Сорока Ганна Никифорівна, 1925 р.н.
- Місце запису: місто Київ, вул. Георгія Гонгадзе, 20В, кв. 615;
- Дата запису: 27.09.2017 р.;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Сорока Ганна Никифорівна, 11.02.1925 р.н., народилася в селі Ріжки Таращанського району Київської області;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна, Бедик Яна Петрівна.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Ріжки Таращанського району Київської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Л. – дочка респондента.
Розкажіть, будь ласка, про Ваших батьків: як їх було звати, якщо пам‘ятаєте, якого року народження вони?
Року не помню.
Як було звати батька?
Нікифор.
Никифор. А прізвище, ім‘я, по батькові?
Сорока Нікифор Радіонович. Ну, рік я не помню.
А маму?
А маму звать було… по материній фамілії – Цупрун Одарка Ільковна.
А у Вашій родині скільки було дітей?
У нашій родині було семеро дітей. То були всі старші, а потом, то вже менші були.
Не пам‘ятаєте як було звати їх?
Звати було. Сама старша була Харитина – тисяча дев’ятсот шостого року… Потом був Василь – тисяча дев’ятсот десятого року. Катерина – тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року. Марина – тисяча дев’ятсот двадцять другого, в дєкабрі місяці де-то. І потом я була… Ганна – тисяча дев’ятсот двадцать п’ятого року. І Сергій був тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року. І Софія була тисяча дев’ятсот тридцять першого року. От.
Після Голодомору всі вижили діти?
Після Голодомору… Старші вони ж розійшлись де-то – то на радгосп, то де-то на завод на який-то пішли. А менші – була Марина, я, Сірожа і Софійка – були з батьком і матір’ю. Ну, двоє ціх менших… Ну, я була… Марина вже в школу ходила. Ну був в нас садік такий не дитячий садок, а майдан був. Там була церква, коло церкви, не знаю, хата була. Чи може їх тоді виселили. Тоді ж виселяли, виганяли всіх. Ну хата була, здоровенна хата, і там зробили майдан. І це всі дітки були зігнані туди. Ну я, напримєр, такі старші як я, ходили додому ночувать. Цілий день я там була. Ну а дітки там малі, маленькі були, так там такий спориш, трава була, ну от, акація яка-то така була. Так дітки ті всі сиділи і паслись там. Ну їсти хотілося. Листочки там збирали, травку там щипали і їли то все. От.
А крім того, там якусь їжу давали? Ну крім того, шо вони їли, шо там бачили?
Ну… я знаю… Я мала була, я не помню. Ну як кусочок хліба там давали малесенький і какої-то затірушки давали. От. Ну оце рано, як треба вже йти в майдан, так не хочеться ж іти, потому шо там всьо равно нічого їсти не дають. От… просто числилось. Ну, навєрно один раз в день давали. Я не помню, шоб я там їла шо-то. Я знаю, шо кусочок хліба було, то кусочок хліба я додому несла, шоб дома може мати і сестра були. Бо батько вже помер, а дітки тоже в лагері… там були. Вже додому їх не забирали, потому шо вони ж малі були. Я їх не помню, дітей, я вже сестричку й братика я не помню. Де вони там були? Потому шо воно все змішано було і потом дітки помирали, і їх грузили, і де-то везли. Це ми все бачили.
Дітей вивозили, Ви це все бачили?
Ми це все бачили як дітей вивозили. Даже страшно було, коли їх вивозили. Ну…
А чим їх вивозили, Ви бачили?
Ну-ну на віз скидали дітей. Хто їх там…
А куди їх дівали? Ви знали куди їх везли?
В ямку. Там недалеко був цвинтар і на цвинтару яма велика викопана була і дітей скидали. Тоді і взрослих скидали, і дітей скидали. Напримєр, батька мого похоронили ше ж… Так як в квітні місяці ще було… ну, ще в гробіках хоронили. Я ще помню…
А в якому році він помер?
В тридцять третьому році. От. Так ше як везли, помню, через село, так це я помню… я ше, до мене шо там ше доходило? Тільки старша сестричка сильно кричала. Це я помню як вона сильно кричала, вона кричала, прям на все село кричала. І уже як на цвинтарі кажуть: «Ну, прощайтесь-прощайтесь». Я тільки опомнилась потом, шо це ж батька вже немає.
А був священик, коли його хоронили?
Та ніякого священика. Нікого там не було. Люди…особєнно і люди не собиралися, тільки родичі там хто живий, то родичі. Тоді ніхто не собирався і ніхто не провожав. Хто кого провожає? Усі люди нужденні були і всі ждали своєй смерті. Хто кого провожав? Напримєр, я знаю, шо тоді батька похоронили. О. А вже братіка й сестричку я не помню, от.
А вони також померли?
Ну, сестричка… де-то записана єсть, от Галя нашла її, шо вона після батька. Батько в травні, ой, в квітні помер, а сестричка – в травні. А братик і мати не записані. Но я… Мати ж дома була…
Це записано в книгах пам‘яті, які в нас в музеї є?
Двоє записано, а мати і братік не записаний, ніде не записані.
А матір Вашу як звали?
Одарка.
Її не внесли там до реєстру? В нас є як матір Вашу звали. А брата як звали, який помер?
Сірьожа.
Сергій, так?
А сестричка Софія.
Софія також померла?
Да, померла Софія.
А назвіть, будь ласка, повне прізвище, ім‘я, по батькові, рік народження сестри. І так само брата.
Ну, він – рік народження тисяча дев’ятсот двадцять восьмий, Сорока Сергій Нікіфорович.
І сестричка…
Сестричка тридцять першого року, тисяча дев’ятсот тридцять першого року. І… пождіть, Софія Нікіфоровна, Софія Нікіфоровна.
Сорока Софія Никифорівна?
Да, Сорока Софія Нікифорівна.
А всі вони в тридцять третьому померли?
Всі вони в тридцять третьому. Тільки шо батько в квітні, сестричка в травні, а мати де-то в червні. Мати уже… хліб уже… Ми бігали, у нас вокруг були поля, і ми з сестричкою Мариною бігали колосочків де-то нарвать. І ці колосочки нарвали. І я помню, шо уже вона варила, мати заболіла, уже лежала. А я де-то, де-то молока пів літри хто-то давав…
Хтось з людей давав?
Хтось з людей давав по пів літри молока. Ну, навєрно ж заплатили, так же ніхто не дасть. Ну, короче говоря, шо вона… ми нарвали тих колосочків, жита чи пшениці, жита навєрно ж. І набили тих колосочків, нажарили… Ну, не я ж жарила. Мені тоді було вісім років, а тій було вже де-то… одинадцять чи десять з половиной років. Вона вже… помню, підсушила те зерно і терла на столі чим-то – чи бутилкой, чи качалкою якой-то. Знаю, шо вона терла це, а мати вже лежала больна і я їй казала: «Мамо, Вам молока дать?» А сестричка каже: «Я скип’ячу те молоко, зварим суп який-то». А потом шо-то їй в голову стукнуло… до неї, а вона не дише. Вона стала кричать. Я менша була, а вона підняла крик. Потом позвали родичку, а вона говорить: «Не кричи, мати спить». А вона мертва була. «Не кричіть, мати спить, не будіть матір». Я вже пішла, під хатою сиділа, плакала цілий день. А коли матір мою забрали… Це плакала… приказали ж не будить – я й не будила. Тому шо я мала була, я ж не знала чи будить, чи не будить, не трогать. А ноччю її забрали і похоронили в общій ямі.
А хто забрав? Ви не пам‘ятаєте хто забрав? Не родичі ховали, а хтось?
Нє, ну приїжали собирали людей мертвих. І… забрали і… я так і не знаю, і не бачила, і не чула… і не знаю, і коли, і як. Тільки мені розказали, потому шо матір мою в общій ямі похоронили.
А батька окремо?
А батька окремо похоронили. Братика й сестричку в общій ямі де-то вивезли і матір в общу яму, а батько де-то окремо похоронений був.
А Ви пізніше вже, після цього Голодомору, знали де вони були поховані, ходили їх поминати? Чи Ви знали шо вони десь на кладовищі, а де саме …?
Откуда ми знали? Ми не знали. Тепер вроді сугроби ці понаходили, вроді. Оце ж оця моя родичка вони шось з етім, з двоюрідними братами які-то, ну, не по моїй стороні, а її стороні. Вроді собрались зробить, всі фамілії переписать і зробить який-то… ну…
Пам‘ятник?
Пам’ятник. Ну, просто стелу яку-то поставить чи шо. От. Ото шо вона і ходить і виписує то все – хто коли родився. Оце таким способом вона попала в ето… в архів. Вона кругом в архіві виписує не тільки це там моїх батьків, а вона всіх своїх родичів виписує. Ось. І далі їх виписує. От. Ну не знаю, хлопці ці там…
У Вашому селі знали де їх ховали? На кладовищі чи десь в іншому місці цих людей?
Нє… ну, хто навєрно де… Нє, навєрно на кладовищі, потому шо сугроб на кладовищі ж там. Навєрно там… Кладовище у нас в центрі, а село навєрно так кілометрів шість. Да, Лєна?
Л.: Довге, наче одна вуличка, но дуже довге.
Да, одна вуличка… тягнеться так. Ото, як кажуть, як хто-то заїде сюди в Ріжки, то каже: «Боже, та скільки можна через ці Ріжки їхать уже?!» Ну, кілометрів шість навєрно. Таке. Уличка од одного села до другого села до якого-то. Оце дорога рівна йде, а так по бокам всі хати стоять. От. А там в центрі кладовище і церква. Ну, в церкву ніхто… церкву колгосп зайняв. Церковь була шикарна. Так як я мала тоді дивилась, кірпічна була церква здоровенная. І я тоді в колгоспі ходила, помню, на… там кавуни були, нам шо-то там виписували, цим дітям по п’ять кавунчиків чи по скільки. Я ходила в ту церкву. Вона здоровенна була і такий страшний гул, страшенний гул як зайдеш туда. І мене казалось, шо вона така як оце Володимирський собор, така здоровенна була. Ну, навєрно, село велике було, потому і церква така здоровенна була.
Ну, може Ви ще дитиною була…?
Ну, може я ще дитиною була. Ну, все було знято. Вікна такі здоровенні, все було. Кірпічна гарна церква була, но її розвалили. Я помню, ми тоді вже, років десять мені було, ну дванадцять…
Це якраз в той період, коли Голодомор був чи після Голодомору церкву розвалили?
Після… Та вже, навєрно, при німцях. Бо вона ще стояла, ще туди звозили все.
А церква робила? Можна було в церкву ходити чи не розрішали ходити?
Нє… Та хто… Там було все знято, там такі голодранці, которі… которі розбирали її, вони зоркрали все на світі. Вона пуста стояла. Вікна всі зняті, кірпічом ото заложені. Там нічого не було, абсолютно нічого не було. Все було розібране. Там у нас такі були люди, їх Ярохами називали. Вони такі дєйствітєльно шо фамілія Яроха, такі були, шо участвували в цій грабьожі. Так вони ходили по селам все, общє в людей все забирали.
Вони активістами були?
Ну… голодранцями були. (сміється) Поняті були.
Л.: Хто працював, той активістом не був.
Точно. Хто працював… хазяїн піде в активісти? Хто піде?
А Ви пам‘ятаєте, яке було господарство у Ваших батьків до Голодомору? Шо в них було в господарстві?
Ну, я так не помню. Я помню, шо такий двір великий був, стояв в одній стороні сарай, а там, де двір здоровенний був, так там… Я оце бачила всігда як… якась там молотарка стояла чи шо, коні були запряжені, бігали чи молотили, чи різали. Оце єдінствєнне я помню. Двір здоровенний помню, садок помню. А шоб так шо-то в нас, я не знаю.
Ну в батьків якесь же було господарство?
Ну було. І корова, діти ж були малі, коні і свині навєрно були.
І кури?
Все, все було. Говорять, шо і пасіка була. Я цього нічого не помню.
А сестра Вам розказувала? Вона ж старша була, пам‘ятає.
Розказувала, шо все було, шо все було. В старшої сестри… Ну тоді ще все можна було купить, так в ней було багато вещєй. Так вона оце з цих вещєй… Це одной-єдінствєнной я запомнила шерстяну юбку, ну така чисто шерстяна красіва. Так вона порола все і перешивала нам. В неї було багато вещєй і вона перешивала, щоб ми могли в чом-то ходить, бо в нас нічого не було… Ми були малі і де ми могли заробить? Нічого не могли заробить. Нам давали вісім кілограм, напримєр, яких-то бобів.
Це у колгоспі як Ви робили?
У колгоспі. Ну як колгосп організували…У нас все-все забрали…
Ну як Вашу родину розкуркулювали? Ви пам‘ятаєте чи Вам сестра розказувала?
Нє, ну нас розкуркулювать не розкуркулили. Ну забрали, не знаю за шо забрали, чи за шо забрали. Даже прийшли постєль стянули і подушки, і все стянули і забрали. Чи за налоги, чи за шо, но забирали. А за шо? Ну, я не знаю за шо забирали. За шо там забирали? Но виселять, нікуди не виселяли. Усе забирать, то то я помню.
Л.: І зерно, казала, забирали, клуню розібрали.
Клуню розібрали – забрали. Сарай остався тільки, но верх сарая забрали, а там він мурований – розвалить треба було. Ну шо б вони забрали – глину?
Л.: Кізяки б не забрали.
А верх забрали і клуню забрали.
І худобу тоже ж, мабуть, позабирали?
Навєрно і худобу, не стало ж в нас худоби в дворі. Тім болєє батька не стало і худоби не стало, в нас нічого вже не стало. А були дерева такиє, в нас були здорові. Навєрно на шось їх ростили. Березки, там все. В нас сад великий був, то позрізали в нас. Дерева, ті дерева, які їм для строїтєльства, то все позрізали, забрали все.
Це в колгосп забрали?
Навєрно ж в колгосп. Треба ж було його построїть той колгосп з чого-то. Так у людей ходили вирізали дерева. В нас же лісу не було близько, так у каждого, напримєр, лісочок у нас був, то у тому лісочку шо – горішина така, дерева невеликі були. Так посажені великі дерева були по краям огородів, над дорогою – це все повирізали.
В кожного був свій лісочок і своє дерево. А батько Ваш пішов в колгосп?
Батько не пішов в колгосп, не був в колгоспі.
Не захотів?
Не захотів, потому може і забрали все.
Л.: Мам, ти казала, шо мати і батько освідчені були, шо читать, писать вміли.
Вони вміли читати й писати – були освідчені?
Да-да.
Де вони вчилися, не розказували?
Не знаю.
Не знаєте. Но вони були грамотними?
Да, були люди грамотні.
Л.: Мама ще шила, ти казала.
Мама ще шила. Сама шила, сама все. Ну, вони були хазяйва хароші.
Вони займалися сільським господарством?
Да, сільським господарством. Ну, земля була, я не знаю скільки в них землі було, но земля була і огороди були. Мама моя шила, батько по хазяйству все, батько був великий хазяїн. Сусіди говорили, оце як ми росли, так сусідка розказувала, шо наш батько був дуже добрий, дуже дітей любив, дуже жалів дітей. Ну, так получилося, шо він був хароший хазяїн, хароший сусід був.
А от мама, вона шила для себе тільки чи на замовлення може шила людям.
Я не помню. Но люди приходили, я не помню для чого вона… може вона кому-то по знакомству шила. Не помню, оцього я не помню.
А Ви пам‘ятаєте як саме починався голод?
А голод начинався… Ви знаєте, я не знаю… Вже мені навєрно років шість було, то моя мати пекла гарбузи, багато садили. Забирали ж уже, налоги сильно великі були, забирали хліб, усе забирали. Так оце гарбузи вона пекла – чи пекла, чи сирі – і добавляла в муку, і такий хліб пекла, шоб ми не голодали. От знаю, шо в нас цей хліб чи медом, медом намазувала нам, шоб ми могли їсти його. От. А де наше все подівалось? Оце я вже не знаю.
А не пам‘ятаєте як оце приходили, забирали? Оцей момент коли забирали все Ви пам‘ятаєте? Чи може сестра розказувала як забирали? Чи ходили по хатах?
Нє, не любила вона нам розказувать, а оце послєднє время, перед смертю, порозказувала трошки. Сильно жаліла, шо так получилося. Ну не хотіла розказувать, потому шо ну як сказать…
Л.: І не можна було, і больно було.
І больно було, і не можна було.
Це велика травма.
Ну я помню, шо у нас тоді родичі… Оце наша сім’я, от. А жила батькова сестра у другому селі і прийшов син її. Я не помню його і не знаю, це вже мені сестра розказувала. Шо прийшов вроді в гості, ну які гості – може їсти дадуть. Батькова рідна сестра…Антоновка – мєжду нашим селом і Плоскою, і там Антоновка була. Ішов обратно додому – і його зарізали. От. Його найшли під скиртою. А я вже не помню, чи спитали, так сестра моя розказувала, шо вроді його зарізали – чи там внутрі все витягнули, чи поїли шо він тут їв де-то. Ну корочє говоря не знаю.
Л.: Сходили вже просто з глузду вони.
Ну зарізали його, слава Богу, його знайшли зарізаного. Я не знаю скільки там у тітки було дітей. Я ж мала була, не знаю. Вона тоже померла.
Тітка померла?
Померла отам.
А тітку як звали?
Звали Марія.
А прізвище не пам‘ятаєте?
Ну, вона батькова сестра, значить вона була по нашіх фамілії була Сорока і тоже була Марія Радіонівна. Ну, а замужом я не помню.
А от в їхній сім‘ї ще хтось помер від Голодомору чи ні?
У тій сім’ї?
Да, у сестриній. Ну це ж син зрозуміло, якщо сина вбили, то син помер.
А так діти були канєшно, но які там були? Ну в нас… отак наша хата була і три брата – наша хата, брат рядом і ще третій. Так один брат був… А четвертий був… де жив – на Кубані. Чотири брата в мого батька було і дві сестри. От. Була тітка Настя, тітка Марія і оцей був Степан, Сергій, Марко. Сергій жив на Кубані. Він живий остався, бо після войни приїзжав і діти, на Кубані вони всі живі остались. А дядько Марко жив, ну я не знаю, чи він на Донбасі був, чи на Кубані. Він помер – чи він від голоду, чи… ну помер. А жінка його сама з етого… росіянка вона була з етого… помнила-помнила та вже й забула. Ну вона вернулася, в них там хата була, і вона вернулася з чотирьма дітьми сюда, на Україну. Поселилась і вона думала, шо тут дітей спасе.
Це під час голоду?
Після голоду вона вернулася, от. Ну там тоже голод був.
Там тоже голодували?
Тоже голодували. А четверо дітей, а тут і огород, і все. І вона вернулася. Я помню… як вона садила огород. Оце я помню, що в неї були і синенькі, і помідори були. Оце я помню, шо все було.
І це вже після Голодомору чи во время?
До Голодомору… Ну, уже Голодомор був, но такий…
Ще не дуже сильний?
Ну навєрно в 32-ому чи 31-ому році вона приїхала. І в неї було четверо дітей: був Іван, Ганна, Надєжда і Лідія. Так вона казала: «Я хочу шоб… я не хочу, шоб мої діти оставались. Шоб діти помруть, а тоді я буду помирать». Но получилося шо троє дітей померло – старших двоє померли, средня осталася і сама менша померла. Троє померло. Оце вона к нам прийшла і сказала тітка Марія шо: «Не трогайте матір, мати спить». Так каже тоді… Вона з… Тули, тульська була. Ну хароша женщіна така була, розумна жінка, хазяйка була. Вона потом після голодовки продала свою хату і поїхала в Тулу. І ще пісьма писала тітці Насті. Надя ця в школу пішла, вже вона наче пристроїлась там в Росії.
А рядом жив Степан, він живий. Оце я помню, він з котєлком ходив в колгосп.
Це Степан дядько чи сусід?
Дядько Степан. Оце три хати. Так він ходив все… Він в колгосп пішов, но з котєлком ходив. Я помню котєлок він носив. А син його був підросток – помер і жінка. Син Михайло був, Марта була в нього жінка.
Син так само – Сорока Михайло?
Сорока Михайло Степанович. І Сорока, вона була жінка, Сорока Марта, потому шо вона тоже з другого села. Я не знаю її фамілії, нічого. Я знаю, шо вона була дуже красіва жінка, це я помню. Оце шо ми там, як ми були малими, так в жмурки гуляли. Так дядько Степан цей нас де-то в сундук ховав, потому де – шоб нас не найшли. Оце я помню, малою ше помню. Ці тоже померли всі.
Всі діти померли?
В нього було двоє дітей – так один син остався, а один помер. І він остався, з котєлком ходив усе. Ну… а так…
А так Ви пам‘ятаєте як проводили хлібозаготівлі, як приходили зерно забирати?
Я пам’ятаю тільки ото стояли в нас скрині, скрині колись такі були, сундуки великі. Так я помню в нас Дереш, його назвали Дерешом. А як його була фамілія? Но Дерешом його прозвали, бо обдирав усіх.
Таке призьвисько?
Таке призьвисько таке йому придумали – Дереш. Так він приходив, палкою стукав кругом – де в нас шо лежить. Палкой по скрині, палкой бив, оце я помню. А оце як забирали…
А він сам оцей Дереш ходив чи ще з ним були люди?
Нє, він же не один ходив.
А скільки їх було чоловік?
А чорт їх знає, скільки їх було. Ходили вони компаніями всі і ходили вони… Даже були в нас, з Києва був отой Лопаткін – був… уполномочєний. Оце вже мені розказували і потом, бо чого я знаю. Лопаткіна во время войни приїхала до нас у Ріжки, приїхала до нас у Ріжки і отам поселилася. В общєм, коли він уполномоченим, вона тоже, навєрно, приїжала сюда в Ріжки з двома дітьми. А коли закончилася ця колективізація, то його розстріляли. Но їх же… їх як… використовували, а потом, шоб вони нікому нічого не розказували, навєрно, так їх забирали, сажали в тюрму – і його розстріляли. І вона потом поїхала знову в Київ. А в Києві же квартири не було, їй ніхто не давав. То вона коло родичів, я помню, на Татаркі пристроїлась, там така сарайчик який-то був і там построїли плиту, все построїли і вона там з дітьми оселилася. А коли війна, то вона знов до нас у Ріжки прийшла. Ну і вона була в нас на квартирі з сестричкою. Потому шо вона… в’язала сама, шила. В неї ж нічого не було, проживала, жила з дітьми. А потом після війни не знаю куди вона ділася. Я ж там не жила, не знаю. Но во время войни як вона добилася досюда. Більше ніде нікого не знала ні в якому селі, тільки знала в цих Ріжках, і того вона сюди приїхала.
Родом звідки вона була?
Київлянка сама. Но во время войни шо вона могла? Вона сама київлянка і тут родичі в неї були. Но кому вона треба була? Як його розстріляли, а в неї двоє дітей, хати немає і німці прийшли, ну так вона знову рішила в село приїхать. Ну і там вона жила. А після війни я ж не жила там, я не знаю де вона ділась. Діти навєрно розійшлися.
Чоловік був в неї активістом, брав участь у хлібозаготівлі, а вона брала участь чи вона – ні?
Нє, вона ні, не брала участі. Якби вона брала, то і її забрали б.
А от коли приходили забирать хліб, люди якийсь опір чинили? Чи прийшли забрати, то віддавали?
Ну який хто міг опір чинить? Прийшли, обшукали все, обшукали – забрали та й пішли. Хто це міг… Приходять люди вооружонні, з палками приходять. Хто це міг – батько мій чи хто чинить опір? Діти наоборот старші розійшлися, повтікали, а з малими куда він піде?
А документи в них якісь були? Вони записували скільки чого забрали? Чи забирали все шо бачили, ніяких там документів?
Ну, напримєр, прийшли, загребли. Які це документи там… Прийшли, загребли. Шо вони там составляли? Вигрузили все та й поїхали. Хто там документи які составляв? Ніхто ніяких документів не составляв, ніхто нічого не робив.
А шо забирали – продукти, зерно чи ще якісь речі забирали?
І речі забирали. Ну от постєль забрали. Це вже речі називається, раз постєль забрали. Вже як немає на чом лягти спать – так це вже речі.
А як Ви думаєте, для чого вони це все робили?
Ну, не знаю. Як батько в колгосп не пішов, так для чого робили? Робили, шоб унічтожить людину, шоб людину з світа зжить. Ну для чого це робиться, як вже все забирають із хати і дітей оставляють напроізвол?
А дядько Ваш, який пішов в колгосп, не забирали в нього там продуктів, не проводили в них обшуки?
Він здав сам навєрно. Він сам здав (сміється) та шо? Здав та й пішов з котєлком.
Він сам, думаєте, все оддав?
Нє, він сам здав, но… (сміється)
Но до них також приходили?
Я тоже так думаю, шо до них приходили. До всіх приходили, я так думаю. Я мала була, якби я старше була, так… а я ніколи нікого не розпитувала. А потім почті… я там вже й не була. Мені п’ятнадцять років ісполнилось, то я вже поступила сюди в Київ, то я в же й… А потом війна началася… От. Там вже другі заботи були, а після війни я вже отак уже… Як старша сестра там розказувала, ну вона не хотіла розказувать… то вона так мєжду прочим. А потом розказувать, то це… У нас тітка була з материної сторони, з материної сторони, ще вам розкажу, була сестра Катерина. Вона виїхала в Маріуполь тоже пораньше, до голодовкі виїхала в Маріуполь. А друга сестра в другому селі була, от. А жили два брати з материної сторони – Цупруни. Був Охван, назвали його. В нього була жінка полька. У 17-му году він з фронтом чи де тоді війна була, війна була канєшно. Він привіз її, женився і привіз її сюда в Ріжки. От. Ну, а привіз у Ріжки, тут построївся і жив. Було в нього четверо дітей: три хлопці і дочка була, мені ровесниця, ну може на год менше мене. І в голодовку цей дядько, цей Охван, ходив всьо время з моїм батьком. Вони і в Білу Церкву їздили, кругом, ну, шоб купить шо-то, шоб спаса ця, пока ше не позабирали всього. Ще ж не позабирали!
Міняли мабуть?
А?
Міняли мабуть продукти?
Да, обмінювали, шоб шо-то… Спасать дітей, шоб як-то. І він помер, і ці всі хлопці померли три, а дівчинка осталась, і жінка осталась. Ну, а після війни тоді жінка, где-то в 40-му, ну в 39-му. Нє, брешу, навєрно в 37-му так вийшла замуж… зійшлася, вийшла замуж вроді. Та дочка була в неї і ще вона родила дєвочку. І коли наші з Польшою уже полаялися, то заявили, шо вона полька. Сусідка заявила, вона секретаром робила в сільраді, заявила, шо вона полька. Прийшли ноччю і її забрали і увезли! І дітей оставили. А вона ж тут цю хату перестроювала, половину хати обірвала, ремонтірувала. От. І цей же прийомний чоловік такий ремонтірував цю хату. Забрали її ноччю і увезли. Цей дядько забрав дитину, дівчинку цю, а Лєночку цю оставив. Скільки їй там було… єслі вона 26-го року, а це був навєрно 37-й рік, як її забрали, то скільки це їй було?
Дев’ять років.
Ну от. Вона осталася. Ну так її вже спасали.
Л.: В розваленій хаті?
У розваленій хаті! Половина хати розвалена, а половина… там ще можна було топить і спать. Ото вона в цій розваленій хаті і жила.
Сама жила?
Сама жила, сама жила. А то кому вона треба?! Вона нікому не треба була ця Лєночка. От.
Вона в школу ходила сама?
Ну. В школу вона ходила, я помню, зі мною вона ходила в школу. Ну наші так її…
А родичі щось помагали дитині?
Шось помагали.
Л.: Вони ж самі залишились дві сестрички такі ж, як вона. Дорослих не було ж нікого.
Може якісь там ще другі родичі були?
Та хто там…
Ну дядько Ваш той, шо з котєлком ходив.
Дядько. Дядько тоже на фронт пішов.
Ну це ще ж до фронту.
Ну це до фронту було. Ну, він ніякого діла не мав до неї, потому шо він їй не родич.
А Вам помагав чи ні?
Нічого він нам не помагав. Сестричка каже: «Ти помниш як посіяні огірки були?» А я не помню цього, бачте, а вона помнить. Каже: «Ти помниш, а дядько Степан підняв тебе више голови і об землю кинув».
Л.: Зачєм ото?
Потому шо огірки там були, а я пішла…
А огірки його були?
Огірки… От у нас було три яблуні стояли – межа. От. І посіяні огірки там коло яблуні. Я яблука навєрно собирала і, навєрно, туда через межу пішла огірка, навєрно, вирвала.
Ага, його огірки?
Його огірки. І він… Каже: «Помниш, як він тебе?» А я кажу: «Ні, я не помню». Ну хіба ж помнить можеш все?! Каже: «Він прийшов, підняв тебе више голови – і об землю кинув». Я вже нє, я цього не помню. Оце він так помагав. От. У каждого своє було. В нього своя дитина була. Він женився, ту дитину та мачуха над нею іздівалася. Та мачуха. Була яблуня така сама, котора сама рання, само вкусна. Як діти під ту яблуню підуть, та мачуха іде з гори подивиться, шо там діти, то прийде того Сєньку б’є-б’є-б’є. А я собі думаю: «Ой, Слава Богу, шо в мене нікого нема, шо мене ніхто не б’є». Бачте, яка дурна була. «Слава Богу, шо в мене нікого нема, шо мене ніхто не б’є».
А другі брати? Ну цей брат пішов в колгосп, а ще Ви казали, шо там ще був один брат. Той пішов в колгосп? Як їхня сім‘я пережила Голодомор?
Нє, так брат був… Цей Марко помер.
А Марко цей помер?
Да, там де-то. Я не знаю.
Л.: На Донбасі.
На Донбасі.
А він на Донбасі жив?
Да, а цей остався. Сергій на Кубані був, от. А цей Степан і мій батько тільки були.
А Марко, він помер до Голодомору? Чи тоже од Голодомору?
Я не знаю, коли помер.
Не знаєте цього?
Я не помню. Ну навєрно ж уже в Голодомор заболів навєрно. Раз вона приїхала де-то в 32-му чи в 31-му році. Це ж голодовкі вже були! Чого вона приїхала сюда?! Спасать дітей приїхала, бо тут огород. То приїхала, привезла їх, шоб тут померли. Тільки так. Я думаю, шо він тоже так. Може й заболів, да вже робить не зміг.
А як люди намагались врятуватись від Голодомору? Вони шось там приховували, якісь продукти? Шось там старались заховати, щоб не забрали активісти?
Ну скільки можна ж заховать?! Навєрно ховали… Єслі в землю закопає, так шо? Воно згниє там!
От, я знаю, шо в нас була… От шо я вам розкажу… Потом я розкажу ше про брата ж одного, цього Оверка, то ше тоже діти померли всі. От. Цю польку. А цеж я про польку вам не розказала! Цю польку, посадили її, да. А після війни, це ж всю війну вона сиділа, колгоспниця. За шо вона сиділа? Не звісно! Бо вона полька була! Потом вона прийшла, каже: «Я б уже й не вернулася, але ж у мене діти тут осталися. Я б уже там осталася, так в мене тут діти осталися». Так вона приїхала сюда, і розрішили їй вже в Польшу написать пісьмо. Вона написала пісьмо в Польшу і яким-то способом візу собі добилася. І поїхала в Польшу. Сама поїхала, без дітей, без нічого. От. Приїхала туда і питає батька. Фамілію каже. А там брат у неї. А там в Польші у неї всі багачі: той піп, той учитель, той ше хто-то. От. А вона каже, питає батька. А він каже, брат каже: «Шо ви тут ходите? Нашо він вам, той батько, дід?» А вона каже: «А я його дочка». То каже брат отак стояв і впав. Тридцять років не бачив її! Каже: «Та я його дочка». Ну і потом їй надавали там уже всього, жили, всьо, шоб пока вона…
А це в якому році вона поїхала?
То вже після війни. Вже її освободили, коли війна закончилась. Коли навєрно… В 47-му где-то році. Уже її випустили звідти. От. Уже ж розрішили візу їй, значить уже з Польшою наладили вже. От, тоді вона звідти понавозила всього. Даже наші всі удівлялися: всього було багато-багато. Понавозила всього, о, і продуктів, всього, от. І каже тоді, шоб собираця в Польшу. От. Пока вона обиралась у Польшу в неї вже все було, продукти, все. То вже питались нормально. Вона дєвочку цю вже забрала у нього, у того дядька. І Лєночка ця, вона вже була, їй років 14-15 було… Нє, більше! Більше вже! Вона ж мені ровесниця вже була, от. Ну і вони поїхали. Собралися тоді, ше я їх провожала, тьотку цю Софію. Я її вже провожала. Тоді транспорта не було, а я жила, де обласна лікарня. Знаєте де обласна лікарня? Не знаєте? На Лук’яновці.
Л.: На Багговутівській.
Да. Так я там жила. І вона в мене ночувала. Була така тачка в неї. Ну вона де-то, зробили її. І вона со своїми вещами, скільки там тих верей було?! І вона в мене оставляла, а потом з дітьми на вокзалі уїхали. На вокзал я її провела, і уїхала вона з дітьми. Ну вона ще тоді після того приїжала один раз до мене і більше вже вона не приїжала, і діти не приїжали. Тіко вона написала, шо на Лєночці якись поляк хотів жениця, но родітєлі страшно, батьки, не розрішали її. Бо вони дуже багаті були. А тітка була женщіна красіва і Лєночка ця сімпатічна. Де-то в мене ще й фотографія була, ну я не знаю де вона, та фотографія. От. І в конце-концов всьо-такі він на ній женився. От. Оце вже на цьому закончилось. А потом написали, шо тьотка Софія ця од інфаркта померла. Ну вона пережила багато ця женщіна. Померла і я вже связь у мене потєрялася тоді з Польщою.
Ще був брат в матери один. За цього я розказувала, шо жінка полька була. А другий був Оверком, в його тоже було дітей багато, не знаю скікі. Одна дитина осталася, син один остався: і армію відслужив, і всьо, може років 10 як помер. А то всі померли: і дядько помер, і діти померли. Ну я не знаю скільки там було дітей: четверо чи троє.
А як дядька прізвище було?
Цупрун Оверко, Ількович тоже був.
А жінка його?
А жінка…у нього жінка померла раньше, до Голодомору. А це діти в нього були од другої жінки, то ця жінка осталася з цим сином.
Вона вижила, так?
Вона вижила. І оставила сину це все, а сама пішла в Таращу, де-то служила. А потом… Вона вижила! І син цей вижив, і вона вижила. Не рідний син. А ті всі померли. Скільки там було? Троє чи четверо дітей. Бо це вже я не помню їх.
А от, якщо повертатись назад до Голодомору, чи були випадки такі, щоб люди могли заховати худобу, наприклад?
Нє-нє. Я знаю, шо наші… Наш батько зарізав теля, це я ж не бачила, коли він зарізав, я тікі знаю, шо шкуру… Була хата, у нас двоюрідний брат був. Була наша хата, а вище нас хата – двоюрідний брат жив. Він помер. Не знаю чи в Голодомор, чи до Голодомору двоє дітей, двоє підростків було. Наш батько за ними дивився, от. Ну хату тоді ж… Хто там ті хати продавав?! Хату покинули і їх забрав двоюрідний брат нашого батька. Ну я його не знаю, я не буду казать, бо не знаю. У Новосибірськ. Уляна була і Петро. У Новосибірськ. І вони жили у Новосибірську. А ця хата була пуста. Так батько, як теля зарізали, так шкуру де-то в цій хаті на горі ще там повісили її. От.
Щоб не знали, що теля зарізали?
Да. І, навєрно, і там де-то закопали, і посолили це м’ясо. Оттуда брали, і я знаю, шо нам варили суп, все. Це я знаю.
Тихенько приховали і по чуть-чуть…?
Да. Але яким способом…
Ну Ви, дитина, можливо й не знали.
Я тільки знаю, шо мені, шо це цю шкуру смалили потом, от, шоб тоже іспользувать її і м’ясо це звідки-то, де-то там закопане було. Короче, закопане навєрно там було. Потому шо хата пуста була, туда ніхто не ходив і ніхто не знав. Потому там все батько наш може і приховував шо-то.
А от сусіди, якшо, наприклад, десь там бачили, шо в когось шось є чи зерно, чи там ще якісь продукти, вони один на одного не доносили? Не було таких випадків, шо там хтось на когось доносив?
Ну, я не знаю. Я не знаю цього, потому шо понімаєте, я ж мала була. Я тікі знаю шо, оце я тікі знаю, шо приходили там здирали в кого хата під жилізом, то здирали жилізо. От. Здирали. Сараї ламали сусіди. Оце я помню.
А казали, когось може розкуркулювали чи виселяли, чи можливо там арештовували, таких випадків Ви не пам’ятаєте?
Може й арештовували, но я вже не помню цього. Я знаю, шо у нас дуже хороший дом був у нас так над дорогою: під жилізом, був один виход, і ще пристройка – ще другий виход був. От. Ну він, дядько, був який: торгував усю жизнь їздив.
Це якийсь сусід, да?
Сусід. Торгував, всю жизнь торгував. Ну хто там на нього заявив? Бачили, шо гарний двір. Так вигнали їх. Там сім’я була велика. Ну, хлопці попристраювались де-то. А їх вигнали, зробили лікарню. От. Ну, уголочок, фігєльок їм оставилий який-то, кімнатку. А то була лікарня. І в тій лікарні, оце я помню, шо ше й я ходила туда там…. Ну шо там було? Ну, доктор який-то. Там дали йому поміщенія жить. Там був дуже великий красівий дом. Ну в іх забрали це все. От.
І я помню була бабка там, женщина, інвалідка, рядом жила. Дівчата там жили, дві дочки, по-моєму. Тоже красівий дом був все, і вони цю женщину криву кажуть: «Євдохо, йди до нас борщ їсти. Ми такого борщу гарного наварили, пообідаєш у нас». А вони її заманили і хотіли зарізати.
Дівчата ці?
Дівчата ці. І мати там була, і дівчата. Зарізать. Ну, а доктор цей ішов і рядом, вони ж рядом там хата ця. Вона чи вищала, чи кричала, і він її спас, ту жінку. От. Я не знаю, де тих дівчат діли потом.
Що з ними було?
Я не знаю. А ще була така жінка у нас, жила отам, де тітка, бабка Харитина жила. Да?
Л.: Да-да.
Так там туди на берег у них хата була. От. Бабка розказувала. Ну, навєрно сім’я всі вимерла. І жінка жила, і дитина. Мати прийшла, чи вона в другому селі була, чи дальше жила та й питає ту дитину, де дитина ділась. А вона каже: «Та, де-то побігла». А потом, каже, сіли шо-то обідать, а в неї катлєти оказались, у цеї жінки. І мати обнаружила, шо то дєцкє м’ясо. І мати сама заявила на дочку. Дочку ту забрали. Ну вона діствітєльно з ума зійшла, раз дитину зарізала.
Л.: Канєшно, люди сходили с ума.
Зарізала дитину і вже собі м’ясо. М’ясом пользувалась цим. Ну,мати заявила канєшно. Навєрно і її забрали. Де вона ділась – невісно.
Ну а так, то людей вивозили, вивозили людей. Так сусіди вокруг, в них діти повмирали, і сусіди повмирали.
Був такий у нас, Омелько його звали. Було три дочки. Ну, він був бідний. Йому й коли й колгосп, коли всіх розкуркулювали, то йому дали теличку. І та теличка, ще ми бігали, малі були, теличка телилася, і ми коло телички ходили… І ми бігали, як теличка телилася, бігали дивилися. Так ми не знаєм, де вона, теличка, та корова ділася?! Чи забрали в нього, чи вона просто… він бідний був. Дівчата померли, жінка померла. І ця середня була, Саліма. Так він пішов. Хата згоріла. Ходив просив, ходив вже такий больний, вже нещасна людина. А ця Саліма вже сиділа голодна під хатою і померла. Так вона бідна… і кості рознеслися. Ніхто її мертву, навєрно, і не забирав. Потому шо кажуть, шо вона вся розложилася. От.
А люди ці, там на вашому кутку, вони хотіли йти в колгосп чи не хотіли?
Я не знаю хотіли вони в колгосп іти чи не хотіли…
Дай нашій Україні жить, дай нашим діткам, дай нашому народу – всім. Дай нашому народу життя, щоб наша Україна дітям дала жизнь, щоб діти наші ніколи нічого не бачили і такого страхіття не знали. Це був страшний суд, страшний суд.
А Ви як пережили цей голод? Ви відчували на собі голод, були пухлими?
Я коли… наша ота Марина сестра, то вона була сильно суха, вона не опухала, вона падала і підняться не могла. Ну, все таки вона така була енергічна, вона мене спасала, то спасала так шоб… я може і вопше б не вижила. Коли вже після голодовки вже, ото вже всі померли дітки там навєрно більше дали бурди тої оставалось, більше отої затирухи дали поїсти. І я так опухла була, шо даже й руками й ногами не могла двигать, лежала опухша.
Тіло набрякло?
Ну набрякла вся, набрякла і не могла на стільчик, нікуда підняться. І оце вона мене виходила, вона мені старалася все шоб, а потом старалася все шоб… яким-то способом мене спасти, а яким способом – ходила колоски де-то рвала які-то, який-то супчик варила – не супчик, а таке шо-то сухе давала мені от. Ну а потом уже, коли трошки ожили, коли я пішла в школу, коли я пішла в школу, а не було нічого… Я не знаю, я кажу шо в сандалях ходила. А вона мені казала… Її нема вже років п’ять, років п’ять нема. Я кажу: «Я в сандалях ходила» – «А де ти ті сандалі взяла?». В нас були виселені з хати, були виселені люди і там зробили школу. А школа вчителі хто там? Я не знаю, чи то десятикласник, чи може семикласник якийсь нам перший клас вів нам. Ну харашо шо в мене пам’ять була хароша, так оце я все бистро схватувала. От. І в школу, коли ти в школу так по горам, через гору перейти, а зіми ой… тепер немає такої зіми, такі зіми були, шо ідеш зверху по снігу і не грузнеш – такий мороз був. І коли йдеш, я так замерзла пока перелізла через ту гору, руки й ноги замерзли і забігла отам, де тьотка Катя жила, через дорогу хата була. А така жінка тоже – шила все, вона мені пошила, тоді жаліла мене, і в Київ поїхала – вона мені шила. Так забігла я туда в хату, вона обтерла ноги, руки обтерла. Я даже не знаю шо в мене там на ногах було. І я знов побігла в ту школу, а там же тоже холодно. Ну оце така школа в нас була. Побігла в ту школу, а в школі діти, ну хто нас там. Це ше харашо шо хороша пам’ять у дитини, а якби вопще дурними б діти пооставалася. Я помню вже треба на Буквар переходить, а дівчатка коло мене сидять: «А як я перейду» – «А так». Марина ж вже в школу ходила, вона мене читать учила, писать учила – вона мене учила, дома.
Не цей учитель?
Не цей учитель, от. Задачі рішать учила, ну я така видно була развита, не знаю
Л.: Якби не піддавалать, то не навчила би тебе, сказала б: «Не знаєш, то нічого не буду тобі розказувать»
Ну короче говоря вона мене учила, вона зі мною занімалась. Ну корочє говоря, перший клас ми там закінчили, й другий клас, а потом уже в школу перевели нас. Той хлопчик не знаю де він дівся. Ми вже в школу пішли.
А це ви вже після Голодомору в школу пішли?
Я в тридцять третьому пішла в школу. Голодали, ше нам давали в школі…
Їжу якусь в школі давали?
Давали в колгоспі вісім кілограм. Давали. Знали шо я зварю там… Давали чи гороху, чи бобів яких-то давали. От вона нажарить цих бобів.
Сестра?
Да. А я поїм свою порцію і прошу в неї. (сміється) А вона мені каже: «Треба зразу не поїдать. А нашо ти з’їла все?», а я кажу: «Я їсти хотіла» – «Так а шо, я тобі своє віддам, а потом я буду голодна». І ото ми тих вісім кілограм ділили на місяць.
Так, це вісім кілограм на місяць?
На місяць, вісім кілограм на місяць на двох. Нє-нє, Лєночка, навєрно на двох, не знаю. Мало було.
Л.: На двох. Якщо ти пам’ятаєш вісім кілограм – значить на двох. Так би ти пам’ятала, шо тобі вісім, Маринці вісім.
А люди, які пішли в колгосп, їм якесь харчування давали там в колгоспі? Ну це дітям давали, а людям дорослим давали якесь харчування в колгоспі?
Не знаю, в нас батьків не було.
Л.: Їм давали, бо в них батьків не було. А якби там якийсь дітдом був, то…
Ну патронат був.
Л.: Тому й тобі давали.
Да, це такий тіпа патронат був, а потом видавали. А так нікому нічого не давали.
Ви як сироти, то Вам давали?
Да, як сиротам давали цих вісім кілограм.
А от взрослі, які ходили в колгосп, дорослим, давали якусь там їжу чи Ви про це не знаєте?
Нє, нічого їм не давали. Ходили в колгосп на роботу, ну осінню може там і давали, може який-то пуд хліба, нічого там не платили. По суті люди виживали як могли, а налоги ж були страшенні, ходили требували налоги. Люди вішались-вішались, потому шо не було чим заплатить. Оце ходить-ходить, а вона осталась жива, вона осталась жива і ще може дитина яка там осталась жива. Налог там наложили на неї, а в неї немає. Яйця там, м’ясо. А в неї може дві курки в дворі, шо вона дасть. До неї приходили, требували з неї все. І так було, шо такі жінки не видержували і вішались. Як не з голодовки, то з повішання помирали.
Це через ці налоги, бо не могли цього всього оплатить?
Це після голодовки налоги дали. Дали шоб … мені кажеться, шо просто Україну треба було унічтожить, тільки таке було завдання – шоб не було України. А як іначе? Як людина ходить ціле літо там огородик який-то посадить. Ми тоже шо-то посадили удвойом з нею, садили, а в нас ту картоплю викопали… ноччю викопали. Шо… там прийшли, там унизу огород, а потом лісок, а потом ше грядочка, ну там з поля зайшли викопали всю картоплю і оставили нас без нічого…
Л.: А на свинях це ти чи папа катався на свинях? Папа навєрно.
Шо то ми тоже так бігали там робили.
Це Вам в колгоспі треба було шось робити?
Ну, напримєр, прополку яку-то, бур’ян виривать, прополку яку-то, ми дітьми бігали. Куски собирать.
Куски – це шо означає?
Ото коли буряк посіють, то раньше на буряк нападали оті довгоносики. А на ті довгоносики копали рівчаки, вони у рівчаках ті довгоносики сиділи. І ото нас посилали, ми цілими днями сиділи, ходили собирали ті довгоносики тоже діти. В общєм, не сиділи ми так як тепер.
Ви встигали і в школу ходить, і на поле?
Нє, в шкільний час ми не ходили. Ми до школи ходили зранку, або після школи ходили. Більше всього ми ходили після школи.
Відучились, уроки закінчились і потім? І за це Вам давали вісім кілограм?
Я помню, вірші давали в школі, розказувать вірші. Ну діти не хотіли і я тоже не хотіла ті вірші розказувать. Ну дали мені «Партія веде» (сміється) Я його так не любила Тичину. Так про його і зараз говорять, шо то був хитрий дядько.
Л.: Мамо, ти його не знала.
Може я його не знала, але я його не любила, бо хитрий дядько був.
Л.: Бо тобі вірші не подобалися, мені теж не подобаються.
«Партія веде» і заставили мене розказувать цей вірш. Заставили мене! Ніхто не хотів, то я розказувала: «Так нехай собі як знають божеволіють, конають, – нам своє робить: всіх панів до дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!». Помню. Я його і зараз не люблю, не знаю. Він може дєйствітєльно був для народа хароший, но я його не любила за хитрость.
Л.: Мамо, як ти знаєш який він хитрий. Він шо хитрував з тобою?
Хитрував шоб не посадили його.
Л.: А ти тоже хитрувала може, шоб вижить. Ти ж тоже хитрувала, шоб вижить – за колосками, за мерзлими буряками…
Да. А тоді я думала, шо це по правді писав, понімаєш. Я думала, шо він по правді писав і я його не взлюбила.
Л.: Він же не хотів тебе обмануть, не хотів тебе надурить.
А потом вже я поняла, тепер вже я осознала шо він…
Л.: Як Корнійчук вже в тройку може не входив.
Тоді дитиною як оцю «Партію» так коли воно надоїдало це все, так і не любили і письменника. Точно.
Такі вірші заставляли вчити, то і письменника не полюбили.
Я його не полюбила через вірші, через це все я не полюбила сразу і не любила…
Л.: Хто їм розказував, шо в нього були інші вірші? Хто їм розказував? Які їм друкували…
Які друкували, такі і … Він же не друкував шо протів Сталіна.
Л.: Не тільки ж він такий, всі такі були.
І Сосюра, і всі старалися виживать.
Л.: В нього ж тоже були діти, були сім’ї.
Ви пам‘ятаєте такий Закон про п‘ять колосків?
Ну я ж не знаю закон був чи не закон – як нас пльотками били як ми йшли на колоски. Навєрно ж закон був. Я законів тоді не читала. (сміється) Я знаю як мене пльоткой доганяли, оце я знаю.
А розкажіть про це.
Ну, ми коли ж жнива начинались зрізать колоски ми ж не зрізали, а коли зібрали урожай, збирали урожай – ми бігли собирать колоски на стерні – багато ж обсипалося колосків. І ми бігли, каждий торби брали, і бігли всі туди на ті колоски. А коли… охранніка, чи як воно називається, – сторожа, об’їжчики на конях об’їжали, виганяли, бо нас же багато було, це ж не я одна була на полі, а каждий біг ті колоски, шо ще не визбирані, пособирать ті колоски. І за нами об’єжчик біг на коні, шо він пішки біг – він на коні за нами їхав. Ну а ми так старалися де лісочки, де огороди, шоб далеко не… шоб утікти можна було. І от коли ми бачим, шо він їде, ми тоді бігом десь у лісочок, у прірву яку-то, бігом всі тікаємо. Сховалися, пересиділи, як він од’їхав, ми тоді знов вилазимо, знов вилазим і знов з тими торбами. І отак ми собирали. Не було вільно шоб я пішла на поле і собирала вільно. Уже урожай зібрано, уже тільки лазь собі по полю і собирай. Ну не давали. А чого не давали?
Як Ви думаєте, чому не давали?
Люди щоб подихали. Думаю для того, щоб люди подихали. Раз людина біжить за тим колоском, то вона не з добра біжить. Ми колоски ці собирали, потом сідали молотили, самі ж змолотили. Чим? Палками оббивали, сіяли, все. Потом шо ми з тих колосків, ну могли пожарить. А тоді жарить тоже ж не було чим топить. Ходили солому, це зімою вже ходили за соломой, а так собирали всякі тріски і все. На сковородці піджарювали, так же його не потреш, піджарювали, брали на столі чи на досточці якій-то чи яку-то качалку, бутилку, терли – і получалася в нас крупа. Получалася в нас крупа і тоді ми варили собі супчик такий з цих колосків. Ну, в основном харашо було, коли ми пшеницю собирали – пшениця легше треться. Ну, жита мало було, а більше пшеницю сіяли. І ото ми так виживали і старались, шоб нам запас оставить на осінь, не крупи, а цього зерна шо можна потерти на зіму. А потом, коли осінь начиналась, морози – буряки начиналися, буряки де оставалися, де… загубився буряк, всьо. Ми лазили по полям, собирали ці мерзлі буряки.
А тоді об‘їжчиків вже не було? Буряки також сторожували чи вже не було об’їжчиків на бурячних полях?
За буряками вже нас не ганяли. Цукрові буряки були, цукрові буряки солодкі. То ми ті буряки собирали, терли і трошки цеї крупи і варили собі супчик.
А бували такі випадки, шо об‘їжчик міг догнати дитину чи дорослу людину?
Ну і получить пльоткой. Били! І мене один раз наздогнав, но я мала була, я так сильно мала була – даже не росла, потому шо в нас такі всі рослі були, всі родичі високі такі всі, це я така малюсінька. Навєрно недоїдала так ото й не росла. Ну я впала. Ну шо він? З коня навєрно лупанув та й поїхав, поїхав дальше й не так воно мені може… ну добре дошкулилось, канєшно. Ну так получалось шо більші мене, то тікають, а я вже не можу – перелякаюсь і бігти не можу, і осталася на полі. І кому досталося? Мені досталося. Ну я вже старалася, старші йшли дальше, а я тут старалася недалеко.
А були такі випадки, коли людей засуджували за те шо збирали колоски? Чули Ви таке чи не пам‘ятаєте?
Боже, канєшно, засуджували, в тюрму саджали і неізвєсно куди вони дівались. Було таке. Ну це вже взрослі, а дітей не забирали. А взрослих вже як вони кого поймають так забирали. А нашо я їм, а нашо я їм здалася? шо вони з мене возьмуть?
Л.: На лісоповал би тебе не заслали, там би ти не працювала точно.
Ну да.
А от ще які замінники їжі шукали? За допомогою чого виживали?
Лободу рвали, кропиву рвали, ну була дика морква по берегам – ходили копать от… Бузину чорну собирали. От напримєр, в нас був такий – хата на горбочку стояла, а той дядько, який на осінь більш пособирав дітей, там ряд була чєрьомуха, черемшина називалась в нас, черемшина. І там сильно великі були урожаю, вона ж височезна була, далеко не залізеш на неї. Ну як уже драбину підставиш, ми з Мариной ходили, вона старша, підставим драбину, полізем на ту черемшину, нарвем черемшини, от. І помню я вже так наїлась тої черемшини, шо була заболіла. Вона ж тоже навєрно вредна багато, і ото тої черемшини нарвем і… мєсто їди черемшину ту їли. Потом їли… така була, не знаю, трава яка-то була, я вже її не знаю, трава була, тоже рвали на берегах. Лілія чи не знаю. Тоже їли. Но шо-шо – всі їли листочки з дерева, а шо-шо, а я не їла. Чого я не їла? Не знаю. От листочки з дерева…
Л.: Птічки на листочки накакали, то ти не їла…
Може й так, но не їла листочків. Рвали от акація була біла, от, акацію їли ходили рвали, от. А от листочки всі їли. Всі спориш на майдані – там паслися, я тоже спориш не їла. От чого не їла? Я не знаю, от зараз до сіх пор. Пухла ж така була, можна було їсти, а я не їла.
Може організм не сприймав.
Не знаю, от чогось я не їла ні листочків, ні споришу.
А лободу їли?
А лободу їла, лободу їла, потом паслін називався, ото росте. Його пасліном називали, я не знаю.
Пасльон, єсть таке.
Ото їли ми, рвали його даже з листочками, з усім їли, сирий їли.
Л.: Но лободу варили, не сиру ж ви їли?
Лободу ми варили от. А потом в нас в лісочку було пшінка називалася – круглі листочки, їстівна. То ми її варили, то ми такий суп варили з цеї пшінки. Ходили собирали… в нас свій лісочок був. Но слава Богу, не відібрали в нас того лісочка. І ніхто не ходив – в другі лісочки ходили, більші, а в нас невеликий на огороді був, такий ше через огород проходив. Там горіщина була, отаке все. Отам ми рвали травки, отаке все травки. Липу, о-о, з липи листочки ми… рвали і робили деруни. Листочки наривали ці і потом різали-розтирали, не знаю шо ми. Я вже не помню, бо я була мала, а це старша сестричка робила і мати ше ж покойна. Так ці листочки обривали, ше ж терли їх і такі дируни зліплювали, вроді пекли їх чи жарили. На чому там жарили? Ше навєрно льон був, шо то були терли і домішували туда. Ше льон може там захований був чи не знаю шо. Ну ще остався він у нас, трошки було льна цього. Такі дируни пекли. Потом ходили собирали на полях мерзлу картоплю, тоже приносили… деруни. Казав у нас сусід – мандреси.
Мандреси? Називали це деруни з гнилої картоплі мандресами?
Мандресами називали. Ну от ми їх називали дерунами, а це дядько придумав. (сміється)
А були от в селі люди, які не голодували? Чи знаєте такі випадки?
Були такі, которі пристроїлися, которі… ну і то, вони є пайками жили, їм пайки давали, которі не голодували. Це которі були прибліжонні, которі організовували колгоспи. А которі не організовували колгоспи, которі відкреслювались від колгоспів… Так скілько таких було? Так це которі вони колись ніщими були, а потом вони ходили грабили, то вони не голодували. Потому шо вони награбили, шось і собі ж брали, вони ж не несли здавать все, а собі.
Ну якшо документації не було ніякої, обліку не вели.
Так вони собі. Ну в нас вони були чихоточні всі, в їх була корінна чіхотка. Вони ходили грабили людей.
А «чихоточні», це вони хворіли чихоткою?
Да, туберкульоз у них – батько, мати і всі діти були. Скільки там було їх? Чотири. І ще помню Наташка була тоже така, вони всі були Вони всі вимерли, хоть вони і грабили, хоть вони… і дзвони збивали з церкви.
Ну вони померли від цього туберкульозу?
Від туберкульозу померли, канєшно.
А от крім них, мабуть, ще хтось дзвони з церкви знімав? Яка в них доля була в тих людей, що знімали дзвони? Була в них Божа кара за те, що вони руйнували церкву?
Ну кара Божа канєшно… навєрно була. Ну, я не помню хто, я сім’ю Дерешів запомнила. А хто ше там був, хто організовував там? Ну раз цього Лопаткіна розстріляли, шоб він нікому навєрно не розказував. Забрали в тюрму. Навєрно ж компанія там була.
А цих не позабирали? Лопаткін був приїзжий, а ці були місцеві?
Ці місцеві були. Та вони пооставалися тут, раді Бога.
І як вони з людьми далі жили?
Люди ж боялися. Знаєте ж село залякане – мене не трогай і не ето, потому шо… Вони прийдуть отомстять, тебе уб’ють. Люди такі були залякані, страшенно залякані. Такі затуркані були.
Залякували людей?
Да. Казали на мою старшу сестру – «пролетарка», а вона нікому нічого не вірила. Пролетарка. Вона казала…вона була нерозговорчіва була. Вона тільки два слова могла сказать.
Замкнута була?
Була замкнута, потому шо вона знала шо… Казала ця моя родичка: «Наша бабка нічого не могла сказать. Скажеш два слова… Вона могла два слова сказать, но такі два слова сказать, шо ти роздумуй потом». Правильно вона робила, бо якби вона багато говорила, то вона там була б.
Тоді такий час був.
Да, такий час був. Чого польку ту посадили поляки? Потому шо боялися. А шо бояться? Шо вона жінка колгоспниця може зробить? Так шо… Я вспомню, Боже, як вспомню, голий, босий, голодний. Я помню в школу ходила – заболіла… пневрітом. Лежу одна. Ця сестричка взяла мені якої-то гречнєвой полови. Були такі в хаті лежанки. Ви ж навєрно не знаєте?
Знаємо. Біля печі.
Знаєте. Біля печі лежанки. То вона мені тої лежанки протопить, гречнєвої полови тої насипле і я лежу, і в школу не хожу. Харашо шо вчилась харашо. Навєрно місяця два я лежала, в мене вже по тілу пішли чиряки. Ну, змилувались надо мной. З школи ніхто не приходив! Ніхто!
А це вже після Голодомору?
Це вже після Голодомору вже було. Ніхто не приходив, ніхто не провідував! Нікому я, ніхто нікому не нужен був! Помню… уже лежала, не вставала, то хто-то додумався з родичів мене, шоб мене завести в Таращу до лікаря, щоб провірив. Ну лікар подивився, а в мене вже ж чиряки по всій спині й ноги, та каже: «Я не знаю шо в неї». Стала сестричка ця розказувать шо: «Я її парила в полові і ці чиряки стали виходить». Це ж простуда стала виходить. Ну положили мене туди, так я після лікарні хуже ходила, чим оце зараз я ходжу. Був в мене харашо шо сухий пневріт був, а єслі б мокрий, то я б на том світі вже давно була б. Потому шо зі мною лежала женщіна – мокрий пневріт був – так вона померла. А я, слава Богу, одійшла ще й войну пережила, і дев’яносто два годи прожила. Я тільки думаю, де це та сила взялася, щоб скільки пережить і ще до дев’яносто двох років дожить?
Л.: Якби ти цукерки їла з жиром трансгенним, то не дожила б. А так ти їла натуральну органічну їжу.
Да, всі трави. А кропиву, я помню, нарвем кропиви, наріжем і тушили як капусту, у піч засували і як капусту тушили і їли с удовольствієм. Це була у нас перва єда – кропива – пєрвая єда була кропива. Коли ми цю кропиву вже поїмо, ну тоді ше потрем крупи якої-то, все, супчик який-то зваримо. Тоді вже ми оживаємо. А кропива – це саме…дєйствітєльно, ми думали, а це саме їжа така було, котора піддержувала організм, кров очищала. А потом сад у нас великий був, а там сливи були. А ми нарвемо цих, шо ми ждали пока шо-то поспіє, бо люди обривали в нас все. Так сливи, нарвем слив, тоже натушимо з кропивою цею. Це кисленьке й кропива – самий хороший обід був в нас. Так шо люди виживали як могли. А спасав нас, канєшно, наш садок – сливи, яблуки, груші – це в нас було саме головне.
А от обміняти в місті можна було десь речі на продукти якісь виміняти? Чи ви дітьми не могли?
В нас уже все позабирали, в нас вже нічого не було… мінять. Нам уже треба було, шоб нам хто-то шо-то давав яку-то рубашку. Потому шо те, шо пооставалось, ми вже зношували. Потом нам стали давать, так патронат був. Я помню, дали ботінки, а підбор відпав один і я так ходила – один підбор був, а другого не було і я так ходила.
Це так давали дітям сиротам, а таким?
Нє, нічого не давали. Це нам раз перед школою давали. Раз ето, я помню, ноги грязні такі в мене були, а було з вафельного полотєнца плаття біле. Можете собі представить, яка я була баришня (сміється) у тому білому платті і з грязними ногами, бо на ногах же нічого не було. Ходила боса і в тому платті ходила. Сильно красіва була баришня. Може мені і завидували, шо мені дали.
Л.: Ти не розказала, шо ви там довгоносиків цих збирали?
Я про довгоносиків розказувала. Записали про довгоносиків? Саме головне як довгоносиків ми собирали. Як ми їх цілими днями собирали.
Л.: Тоже, мєжду прочім, білок.
Аякже. Трудилися, шукали де кропива, де лобода, де оцей пасльон був, де яка черьомуха… бузина. Я помню з бузини даже настойку таку, а без сахара ж…
А от Ви пам’ятаєте коли люди почали помирати з голоду? В якому році було і яка це була пора року?
Пора року сама страшна була – це 33-й рік. Самий страшний! В 32-му вже тоже люди голодували, ну ще не було такого сильного, трохи ще шось було в людей. Забирали-забирали, ну ше не дошло до того, шо все повально забирали. Тільки заставляли їх. Розбирали зданія, напримєр. У нас порозбирали ж не в 33-му році, а навєрно в 32-му розібрали чи в 31-му. Це ж не обізатєльно 33-й. 33-й – це вже вмирали поголовно! А розбирали хліви, у кого хата була під жилізом – з хати знімали жилізо, у кого там дерев’яний хлів був – тоже розбирали цей хлів. Це ж не зразу це все робилося. Я ж вам казала, Омельку цьому корову дали, так коли дали?! Дали, навєрно, в 31-му році чи в 32-му, коли ми бігали туди, діти.
Це йому з колгоспу дали? В когось забрали і йому дали?
Ну да. Чи був вже колгосп, чи не було. Забрали в кого-то – а йому дали. А потом де вона ділась у нього? Тоже я не знаю. Тоді мені років п’ять було, тоді як ми туда бігали. Бігали туда, бо в Омелька корова єсть.
А в вас уже не було?
Нє, в нас ще була.
В вас ще тоже була?
В нас ще було все. Ще тоді в нас не позабирали.
А от вже, як все позабирали, почали люди мерти? А в 33-му вже дуже багато мерло?
А потом вже в 33-му вже зовсім. Уже забирали-забирали, грабили-грабили, а в 33-му вже люди були ограблені. Зовсім ограблені. Уже нічого не було. Уже тільки ходили стукали: шо в тебе ше єсть?! Уже в 33-році, я вже помню, шо вже стукали, як уже батько помер наш.
Батько помер, бо дуже голодував чи як це сталося?
Я скажу, шо ще пока батько живий був, то ще їздив у Білу Церкву, там шо-то міняли. Помню, с етім дядьком, материним братом, все вони промишляли – шо-то міняли, шо-то привозили. Батько наш, шоб сказать, шо він так уже сильно голодний був… Я не скажу, може й голодний був, бо для дітей усе оставляв. Но в нього получився інсульт. Він ліг, а тоді ж: який там доктор був?! Він цілий день лежав хропів. А чого? Тому шо мати пішла в ліс за цею пшинкою – борщ варить. Чи борщ, чи суп – шо-то варить. Пішла туда, а батько лежав. Чи йому плохо стало – я мала була – чи йому погано було, не знаю, шо йому було. А мати тоді взяла йому чи водички дала, чи шо… зірвала його. І він цілий день лежав ще живий. А потом на вечір помер. Уже він не проснувся. Оце я помню.
Може тоже дуже переживав за все, за таку ситуацію.
То тоді вже я й не помню. Дядька я помню, шо він приходив до нас все. Він дружив з батьком, з материними братами. А в основном з цим дядьком, шо жінка полячка була. Так він з цим в основном їздили міняли, шо-то покупали, привозили. Оце я помню. А потом може він діствітєльно переживав страшно, шо в нього інсульт получився.
А в селі багато людей померло під час Голодомору? От в Вашому селі.
На нашом кутку, напрімєр, я ж дальше не ходила, так я помню, в каждій хаті по п’ять чоловік, а єслі жило шість чоловік – то два чоловіка осталося. От, напрімєр, оцей Омелько, в нього вся сім‘я вимерла. Потом Янішевська жила, в неї було багато землі, 10 десятин, тоді називали. Не знаю, шо таке десятини.
Л.: Гектар навєрно був.
Багата була сім‘я. Це ж мій дядько на її сестрі був жонатий. Виїхали вони на Кубань. Не знаю, коли вони виїхали, може голод чуствували. 21-й год – тоже ж голод був. Може тоді вони виїхали. Чоловік помер в неї, були в неї два хлопця підростка і дочка. Дочка виїхала, не знаю куда вона виїхала. Може й до мого дядька туда…не знаю це. Ну виїхала. А ці хлопці померли, навєрно, потому шо, де вони ділись – не звісно. А вона, бідняжка, лежала вже гола така, опухша лежала. А ми ще, діти, ходили її скубали за груди. Дурні ж діти. Скубали її там ходили, пока нас вже там приструнили нас трохи. То ми туди перестали ходити, а то ходили. Не знаю, потом її навєрно забрали вже, коли вона померла. Я помню, шо вона лежала вже так роздіта: груди в неї голі були, все. Ну, ми ж ходили туда.
А далі ще по кутку в інших сім‘ях?
А потом опять Гетьман жив. Тоже осталась дочка, а помню син був, мені ровесник, то я харашо помню, а менших вже не помню.
Померли вони також?
Тоже всі померли. Остався батько, і ця дочка старша осталась. Я знаю, шо Мусєй був мені ровесник. Чому? Бо я погано говорила, «р» не виговорювала і він. Ми сорєвнувалися, хто бистріше «р» буде говорить. Оце я його харашо помню.
Потом Янішевські піщли. Тут Євгенія була і Іван, і ще менші діти були: двоє чи троє. Тоже всі померли і батько. Осталася мати одна і старший син остався. А ті всі померли.
Потом на цій стороні Куніцких було два підростка, мати одна осталась, не знаю, де їхній батько коли помер. Тоже померли два підростка хлопці.
А туда дальше я не знаю, вже вмирали. А це кругом був дядько жив один. Він один де-то поїхав на зароботкі і де-то тоже по дорозі помер. Голодав тут, а хотів де-то хотів в Білорусь, да й по дорозі помер.
Оцей всей наш куток – всі повимирали. А дальше туда вимирали, то я ж туда дальше не двигалась, я тут була.
А їх де, цих людей, ховали? На загальному кладовищі чи десь окремо? Чи є десь оці загальні місця поховань?
Я не знаю. Я ніколи нікого не питала. Я тікі знаю, шо їх вивозили. Може й на загальному, може й ше єсть куда-то вивозили. В усяком случаї на кладбіщі єсть загальні ті могили.
За ними зараз якось доглядають? Вони якось обізначені?
Оце моя родичка казала, шо вони могилу яку-то найшли. Велику могилу і хотять її в порядок привести. А чи вони її приведуть?! Це ж тільки хлопці, її діда… ці внуки, вроді, вони всі в Києві живуть. Це вони приїжають і рішили. В метрострої роблять, вони тоже вже взрослі. Менші мене. Навєрно вже по сємдисят. Вони рішили оце все зробить. А чи зроблять це? Це ж ніхто не організовує, це вони самі хотять це все зробити. Мені кажеться, шо нічого вони не зроблять. Це вони списки позоставляють може.
Вони знають, де це місце? Знайшли вони місце це?
Знайшли місце вони це.
На кладовищі?
На кладовищі. І це вони хотять оце все – фамілії ці собрать. Чи ці фамілії там єсть, чи вони в другому місці? Ну в усяком случаї оце вони хотять зробити. А чи буде?!
А людей, які померли в Голодомор, їх поминають на проводи?
Ну їх вже… вроді собирались зразу… На проводи канєшно люди ідуть.
А якщо не знають де заховані?
Не знають де заховані. От, напримєр, моя старша сестра ходила. Вона каже: «Я вже не можу знайти могили батька».
Батько ж окремо похований?
Окремо. Ходила, а тепер воно все позаростало там. Це тепер уже в порядок приводять, а то старе кладбіще. «Я, – каже, – йду і положу там шо-то. І я вже й не знаю чи я туда положила, чи я не туда положила. Потому шо воно вже все нарушено там».
За ним там не доглядали?
Ніхто там не доглядає. Воно все позаростало. Все-все-все. А потом там багато не було сильно. Єслі яму одну вирили і скидали туда, так шо там багато було? Там не було багато. Люди ходили канєшно туда. Ходили раніше 9-го числа, тепер ходять на проводи туда всі. Ця родичка моя говорить, шо зробили кладбіще таке, як міське. Там і пам’ятники вже. Це вже за якими? За теперішніми могилами дивляться. Тепер там уже десяток років чи двадцять років помирали, так уже ухажують за цими могилками. А ті могилки… позаростали вже. І ніхто не ухажував за ними.
Ви не пам’ятаєте, щоб у час Голодомору хоронили із священиком чи одспівували?
Який там священик?! Священиків всіх у тюрму посадили. Які там священики?! Їх всіх порозганяли. Ніякого священика у селі в нас не було! Вже як началась організація колгоспів, то наших священиків усіх, не знаю, куди їх діли. Дзвони зняті. Ніхто в церкву вже не ходив.
На Пасху, наприклад, на Різдво в церкву не ходили, церква закрита?
Її не було.
А вдома дозволяли якісь обряди проводити церковні, наприклад, паску випікати, красити? Чи може їхали в інше село?
Та хто там ту паску… з чого її пекли ту паску…хто в нас її пік?! Мені кажеться, може й пекли.
А до Голодомору? Коли тільки починалася ця колективізація?
До Голодомору ще ж церква була. Ще тоді церква була, ще тоді в церкву ходили і святили, і піп приходив. Но я не помню вже попа.
А пізніше, вже після Голодомору, як Ви почали в школу ходити, розрішали ходити паску святити? Чи не було куди іти?
Не було. Та й ніхто там не ходив.
А в школах не забороняли на Різдво колядувати?
В школах ніякого церковного вспомінанія не було. В школі організовували йолку Постишева. Був Постишев такий. Постишевська була і петрівська.
Йолка постишевська, йолка петрівська, да?
Да, йолка була. Діти такі, як я і старші, і вже моя сестричка – це всі вже ніякої церкви не знав. Вже всі забули про церкву. Нам ніхто про церкву не вспомінав. Ніякої церкви вже не було.
Ваші бабусі і дідусі до Голодомору померли?
Вони до Голодомору померли, вони померли до Голодомору. Була з 17-го года така була нерозбєріха. Люди собиралися, партизанщина була, ховалися. Хто приходив там додому ночувати іногда, переодіця. А то тоже була партизанщина тоді. Це вже тепер мені розказували, а тоді ж мені ніхто нічого не розказував – хто там помер, від чого. В партизанах був, заболів туберкульозом, напрімєр, родич у нас був. Кажуть, а чо він помер? Він був у партизанах. Простудився.
Так він був у партизанах боровся проти радянської влади?
Нє-нє.
Чи проти німців?
Протів ленінської ще був, тоді.
Ну, то проти радянської влади, да, получається?
Проти радянської влади тоді ще. Ну так вони ж тоже були організовані і як протів німців, і протів радянської влади.
Вони цього всього не сприймали, оцих всіх нововведень? А як вони боролись, тобто, яка була їхня позиція? Як вони боролися з радянською владою?
Вони агітірували, шоб протів колгоспу. Так їх всіх, Господи Боже, їх всіх…
Були такі випадки, коли виступали проти колгоспу, проти колективізації?
Тайно навєрно.
Ви цього не пам’ятаєте?
Не пам’ятаю. Я помню, шо організатори були такі, шо за колгосп були. Ці вже не мали права виступать, тільки тайно могли шось робить.
Як Ви думаєте, чому був Голодомор? З якою метою він був вчинений чи він був спланований?
Голодомор був спланований! Оце я вам точно скажу, шо був спланований. Треба було Україну унічтожить, потому шо Україна, українці були сильні роботящі умні люди і не хотіли оцього всього, цеї всеї організації, котору організовували ленінські еті, як сказать…
Прибічники.
Да, прибічники. Потому це все спланували, а спланували як? Україна дуже велика, її не можна нікуди вивезти, не можна нікуди унічтожить – значить треба було на місцях її унічтожать. А унічтожать яким способом? Тільки голодом! Тільки голодом, і шоб поменше було старшого народу, котрий все помнив, всю жизнь помнили. І обновляли, шоб була обновлена Україна, цим самим всим самим обновляли Україну: старших – унічтожить, а молодьож шоб…
Виховать по-своєму.
Виховать по-новому. Тільки так. Я щитаю, шо більше інакше не могло буть.
Я напрімєр уже… От у нас із заходу робила женщіна, вона мені про Бандеру розказувала. А я її розказувала: «А в нас Ленін був бог!» А в вона сміється. Каже: «Ой, Боже мій…» А я кажу: «Ну, нас так виховували, шо в нас це саме главне був Ленін, а у вас самий главний був Бандера». Вони по-другому були воспітані. У них була часність, а часні всі були до 41-го года. Чого їх всіх вивозили звідти? Вони привикли, у них була земля, у них було все. Не так, як у нас уже. Вони по-другому мислили. От я сиділа і їй сказки розказувала. Я говорю: «У нас щитався Ленін бог, а у вас Бандера був». Ну так Бандера ж для України був, а Ленін був для всього міра. Не звісно, для кого він був? Він же не для України був! Він наоборот унічтожав Україну. Такі в нас всігда були розговори і спорили з нею все время.
Як Ви думаєте, чи потрібно нам зараз згадувати про Голодомор, говорити про нього?
Обов’язково треба, тільки вміло розказувать, шоб діти знали про це, і шоб ніколи це не повторялося. Ніколи-ніколи не повторилося. Тільки не так розказувать, шоб… Вміло розказувать! Шоб вони знали, як люди жили, як люди страдали, шо людям робили… І просто іздівались над народом. Шо я можу сказать?! Було іздіватєльство над народом. Більше нічо я не можу сказать.
Як Ви думаєте, дітям можна розказувати цю тему? Деякі батьки вважають, що це страшна тема і їм не потрібно знати, як Ви думаєте?
Я, напрімєр, стараюсь не розказувать.
Л.: Ти, мамо, розказувала. Я з школи знала. Ти мені розказувала.
Своїм дітям Ви розказували?
Л.: Да, розказували. Розказувала ти мені. Я знала, ти мені розказувала.
Я тобі мало розказувала.
Л.: Ти ж розказувала, шо ти і те робила, і те робила.
Розказувала я, розказувала.
Може Ви боялися, бо тоді не можна було говорити? А от зараз, наприклад, Ви розказуєте? Вільно можете про це говорити?
У нас старший внук всігда сідав отут на стільчику. Ну я йому так, пару слов скажу. Він все розпитував мене. Пару слов скажу. «Як, бабушка? Ну, як там, бабушка було?» – «Ну, як, Саша, було. Було так, шо бабушка нуждалася. Не було чого їсти, не було чого пить, не було в чому ходить. Тяжко було». Так я йому розказувала. Ну, так шоб так йому все… Саша завжди інтєрєсувався, зі мною сісти так. А Андрєй в нас, він нічєм не інтірєсується. А Саша зі мною всігда бєсєдував.
А як Ви думаєте, люди після Голодомору змінилися? Чи змінилося відношення в суспільстві між людьми?
Раньше до Голодомору люди були такі… добрі по натурі.
До Голодомору?
Ділилися, а тепер жистокій мір став. Бачите, всі за багатством, за захватом, шоб шо-то захватить. А раньше цього не було, шоб шо-то захватить. Були злодії. Злодії були, для себе крали. Але шоб таку жестокость устраювать, шоб їхали де-то, грабили, убивали – такого не було. У нас я помню, я уже росла, шоб хто-то приходив, нападав хто-то на кого-то – такого не було. Наоборот. Яке-то уваженіє до людей, а тепер шо-то переродилось, світ переродився. Яка-то жистока появляється, треба наоборот дітям розказувать, шоб діти не були такі жестокі, шоб вони до старших відносились по-другому. Шоб більше к миру, не к жестокості, а к миру приходили.
Як Ви думаєте, на чому треба акцентувати увагу, розповідаючи про Голодомор?
Акцентувати, шоб люди могли друг другу помагать. Помощ повинна буть яка-то, уваженіє до народа, до людей. Не дивиться, шо ти бідний, я тобі зроблю ше зроблю хуже, а наоборот не забирать все собі. Так як тепер забирають міліони, собі забирають, а на людей вніманія не ображають. Отакого не треба дітей учить. Шоб було, як сказать…
Шоб ділилися один з одним, да? Допомагали? Сочуствували?
Да, шоб добріші люди були. Шоб співчували друг другу, не проходили мимо, коли людині погано – помагали їй. Саме головне, шоб помощ яка-то була людині. Шоб не дивились: ага, тобі погано – хай тобі ше буде хуже. Саме головне – це дітей треба учить, шоб жестокості не було. Я скажу: як немає в сім’ї жестокості – то не буде і дальше жестокості. А як у сім’ї ото п’янки, жестокость така велика, так вони і дальше ідуть жестокими. Я по своєму роду дивлюсь: у нас не було жестокості. Ми якось ділилися. Тяжко було, но ми друг другу зла не робили. Наоборот. Я, напримєр, мені лутше, я собі багатства не собирала. Єсть у мене копійка, я її, ту копійку, розділила з другими. Я ділилася. Я скажу, шо я не ніща. І не була такою ніщою, ну я й не багата. Кусок хліба я їла і заробляла, і з людьми ділилась. З своїми родичами старалась поділиться, буть в мирі. Так і повинно буть у каждій сім’ї. А раз у сім’ї каждій буде, то буде і в страні так. А як в сім’ї нема такого добра, то й в страні не буде. Тому шо все проісходить от сім’ї. Я та от скажу. Не знаю: правду я кажу, не правду, но я кажу так, як воно єсть.
Яка цінність пам‘яті про Голодомор для молоді? Що вони можуть для себе винести з цього досвіду? Знаючи про Голодомор, які вони для себе можуть зробити висновки?
Висновки?
Для молодого покоління.
Для молодого покоління. Я навіть не можу вам сказать… Шоб не робили так, як робили раньше! Шоб не робили такого, як робили раньше.
Л.: Шоб самі себе не унічтожали.
Да, шоб самі себе не унічтожали, шоб націю поважали. Будуть націю поважать – і їх будуть поважать. Не будуть нації поважать – не будуть себе поважать. Буде нація в порядку – будуть і люди в порядку. Шо я можу сказать?! Саме головне. Не знаю, правду я кажу чи не правду. Так я мислю собі.
Ви, зрозуміло, що пережили Голодомор, пережили війну… От як Ви вважаєте, ці потрясіння для людей мали якісь наслідки?
Да, наслідки мали великі. Після війни тоже люди були гараздо лутші. Гараздо лутше! Старалися. Каждому тяжко було. Каждий дуже старався друг з другом здружиться, поділиться, хотя канєшно не всі. В основном народ був такий поміркований.
Ви весь час працювали на заводі?
Да, весь час працювала на заводі. На заводі працювала – сначала на станках робила.
А на якому заводі?
На кабельному заводі робила. Я ніде більше не робила, кроме кабельного завода. Як поступила на кабельний завод – так я 53 роки і 8 місяців відробила. Даже всі удівлялись, скільки років я проробила. В Свердловське я робила на станках, а тут я вже закончила курси, получила спеціальность планіровщика-норміровщика, і вже робила в отдєлі труда по нормірованію всю жизнь. З людьми я мирно жила, я не скажу, шо ми… пагано, труд мій не оцінювався. Оцінювався, даже книгу почота було заведено. Он фотографію бачили? Фотографія… Пішла, як завод розвалився, то я пішла забрала. Лжєна каже: «Нашо ти пішла забрала?» Пішла з архіву видрала. Продали все, пропили. Не хочу, шоб моя фотографія там була. Вони все одно викинуть куда-то, то заберу я.
Зрозуміло, дуже Вам дякуємо за інтерв’ю.
Коментарі Вимкнено до Сорока Ганна Никифорівна, 1925 р.н.