Лихші Микола Вадимович, 1928 р.н.

Тра 14 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Вознівці, Жмеринського району, Вінницької області;
  2. Дата запису: невідомо;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Лихші Микола Вадимович 1928 р. н., народилася в селі Вознівці, Жмеринського району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932-1933 років  проживав в селі Вознівці, Станіславчиського (нині Жмеринського) району, Вінницької області.

Я тоді зовсім малий був, пам’ятаю зовсім небагато. Дід мій  довго хворів, спухший був, а коли помер, мати з сестрою його самі ховали. Видовбали в землі неглибоку яму (земля замерзша – зимою це було) і, загорнувши тіло в мішок так і закопали. Сам більше нічого не пам’ятаю.  А от мати мені розповідала (Лиха Текля 1901 р.н.), як вона з сестрою (Василевська Фекла Іванівна 1900 р.н.) ходили в колгосп робити. Тоді жатва була, і хто хотів приходив до колгоспу, там їм давали дільницю, яку вони повинні було обробити. Якщо люди встигали, їм давали їсти. Мати з сестрою наварили собі компоту з зелених грушок і пішли. Працювали вони цілий день, але не встигли закінчити свою дільницю і їм нічого не дали. Мати тоді дуже плакала, бо я спухший був, а вона мені нічого не принесла.

 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Коментарі Вимкнено до Лихші Микола Вадимович, 1928 р.н.

Вітюк Ганна Іванівна,1927 р.н.

Тра 14 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Павлівка, Іллінецького району, Вінницької області;
  2. Дата запису: невідомо;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Вітюк Ганна Іванівна, 1927 р.н., народилася в селі Павлівка, Іллінецького району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932-1933 років  проживала в селі Павлівка, Іллінецького району, Вінницької області.

Нас було п’ятеро дітей: я, Оля, Вася, Катя, Микола, коли почався голод 32-33 років. Мені було тоді 5 років. Тато помер перший, але не від голоду. Він їхав додому з с. Лугової у ночі і заблудився. Залишився ночувати на баштані. На ранок його завезли в больницю, він був чорний, помер від воспалєнія.

Після тата помер Микола. Ми залишилися з мамою. Мене нянька забирала в ясла, там мене годували, кусок хліба і чаю стакан. Помню, я приносила хліб з ясел і дала Васі, а він мені сказав “Я не хочу їж сама, у мене болить голова” і обняв мене. А на ранок я прокинулася від того, шо мене щось не пускає. Я якось вилізла і плакала. Вася був мертвий. Помню вибігла на дорогу, мама йшла додому, вона ходила в гості до тітки. Я побігла до неї, хотіла сказати що Вася помер, але так плакала, так і не сказала.

Ховали кожен окремо. Носили в раднах. Я навіть не знаю де вони поховані.

Їли бугилу. Мама насіче дрібненько бугил, кине в окріп і вариться. Цю юшку ми і їли. Парили і їли листя з липи.

Помню, тітка Мотря передавала нам бандероль, а там був хліб, півтори (банки) буханки, то Бердиш був поштальйоном. Відкривав посилку і забирав пів буханки хліба, чи якщо була вермішель, візьме пів кілограма, решту віддає. Він сам сказав що буде брати.

Коли мама заслабла, була така чорна, завезли її в больницю. ЇЇ не хотіли приймати, а коли вона впала, всі докторі поставали кругом неї, то прийняли. Потім сказали забрати її. Я з ясел приносила чай з хлібом, який нам давали.

Якось посадили Олю мені на коліна, а вона підняла голову, і дивиться на мене. Потім забрали від мене. Вона померла.

Ми залишилися з Катею у двох.

 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Коментарі Вимкнено до Вітюк Ганна Іванівна,1927 р.н.

Мунтян Марія Іванівна, 1927 р.н.

Тра 14 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Жуківці, Жмеринського району, Вінницької області;
  2. Дата запису: невідомо;
  3. Хто записав: невідомо;
  4. Респондент: Мунтян Марія Іванівна 1927 р. н., народилася в селі Жуківці, Жмеринського району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932-1933 рр.. проживала у селі Жуківці, Жмеринського району, Вінницької області.

Сім’я в мене велика тоді була. Було нас 11 дітей, але двійнята померли, бо годувати нас було нічим. Мама моя тоді робила на землекопці – мул з річки там вибирали. Для цього була бригада робочих, а мати ще повинна була давати їм денну порцію їжі. Видавала їм хліб, невеличкий шмат(1/12 буханки). Мати собі панталони пошила і тугою мотузкою їх знизу перев’язувала. Крупинки хліба, який вона різала, складала в ці панталони і несла нам. Батько займався лікуванням, тиф лікував. Якійсь настойки на жабах робив. За це йому несли хто шо міг. Потім у нього ноги повіднімалися, опухли. Ходити він довго не міг. Ще батько в річці рибу ловив, яку ми їли без солі, без муки. А у сусідів наших було 5 дітей. Всі попухли. Батько в них загинув під трактором. З сім’ї залишилася одна дитина. А в нашій сім’ї тільки 2 брати мої померли. Олександра, сестра спухша була, але вижила.

 

( Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Коментарі Вимкнено до Мунтян Марія Іванівна, 1927 р.н.

Ковальчук Меланія Іванівна, 1929  р.н.

Тра 12 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Іванівська Слобідка, Калінінського району, Вінницької області;
  2. Дата запису: 19 вересня 2017 року;
  3. Хто записав: Печінкін Андрій Віталійович, ІІІ к.;
  4. Респондент: Ковальчук Меланія Іванівна, 1929  р.н. народилася в селі Іванівська Слобідка, Калініського району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Іванівська Слобідка (нині Слобідка), Калінінського району,  Вінницької області.

 

Склад сім’ї: чотири сестри і мати, батько загинув у війні.

Були дуже низькі врожаї на колгоспних полях і хліб треба було здавати государству, а решту ділити між селянами і трохи залишати на посів. Зерно везли в район на клеветор.

Їли: слободу, кропиву, щавель. Дуже раділи, якщо хтось пригощав маленьким шматочком хліба. Ніякої живності не тримали, бо не було чим кормити. В селі повирізали навіть всіх кішок, їли навіть собак. Траплялись випадки людоїдства. Вбивали маленьких дітей і робили з них пиріжки.

Сусіди: Гаврилюк Ніна Арсентьєвна, Савчук Варвара Петрівна. Сусіди теж жили бідно.

Режим був дуже жорстким. Заставляли працювати і за це нічого не платили. Хліб давали по картках.

Оцінка: Час був дуже страшним і багато людей загинуло від голоду. Навіть поховати як треба не було сили. Багато чоловіків не повернулись з війни і багато роботи поклали на плечі жінок.

Коментарі Вимкнено до Ковальчук Меланія Іванівна, 1929  р.н.

Фещенко Євдокія Панасівна, 1923 р.н.

Тра 12 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Устинівка, Малинський район, Житомирської області;
  2. Дата запису: 26 липня 2003 року;
  3. Хто записав: Павленко Ярослава Ігорівна, 3-й курс;
  4. Респондент: Фещенко Євдокія Панасівна , 1923 року народження. народилася в селі Устинівка, Малинського району, Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в село Устинівка, Малинського району, Житомирської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Так, звісно пам’ятаю 1932-33рр. У 1946-47рр. я була в Києві вже.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Це нова власть таке добро нам зробила. Голод, щоб люди видохли, як криси в хліві від труйки (засіб проти крис).

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це продрозверстка, сталінські підлизні (блазні) забирали в сиріт послідню свиту.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Були, але небагато. Всіх, хто доносив чи не доносив, косили під одну мірку. Винагороди були їм, бо доносили просто так… мало б хто хотів. Були в селі в нас такі, кому ніхто нічого не розказував. З них деякі спеціально приходили до когось в хату і просили попоїсти, щоб глянути, що в хазяїв є вдома.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Мали документи, якісь листи. Приходило до хати коло десятьох. Один заходив в хату: бєла дубльонка, пояс, кубанця, галоши. Раз зайшов, а мати пекли коржи з жолудневої муки, а він викинув їх аж у двір на землю. Інші почали свіятись. Казали, що порубають всіх аж поки ми не віддамо, що маємо.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Били, вбивали, арештовували. Висилали в Сибір.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю всі, хто приходив. Мали коней з возами.

Як люди боронились?

Ховали все, або зовсім втікали з села з хлібом. Не могли далеко втікти, вєздє знаходили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Да ховали, хто хотів вижити, а не здохнуть, як собака в їхніх колгоспах, то ховали. Але вміло, бо якщо сховане знаходилось, то вже смерть на місці або в Сибіру.

Хто і як шукав заховані харчі?

Землю пороли дротами із заліза. Заглядали в погреби, обколювали дротами городину. Садок обривали повністю. Сховати в дворі було важко дуже. Люди в ліса, болота вивозили. Ховали в річці навіть.

Скільки їх приходило до хати?

По-різному. Не менше п’ятьох. Це сталінські собаки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де виходило, але марно. Батько виносив вночі буряки, зерно кукурудзу до кладовища і там закопував. Вночі ходили на те місце і потроху брали свідти. Варили і їли, щоб ніхто не бачив в темноті, нишком.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. В нас давали. Батько ходив з братом до колгоспу, їм давали юшку з якоїсь крупи, то чи гречану чи горохову. Батько не їв, вічно нам приносили.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали все. Коли приходили до нас, заставляли скидати з себе одежу, забирали вишивку (мати гарно вишивали), рушники, полотно на сорочки, ?, глечики, і ті забирали. Багато посуду не нужного їм били. Прямо на плоті висів посуд, а один рушницею взяв і потрощив. Худобу забирали всю.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Так, чули. Хто ж не чув про закон «п’ять колосків». Колгоспне поле гарно охоронялось, вдень і вночі, охороняли. Коли сніг розтанув, мерзлу картоплю люди забирали нишком. А поля з викошеними колосками охоронялись, дай Боже. Дітей ніколи не посилали красти колосся. Ходили дорослі. Була тітка Марина – вдова, дітей не було, то її вбили на толі за те, що вона взяла колоски у мертвого, який видно збирав колоски, та й вмер з голоду і лежав біля поля. А вона підняла ці колоски, а солдат і застрелив її.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Колоски, Боже упаси,збирати. Це коштує життя. Городину теж забороняли і охороняли, але слабше.

Хто охороняв поля і комори?

Називали їх ланковими, хто охороняв поля. Комори від нашої хати були десь за 3-4 км, то я і не знаю, мати не дозволяли далеко від хатини відходити.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Йшли примусово ті, хто мав за що жити. А бідняки, хто пух з голоду, то йшли в колгоспи за юшку з смердячим горохом.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Середняків змушували, бідні самі йшли. Погрожували висилати, забирали хату, майно. Навіть відбирали дітей. Так гнали матір і батька в колгосп, а нас, малих, казали, що заберуть до садку дитей, якщо мати не підуть в добровільно, то їх самих вишлють. Висилки всі боялись, як пекла.

Де переховували худобу?

Вбивали, а м’ясо закопували. У нас були вівці, багато, ми гарно жили, небагато, але їсти було що. То в нас їх всіх забрали. Наша бабця жила на окринах села (край села), а в неї була коза, батько зарізали її, а м’ясо затопили в колодязі у відрі і його не знайшли.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень і вночі. До нас до хати приходили десь 3-4 раза. У нас рідня з міста присилала посилки, а хтось наклепував на нас і «злодюги радянськи» навідувались до нас.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки хотіли, по наклепу теж приходили.

Коли почали люди помирати від голоду?

А скільки треба було? Хіба багато. Десь через місяць у сусідів померло п’ятеро дітей, всі малі. Слава Богу Всевишньому, що мати, батько і ми залишились живі. Баба наша померла теж через місяців зо два. Мерли люди, лежало біля мосту біля с.Чопович  устеляно, як костриця (яглиця з сосен) в лісі.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сироти помирали. Деякі брали чужих дітей до себе, хто міг, та й у чужих не виживали. Вдови брали до себе чуженьких діточок. А державі було начхати на сиріт, як і на всіх нас вмєстє взятих.

Хто не голодував в селі і чому?

Всі голодували. Даже голова колгоспу і в того діти померли: одне від хвороби, а інше – від голоду.

Хто зумів вижити?

Хто крав в людей останнє. Було багато банд, оті і вижили. Виживали ті, кому допомагали з рідні хто.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Да, помагали одне одному. Нам помагала баба, поки не вмерла. Сусіди помагали. Помагали сусіди красти колгоспну гречку, а потім варили і разом їли в їх хаті.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все, що могли. Страшно. Їли даже мертвих тварин.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

З родні ми мали лише бабу, сестри померли материні малі. Баба лиш давала муку кукурудзяну, потім далі і жолудяну. Пекла з неї лєпьошки і ми раді були, коли ати посилають нас до бабці.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Багато їли ягід. Малину, смородину, чорні ягоди, всі ягоди їли, але недовго. Нас багато людей в селі було, а ще й чужі. Хто перший «в ліс», так це звалось. Коріння не їли. Рослини їли всілякі, перша їжа – лобода, особливо калачики (рослина), шипшину, глод.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кору не вживали, листя теж не їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Заборонялось полювати на диких звірів. Їли миші польові. Брат ходив на рибу, ловив зайці. Якось пішли в ліс і знайшли схованки з м’ясом, а біля неї чоловік лежить мертвий. То брат тоді вперше побачив пухлого від голоду чоловіка. Більше в ліс не ходив, так перелякався. А далі мертві, спухлі від голоду, з болячками люди, які валялись прямо по селі не були несподіваними. Всі даже і уваги не звертали на них. Лежить мертвяк ну і що, хай Бог душу його прийме.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Не знаю. Ми не їздили. Як забрали коня і воза, не було чим.

Чи був голод в місті?

Був голод, страшніший, ніж в селі. Бачили багатьох з міста в селі. Казали нам, що прийшли до села, щоб не вмерти з голоду. Дай і повмирали тут, а кого забрала міліція.

Скільки людей померло в селі?Чи є такі відомості?

Всі померли, після голоду десь вже, мабуть, аж в 1934-1935рр. село наше стало поповнюватись. А тоді пусто було, мертво, нікого  і нічого: не людей, не собак, не тварин. Як у могилі.

Чи відомі випадки людоїдства?

Багато їли людей. Матері своїх дітей. Страшно і важко споминать, коли моєї сусідки дочку знайшли без рук, ніг і голови. Боже, невже могло бути таке. Сказали, що це її мати зробила таке з власною дочкою. Забрала міліція, її вели по селу в в’язану в верьовку, а люди плювали на неї, деякі ввибігали до неї, щоб розідрати, але охорона казала, що хто наблизиться до неї, то буде застрелений.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто їх хоронив… люди єлє ходили,сили не було з колгоспа прийти додому. Отак гнили і згнивали.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Знаю, що в інших селах, то були. Свою бабу ми похоронили в дворі, бо до кладовища батько не зміг її дотягти.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Я поминаю і бабу свою, і матір, батька. Так і інші своїх родичів. Батьки батьків, діти батьків, бабів, дідів.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Так само як і в інших селах в церкві поминають.  Радянська влада лише «хоронила», а не поминала. Піти в церкву тоді означало «зрадити родіну».

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає, їздио до с. Чопович.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає таких вже давно.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Я розповідала і своїм дітям, і онукам. Це було життя наше, хай знають, яку владу обирають і як можна жити, їсти власних дітей, дохлу худобу. Все було, а не вигадано.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Винні вони всі, ті, хто сидів в розкоші і сміявся над нами. Влада скинула панів і нам життя – за яке ми поплатились власними батьками, дідами. Інколи вночі присниться мені, що я їм коняче м’ясо, з мертвої кобилиці. Або згадаю, як ми ховалися, крадучі горох в колгоспі, то аж сльози на очах. А зараз ми б могли жити добре, казалось вже страшне пережили, так ось знову наступає те ж саме в селах.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

 

Коментарі Вимкнено до Фещенко Євдокія Панасівна, 1923 р.н.

Вьюн Анатолій Афанасійович, 1927 р.н.

Січ 26 2022 Published by under

  1. Дата запису: невідомо;
  2. Місце запису: невідомо;
  3. Хто записав: Вьюн Анатолій Афанасійович;
  4. Респондент: Вьюн Анатолій Афанасійович, 1927 р.н.;
  5. Оцифрування рукописів свідчень: Назарінський Руслан Олегович;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Горянівське, Дніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Поверьте, дети, тяжело и не очень хочется возвращаться к этим трагическим воспоминаниям, которые пережил наш Украинский народ. Не хочу задавать риторические вопросы: Кто виноват? Что делать? На эти вопросы достаточно исторических и мемуарных документов и Вы должны их знать, чтобы понять кому это было нужно, и как это делалось на самом деле. В моих воспоминаниях нет ни одного момента выдумке, или художественного вымысла (не до того было тогда, да и сейчас нет нужды что-то искажать). И так, было мне к тому времени 5,5 лет, брату 4 года; Мы своими умами чувствовали, что надвигается трагедия голода, какого-то лиха, но как это будет выглядеть, не могли представить. И вот настал день, когда мы с братиком попросили кушать, а бабушка заплакав, сказала, что сейчас сварит кабак с бураком и даст нам покушать. Мы потребовали к кабаку и бураку положенные нам хлеб и молоко…  Но нам сказали, чтобы мы обождали, но нам опять вечером дали один кабак., бурак, две сушенных вишенки, но хлеба и молока опять не было. Наши требования, хотя бы о хлебе не были удовлетворены. Мы с братиком целую ночь прождали утра в надежде покушать. Прошла ночь, настало утро… Но было тоже… Мы так и не получили хлеб и молоко. Мы и не знали, что нашу корову забрали за несдачу мяса государству. А было так. Крестьяне не хотели идти в колхоз. Не отдавали свою землю, лошадей, коров, овец, свиней в колхоз, было жалко свою живность, а план поставок колхоз должен был сдать государству, а колхоз не мог этого сделать. Тогда государство обложило крестьян продовольственным налогом, т.е. каждое хозяйство должно было сдать государству мясо, молоко, хлеб, овощи и даже куринные яички. Кто этот налог не выполнял у того забирали всё это силой. Кто прятал зерно, овощ были спецотряды которые спрятанное отыскивали и забирали до зернышка без жалости.

Были частые случаи, когда приходил отряд по изьятию «излишков» продовольствия, а семья в это время кушала, то пищу выливали на пол, не щадя даже детей. Говорили так, что если сварили галушки или кулеш, значит у вас есть мука или пшено, здавайте нам, а то грузим вас в Сибирь. И грузили зимой полураздетых детей и женщин на сани увозили эшалонами в Сибирь тысячами, вернулись единицы. Если мать одевала две юбки, или лишний платок всё это без жалости с женщин срывалось, а детей вынимали с одеялец. О том, чтобы взять на дорогу продуктов небыло и речи. И вот, когда приходили к нам искать «излишки» продуктов, мы с братиком голодные и замершие мы не плакали т.к. боялись, что что за это заберут у нас маму или бабушку, кошку Мурку, которая утром и вечером приносила домой по воробью, а ночью спала между мной и братом, согревая нас, замерзших и чуть живых от голода. Уважаемые слушатели, взрослые и дети, очень много трудных и трагических моментов пережил я, и войну и потери родных и товарищей, много раз было и страшно и невмоту, но такого угнетающего страха за то, что у нас заберут маму и бабушку и некому некому нам будет давать кабак, буряк и топить печь больше у меня в жизни не было. НИКОГДА. Люди от голода ходили, как привидения, безразличные к своей участи. Дети, как скилеты – кожа и кости, небыло у них сил протянуть ручку за подаянием. Кусочек сырого буряка или кабака было фантазией, да и давать – то было нечего, в то время в кладовых колхоза был хлеб, масло, крупы, но выдавать это запрещалось, запрещалось под страхом расстрела, и стреляли председателей колхозов за жалость к голодным. Было съедено все: собаки, кошки, воробьи, вороны, ракушки в речке, бурьян, початки от кукурудзы без зерен, кора на деревьях, а зима стояла суровая. Кончились буряки, кабаки, о хлебе мы уже и не мечтали. Не плакали – бесполезно. И вот бабушка забрала нас и повела в поле выгребать из-под снега колосочки мышия. Есть такая трава. Мыши, чувствуя голод заготовили на зиму возле своих норок кучки этих колосочковю И вот люди отыскали и отрыли из-под снега и мышинную еду, но что это был за суп! Без зажарки на одной воде. Но очень вкусный. А потом было чудо! Мой дядя служил в Красной армии – и вышло постановление: семьям красноармейцев выдать по 4 кг. муки, 4 кг. крупы и 0,5 л. масла. Это было несказанное богатство. Пошла бабушка это богатство получить. Но нашлись чиновники, которые сказали, что не по 4 кг. муки и крупы, а по 4 фунта, а это = 0,4 кг. И никто ничего не доказал, а были очень рады. Был какой-то суп с маслом. А люди умирали десятками – сотнями их свозили на кладбище и зарывали в общей могиле штабелями, как солдат на фронте.

Голодом люди были доведены до иступления, и началось людоедство. Настоящее. Люди ели людей. Потерявшие от голода человеческий облик, родители ели своих детей. Я не придумал, нет придумать такое, смертный грех и святотатство. Недалеко от нас жила многодетная семья. Было у них то-ли 6, то-ли 7 детей, точно не вспомню и фамилий их не буду называть, но они сьели 6 или 5 детей и только девочка 13 лет Варя заподозрив неладное убежала ночью в камыш просидела там несколько дней, и когда замерзла и стонала её оттуда извлекли и отдали в колхозный детдом, был уже такой, для умирающих сирот. Варя выжила, но с ненормальной психикой. Работала почтальоном и во время войны имела обьязанность разносить родным похоронки на погибших на фронтах. Когда мы с братиком лежали в забытье, опять последовало чудо.  Отец заработал в совхозе 12 буханок кукурузного хлеба и передал семье, и мы увидели хлеб, то я сказал маме, чтобы она сдала продналог на хлеб, то я сказал маме, чтобы она сдала продналог на хлеб, а нам за это разрешат сьесть по кусочку, а если не сдадим, то у нас всё заберут и мы будем голодные и будем болеть и в детдом не хотим идти, а если пойдем то заберем с собой кошку и она нам туда будет носить горобцов, а вы будете голодать. Мы так усердно просили сдать продовольственный налог, что бы нам оставили сьесть хоть немного хлеба и так нам хотелось, чтобы это сделали, что мама заливаясь слезами сказала, вот поедите вы и бабушка пойдет сдавать продналог. Но, вы верите, что мы не плакали, небыло слез. Была увереность в том, что мы сейчас что-то сьедим и не будет жгучей потребности что-то сьесть. Мы были взрослыми и серьёзными. Помогал продуктами изредка и дедушка, мамин отец, он был кладовщиком в колхозе, но за воровство стреляли. Приносили то суп, то стакан зерна. Рискуя жизнью ходил пешком в Днепропетровск 65 км., и там за золото покупал в магазине (торговля с иностранцами. (торгсин назывался магазин). Покупал какие-то продукты и давал внукам. Но всё это было крохи, а голоду не было конца, а люди от голода лишались рассудка, а государство во главе с коммунистами смотрели на это голодное безумие, а амбары были полны хлеба и других продуктов, а Кремль наказывал безвинный народ, детей. Мы уже не просили с братиком кушать, а тупо смотрели, как родители толкут просяную солому до «муки» и пекут из квашенной капусты лепешки обкатанные в этой «муке» без масла, горелые до угля. Ели молча. Люди откапывали с могильников павший скот, разлагающийся и ел. А потом нам повезло. Отец устроился на работу в ДН-ске. Начал получать продукты и забрал нас в ДН-СК. Был холодный январь 1933 г. 32 км. до станции нас нес с братом дедушка, а мы замерзшие, голодные, завернутые в какую-то одёжку (тогда дети носили старье, курток и свитеров не было) фуфайки старые, ботинок вообще и не видели. Попросились к людям переночевать, ели живые, а у людей ничего, ничего нет, и вот что врезалось (последнее) в мою память. Голодную, помутневшую от голода и холода. Сидит возле печки дедушка старый и весь седой, опухший от голода (пухлых мы знали) возле него двое деток, а он толчёт в ступе кукурузные кочаны, пустые без зёрен, мочит их в воде и даёт деткам, а они едят и смотрят на него безумными глазами. Расположились мы ужинать, т.к. отец передал нам хлеба и еще кое-что. А дети и хозяева не просят у нас ничего. От харчей таких, думаю, онемели. Была с нами учительница, подруга родителей, зав. Районо, и вдруг достает буханку хлеба и ветчину (парт. Паёк). Разрезает, ложит по кусочку на хлеб и всем раздаёт, а хозяева оторопели и боятся брать. А потом они упали ей в ноги и начали ей целовать ноги. Это незабываемая картина стоит у меня в глазах до сих пор и до сих пор я не ел ничего вкуснее. Фамилия этой учительницы Маслюк Лариса Александровна. Она жива ей 96 лет. Мы пишем друг другу письма до сих пор. Вот так и прошло всё. Прошел и кошмар голодомора, но нельзя забывать этого, хотя и минуло с того года 60 лет. Поверте, и безумие исскуственного голодомора, и людоедство всё это было и не в моих воспоминаниях надуманного и выдуманного. Всё это было и да минет Вас чаша сия страшная. Пусть Вам не приснится это в страшном сне.

Коментарі Вимкнено до Вьюн Анатолій Афанасійович, 1927 р.н.

Крижненко Ксенія Федорівна, 1914 р.н.

Січ 26 2022 Published by under

  1. Дата запису: невідомо;
  2. Місце запису: село Нова Прага, Олександрійського району, Кіровоградської області;
  3. Хто записав: учні Новопразької школи;
  4. Респондент: Крижненко Ксенія Федорівна,  16 січня 1914 р.н., народилася в селі Вільні Хутори, Верхньодніпровського району, Дніпропетровської області;
  5. Оцифрування машинописних текстів та комп’ютерних роздруківок свідчень: Ангеліна Коцюбайло;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Вільні Хутори, Верхньодніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

У період Голодомору я навчилася на третьому курсі Дніпропетровського мукомельного технікуму. У 1933 році померли від голоду мої батьки, залишилося четверо дітей. Я так плакала і просила директора технікума, щоб відпустив мене додому. Він не пускав, а сказав: «Ні в коєм случаї. Учись, а дітей ваших оддадуть у дєтдом». Я училась і получала пайку – 400 грам чорного,, як земля хліба, економила і передавала додому братикам і сестричкам. Інколи нам давали остатки од вєса хліба продавці в продмагазинах (3 пайки). З технікума я тихенько втікала додому. А постольку була трохи грамотна, то якраз у 1933 году мене поставили комірником. Робить було трудно. Голова колгоспу, фамілія Чичка, як звать не помню, був дуже хароший. Сам помагать людям не міг, бо дуже слідили за ним, а через жінку свою допомагав голодуючим і пшоном, і мукою, і мені не запрєщав це робити. Багатьом людям допомагала і я. Може не одну душу врятувала од смерті. Боялася, що арестують у любу менуту, а помагала і малим, і старим. Бог одвів од тюрми. Допомагали і люди одне другому. Ділилися жаром із плити, бо не всі мали чим розпалювати. Помню іще, що рядом із коморою був амбар, де хранили поссівне жито і його охраняли. То те жито було вогке і згоріло, а люди трупами лежали коло цього амбаря і нікому до них не було ніякого діла…

Коментарі Вимкнено до Крижненко Ксенія Федорівна, 1914 р.н.

Огородник Софія Іванівна, 1923 р.н.

Січ 18 2022 Published by under

  1. Місце запису: місто Умань;
  2. Дата запису: 2008 рік;
  3. Хто записав: Сергій Буковський;
  4. Респондент: Огородник Софія Іванівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Українська академія лідерства.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

І ви пам’ятаєте як ваша сім’я тоді жила?

Пам’ятаю. Пам’ятаю, усе пам’ятаю. Главне 33 пам’ятаю добре.

Ваша сім’я вважалася середняки чи куркулі?

Які вони куркулі, які середняки. Бідняки були. Але такі люди були неледачі і батько й мати. То як роздали вже землю, то вони собі її купили і плуга і культиватора і борони та й робили. Та якби ж не цей 32 та 33 рік… То може були б ще живі і хазяювали б, і щось мали б, а так все у 32 році  були у нас на хату матеріал виробляли і клуня ж була те як у всіх людей було. То прийшли, забрали матеріал, клуню розваляли, все забрали. Це пока брали та строїли колгосп, а тоді давай трусить. Що у кого є- все звозь у колгосп, даже насіння! Все позабирали. Ой, що вони думали, нащо вони оставляли людей голодними? Прямо голодні, нічого не було! Трусили… я помню як трусили у халяви у те, у халяви витрушували. В нас квасоля була на печі, така запічка була і там баба держала насіння, і там було трошки квасолі, і я вже голодна була, то я частенько ту квасолю розвя’зувала та витягну 2-3 та й з їм. Ой яка ж вона недобра, але ж як їсти хочеться. Ой то я скоренько бачу, що все беруть, то на ту піч візьму хоч квасолину. Ой то тут був один чоловік, такий сільський. В нього нічого не було, він ледачий був, то в нього нічого не було, то він ходив там в людей забирав. То як він лізе туди на піч, то я скоренько в рот напхала, повний рот квасолі. Думаю хоч останеться то що було в роті… Не дай Бог діти, щоб ви таке знали. Я не то що добрим людям, а даже й ворогам такого не желаю. Ой.. Не дай Бог.

А от скажіть будь ласка, бригади ходили по селу?

Ходили! Ходили, називалися вони “Активісти”. Чого вони активісти? На їх, чи так люди на них казали. Я не помню вже точно, але активісти оце заходять: ті в хлів, ті в комору, ті шпичками ходять шукають усе. Може й були такі люди, що й закопували, то трохи може й зберігали. Але в нас щось не було такої моди… Батько каже: “Аби здоров’я, та й будуть люди робить, то й ми будем робить, то і заробимо”. Я знаю? А є люди, що трошки поховали, то їх і самі пооставалися, або ті що в активістах були, то їхні діти не повмирали. А у нас вмерла в мене і сестричка менша, і старший братік, ох тільки я осталася…

Ой діти, а що я їла? Осталася… Ви знаєте, зараз уже говорять, всяк говорять. Що і Бога нема і того нема, а я не повірю, якась сила над нами є! Є якась над нами сила, яка помагала, щоб трохи люди вижили. У лісі оце ж у нашому цьому, то були, не знаю як воно називається те зілля, та люди казали, що то бугела. В’язками носили, воно таке зверху шуршавеньке коріння, але його обчистить, то серединка ще й солодка. І всі люди носили й їли оце. Глід у лісі був, як почали листочки, геть тільки колючки стояли, а листя геть люли пообїдали… Ой Боже, Боже…

Бабусю, а уполномочєні були  тут у селі?

Були росіяни, полномочені були. Казали і розказували, що це із Ленінграду робочих вроді, всіх розіслали на Україну уполномочених. То в нас Російський був, то він недавно приїжджав, ще брав ті, справку, що він тут робив, нащось йому треба було. Ох то ті старіші люди, то хтіли набить його, бо він же ходив шпичками колов.

А вот ви, вас у сім’ї було троє, так, у матері?

Троє дітей, батько й мати, були у мене. То батька ще й засудили в тім 33-му році. Не 33, а 32, бо він там, якийсь чоловік і треба було щось в колгосп везти, а вони десь там щось чи купили, чи де вони то взяли якусь скотину та зарізали, та батькові каже дай третю часть заплати, то ми тобі дамо м’ясо. То батько согласився. А тоді давай їх трусить, бо хтось сказав, що вони зарізали, вони сказали, що зарізали, бо вони прєдложилі третю часть. То мойому батькові дали год при браці, то він ще отробляв у Харкові на стройці. Цей 33-тій рік, якби був же батько, може б ми так і не голодували.

А багато людей з голоду в цьому селі померло?

Дуже багато. Я ще вам, осьо зараз, разом хата з нашою, то тут був батько й мати і баба була і було троє дітей, то одненьке остався, що 6 років, такий як я, його забрала баба, бо уже всі померли. Та його забрала баба у чуже село. Та баба його якось вигляділа, то він зостався. А так, сім’я, батько й мати і двоє дітей померли і, не батько, то син був, син цих людей, були на одному подвір’ї жили. То батьки його вимерли і він вмер і двоє дітей. Вмирали собі та й… А так в кого були більші діти, то ті діти ходили вже в колгосп, варили куліш, такий колгосп і там вже тарілку насиплють. То ті трохи ворушилися. То я знаю сусіди наші, чоловік, то вже померла мати його і син один умер, і жінка вмерла, а троє дітей ще осталося і він. А він ще й каліка. То він з тими синами пішов вночі, бо здохла коняка в колгоспі, то закопали десь там її. А вони самі її закопували, бо це робили так. То вони вночі пішли та вона вже розлягалася та коняка, вонь від неї така була. Але вони вночі її притягли додому, порубали, посолили, то вижили ті що уже осталися. А я сиділа на призьбі, мати пішла на роботу, а ті померли. А я на призьбі сиділа та й бачила, що вони щось викидали в ліс. То, думаю, піду, може щось знайду там. То я пішла, а там були копити із теї здохлої коняки, то я ті копити забрала у пелену. Прийшла та й сіла на призьбі, геть повигризала їх. Хоч воно воняє, чи не воняє, а їсти ж хочеться. Геть повигризала ті копити. Я як своїм дітям розказую, то вони прямо не вірять такому. Я кажу можете таке їсти. Але вже тоді, я вже була спухша, але мати ходила на роботу, та там попоїсть, додому йде. Оце я що хотіла вам сказать, що не вірю, що немає якоїсь сили над нами. Іде з роботи та залізе в болото сюди в річку цю, вона була вужча. Та наловить оціх, що це складаються ті черепашки такі. Ото знаєте, надвоє. Ножем їх повиколупує та на камінцях поставить сковороду та нажарить, пока вона вернеться, щоб підкласти щось, то я ті сирі, у рот, у рот та ковтаю. Як же хтілося їсти, Боже, Боже. А нічо так не можу забути як за свого братіка, він старший за мене на 2 годи і всігда мене за руку водив, бо мати казала, що не кидай її ніде, бо стали ж ловить дітей та різать, бо це ж таке було. То він мене всігда за руку водив, а тоді умер. А прийшов дядько мій, материн брат, та одірвав од тину 2 дошки та збив такого ящичка та туди його вклав та й заніс на кладбище, заніс у нас тут кладбище. Він несе, а я кричу, що куди ж ти його несеш, бо це ж мій брат, куди ж ти його несеш? І бігла за ним аж на кладбище. А тоді як перелізла на те кладбище, то вже боялася назад іти. Тут яма така була здорова та туди звозять оціх мертвих та не прикривають їх, трошки прикриють, а вони піна така. Руки виглядають, ноги, піна така, гниють там. Ой Боже. То він вже мене на руках приніс додому. Я вже не дивилася на того брата, що він його закопав. А то не понімаю, думаю, нащо це ж він його несе з дому. Ой Боже. А тут сусідка була, всі вже вимерли в неї, було два брати і сестра, і батько й мати, ще й баба була і вже всі вимерли, тікі вона осталася і мати. Та та мати уже не встає, до неї каже: “Дочко, як я вмру, то ти не заявляй, що я вже мертва, щоб не забрали, бо зайдуть в цю хату, а смердить же, люди”. А чого? Каже: “Може хоть що-небудь порубаєш мене, хоч ти виживиш”. Мати дочці так каже. Це ж… Боже, не дай Бог такого почути. Що вони робили, я не знаю, щоб так морочить людей, мучить. Отаке вам, діти. Не хочеться згадувать нічого.

А от що тоді казали, хто організував цей голод, чого він був?

Хто тоді хоч політикою занімався, тоді думали як попоїсти, хто тоді думав? Балакали старі люди, що це зробили спеціально, щоб вимерли, а ті не вірять, кажуть такого не може буть. Бо ще тоді і неврожай був, ще тоді і неврожай був, сильно ціле літо йшли дощі, що там покосили та ще й поросло, а те позабирали з дому. Але ж витрушувать уже все із халяв, із горшків, там уже деякі вузлики, все витрушують, то це вже ж явно щоб померли люди, це вже правда. І я вам кажу, це що вам хтіла сказать ще, що не вірю, що немає сили, за ці черепахи. Хто б міг залізти в болото, біля каждої хати купа оцих во було ракушок цих, купа, коло каждої хати. Де ж вони бралися?  Тільки якась сила над нами є, що давала такого. Або ця бугала, що у лісі люди їли. Вже діти мої підросли, вже діти мої підросли і хтіла їм показать яку бугалу їла. Ми обійшли з ними весь ліс і не знайшли того. Ну де вона бралась? Ну хтось же посилав його, щоб не вмерли люди з голоду, або ж ці черепахи. Тоді вже після голоду їздили під води та збирали і возили в Павло, тут є село таке. То там було цей гудзиковий цей завод, що виробляли більшенькі й меншенькі, всякі там, і розкрашували їх, то збирали тих черепах біля каждої хати. А зараз їх немає. Де вони подівалися, не знаю. А тоді було.

А тоді можна було говорить про те що був голод?

Ой нє, боронь Боже, боронь Боже, не можна було. Тоді таке діти було, що його сказать? В кого побачать образи застрелять. От у нас була баба, то вже, то були образи од дверей тако, навкруг полиці такі і стояли образи. Як оце вже почалося таке, то вона вже одного оставила, а ті винесла. То й то приходять, як є образ у хаті, то ти протів власті. Це ж таке, бо той образ, баба ставила – це батькова мати, то в хаті було, баба й не виносила його. То батькові ще й політіку пришили, то в 37 році забирали. Розстріляли в Житомирі.

А ясла були от там?

Були ясла, хто ходив на роботу, це вже не було ото зимою, чи коли, а як уже робота почалася. То люди ж слабі, сильної станиці, то вже хто може на роботу йти, то його дитину можеш у ясла завести, а мене хто буде водити, 6 год? А тоді ловили, в нас тоді в селі були 4 жінки такі, що різали дітей. Та усі їли: умруть батьки, то діти десь заявляють та обгризають батьків, а умруть ті діти, то батьки обгризають. Ой, хай Бог милує. Ну я ж вам кажу, оцеї сусідки мати каже, що дочь може ти обгризеш хоч що небудь на мені, може останешся ти жива. Їдуть на дорозі лежать люди, але цим, що вже возили то їм давали їсти, вони вже могли везти, людей цих скидать. Та я на дорозі дивлюся лежить дядько якийсь упав і так хоче головою підняться та знов назад падає, а підвода вже їде, збирає ці городи смерті. Під’їхала до цього дядька, а я ще хочу сказати, що він живий, що він ще ворушиться, а той дядько да й один до другого каже: «Він ще ворушиться», – один каже, а другий каже: «І я хочу сказати, що ворушиться, от», а той каже, що я по нього другий раз не буду їхать, він ж всьо равно йому уже кінець і на тих трупів викинув того, що ще ворушится та й повезли. Ой Боже, Боже. Не дай Боже я ж кажу ні добрим людям, ні ворогам, щоб вони таке зазнали, яке ми зазнали.

А скажіть, може, Ви пам’ятаєте чи хто Вам розказував, що ось цей голод, у когось трошки було і він поміг чи сусіду чи так невідомій людині у голод?

Ні, чого, були такі люди, були. Ділилися – були такі люди. Я знаю, що, ну в кого це, що цей, що не свої вже. У моєї матері 2 брати було і вони такі шо, вони ходили на роботу, але вони ходили сіяли січевцю, ще щось таке, то візьмуть десь там уже в пазуху прив’яжуть жменю якоїсь чекавиці, то вже баба з ними жила материна мати, а та баба вже принесе жменю моїй матері. Ну або кажуть один брат був не такий, а старший каже занесіть хоч жменю її, бо в неї ж ще одна дитина осталася, то як баба принесе, то мати вже зварить ету… що його називають? Воно одна вода і 3 зернини. Дивишся, дивишся де та зернина, ой… Та вже зварить, то брат приносить. Один не такий, він лучче сам з’їсть, а другий був хороший, то ще й посилав бабу, ще занесіть їй. А є тако люди дітей забирали. Там одна діти померли, а одна сирітка остався, то та баба вже весна почалася вже вона стала на роботу ходить, та й взяла ту сирітку. Та й те. То він всьо равно не вижив, пішов на воїну, та й не вернувсь… тей хлопець. А батьки його усі померли. Помагали люди знаєте, як сказать: були возньонни такі, що тільки себе вже гляділи, а були й такі, що ділилися послєднім. Були люди. Через це й виживали по-троху. Що я вам ще можу розказать? Наче всьо вже й розказала.

А церква була у селі?

Була церква в селі і вже вона була аж до 35 року. Ще була та церква. А тоді тут один чоловік Гірчицький – вивіз поскидав хрести. А ми ж всі ухкали та ахкали і я побігла тодь до церкви. Уже ж трошки була не голодна така. В 35 році вже ворушилися люди. Ой. Та скинув ті хрести і ви скажіть, що… шо він має над нами такої… я не знаю чи то Бог чи хто, якась сила є над нами. От цього чоловіка, він і сам не прийшов з войни і жінка на погану хворобу заслабла, померла. Осталося троє дітей: один утопився, а другий чимсь заразився, а дівчинка спилася та померла. І ніхто не остався. Тому всі баби кажуть не треба було лізти до тієї церкви і скидать. Ти її не ставив ти і не скидай. От і зробили клуба у тій церкві та ще й молодьож комсомольці називалася. Туди хліб возили та скидали зерно вже. Там вже співають й танцюють у тій церкві.

Скажіть, а комсомольці, вони були у голод у селі, коли був голод, були в селі комсомольці?

Я тільки одного знаю комсомольця такого, що він і тоді був. Може вони і були, та я їх не помню, я вам кажу, не помню. Таке що коли хати, оці хати, всю вулицю я знаю хто помер коли, хто за ким. А так, не знаю, не буду брахати.

А як ваших братиків, братика звали і сестричку?

Братик звався Слава ми казали, В’ячеслав. А сестричка – Ліда. Вмерла вона бідненька, мати заболіла, вона тоді ще й слабість якась ходила. Не крепкі люди, то й слабість якась чіплялась. А вона ще й заболіла – тиф казали. То вона 2 неділі лежала. В моєї матері така була коса, аж трохи не до колін, така коса була гарна. А як вона 2 неділі як полежала, то як устала та хтіла зачесатись, то й така коса та й вилізла, і заплетена була, то так і вилізла з голови. Якась ще й хвороба ходила, чепляється до слабих людей, то чепляється ще й хвороба.

А чи ви чули про Туросіни?

Про що?

Куди золото носили, ото в кого були обручки, сережки, щоб носили і міняли на хліб, чули ви таке?

А, ходили то то ще раньше, це ще раньше носили. І в моїх матері були, і кольца були, і сережки були, то міняли, возили туди до границі, в Шепетівку, казала мати, десь там коло границі з Польщою. Тоді ж Україна та була під Польщою. І всі люди знали, що в нас голодовка така, то мати уже там, ті що їздили, кажуть що ми йдем, як іде зза границі поїзд, то ми підходили до поїзда, то люди, ті що їдуть в поїзді, кидають куски хліба, там що є, картоплину, то кидають, а ці ловлять. А каже, стоять оці полномочинець, чи як їх називать, чи активісти, і хто підхватив той кусок, то б’ють по руках, до крові, каже, б’ють. Але мати одного разу кусок хліба привезла, бо зловила, кидають через вікна, а вона зловила і якось під пазухою сховала ще й додому привезла. А тоді вже як обміняли все, то вже їли хто що бачить. А то їздили туди до границі, в Шепетівку мати всігда їздила. Поміняла там уже, які були спідниці, які були юбки називались такі якісь, піджачки короткі ще кльошні. Все, намисто, тоді ще намисто носили з такими камнями всякими і те намисто, все позавозили туди, поміняли. Але це так казала мати, те що бачила сама, і сама ж хліба зловила, люди каже йдуть, а ті б’ють по руках і по чому бачать, що не підходили. А чого вже я питаю мати, то чого ж, мабуть, щоб не знали, що в нас голодовка або що, але люди знали, бо кидали через вікна, каже, що хто мав. Хто замотане, хто розмотане, все кидали, спасали людей. А деякі наші чоловіки пішли на Росію, кажуть, там вже не було такого голоду, то ходили туди, деякі поверталися, а ті на Донбас хлопці, на Донбас позаписувалися, то пішли на Донбас, то вижили, прийшли після, вернулись. А тут вот таке було. Якось переписували, моя дочка була, головою ж була, то переписували, ходили по хатах, хто помнить ще, скільки померло людей. То щогоду списки зачитують учні, стоять і зачитують і всі люди збираються і споминають. І хто йшов на Проводи, йшов на кладбище, то всі із дому брали грудочку землі, бо є ж такі, що й не знають де їхні поховані, то вони грудочку землі брали у торбочку і всі сипали сюди на могилу, сипали свою землю. Я вже втомилась.

А можна було розказувати тоді ще своїм дітям, чи потім?

Я розказувала дітям, але приказувала, щоб нікому не казали. Приказувала, щоб нікому не казаали. Я ж вам кажу батько оставив образа матері образа в хаті, то його ж пощитали, що він проти власті,от. То в 37 році його забрали та розстріляли, бо ми подавали вже,то приїжджала одна з Києва, дали  такий з гербом такий нам документ, що ребілізірований він посмертно, і з Житомира приїжджали, каже, що їх там на Булгуні якась називається, там такі яри і вночі вивозили,стріляли там по 7 штук, а трактор раз загортав, старий чоловік вже розказували, то вони розкопували. Каже може у вашого батька є якесь таке, що ви запам`ятали. То якісь кашкети такі були з таких силізовнийх, ці, козирки, вони не гниють, то каже такі кашкети були разнацвєтниє – чорні, коричневі, може ви помните; з пояса якась така знаменита брашка, то може треба поїхать, бо там усе порозкадуване в Житомирі. Вже ніхто не їздив і я не їздила, що вже знайдеш, стільки год пройшло, я вже й не помню, що там у нього було, чи в нього такий кашкет був… то це так нажилася на цьому світі,ой, сиротою осталася, без сетри й брата, отак

А ви як вважаєте, треба розказувати ?

Дуже важко його згадувать, але треба, щоб люди знали до чого воно дойшло, що мати їла своїх дітей.. тут у нас тоже одна жінка порубала своїх двоє дітей. Він пішов на радгосп, чоловік, та там звідтиля, бо другі батьки, супи з`їдять, а кусочки хліба давали, то вони вночі йдуть додому і дітям давали, пощипають по кусочку хліба, а цей пішов і сам собі їв все, а додому не вернувся, а вона що їсти, порубала обоє : хлопчика і дівчинку. Посолила в діжку, закопала, земляний пол був в хаті, вона закопала коло припіка, ще й змастила то, бо зараз як узнають, що їсть людей, то їх забирали і травили десь, не вертались додому. А вона запалила, а там сусідка бачить щось же варить, бо горить в печі. Я каже приходжу і кажу «оо, в тебе,щось вже вариш?», так вже надоїло таке. Вона каже я так нахилилась, а там ручка з баняка виглядає. Жива, але скрутилась так, я каже бігом з тої хати, бо думаю ще й мене зарубає. Та й вона комусь розказала. Каже «Я розказувала всім, що рука виглядає з баняка і приїхали ці активісти і забрали її десь, але одкопали, вона показала де, одкопали в дізці посолені своїх рідних дітей, бо ту  були такі, то ловили чужих, ловили таких, хто лучче живе. Якийсь активіст чи там дядько такий живе, що робив на желізній дорозі, там пайки давали, то діти не голодували, вона зловила хлопчика того чоловіка та своїх годувала, а ця своїх убивала, ой. Ви не вірите в таке, бо таке воно хіба повірить, щоб отако рідну дитину свою.. але навєрноє люди помєшана була уже, я не знаю. Я коли це діти були розказую, щоб цінили хліб, їжу яка є, бо це не голод, коли їси своїх дітей, цього вже немає. Ой, Боже,Боже

Дякую вам!

Поїли коти, собаки, ніде не було в селі, ні няв, ні гав, все поїли…

Коментарі Вимкнено до Огородник Софія Іванівна, 1923 р.н.

Мусiєнко Володимир Iванович, 1927 н. р.

Січ 17 2022 Published by under

  1. Місце запису: село Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області;
  2. Дата запису: 2 вересня 2009 року;
  3. Хто передав: Цимбал Л.;
  4. Респондент: Мусiєнко Володимир Iванович, 1927 н.р., народився в селі Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Я народився в селі Велика Друк, Бобренецького району, 19 серпня 1927 р. Коли почався Голодомор мені було 6 років, я дуже все запам’ятав. Ми харчувалися здебільшого травами: сверіпа, лобода, козелики, корінь рогози. Навіть черепашок, ховрашків, горобців. Варили лободу, перекип’ячували 6 разів, бо дуже гірка і заливали коров’ячим молоком і був як кисіль. Ми врятувалися з допомогою корови. У мене було два брати. Коли буде готовий кисіль і застине, мати розріше на три куска і тільки один можна їсти. А як хочеться їсти. У нас через дорогу жили також родичі, ми їм допомагали з їжою, але вони всі померли. У мене помер дідусь, і виривали яму з метер і ложили по три трупи і покривали білою тканиною. Коли йдеш по вулиці лежали мертві люди, коли них були скільки мух, піна з рота, тягали голодні собаки. А іще коли помирали коні і їх їли. Було й таке, що матері їли своїх дітей. Малих дітей могли їсти сусіди. Колгоспи людям нечим не допомагали, не харчами ничим. Голод було защет 32-го року. В 1933 році був врожай. І на 1934 року люди стали получали хліб і стали краще жить. Після того я сім років був у армії. І іще шла война ми були в армії. І став учасником бойових дій.

Коментарі Вимкнено до Мусiєнко Володимир Iванович, 1927 н. р.

Шевченко Олександра Олександрівна, 1926 р.н.

Гру 15 2021 Published by under

  1. Місце запису: місто Умань;
  2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
  3. Хто записав: Сергій Буковський;
  4. Респондент: Шевченко Олександра Олександрівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

Олександра Олександрівна, як батько і мати вас називали в дитинстві?

Шура.

І тільки, інших не було, от як ви гуляли на вулиці, як вас кликали?

Шура. А от уже ж офіціально по документах, в школі там запісь робили, то Олександра.

Любили вас батьки?

Батько дуже любив і я його.

А мати?

І мама любила, ну я була сама менша і на батька я похожа, то батько мене дуже любив. Всіх любили і старшеньких дівчат, ше було дві нас – Ніна, сама старша з 20-го року народження і  Варя, Ніна – 19-го, а Варя – 20-го року.

А де ви, в якому селі ви народилися?

Я народилася Гутницьке Олександрівський теперішній район Кіровоградської області.

І шо це було за село: велике, маленьке? Хто там жив, які люди, заможне село було?

Значить, село було невелике, десь 180 дворів було приблизно так. Стояло на узліссі Чорного лісу, оцей шо від Знам’янки йде туди. Ну було зелене, річечка, ставки були, садів дуже багато. Ну хатки були біленькі, як раніше. Гарне село було. Мені подобалось. Люди жили дуже скромно, були роботящі, дуже роботящі люди були. І такі урівноважені, порядні. І діти вони виховували, нас такі, як і самі були виховані. Ну пам’ятаю, шо бувало наробиться чоловік, іде додому з роботи, жили ж бідно тоді, босий, штани на ньому полатані, сорочка порвана, там кепка якась на голові, несе вилка чи граблі і співає на все село. Зараз цього немає, шоб люди співали, ходячи, десь йде і співав. Дуже збиралось багато молоді  в неділю, як був вихідний, співали, робили, старалися робить, а тільки…

Вибачте, це ви кажете співали коли, оце до колективізації це ще все було?

До колективізації і після колективізації тоже. Я ж пам’ятаю колективізація – це 29-ий-30-ий роки, ну а мені вже ж було вже років 8-10-ть. Я пам’ятаю, як збиралося багато молоді, співали, в цьому була втіха людям. Збирали не раз збори, чоловіки, особливо, дуже супротивилися. І жінки теж дома ж пиляють, шоб він таки не йшов до колгоспу. А треба було йти.

Олександро Олександрівно, от я багато разів чую, шо треба, треба, треба, ну ви ж не хотіли, батько не хотів?

Звичайно не хотів.

А чому ж треба, чого ж люди пішли?

А як же?

Ну взяти не піти, ну я не хочу.

Були одноосібники в нас, дехто оставався одноосібник, так їх же, їх тиснули з усіх сторін, вони були як не радянські люди. Треба було йти, всі боялись. Як не підеш, то можеш бути, вже пізніше були вороги народу, а це були як куркулі може. Я пам’ятаю, як розкуркулювали.

А шо це таке куркуль?

Куркуль – це нібито повинен бути багатий чоловік, який має ше і робочу силу, у його єсть наймити, які працюють на нього і він ніби як експлататор. Ну допустім в нього сім’я велика. Но він цей куркуль завжди працював сам коло землі, по господарству. А вже як наймит був, то він же ж помагав хазяїну, бо вже в хазяїна було таке господарство, шо він не зміг його сам обійти. І я пам’ятаю, шо люди дуже сперечалися, не хотіли і село як опустіло. Зігнали коней, корів до кучі до однієї, там порося в кого було, кури навіть. Це було велике горе для селянина, залишитися без нічого. Воно ж наживалося своїм трудом, дуже багато років людина складала копійка до копійки і треба було отдать. А там даже гурт великий, то там трохи і не було часу, там був падьож, там коні пропадали, і корови. І в кожної жінки серце билося за своєю коровою, вона за нею ходила, вона її доглядала, вона годувала сім’ю. А тут треба отдать.

А ви бачили, як ведуть, наприклад, корову чи коней туди до клубу чи де збирали їх, як жінки вели ви пам’ятаєте?

Плакали, звичайно плакали, а чоловік вів, бо треба вести, він знав, шо інакше нільзя зробити, треба одвести, він вів. І батько одвів двоє коней, такі гарні були, одвів. І стало сумно нам у дворі, бо в нас не було вже ніякого хазяйства, нічого не було.

А ви пам’ятаєте той день, як це було, коли батько повів коней?

Я не пам’ятаю, я пам’ятаю той день, коли коні ше в нас були і це була дуже рання весна. Не знаю скільки мені було років, років 5-ть може. Розтавав сніг, бігла вода, шуміла вода, сонечко світило так, так ярко світило сонце. А батько вивів коней і напував. Напували в таких довгих жолобах, називали жолоб для коней, наливали туди води і батько привів і стояв ждав поки вони нап’ються, а я лежала на печі і крізь вікно мені було видно це. Це я запам’ятала на все життя.

А скажіть, будь ласка, ви жили під Чорним лісом, от в ліс ніхто не пішов там партизаном чи з зброєю і  в вашого батька якась зброя, рушниця, шось таке було?

Нє, була в нього один час рушниця, я знаю, вроді як охотніча, но де вона ділась я не знаю. Ніхто не ходив в ліс, бо вони находилися вже, була громадянська війна, то тікали у ліс люди ховалися. Там була і Маруся, там був і Махно, там були інші оці загони, оці ж білогвардійські. І люди боялися всього, боялися кожен іде-іде загін якийсь у село і приходять, і кажуть: «Оце так самих кращих ваших людей давай в список». Список забрали, оце будуть заложниками, «якшо наших вб’ють, значить усіх постріляєм». І так загинув мій дідусь. Ше до колективізації, як в нас робила молотарка. У селі була в одного чоловіка молотарка і він по всьому селу їздив і в кожному дворі він молотив зерно. Ну а там, тоді ж йому платили за це люди там скільки зерна, чи скільки. І я пам’ятаю, шо в нас в ночвах стояло, ну ж знаєте, ночви шо таке, балії такі, стояло багато риби, наловили із свого ставка, коропи.

А як голод, от 32-ий рік, як це починалось, ви пам’ятаєте? Чому він трапився, чому це все взагалі трапилося, як ви думаєте? Як це починалося?

Ви знаєте, ми тоді нічого не думали, як він трапився, ми тільки спостерігали, не знали чого це. Хліб був тоді, а тільки його вивозили. І осталися пусті комори колгоспні. Хотя колгоспники і хто працювали мало получали, ну шось давали на трудодні, а потім вже ж нічого не дали, бо не було шо і почався голод. Ну це страшно пригадувать це. Я пам’ятаю, шо їли і бур’ян їли різний. Ці цвітки із акації різні сушили, казали, маторженики на них. І ше з різних бур’янів пекли такі маторженики. Ну і було так, шо нічого було приготовить сім’ї їсти. Саме хуже було матерям, в яких була велика сім’я, треба чимось прогодувати. Почали помирать діти перші, а потім старі люди, а потім вже дорослі такі, котрі працювали. Я пам’ятаю, батько наш був пухлий. І приїхав він із степу одного разу, його довго не було дома, бо працював на Бугайовому полі, це шо коло другого села, за Чорним лісом, Бугайове поле називалось.  І він приїхав днів через три і він такий товстий став, обличчя в нього таке товсте. А я каже: «Мамо, чого це він такий товстий», а мама: «Доню, він пухлий». Од голоду пухлий. Я пам’ятаю, я перший раз побачила батька батька такого пухлого.

А у вас забирали щось із хати, з подвір’я?

Не було чого забирать, вже пусто було, все забрали, шо було. Ну сказть, шо в нас зерно якесь було – ні, було тільки те, що проїсти треба було. Нічого не було в нас. Я пам’ятаю, в нас стояла комора лита, жилізом крита, це ше до колективізації, і там були закрома на кожне зерно, окремо там жито, пшениця, може просо чи ше. Я пам’ятаю, туди зайдеш, так пахло там хлібом і свіжими дошками такими. То потім же ж ту комору, зняли вверх, жилізо забрали для колгоспу, а стіни розпиляли, вона лита була. І в нас, як уже після колективізації, то в нас зерна ніякого, ніколи не було. Якшо привезуть, було якийсь мішечок чи клунок, то це й багато вже.

Так оце шо змінилося, шо до того, до голоду були співи, як голод, то це тиша стала?

Тиша, село завмерло. Хто ж буде співать голодний, люди ходили, як привиди. Ніби не знали, шо це його хата, шо це його сім’я, він знявся десь пішов, десь його застала смерть. Люди вмирали не тільки у своєму дворі, чи у своїй хаті, де зустріла смерть, там і мав померти, чи на городі, чи десь в березі, чи десь до лісу пішов може думав десь знайти поїсти, там помер. І село пахло мертвечиною.

А як це пахло мертвечиною, шо це за запах?

Чути було запах мертвяка, такий якийсь солодкуватий, приторний запах, дуже неприємний, дуже неприємний. Ну я ше мала тоді була, я не знаю, як оце розказать, шо я тоді відчувала, но знаю, шо оце таке було, шо неприємно було отак дихать, ти повітрям. Пока десь отак як з села дальше, то там свіже було повітря, а як заходе людина у село, то чути шо єсть трупи і несвіжі. Бо не всі знали, де хто, де дівся чоловік, даже з сім’ї, не стало там дитини чи батька, не знають де він дівся, а він десь помер там, лежить, може й не один день. В мене, коло нас була подружка, жила, Дметрики сім’я, Дметренко Дуня, в неї було три брати старших, а з Дуньою ми дружили, ну в кукли гралися, в різні дитячі ігри. І одного разу, я пам’ятаю, несуть, глянула – несуть Павла в ряднині і спереду іде, держить за два кінці і з-заду держить за два кінці, вдвох несуть його і Павло дивиться, такі були голубі красиві очі, дивиться в небо. Я подивилася і думаю, шо ж таке, чого ж це він дивиться. Я зайшла в хату, кажу: «Мамо, Павла понесли на кладовище, чого він дивиться?», а вона каже: «То в нього така смерть». Через кілька днів питаю: «Мам, а де Дуня, шо її не видно?», а вона каже: «А вона ж тоже вмерла». Це ж ми рядом жили, там не було ні плачу, ні зойків, ніхто не йшов за ким хоронили, не ходили тоді, бо кожен тоді ледве-ледве жив. А хто більше, то однесли і була величезна яма, вони скидали всі майже трупи і не завертали, доверху і накидають. З другої сторони нашої хати жили сім’я Мочарів, четверо дітей було. Всі четверо померли. Пам’ятаю, дівчинка Галинка, така невеличка, їй, мабуть, півтора року, може до двох, то вона ходила по всім селу одна, бо маму ж посилають на роботу ж ганяють, вона одна іде по селу і на ній одна сорочина, вона розв’язана, така ж не одягнута, як слід. І підходить до кожного і питається, дивиться в очі на дорослу людину і питається: «Їсти?», вона тільки знала два слова «мама» і «їсти», но вона так казала «їзі», людина ж не дає їсти, бо немає чого. Вона другу людину десь побаче, вона підійшла теж од неї «їзі». Був Сірьожа Крішний, дуже він переносив голод погано, завжди він просив їсти: «дайте хоч кусочок, хоч крихітку дайте, може сухарик в вас єсть». Просить у людей у кого немає, люди одвертають очі. А потім, я пам’ятаю останній день його, сиділи біля нашого забору, так присів на почепки і такі у нього розові, не рум’яні, а розові щоки, горять, наче хто його підмалював, а чоловік стоїть, дивиться на нього, каже: «Сірьожа, дуже їсти хочеш?», а він каже: «Нє, не хочу». Таким голоском відповів, дуже, він знав, шо він не хоче вже, бо він вже помирав. Так він помер.

А священика не було в церкві?

Та ні, шо там говорить. Я пам’ятаю, в нас бабуся була, вона вмерла в голодовку в 33-ім році і мамин брат помер менший теж в 33-му році. Бабуся, як була жива, а вона сама із Суботова, де Богдан Хмельницький, вона звідти родом. І такий в неї голос гарний був, вона так співала. І от на ці вечірні святки, ніхто ж їх не святкував, бо не було, шо їсти в хаті. І ми сиділи, нас троє дітей на печі, і коло нас бабуся сидіть. І вона почала співать ці свята, ці ж вечірні, шо вечерю носять пісня, щедрівки. І таким голосом вона співала, а ми ж кажемо: «Бабусю, не співайте, хтось почує та виженуть нас із хати, із школи виженуть», – це старші дівчатка кажуть, сестри, – «Виженуть із школи, не співайте». А вона, мабуть, остання пісня в її житті була, вона аж очі заплющила, голову вгору підняла і так виводила на всю хату. А про батюшок, про священиків ніхто не міг говорить. Один був в нас в селі Колігін Марк Филімонович, був вчитель і з батюшків він. Но він був вчений і він вчив дітей, а потім його посадили. І він сидів довгий час, десь в Архангельській області. А жінка в нього була така розбитна, поїхала і привезла його додому. А потім він працював ше в одному селі Покровки після того, рядом село наше є. Після того там ше працював. Такий був здоровий чоловік патлатий, красивий, повний і дуже гарно співав. Оце із батюшок був вчитель. Як кажуть, як поніміли, ніхто не плакав, ніхто не голосив, ніхто не скаржився ні на шо, люди мовчали і мовчки вмирали. І я пам’ятаю, я ж кожен рік їздю, оце недавно була на гробках, я проходила те місце, де була яма, її вже ніхто не пам’ятає, шо там та яма була, її вже загорнули, скільки трупів. Я пам’ятаю, шо виглядали руки, ноги із-під землі, прикидали трохи і так вони виглядали частково. То ніхто не згадав, шо там була. Уже немає тих людей, отаких, як оце ми, мого віку, за 80-т в селі майже немає. І я одну фотографію зробила, шоб, в селі там Портнов, наш уповноважений і я вже 10-ть штук відвезла в село роздала людям, бо осталися тільки внуки, правнуки тих людей. Я вже не пам’ятаю, якого вечора, но тоді коли десь Різдво, вечерю носять, оце тоді було. То ми сиділи на печі всі, і голодні, і холодні, піч, правда, топилася, було там пристанище, і бабуся оце співала. Бабуся Марійка була дуже співоча, померла.

Це був який рік?

В 33-ій році вона померла. Ну це так тоді було.

Взимку?

Да.

А Паску не пам’ятаєте в 33-му?

Ні-ні, тоді не було ніяких Пасок, нічого. Не було чого їсти в кожній хаті. Уже в кого була корова, но це дуже рідко, може, не знаю скільки корів було на все село, то може їх там молоко коли було. Люди жили, бідували страшно. Я пам’ятаю, вже в 34-ім році батько привіз додому десь може не центнер, менше зерна і випали отак, під цією ж іконою, прям під Миколаєм, отако в куточок висипали, ми поставали, п’ятеро нас, батько, мама і нас троє дітей і дивимось, шо у нас в хаті є зерно. Мабуть, мама зварить нас галушок, дуже любили, може які коржі спече, бо на хліб ми навіть не розраховували, бо там дуже ж його небагато. Літо 33-го, люди даже ходили на степ і рвали зелені колоски і їли їх просто, це було дуже скрутно, не можна цього робить, бо багато помирали від цього. Ну а оце ж перший раз, як це лежало зерно в хаті, я пам’ятаю, його було небагато і ми, на хліб ми не розраховували, аж потім уже у 4-ім році почали продавать хліб у магазині і тоді вже хліба наїлися. І всі, хто вмирав, не думали ні про печиво, ні про булки біді, всі про чорний хліб, отак шкуриночка чорного хліба, хай вона спечена в попелі, ото про те мріяли люди. Якби тільки тоді кусочок хліба. Одна дівчинка казала: «Якби мені такий кусочок хліба, як замаска чорна, я б його з’їла, за один раз я б його не з’їла, я б його оставила ше на другий раз».

 

Коментарі Вимкнено до Шевченко Олександра Олександрівна, 1926 р.н.

Next »