Місце запису: с. Ладижинка, Уманський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 13.10.2005 р.

Хто записав: Савін Олег Федорович.

Респондент: Довгань Ганна Власівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.

Розкажіть про причини голоду 1932-33 рр.?

Первого мая нема ні бурачиння, ні лободи, нічого немає. Ходили збирати, що бачили: кропиву, що появилася, жалку їли. Жаби ми не їли, я гидувалася. З дуба отего, мох їли, коріння з регози їли.  Оце ми їли. Бурачиння їли.  Йшла я на роботу, то мама води налиє і спече пампушку з лободи. Воно, вибачте, що скажу, ну, точно як коров’ячий кізяк. То я вийшла на поле, та й загарбала, а сама ходжу голодна, цілий день, тоді йдемо додому з Серафиною, йде Яшка і каже: “Дівчата, принесіть в хату води, бо не можу”. Я не спухла. Мама була дуже спухла. А тато вмерли. Вилізли на піч вночі, заснули і не прокинулися. Всьо, вони вже старі були, 82 годи. А я ще мала була. Тако, що могла, ходила, робила.

Які були причини голоду? Неврожай, посуха, податки чи забирали все?

Нє. Врожай був.

І 32-й, і 33-й рік?

Був. Забирали. Забирали, не давали.  Ходила колосочки жати. Піду вночі, наріжу, висушили і є крупи.

А закон про п’ять колосків ви чули?

Чула, а чом не чула? Кіло пшениці –  та й год тюрми.  Чула…  Ми ходили вночі. То що зробиш. Ну, нічого не можна було купити і нема за що. За що ж я куплю? Ні гроші, ні хліба, нічо. Одна лиш вода і лобода.

А хто ходив забирати у людей?

Я не помню. Я була ще мала. Я помню, що в нас був голова. Фамілія його Мельник. У нас було тлумачок муки. Прийшов він брати. Я як влізла в ту муку, почала лупити руками, я не дала йому тої муки. Не дала, но, може, було з відро, трошки більше. Не дала я йому тої муки. Забирали, що бачили. Забирали все. Десь там було трошки якогось ячменю, там сховали. Прийшли, забрали. Десь закопали були. Забрали. Оце таке було. Дуже тяжко.

А що робили з тими, хто не віддавав свої продукти?

Забирали.

А ті, що пішли в колгосп, їм давали якісь продукти?

Нічо не давали. А забирали все. І одяг забирали. В нас такі були гарні рядна. І рядна забрали. Ходили і прямо бригадами, забирали.

Чи дозволяли людям підзбирувати на полі після того, як зібрали урожай?

Нічого не дозволяли. Хто де вкрався, нишком назбирав, як виїхав голова колгоспу, з мішком забрав і всьо.

Хто стеріг поля, комори?

Були сторожі.

Чи хотіли люди йти в колгосп?

Не дуже хотіли. наші батьки не пішли в колгосп. А щоб були пішли, то було б луче.  Вони вже були старі, які вже робити не могли.

А де переховували худобу?

А до других хазяїв водили.

Хто ходив забирати?

Бригади ходили, серед них були і старшокласники, більші діти. Наші, сільські. В нашого тата було дев’ять десятин поля, то наложили одну поставку –  віддали, пройшло дві неділі –  знов наложили. Віддали. Пройшло дві неділі –  наложили третю поставку. Віддали. Всьо. Вже не було шо віддавати. Та й вже.

А коли люди почали з голоду помирати?

В 1931, 1932 і 47 вмирали. Знаю в Єви в старого Політа лежав на подвір’ї, на горбі дядько, молодий такий, і він вже не міг ні встати, нічого.  Кричить до Єви: “ Єво! Єво, дай бурачка, дай бурачка, нехай я кину в рот, хоть чуть похрупати”.  І так він там і помер.

То була Ладижинський чоловік?

Нє.  Дядько фурманський. А скільки живих яму кидали… Ще дихає. Забрали. Кинули в яму, загорнули та й кончено.

Що робили з сиротами?

Я не знаю, я була мала.

Кому вдалося вижити?

І ми вижили, мама вижила. Так… лободу їли, а тоді бурачки появилися і так і вижили. Лиш я була дуже жовта чи то від тої Лободи, лиш я була як тою хиною змазана.

Чи помагали люди одне одному продуктами?

Ніхто нічого не помагав. Як хто мав яку жменьку, то заколотить тої лободи, яке воно було.

Що їли з диких тварин, птахів, плазунів?

Я не знаю. Ми його не їли. Ми їли з дуба кору і коріння з регози. І лободу, і бурачиння.  Як бурачки молоденькі появилися, вже бурачки стали проривати і їсти.

Чи можна було щось купити в місті чи поміняти?

Нічо не можна було купити. Бо не було за шо. Саша мій пішов в 47-му році на базар. Тут був базар в парку, великий базар. Купив мисочку м’яса. Це м’ясо тільки з людини, бо воно біле біле таке в пятнах. Вони прийшли додому. Помастили постоли, якісь кожані, а те вилили.  Купили буханочку хліба, така біла. Розрізали, а там всередині клоча, лиш обмастяне тістом і 50 рублів віддали. Оце таке було.

А в Умані?

Не знаю, ми не ходили в Умані. Тоді ніхто не їздив. Пішки ходили (27км).

Що таке «Торгсін»?

Не знаю.

А скільки людей померло в селі?

Багато померло…

Чи відомі все в селі Ладижинці випадки людоїдства?

Знаю, на нашому кутку жінка. Дитину свою з’їла. Дівчинку. Вбила її. Голову ошмалила в печі і дівчинку з’їла. А тоді, як умирала, то не могла вмерти.  В мене, каже, є гріх великий. Я з’їла свою дитину. Ще довго вона після голоду прожила. Ще були дівчата в неї. Три дівчинки. Вже голоду не було. Це вона саму першу дівчинку з’їла.

Де хоронили людей, що померли?

Ями викопували, на цвинтара не відвозили. Де попало. І під лісом, і на яру. Скрізь.

Чи поминають в церкві тих, що померли час голоду? 

Напевно, поминають.

А до якого патріархату відноситься наша церква?

Не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає. Де вони є?

Кого ви вважаєте винним у голоді?

Не знаю. Якби це був один або двоє…

Місце запису: с. Балаклея, Смілянський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 06.09.2005 р.

Хто записав: Громовий Андрій Анатолійович.

Респондент: Пащеська Євдокія Яківна, 1914 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Нечаївка Черкаського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Причина голодомору – штучний голод.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Відбирали врожай комсомольці.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Винагород за донесення на сусіда не було.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Документів на забирання продуктів не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Покарання, яке застосовували, арешти.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ті, що ходили по хатах мали зброю.

Як люди боронилися?

Люди ховалися де попало.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати частину продуктів було неможливо.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали продукти комсомольці, як звали не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили до хати комсомольці: 3 і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти ховали скрізь, де можна було заховати.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хто пішов у колгоспи їжу давали: з бурячного семена оладки.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали тільки продукти.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Про закон «5 колосків» чула. Судили. Коли гналися , то тікали в болото, щоб не догнали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Колоски і городину дозволяли збирати.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли поля об’їждчики і міліція.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Люди не дуже хотіли вступати в колгосп. Хто не хотів, забирали в колгосп.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Людей змушували вступати, а хто не хотів, відбирали землю, худобу.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу переховували в лісах і де тільки можна.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ходили по хатах вночі і вдень, навіть, коли спати.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили по-різному, як хотіли.

Коли почали помирати від голоду?

Помирати почали в січні 33-го.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сиротами ніхто не опікувався.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували куркулі і голови колгоспу.

Хто зумів вижити?

Вижили куркулі і голова колгоспу.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Харчами не ділилися, бо їх не було.

Які засоби вживали до виживання?

Їли горіх , липове листя. Сушили його, терли та пекли оладки. Вживали цвіт акації.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомоги від родичів не мали, всі родичі голодували.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Вживали різне коріння, калачі очерету, листя.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Їли кору акації, липи, горіха.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Тварин не їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Виміняти або купити продукти в місті не було за що.

Чи був голод у містах?

Голод був скрізь: і в місті і в селі.

Що таке “Торгсін”?

«Торгсін» – місце, де здавали золото.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Людей у селі померло дуже багато. В 32-му-33-му рр.. жила на Херсонщині в с. Нечаївці.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Випадків людоїдства не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих хоронили де попало і не поодинці, а кучами.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Тим, хто ховав померлих не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Місць захоронень у селі не знаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

На проводи поминають родичі, якщо вони є.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У церкві тепер згадують, а за радянських часів – ні.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква у селі є. Належить до київського патріархату.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

На могилах встановлені хрести , кого є родичі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молоді розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

У гибелі людей винною вважаю партію.

Місце запису: с. Тальне, Тальновський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Ганоцька Яна.

Респондент: Грищенко Марія Михайлівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тальне Тальновського району Черкаської області.

В 1932 році убрали урожай, і тут прийшло розпорядження все зібране зерно, а також і те, йшло на посів, здати. Забрали все. Заодно і все, що було в хаті: крупи, муку, горох, картоплю. Спочатку доїли все, що ще можна було з’їсти, потім почали продавати свій одяг, хустки , взуття, господарські речі обмінювати на продукти. У кого було щось дорогоцінне: якісь золоті прикраси, чи срібло – могли протриматись трохи довше. Їхали у місто і на базарах обмінювали на харчі. Були випадки, коли у ковбасі знаходили людські нігті. Люди мерли прямо на вулицях, падали — і вмирали. Голодна смерть страшна. Бачила, як помирали рідні та сусіди; та й сама ледь вижила. Спочатку дуже хочеться їсти, дуже схудла, потім почала опухати, трохи притупився голод. Зникають сили, немає їх навіть встати. Спасла її родичка, яка забрала до міста: там потрохи виходила.

Місце запису: с. Мошурів, Тальнівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Зелінська Раїса Савівна.

Респондент: Шаргородська Галина Пантеліївна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мошурів Тальнівського району Черкаської області.

Старенька бабуся 1922 року, якій в ті страшні часи 1932 – 33 рр. було 8 років, не так багато пам’ятає і не все ще добре розуміла. Були батьки і вони старалися всіма силами зберегти сім’ю – їх було на той час троє. Всі залишились живі. Пам’ятаю, як приходили забирали урожай. Між тими, що всі були жорстокі, але мабуть їх примушували. Дякуючи тому, що село потопало в лісі, люди виживали. Ходили табунами по лісу діти, збирали глід, шипшину, гриби всі підряд і мухомори. Ми приносили це додому, мама варила, їли з юшкою. Деякі іти їли гриби прямо в лісі і тоді в них надувались животи і були випадки смерті. Рвали бузину, лободу, збирали коров’ячі кізяки, перемішували і пекли. Хто слабкий помирав, сильніші виживали. В селі на кладовищі поставили хрест і коли “гробки” – це в нас на Вознесіння, то поминають всіх померлих під час голодомору. Зараз в селі починають будувати церкву, коштів мало, але допомагають люди з села, їхні діти і мій син теж допомагає матеріально будувати церкву. Я пережила не один голод і тепер у мене завжди на пічці в мішечку сухарі, бублики, сіль і мило. Сім’я в мене велика: 36 дітей, зятів невісток впуків і правнуків і вони запитують, а для чого ви зберігаєте сухарі і тоді я їм розповідаю про голод. Не дай Боже, щоб таке ще колись сталось.

Місце запису: м. Комсомольськ, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени історико-краєзнавчого гуртка «Спадщина»

Респондент: Коваленко Марія Климівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Межигірка Златопольського району Черкаської області.

Народилася Марія Климівна 19 серпня 1926 року в селі Межигірка Златопольського (нині Полянського) району на Черкащині. Батько, Студінський Клим Лаврович, і мама, Марта Степанівна, були звичайними селянами. Мали невелику земельну ділянку, на ній і працювали. Коли в селі створили колгосп, то за примусом батьки вступили в нього. Через три роки після народження Марійки в сім’ї народився синок Василько та ще одна донечка Галя. Незабаром страшне горе спіткало дітей, коли під час пологів померла їхня мама, а разом з нею і народжена дитина. А було це в 1929 році. Не пам’ятає своєї мами Марія Климівна, бо була зовсім маленькою, але ще й досі сумує за нею і плаче, коли згадує її. Через рік батько одружився і привів в хату для дітей нову маму. Але злою і ненависною була молодиця. Не маючи своїх дітей, не любила й чоловікових: ображала, кривдила, била, не давала їм їсти. Рятували дітей батькові батьки – дідусь Лавро Васильович та бабуся Пелагея Уласівна – тишком підгодовували, голубили дітей. Та не втручалися в сімейні стосунки свого сина. Чи то від мачушиної нелюбові, чи від хвороби помер братик Василько в 1931, а коли в селі почався голод, то померли батько і сестричка Галя. Маруся залишилися жити з дідом, бабусею та мачухою, яка ненавиділа дитину. Якось, під час надокучливої сварки, мачуха підняла руку на діда. Це була остання крапля його терпіння. Вигнав Лавро Васильович злу невістку зі своєї хати і настав у сім’ї спокій та тиша. А голод лютішав, ставав все жорстокішим.

Марія Климівна пам’ятає, як по селу ходили загони активістів, які відбирали в людей останнє. Говорили, що це потрібно для колгоспу. Заходили на подвір’я, забирали худобу, підводи, коней, курей, вигрібали із комори останнє зерно, а сарай зруйнували за те, що дід не хотів вступати до колгоспу. Коли приходили пізніше, то вже вигрібали все з хати, з горища: і квасольку, і сухофрукти. Там і брати не було чого, та стояв біля печі казан із запареними висівками. Забрали. Бабуся плакала, просила: «Хлопці, віддайте хоч казан. Навіщо він вам?» А у відповідь: «І вам він уже не потрібен». Як жити, як вижити, коли в хаті немає і крихти хліба, і однієї зернини ? «Мабуть, Бог вберіг мене», – розповідає Марія Климівна і плаче. Їли тирсу з дерева, змішану із сухим липовим листям. Бабуся з цього «тіста» пекла «маторжаники». Ці запечені «маторжаники» важко було пережувати, через силу їх ковтали. Та й шлунок не сприймав такої їжі. Животи боліли. Люди мучилися. В селі якось відразу зникли коти і собаки, стало пригнічено тихо, особливо вночі. Ні пісні, ні звуку, ні собачого гавкоту.

Настала зима 1933 року. Марія Климівна пам’ятає, що до голоду додався і сильний холод. В хаті топили дровами, які дід приносив з лісу. Та скільки він міг принести, знесилений голодом? Спали на печі. Стелили солому, вкривалися всі троє однією свитинкою. В хаті нічого більше не було. Пусто, холодно і голодно. Люди втрачали людське. Одна жінка, щоб вижити самій і дітям не поховала померлого чоловіка, а порубала його на шматки, пересипала сіллю та склала в діжку. Варила м’ясо і потроху давала дітям. Коли помирали діти, то їх теж мати складала у діжку. Дізналися про це люди. Сільський голова разом з міліцією прийшли з обшуком. А в хаті із живих залишилася лише мати і одна донечка. Знайшли у підвалі м’ясо, яке не доїли. Жінку заарештували і десь на підводі відвезли. Так її більше ніхто не бачив. А дівчинку забрали у «сільські яслі» для сиріт. Вона жива ще й досі. А тоді в ту страшну зиму люди вмирали сім’ями, цілими родинами. Трупами була встелена земля. Створені колгоспні бригади збирали трупи на підводу і звозили на сільське кладовище. Там виривали спільну яму і трупи скидали на одну купу. Ями були не глибокі, землі насипали небагато, тому в селі стояв страшний сморід, дихати було важко. Люди брали в руки лопати, ледве повзли до цвинтаря і насипали могилу, щоб не було цього жахливого запаху. Людям, які збирали трупи і закопували їх давали в колгоспі по одному кілограму хліба на день. Часто на підводу кидали людину ще живу. Одні вмирали на дорозі до цвинтаря, а інших заривали живими разом з мерцями.

А коли настала весна, то всі, хто дожив до неї, висипали на поле. Зривали все, що почало зеленіти. Рвали кропиву, запарювали її водою і сьорбали. Взагалі їли все, хто що бачив: бур’яни, лободу, молочай, кашку з грициків, калачиків, цвіт акації, гриби. Причому гриби їли підряд, ніхто не дивився які. Часто люди труїлися, вмирали. Та вгамувати голод травою не вдавалося. Стало трохи легше тоді, коли з’явилися колоски і то не на колгоспному полі, а в себе біля хати. Де взяв зерно дід, щоб посіяти свою земельку, не пам’ятає Марія Климівна. Проте колоски бабуся терла качалкою і варила ріденький кандьорчик. Але годувати родину було все важче. Вступати до колгоспу дід не хотів, а їсти не було чого. Змушені були дід з бабою віддати Марійку до «сільських ясел». Там дітей, які не вмерли за зиму, зібрали в одній кімнаті, спали покотом на підлозі. Зате хоч трохи годували.

Коли Марійці виповнилося 10 років, її пустили знову до бабусі і дідуся. Відпусти всіх дітей. У кого залишилися родичі в селі. Після повернення діти не впізнали своє село: пусті будинки були зруйновані, спустошилися цілі вулиці. На вулиці, де стояла хата дідуся, з 13 будинків уціліло три, в яких жили люди. Та їх було не впізнати – виснажені, змарнілі, наче перенесли страшезну хворобу. Та життя продовжувалося. Були в ньому і радість, і горе, і тяжка праця на колгоспних полях.

В 1936 році, маючи 10 років, Марійка стала першокласницею. В школу ходила в бабусиних валянках, на трьох носили одну свитину. Писала на папері, який десь знаходив дідусь. Він же з бузини вичавлював сік, що служив чорнилом. А куряча пір’їна була пером. Проте в школі навчалася недовго, всього закінчила два класи. В третій вже не пішла, бо не мала ні одягу, ні взуття. В 14 років пішла працювати в колгосп, щоб відпрацювати своє перебування у «сільських яслях». Сапала цукрові буряки. Спочатку давали по одному гектару на чоловіка, а потім по п’ять гектарів. Декому допомагали, а Марусі нікому було допомогти. Буряк потрібно було сапати все літо, восени викопати його вручну, обчистити від землі і гички, погрузити мішками на підводу і відвезти на цукровий завод у село Капітанівка, що знаходиться за 27 кілометрів від дому. Тільки інколи бабуся Пелагея Уласівна мала сили допомогти чистити буряк. За цю непомірно важку роботу людям платили цукром, давали по два-три центнери. Та крім цієї роботи була ще інша: жали пшеницю, ячмінь, жито, сапали овочі, кукурудзу. На полі снопи носили вручну: на довгу палицю накладали по п’ятнадцять снопів. Несли їх до стіжка, де стояла молотарка. Але часто зерно молотили теж вручну ціпками. Мішки з зерном на спинах носили до машини, а нею звозили на елеватор в ту ж саму Капітанівку. Життя поволі налагоджувалося. Хоч люди тяжко працювали від ночі до ночі, та мали чим нагодувати своїх дітей. Дід з бабою купили телицю, а коли вона стала коровою, то утримували її три господаря. Доїли її по черзі по тижню. Кожної суботи корова сама виглядала другу господиню і чітко знала, до якого двору треба йти. Так одна корова годувала три сім’ї.

Дідусь з бабусею допомагали Марійці придбати собі одяг, взуття, невеличке придане. Ніколи в житті вони не ображали своєї онучки ні злим словом, ні окриком, ні докором. За це Марія Климівна дуже вдячна їм, завжди згадує теплим словом зі сльозами на очах. Адже двоє стареньких людей врятували від голодної смерті і себе, і свою онуку. Справжню людяність у нелюдяний час виявили Студінські Лавро Васильович та Пелагея Уласівна. Більш того, Лавро Васильович чинив справжній опір геноцидній політиці тогочасного уряду і ніколи не вступив до колгоспу.

Місце запису: м. Кагарлин, Обухівський р-н., Київська обл.

Дата запису: 21.09.2005 р.

Хто записав: Мелещенко Сергій.

Респондент: Сташицька Катерина Володимирівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Корсунь-Шевченківському районі Черкаського району Черкаської області.

Пам’ятаю добре голодовку 1932-1933 рр. То не та була голодовка, що зараз „голодують”. То була страхітлива пора життя людей того покоління, до якого відносимося і ми, вірніш я і всі хто народився і прожив оті страшні і тяжкі роки. Дуже добре запам’ятала і уже ніколи не забуду того, коли одного разу батько приходить з роботи і розказує мамі, коли вони йшли з роботи додому, переходили міст через Рось, аж іде жінка, веде за руку дитину, десь років трьох, а маленьке в заполі. Підійшла до ополонки і кинула маленьке до ополонки, а те дитя трирічне вирвалося і почало втікати, а мати доганяти. А воно кричить: „Мамочко я не буду більше просити хліба, не буду мамочко”. Але вона його догнала, схопила, кинула в ополонку, і сама пішла під лід.

Хоч я була мала, але так воно вразило мою дитячу душу, що якийсь час боялася свою маму. В той страхітливий час я зовсім була дитина, і не все розуміла, що то робиться. І чого. Та в ту пору і батьки не все розуміли. Це вже зараз відкрили нам очі, що то було. А до цього часу не можна було згадувати цього страхіття. Все зерно в людей забирали “вимітали” були такі невеличкі загони людей 3-5 чол., які ходили і забирали останнє в людей. По народному їх звали “ Червоною мітлою”. Ніхто ніяких документів не показував просто заходили до хати, і погожуючи револьвером, і починали шукати по всюду рештки зерна. Це було щось страшне.

Батько і ще три брати працювали на цукрозаводі. Там давали їм по кілограму борошна. Не пам’ятаю, і уже немає у кого спитати, чи на місяць чи на тиждень, то пайок був тільки для батька, а на сім’ю не давали. Наші сусіди порубали на шматки свого батька, який був уже зовсім немощний від голоду. Хоча він був ще молодим, а дітей у них було семеро. Вони уже починали пухнуть і не мали ніякого почуття до свого батька. Вони порубали і зложили його в бочку. А коли хтось заявив на них і приїхали з сільради і найшли цю бочку, то ці діти й мати їхня сказали: „Що він помер, а потім ми його порубали і будемо їсти”. По вуличному їх звали Мирони. З їхньої сім’ї ніхто на вижив усі повмирали від голоду.

Пам’ятаю кожного ранку, коли ми ідемо до школи, їздить підводою двоє або троє чоловіків, і збирають по дорозі мертвих людей, складають на підводу наче дрова. А як наскладають, то везуть на кладовище і кидають у яму. Прикопували неглибоко, бо багато кидали в одну яму. На кладовищі так смерділо, що не можна було ходити. Дуже і дуже багато можу розповісти про ті страхітливі роки, звичайно, дуже тяжко все те минуле, пережите. Але ж і забувати не потрібно – то була кара Божа. Уже скоро шістдесят літ, як то було, а забути не можна, та і гріх було б забути. Треба і дітям передати і внукам, і нащадкам, щоб усі пам’ятали те страхіття

Місце запису: с. Моринці, Звенигородський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 26.10.2005 р.

Хто записав: Педан Марина Олександрівна, учениця 10 класу Моринської загальноосвітньої школи 1-3 ступенів.

Респондент: Відоменко Віра Євгенівна, 1939 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала в селі Моринці Звенигородського району Черкаської області.

Чи памʼятаєте Ви голод 1932-1933 рр?

Так, добре памʼятаю.

Які на Вашу думку були причини голоду? Неурожай, податки, засуха, чи урожай забирала влада?

Трох був недород і забрала власть. 

Якщо відбирали в людей вирощене, то хто це робив?

Відбирали місцеві власті, а заставляли зверху.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда за приховування зерна?

Були.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Ні, документів не було, бо це були сільські люди, не чужі.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Да

Чи мали зброю ті, що відбирали хліб?

Не знаю, не бачила.

Як люди боронилися?

Ховали, де могли: у на горищах, і в землю закопували.

Чи можна було заховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Як сховаєш, що ніхто не побачить, а як ні, розкажуть сусіди.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Все перевертали догори дном та й шукали. А як звали не памʼятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Було і по одному, і по троє. Якщо знали , що сімʼя не страшна (мало чоловіків), то йшов і один.

Де можна було заховати продукти?

На горищі, в землі, в льоху.

Чи давали їжу тим, хто пішов у колгосп?

Давали. Варили кашу з посліду і по черпаку давали.

Відбирали лише продукти, чи й інше: рушники, одяг, худобу?

Худобу забирали.

Чи чули ви про «Закон про пʼять колосків?»

Да, чула. За пʼять колосків садили в тюрму.

Чи дозволяли в полі збирати колоски, залишки городини?

Не дай Бог, тюрма.

Хто охороняв поля, комори?

Була якась охорона.

Чи люди хотіли добровільно іти в колгоспи?

Якби не хотіли, то остались би без черпака каші. Не було куди діватись, то й ішли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Да, заставляли. Прямо виганяли на роботу безплатну. Людина падала з голоду пухла, а її заставляли іти. А люди всі тоді були нездорові.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У хатах, у сінях, у коморах, в льохах. Бо вони ж не питали, йшли в повітки і забирали. У нас корова в сінях, вівці й свині в хаті. Поросята так з дітьми і спали в кроваті.

В який час ходили забирати в людей зерно, продукти?

В любий час.

Скільки разів приходили до хати?

Поки не заберуть. А як забрали одні, то приходили другі.

Коли почали люди помирати від голоду?

В 32-му вже й мерли.

Що було з малими сиротами? Чи опікувалася ними держава?

Під тином вмирали. Був у нас по-сусідськи патернат-хата, де збирали таких дітей. Але допомоги ніякої держава не давала. Де та держава була. Там вони і вмирали з голоду.

Хто не голодував в селі і чому?

Мабуть таких не було. Просто в одних було хоть щось, а в других -нічого. Наша сімʼя якось викручувалась, бо й корівчину держала, а були такі, що дуже бідували.

Хто зумів вижити?

В кого здоровий організм був: хто хоч щось зумів сховати

Чи допомагали люди один одному виживати? Чи ділилися продуктами?

Було таке, але мало.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг так і виживав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, що менше голодували?

Хто совість мав, то помагав, а дехто геть одказувався, щоб вижити самому.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Всі ягоди, які були: липу, щерицю, кульбабу, лободу. Та тоді і бурʼянів не було, бо їли все що росло.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З липи – листя, а кору – не знаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Котів, собак, їжаків, а з птиці – що вловлять.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Вимінять модна було. Наприклад, мати робили тиждень за стакан солі. Борошно так само можна було вимінять. Але все тільки за роботу, бо більше не було за що. Грошей не було в людей, щоб купить. І не було, де купить.

Чи був голод у містках?

Був, але непомітний. Не такий, як у селах.

Чи знаєте Ви, що таке «Торсін»?

Ні

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато. В сільраді є такі відомості.

Чи відомі випадки людоїдства?

Да. І не мало. Причому їли самі своїх, тобто родичів. Багато було випадків, що їли дітей, племінників. На печі задушили чи зарізали. А тоді варили і їли. Мати казали, що тоді десь у полі як працювала, а дома дитина мала була, і в обід треба було бігти годувать, то боронь боже ярами додому йти, бо ловили і їли.

Де і хто хоронив померлих?

У городах і возили на кладовище. Скрізь, де можна було. На кладовищі копали яму і туди кидали багато, і голих кидали, всяких, як скотину.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Заставляли того, хто привозив копати яму, і кидать у яму. А звозив конякою тих, хто лежав під тином. За це давали 100 грам посліду (те, що залишалось після відвіювання зерна). Був такий случай: чоловік знайшов бабусю під тином пухлу від голоду, погрузив на віз та й везе на кладовище. А вона йому: «Я ще жива». А він: «Я тоже жить хочу». Бо йому ж за це дадуть 100 грам посліду. І вкинув її в яму. Вона якось вибралась і пережила того чоловіка. Пізніше вмерла.

Чи відомі у вашому селі місця захоронянь людей від голоду?

Десь на старому кладовищі. Там спільна могила є. Та і на новому.

Чи поминають їх на свята?

Родичі поминають, батюшка.

Чи згадують їх у церкві тепер, а за часів Радянської влади?

Згадують. Тільки тепер, а за часів Радянської влади – ні.

Чи є у Вашому селі церква? Якого патріархату?

Є. Московського.

Чи встановлено в селі памʼятник померлим від голоду?

Так. Є хрест на кладовищі і курган насипаний.

Чи знає сучасна молодь про голод 1932-1933рр.? Чи розповідаєте Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого ви вважаєте винним у загибелі людей?

Власть.

Місце запису: м. Звенигородка, Звегородський р-н., Черкаська обл. 

Дата запису: 20.10.2005 р.

Хто записав: Остапенко Людмила Миколаївна;

Респондент: Гордієнко Тетяна Їмільянівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Звенигородка Звенигородського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 рр.? 

Так, пам’ятаю, мені було 11 років.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада? 

По-перше був неврожай у 1932 р., податки були, забирали все в хаті, що було.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Власть сільська і міська.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна? 

Були: хлібина, кг зерна.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Ні, приходили, бачили, забирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, виселення, арешти?

Так, висилали, були случаї що їли людей у Тарасівці, тому їх висиляли.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Не знаю, не пам’ятаю.

Як люди боронилися? 

Не було виступів, але люди боялись їх.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Приховували, але їх находили. 

Хто і як шукав заховані продукти? 

Сільсовет – власть.

Скільки їх приходило до хати ? Хто це був? 

Два, три чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування? 

В ямах, замуровували в стіни зерно.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Баланду варили.

Забирали лише продукти харчування, чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Ні – це ні, в основному продукти.

Що таке закон “про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього? 

Да, судили за 5 колосків.

Чи дозволяли збирати у полі збирати колоски, залишки городини?

Ні, приходили до хати, забирали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори? 

Сторожі були (банда, тому що крали).

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи? 

Хотіли, а ті що не хотіли були виселені на Соловки. 

Чи змушували людей іти до колгоспів, і як?

Примусово здавали худобу і землю.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Переховували, але марно (в сусіда, в ін. селі).

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли хотіли тоді й ходили.

Скільки разів приходили до хати? 

Ходили по декілька раз, доки не забирали все. Були доноси.

Коли почали люди помирати з голоду?

В кінці 1932 р. – початку 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Тоді ні, так інші сім’ї брали під опіку. 

Хто не голодував у селі і чому?

В кого задержалась корова то перебивалися, літо було холодне, їсти було нічого, крім вишень. Куркулів майже не було.

Хто зумів вижити?

Багато їздило в Донбас на заробітки, інші працювали хто де, і як міг.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами? 

Хто чим міг. 

Які засоби вживали до виживання?

Коли хліб поспів жарили зерно і їли, бур’ян, оладі ліпили і т. д. 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали, ділились.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Траву, все що могли: картошку мерзлу, ягоди різні.

З яких дерев, рослин вживали листя,кору в їжу?

Липу.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Котів, собак.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Були магазини, де за золото давали продукти.

Чи був голод у містах?

Був, такий самий, тато мій був на шахті, то получав пайки: хліб і крупу.

Чи знаєте ви, що таке “Торгсін”?

Це торгове заведення де міняли золото на речі.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості? 

Померло дуже багато, в основному діти мерли. 

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Було, одна чи дві сім’ї.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Була підвода, якою забирали людей в одну яму і складали туди.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Здається хлібом (400г).

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

На кладовищі певно є.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята? 

Так, родичі. Хто знає чи пам’ятає.

Чи згадують і поминають померлих від голоду у церкві? Тепер і за часів радянської влади? 

Не знаю.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є. Православна.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятник померлим від голоду?

Хто поставив з рідних, то є.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідала, (говорить бабуся з сльозами на очах).

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Це було все штучно.

Місце запису: м. Київ.

Дата запису: 14.12.2007 р.

Хто записав: Буц Любов Марківна.

Респондент:Буц Любов Марківна, р.н. невідомий

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Корсунь-Шевченківський Черкаського району Черкаської області.

Тато Буц Марко Пилипович, мама Топчій Параска Яківна. В сім’ї було четверо дітей: Віра, Надія, Любов і Микола. Жили біля красильного заводу на березі ставка (назву не пам’ятаю). Гарна хата була з садком, городом. Я з братом були маленькі, сестри підлітками. Прийшли якось, так казали, бандити, вигнали всю сім’ю з хати на вулицю, все що було забрали, нічого нам не залишили. Сімнадцятирічна сестра Вера померла з голоду, брат був пухлий, не міг стояти. Сестру Надю підлітка завербували різноробочою на будівництво до Києва. Потім ми проживали недалеко від р. Рось, рядом була гребля ГЕС, в маленькій хатці під соломою з дірками, в одній кімнаті, вже було де спати: була піч, лежанка, блохи, воші та різні болячки. Ми ходили по смітниках, збирали лушпиння, їли макуху, білі буряки з бадиллям, квітки акації, клей з чужих фруктових дерев, різні трави… Батьки з войлоком бродили берегом річки і витягали з дна довгенькі черепашки, розбивали їх, варили і їли. Не дай Бог, щоб у майбутньому таке повторилось на нашій землі. 

Місце запису: м. Умань, Уманський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 26.11.2005 р.

Хто записав: Бузань Віталій Юхимович.

Респондент: Кобенко Варвара Федотівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Умань Уманського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Да. У 1933 мені 7 років було.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Люди не хтіли йти в колгоспи. Тому їздили по під хати і забирали все особено хліб. В Росії не було голодовки тоді. Бо з однієї сім’ї, де було двоє синів, один ще раніше поїхав жити в Росію та й вирішив відвідати своїх. Заходить до хати бачить брата та й питає його:”А де мати ?- З’їв”. “А де батько ?- З’їв”. Викладає із сумки їжу яку привіз, а сам швидко біжить до дороги. Злякався, що брат його теж з’їсть.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Правітельство відбирало.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не буду казати. Да, було і видавали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Та які документи? Ніхто, нікого ні за що не питав.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

За це я не знаю. Не буду казати.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Не знаю.

Як люди боронилися?

Що ж вони могли зробити? Нічого.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було. Закопували десь.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Правітельство шукало.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був

Один приходив. Було по всякому, були і групи, як до великої сім. і приходили. А для однієї баби і одного хватить.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю. В сундуках заховували. Чи в чомусь там ще.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Наче казали, що до всіх ходили забирати хліб. Не скажу.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Ні, ні. Іменно хліб забирали.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Ні. Не скажу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

На полі, ні. Гонили з поля.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

А тего. Я забула, як цей чоловік називався, що поля об’їжджав. А об’єщик.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Мусіли йти. Як позабирали, що в кого було, конячка чи корівка якась. Розкуркулювали.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ну да. Насильно можна сказати. Мусіли йти.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

А тут я вже не скажу. Не можна було сховати.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? 

Вдень ходили.

Скільки разів приходили до хати

Я знаю. Я цього не можу сказати.

Коли почали люди помирати з голоду?

Весною, більшість. Можна сказати.

Що було з малими сиротами чи ними опікувалася держава? 

Я от не знаю. Кожне за себе трусилося, щоб вижити.

Хто не голодував у селищі і чому?

В мого батька була корова. Ми не голодували. Ще й людям помагали.

Хто зумів вижити?

В кого яка корівка була. Хто зміг приховати, які запаси.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні кажде за себе. Не було чим ділитися.

Які засоби вживали до виживання?

Молоко пили, в кого корівка була.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну я знаю. Ось в мого батька була корова та й помагав людям.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Хто що бачив. Всякий бур’ян, все їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Особено з липи листя їли. Кропиву саме більше.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ловили в ставку ракушки. М’ясо в середині них їли. Котів, собак їли.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Це вже в 1947 році міняли люди. Чоловік був гончарем, добре робив миски. А я ті миски в мішок та на плечі. Носила міняти в сусідні села на муку. Батько муку носив в Умань міняти в бабів, які пекли булочки. В Западну Україну їздили драньтя міняти. 

Чи був голод у містах?

Я от і не скажу. Помоєму особено в селах голод був. А город особено звідки, із села кормився.

Скільки людей померло у селі ? Чи є такі відомості?

Відомості? Я це не скажу. Бестаркою возили до яру. В одну яму скидали. По одинці нікого не ховали.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Їли. Я ж тобі про того, що з Росії приїжджав розповідала.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На цвинтарі в одну яму скидали. Бестаркою возили.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих? 

Ну, канешно, трошки давали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

В одну яму на цвинтарі скидали.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Колісна родина своїх поминає.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Да поминають. А тоді не поминали. Та й не було, позакривали.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була, тоді розібрали. До Росії односилася. По моєму є такі, що до Росії односяться.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні. Ніхто тим вже не ставив. Коли люди почали краще жити тоді почали ці пам’ятники ставити. Ті ями позанепадали, ніхто туди не ходить, позаростало.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр.?

Не знаю як це висловитись. Конечно розказують. Боже… Боже.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

А хто винен! Правительство

Чи Ви знаєте, що таке “Торгсін”?

Не знаю.