Місце запису: с. Долинськ, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 16.09.2005 р.

Хто записав: Дячук В.В.

Респондент: Слободянюк Любов Афанасіївна, 1934 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала в селі Долинське Бердянського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте ви голод 1932-1933 рр.?

Я народилася в 1934 році, а про Голодомор мені мати розповідала. Що згадаю, те вам розповім.

Які, на вашу думку, могли би бути причини голоду?

Та мати говорила, виновата влада.

Якщо у людей забирали вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забирали якісь люди з наганами, з ними були і сільрадівці.

Як це відбувалося? Чи мали ті, що відбирали якісь документи на забирання продуктів?

Як відбувалося? Мати розказувала, що сховала кілька жмень сочевиці за припічок. Та примітили те шукачі, і, забравши збіжжя разом з посудиною, шкірили зуби: «За приховання зерна конфісковуємо ще й глечик. Так, звиняйте, господиня». Сльози матері для цих гайдуків були ніпочім.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Де б не заховали, знаходили, вони до цього хист мали.

Що таке закон про п’ять колосків?

Я про цей закон нічого не знаю. А знаю такий випадок, мати кілька разів розказувала. У хрещеного батька мого брата була велика сім’я – одинадцятеро дітей. На весну 1933 року сім’я залишилася без окрайця хліба. Одного вечора, взимку.. До хрещеного завітав двоюрідний брат. Думали, як вижити. Нарешті хтось сказав, що за три кілометри від села в степу залишився клин незібраної кукурудзи. Наступної ночі погодилися вдатися до крадіжки. Ішли степом, без розмов. Ось і клин кукурудзи. Хрещений брата встиг вирвати, сім качанів, пролунав постріл. Двох арештували, а хрещеного вранці привезли в село з обмороженими руками й ногами, бо цілу ніч пролежав в степу.

Де і хто хоронив людей, померлих від голоду?

Хоронили в ряднинах, кидали в яму. В основному це робили родичі, а як не було кому- так і лежали.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Та хто винен – влада, Сталін. У мене двоюрідний брат служив в армії, так навіть і не знав, як дома живуть. Допомогу пропонували інші і Червоний хрест. Так відказались, зробили вид, що все нормально.

Місце запису: с. Куйбишеве, Пологівський р-н.,  Запорізька обл.

Дата запису: 13.09.2005 р.

Хто записав: Жукова Ліля.

Респондент: Братишко Іван Прокопович, 1925 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Берестове Бердянського (Андріївського) району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Податки, так забирала.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, городі, хто це робив?

Активісти.

Чи існувала винагорода від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю. Для прикладу: раніше парканів не було, загати були. Так от, сусідські кури яму вигребли, а там мішечок. Коли активісти прийшли, сусід мішечок сховав, а потім приніс нам зерна у мисці.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якість документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Застосовували. У батькового брата було 6 дітей. Колись він не втримався і вдарив активіста, його забрало ГПУ. Лютий, березень, квітень сидів у тюрмі. В квітні утік у місто Маріуполь, влаштувався на роботу, на яку ніхто не хотів іти – мити туалети. Двоє найстарших дітей поїхали до нього, так і вижили.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ні.

Як люди боронилися?

Не знаю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали. У людей була телиця. Вони її зарізали. Сховали жир у глиняну макітру і поставили до гори дном. Комісія прийшла і нічого не знайшла, а макітра думали пуста.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Два, три чоловіка.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали навіть під собачою будкою.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Тільки їжу.

Що таке закон про «П’ять колосків»? Чи чули ви про нього?

Почув тільки зараз.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, були об’їждчики, слідкували.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їждчики і колгоспники.

Чи люди хотіли добровільно йти у колгоспи?

Бідні люди йшли по добрій волі.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували. Визвуть і кажуть: «Пиши заяву, а то землю заберемо»

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Половина лютого, половина березня.

Скільки разів приходили до хати?

Декілька разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

На початку квітня пухлі ходили.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Патронати були, столова там була. Колгосп одягав і вчив.

Хто не голодував у селі і чому?

Голова колгоспу, можливо.

Хто зумів вижити?

В кого був сильний організм. Найдужче помагало в кого був хороший город.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, ділилися продуктами?

Обов’язково. Як не було, а ділились.

Які засоби вживали до виживання?

Ходили у скиртах колоски вибивати, прямо кубла в скиртах поробили.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Да. Дядько Іван хороший чоботар був. Мама піде до нього і хліба принесе.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лободу поріжуть, запарять.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Лободу, молоді яблука.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не пам’ятаю.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Можна. Мама виміняла за скатертину просо.

Чи був голод у містах?

Ні, не було. Люди в город тікали. Кожен по карточкам там їжу отримував.

Чи знаєте ви, що таке «Торгсін»?

У Маріуполі в порту магазин, де продавали товар для іноземних моряків.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

На нашій вулиці Кирпичева було до голоду 98 хат, а після – 17 хат залишилось.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Казали була одна сім’я. Після голоду залишилось два брата, здорових таких, і мати. Казали, що вони з’їли молодшу сестру. А брати ці замкнуті були, ні з ким не розмовляли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Були бригади у колгоспу.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Трудодні писали, мабуть.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Мабуть, були.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Може зразу, а тоді не можна було згадати.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В часи радянської влади і церкви не було.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас дві. До Московського і Київського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Дітям завжди розповідаю.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Дурацька політика була. Знищення народу було.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Яценко (Власенко) Ганна Юхимівна, 1918 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Як я вперше побачила голод. Ми жили зажиточно по тим міркам. Понад шляхом у нас стояла клуня. Мати кожен день варила з сухих ягід узвар. Казан з ним ставила в клуню. Батько любив: що робе на улиці, зайде в клуню і вип’є узвару.

А якось до нас, на наш куток, прийшов чийсь хлопчина. Маленький, а худючий – шкура та кості. Заліз до нас в клуню і випив почти весь узвар. А тоді – уже не вийшов, а виліз і … не знаю, може, хотів, щоб йому помогли, може, може щось боліло, може – не знаю… тільки ми виходимо в двір, а біля порогу нашого лежить цей хлопчик. Мертвий. Чий він був, ніхто не знав. Але голод для мене – це цей померший хлопчик. Може, перед смертю йому хотілося до мамочка притулиться, може, кликав її, тільки поруч нікого не було. Не можу на цей узвар дивиться і зараз.

І тільки після смерті цього хлопчика я поняла, куди часто бігала моя мама. Од нас хати через три жила сім’я Яценка Андрія Тимофійовича, у них було 16 дітей. От мама їх і підгодовувала всім, що тільки у нас було. 13 дітей померло, а ось 3 мамі вдалося врятувати. Плакав Андрій Тимофійович: «Японську пройшов, газами травили нас, 3 хрести мав, а діток своїх від голоду не спас. Залишилось трійко: Микита, Ірина, Марія. І то дякувати Богу Власенко Ганні Трохимівні.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Кущ Іван Якович, 1927 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживав в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Коли все винесли з подвір’я, мати почала істерично сміятися, схопила наймолодшу дитину і винесла з хати та посадила на воза і все кричала, щоб забрали краще, ніж щоб воно, те дитя у неї на руках помирало. Один з грабіжників брутально вилаявся і вдарив матір в обличчя, а другий кинувся на дітей. Ті розбіглися, але він упіймав малу дівчинку й захотів зняти з неї новенькі чобітки. Вона пручалася, а негідник просто схопив її за обидві ноги рвонув угору. Дівчинка впала і, вдарившись головою об кам’яний приступок (сходинку), втратила свідомість. Побачивши кров, негідники трохи схаменулись і пішли далі. Невідомо, як тоді дитя і вижило. А вночі один із них постукав у вікно і дав матері в чийсь платок зав’язаного трохи зерна та кукурудзи в перемішку. А через время ми чули, що його свої ж і розстріляли, бо помагав людям. А хто його знає, як його звали. Хто тоді про це думав. Добра людина – та і все. Людяність у нелюдяний час. Хіба тоді хто думав про це. Просто допомагали. Як могли і чим могли».

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Майфат Галина Сергіївна, 1922 р.н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Мабуть, не було в ті жахливі часи такої сільської оселі, яку оминув би доторк зловісного крила біди. Всю надію на виживання наша сім’я поклала на молошницю – первістку, яку мама роздоїла ще до отелу. Продалася і бочка, яка в добрі часи вщерть заповнювалася борошном. Аби не висипалося мливо, щілини між клепками ненька час від часу перед засипанням свіжозмеленого борошна із середини замазувала тістом. Оте засохле тісто ми зішкрібали для страви, що складалася з ледь забіленої молоком кип’яченої води та жменьки тістової порохняви. .

Радісним, можна сказати, урочистим став для нас день, коли мама з назбираної сметани сколотила малесеньку грудочку масла. Якраз тоді навідався із сусіднього села материн брат розжитися в сестри якимсь харчем. Та чим могли поділитися, якщо самі ледве животіли. Вхопив дядько з полиці ту дещицю масла – і мерщій надвір. Мама вслід за ним вискочила голосячи: «Василю, схаменися! У мене ж шестеро дітей пухне з голоду!» Сестричка Маня, калічка від народження, благаючи крізь сльози: «Дадю, віддай!», вихопилася за матір’ю, але перечепилася, впала й забилася насмерть. Дядькові ж не судилося дійти додому. Замерз у сніговій кучугурі за селом. А нас спасали сусіди – хто чим міг. Та не всім судилося вижить

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Окопна (Перепелиця) Лідія Михайлівна, 1923 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

У нас була корівка і маленьке телятко, а до нас приїхала підвода з дядьками. І зчинилася лайка у дворі. Один зайшов у хату, а хата з двох кімнат, маленькі вікна. Одна кімната не топилася, там узимку ми під ліжко клали картоплю. А ще стояли дві скрині в одній одяг був, а в другій – клуночок із салом. І виніс дядько – клунок картоплі й сало забрав із скрині. Мама вчепилася в нього: «Що ж ти робиш, безбожнику!» Вхопила те сало й у пазуху вкинула, а дядько сало забрав, розірвавши кофтину. Я плакала з братиком дуже: думала, що війна почалася. Та прийшли грабувати. І взяв ще один дядько за налигач корівку, повів до колгоспу, а мама нас обняла за плечі, підвела до вікна й каже: «В останній раз дивіться нашу корівку…». І опустіла хатонька наша, і в ній стало сумно, як у труні. Тільки картошинки розкотилися – їх брат зібрав, склав у казан. Ми ту картоплю доїли до п’ятниці, від понеділка.

Знаходили десь сухарик, потім кісточку від абрикоси, чи квасолину, чи насінину, а потім – нічого. Тата й маму в колгосп не брали, ходили по селах проситися на роботу і ніхто також не брав. Й збирали вони по смітниках бурякові та картопляні очистки, а ми з братиком спухнули. Ще був у нас маленький братик восьмимісячний. Мама націджувала з грудей молоко, щоб я вдень з ложки його годувала. Та хіба втерпиш, аби молочка не сьорбнути. Помер мій братик. Перед смертю він так дивився на мене, що ніби казав тим поглядом: «Я вмираю, але тебе не виню, Лідочко…». По сусідству з нами жили Іваненко Ганна Петрівна та Окопний Олександр Кузьмич. У них своїх дітей не було. А баба Гитячка, так її називали на вулиці, так могла з лободи зварить суп добрий, все мене гукала: «Лідко! Йди посьорбай». Я те вариво згадувала, коли була в Німеччину угнана. Таке добре воно мені казалось.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Ланець Параска Андріївна, 1922 р.н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Мій батько мав вісім гектарів землі та восьмеро дітей. Радив йому якось добрий товариш: «Іди до колгоспу, а то буде тобі погано». Поки батько роздумував, прийшли нас розкуркулювати. Двох коней, корову, курей, овець, віз та борони відлягли до колгоспу. Не посоромилися навіть скатертину зі столу зняти. У мами, Феодосії Луківни, були довгі товсті коси. Уповноважений схопив її за коси і почав трясти: «Ти у волоссі золото ховаєш». Найстрашніший спогад, як померли батько і сестра. Ми усі спали на підлозі в хаті, підстеливши трохи сіна. Ранком я прокинулася, а вони вже мертві. Дуже страшно було дивитися на голодних дітей. Вони опухли, шкіра на розпухлих тільцях тріскалася й звідти бігла вода. Старший брат вже не міг ходити, лежав на печі. Він попросив, щоб я принесла йому води, але я щось робила і пішла по воду не одразу. І коли принесла, він вже помер. Тож: почуття провини переслідує мене все життя. З усієї нашої великої родини живою залишилась я одна. І то, спасибі добрим людям, хто чим міг, тим і підгодовував. Так і вижила.

Люди були не такі, як тепер, було – останнє оддадуть. Скільки такого було – несе щось чужій дитині, а сама – голодна. Чуєш через время – померла.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Резвін Єфросія Степанівна, 1924 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

1933 року врожай був невеликий. Тато і мама працювали в колгоспі, одержали зерно. Засіки були повні, взимку з Москви повідомили, що треба державі здавати хліб. Тато відразу ж відвіз. Мало. Давай ще. Приїхали, вигребли все зерно, ще й з погреба викидали всі буряки. Мама стояла серед двору і плакала.

Це все ті бідняки, які запанували у колгоспі. Були такі люди, що не хотіли віддавати, деякі ховали. Мій дідусь і тьотя декілька мішків збіжжя закопали. До них прийшли, вимагали. Дві доби не давали ні їсти, ні пити, ні спати. Ті не витримали, здалися. Забрали все. Дідусь помер з голоду. Коли заговорили про Голодомор, передавали, що цей хліб повисипали на станціях . Там він і згнив. А так кожного дня зганяли в одну хату і мучили там доти, доки люди не витримували і віддавали все зерно.

У нас у сім’ї було троє пухлих: тато, брат, який тільки-но повернувся з армії, і я, а інші – виснажені. Мама кожного дня плакала, бо не було чим годувати шість душ.  У господарстві було багато стебел кукурудзи, то їх різали на шматочки, сушили на печі, вибивали серцевину, просіювали. Мама добавляла пучку борошна і пекла. Ще досі згадую, як біля нашого двору лежала жінка. Ноги – як колодки, з них тече сукровиця. Живіт – як гора, обличчя розпухло, очі скляні.

Першим помер тато, бо він не їв зовсім. Все казав: «Хай дітям буде». Потім за ним пішов брат. За братом – мама, потім сестра… Остались я і ще одна моя сестра, меншенька за мене. Так нас забрав чужий для нас зовсім дядько: Кущ Степан, не знаю ні як по-батькові, ні коли він родився. У нього була корова дома. Ось він нас молоком і спас, а ще їздив кудись до моря і привозив тюльку, тільки чогось помню одні головки з неї. Вкус того молока і тієї риби я помню до сих пір. І зараз для мене молоко і будь-яка риба нагадує той страшний час. А тоді померла корова (не знаю чого), казав дядько Степан, що добрі люди помогли їй померти. А тоді і дядько Степан захворів воспалєнієм льогких і помер. Ой, натерпілися ми з сестрою. Та якби не доброта Куща Степана – не вижили б.

Місце запису: невідомо..
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Посікайло Лариса Миколаївна.
Респондент: Неживенко Лідія Семенівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області.

В нашій сім’ї була ще Меланя 29 року народження і Марія – 24 року народження. У 1931 мій батько (Довгополий Семен Кузьмович) з моєю мамою (Довгопола Степанида Іванівна) взяли Маню і поїхали в Архангельск. Нашого сусіду Руденко Варфоломія Дем’яновича розкуркулювали, забирали двох його коней і його на будівництво доріг в Архагельск. Дядько Варфоломій набирав собі поручних, то мій батько і поїхав. Мене віддали одніц бабі (Філенко Ганні Іванівні), а Меланю другій бабі (Довгополій Одарці Григорівні), бо куди ж їхать з двома малими дітьми.

Літом 1932 року в Архаггельску стало вже складно з харчами, то восени мама, батько і Маня вернулись в Медведівку. В людей була городина, вже все позбирали, а у нас – нічого. То ми зазнали страшного голоду, самі найпоганіші хай такого не знають. Шпориши у дворі повиривали – поїли з корінням. Листя їли. Я найбільше плакала – їсти просила. Ноги попухли, живіт розпух, а нагодувать нічим. Раз батько приніс буряка кормового, то його розділили на 5 частин, то всі так і з’їли, ніхто його й не мив.

У діда і баби (Філенко Іван Борисович, Філенко Ганна Іванівна) в коморі стояла величезна діжка з житом. Баба, коли пекла хліб, то витягне з печі хлібинку, ще не допечену, а тільки на зверху підпечеться і вкине в діжку – дід туди не загляне, бо високо. А потім баба в пазуху ту хлібину і з Острова (частина села) до нас через берег по морозу боса та й несе. Так і вижили.

А взагалі не всі і селі голодували. В 30-х роках село було велике, базарне. Та й Тясмин поряд із селом: багато заплавів, багато озер, а там щось живе є. Їли все, що змогли впіймати – в’юни, жаби, викидали тільки гадючки, такі були невеликі як в’юни. Були й такі, де не було кому ходить, то вмирали всі – у Остроушків вся сім’я вимерла. Сім душ було і всі померли. 

А ще в с. Медведівка був приют для дітей, батьки яких помирали. Багато було дітей, яких привозили й з інших сіл. Даже з Олександрівки наша Медведівська вчителька привезла дівчинку трьох років. Так її й назвали – Маня Невідома. Коли минув страшний голод, то дітей з приюту люди порозбирали собі. Маню Невідому забрали Дядченко Гаврило Пантелеймонович і Явдоха Харитонівна. Дівчинка про себе нічого не знала, а лише ім’я – Маня. Всіх дітей розібрали, а один хлопчик Іван остався. Поганенький був, бо ножки покарюжило після голоду, та й його забрала Бондаренко Олена Сергіївна. Жінка жила сама, то на роботі крала щось їсти – щоб хлопця вигодувать. Так і вигодувала. 

Люди чужих забирали, а були такі що й своїх не жаліли. Бувало фінагенти як забирали все, то казали старі люди, що на Павлинківці жінка з’їла свою дитину, а коли її знайшли, то вона в колодязь кинулась. Страшне пережили ми діти і голод, і війну, а пережили.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: 6.10.2006 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Оніщенко Костянтин Єродиєвич, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Черкаси.  

Ми жили у будинку технічних працівників місцевого цукрового заводу. Жили по 3 сім’ї, були діти. 1933р. дуже важкий, був довгий, бо голодним. Допомагали один одному. Ділились. Збирали цвіт акації, лободу збирали, рибу ловили. Батько був прикріплений до столови. Роздавали не на всю сім’ю, а в сім’ї було 5-ро душ. Тітка жила на розі Раділодної і Остромочильної (Волково). Хлопчик йшов до батька у столову, а на стільцях лежали два трупи. На заводі працювали люди з села, вони допомагали місцевим. На зміну везли їжу і ділились з робітниками. Завод допомагав робітникам. Патоку видавали, клерос – білу масу. Дрова давали. Це була велика допомога. З 1-го вересня 1933 р. пішов у школу № 5. Водила мама, потім брат старший – Оніщенко Сергій. Ні було випадку, щоб хтось наживались на сусідах чи інших.