1. Дата запису: 2008 рік;
2. Місце запису: Житомир;
3. Передав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Богуненко Данило Олексійович, 1923 р.н.;
5. Розшифровка свідчення: Берестовська Таїсія;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в місті Житомир.

Он здесь стоїть там вєранда, вот…там била хата і в етій хаті, вот…брат старший 20-го года народілся, потом значить я в 23 году народілся. І тут жил, ходів в школу, здесь я окончіл 7 класов.

Чим займалися ваші батьки до колгоспу? Скільки землі було, яке хазяйство було?
Батько занімался сєльським хазяйством имел землю, гдето 12 гектарів землі. Бил дєд ще Іван, батько його. Обробативалі самі землю, сєялі; було пару лошедей, хороших таких. Була горба, був воз красивий, такий дубовий, вистукує, шпиці такіє добові, прям коли їдеш.

Чим красивий був? Він розмальований був чимось?

Ну покрашаний канєшно і саме дєрєво било подобрано, шо вона аж дзвенить, когда єдіт подвода, розумієте, такий звук создавала.

Який звук? Що він нагадує?

Ну звонкий, звонкий такий звук. Єслі чемто стукнуть отак дерево об дерево, воно ж отдайот свой звук, так і ці колеса передавали звук, коли їдеш. Ну спеціально мастера билі, делалі такіє дєла.

Батьки зазвичай засівали поле та урожай збирали?

Да Ну і імєлі там по 2-3 корови, свиней по десятку імєлі, ну я імєю віду до колективізації. Ну жили, можна сказати зажиточно, запісали в середняки.

А яка хата у вас була? Яка була зовні, зсередини, що в ній було в середині, які речі?

А хата била на две половини. Заходиш – одна половина, і направо допустім – вторая. Половина хати, понімаєте? Ну стояли там столи, стулья, все нормально.

А спали на чому?

Називався піл, тогда. Ну такі значить як доски настелюються, а потом там солома або шо небудь і на цьому спали.

Колективізація ета значить так… в 30-х годах началась, в 28-м даже в нєкоторих мєстах. Билі спецеально уполномочені собиралі собранія, там ето росказивалі…записували насильно. Спіскі. Вступаєш в член, так вот в колхозе…

Ну от шо ви пам`ятаєте, як це було з вашою сім’єю?

Ну, пам’ятаю, шо всьо хорошо…

 Ну так як це було?

Ну, як батько сразу записавсь в колхоз. Вот. Значить йому било сложно, тот період бить… він средняк бил. Отдал подводу, отдал весь інвентарь, борни, плуг, от.

Батько вступив колхоз?

Да, значить он встипив добровольно, потому шо йому діваться некуди било. Іли в колхоз, іли гдето на Соловки… тому подобноє. Да. То він здав лошаді, весь інвентарь здав. Вот. І записався в колхоз. В колхозі він проробив всю жизнь. Бил старшим конюхом, жорником. І цим… ветєранаром одновремьонно. Лічив лошадей. Він в цьому дєлі розбирався очень хорошо. Вот. І так проробота гдето до пенісії і послє пенсії…

А шо він любив коней?

Да. Любив коней і спеціаліст он бил. Потому шо до революції він одновременно робив на сахзаводі… то його всігда посилали скуплять воли для сахзавода. А раньше всігда возили буряк токо волами. Гарні такі були спеціальні, понімаєте.

В голодовку очень много умірало людей. Значіть, вот уліца у нас ідьот Пархоменка, ця шо на Александрію, там значить хати побросалі люди. Хто значть з голода ето умер, ато побросалі…. Потом ето сосед тут у меня бил один… виєхалі в город, там гдето… мітлами замітали, то їх гдето пристроїли, то вони в Кіровограді. А слєдущий сосєда Кожумяка, бил крьосний мой, той значить в Ніколаєв виїхал і тем он спасся. Назаря Ляховського сім’я почті вимерла. Ну, умірали і на дорогах валяліся. І… я значить уже… в 33-ім-34-ім году батько бил старшим конюхом. То він меня назначил поводарьом лошаді. І старший бил Хрістіч. Вот. Фамілія била Хрістіч Явтух звать. То ми значить с ним вивозілі пакойніков. Заїжджаєм до хати, єсть кто ілі нет? Єсть. Значить він витягає барок. Знаєте, шо таке барок? Ну лошаді еті… от хамута. Хамут знаєтє? Верьовки йдуть, а заді в поперек цей барок. Потом значить цепок под руки до бакрка зецепив за крючок і тянем по дороге на кладбище. Тут на кладбеще одну яму вирелі, забилі человек 20, потом ворую вирелі, ту забилі. Ну, попервах я боялся, понімаєте цих покойніков, а потом привик. Вот. Как будто так положено било. І ото сюди на кладбище звозілі. Зато  мне после роботи давалі полтора літрову, ну то глечики називається. Знаєте глечики. Вот. Бурде с макухи. Сварена макуха вот така жидковата немножко. І ото етім питалісь. Вот. А когда весна началась. То от еті всє буряни… то коріння єлі лопухів. А потом окація когда начала цвесті, бєлі такі… називається кашка. Так то било очень вкусно і пітательно. Вот.

А скажіть, будь ласка, ось ця бурда макуха, що воно було на смак, що нагадувало?

Ну, такоє понімаєте… ну от ви когда нібуть пробувалі цю макуху вкусить, ілі нет?  Што такоє з сємічками, понімаєте, жараними сємічками… Ну, между прочим ето пітатєльно било. Вот. Так люді і спасалісь.

А скажіть, будь ласка, от ви возили мертвих людей, чи завжди це були мертві чи на пів мертві люди?

Билі і на пів мертві. Одного, одну женщіну ми притянулі, а она стоне. От. Ну, а шо ж ти дєлать будеш, уже ж ніхто нічого не поможе. Ну це й же взяв мій напарнік старший толкнув, вона ойкнула… і впала в яму, понімаєте. Билі случаї, много таких шо ше вони дихалі, но помоч уже їм ніхто нічого не мог.

І ви усіх їх прив’язували тією баркою та возили усіх, і мертвих, і не дуже?

Та не прив’язували, цеп, попід руки і до крючка, до барка, понімаєте. І трогай, і я значить, но… лошадь пошла… Потом рилі тут ревчак… половина била тут… як вам сказать, ділилася… половина кладбища женщіна занімала, а половину ето… которой єлі покойніков, понімаєте. Одні жили… одна жила с етой сторони (ред. Показує пальцем), а другой с той. Значить, Шкребриха ми називали, от. А то бил дєд Петрусь. От то дєд Петрусь з правой сторони, а вона с лєвой, от. І  все боялісь ходить по кладбищам. Ідьо там дєд Петрусь… і діти ото як… біжать, тікають та й старі обходили так стороной.

Так шо це отаких два людоїди було? Ви ото звозили в ями, а вони…

Да, да.

А скажіть як це вони так робили?

Ну как?

Ви бачили як вони це робили?

Ну бачилі шо отрізали там і себє туда… ввідє курєнов… і там ето жили. А там вони… туда… Отріже там, наїсться, понімаєш. На второй день там себє второй кусок… ілі третій… Билі там такі еті…

Тобто, ви просто об’їжджали всі хати підряд чи ви вже знали, що десь лежить?

Коє де знали, а вопшето проїджали по вулицях і спрашивалі єсть лі покойнік?

А в кого і як ви питалися?

Ну, ето старший роководіл етім, понімаєте. Он. Там зоходіл в хату, єсть лі там хто то. Може хтось і ворот стояв, то він питав чи єсть хто мьортвий іли нет. Нет, значить далі поєхалі.

А були такі випадки, що казали, що він готовий уже майже і забирайте так? Говорили колись таке?

Та било. Ми й самі вже решалі той вопрос. Потому шо он уже не желец. Понімаєте. Ну шо каже будім ето… Кажу ваше дєло… я тут не руководітєль какойто.

Ясно. А хто більше вмирав, діти, жінки, чоловіки? Кого більше було серед цих трупів?

Вопше вмирали больше старики. Потому шо вони старалися оддать дітям. Шо можна було сїсноє… понімаєте. Вот. А потом… єсть же дєті, шо оставалися без батьків, то вони тоже уміралі. І… до общої ями. На, а билів такіє што боліє-меніє держаліся, как говоріться на плаву, то тє самостоятєльно хоронілі своїх блізких.

Ну, а я кладбище хорошо знаю ще з малого, тому шо мой дєд бил, как говориться сторожом на кладбище. То там багато землі іщо било свободно. То він значить пользовувався той земльой. І з землі значить он жил.

Пользувався в якому розумінні? Він там щось сіяв, садив?

Да, да. Пошті било пол кладбища землі такой, што подлєжало обработке. Ну, вона не обкладувався ні кем, і мав доходи… Ну, і мой дєд тоже, йому в 92-и году, уже він там…

Так, вибачте, дід в 32-му году…

Да, значить мой дєд в 32-м году, вот умер. В 32-м году умер.

Скажіть, будь ласка, а Вам ніколи оце не сняться сни, що оце приходили, забирали…?

Щас нет.

А раніше?

А раніше – бивало. Но война ужи списала свойо. Ше похлеще било жертв каждий день.

Тобто, Вам снилися ці мертві люди, які приходили до Вас в сни, так, було таке?

Да, да. Було. Вот. Ну і дєд часто снился мне. І другіє там. І там другом ой одногодок умер в 33-м году. Федя Шустер. Вот. То, так бивало…

1. Місце запису: село Домантове, Золотоніський район, Черкаська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Бакай Марія Радіївна, 1920 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Іванчкук Лариса;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Домантове, Золотоніський район, Черкаська область.

Звідкіля ви родом самі?

Домантівська.

Домантівська? І все життя тут так і прожили?

Так.

І в школу тут пішли?

Тут і в школу пішла. До голоду. 

А коли це ви в школу, в якому році пішли?

В якому пішла? Уже у 32-му я вже ходила у 2 клас.

А ви якого року?

20-го. 88. 9-й.

А школа велика була?

Невелика була. Учнів було багато, а шкіл було аж 4. Три школи було. А то… Таке построїли були наче майстерня. А то в ковгоспі у канторі клас був один, а то в майстерні один клас був. а то церковна школа була. тоді ж така була. а тоді построїли нову. Це була до 4 класів. А тоді построїли нову, була до 7-ми класів. А вже в 8-й в нас ходили то в Голубівку, то в Дмитрівку, в другі села.

А церква… Ви кажете при церкві була школа ще?

А як же! Була. 

А де церква була? В старому там селі?

В старому.

А де вона стояла?

У гарному місці стояла. Серед села і над водою. На горбику. Гарна церква. Здорова церква була. Висока. На другому місці на окраїні була в нас церква. Святощана.

А на першому хто був?

Не знаю. 

А сім’я у вас велика була?

Ні. У батьків?

У батьків, так.

Четверо нас було усіх. Двоє дітей, син і я. Брат і я.

Тоюто двоє батьків і двоє вас. 

Так.

А брат старший чи менший був?

Менший був на 5 год.

А як брата звали?

Як шо?
Брата як звали?

Іван. Ваня. Вмер. Два годи як умер.

А будиноу у вас великий був?

Будинок?

У батьків. Де ви жили. 

Та як оцей тут.

А обістя? Город, певно ж, був.

Города в нас не було. В нас дуже батько з бідного двору. Там два брата жило в однім горді. Ну і з цим братом дід, баба жили. Ще дівчата були незаміжні. Дядько жинивсь… Одному братові купили хату коло води, коло сухпою там. А мій батько ворудю построївся з дідом, під братом. А дід дава по грядочці всім. було в діда багато дітей. А грядок всього двадцять сотих. 

А як же вони могли хату купить, як ви кажете бідні були?

Ну, купили, купили. Така хата вона над водою була, города не було.

Так це ви там народилися?

Нє, я не там, жили в городі… в нас хата була так як оце і в мене, під желізом хата. Клуня була, сарай був, сад, хазяйство держали, корова, свині, овечки, коняка була до колективізації. Кінь був гарний жеребець. 

Не стало ж хліба.

А як не стало?

Продавали, продали стільки слєдувало, опять, опять продавали, продавали, поки продали все. І стали люди голодувать.

Ви кажете продавали, то це значить гроші вам давали?

Так, хто там давав, дешево здавали… і тепер же ж здають, нам же грошей ніхто не дає. Продають же хліб. 

А як же ви його здавали? Самі ходили здавали?

Та хто там… дешево здавали. У людей забирали хліб, а дешево здавали, а в людей забірали… У людей хліба ніякого не оставалося. У горшку була вода… і те висипали. Квасолі невдержеш, все забірали і усьо. Приїжджали, забірали.

А хто приїжджав?

Опулномочені єсть, то партійні… і забірають.

То з вашого села?

І з нашого, були опулномочені десь з району людей присилали. А то наші були люди, хлопці, баби були такі шо…

І шо вони приходили до своїх людей і забирали? Як же це можна було?

Ееее, забірали все… не запишешся в колгосп, то і одежу заберуть, і з хати виженуть.

А батьки в колгоспі були?

Да. Батько довго не писався в колгопс, а на батькові остановлялися люди… хай як рада запишеться, то і ми будемо писатися… а батько… та я, рєбята запишусь коли угодно.  І получилося, що таки записалися в колгосп, бо ходили по селі і забиради усе кожухи, одежу, рядна. І таки батька записали і зразу так бригадиром поставили.

Бригадіром чого?

Бригадіром… ну це ж буде колгосп… Поставили батька бридіром. Село велике було, дев`ять бригад було.  В кожній бригаді свій бригадір. Земля розділена на бригади: “Степова”, “Сінокоси”. Батька двадцять п’ять років бригадіром був.

А шо ви з братом робили в цей час коли забирали коня?

Шо ми робили? Ми ше були ж невеликі.

Ну, то чим ви займалися? Грали, чи бігли за конякою?

Та ні, ше розбірали, а потом звели-звели… а потім баби пішли і позабірали… батька й матір не було вдома… і я тоже пішла потім… то привела свого жеребця додому, вона за конюшню, а він здоровенний сірий такий, так дунув з тієї конюшні. Так побіг і до людей додому, як гунув туди… то люди потім з погріба виводили того коня. Ну ми ше були невеликі.

А батьки не сварили, шо ви так забрали того коня?

Та може і шось казали… та шо, як люди ведуть, то і я пішла. У нас в селі був найкращий кінь, жеребець був здоровий сірий такий, віз зробили, все покрасили…

А як жеребця звали?

Кого?

Жеребця як звали.

Жеребця? Сірий, бо він сірий такий був.

То так він у вас і залишився?

Та, хто там… на другий день і одвели. Де в городі були великі повітки, то там організовували і конюшні і бригади. Коні ставили, воли були, то води ставили… а потім ше стали строїти конюшні… сушарки… коноплі. 

 А як так спричинилося, шо голод став?

   Ну хліба ж не було, хліб забрали… і в каждої люди тоді не вродила була городина. А хліб забрали. В кого була картоплина, чи бурячок… а хліб забрали… акацію потім почали їсти, бур’яни всякі. А як вже не стало хліба, то почали люди вже пухнуть. І стали в кажного ноги, голови пухнуть, вода з ніг біжить… а ще ж на роботу гнали. Йде людина, а вода біжить…

А всі люди позаписувалися в колгосп?

Ні, не всі. Були такі, шо не осталися одноосібниками доконця своєї жізні. 

І що їм нічого не було?

Обкрадали їх, обкрадали… і платилися, в тюрмах сиділи. Один чоловік п`ять год сидів, і п’ятеро дітей в них було…

А ті шо багатші були в селі, куркулями їх називали, були такі?

Були, та їх розкуркулювали, вигонили з хати людей. Які вони куркулі? Господи. Сім’ї були, земелька була в людей. Люди сім’ї держали. Тоді в людей сім’ї такі були шо по десять душ, дванадцять, по восім. Вирощували своїх дітей, синів, дочок. Держали тоді худобу, щоб було шо їсти, держали шоб і коні були або воли. Там пас чи пару, та й коней пару. Та й то куркуль. А тоді… це ще до колективізації… це ж воно ще з п`ятнадцяти годів почалося… Ще переходили тоді банди разні, зелені, красні і керенки…

Марія Радіївна, а ви ще розкажіть мені за своїх сусідів. Коли була колективізація, шо так усі зібралися і пішли в колгосп?

Пішли. 

А такі, шо не пішли, Ви казали були?

Ті шо не пішли, то вони й не йшли. Їх обкладали тягарями, позабирали скотину, корову заберуть, там шо є заберуть. Обкладуть. Не оплатиться, то одережу заберуть. Вивозять на базар, вилазить на трибуну і продає хто больше. Продає платок, продає там юбку чи кожух, чи шо. Люди купують.

А Ви казали шо там були великі сім’ї, то як же ж вони виживали, ці люди?

Сім’ї виживали так: де виживали, а де померли. Скільки ж померло, боже. У моєї дядини, батькового брата, вмер брат батьків, вмер син. Ось дівчина, була 8 год дівчині, тоже вмерла. До неї сходю, то таке пухле, пухле. А дядина отака сама і йде картоплю полоть, а дівчину ту поставила в лантух, в мішок, взяла на плечі і принесла на гроби живу. І спустила її. Яма ше пуста була викопана зранку. Вона її спустила, вона так собі по стінці посунулась так і сиділа, питається: 

• А куди ж ти мамо йдеш? 
• Піду картоплю полоть. 
• А я тут довго буду? 

Вона розвернулась і пішла. Тоді в людей жалю ніякого не було. А прийшла вже вона ввечері з роботи зайшла, там вже повна яма людей, її там задавили. Ото таке було. 

Страсть одна була, а не голодовка, страсть. Коло нас по сусідству жив один піп. Вмер. Було двоє дівчаток. Дівчата були такі як я. Одна трошки менша, а одна така як я. Ось біжить Люда: “Марусю, Марусю іди, бо мати вже вмерла.” Пішла я.

А одноосібник, оце був з конякою, він в колгосп записався, і він оце вивозив чисто до гробів перевіз, цей чоловік підводою. Ми ж ту маточку забрали тягли вже з печі. Прийшов той чоловік дубина Гриша. Винесли її на віз. Без труни, без нічого, накрили її платком і поїхав. Ось пройшло днів два чи три. Коли опять гукають ті дівчата: “Марусю, йди вже батько вмер на печі”. Пішла. Підвода приїхала. Зняли ми його на лежанку, забрали, однесли на підводу поклали. Коли чоловік на глині, купа глини, там привезена для мазки, тоже сусід Максим сидить мертвий. Забрали того Масимана на ту підводу, повезли. 

За хатою тоже були пани. Пан Чайковський був. Був Палкен, Зубунець і Чайковський. І в Чайковського вмерла жінка. Він женився на другій, а діти були від першої.Син вмер. Вони заховали його, у них дом великий був, дощений, такий, як церква. То в підвалі заховали, на гроби, бо це ж панський син. Великий парубок був помер. То в їх така була притча, як він оженився вже, а дві дівчат було, дві наймички було. То вони тих дівчат гляділи. А то ж вони і кухарками були і старіли і все для сім’ї. А ця дівчина одна є, у залі спала, коли чує по залі хтось ходить. Коло бухвета носить посуду на стіл, розклада, вилки брязкають, ложки брязкають. І прийшло та як надавило їй. Вона якось вмостила, шо перехрестилася так. Ну вона встала і де ділося. Вона сказла, що там спать більше не буде. Батько не повірив, пішов з цією молодицею туди спать у ту залу. Полягали, до 12 долежали. Опять батько чує, шо на стіл носе, носе з бухвета посуду.. Брязка сюди, туди. Батько вже знав, шо хреститись треба. Батько чує, а та молодиця спить, не чує нічого. Вона чужа, їй це не догодило. То так вони жили тоді. Батько тоже же ж. А тоді вони посвятили той дом. А батюшка каже: 

• Хто у Вас є захований в домі?
• Син в підвалі.
• Немедліно викопать і завести на гроби і запечатать на гробах. 

А скажіть, будь ласка, Ви кажете, шо навіть хоронили без гробів, без нічого. А якось священики були шоб якось отспівать цих людей, шо помирали?

Не було нікого, нічого. Люди мерли. От я йшла до баби, а одна жіночка стояла коло сарая, сарай на вулиці стояв. І вона стояла. Я доходжу, а вона там присідала, присіда, присіда. Каже, щоб я її підвела. А я її підвожу. Вона гнеться, гнеться. Просить її піддержати. Ой умератиму. Так я ї піддержувала і посунулась і вмерла. І зі школи йшла дядько тоже під лісом так держиться за хлівртки. Здоровий такий мужик. І так то присяде, то підведетья, то присяде, то підведеться. Я доходжу а він: “Дівчино, придерж мене”. Я так зайшла з за спини, взяла за боки. Коли він сунеться, суниться та тіки не на мене, якось проз мене. Очі такі стали самі білки. Все чоловічка нема, не стало, вмер. 

А де ховали? Там де цвинтар був чи в якось іншому місці?

Ні, там на гробах, де був цвинтар. Ями копали великі. І ото повні ями понакладають. Ніхто за ними не плакав, ніхто. Не було жалю в людей ніякого. З’їли в діда, там було, і повилазять на вулиці і понахиляються: “Дайте хліба, дайте хліба. Дайте буряка, буряка. Водички, водички”. З них та тече, така ручечка. Ото поки просе, просе. Виправилася і нема.

А як же ж Ваша сім’я вижила?

В нас якось в голод грядка вродила. Ми ше людям давали. Ми давали багацько. Материні були подруги, сусіда, оце шо за хатою жили, шо це були панські. То двоє там померло: бариня і дочка. А четверо ми вигодували. І так і вижили. Ну були пухлі. У нас же ж теж не було хліба ніякого, ніде. Ото як мандриків де напечуть. Я йду в школу, то вони мені торбинку зшита, шоб гострячок, таку покладуть, то я принесу, покладу під парту, а тоді на уроці присяду і ті мандрики викладу під парту, шапочку на голову. А воно ж все в тісті. То вчителька каже: “Шо там таке?”. А я кажу, шо то ручка впала. А всі ж глянули, бачать, шо я ті мандрики маю та регочуться хлопці, дівчата. От так і вижили. Тоже пухлі були і у нас. І матері, і батько в усих. Хліба ж не їли, а то таке їли. А тоді, як в школу я ходила, прийшла вже весна. Пішли діти цибульку рвати заячу, бурячки копать там на Пістках. Таке їсти. А тоді як дожили вже до жита, то вже ше інакше жизнь була. Вже кожна мати висуше, змеле в жорнах, напече. Як пать забрала дітей і людей. Як хліба з’їли і поотравлялись. 

А Ви мені сказали, шо ваші батьки комусь допомагали? 

Сусідам.

Сусідам? А до себе закликали чи їм носили?

До нас ходили. В нас і воду брали. Ну сусіди, жили рядишком. Оце батюшка спереду жив, а то за хатою оця хата і друга така сама ж хата. Тоже там чоловік умер і двох дівчат померли. А в тої остались, жінка осталася. Ну так пожила. Організм ж не в кожної людини однаковий.

А ото Ви кажете, шо священик був, то шо церква в селі працювала? 

Ну священик був і церква була. Священик уже вмер, а церква стояла. В церкву вже ніхто не ходив,  церква стояла. Ніхто й не правив.

Ну Ви кажете в 30-ті роки був священик. І сім’я його була, Ви кажете, помагали. То він в селі був?

Ну була. Він правив поки здужав. То ніхто не ходив. Ну душ дві-три. Хто в церкву йде коли воно голодне?

А в 30-ті роки хтось намагався поїхати з села? Десь в місто кудись?

Ні, їздили тіки по хліб, одежу продавати, серги там чи хрестик, чи там цепочка була в людини, то це їздили. А на заробітки ніхто нікуди не їздив. А куди б вони їхали, як народ увесь негоден? Хто поїде?

А де продавали, Ви оце кажете, хрестик чи цепочка? Де продавали?

В Москві.

Що звідси прямо з цього села їздили?

Да і здавали.

А у Київ?

Може, хто і в Київ одвіз. Я не буду Вам казати. Тепер це не можеш знать хто куди возив.

А де здавали? Кому здавали? На базарі продавали чи якомусь..?

Ні, ні. То магазіни. Там в магазинах хліб був, мука була, хліб печений був. Люди здавали як є у нього золото, то привезе мішок борошна чи там чого. Було. Тіки не в нас, не на Україні, на Україні не було хліба.

Ну хліба, то не було, а в когось може якась іконка була чи золотий хрестик, чи обручка золота?

Ну це таке як возили, то давали, продавали, так міняли. Скіки вони оцінять там золота, а стільки оцінений там хліб, чи борошно, чи крупа яка. Був хліб тільки не в нас, в нас не було. Їздили, возили. У запад довозили тряпки, сорочки повишивані, корсети возили тоже. А тоді до 47-го году дойшло. Голодовочка підскочила і в 47-му году.

Зрозуміло. А скажіть, як Ви сказали, Марія Радіївна, шо Сталін винен. А як Ви для себе думаєте, шо він таке зробив, шоб ця голодовка була?

Шо зробив? Зробив спеціально, шоб ця Україна вимерла. Це спеціально було зроблено.

А чому?

А того, шо може вони хотіли, шоб земля попала в росію.

Яка земля?

Ну на якій ми робили, на якій жили.

Росія ж велика країна, там же багато землі.

Ну так шо, шо багато? І багато забрали.

А чого ж то він хотів так українську землю забрати?

Чого? Бо земля – це ж кормітелька, кормильниця. А в їх там які землі були? Ну землі воно і шо? І хотіли, шоб люди вимерли і зробили так. І вони померли, бо без хліба жили. 

А чим же така земля українська хороша, шо вони її хотіли? 

А її лучої ніде нема, бо це вона на Україні по всім світу. За цю землю, хто зна шо буде, як воно буде на світі. На Україні така земля, шо нема такої ніде.

А чому? Чим же вона така хороша?

Ну і хліб вирощують, і сіна були, і хліби були, і табаки були, і коноплі були. Багато, така земля дорога, шо.. ну як де на низу або де на пісках, то там вже ж не така. А як оце така земля степова, то дорога земля.

А в Домантові земля хороша була?

Хароша. Тіки вода топила. 

1. Місце запису:село Аджамка, Кропивницького району, Кіровоградська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав:режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Семенова Віра Федорівна, 1923 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Халімон Богдана Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Гаївка Кіровоградського району, Кіровоградської області.

Яка ваша сім’я була? Значить, це в Гаївці ви народилися, сім’я. І яка, з кого вона складалася?

Батько, мати і нас п’ятеро.

П’ятеро дітей було, та. А чим займалися от батьки до колгоспу? У них була земля, хазяйство? Чим вони займалися?

Не знаю, я не знаю чим вони занімалися. Ну хазяйство, зземля якась же ж була, хазяйство займали от шо. Мати сама була родом аджамська з старої сотні, а батько буланівський цей. Ну і так вони подружилися, батько матир сюда забрав. І так організувалася сім’я. Батько неграмотний був у мене, неграмотний. І мати неграмотна була, і батько неграмотний був. Ну шо помагали батькам, робить помагали всеть: город сапали, пололи город. Уце така робота була, там корову попасти, погнать десь о, то посилаєш двох дітей старшеньких, шоб пасли там скотину.

А яка в вас була корова?

Як яка? На масть? Чи як?

А?

Яка…?

Ну да…ну як можна ви описать ту корову? Як її звали? Яка…?

Райка звали корову, о. Такого вона тігристого цвєту була, вобщєм сама була така темно-рижа, і по їй такі чорні полоски були, тігристого цвєта. А звуть було Райко, о.Тридцять третій дуже пам’ятаю. Тридцять третій сильно дався в пам’ять, мабуть, і до смерти не забудеш тридцять третій.

Ну, а от як колгосп? У вас, у ваших батьків забрали чи вони здали в колгосп?

Здавали в колгосп, була у батька коняка, і була у батька корова о, і тьолка ше була. То батько іздавали в колгосп, поздавали це все, заставляли здавать. Поздавали в колгосп. А тоді ж самі годили у колгосп на роботу.

Тобто корови в вас не було вже потім, коли колгосп, да?

Нє, була в нас своя корова тоже. І своя хазяйствєнна корова була.

Так ви були хто куркулі, бідняки, середняки? Хто ви були?

А я знаю, хто ми були. Мабуть, же середняки, о.

А у вас…значить…землі скільки в вас забрали ви не знаєте?

Не знаю, не знаю.

Ну словом ви пам’ятаєте вже як батьки в колгосп ходили на роботу?Да?

Да, да.

І вони шо цілими днями в колгоспі працювали?

Да, цілими днями.

А ви чим займалися в цей час?

Ну помагали дома. Піде ж мати на роботу, у же ж ми хазяйнуємо дома. Була в мене старша сестра стє, брат був, то вже ми тоді…

Ну от ви пам’ятаєте, кажете, що пам’ятаєте як голод наступив, да? А від чого, от чого голод то трапився, з чого це почалось .

Ви знаєте з чого, ну  вродє як у тридцять третім недорож…неврожай був. Малий врожай був, от шо. А потом сильно вигружали хліб. Були, організовували такі, як же вони називалися тоді, комуністами, чи як вони називалися, забулася. Шо підводи оце і грузили зерно, і вивозили на станцію, і здавали цезерно, і поздавали все зерно, а люди осталися не при чом. Ну можна за себе розказувать, да? А у Аджамкє, ну це ж мама сама аджамськая, я вам вже сказала, жила мамина мама, бабушка моя. І вже це коли голод начався оце. Дєд поїхав робить у Кривий Ріг, там вродє голоду не було. А баба насушила із…лантух ізшила із рядна, насушила гарбузів і буряків. Кришила буряк і гарбуз і сушила, і насушила цілий лантух того гарбуза. А воно тільки дід з бабою жили удвох. І у тому…у садку під грушою закопала трьохвідрову тиква, ранше була ото-така кругла. Я й зараз наче її бачу, а отака як оце віночок отака ручка. Оце ручка отако як віночок, а тиква сама така кругла. І туди лізло три відра пшениці. Ну а вже ж у це ж  осінь, так батько, нє дід написаув бабі, шо «приїжджай до мене о, тут хорошо, є шо їсти, все». І баба це ж ну кому ж дочці конєшно отдала, сказала: «Яринко, підете ноччю туди ж до хати». Це в Аджамку уже, це ж їм нада то сім чи вісім кілометрів іти в Аджамку, підете і, а це сушку вона отдала за дня ше, може, й день пройшов, може, два як вона привезла цю сушку. І під грушою викопаєте тикву із зерном. Батько з матір’ю пішли, викопали ту тикву з зерном, найшли ж, привезли ж її це ж. І була такий млинок такий був дерхалоцька. Ну й намололи ж там муки. І мати замісила ті галушок, і зварила галушки мати. Це як наче умру так і не забуду. Приходе її кум, актівіст. Так із-заді нас жив. А мати ж злякалася. « Шо, а казали нема чого, а з чого це галушки варили?». «Куме, сідайте їсти». «Шо ти думаєш, шо мене за галушки купиш? Не купиш». І пішов в кантору, побіг в контору уже приїжджає бригада, і шукать зерно. Перерили, де шо не є. А мати узяла та й надібрала трошки зерна, змолов батько. А ту тикву у погріб винесли,не погріб, а яма з буряками була, та під драбину поставила аж до дна викидали, тикву туди поставили і накидали опять буряками за ніч, от шо. Ну а він же поліз у погріб викидать та не начав з тої сторони викидати, де тиква, та начав з цої сторони. Мать Бог так дав, Бог його знає. Кидав, кидав, кидав, кидав, уже захекався, викидав нема, достав нема. Бо він же не на тикві, не на цій стороні, де тиква, а на цій стороні та на цю сторону перекидав. Морочиться та: «Ху, нема. Нема нічого, нема, ну той». А то й мати каже: «Та шо ви шукаєте, та немає нічого. Та він оно двіста той платок мій шерстяний та у городі та й заміняв, та дала жінка мисочку муки за той платок, та й я зварила галушок». А вони й повірили. А скільки у матері одежі було, такого багато одежі. Вона була багатенька, ну вона одна була у батьків. Канєшно була багатенька. То усе  батько вивозив у Миколаїв, на хліб міняли. То крупів якихсь, то десь якогось зерничка, то де муки міняв за це. А один платок, такий красівий був розовий, такий красівий, це …шолковий, із пацьорками здоровий такий. Ну одним краєм тоді раньше оце зав’язувався, мода така була, шо здорові платки із тими о. А по йому цвіти зелені такі, листя зелене і рози по йому красні, а він сам розовий. І сестра ж ця моя старша, Паша, Царство їй Небесне. Коли батько набрав, то…ну…одежі ж цьої із сундука. Бо ж тоді гардеробів не було, тоді ж сундуки були от шо. А вона полізла та й украла той платок, украла той платок і положила. Ну батько ж не знав та й сів, та й поїхав. А потом приїжджає уже з продуктами та й каже матері «Яринко, – каже, – хтось украв у мене платок, нема платка того, не проміняв я, – каже, – хтось украв». А батько тіки поїхав, а сестра зараз же матері призналася, каже: «Ма, мені так жалко я, – каже, – той платок украла». А мама ж каже тоді батькові, каже: « Ніхто, Федю, його не вкрав, – каже, – його Паша витягла»,- каже. А він: «Ну раз вона витягла, значить не нада, – каже, – їй то хай він їй буде, хай значить він найменований її, – каже, – шо не буде на світі, а нехай її буде». А потом батько пішов конюхом робить о. Рвали ж, хати ж були під стріхою, не було ж тоді ше того. То стріху рвали і коней кормили тіх. То батько оце коняка здохне, і він одтягне на берег і туди….отак був сарай, а сюди до берега був бубер такий… Обдере ту коняку і то там.ж Ну шо ж як вона, як вона зголоду здохла, де ж там на ній м’ясо, шо ж там. Ну кісточок деяких там нарубає, то принесе. Ну а нутро вибирав батько, оце: печінку, там серце, льогкі. Уце все це, забере відро, і це ноччю ж принесе, шоб ніхто же не бачив. І мами ото тої юшки тих кісточок той накладе, а потом кусочок же той положить  шо-небудь чи печінки, чи шо. І двохвідерний казан навере, ну нас же п’ятеро, як поросята. І ото тої юшки потіпаєш якась там уже крихоточка попадеться того ж того, а то тої юшки. І такечки жили. То макухи поїде батько та купе десь то базарі, то так і перебивалися. А потом весною начали коням возить бразу із пивзавода. І батько оце возьме юшку, зціде бочку потом. А гущі, уже густеньке таке, як каша воно, набере ноччю у відро, принесе і оце мама наваре, посоле, і оце ми їли у.

Брагу?

Брагу.

А вона була без алкоголю? Вона не була п’яна?

Нє,нє, брага, брага.

Не хмільна?

Ну це ж на пивзаводі робили. Коням же, коням возили ж її, напували ж коней. Ой, Господи милий. І горобці дерли по під стріхами та їли, і ховрашки весною ловили та їли, і ходили за сім кілометрів. Картошка була посажена у Весьоловкі от шо, ходили на степ перекопки та й картошки мерзлої накопають, насобирають. І пшеницю, як ми малі, то мама нам в’язок дві принесе у хату тої соломи. І то вибираєш де який кусо…колосочок найдеш і то пшеничкий назбираємо в якесь те жменьку. А мама із старшими дітками іде до скирти, і то там віють і колосочки деякі в соломи збирають. То вони більшенько зерничка принесуть. То тоже так оприска тої пшенички і той же казан води наллє, наваре і ото присоле. І оце ми тим їли.

Віра Федорівна, а як ви казали горобців під стріхи ловили? А як ви їх ловили, вони ж літають?

Ноччю вони ж сплять.

Хто?

Горобці. У норах, вони ж роблять нори у стріхи. Стріха ж була солом’яна. Вони ото роблять нори і отож сплять аж ноччю там. І ми оце драбину і пошол кругом хати. Смеркло, тікишо вже посідали. І пошол, раз руку ухватив, задавив, з’їв. Задавив, з’їв. А мамка тим часом то водички закип’ятить, попатра. Так як курей патра, накидає туда в казанок, попатра їх тих горобців, пообскублює той і в суп. Хіба такий добрий.

Смачні були?

Уу, то шо надо, з м’ясом же, де ж ви бачили.

А скажіть не ділились ви там…були якісь сім’ї, де голодніше було? З ними не ділились?

А оце же комуніст, шо я кажу, шо приходив зерно откидав, шо буряк откидав. Та в його був один син. І він же який же пайок їм давали, так він їв, ось шо. А ця дитина, бєдненьке, прийде до того, а мамі ж жалко. Мама сильно була у мене жаліслива людина така. І візьме ж йому насипе то. А батько каже: «Ти своїм дітям давай, шо ти». А вона ж каже: «Вона тоже дитина, їсточки тоже хоче». А тоді він прийшов, а той хлопчик уже пухлий. Прийшов і приніс йому кружок макухи. А воно бідненько одбило кусочок макухи, помню як його, і приносе нам, дає макуху. А мама: «Синочок, не нада, дєточка. Ну в тебе ж нема нічого, у нас хоч то те,то те, а у тебе ж немає нічого. Не нада, їж сам». Воно бідненьке пішло, поїло ту макуху і на утро вмер од тої макухи. Воно ж голодне було і на пустий желудок наїлося тої макухи, і вмер той хлопчик.

Так, це хлопчик цього комуніста?

Да, да, да. І мати…

Тобто комуніст морив голодом свою дитину?

Да, і мати, і мати ж вмерла у нього, бідна. Мати вмерла перла, перва, а воно бідненьке то так саме… Ну більшість вона до нас, бо ми ж отак хата з хатою жили. Це ж куми вони були. То воно ж ото гуляла з нами о та дитина. Ну з дєтства було тоє.

І шо ж це у вас у родині стосунки були? Ну кум і ото він настукав на вас?

Да.

І як після цього до нього ставились?

А він же ж тоді вже й не жив тутечки. Я не знаю, де він, де їхнє було кубло, де вони жили. Я не знаю, де вони були. Він не той, він вже прийшов, я ж вам… Все лежить уже готове, йшло так лягло і захололо…настіки. Особенно ми ходили. Дорога в нас була у цей, у Кіровоград…і лісок отако був. І вона так у стороні за… тєхнікум там був за мєханізації. Раньше там за цим тєхнікумом лісочок такий був. То там, хай Господь милує, ідеш і серце лопається. Дивишся лежить людина, представляєте собі. Думаєш от схватиться зараз та побіжить. Боялися. А в Аджамки, вродє би, я не бачила точно, ну казали люди, шо чоловік дітей їв, упіймає де дитину і їв дітей, різав.

А у вас в селі такого не  було?

Не було, не було. В нас такого не було. А мерли страшне, страшне мерли.

А як із ними? Хто? Була якась бригада чи якісь люди спеціальні, які ті трупи…?

Ну оце ж посилають….Вмерла людина посилають, шоб її однесли і зарили же там на кладбіщі. А кладбіще у нас тут рядом єсть, близько. А от один Іван Несміян, він, Царство Небесне, вже не… І ше забулася ше яке, удвох одвезли ж ту жінку. Ну а самі ж слабі тоже, їсточки хочеться, а їм якесь пойочок давали. За це шо, шо ховали мертвих. Ну вони вирили тую ямку, а вона не влаза та баба. Вони взяли і посадили сидьмо отаково. А той закурили та, раньше ж цигарки робили, газета були. А він стоїть та й співав: «Ванька Химку хоронив, дав в руки газету, сам пропсуду получив і пішов до плазету». Пісню таку склав і стоїть там. Поспівав над тою бабою та й пішли ж додому. Тай пішов по всій вулиці ця то пісні. До сіх пор знають, хто чув.

Так шо їй дали газету в руки? Чи шо?

Ну він же ж, вони закурювали, вони ж удвуби. Ну аж з газети цигарки робили. Тоді ж газети.

Ну да.

І він узяв газети, уткнув у руки. Посадили ж утаково і їй газети в руку положив. А він стоїть та й пісню … і склав же «Ванька Химку хоронив». А він же Іван його було звуть, Несміян Іван. Каже: «Ванька Химку хоронив, дав в руки газету, сам пропсуду получив і пішов до плазету» І зразу склав вірш.

А ще якісь бували…

Не співали, бо тоді не до пісні було. Тоді більше люди плакали, чим співали.

Ну а все таки, бувало шось таке як оце ви зараз скалали? Шось таке. ну веселим його не назвеш звичайно, но якісь отакі трохи смішні сторони?

Ну, Бог сього знає, я не помню.

А газети до речі були тоді? От ви не пам’таєте, шо якісь газети? От ваші батьки читали у тридцять другому – тридцять третьому?

Газети то були, ну я ж не знаю. Я не знаю, шо там було іменно написано. Газети були, бо він же ж, він же ж  з газети цигарку робив.

Ну от ваш батько.

І в батька, і в батька нашого були газети. Виписували тоді газети.

А шо за газети виписували?

У?

Не пам’ятаєте які газети були?

Нє, не пам’ятаю.

Ну батько ваш чита…, ви бачили, шоб він читав сидів ввечері?

Батько неграмотний.

А він же неграмотний. Так шо він випусав газети, шоби курити? Для курива, да?

Да.

А де курив в хаті чи наподвір’ї?

Де придеться. Він, він наподвір’ї чи той він у в хаті мало находився. Він сутки робив коло коней конюхом от. А судки як той це, як сутки дома їде по добичю, шось надо купить, шоб його шось з’їсточки. То їде в город на базар там, шось везе продасть, поміняє більше. Тоді не дуже на гроші, тоді більшість на міняли. Ну їсточки кажде хотіло.

Ну ви сказали, шо він аж у Миколаїв, а чого так далеко возив речі мінять?

А там, а там не було голоду. І там ці речі брали о, і дорогше платили о. Та батько поки привезе ту, те, шо на міняє за то. То мати лопається, день і ніч плаче, боялася, шоб батька не вбили. Були такі, батько ж прийде та розказує, шо були такі случаї, шо на станції вбивають. Убрав, убив чоловіка, у його забрав сей ходу.

А часто вас мучило відчуття голоду? От вночі там смоктали оце?

Аякже, аякже

Впливало на…

Ми той, ми, ми пухлі не були. Му пухлі не були. П’ятеро нас було. Ше один брат у мене був калічка на ножку, на пальчиками ходив. Не ставав на ножку. П’ятеро дітей.

А магазин був у селі? Магазин? Крамниця?

Та де там той магазин був.

От у тридцять другому-тридцять третьому не було магазину?

Нє.

Тобто купить ніде було? Нічого. Треба в город було їхать.

Тіко в город.

А коли відкрили магазин у селі?

Я не помню.

Не помните.

Не помню.

А кіно теж не привозили?

Уже, уже після голодовки це магазіни почалися. А тільки в якому році точно я не помню. А я знаю, шо вже, вже як стали людям давать хліба потрошку то, то вже стали. Ну вже хліб у людей став появляться, то тоді магазіни. Привозили туди і одежу привозили, матерію привозили. А мамин брат, мамин брат рідний у тому, робив на тому, на ерадромі. Я не знаю яку то він роботу виполняв, шось. Ну робив вобщєм мамин брат. Так мама сильно з цими братами. Два в неї було брата. Я не з них нікого, ніколи не знаю і не помню, шоб так жили мирно як вони жили. Вона одна ж, а їх два хлопці були, а у батьків їх троєчки було оце. Так ото. Там на аеродромі давали пайок о йому. І каждий місяць давали, от не помню чи по п’ять. О це та було чи по п’ять, чи по десять метрів ситця, як називалося матерія. То він оце получе ж той, ту матерію. Той, ну пайок, шо це йому дали. І уце обязательно одного разу перед празником, я тільки забула який був празник, і взяв він, дали йому ті тухлі парусолинки такі, женскі тухлі о. І спереду отако носочок кожою обшитий, і задничок кожою общитий, і пряжечка кожена. Як я наділа ті тухлі ж, вже ж я величенька правда була о. Як год десять, навєрно, було, уже була… Як я наділа ті тухлі, та як те…вийшла навулицю, то всі дівчата до мене чіплялися. Ох, красіві такі ж красіві, а які тепер якби той…не наділа б дитина, сказали: «Бери та сама їх неси». А мені тоді…а я тоді була на первому плані, бо тухлі дядько мені купив.

А який в вас одяг був? Ви дівчинка вісім там дев’ять років? І шо в вас за гардероб був тоді такий, який вдягали?

Ну тоє…були мішки, то шили із мішків спіднички о, і сорочки шили. Полотно, у мами полотна багацько було. А тоді ж була мода – полотно самі ткали. Самоткане полотно було. От хорошо було чухаться, як нападуть воші як шарнеш – повідлітають усі. А вошей було страшне! Нічого ж, нічого ж ніякого ж ні того…О то шо помиєшся, та мама сяде та поб’є, а ми мамі поб… одне одного. Скалася називалося скалася. А на роботу коли вийдемо, то одна одній. Посапаєм, посідаєм отдихать і пошла работать, воші бить в голові.

А до речі як часто мились взагалі? Бані ж не було?

Нє, водой. Яка там баня! У хаті, у ночвах от.

І як часто?

Каждої суботи. Оце каждої суботи казан води мама нагріває гарячої і тоді розводе, і по очєрєді… Оце тебе помила, вилила, другу сядує і оце п’ятьох покупала, сорочки чистеньки понадівала. Оце каждої суботи було так у нас.

І під час голоду теж оце ви дотримувались, милися?

Та під час голоду хто там…! Це коли не коли там. Це хто мог, а як бідненьке таке, шо то так і замурзане так і захолоне. Куди там було…до миття, як їсточки хочеться. І в нас же  ж вивозили, а на шо ж куди здать, як і  в нас же те саме було.

Ну як це було?

Ну забирали хліб із коморів о і везли на станцію. А хто командував? Чиї це були розпорядження? Хто його знає.

А де станція? Далеко була?

В Кіровограді.

А там ви бували? Не дивилися як згружають той хліб? А на станцію везли, кудись там його дальше везли, не знаєте?

Ну да, у вагони грузили із станції. Бо їздили ж люди начі. І оце під’їжджає та підвода, ізважилася от шо, і грузять у вагони. А куди везли, то…

Це вам батько розповідав? Чи ви самі бачили?

Нє, це… Та всі в нас, не то шо батько, і батько, всі люди в нас, всі ж знають. Це як…ну например, ось осьо вас послали їздовим. Осьо на тобі коні, бестарку, грузись і поганяй на станцію. Всі ж знали хто.

А шо таке «їздовий»?

У?

А шо це таке «їздовий»?

Ну той, шо киньми праве. Шохвер тепер у нас, у вас називається. А тоді був їздовий, бо він же на підводі і на конях, конякою ж їде…

Це благадаря Богу, шо батько наший робив на тому…на конюшні конюхом. Коло коней він це ж робив. Та йому давали ото трошки пайок по двісті грам каже ж, да по двісті хліба оцього ж кукурузяного, шо я кажує. Та коні пропадали, та батько, та ми ото то ховрашків, то горобців. Уже весна пішла і то води, і пішов на степ, а тоді такого було ховрашків, о то в нору вилив відро води – вискакує, бах убив. А ти сидиш над норою уже з бичем дожидаєш. Він тікі раз винернув, як побачить шо ти, ізразу раз назад, ше йому водички добавили. Нирнули, він обратно вискочив. Як уже вискочив, то старайся ото…

А чим били?

Бичем, палками, палками. Його ж так не вб’єш, він бистро бігає. Так його не доженеш і не вб’єш. Він сильно виструбує. Ви не знаєте як він?

Нє.

О, отакий, отако завбільшки. О ховрашки. Ну так з четверо. І риється в землю прямий… та нора…глибоко зариваються, от шо. І там сидять, живуть у ціх норах, а бігають вони, зерно їдять з того…ну по степу. Мишоловки були, собирали. Миші тоже наносять колосків того…в кучу отако, а потом загортають землею. І загорнуть отака куча получається. Найшов ту мишолоку, розгріб землю, а те все зібрав, перетер, перемолов, перемив. І ось тобі є й шо поїсти. То оце за мишоловками так ми день і ніч шурували. Як уже оце після жнив, як оце жнива начинається.

Ну це ж страшно мишу з’їсти? Вона ж смердить?

Хто?

Миша.

Ми не миші їли, ми шуровки їли. Це ми їли тіко корма, шо миша собі наносе на зіму запас. Запас, оце коли скосять, а тоді знаєте жаткою і кіньми косили. Колосків багацько оставалося на землі оце. А миші зносять, вони такі працьовиті. Оце нам наносять таку кучу колосків от миша. А потом загортають, загортають і загортають землею, і нагорне таку кучу землі. А ми вже: «Ага, є куча землі». Розрили зерно чи там…

А піти десь там на поле, вкрасти якогось там колосків?

Сильно судили.

Як це так?

Сильно судили за то як вкрадеш тої жмені. Шоб не крали. Як украдеш ту жмені зерна, например, такуво уже робиш, то по п’ять год давали, по два годи, по три годи. Ну хто скіки вкраде зерна. Кому скіки.

А звідки вони взнали, шо ви вкрали? Вони ж не рахували.

Я йду з роботу і торбинка вже в мене прив’язана десь там або в кармані десь. Перестрів бригадір, раз-два потрусив. І всьо, заявив і готово.

А, перевіряли?

Да.

Шо навіть у цей же час?

На дорозі, на дорозі, прямо оце на дорозі. Йдеш із роботи, на дорозі устрів, а вони ж спеціально той: «Ану, шо в тебе є, шо ти несеш?». От і всьо. Несеш, впіймалася, значить судять. Багато людей засужували.

А де цей суди відбувалися, в Кіровограді чи в селі?

В селі.

В селі?

Ну а де ж воно, в городі буде зерно?

Ні разу не бували, не бачили?

Кого?

На суді не були? Як судили людей? Як судили людей? Як це було?

Ні, не була, не була. Не бачила. Шо не бачила, то не бачила. Знаю, шо засужували людей, знаю.

І куди їх потім, в машину?

В тюрму садили.

Тюрьма. А де тюрма?

Та де там там машина була?! Хто там та машина! Коні та й всьо.

В когось із ваших близьких?

Якісь інші світи, країни, міста?

Я така була тупий баран, шо нікуда, нікуда. Та куди, куди ж би ми поїхали як нас п’ятеро, як мишенята. А батько робе сам. Тай збуться ше й це, а потом шо? Поїхать з голоду здохнуть.

А чогось вам хотілось все таки?

Нє, нє, даже й думки такої не було , і розговору в нашій сім’ї не було такого.

Віра Федорівна, а зараз ви поїхали кудись?

Куди?!… На кладбіще поїхала б до діда. Не хочеться вже самій жить, так скушно.

В Америку кудись чи в Канаду?

Нашо мені та Америка й Канада, мені й тут харашо. Нікуда не хочу.

Ну а все таки ви була дівчинка вам хотілося, не знаю… Вам хотілося, я не знаю, якихось ляльки, цукерки?

А ми ляльки самі робили.

Як це так?

Ми робили: головку зробимо із того…із тряпок о, ручки робимо, попришиваємо такі палички, ножки попри…і робили. Гуляли в хаток, у кукол, у кукол гуляли о. Савмі мєжду сабой. Наша ж сєм’я, п’ятеро душ. Компанія ж ціла. Гуляли.

Ну хоч, а в чому полягала ця гра? Ляльки, а сюжет якийсь, історія? От шо ви з цими ляльками робили?

Ну от прибираймо, робимо хатку їм. Там уквітчуємо чим-небудь…ну вже ж занімаємося там, зробим їм хатку, посадимо їх. А ту спать ложимо, а ту миємо. О це така забота в нас була.

А скажіть мені відверто кого ви більше любили батька чи матір?

Я обох любила. Я не можу сказать кого більше, я обох однаково любила. Мені однаково і батька жалко, і матір.

А кого боялись більше батька чи матір?

Нікого не боялась, нас батьки не били.

Не били вас?

Ии. Ми такі тружені були, ми сильно помагали їм. Ми ж як город висамать, ми як миші вискочили, раз-два те поле…старшеньке підсапує о. Ми ніколи, ніколи в світі батьки нас не…не обіжали. Ми понятіє не мали, шоб се на били. А було там, були у людей, шо били батьки. А той…а нігде, а нігде ми ниточки за свій вік ніхто нігде отакої ниточки ні в кого не взяли, нігде нічого не тронули. Батько нам сказав: «Мої діточки, не зачепайте нічого, то й не бійтеся нікого». І ми як запомнили ці слова батькові і всьо. Ми слухали батька свого.

І ви нікого не боїтеся?

Нє-е.

І зараз?

Та чого? Зараз боюся канєшно. Як улізли, обібрали ось-осьо…все в світі. То тепер, конєшно, боюся. Тепер боюсяі в хаті спать, як ніч настає, то сумно.

А про шо ви…от якби скажем, сказали вам, шо Бог, я не знаю, сказав: «Я виконає ваше одне бажання от саме заповітне». От шо ви попросили? Одне бажання от зараз.

Здоров’я, одного здоров’я просю, шоб мені дав Господь здоров’я. Я же… якби я могла, я б ше гори б вернула. Я б усе сісто робила, я сильно роблю роботу, люблю я трудиться.

А для України щоб ви попросили? Для всієї України, для всіх, хто тут живе в Україні?

Щастя і здоров’я тоже желаю, шоб люди були здорові і щасливі. О тоді буде… буде все, як буде здоров’я. А як здоров’я нема…

1. Місце запису: селі Гаївка, Добровеличківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Гаєвська Ольга Федорівна, 1921 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Варвара Копуль;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Гаївка, Добровеличківського району Кіровоградської області.

Ольга Федорівно, Ви ж не старша дочка були?

Ні, ще була старша мене.

Ще старша була? І разом жили?

Да. Радом. І Голодомор все врем’я гляділи. Голодомор же ж був. Вона старша, покинули на неї восьмеро дітей і матір каліку. Батька забрали на Сибір. Коней забрали, корову, все позабирали, а послі прийшли ще подушки потягнули, а послі прийшли давай трясти пашню. Все повитрасали. Зосталися ці дітки, що вони стали липухи їсти. Настала, як зараз, весна. З вишень липушки їли. Так, розказувати це?

Звісно.

Стали липухи їсти. Їмо ці липухи я то не впухаю, а вони почали пухнути та чотири померло. А нас чотири зосталось, а одна поїхала на Ленинград. А я з тею старшою зосталася і матір каліку доглядаємо. Ідемо копаємо і заробляємо цеї трошки пашні чи якої муки дадуть. Прийдемо зваримо якийсь такий, шоб хоч водичка. То так жили. А послі пішли та давай бур’ян носити в Війтівці, то дасті 5 картопель за той мішок бур’яну чи молока бутилку тай пішли. Так жили ми.

А голод забрав багато, що тягнули, то тягнули добре з нас.

А до голоду Ви пам’ятаєте яке життя було?

А до голоду було гарне життя. Батько і мати мали восьмеро дітей. Тре ж все їм покупити, це ж діти. Батько старався, щоб все їм було. І мати старалася, щоб усе було. А вони що? Прийшли та все забрали, та нас покинули голих і босих. Шо ця мати бідна померла, то не було у шо перебрати. Отак зосталися ми. Тай  мучилися. А вони, що в голод повмирали, всі помирали, а ці осталися. Нас чотири осталось. Одна в Ленінград поїхала. Старша була Манька, друга Просиня, а я третя була. І так ми жили.

Дуже голод страшний був. Копали, довбали скрізь. Прийде передовбуть скрізь, бо це шукали хліба. Зачиняють людей у хлів, у нас. Хлів був здоровий такий. Батько поставив його, щоб хату зробити і черепицею обкласти і все. І другий хлів був, то вони давай тих людей ловити, що не дають хліб та зачиняють там у той хлів. І там молоко приймали вони, сметана там була, то я це вийду до цього кажу: ”Дай, трошки хоч налий чашку сметани я щось зварю та поїм”. То він мені давав цеї сметани я зварю що-небудь. То ще в льох подавала цим, що сиділи, що їх зачинили.

А що за льох, розкажіть?

Льох – погреб такий здоровий.

А кого заченяли?

А таких чоловіків, щоб вони йшли та давали хліб. За хліб тягнули їх.

Так, шо вони не давали хліб?

А де він візьме того хліба? Ну де візьме, як у нього тоже нема того хліба. А він каже ти закопав того хліба – дай. А він де візьме? А в мене прийшов, то діжка була насипана в покуті за стола постелила і думаю застелю лядою, шоб там не бачили вони. А він же ж її найшов те жито і вибрав до грамини. Мене покинув без нічого. Це вже в мене були дітки. В мене було двоє дітей, а старого зловили німці і на Донбас забрали. Чи нє, в Фінляндії була війна я брешу. В Фінляндії була війна, то він пішов воювати, а цей прийшов грабити. То забрав в мене те жито.

Ольга Федірівно, розкажіть мені ще за людей. Просили хліба – не давали і їх значеняли в льох. Багато їх там сиділо?

10 -12 душ сиділо там. Мій, оцей старий, сам сидів в льосі, тоже там зачиняли його. В нього був жеребець дуже гарний і він тут тримав його. В нього цього жеребця забирати хотіли, а він їм не хоче віддати. Він завіз його в Білопілля, тай продав. А сам поїхав на Ростов. А матір стару покинув, то мати сама сиділа в селі.

І надовго зачинили?

Ну зачинили на 10 суток. А декого, то раніше пусть, як хто скажеш, що я дам хліба. А де він його візьме, як в того є, а в того нема.

А як Ви носили їм їжу? Як передавали? 

Як? А льох відчиняється, цей погреб, то й вони звідтіля глину повидобували і в льоху діра. То каже винеси нам хоч води, винеси мені того хоч кусочок якого деруна. То я візьму, та накладу в мисочку, тай тудою подаю їм. Та нате їжте, цілу купу віддаю. Це ж ніхто не знає як, бо я добре знаю, де я була і де я жила, і як вони стягнули всіх людей. Так як зараз, ми тягнулися на колгосп, щоб був колгосп. І дали коняку, і корову, і все забрали, овечки і все потягнули на колгосп.

А зараз воно де? Де воно? А ти каже куркулька. За шо я куркулька? За то, що мій батько восьмеро дітей мав, то він був куркуль? Хата була гарна. А на хлівах ця хата була, щоб це зробити, то вони забрали в колгосп. І клуню, і хату, це все пішло на колгосп. Зараз вони все позабирали – хазяї ці позабирали це хазяйство, що колгосп був там. Воно ж нічого одне з другим не дав в колгосп, а потягнула все на світі. Так, що так і зараз таке робиться: зробили – розіграли і тай нема. А тягнули з чого? Зробили таку політику і не було ніде нічого. А людей вмирало, ой бог ти. В нашому селі найбільш помирло людей.

А чого? 

Бо зробили голод. Такий дав приказ з району, що таких вислати, таких вислати вони куркулі, вони такі багатії, таких треба повисилати. А в нас заграбли до граминки так піднімали колгосп. А зараз заграбли та й нема нічого.

Гарне село було, здорове багато хатів було. Осьо хата була єдна, а там вже були вряд хати в нас. Це щитай Чорненький куточок, а зараз не знаю як вони кажуть. Вона не знає, вона ж маленькою була. Як цей голод був, то воно ж таке запухле було, тай тоже ні їсти, нічого нема. Тай не знаю як вона вижила і як я вижила. А ті повмирали при мені від голоду. А їсти не було що. Оце кукурудзиння, що в мене є там ціла купа зараз, то з нього видобували ці зерниночки, на жорнах крутили і мололи. І такі пекли млинчики. А що там їсти? Там нема, що їсти. Одна солома, але їли цю солому. А зараз і запори є і все на світі, вибачайте. Тай здоров’я немає. Таке було життя.

Пішла на Черешецький ставок назбирала цих шкаралупів, що жаби заводяться, назбирала принесла ці шкаралупи. Начистила, напекла їх. А я не можу їсти. Повикидала. Півтора відра привезла їх викинула їх і не їла. Пішла картоплі накопала Наружичні, там далеко коло табору, накопала цеї картоплі. І так ті дзвони дзвонять на цвинтар ідуть люди. А в нас збили хрести в церкві, цю церкву розібрали, поршню вже сиплять. А я цеї картоплі накопала, тай давай пекти ці млинці. Напекла цих млинців та їсть, та їсть, а я не можу їсти. Я їх напекла, а їсти не їла їх. Покушала одного, що ж гнила картопля і почистила і все, але не їла. Отаке було життя. Багато-багато розказувати.

А в колгоспі давали їсти? 

Шо? Нічого не давали. Оце будеш копати там, 10 сотих копаєш горба, там де горби були, наміряє 10 сотих. То це цеї сої трошки зважить, дасть і все – закрито. Послі знову давали. Вона не ходила копати, сестра моя ні. Ми її покинем з цею матір’ю калікою. Вона сидить коло матері. Було п’ять курок у нас, а сусідка там жила, Варка, то ця сусідка взяла ті кури половила, та забрала, та їм голови поскручувла, запхнула отако в лежанку туди дві, а три занесла туди, де аж її тітка жила. Туди, де церква, там її тітка жила, то вона покидала туди ті курки. Лежать. А як визвала голову сільської ради Жовтун був, визвали його, а він прийшов її притиснув, де вони? Я дві витягнула звіти, а три там вони були в льосі, то вона пішла. Стала туди бігти, і цей Жовтун туди, голова сільської ради, і я туди. То вона в смітті знайшла ті кури, каже на, кидай. То я їх взяла. Знаким ми з роботи прийшли, то вони позахолодали, ми їх попарили. Тай ми їх поїли. Але її нема вже. Зарізали десь там ту дівчину. Така група їх була, що вони ходили різати дітей, то вони зарізали дівчина, то їх засудили, то вона померла там. І той чоловік, не знаю чи він є чи нема, мабуть тоже помер. От то це такі були діла в голод. Сьогодні мати каліка, а ти крадеш ці кури в оцеї матері. Ми зостались без курей, а посля підсипала знов собі курей. Та й були вже. Таке я можу вам сказати, що я можу вам сказати.

А що були такі, що різали людей і їли?

А як же. Свої, свої. Ще одна жінка була беременна, то вона теж була в цьому відділі. Тай вона беременна, тай її треба було не втручатись до цієї дитини, то вона тоже щось її там рубала. То шо, як вони її зарубали, а вона була беремена, то родилася в ней дівчина без пальців на руках, отак пальців не було, ніби відкусані. То вона ще десь є там у Ружині п’янюга. Вона п’є, що ж вона зосталась без матері.

Хто є? Та дівчина, що родилася?

Ну да, да. А мати вже померла давно, її нема матері.

То що бог є, що так зробив?

А бог є на світі. Та й каже нащо ти так робила? А вона робила таке. Привели її, то вона тоже помагала їм різати, а послі привели голову сільської ради та й все. Та й нема дівчини. Було вже їй 10 років чи стільки їй там було і зарізали. Та такий голод був. Зараз скажи, тож ніхто не вірить. Вони не вірять, кажуть це таке не було. Було, було горе велике. Люди падали на ходу з голоду, вмирали.

А хто той голод наробив? 

А хто ж наробив? Я знаю власть така була, що вона не дала хліба людям. Та казала, шо того греби, того греби, той куркуль, а то такий, а то сякий. Тай позабирали їх, тих вислали. Шей нас хотіли вислати. Мати каліка, тай нас не вислали, нас оставили, бо кажуть куди ми будемо їх брати, як мати каліка. А куди? Це так в море покидати, то одна приїхала, то своїх в море повкидала, а сама з висилки прийшла. Каже, що їхали цим морем та де подінеш? Повкидали в море. От такий страшний голод був.

От тако під’їде підвода, вила в нього в возі. Приїхав кіньми та позабирав, чи він їх на вила брав, бо ж в мене сестри, ці дівчата, шо вмерли були вже здорові: тій 12, тій 10. То він їх забрав,то там викопали яму в траншеї. То я заким могла, то ходила туди на могилки. А зараз я вже 2 годи не йду туди, бо я не можу зайти. Оце такі діла були.

А не хоронили, бо не мали сил? 

Нема, нема чим. Сама меншинька була, то померла, ця сестра старша взяла її на кладбище занесла. Там якась була яма викопана, то вона занесла, то там у рядні поклала її і всьо. Та прикопала сама. От такі були ше діла.

Вмирали, тай добре вмирали з голоду. Були не вмирали люди, вже багато було зажили, але що ж такий приказ був, що тих граб, тих заченяй, а тих забирай і всьо. Багато повесилали в нас, вони ж не поприходили. Багато їх побили там. А за що бити? За що їх бити було? Нізащо.

Як мій батько уже 10 год там на Сибірі був. Ну і ще він бідненький прийшов, і ще був, і тому виклипає косу, тому граблі зробить, і щось таке заробить і собі їсти. То зять убив його, прибив його, придушив. Чогось стали битись, то він його прибив. Оцеї самої баби Маньки чоловік. Таке. 10 год вбув і ше поклипали добре його.

А як його забирали Ви пам’ятаєте? 

Кого?

Батька. 

А я ж знаю, чого ж не знаю. Я ж кажу як. Прийшли, приїхали підводою 3 чи 4 чоловіка і собирайсь давай. Цей батько до когось пішов, і пішов. Ось тут, де церква. І тільки но видно, що забрали коні, забрали корову, забрали овечки. Це погнали попереду на колгосп. А батько ззаду пішов, а там вже його десь посадили та й отправили.

А Ви бігли за ним?

Боже мій, всі кричали та бігли діти. А що помогло? А матір параліч розбило через то. Послі мати думає, як я буду жити? Восьмеро дітей. Нема нікде, нічого все заграбали. Тай таке було горе.

А хто приходив за ним?

А 2 чи 3 чоловіки такі. Ходили такі, вибрали їх.

А як вони виглядали? 

Хто?

Оці люди, хто приходив забирав? 

Ну собираєшся і йди, і всьо.

Які вони були? В шо одягнені?

Ні в чому, вони в такому простому були убрані. Там один був такий повномочений, шо він підбирав їх, та й забрали, тай нема.

Ви їх боялися?

Ой боже, ми всі плакали. І що нам помогло? Нічого не поможе.

А не можна було втекти? 

Куда? Ні, нікуди не підеш, ніде не втічеш.

А як на висилку брали. Прийшов до нас. В нас ше було качок багато. Ми нарізали цих качок, бо це вже на висилку виправляють нас. Вже 4 кидає вдома, а 4 виправляє на висилку. Напекли тих качок, всього напекли, бо це на виселку випроводять нас. Ой боже мій. Якщо ця тітка, вже моя, почала просить цього уповномоченого. А він ходить каже такий преказ, що треба вислати. Вони вже показують йому цю справку, що ось це ж так і так, що возили матір в Бердичів і дали цю справку, що ніяк не забирати дітей, бо так і так. Ну правда він увільнив. І ті качки ми йому отдали, і ті коржі оддали йому, де він їх подів не знаємо. Бо пекли це нас випровадити. Нас не випроводили, ми остались, то 4 осталося тут, а 4 вмерло. Такий був голод.

А до голоду добре жилось?

До голоду конечно жилося добре. Не всім добре жилось, бо ті жили, в цих нічого не було, то ці помагали. А хто лучше жив, то він жив, так як мій батько. Він робив, то він і жив. Так як тепер: робить, то їсть, а не будеш робити, то що будеш їсти? От так і це було. А батько старавсь, шоб все було і вбратись дітям, бо восьмеро дітей. Щоб було вдягнутись і взутись і бурочки, і все тре щоб було. То ми добре жили. То вони і з скрині вибрали де що не є, і матері було на смерть все на світі під головами, що мати лежала, то прийшли шей це витягнули. Витягнули такий вузол, там сорочки на смерть, хустки і все. Ходила така активістка. Це вона була тею, шо ходили брали. Витягнути з-під голови, забрали це все. Тай зосталась мати, то вже брали шукали по чужих людях цеї юбки. А зараз прийди, то в мене цих юбок є багато.

А Ви в школу ходили? 

Я не ходила ту школу. Як я ходила в школу? 5 класів ходила я, 5 класів закончила. А ну, на роботу треба йти, зачим будеш сидіти. Я йду на роботу. Йду – займаю буряки. Я зайняла ці буряки, а він не хоче дати, брегадір, ці буряки. А старша сестра моя каже, щоб дав мені хоч пів норми аби заробила хоч хліба, якої муки чи шо. Сестра не має мені чого дати їсти. То він мені пів норми наділив, то я так коло неї притулилась, в школу вже не ходила та притулилась до неї. То її гектар помагала сапати і свою пів норму робила. Її гектар, а мені пів гектара дали. То це я так малою стала ходити на буряки, а потім вже скільки ходила. Я скрізь була. І на буряках, і скрізь мене носило. Буряків давали по п’ять чи по десять гектарів, то ми їх там довбали. А зараз ось довбе в спині, то я вже не можу ходити.

А свята були тоді?

Хто? Свята? Були, а як же ж. Але всі не давали бути. Вдома не дасть бути. Празник, чи шо – йди на роботу. Шей поперевертає горшки у печі бригадір, як не прийдеш на роботу. Взяв рогачі тай все поперевертає. Їж шо хоч, тай бери йди на роботу. Таке було.

І в неділю ходили?

Ходили. На Великдень ходили, в неділю ходили. І канавки копали, все лазили. Колись таке було добре, а зараз люди яке добро, щас на роботу не ходять – сидять.

А як же ж на Великдень? Вони всі ходили на роботу?

Та трохи позбраються в хаті, сидять на перший день, шо поховаються вже. Вже він не побачить. А одна гонить на роботу. Але всі ми ходили на цю роботу.

А збиралися пісні співали?

Ну, а як же. Хоть було горе, а співати – співали. Ходили збиралися і все. А січас і добре жити і не добре, сказати на правду. Молодьожі саме горе: де візьме гроші? В мене осьо є дві внучки вони роблять. Вони роблять десь там в хазяїв. І та робить, і та. А та тоже ше десь на роботі, вона не кончила роботи своєї. Оце такі діла в мене.

А розкажіть як ховали? У Вас же ж тут є кладовище, що досі люди ходять туди.

Ее, то зараз гарно ховають.

А тоді?

А тоді викопали яму та загорнули, то так виносили закидали в кагат. В кагат повиносили, то там лежат вони. Шо там хтось щось робить? Ше був Мітя, то він трохи закомандував, то чистоту понаводили, а зараз там знову таке. Ніхто не дивиться на це кладбіще. А зараз гарно прибирають на кладбищі і скрізь роблять роботу. А тоді нема.

А там, на тому кладбищі, ваші сестри лежать?

Ну та лежать. Хіба там тільки мої? Там багато в кагатах лежать. Моїх там три. А дядько там і тітка – така рідня. А тут багато моїх схованих. То я туди йду. Я цей год не ходила і вторік не ходила, а вторік Надя дочка ходила на кладбище.

1. Місце запису: місто Умань;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Кокошко Ганна Євгеніївна, 1925 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Іванчкук Лариса;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Іванівка, Іллінецького району Вінницької області.

У вас велика сім’я була, велика родина? Скільки у вас було сестер і братів?

У мене одна сестричка була, одна єдина. То двоє дівчаток було в нас. Більш не було. 

А батьки чим ваші займались?

Хлібороби: орали, сіяли, молотили. І нас до того привчив.

А як він вас привчав? 

Та самі ж робили і нас заставляли. “Копай отам, копай, поли. Оце твоя градка, треба, шоб ти спололола” – казав. Треба ж сполоть. 

Рано прокидались на роботу?

Да, да рано. Рано, синочок, рано. З семи год пішла нянькою чужих дітей глядіти. А тоді дальше і дальше. А тоді вже робітницею заствляли робить: сіять, орать, толочить. Це все, все. Це все ваша робота, ви вчилися. А тоді, бачте, вчить – не вчилися, а всі сиділи по домах. В когось семеро дітей було і шестеро було, і всі у кучі жили, нікуди не їхали. 

А яка у вас хата була? Велика? Пам’ятаєте вашу хату? Яка вона була? Розкажіть.

Пам’ятаю. Знаю, знаю. Величенька була хата. На два відділи. Знаєте, які раньше хати були? Через сіни. Оце одна хата, тоді отут сіни отатечки, тоді друга хата. І то поміщались. Велика, перегорожена. І то там жили.

А ікони були в хаті?

Вони і січас он є. А бабуля була богомольна дуже. І мене привчила. От “Вєрую” молитву, скажіть, хто тепер її знає? Та хто її зна. “Отче наш” якось ото учат. А шоб “Вєрою”, то…

А шо це за молитва “Вєрую”? Я не знаю теж. Розкажіть, що це за молитва?

Молитва така. Розказать?  

Верую во единаго Господа Иисуса Христа, Сына Божого, Единороднаго, Иже от Отца рожденнаго, несотворенна, единосущного, Имже вся быша. Нас ради человек и нашего ради спасения сшедшаго с небес и воплотившагося от Духа Свята и Марии Девы. Распятаго при Понтийстем Пилате, и страдавшиго. И воскресшаго в третий день по Писанием. И возшедшаго на небеса, и седяща одесную Отца. И паки грядущаго со славою він каже: “Судіть живих и мертвих” Егоже Царствию не будет конца. И в Духа Святаго, Господа животворящаго, Иже со Отцем и Сыном спокланяема и сславима, глаголавшего пророки. Во едину Святую, Соборную и Апостольскую Церковь. Исповедую едино крещение во оставление грехов. Чаю воскресения мертвых, и жизни будущаго века во вік віков. Аминь.

Оце така молитва. Я ж ходила в школу. До нас батюшка приїжав два рази на тиждень. Уроки нам задавав і ми вчили. В нас була священна історія. І ми вчили ту священну історію. 

А колгосп у вас був у селі?

Колгосп? Аякже.

А як з’явився цей колгосп, пам’ятаєте? Коли це було?

Зветься як?

Ні. Коли він до вас прийшов? Раніше колгоспів не було.

Організували ж самі. Позбирали в людей. Колись в людей і коні були, і воли, і плуги, і сівалки. Все в людей було. А потом позабирали все у гурт.

А хто забрав?

Комсомольці. 

І до вас приходили?

Приходили. В мене багато нічого було брать. Одна конячка поганенька. 

І шо з конячкою було? 

І конячку взяли, бо треба ж.

Забрали конячку теж?

Забрали конячку. І сама йди работай. Ми ж ото організовували колгоспи і робили, і харашо було вже. Сперва погано було, канєшно, злидні були. А потом вже стали багатші. Як год, то купимо вже шось новеньке або сіянку, або комбайн, шоб нам легше було. Бо ми ж косарками тими косили. Або дядьки косами косили, а ми гребли та в’язали, а потом вже розбагатіли – комбайн купили собі. Вже нам легше було.

А Ви голод пам’ятаєте хоч трохи? Голодовку? Пам’ятаєте?

Ой…плаче.

Як це було? Коли це було?

Я з сльозами не розкажу. В 33-му. Я ще заміж не виходила, а бачу в мене живе мама, бабушка і сестричка, а бачу, шо біда буде. Вдома картошечка отакусінька і та кінчається, нема нічого. Було в мене трошки табаку. Табак натовкла, торбу нарихтувала і на Донбас. Одна однісінька в Краматоровку. Приїду, стану на прохідній біля заводу, там завод. Попродаю. І паючки давали за стакан табаку. То рублик. Ну вопшем разне купували. Попродаю, наберу харчів: хліба, крупів. Привезу їм – вони їдять. А я на Красноград. Там уже купую табак і опять на Донбас. І так вижила я. А людей… Боже, боже. Не Дай бог. Ходять ото і простягають руку – дай хоть отако хліба.

Ну мені мабуть Господь дав, шоб я сама прожила і з’їла ту крихту.  На тобі крихотку і мені крихотку. А потом бачу, що вже колгосп організовується все дужче і дужче, тоді бросила вже те. Прийшла в колгосп робить. То вже пайки давали. Потом буряки полоть, а нікому ж. Так прислали з Харкова дівчат багато. Їх розіслали по квартірам. Я  одна зісталася, то зразу мені троє дівчат в квартиру. О, тоді я вже пішла звідти. Дівчата пайки получають, з Харкова, і вже мене годують.

Ну слава Богу. А як вам вдалося вижити? 

Отож, мій синочок дорогенький, так і вижили. Я голоду не знала. Їздила ж.

А сестра і мама вижили?

Мама пішла на базар, схотілось їй купить макухи. Так вона купила, а вона потравлена. Вона отравилась. А сестричка пішла до тьоті, в тьоті було три парубки вже здорових. І пішли десь. Коні пропали, виздихали. А вони пішли набрали м’яса та нажарили, та понаїдались. Та й сестричка і вони, п’ять душ було дітей, і дід і баба. І всі так… 

Померли? 

Померли всі.

А де ховали людей коли вони помирали? 

На кладбищі. Яму викопають і туди їх всіх кидали.

Хто цей голод наробив, як ви думаєте? Хто цей голод зробив? 

Такі ці люди, спеціалісти найшлися. Я тіки думаю, не знаю, хто як, а я тіки думаю, шо ото раньше розкуркулювали людей. Ти помниш? Як чуть людиночка жила, коні там – то значить він куркуль. А він, шо день і ніч робив, то то не щитається, то він куркуль. Отбирають те все, а його забирають і везуть то на Каламу, то на Дальний Восток. Скрізь забирають і відправляють, а те все забирають. А тоді воно стало трошки легше. Вони ж не дурні були ті хлопці і вони тоді отомщали. Я думаю, я не знаю. 

Так, а хто цей голод наробив? Хто його зробив? Як Ви думаєте? 

Ну, тоже якісь люди ненависні, я так думаю. Так не було нічого і зразу після голоду Малінков став, кажеться, іти. І зразу такі буханки стали, і зразу все стало. Воно ж було десь, було десь. А нам не було того. В нас голод. Нам нічого не було. Ні крупів, ні макарончиків ніяких. Ну нічого не було. А тіки той став і зразу все появилось. Но він чогось не довго був.

А Ви пам’ятаєте, у вас про Сталіна щось казали? Сталін знаєте хто це такий? 

Да. Чого ж я не знаю Сталіна, чого ж я не знаю? Знаю. 

Портрети Сталіна не були в хаті? 

Були. Но не знаю, вже десь подівались.

А який портрет був не пам’ятаєте? 

Не знаю. Ну карточки такі. Портрети були. І в мене був Ленін у кружку такий красівий-красівий. Но пройшло ж те время. Та викинуть, та викинуть тай пропали. А як я берегла. І Сталіна берегла. А молоді ж кажуть: ”Це все вони понаробляли. І Ленін багато людей порозстріляв”. В книжках начали читать, вичитувать, що Ленін тоже вредітіль. А наче, як він за людьми безпокоївся, як він хотів шоб людям харашо жить було. А то кажуть, Ленін ходив в туфлях, в ботінках, а Стаін ходив в чоботях. Так Ленін обминав грязюку, а Сталін йшов прямо, не обминав грязюки. Душив людей. А своїм отим чорним давав жизнь, а нашим? Співали: “Спасіба Сталіну грузіну, шо обув нас в резіну, ато босі ходили”. Усьо пережила, всьо. Харошого нічого за 100 год не бачила.

Як це нічого? 

Та не було харошого. Шоб помню шось хароше…

За 100 років нічого харошого не було?

Не було. 

Та ну, я не вірю. Як це? А чоловік? Заміж коли вийшли? В якому році? 

Заміж? Трошки пожив, трошки…

Коли це було? В якому році у вас свадьба була? 

Ой, яке там свадьба, то голод ходив у 35 му. 

Ну як це? В 35-му? Як це весілля було? Як гості прийшли? Пам’ятаєте? 

Я сама ж жила, я тобі кажу, шо сама осталась. А він тоже парень ходив цей жеж, після голоду, знаєте які люди були? Не дай бог, не дай бог. Отак зійшлися. Він мені помагав, казав: “Давай будем жить удвох?”. І так і жили от. Які там свадьби, любий мій синочок, дорогенький? 

А в церкву не ходили? 

Ні, бо ж церкву закрили. Церкви тоді ж не було, бога ж тоді не було. Оце в мене стали онучатка, що вже ходили в школу. Я ж їх вчу, вчу, шоб Господа приймали. Вони приходять зі школи і кажуть: “Бабушка, казали вчителі, що бога немає, шоб ми вас не слухали. Бога нема, а ви нас богом, богом учите”. А тепер докажи їм, шо бог є. Коли вчителі казали, шо бога нема, а ви з богом. А тепер кинулися до бога. А бог так розгнівався на нас, шо він вже не хоче з нами й жить. А ви живіть і з дияволом. І так вже ж одне на одного як собаки гризуться.

Може голод статися знову чи ні?

Та ні. Ні, ні. Не допустять уже. Ви вже тепер не допустите, будете старатись, шоб голоду не було.

Воно трошки, може і от бога вже така пшениця, вже косить нада. Як налетіли відкілясь жуки, отакі завбільшки. Ну вони закрили землю і все, і як на ту пшеницю сядуть. Як то кажуть жуки вибирають хліб. А ми шо ж то робили? Вірьовки, знаєте вірьовки? 

Знаю.

Одна в тім краї, одна в тім. І ото беремо, і йдемо по тій пшениці. Так тягнемо, а вони ж тікають. Та перелетять з того місця на друге місце. А потім ше кудись перелетять і так багато хліба унічтожили жуки у нас, а може й де був хліб. А потом не врожай годів два був. Прям отаке поросте і позасихає. Було і таке. А хлєб усьоровно десь вродив. У нас не вродив, то десь вродив. Вже ви тепер, я ж кажу, не допустите шоб голод був. У нас не вроде, то в Германії вроде, в Геранії не вроде, то ше десь вроде. Ви ж достанете. А ми ж нікуди не доставали. Ну то як в нас не вродив, то всьо. Но все равно хліб був. Я ж кажу як Малінков став, то зразу і буханки, і крупа, і всьо. Воно ж десь лежало. Люди мерли, а воно десь лежало, а вони не давали їм. 

Ви своїм онукам розповідали про голод? 

Аякжеж. Каже невістка: “Чо Ви так над тим хлібом труситесь”. А я ж кажу, шоб хліб не розкидали, кусочки підбирали. Кажу їй, тож ти не знає шо таке голод, а я трушусь за тою крихоткою, бо який же він дорогий цей хліб. Який він дорогий, як же його трудно переробити. Як же без нього прожить сильно не можна. Нада учитувати кожну крихотку. “Чо ви так над тим хлібом труситесь?” Докажи їй. От таке було. 

1. Місце запису: місто Житомир;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Охримчук Віра Кирилівна, 1912 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Варвара Копуль;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Дехтярка Попільнянського району Житомирської області.

Скільки Вам було років, що Ви себе пам’ятаєте?

З дєтства. З самого дєтства памʼятаю себе, яка я була. Я год калікою лежала, одинадцять год мені було, а встала я у дванадцять. Ну, носилися, як з лялькою. Татарка мене вилічила. Сказала, що я за шість неділь устану, і я точно за шість неділь устала.

А що з Вами було таке?

А хто його знає? Возили батьки, вже не бачили, по докторах, по всьому цьому…по тіх бабах, і нічого не давало. А потом сусід материн, моєї матері, що вона вже так була, так побачив батька, так каже: “Ти знаєш, що я чув? Що татарка вилічує, хоть яких”. Ну, то батько прийшли до матері, кажуть. А мати, знаєте, як мати ухватилася вже за це: “Ох, Кирило, поїдьмо! Може, їй краже поможе”. А до схода сонця треба, значить, заїхать у Житомир. Я й зараз знаю: пʼятдесят другий номер на Хлєбній вулиці.

А Ви в цьому селі жили?

В цьому.

А красиве село було?

Ні, маленьке було тоді, було село. Ми жили не тут, а трошки дальше жили.

А родина велика була?

Ну, в батька таки брат був єдин, а в матері було три брати й три сестри. От, це таке було.

А сестри, брати у Вас були?

Брати, у мене було пʼять братов. Два на войні убито. А єден вмер, ну, болєзнь ходила, як то воно…забула вже. Дяхтярит. Не довезли навіть до Житомира його.

А хазяйство велике було у Вас?

Хазяйство було пара коней, три корові, три назимки, шестеро свиней – це таке, знаєте, хазяйство. Було, шо робить батькам і дідам з бабою. І баба й дід були при нас. Велика у нас семʼя була: девʼять душ.

І куди воно поділось?

Повмʼєрали.

Хазяйство куди поділось?

Хазяйство… Ну, тоді трактори… продавали. А потом, як колгосп, то вже у колгосп пошло. Коні пошли в колгосп і корови, і все.

Батько сам віддав чи не хотів?

Ні, батько по волі здав. То хто по волі здав, то йому було лучше, а тим було хуже, шо тут казать. Але вже я була замужем, як колгосп був. Прийшов мій хазяїн та каже: “Я – у колгосп”, а я кажу: “Та шо ж усі люди пошли!”. Ну я вже йому нічого не сказала. Зубів нема, та слина летить.

А чоловік Ваш теж у колгосп входив?

Да. Бувши у стельмашні бригадіром. То йому дали за те год тюрми.

За що?

Ну за то, шо він не виповняв, а шо ж він їм зробить, тим голодним людям.

То він жалів?

Ну а він жалів. Не загадував же їм важко робить, що могли, те робили.

Вони голодні були робітники?

І брігадір голодарь. Він же по собі чуствовал, як це воно добре.

То він такий жалісний був, чоловік Ваш?

Так.

А скільки людей у бригаді в нього було?

Шестеро. Шість душ. Шість мужчин.

В тридцять другому вже замужем були й дитина вже була?

Я йшла в тридцять першому. Одинадцятого мая я вже вінчалась. А дитина вже в тридцять другому вродилась у мене.

Якраз голод?

І якраз голод. І воно бідненьке тако лазило, вже збирало, шо бачило. А я не могла видержать. Да вже, шо бач на цьому дитині…, а він каже: “І дитя умре,… ти умреш”. Кажу: “Нехай я умру, аби дитя було”. “А ти, – кажу, – який був би?”. “І я так само”, – каже. Шо ж ви зробите? Це времʼя все було, це времʼя було таке. Богом воно послано й все. А те, шо потом у тридцять сьомому вже його отдала, вона чужа була, голова колгоспу була. Да кажу, потому, як їх оправдали були ж. Як уже їх не було, це їх оправдали. Він там був в Комсомольску на Амурі бригадіром. У нас строїли Комсомолець цей. А мені прийшло 80 рублів – грошей і 80 кіло пшениці. То вона каже: “Бач, я тобі помогла”, а я кажу: “Дякувать вам, помогли. На всю жизнь, – кажу, – чоловіка забрали”. А я кажу: “Хвілька, шо ти ше знаєш? Ти ше дитя”. А я кажу, до їх нічого не маю, потому шо це времʼя було. Якби не було такого времʼя, то воно цього не було б. А це послане времʼя.

І що, ніхто не винен у цьому?

Може, винен, то де цого шукать цього винного?

Це ж хтось спеціально зробив тей голод?

Канєшно, а шо ж ви думаєте? Вибрать, допустім, уцім, оце я даю вам пример. Я сховала квасольки. Десь оставила там, в печі за щоку. А вони прийшли й цю квасольку забрали. І там сімʼя. Ну от нашо їм пряжа була?! Це ж таке, уже зовсім вже воно до їх не належить. І це всьо під мітлу. Забєрали. І самі померли, і людей погубили. Вони самі з голоду, канєшно, не померли, а вже так смерть прийшла. А ці бідні люди… Осьо йде, дай йому їсти, він буде жить. Він упав і нема його.

Як я сусіда. Ішов по стежці, так до лугу це, ми кажем, луг. Упав і неживий. Його несуть за руку й за ногу. Ну то возьміть, як людину, так чи нє! Нє. А я це все бачу і чуть вже й сама там мне зомліла й довго йшла в хату та як смерть. А чоловік мій та не знає, шо це таке зробилося, каже: “Чого це ти така?!”. А я кажу: “Що б ти бачив, то й ти таким би був. Ти зара мене не питай, я одійду, то я й розкажу”. Я трохи одійшла, та кажу: “Андрія несли, як соба…Як ніщо непотрібне та й кинули”, – кажу. І мати бідненька стоїть: “Боже! Нема ніякого ні жалю, нічого. Помру, завтра умру”. Але мати вижила, а його закопали. Горенько мені, да і все.

У Троковича, шо це ви думаєте? Це мертва мати, а воно підлізло, да цицьку ссе. У мертвої матері. Дитина. То вона зараз живе бідненька й каже: “Я не можу. Я як вздумаю, то це все…То я кажу, мені шось робиться”. А батько каже: “Шо це ти?”, – до неї вже, – “Нашо це ти таке?”. А вона каже: “Хай хоч дитя голодне з мертвої поссе. Це шоб не вмерло”. Оце дитя й вижило.А вона все це бідненька вспоминає все времʼя.

Хто його зробив? Їжов із Сталіном зробили голод і все. Цей тому подчинявся, цей – тому… А потом уже невинного шукали. Тіко шо його вони не найшли, цю винного.

Чи можна було щось зробити?

Хто його знає? Мого чоловіка брат тоже з голоду вмер. А тоді в районі сидів у тюрмі. Та каже… А я вже, знаєте, приготовилась уже шо-небудь, картопельки да дерунив цих натерла, да вже пойду до його в тюрму, понесу. А він прийшов це, і я йому насипала їсти й все, а він каже, з того всього та каже: “Не йди до його”. А я кажу: “Да як не йди?”. “Ну не йди, вже йому всьо ровно в тюрмі, а спасаймося сами. Сами”. Я йому нічого не сказала, нагодувала його. Він пошов. Я собі сиджу да й думаю: “От, що б це мій чоловік прийшов, а я і не пошла вже, да вдома його їв”. Так воно і було. Він приходить уночі, а я кажу: “Та чого це й ти вночі?”, а він каже…А мої батьки жили на хуторі, считалось. А я кажу: “Чого це ти так нерано?”. А він каже: “Я зайшов до батьків”. “То ти, – кажу, – їсти хочеш”. “Ні, вони мене як-небудь тоже…”. Ну шо це, як і в їх нема нічого. Але шось уже дали, да поїв. То я кажу: “Це я ж осьо тобі приготовила”. “Ні, то я зара не буду, бо, – каже, – шо умру, як наїмсь багато”. Бо це ж таке бувало. Дід мий, не мий вже, це моєї баби-повитухи. Вона й він дождалися хліба, да понаїдалися, обоє померли. То він каже: “То буде це, как діду з бабою”.

Ну все це…Шо є, шо згадать…

А осьо сусідка, вона єсть. Вона-то 23-го, але тоже помніть цей голод у крепочку. І холод, і голод. Та каже: “Мати насушила соломи на пічі зверху, да наклала в хаті огнище, шоб нагріться”. Чули? Шоб нагріться. А я кажу: “А якби вона хату запалила?”. Каже, вони хіба думали… “Да діти зласьте та грійтесь”. У хаті. Таке було життя. Ну, це все Богом послано, я вам кажу, це наказаньє було.

А за що?

Бог його знає, за шо. За шо нас наказує. Може, наші батьки заробили. Може, ми. Може, діди. А тре його отбувать.

А тоді Ви що думали про це?

Наїстися думали. Ну з моєї родні ніхто з голоду не вмер. А з чоловікової, то пʼятеро дітей умерло. Було в його.То четверо вмерло й один остався. І він умер, а вона осталась. А, такі були хати, шо повимірали, шо хати голи пооставались.

А що з тими хатами зробили?

Нічого. Колгосп потом забрали да порозкидали, да й і все. Як вона мені не треба, як в мене своя є. А як уже геть не осталось нікого, то нашо вона кому.То її забрали, розкидали та спалили на дрова.

А корова у Вас була?

Корови не було, потом вже й не було корови. Корова здохла. Ну шо якась була би десь. Але у батьків була корівка, то вони вже мені носили молочко. То й дитя це спаслось.

То корова Вас спасла?

Корова. В кого була корова, то тії люди повиживали. А ти, котори не було нічого, то всі пошли. Я ж кажу, багато таких було, шо нічого не було, а поддержки не було і всьо. Не може буть. Голодна.

А Ви ще й на роботу ходили?

Ну яка, Господи, яка вже… В 33-му була дуже велика морч. Дощі ходили. То це пашню цю пойдемо та перевернем, шоб уже висохла та вʼязать неї. То ми пока вернемось, він уже намочив. Намочив та отака посіва поросла. А шо ж уже? Як ви її змолотите? Куди, шо? І через це й уже й голод сильненько зробивсь великий. Може, вже воно у 33-му не було б такого, якби вона не це… Ох… Згадать, є шо.

А вже ось у войну тоже… У войну уже в мене хлопець, цей син, уродився. З 38-ого року, а дівчина з 32-ого. А він уже послє. То я його посаджу на припеку й вмотаю, бо в хаті вода замерзла й все. Шоб огріть се дитя. Вона вже більшенька, то вона вже знає це, вже вдягнеться та взується. А він маленький, то шо… То він каже: “Я знаю, мамо. Знаю, як Ви мене садовили да грили”.

А що страшніше: голод чи війна була?

Голод. Война це я так кажу. Ну, брати в мене на войні два вбито і два вмерло. А єдин ше є в мене брат. 19-ого году у Києві. Ше й жінка є і син у його є і дочка. То це йому операцію робили, то дзвонила онука, то каже: “Згадав, шо ж у мене сестра ж є, – каже, – у Житомирі, в Некрашах. То як я очуняюся, я до неї поїду”. Кажу: “Горенько мені”.

Так що Ви хотіли сказати? Що страшніше: голод чи війна?

Война я вам скажу так: уже ішов чи там я, ну упало й все, убило. А це їсти хоче і нема чого. І смерть таки проситься, а її нема. Вона-то прийде голодна. Але пока…

Багато Ви смертей бачили?

Смертей? Я їх і за войну бачила.Потому шо тут хронт проходив і лежали, як дрова, люди. Ці мужчини. То потом забєрали їх і хронили вже, як треба.

А в голод де хоронили?

Ну вони-то на могилки їх возили. Але…Як хоронили: викопають да кинуть, да й земльою закидали да й все.

А хто возив?

Люди.

Самі своїх?

Свої. Один дядько, то своїх дітей пʼятеро виносив на плечах, пока він був дугший. Він-то не вмер з голоду. Він якось там вижив. Да вже потом згадував. Господи! Й вона плакали вже… Де йшли, то й плакали за цими дітьми. Ми ж тоже думали, шо ми помремо, а ми ж вижили. Значить, крепше був організм, а діти єсть діти.

А в церкву ходили?

Я ходила в яку церкву? Вона була вже закрита у 40….36-му мабудь.Я ж пока по войну. А вже цей, шо німець открив. Ну нашу церкву не розгромили. Так, як була, так как вона і була.

А просили Бога, щоб він той голод прекратив?

Ну а як же!

А які молитви?

Ну молитви, які хто знає, такі молиться. Які батьки научили.

А Ви яку знаєте?

Я знаю і “Вєрую”, і першу – це “Отче наш”. Самим “Господі, помілуй”. “Отче наш”, і “Вєрую”. “Помілуй мя, Боже” я знаю.

Які свята були?

Ну, памʼятать памʼятали, а чи їх мали ми отмічать? Я ж кажу.

Пасху носили?

Яку паску? Хлібця купила бухинчик. Вже там якось. Купила я його в чистий четвер, а Пасха ж неділя топіра. А діти. То я їм по кусочку вризала цього хліба. Це кажу: “Діточки, вже понесем посівати”. І три яєчки було. По яєчку. Оце таке.

Це в якому році?

В 33-му.

А що за діти? У Вас же одненьке було.

А, ну, і в 47-му таке було. В 47-му.

А в 33-му нічого ж не було.

А в 33-му нічого. А вже знаєте, вже всьо…Памʼять трохи вишибається. Благо, дав Бог уже й так. Я й батюшці казала, ісповєдувалась в мене приходив. Я кажу: “Батюшка, я нічого не прошу, я тіке прошу… Дякую Йому, шо він памʼять од мене ше не забрав”. Моя дочка бідненька…Вишибла геть памʼять, шо вона – моє дитя. І десять год…Пʼять год страдала вже дуже, лежача. А так-то одинадцять і дванадцять і померла бідненька. Щодень плачу.

Скажіть, а зараз цей голод може повторитись такий?

А я знаю. Які люди, як люди повезуть його. Це страшний. Голод – дуже страх великий. Страх великий. І кажу, шоб Бог дав, його ви не бачили і не чули, і не вспоминали. Бо це голод. Це страшнішої нема нічого од голоду.

А скажіть, що б Ви онукам сказали? Як жити треба?

Бога уважать, я кажу. Діти, уважайте Бога. Кажу я. Бо друге…Це, як розказують, то друге ж думає шо це: “О, це були такі люди! Ми б цього не зробили б”. Це є й на ту пору… і люди не такі, як треба робляться. А залякані були тюрмою да всім. Та й от так от все. Ви сильно, люди, залякані. Боялись словечка сказать.

А не можна було нічого зробить проти влади?

Нічого. Власть була дуже цупка. Нічого не зробили. Зара б поубивали б їх. А тоді ніхто нічого. Все везли на собі.

А хто до влади приходив, які люди?

Були шо і наши. Але приїжджали якісь…приходили. Ото Голова сільсовєта був чужий, присланий чи сам прийшов, Бог його… І Голова колгоспу. А там уже…і наши були.

Бідні чи багаті, хто до влади йшов?

Хто його там знає, як він чужий цей.

А чужих не можна було якось, там рушницю взяти?

Хто ту рушницю міг узять? Це могли тіки уничтожить, а власті ніхто не міг провадить. Власть була крепка, сильна.

А це таке тільки на Україні було чи, може, ще десь?

Хто його…За десь я не знаю. Ну, всюди, будем казать, до Западної. То там ше хуже було. Там же й людей поуничтожували.

А за що ж так українців?

Хто його знає? Це вже то не нашого ума дєло. Не такого, як я чи там… Хто його знає… Хто його зробив весь, той…

1. Місце запису: село Олександрівка Олександрівського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Королева Тетяна Василівна, 14 серпня 1922 р.н., народилася в селі Покровка Компаніївському районі Кіровоградської облісті;
5. Розшифровка аудіозапису: Халімон Богдана

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Покровка Компаніївському районі Кіровоградської облісті.

Родилася я 14 серпня двадцять року у селі Покровка, тут чотири кілометри чи п’ять, Господі. Батько мій, Корольов Василь Кирилович женився на мої матері. Мати моя осьо із Гаївки, Марія Іванівна Салієнко, Було, вообщєм як на період мого народження, було зо мною троє дітей. Ну старші двоє і батько померли з тіфу. Двадцять перший, чи голодовка, чи тіф тоді шось таке було.Ну тоді каже як голодовка, то обидячно якась болячка чіпаляється. І то я в двадцять другому році я родилася, то вже ні батька не було, ні моїх браті…брата і сестричи не було. І померла тьотка Маша, батькова сестра, і дядько Терентій, і остався тоже оцей дядько Терентій – оце рідний брат, нє, тьотка Машка була рідна сестра мого  батька. І це значить померла та сім’я і ця. Батькі мої тоді беруть, остався самий менший син Юхим, ну він спасся тим, шо по всьому сили, силі яічки курячі…То за його гнізда всі були , де який сарайчик він ото шкоднічяв, корочє говоря, вижив. Ну, а я була грудна тоже вижила і мати як грудна, шото чи то по керові не підійшли, не можу я сказать, ну вообщем вижили. Кум, це ж відчимів, був секретарем у сільраді, каже батьку: «Утікай звідсіля, бо тебе обкумкають». Будуть куркулить. Батько приїхав сюди до родичів, та це осюди переїхали. Цей чолові продавав хату. Та тут купили за корову та ще не знаю за шо, а там покинув усе.

Що значить покинув, віддав комусь чи…?Куди ця земля поділась?

Нічого нікому не продав ні землю, ні хату, ні там і жатка була і борон, ну вообжєм він під кулачка підходив. Ну як робив, той мав. А хто ледачий, то той так і мав.

А наймали людей? Чи тільки своїми силами?

Ні, це тіки самі і ще племяниця, ну племяниця була то гляділа, це із Черкас звідтіля, Гаша. То вона гляділа нас усіх дітей, а батько й мати ото товклися, працювали на тому, на землі. Нікого не наймали.

Куркуль що це таке по-вашомку?

Куркуль – ну це зажиточний чоловік. Не багач, ну зажиточний. Усе мав, мав пару коней, мав корови, мав землю, доход мав. Ну як батько був, він ше на станції заоробляв, як зерно возив. Зажиточний чоловік оце тож тоді й куркулили, прямо грабили, а не куркулили.

А як по-вашому це добре що робили, правильно робили, що розкуркулили?

Та яке там правильно. Вообщем, робочих людей зничтожили, а ті шо ледачі осталися тоді ото загнали їх у колгосп, а тоді хто робе, не даром же казали: «Один робе, сто лежить, у колгоспі добре жить» О так було. Зігнали. А тоді начали то сюди, то туди. Та вообщєм, не дуже правильно.

Що в колгоспі працювали тільки ледачі, а…

Та ті ж, котрі робочі хто на Донбас, хто куди, рвали когті казали, хто куди. О так. Ну воно осталися такі й середнічки, ну а тоді вже як тридцять третьому уже трошки, знаєте, ото люди, як то кажуть, охволосталися. Кажуть по-нашому, ну привикли, утяглися у це ярмо. Ну вже ж присилали трошки розумніших. Як одного прислали сіять, а забулися барки. Ви знаєте, шо таке за барки? Якшо не знаєте я вам скажу, це коло коняки ото таке цій то штельвага на возі надівається отако як на те, а тутечки таке штельваги, то штельваги робляться два барки, надіваються тоже, а тоді шлейками і посторонками надівають на хибарки, і коні тягнуть. Оце таке. Ну і значить поїхали сіять, а люди: «Ой, а ми ж забулися барки». Ну це до уже не до підводи, а до реманенту, до сівалки чи до борони. А той: «Сійте ячмінь, а барки завтра будете». Отакий був грамотний. Людина не це, не компетентна у сільському господарстві десь, може, хтозна де воно. Ну і тоді таке. А тоді потрошки звикли, в тридцять третьому тут настоящий погром був. То ді ж там приїжджали якісь, я б сказала, як вона називалася у комсомольські бригади. І наші тут були. Там був Ваня Баркарій і Тарабака Микита, і Оксана Дігтяренко. Це ж вродіж як актівісти вони. То оце так заїхали то брали все шо бачили, все шо бачили, вичищали, шо люди оставалися без нічого. У нас трошки був цей вітчим цей трошки грамотніший чи рукомнічий чи просто за свої шкуру боявся і за дітей. То була це ж, була корова і там теля, то він те теля заріза чи уже теличка була. Та аж у березі, там у нас тут проходила гребля через те, ну панська гребля. Тут був колись ставок. Ну і він в тій, в тій греблі, ну а вона вже порвана, відівала і в тому ва.., під тім валом  викопав яму та в желізні бочки тато зерно заховав, зерно і м’ясо те заховав то трошки, і то хлопці були пухлі. Я вдома була, то я вже в школу ходила, а хлопці ще не ходили в школу, це брати.

А коли ви в школу пішли?

А?

В якому ви році в школу пішли? В школу коли ви пішли? В перший клас?

А в школу…ой дивись ти…десь як я скажу мені, ну двадцять другий десь, мабуть, у тридцятому. Отаке.

І що це була за школа, хто був учителем, ви пам’ятаєте?

А школа була в нас, ой була тутечки тепер Волчков, хатка була школа. Тут нормальної школи не було, обикновенна селянська хата і така ото була школа. Ну вчителька була, я б вам сказала якась звірюга. Била лінійкою як ти тільки ти хочеш, отаке. А шо вона за вчителька була не знаю, а потім построїли школу оце сссело, сходкою без государства, без нічого, зійшлися і построїли оту школу. То нам прислали директора Бравермар Аркадій Маркович, єврей, ну нормальний був мужик, чоловік. Школу поставив і вчителі були оте той, мєжду ними були, тоже шось не знаю чого. Був ще учитель Виховський і в його була жінка Броніслава Антоновна, то він якось не знаю чого, то він багато молодший за нею був, ну чого-то він астався, а її забрали в тридцять сьомому, за якусь… Ой самий улюблений географія була.

Так, так

Географія.

А чому?

Ну так просто, подивитися на світ по карті там, де яке народи живуть, де там, де шо, оце таке.

А хто приходив оце забирать, обшуковувать? Ви пам’ятаєте цих людей? Як вони виглядали? Це ваші були місцеві?

Наші були канєшно, місцеві. Ну наприклад, цього ж я не знаю, Ваня Баркар, його мати Марфа Баркар., вони вже, я не знаю чи Ваня живий, а Марфи вже немає, Оксана Дігтяреншого, вона Тарабаха, це ото-то-то-то. Так ця Оксана як куркулили Сіренка в Різанові, а тоді ж воно це воно чи льодук, чи не знаю шо, так вони його в опо…в ополонці купали. А Альошки, Альошка це Долинка, це його батько Дмитро, та по йому каталася Оксана, сідала на плечі й везе, поганяла. Оце ж наші люди були. А це ж таке, шо каже у роді із бідних, а воно ж то ж багате, ну, може, вона в нього й служила, а тоді мстила – каталась по йому.

І оце уця активістка, це та, да?

Оце ж утакуво?

А ще якісь отакі, пригадуєте ще як знущались?

А шо таке, а скільки померло. То я скажу осьосьо померли, підождіть осьо: Ваня Тарапаших, Гана Тарапачиха та ше Тешева Гана з хлопцем померла і ще…оце вже діти. Ну Льоні Олійника отам в мене він на фотографії, це ми кончали тут сьомий клас у тому…чи п’ятий клас…та фотографія є. Так батьки обоє померли, осталися діти сироти, ну у колгоспі вони якось уже вижили.

Ну це вони вилізали навіть на плечі і каталися, і шо ніхто проти цього не зап…

Нікуди ж ні в міліцію, ні заяви ж нічого ж, бо ше приб’ють прийдуть. А тоді як забирали у нас ось, наприклад, це все викатали, забрали і батька й матір посадили там чи сільрада в якісь хаті. Осталися ми самі діти в хаті, то вже тоді ані забора геть ніде нічого, все вибели, вже тоді провіряли без батька. Де тільки їх не було де хотіли, шо хотіли той розрухтали, отако.

Ну це свої із села, не з района, не звідти?

Ні-ні-ні, оце свої, це вже свої ті. Та бригада пройшла прочистила, а ці вже пізніше і ще провіряли, дали їм завдання, і ще провіряли, і ще гломилися над людьми над своїми. Це свої.

Ну от вони забирали і одяг, да? І куди вони його? Собі брали чи кому? Чи де воно дівалося?

Я б вам сказала, де вони вже тоді його дівали ті, шо перші, то десь возили. А ці де дівали, може, й собі забирали, откудаво я знаю, я ж скільки я там було мені.

Ну а після того, ви вже вже в тридцяті роки були більшою під кінець, вони ж жили, вони ж залишились ці активісти в селі? От як ви до них ставилися?

Наприклад, наприклад, Іван Баркар ше робив бугалтером у колгоспі у другій пятирічкє, а потім і тут у 14-річчя Жовтня, а тоді вже й Котовського, ше й бугалтером робив. Баба Марфа то та вмерла. Оксана Дігтяренчіха вийшла за того Микиту, шо вона з ним те їздила по тому. А померла хто де, як наприклад, мій дядько цілу зиму лежав, бо не було кому яму викопать, а цілу зиму лежав у сараї в труні, чи в труні, чи в зерні.

Не боялися тоді?

Ну це ж воно аж на тім краю, а хтозна як воно, а куди вже бояться як воно, хуже ж смерті не буде. Люди вже ж це, жінка і діти, оце таке.

А вам не казали шоби з двору не йти, бо можуть вас десь піймать.

Нє,нє, нащьот цього. Батько та й мати то приказували, а так більш ніхто до нас не касався, вони з батьками діло мали, а ми ж діти. Мені було там десять-одинадцять років, Вані було дев’ять, Хведі було сім, а Колі було п’ять, шо ж вони могли з нами робить. Ну то сказали закривайтеся і закривайтеся та таке.

А ходили просили їсти з інших сіл там з інших звідки, чужі приходили просити їсти?

Де ж було просить, наприклад, було, тільки не просили, а не знаю як воно вийшло, Зажамти хлопець увійшов у село там на тій стороні, там Бедниченко Яшка жив. У нього було двоє калік хлопців, шось на ноги були. І той хлопець зайшов шось там забрав, а той чи на роботі був той Яшка, чи де він там, так він догнав його у лісосмузі тіж харчі забрав, а дитину вбив. О це ж так просить. Дитину то вбив а за мсти. Ну, а це вже ж люди вже там сказали та сусіди, та й пішло воно. Ну я не знаю, чи він сидів, чи не сидів, я б сказала, а, може, ні він, мабуть, тоді наче виїхав у город, утік, шоб його за мсти не вбили.

А були…

Не було таких бригад і не було кому їх, і не було кому, хто мог остався, ну то таке. Як би були бригади, то мій дядько не лежав би в сараї, як би були бригади. Не було з кого бригади робить, самі такі доходяги були, як і він, отаке-то. А тоді ж вже весною одтала земля, та сімйою вже тоді діти та-та може ше які сусіди, бо я… я ж там і на похороні не була, ну яка ж як дівчеча, може мати була і батько десь не скажу, я зза це я не помню.

А ви не пам’ятаєте жодного похорону, ну от саме похорону, шоб якийсь обряд був, дотримувавсь?

Ні, я ж тоді не ходила ні по похоронах, я цього не пам’ятаю.

Шо вам більше всього запам’яталось? Шо врізалось? Шо ви ніколи не забудете?

А більше. більше всього, які та були похорони. Це тепер люди собираються хтозна як, а тоді так оце: прийшли свої родичі, взяли як шо є на яку підводу, положили, одвезли, вкинули. Ніяких ні поминів, нічого, бо хто ж буде цей похорон той вести, ніяких про…ніхто покойників і не провожав, оце так. Бо якби провожали, то може б і я побігла на похорон, так же ж? А так же ж ні.

Шо вам запам’яталось найбільше в Голод 1932 – 1933, шось єсть таке, шо вам скажи: «Тридцять третій рік», і вам зразу згадується?

Зразу те, шо я голодна. Голод, те, шо нема шо їсти, а тоді знаєте як і не спиться й не лежиться, хіба тоді заснеш як голодний. Та й шукаєш десь якусь травинку, де якесь той та було всього їли. То шо тут течія була проходила, та ше були такі буб казали, бубері, та шо підеш там шось буберя того вловиш, якшо вловиш. А той й хаврахи їли, батько ставив клєткі на степу не клєтки, пастки на ховрашків тоже.

Ну от шо від голоду ви не могли заснуть?

А ви думаєте заснеш як голодний, не заснеш, не заснеш. А тоді і ще уроки, хіба ви будете вчить уроки, то як голова обертом іде, за соління я тоді ходила, бо ти ж не вивчив, голодний. Ото таке.

А в школу ви тоді ходили в тридцять третьому?

Ходили, ходили, ходили поки ходилося. Я не знаю як воно це тоді ж, тоді одна вчителька була. А чого вона одна? Чи може наш клас був, і було, мабуть, чоловік, ну вообщєм отако, як оце усьо моя оця хата. Та розгородили, там парт стояло, то, мабуть, чоловік двадцять або й більше вчилося. А шо ж нас, а шо нас то вчилося чоловік десяток. То поїхали, то померли.

Ну все це було дуже страшно, це зрозуміло…

Знаєте як у голодовку то не до сміху було. Це вже ми сміялися трошки як уже обжилися, вже колгоспи після війни востановилися, дуже було трошки луччє. Хоч і дісципліна була ну до Брєжнєва, тоді вже хто куди, хто шо потягнув. І…зробили ошибку, шо начали соєдінять колгоспи, соє… Наш колгосп був уже багато більший. Не більший, а багатший за Бережинський.

Яка вчоба, вчоба у голову більше не лізе. Нічого не запам’ятаєш, шо вчить? Читаєш книжку і оце так прочитав, а воно мимо пішло. Нічого не запам’ятається тоді як голодний. Мабуть уже така, я знаю шо воно шо робилося з нами з дітьми. Іменно ж тоді, мабуть, тоді вже воно, я знаю шо я уже вчилася тільки тільки могла якийсь могла якийсь предмет на чотири витягти, тоді ше була п’ятибальна система.

Ну все таки це ж ви були вже в якому в третьому десь класі?

Да-да, десь так.

А тоді ви все таки шось любили більше читать, матиматику чи шось таке?

Ну чого так, нам книжки дитячі були давали.

А які книжки, ви можете згадать хоча б одну книжку, яку тоді читали?

Ну книжки такі, шо вони помогали нам в учобі. Ну тоді ше по-моєму Шевченка не було, а так ото Тургєнєв там, тоді Толстой, то уце  такєто таке. А то по цьому, по учебнику, по чому, по предмету давали нам книжки.

А у вас в хаті були книжки?

Були.

Які?

Ну та в мене їх там багато, багатенько було.

Нє, я маю на увазі от тоді у вашому дитинстві і тридцять другому там році, були в хаті?

Нє, тоді кроме класних книжок не було ніяких. Таких художньої літератури не було нічого, то можна було тільки і бібліотеці взять. Яку вчитель порекомендує і там ото.

А як ваша фамілія, Тетяна Василівна?

Корольов…Королева, я забулася, королєва.

А ви відчуваєте себе королевою?

Та Боже упасі, я більше на принцесу похожа. Принципіальна, понімаєте яка робота. От я кажу шо я – принцеса…Смійтеся…з такої. Господі, ти про…

Тетяна Василівна, а от веселим…хто довше живе веселі люди чи більш присмучені, печальні люди?

Ви знаєте, оті, хто ото насупиться і такий він і ше й злий скоріше вмре. А я, шо мені каже: «Хоч горе, хоч біда я весьолий як всегда», отако. Чи то так, яи не так я переведу на юмор чи шось таке. Ну так якшо прийде воно до того слова, шо він їй скажеться, а потом… А так.

1. Місце запису: село Дорофіївка, Валківського району, Харківської області;
2. Дата запису: 2008 р.
3. Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Марія Минівна,1924 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Дорофіївка, Богодухівського (нині Валківського) району Харківської області.

Марія Минівна, а Ви пам’ятаєте хата, яка була у вас, де Ви народилися?

Дерев’яна, стара.

А шо в ній було?

Ну а шо було, було, а тоді німці попалили.

А у Вас сім’я була велика? Мали брати, сестри?

Нас п’ятеро, батьки – сім душ.

То це Ви були найстарші?

Ні-і-і…

А пам’ятаєте як звали?

Сама старша була сестра Вєра, тоді Сергєй, а тоді Іван (їх нема счас)

А у вашому селі церква була, в церкву ходили батьки?

В нашому не було. Там за півтора кілометра там церква була в Дорофіївці, а в нашом селі не було. То в Коломак ходили і в Дорофіївку.

А які ви свята святкували, пам’ятаєте?

Та які і счас ми святкуємо – і Різдво, і всяке святкували і ми ж так само. Счас же тоже святкуєм всі празники, а було таке время, шо запрєщали. Як приходе на Пасху: «Їдьте, треба землю обробляти, шо ви «Пасха та Пасха», сіяти треба!». Запрєщали, було ж таке.

А мати Ваша добре готувала?

Та готувала, так жили так шо… то голодовка, то того не стало. Готувала добре, а було таке, шо нічого варити.

А хліб пекла?

Пекли у діжки, тоді ж не купували, пекли ж.

А пам’ятаєте, який був хліб?

Хароший, я б і счас такий їла. Домашній хліб, він же вкусний.

А в школу Ви коли пішли?

Ну скілько мені було… та навєрно дев’ятий год, примєрно, я точно не скажу. А школа була за півтора кілометра, а потом не стала ходить, потому шо не було в шо обуваться. То так осталось, чотири класи кончила, розписуваться вмію та почитати.

А Ви пам’ятаєте, коли колгосп зробили у вашому селі?

В якім годі не помню.

А як робити?

Ага, як – заставляли, забирали коня й корову і все, й батьків заставляли в колхоз. Як не запишешся в колгосп, то забирали все. Батько й мати не хотіли. Ну були такі, що розказували, шо колгосп – це така кабала, при тому ті багатші, шо були, то розкуркулювали. Вони так батьків моїх научали: «Не пишіться в колгосп. Як підеш, то там не вихідних, ні празників». І батьки не йшли – позабирали все, шо було. Не багаті батьки, але ж з хати вигнали через те, що не йшли в колгосп. Отак було. А тоді мати записалася і так всю жизнь прожили в колхозі.

А Ви пам’ятаєте як до вас приходили в хату? У вас забирали їду, коли от голод почався?

Забирали.

А як? Ви пам’ятаєте як забирали, хто приходив.

Та як були молоді, так назвались комсомольці чи як. І віником усе повимітали, віником даже… в хаті був  (нерозбірливо) гречки. Вони підводою приїхали, з горища позмітали. Кажуть: «В колхоз не підеш? Все забирають». Батько не пішов – все забрали.

А батько з мамою говирили про те, чи йти в колгосп, чи не йти? Ви не чули?

Та тоді ж уже батько пішов, там десь у совхозі робив. Заробе та нам приносе. Та ніс та на ямі задусили, бо він там заробив чогось, а там зустріли та задусили, йому сорок год було.

Це ваш батько?

Да, не доїхав, там під горою батька задусили, забрали і поховали.

І ви не знаєте хто то був?

Та хто знає?

…

Було в селі таке, що ні котів, ні собак – нічого не було. Счас вийди – там собака гавкає, там десь кіт, а тоді поїли і собак і все… Отаке було… Кропиву їли, варили. Кропива росла ж та їли, всяке таке. А тоді коні були… та не так що коня, а здохне кінь і тоді (нерозбірливо) відрубає, приносе і то варе.

А людей багато померло у вашому селі?

Багато… багато. 84 хати жили, а людей було багато, а як весна була, то на роботу багато людей ходило. Вимерли повністю. Вже тако прийшло оце вмирає, а хоронити нікому. В ці погреба кидали, щоб не воняло. Отаке було. Оце сьогодні бачиш, шо йде людина, то вже вмре (нерозбірливо) Ми менші вижили, бо брат старший був, то конятини принесе, в общєм допомагав.

А ви пам’ятаєте, як вашого батька ховали?

О, чого ж я не пам’ятаю?

Це в якому році було?

Батька…В 33-му.

А розкажіть як то було.

Як…мама десь пів літри самогону купила, погукала людей, які здоровенькі були, викопали яму та похоронили. Усе зробили – труну, усе як годиться. А большенство людей помирало, нікому було вже хоронити. Ото як пустий погріб туди покидають, щоб не валялись, не воняло…

І не поминали?

Та Боже, чим же тогда поминатимеш – кропивою? Її варили, ше пекли ті оладьї, таке їли… нічим було поминати, не так як счас.

Як ви думаєте, хто ж той голод зробив?

Кажуть же, шо Сталін.

А батьки? Ви з мамою говорили про це?

Ну так от людей: «Це Сталін зробив. Сталін зробив, щоб зменшити народу. А от хліб висипав у моря та воду, аби тільки шоб тільки людей не стало». Таке я помню. То страшне… А тоді хліб дозрів, колоски м’яли і їли жито, пшинецю… Таке хай не приходе… шоб ніхто не знав.

1. Місце запису: с. Яблунівка Бородянського району Київської області;
2. Дата запису:  2003 рік;
3. Хто записав: Пономаренко Олександр;
4. Респондент: Царик Євген Степанович, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Яблунівка Бородянського (нині Білоцерківського) району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Обидва голодомори пережив. Був вже не такий.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада забирала урожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Це робили військові та НКВД.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Так, звісно, це було дуже часте явище.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Ні, просто погрожували зброєю, бувало що показували документи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Наприклад мою сім’ю побили, навіть хотіли вигнати.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Звісно вони були озброєні, щоб не було опору.

Як люди боронилися?

Ніякого опору майже не було. Було декілька випадків.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було, однак це було заривати або ховати десь далеко.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Продукти шукали так звані агенти. Спочатку шукали у хаті, потім обшукували подвір’я.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати заходило по декілька чоловік. Це були державні службовці.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали в лісі, робили ями. Під хатою виривали яму.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давало, однак це не відігравало ніякої ролі.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

По-перше забирали харчі, однак якщо була худоба, то її забирали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Забирати колоски з полів було заборонено. Хто порушував це, то тих арештовували.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Військові загони були на полях.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, їх туди примушували зброєю.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Забирали майно і заставляли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу виганяли десь в глибину ліса, десь в печерах.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

За цілий день могли прийти по-різному, були випадки, що пізно вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Може не заходити, а потім за день – по декілька разів.

Коли почали помирати від голоду?

Взимку починав вже вимирання.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ні,  багато дітей або забирали до себе сусіди.

Хто не голодував у селі і чому?

Багато хто не голодував, бо на той час в селі було багато заможних, і тих, хто працював на державу.

Хто зумів вижити?

Багато людей зуміло вижити.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Так, якщо було зерно, то давали.

Які засоби вживали до виживання?

Вживання різних коренів, вживання кедри.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Звісно мали, тому що в нас в селі голод був не страшний.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Калину, бузину, жолуді, видавали пайки.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

З сосен, дубів.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Зайців, кабанів, писів, качок

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Звісно, в місті всього вистачало. Можна було і обміняти і купити зерна.

Чи був голод у містах?

У містах зовсім не було голоду.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Десь до сотні півтори.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Зовсім не було жодного випадку.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили односельці.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ховали на кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Так, поминають, наше село віруюче.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади, зовсім не згадували.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, є, вона відноситься до Київського партіархату.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні, немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Про голод 32-33 р. взагалі погано. В школі це не вивчають.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Радянська влада.

1. Місце запису: с. Фасова Макірівського району Київської області;
2. Дата запису: 27.10.2002 рік;
3. Хто записав: Якименко Ліна;
4. Респондент: Горбаченко Оксана Савковна, 1912 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Фасова Макарівського району Київської області.

Оксана Савковна, де ви проживали під час голодомору 1932-1933 рр.?

Де проживала, там і проживаю (Київська обл. Макарівський р-н с. Фасова).

Коли ви народилися?

27 січня 1912 р.

Як ви думаєте, які причини голоду?

Власть таке ізробила, позабирали все, нічого не було і почали мерти. Колгосп був, забирали хати, клуню, зробили такий голод. Тоді були у людей тільки коні, хазяйнували люде. Хіба люди робили голод? Хліб забирали, все забирали, ни було нічого.

Де найбільше ховали зерно?

В печах, на чердаках, закопували, було скрізь. Виконавці шукали зерно, піками землю штрикали бандіти.

Чим ви харчувалися в той час?

Їжа. Ну що ми їли? Що було, те і їли, все їли – бур’ян, живили живих курчат і так і їли, мерли прямо з цими курчатами в зубах. Щавель гороб’ячий збирали торбами на полі і їли.

Приблизно скільки людей померло за цей час у селі?

Померло багацько. А хіба ж я знаю точно.

Де ховали померлих?

Ховали де попало, де вмре, там і ховали, а мерли і на дорогах. Не було кому з ними тягаться, без трун, без нічого ховали.

Чи є тепер місця вшановування померлим під час голодомору в селі?

Нема пам’ятників неяких.

Крім відповіді на ці питання я попросила Горбаченко Оксану Савковну розповісти про історію своєї сім’ї у цей час.

«У 1930 р. заснували колгосп. Почали розкуркулювати, забирали клуні, хліви. Тесть поділив землю між дітьми – його не стали розкуркулювати.

В 1930 р. я вишла заміж і батько дав мені корову тільки ця корова і врятувала нас. У 1932 в мене вже була мала Галя (донька).

Голодовка почалася весною 1932 р. Виконавці скрізь шукали зерно у сусідки труни на хаті, так вони і там шукали, але не знайшли.

У брата мого батька був брат Степан і стало йому дуже погано – попух з голоду. А в нього було 4 дітей так батько кинувся його рятувати. Сідає на колгоспний віз і їде у Київ, переночували на базарі, за мої золоті сережки він отримав дві хлібини і кіло сахару. Батько дав мені півхлібини і сахар, і казав, щоб я йшла додому і щоб по троху годували дядька Степана я прийшла і ми давали дятьку по кусочку хліба і чаю, але по трошку, щоб кишки не завернулись. За три дні він одпух і став на ноги, ожив і робив у колгоспі ковалем.

Голодовка, мати моя рідная, важко було. Пам’ятаю як сусід зловив на дорозі курча, задушив його, а з’їсти не з’їв – помер. Важко було…