струм, поставщики відмовились золото брать, а потребували пшеницю. І це стало причиною нестачі і так малих запасів хліба у так бідній іще країні. Про це розповідав мені мій батько Петро Федорович Половина, який працював бухгалтером МТС. В ті часи першим директором МТС був Стоюшко Петро Якович. Він їздив сірою конячкою і привозив у маленьких клуночках щось роздобуте, щоб зварити людям їсти. Потім привезли багато сої. Її мололи, варили і їли. Петро Якович тільки получив першу машину в МТС зразу ж дав її людям, і вони з клуночками в руках везли щось із одежі міняти на харчі десь, де був урожай гарний і привозили і ділились одні з другими.

Було трудно боротися з тим лихом, але в селі було організовано в оселі дочки Номиса Лесі ясла, де всі дошкільні діти жили, заходили поїсти із школи діти. Велику допомогу надав вчитель Феодосій Омелянович Галушка. З його ініціативи в колгоспі, в будинку Данилевського створили патронат для дітей, яким він і завідував. Цим і спасли дітей. Добре було те, що тоді в селі був колгосп і люди старались як могли, щоб вижити. Ось що я можу розповісти вам про тих людей, які тоді допомагали вижити.

Місце запису: с. Підгайчики, Коломийський р-н., Івано-Франківська обл.

Дата запису: 2003 р.

Хто записав: Сметанюк У.

Респондент: Савчук Анна Миколаївна, 1915 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в с. Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області.

Народилася 14 лютого 1915 р. в с. Лелюхівці Новосанжарського району Полтавської області.  Після закінчення 7 класів місцевої школи пішла працювати в колгосп, який заснували в селі ще в 1929 році. Працювала в ланці Мокляк Катерини, де виконували різні с/г роботи. Але потім працювали по вирощуванні цукрового буряка. Сім’я була багатодітна (7 дітей). Батьки теж працювали в колгоспі. Платили дуже мало, видавали зерно на трудодні. Грошей не давали зовсім. Жили за рахунок свого підсобного господарства. Як колгоспникам, нам було виділено 0,15 га землі. Жили бідно, з села майже ніхто не йшов вчитися в середню школу, що була в райцентрі 15 км від села. Але гірше стало восени 1932 р., коли план заготівлі зерна на колгосп дуже збільшили, а врожай зібрали менший, ніж в 1931 році. На трудодні не видавали майже нічого, а те, що зібрали з свого городу, треба було здати в сільську раду, як податок, щоб колгосп міг виконати план хлібозаготівлі. Біда ввійшла в кожну хату. І щоб врятуватися, люди почали ховати продукти. Найбільше ховали зерно, картоплю прямо в хаті. Викопували яму, а потім утрамбовували, щоб замаскувати. Ховали під піччю, в купі гною в мішках. Приходили з сільради посланці, шукали зерно, заглядали навіть в каструлі. Менші мої 2 сестри і 2 брати постійно плакали і просили їсти.

Їли лушпиння від картоплі, буряка, висівки з зерна. Ховали частину на посів на весну і це було недоторкане. Пам’ятаю, що дуже хотілося їсти. Було страшно дивитися на моїх менших сестер та братиків, які пухли з голоду. Руки і ноги були тоненькі, а живіт великий. Найперш померла бабуся. Поховали її на цвинтарі в селі. Спочатку ще з дощок збивали домовину. А потім мертвих в селі було так багато, що не було кому виносити їх на кладовище. З колгоспу давали підводу, яка їхала вулицями села і підбирала мертвих і всіх скидали в одну яму, не писали ніяких прізвищ на хрестах. В нашій сім’ї померла бабуся і двоє дітей. Вижило нас троє старших. Це був страшний час, бо людей мали ні за що. Влада радянська, хоч постійно підкреслювала, що турбується про людей, зовсім про них не турбувалася. Партійні активісти нишпорили в кожній хаті, забирали останню картоплину з дитячих рук. Пам’ятаю найменший братик Миколка був дуже хворий, дуже плакав, мати дала йому кусень хліба, вмокнувший у воду. Якраз надійшли в кованих чоботях, ситі, червонощокі з морозу «активісти». Один з них розірвав подушку, пір’я посипалося по хаті, а кусочок хліба в ручці Миколки забрав нишпорка і кинув на долівки, притоптав його чоботом. Це було страшно!

В скорому часі в 1936 році, я познайомилася з Мензатюком Василем Дмитровичем 1907 року народження, уроженцем Карпатського краю, який втік з свого села від польського пана на Радянську Україну до родичів.

Ми одружилися і після війни в 1948 році він забрав мене в своє село Підгайчики Коломийського району. Він давно помер (1977 р.), а я живу з дочкою Євдокією. Мала 4-х дітей, 8 онуків, вже і правнуків дочекала: Максимка і Анну. На свою Батьківщину не приїздила ні разу з того часу, бо вся родина, яка залишилась там, повмирала: одні від голоду, другі від хвороб через голод.

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 13.09.2009 р.

Хто записав: учні Лелюхівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, керівник Двірна В. Г.

Респондент: Рибалко Ганна Кіндратівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області.

Мені під час Голодомору було 8 років. Я добре памятаю, як прийшов до нас Гусак Павло Якович і сказав мамі, яка вже була дуже слаба: «Тьотю, вам вже все-рівно помирати, то віддайте мені свою хату, а я за це буду вам кожного дня давати кусочок хліба, а вашу дитину віддам в патронат». Я на той час уже була пухла. Патронат був через дорогу від хати, та просто так мене не приймали. Крім мене в мами було ще четверо дітей та вже всі померли. Мама згодилась на таку пропозицію. Павло Якович перевів маму в іншу (хужу) хату, а я стала ходити в патронат, де мені давали їсти.

Дякуючи Гусаку Павлу Яковичу ми з мамою, Горошок Мотрею Кіндратівною, вижили.

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 23.09.2009 р.

Хто записав: учні Лелюхівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, керівник Двірна В. Г.

Респондент: Коваль Віра Трохимівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської Харківської області.

Я, Коваль Віра Трохимівна, народилася в селі Лелюхівка в 1926 році, тут і проживаю. Коли мені було шість років, померла моя мама. Голоду я не помню, тому що була дуже мала. Але зі слів сестер і батька я знаю, що люди пухли від голоду, їли козельки, цвіточки із акації, ріпу, лопухи. В нашій сім’ї умерла моя старша сестра Вустя. Батько мій Трохим кожен ранок їздив з чоловіками і збирали на підводу мертвих людей і звозили у погріб. Коли був повен погріб – його забили. Було таке, що у вечері я гралася з дітьми, а на ранок вони уже померли. Нас у сім’ї було п’ятеро дітей, чим могли, тим і виживали.

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Клименко Юлія.

Респондент: Клименко Галина Федорівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області. 

Голодомор 1933 року наша сім’я перенесла завдяки моєму батькові Луценко Федору. В роки Голодомору він робив в Харкові на желєзній дорозі гружчиком. І там йому давали пайок – хліб, сахар і крупу. В Харкові він жив на квартирі. Хліб сам він не їв, а приносив додому, де хазяйка квартири його йому сушила. Приїздив він додому раз в місяць,  перед тим, як їхати, писав додому письмо, коли він приїде додому. До нас додому сходилися всі наші родичі, сусіди, ждали батька, для того, щоб попросити хоть трішки хліба. Батько розділяв хліб так, щоб хватило всім людям. У нас по-сусідству жили люди, в яких дитина дуже хворіла (постійно була опухша нога). Так той сусід приходив до батька і просив хліба, кажучи: «Дай, Федю, хліба моєму калічці!» і батько завжди відірве кусочок хліба від своїх дітей, но дасть. Він не міг дивитися і байдуже ставитися, коли до нього приходили попухлі діти і просили хліба. От так, дякуючи моєму батькові наша сім’я і сім’я багатьох інших сусідів, якщо не всі члени родини, то хоч якось та й виживали в ті страшні роки.

Місце запису: м. Конотоп, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису:25.09.2008;

Хто записав: Ожог Анастасія Валеріївна;

Респондент: Рачкова Єфросинія Михайлівна, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Конотоп Конотопського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках? 

Звичайно.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Не знаю. Голод був і все.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Той, хто був голодний.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Не було ніяких документів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Так.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Зброя була у тих, хто був багатий, а до таких, як ми зовсім не ходили, не було за чим.

Як люди боронилися?

Палками.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Не було чого ховать.

Де можна було заховати продукти харчування?

У ліжку.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Що краще, все забирали.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Того, хто збирав колоски, забили до смерті.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Міліція.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні, тому, що там не платили.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли захотілось.

Скільки разів приходили до хати?

Разів 10.

Коли почали люди помирати з голоду?

32 – 33 роки.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ні.

Хто не голодував у селі і чому?

Жила у місті. Може, колгоспники.

Хто зумів вижити?

Я.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не було таких.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Шкарлупу із картоплі, листя берези і верби.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З берези.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу? 

Не було нічого.

Чи можна було щось купити у місті» чи виміняти?

Ні, ні за що.

Чи був голод у містах?

Так, всюди.

Скільки людей померло у селі ? Чи є такі відомості?

Ні.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Яму викопають, закопають і все.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ні.

Чи встановлено в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей? 

Влада.

Чи знаєте ви, що таке “Торсінг”?

Точка обмінювання золота.