1. Місце запису: село Матіївка Бахмацький район Чернігівської області
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Баранова Анастасія Григорівна 31.01.1912 р. н.;

Допомагає донька – Марія Степанівна Лапшайкіна (далі – М.С.);

Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Матіївка Бахмацький район Чернігівської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

А тут по три хати лучших поставлять, хужих, і коло кого завод поставимо і ту розкидаємо. Оце так як дзвонять – снідати, поснідали, на роботу, на обід, а то прозіваємо  і в ввечері так. Ну а тоді нема чого з’їсти, оце весною листок клена, в нас при городині весь лист люди поїли. Не жаби не найдеш, не миші, все люди поїли. А тоді пухлий ходе. А тоді дощ, як пройде, виходе, йде людина, впала і вмерла. Послє дождю так і вмер. У нас в село здорове, Паска, до Петра, 500 душ із голоду вмерло. Мущин забирали, кудись дівали, а женщін оставали. Хто багато живе, так і забрали, а де їх дівали, розтреляли, ніхто не вертався додому.  А тоді, кому тільки їх вже вирахували на роботу в комуну, котушку ниток получиш і 100 грам сахару за день. І їсти дадуть скибку хліба і тарілку борщу. А ми не хотіли всьо равно в комуну. А тоді, не дойшли до комунізму, а тільки до соціалізму, тоді стали давать усадьби і ті давай розрівать і строїть людям хати. А тут я, як заграницю пішла, оце так люди з голоду, так стрішеш людину, а воно пухле, вид страшний такий, наче вас з’їсть. Страшне було. Оце вночі спиш – стукають, хто в вас був, той. Давайте оце так наваляй зараз на корову – 300 рублів. Тоді ще магазину на ноги і самому, оце на городі шо росте і картоплю здаю, а тоді молока скіки літрів без грошей у нас, а тоді яєць, а тоді м’яса по 32 кілограм і шкуру, і все здавайте, і шерсті 4 кілограми, вовни, а де брати все, платили ні чим платити, а то так виселяли, судить та штрафувать. Оце з голоду і вмирали. Ходили пухлими і вмирали. Ні за що купляти, бур’ян один їли, тай усе. Тут хоч щавель росте, а на моїй родині і щавелю нема. Зеленого колосу нажне, жита, розстрел, на своїй полянці.  А тоді я в брата, в Магорці жила, йду додому та усе на полі купки жита, купки жита, не млинами, ступами, та жита цілого наварять, а воно не розвариться, тай наїдяться і цілим житом отравляються. І мене нагодували, я прийшла, я з’їла, а буряком, так мене як хватило, я по хаті качаюся, а вони з мене сміються, кажуть так і нам перший раз було, а це вже жилудок, мабуть так, цілим житом надірвати. А молоти і товкти, і ступою це зрада, бажали молоти і не мололи, нічо, шо год тей робить.  І оце вже буряк квашений варили да їли, да із лушпайок кажними днями деревний пекл, отак жили люди, хорошо було. А Сталін сказав «Доведу до того поки мати своє дитя з’їсть».

М. С.: Да, кажи з‘їла Маню, зарізали.

Хто дітей їв, бабуся?

То жила женщині, було три хлопці і дівчина, чоловік з голоду вмер, а тей, мати пошла, як вони з’їдять м’ясо ваше, сідайте дитятка та їжте. Мати ложку взяла, налила чого. Біжу, біжу, а чую в вас м’ясо. Так вчора Маню зарізали. Оце стегна пообрізали, от і зварила, їли, а те в погребі лежить. Так страшно було балакать і розказувати. Я тут вже більше 70-ти год, так начали розказувать, вони повірять, тут такого не було, як на моїй родині. Тут камуни не було. А вже я сюди прийшла начало четвертого, трицятого года, тоді тут вже осеню всі в колгосп пішли. У нас була перва стахановська гілка, так я у стаханівській ланці робила. А тоді у Симиренко, в колгосп попривикали, ну то уже почали по 200 грам получали.

А люди втікали з села, щоб знайти собі їжу?

Куди їм тікати?

В Росію, в Білорусію?

Тікать нікуди.

А що охороняли?

Жили вдома, нікого нікуди не пускали.

А хто не пускав?

Справок не давали. Справки нету – не паїдеш.

А без справки не поїдеш?

Нє. Справку, паспорт.

А новий урожай коли з‘явився?

М. С.: Вона вже в Макіївці була.

Зерно давали на посів?

Своє, де хоч бери тай сій.

А де ж вони його брали?

Ніхто не дав. Як голодовка була так квасолі давали, шоб садили вдома. Оце таке було. Церкви порозкидали. Батюшок позасуджували. Празників не було. Як хоч, так і живи. Люди жили, сонні ходили, мертві ходили.

А пусті будинки заселяли потім приїжими?

Тай пустих не було. І самі хату розкидають та в комуну. Строїли на полі довгі-довгі дома. Розкидають і доточать, доточать, доточать.

А людей привозили звідкись?

Мєстні, зразу поступили в комуну, то батратили бідні люди, а тоді голодовка була, то люди наїхали до нас і вони на нас влаштували комуну. Людей служили, забатратили, в комуну пошли. Ой не дай Бог, згадувать страшно. Дівчата приходять, розкулачені, приходять з комуни в 10 часов вечора, потом воняють, ноги мокрі. Утром в 4 часа встають в комуну. У нас невістка була з комуни. Ото тільки буряк варили, тай дороже не було. Стерню рвали та зілля збирали та пекли в печах. Зразу в багатих забирали коней хороших, а їм поганих давали. А тоді і хазяїнів позабирали, десь подівали. А хати порозкидали у комуну поодвозили. Тоді з пустої хати як білий дим розкидали.

А що люди говорили про життя в Білорусії і Росії?

Я не знаю чи там була комуна. В гиначому районі тут і корови були, і свині. Я прийшла замуж, так корова була, телиця була, свиноматка була, овечки були, гуси були. А в нас там усе повиїдали та позабирали. Ото страху дадуть, прийдуть і все зразу в людини і сало заберуть, і все в комуну, в комуну. Оце в моєї сестри не пошла на роботу в комуну – штрафу дали 50 рублів. І до мене вони прийшли ввечері, комуна прийшла, сундук отак напополам, розламали, усе побрали і 50 копійок, не платите, то саме цінне забирали. Усе позабирали і сундука, і все. За те шо не пошла на роботу штрафу дадуть.

А що люди їли під час голоду? Були отруєння?

І траву, і собак.

Отруєння були?

Мерли хто, пухли були. Їли шо попало. Шо попало їли і пухли. А вмирали то рідше. Чи отравлєніє, чи од голоду. Особєно послє дощу, як дощ пройде. Я в Бахмачі саме до брата поїхала, дощ перейшов, люди на базар йдуть, хто на дорозі впали і людей йдуть і минають, там друге впало. Я ще молоденька була, важко було, нас було, всі взрослі були, нас в комуну тоже треба було, шоб там робили. Поки не було комуни, так не драли сильно шкур, а як стало, то комуна то страшне. А тоді в людей вже поописували, побрали і в їх нема, і свиней в комуні, в комуні свині. Так хто йде в комуну, той буряки копає, кусок хліба несе і кусок сала їсть.

М. С.: Із маминых слов слышала про Голодомор, не могу, я плакать буду. Як ей было тяжело, вони были сиротами, без батька остались, 7 человек. Работали в поле. И ночевали в поле. В них была земля своя, было хозяйство, было все. А потом их пришли, забирали и зерно, до зернине, забирали все. Дети оставались голодны, ели листья на деревьях, котов, собак, даже мышей, лягушек не было. Все люди подбирали, помирали з голоду. Тяжело было очень. А потом в 33-32-м году, было с 29-го года оно все началось, от. А мама вже вышла замуж, за границу, 30 км от Шаповаловки, Саботурын, тут село Матиивка, от, и каже «Как за граныцю попала». Все голодовки здесь не было. Может маленькая какая была, все и хозяйство в людей тоже и все было. А потом 33-34-й год начали все забирать в колхоз. У мого папки и дедушки забрали пара лошадей, коров, землю, лес. Он был все хозяйство, вес инвентарь для молотьбы, для косовицы, все забрали. И конечно, папа с мамой пошли в колхоз. Дедушка и бабушка были уже старенькие. Мама работала в передовой ланке, была стахановка. А потом началась война, отца забрали, он не вернулся. Осталась мама з нами, брат и я, и мамина свекруха и свекра старенькие, и было очень тяжело. Тоже голодовка начиналась после войны. Лошадей с колхоза тода забрали на войну. Один возвратился, еще работал в колхозе, а один не возвратился с войны.

1. Місце запису: місто Київ вул. Кубанської України 2, Київський пансіонат ветеранів праці;
2. Дата запису: 26.09.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Сазонов Юрій;
4. Респондент: Вітряк Ілля Миколайович, 1926 р. народився в селі Малий Букрин Миронівського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Малий Букрин Ржищівського району Полтавської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

А де ви народилися?

В Букрині, Ржищівський район.

Полтавська область?

Малий Букрин. Там рядом і Великий, вони одінакові, отакі два названіє. Шандра, Тулинці там, Македон.

А як звали ваших батьків?

Матір – Надежда, канєшно вмерла. А батько шось десь тоді прокрався, так в тюрму забрали.

Батька в тюрму забрали, так?

Да.

А як батька звали?

Микола, мене ж Ніколайович. Ше брат єсть, тоже Микола, менший.

Розкажіть нам про голод, що ви пам’ятаєте?

Та шо, ми голодовалі і уміралі з голоду.

А чого був голод?

Ну дєло в том, шо колгоспи організовували, так у людей забрали всю їду, хлєб там.

А батьки працювали в колгоспі, вони пішли в колгосп?

Працювали в колгоспі. Правда нє очєнь актівно в колгоспі.

А чому?

Та не надіялись на зароботок.

А до того як вони вступили в колгосп, яке було господарство? Корову, коней мали?

Коней нє, а корову мали право мати, свиней, овечок, кота.

А потім змусили вступити до колгоспу?

Ну всєх заставляли. Так нєкотрі йшли, нєкотрі даже з дому тікали та по лісах, та в другіє села, до родичів. Ну такоє.

А куркулі були в селі?

Ну то це ж і розкуркулювали, то їх так називали. А в кого нічого не було, то шо в нього візьмеш.

А в цих хороших господарів забирали майно силою?

Нє, корову, свиней, овечок трохи там у кого було. У людей були овечки, свині і корови. Як забирали, бики таке тяглова сила. Трактором канєшно тогда еще нє било.

А ходили по дворах, забирали продукти, обшукували?

Да.

А хто ходив?

Та я тоді ще сам був малий. Так ше до такої категорії мало люди, трудно мені було сказати і я іще малой був.

Ну це були сусіди, місцеві чи це чужі люди?

Ті в кого нічого не було. Забирали все в колгосп. І одну корову розрішали вдома держати. Ну це теля, свиней там, овечок декілька штук і таке.

Батьки працювали в колгоспі, а їм платили щось за роботу?

Канєшно.

В 32-му платили?

Ну 32-ий я не помню, но вже 33-34-ий уже платили. Вже давали натурою. Кагби не гроші, а хліб. Деякі ше робили такі мельніци, ну такі невеликі, камні руками.

Жорна?

Жорна да. Муку.

Це в вас вдома були?

У кого була там крутілка какая там, то ето самоє, а вітряниє то не розрішали держать.

А такі ручні були в вас?

Були.

Вдома були, вдома ви могли собі перетерти?

Вобщем, позже, вже до подростка, я вже бачив їх, но були.

А ваша сім’я голодувала?

Канєшно не розкошно жили.

Але їсти було шо?

Не хватало їди.

Не хватало, голодні ходили?

Да-да.

Молоко було?

Було, так.

А інші люди гірше жили?

Ну канєшно.

Ви бачили цих людей?

Нє, ну корова не помирала.

Люди.

Люди – да.

Люди помирали? Сусіди померли?

Ну якшо вони і були, то я знаю шо були. Діти вмирали, якісь нашальніки.

А багато померло в селі?

Багато.

Ну скільки?

Не знаю.

Батьки вам не розказували потім?

Нє. Ну казали, шо там той вмер, та той вмер, в того діти помер.

А прізвища ви пам’ятаєте?

Я пам’ятаю таке прізвище ввійшло в життя – Могила. Могила Петро, Могила Іван, Могила Галя, Галина, таке.

Вся сім’я померла?

Да.

А в родині хтось помер?

Не помню. Це дуже давно було. Знаю, шо вмирали. Материн батько.

Всі, хто не працював у колгоспах, в них забирали все і вони вмирали?

Ага.

А після ви говорили про цей голод?

Я слухав те, шо батьки говорили.

Батьки говорили.

Да, шо вони говорили там той вмер, той вмер.

Згадували?

Да.

Чужим людям не розказували про це?

Ні, там не розказували. Всі так знали.

В селі всі знали, так, всі пам’ятали, так?

Ні. І це не одне село так, а в багатьох селах.

І в інших селах так само було?

Так. Так само.

А хто винен в цьому голоді, казали, хто зробив цей голод?

Та шо там дітям говорити, шо їм розказать.

1. Місце запису: міто Київ просп. Голосіївський 84, квартира 30;
2. Дата запису: 13.12.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Рибальченко Віра Іванівна, 30.09.1930 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в місті Охтирка Охтирського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Віра Івановна Рибальченко

Коли ви народилися? Якого числа?

30 вересня 1930 року.

Де народилися?

Город Охтирка, Сумська область.

В самому місті, так?

В самому місті.

Як звали ваших батьків?

Батька звали Іван Савович П’ятак, прізвище таке, а маму звали – Галина Іванівна або Ганна Іванівна, Анна Іванівна Майдюк була.

Майдюк – це дівоча?

Так, Майдюк. А стали ми П’ятакови, понятно?

А коли стали П‘ятакови?

А в 30-му році була русифікація. Батько – П’ятак, мама – П’ятакова, он в мене виписка про смерть, то даже не написали фамілія тире і еті кавички, понятно? П’ятакова…

Ви не хотіли?

А хто ж знав. А хіба можна було казать шось. Це ж зараз можна казать все і теж треба думать, шо казать. А тоді ж Голодомор – нільзя, проти влади – нічого нільзя. Поетому осталась я П’ятакова, а коли закінчила школу, в п’ятидесятому році, то мені класний керівник підійшла і сказала «Ваше прізвище не П’ятакова, а П’ятак». А це ж треба було, шо робить, іти кудись, шось робить, а після війни ж, Боже, дєвочки, шо робилося. Голі, босі, голодні, все розрушено. Ми з школи ходили з носилками, брали кірпічі, які цілі залишилися, шоб закрити вікна, бо ж стєкла не було.

А ви знаєте, якого року народження ваш батько, мати?

Мама знаю і батька знаю. Батько – 1910 р. н. в Охтирці. А мати 1905 р. теж в Охтирці.

Скажіть, будь ласка, а чим займалися ваші батьки?    

Значить, батько мій служив в армії. Коли він служив я не знаю. Але коли він женився, він працював робітником на желізній дорозі, вони жили поруч. Оце так желізна дорога, а це їх будиночок. І оце він тут працював. В сім’ї було 10 чоловік. Шестеро хлопців і чотири дівчинки.

Як звали?

Звали, щас скажу. Значить, тьотя Тася, тьотя Шура, тьотя Ліда і тьотя Ліза. А дальше Іван – батько, дядя Пєтя, дядя Вася, Дмитро, Степан по-моєму, і Борис. Але ми дуже мало спілкувалися. Батько служив в морфлоті. Бо він дуже був кріпким, сильним.

А брати, сестри були в вас?

Нєт, я одна була. Ні, мама казала вже перед самою смертю, шо був хлопчик, але він дуже рано помер. Ну шось декілька днів пожив і помер.

А мама чим займалася?

Значить, мама до заміжжя, до замужества послали в Одесу на курси торгових працівників, вона одержала там удостовєрєніє, сертифікат і все життя вона була продавцем, все життя продавала в магазині. А батько, батько все вмів робить, нема такого нічого, шо він не вмів робить, все.  Я знаю, шо мама казала про Голодомор вже не можна було казать, ніколи, нічого. Це вже тоді, як я вже доросла стала, так уривками. Бо я жила в Києві, а мама в Охтирці. Я їду туди на два дні. А раніше ж субота була робоча, один день в суботу їду, в неділю все роблю і в неділю їду назад. То шо можна балакать, ніколи було навіть балакать.

Мама розказувала, коли прийшов голод, а в сім’ї у бабушки було тоже 12 душ дітей. Значить, кого я пам’ ятаю, значить, мама розказувала, шо двоє братів пішли в 1914 році на війну. І не вернулися, ні похоронки, ні могилки, ніхто нічого не знає. Після того як почалась голодовка, дядя Вася і дядя Ваня пішли вчитися, а тьотя Оля і тьотя Катя були замужем. Одна в одному селі за дуже багатого чоловіка її віддали заміж, а тьотя Катя в другому селі теж за дуже багатого чоловіка. Але, коли прийшла голодовка про тьотю Олю мама мені нічого не розказувала, бо там було теж багато дітей, був такий зажиточний хазяїн. Значить, вони навєрно шось мали, десь припятали, не в всіх же ж селах шукали, в деяких шукали по три рази, а в деяких і не заходили, то може туди й не заходили, я не знаю, мама не знає. А там, де тьотя Катя жила теж в багатої сім’ї, помітила шо її їсти не дають, ховають їжу. І мама колись ішла з роботи додому, а назустріч їй йде знайомий, каже «Галя, ти поховала батька, готовся ховати Катю, бо вона вже лежить опухша». Мама не пішла додому, вернулася на хозбазар, найшла якогось дядька з підводою і поїхали в село забрали. І спасли ту тьотю, вона дійсно була вже опухша. То в неї видно все таки був кріпкий організм і вона вижила. А дєдушка, коли почався голод, він пішов у сусідню область, в Харківську область, Катеринокурський район і думав, що він своїми руками, він же столяр хороший, шось заробе. Та хто ж там робить, як голод. Ніхто, нічого не заказував. До бабусі приходив чоловік, два рази. Один раз прийшов, тай каже: «Марино, я буду бачить Івана, ти нічого не хочеш передать?». Вона зібрала, мабуть, якісь там харчі і, звісно, передала. Ну і пішов він. І так через деякий час знову прийшов. І знову каже: «Я буду бачить Івана». І знову бабушка передала. І, коли дідусь пішов в село, шо знову оце працювать, але ніде, нічого, роботи не знайшов, насилу прийшов на вокзал і його вже люди чужі посадили на вагон. Він приїхав в Охтирку і теж його зняли люди чужі, привели додому, три дні він пожив і помер. А коли принесли дідуся хоронить, то в могилі, в ямі лежав хлопчик-підліток, мертвий. Хтось кинув його, не одітий, нічо немає, отак просто кинули і все. То прийшлось виймать, копать тому і цьому вже закопувать. Отаке. Значить, дідусь помер. Коли помер дідусь, мама каже: «Шо ж ми будемо робить?». Ні грошей, нічого немає, давайте продамо хатку. Хатка маленька була, дві комнатини, одна там де сплять, а друга це там, де дідусь свою майстерню робе. Всьо. І кухню, більше нічого. Маленька, ну раніше не було такого шоб по три, по чотири, тільки багатії мали такі квартири, а бідні люди, отак построїв собі, де можна притулиться і живуть так. Шо це я говорила, шо дідусь… а, продали хату, продали хату, бо бабуся, мама моя, тьотя і я, четверо, треба ж дати їсти. Значить, мама казала, шо мені давали куклу смоктать. Значить, це такий лускоточок матерії, туди закладували якісь харчі, зав’язували, я мусила брати цю куклу в рот і при помощі цієї слюни, розкисало там оце, шо туди поможили і я вже це ковтала. Оце я так спасалася. Більше я нічо не знаю. Але після цього ніколи в мене немає апетиту. Чи це голод повліяв, чи шо, я не знаю. Але мені ну ніколи не хочеться їсти, оце я їв, о лікарство треба пить, о, треба поїсти.

А з родини, ви більше не знаєте, ніхто більше не помер від голоду?

В нашой нєт.

А інші в Охтирці?

Тьотя Катя була діствітєльно опухша. Вона прожила до восьмидесяти років, але вона була дуже боязлива, дуже така нервова, дуже слаба була, дуже кріпка була, в неї коса красива була, вона була више середнього росту, така міцна жіночка. Ніхто більше не помер.

А мама розповідала, в Охтирці самій люди голодували?

Нє, не розповідала. Вона не хотіла розповідать.

Тільки розповідала про діла і про тітку?

Вона розповідала те, що в неї в сім’ї сталось. А більш ні про кого не розповідала. А перед війною, я пам’ятаю, прийшла до нас дівчинка. У нас був дуже великий двій у цій квартирі, шо нам дали до війни, дуже великий двір, три великі груші біля будинку, така тєнь, так гарно гратися було і ми гралися. А одна дєвочка прийшла та каже: «А за моим папой машина приехала». А это был 37-ой год, когда черный ворон приезжал, понимаете? Тоисть детям боялись рассказывать, потому шов идете девочка ж не понимает, раз и рассказала, а не известно кто как, может я бы пошла тоже кому-то рассказала. Это ж не известно, понимете?  Значить, тьотю Катю ми спасли, маму спасли, бабушку спасли. Мама, звичайно, була худа, ну а я перестала їсти, я нічо не хотіла їсти, ніколи і зараз тоже не хочу.

А скажіть, от з ким ви працювали на роботі, хтось взагалі згадує про 32—33 рр.?

Нєт. Нікагда.

Ніколи?

Ніхто, ніколи не говорив, не розповідав.

А мама, коли розповідала, як батько її помер, вона казала який це голод? Штучний?

Нєт, нічо не казала. Це дуже скупі розповіді, дуже скупі, я тільки, ну, жалко, шо я  не розпитала її, я ж тоже боялася, знаєте, це ж все було під таким строгим контролем, я, коли пішла в архів і питала, кажу «Дєдушка помер мій», кажуть «Треба рік народження», оці брати мамині померли, теж загинули, вони сказали «Все про 33-ій рік, нічого не видається, заборонено». Тьотю спасли. А в Западній же Україні там не було колгоспів. І хазяєва вивозили все шо хочеш. Ізобілія була, понімаєте. А тут не було чого їсти. Я пам’ятаю, як ми виривали лопуцьки укропу, молочай, калачики і їли. Це я пам’ятаю, це діти були.

 

1. Місце запису: с. Костянтинівка Смілянський район Черкаської області
2. Дата запису: 20 серпня 2018 року
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Артеменко Лариса Олегівна
4. Респондент: Мартинюк Василь Ликандрович
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

Допомагає: дружина Глобенко Явдокія Аполонівна (Далі – Я.А.)

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в c. Онопріївка Тальнівського районі Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Хох, Василь Ликандрович Мартинюк.

Коли народилися?

29-го году.

А число, місяць?

Ой Боже мій, счас, липень, це в нас зараз який місяць?

Серпень.

В вересні місяці, 26-го числа.

А де народилися?

Народився я в Тальновському районі, село Онопріївка.

Це Черкаська?

Да, Черкаська область. В селі Онопріївці, проживав там, у войну проживав всю, от.

А як звали батька, матір?

Батька звали – Мартинюк Лекандир Сидорович, 5-го году народження, мати – Мартинюк Анна Антоновна, 8-го року народження, вот.

А в колгоспі вони працювали?

Всю жизнь в колгоспі я працював і вони працювали. Батько був інвалід ІІ групи, нога коротша була, але всьо равно робив, бо треба було жити.

А як ви пам‘ятаєте, добровільно вони йшли в колгосп чи примушували йти?

Ніхто, нікого не примушував, ішли, бо треба робити, бо треба було якусь чи копійку чи кілограм якогось зерна треба заробити. А тоді шо було, як не пішов день, прогул, а прогул нічо не получиш і день проробиш.

А за один трудодень їм шось давали?

Не, місяць. Давали, сразу було, так шо, хто йде на роботу, яку там, чи на поле буряк сапати, чи вобшем по любу роботу, а робилося вручну, тоді ж механізації не було ше. А все вручну. І мати піде, іде проривать буряки, а мені вісім год було і я йду з нею, з сапою, проривав буряки. А шо ж, а сразу то ото вивезуть на поле якоїсь баланди зварать і ото дадуть. Хто робить, хто робив тому дадуть обідати тої баланди і хліба чорного отакий кусочок. Ну то шо ж воно і мати хоче їсти, і я хочу їсти, і старий, батько, але як робиш то ото дадуть тобі зразу… а потом уже стало трошки гиначе, начали платити копійки.

Це коли приблизно начали платить копійки?

Ой, Боже мій, дочко, в яком году…

Десь 35-го чи пізніше?

Ой десь мабуть у 38-му і 9-му, десь у таких годах начали копійки вже виплачувати, о, а як виписав в колгоспі кавунів, то будеш год у переборі, год будеш у переборі.

А як це виписав кавунів із колгоспу?

Ну у колгоспі виписував, у колгоспі ж баштани були. Ну а тоді вдома немає, і не було кому, і не було як там город який є то обробити треба з тими не забути, то в колгоспі сіяли ж, садогородні бригади були і вони. А то садогородні бригади виращували і капусту, і огірки, помідори, ну вобщем всьо виращувала бригада. І на полі сіяли, де невдоби такі бугрі, ярі, там сіяли значить, орали кіньми, от, волами орали і сіяли баштан, колгосп. Я то осіню, вже собирають і ото пішов виписав, пів года в переборі, ну вже не кіло візьмеш, не два, а вже як береш, то кілограм 5-6.

А, що не можеш виписати менше, а береш виходить більше і вже…

Ну як, як сім’я, то треба ж узяти. Як сім’ї нема, то ті ше так, а так шо ж.

А колись, пам‘ятаєте, приходили до вас додому, щось забирали, от у батьків можливо? Якісь активісти?

Все було, все було, покійний старий, батько мій, він як інвалід, держав конячку, нога в нього коротша була, він не міг ходити, ов, Боже мій, то він робив, шо зробив жорна, такі невеличкі, камінь витесав, камін, шоб в стелю цей мелюх і ото сиплеш жменьку і мілюхом крутиш і мука йде. То вони і ті шо мололи, у хаті батько зробив у столі, стільницю зняв, а в столі поклав ці каменці і заявили, прийшли з сільради, побили, порозкидали, і ті, шо робив добро їм і ті ж продали, а зашло за те, шо там пів стакана муки дасть мірчук.

…За те, шо він змеле. І ночью, бо дньом нє. Було шестеро овець у діда держав, то він нема. І це вже було перед войною, перед войною нема де діти їх, всьо переписували і забирали в колгосп, організовувалися тоді і були.   

Ви одні в сім‘ї були чи були ще брати, сестри?

Нє, в мене була сестричка, на два годи менша мене, заболіла на кір, пока старий довіз до Тального, до больніци вона дорогою померла. Придавило її і брат був із… це йому було б семдесят… бо він одногодець з бабою.

Це 37-го.

І во время войни вже наші те зайняли, а він пас корову свою і сусідські пас, тай саме вигнав пасти,вот, і, а тоді снаряди вже, міни, шо хоч було і він давай розбирать, сів, скільки наказували шо не бери, не трогай, потому шо розірветься і пропадеш, нє, не будеш, хлопчик є хлопчик. Це йому було 8 год мабуть, чи 7 год.

А що іще батьки розповідали, можливо в них іще щось забирали, то жорна побили, ви кажете, а взагалі ще приходили забирали якісь продукти?

Все забирали, шо тільки було, даже квасоля, квасолі було у глечику, стояла схована, сховали і найшли всьо равно, і забрали. Хто сумів, закопували, яке там зерна із города, там скіки там того буде відер дві чи три ховали, викопували ями, сипали туди, закривали. Ті ями находили, а хто находив, ті, шо там служили, воно ж тоже таке саме, але ж служили там якусь копійку платили. То вони од цього жили.

Що ще батьки розповідали, а ніхто не помер від голоду у вас, можливо, сусіди?

Та Боже мой, це переказати не можна. Вона там, отего на паралель іде, на поле вивезли, пайку хліба і якоїсь там бурди, то кажда жінка, в каждой жінки ж дитина є, кажда жінка з’їсть кусочок, а кусочок сховає, то ти ж, додому йде, переймуть, хліб заберуть, або вбили, а як не вбили, то набили і то тобі цей хліб забрали. А мерли, Боже мій, як снопи, як снопи падали.

Може прізвища пам‘ятаєте людей, сусідів, які померли?

Ну які, сусіди, та шо, ну були такі багато таких було шо у хаті замерзали, хати топить не було чим, а старе, замерзали в хаті, то винесуть та на підводу, закопали на кладбищі.

Я.А.: 7 днів треба ждать, щоб засмердівся, тоді заховають.

А тоді підвода їздила, трупи збирала?

Да-да. Я сам лічно, як німці, як наші німців одігнали, визволили село, от, ну а в батька, це ж покійного, був коник, конячка була, то вони заставляли. Беру шлею на конячку, за вуздечко на поле на Буго, де Залісько йшли, наші гнали німців, то побитих багато було, то шоб на полі не були, то горчик, вєрьовка, зачепив, чи за ноги, чи за шию і стягали вниз, а внизу, коло річки копали там насип був такий і там в насипі канави копали і туди скидали, загортали.

А в 32-33 рр. також возиком збирали трупи?

Ну підводою, а чим же. Підвода є, а нє то вжиством ото в 4 чи в 6 жінок чи чоловіків, то на плечах, бо нема чим везти.

Я.А.: Або такі носилки збивали.

Це в них як робота була?

Яка там робота, каждий йде…

Своїх?

Каждий йде, бо треба ж помогти ж.

А не було такого, щоб хтось один чи кілька людей від сільської ради збирали чужі?

Боже збав, кому вони нужні, вони нікому не нужні були.

А якщо, наприклад, із чужого села, хтось чужий приходив і на вулиці помер?

Та нема різниці, всьо равно сусіда сусід і так і зійшлися, а як є родина, то є родина, а як нема родини, то забрали на кладбіще, там ямку вирили, в яку загорнути тай усе.

А на кладовищі, ви не пам‘ятаєте, кожного окремо ховали  чи в одну яму могли?

По два чоловіки і по три чоловіки, мерців укладали.

Я.А.: А потом їх викопували граблями, ото всіх тих, хто в мене і там десь, в когось в городі чи в когось біля хати пригорнули його, бо він лежить, пригорнули або найде, то шо ж це ди ти його дінеш. От, то це тобі, а потом після війни, їздили, розкопували ці могили і граблями повикидали кістки, а те пригорнули на місці, а те забрали, звезли все у могильнік, там де вже поставили пам‘ятники, потом пізніше, або десь у центрі села, або десь там…

Коло клуба, там хоронили.

Це ж після війни… Це вже трупи після війни повикопували і зібрали в одне місце. А після Голодомору не було ж такого, щоб збирали?

Ааа.. нє.

Я.А.: Всіх везли на кладбіщє. Хтось якась родина остається, якась вмирає чи сусід, чи хто, то всіх везли на кладбіще, на кладбіщі хоронили. Як без нічого, бо моя баба даже знімала двері і з коморі там, і з того там і збивала якись ящічок, хоронила пока були двері, а потом, а потом шо…

А кого хоронила ваша баба?

Я.А.: Ну дітей, дітей, в 33-му годі тоже ж з голоду мерли.

А представтесь, будь ласка, як вас звати?

Я.А.: Явдокія Глобенко.

Глобенко Явдокія, а по-батькові?

Я.А.: Аполоновна.

А як Вашу маму звали?

Я.А.: Моя маму звали Глобенко Софія Пахомовна.

А бабусю?

Я.А.: А бабусю Глобенко Мотря Хведоровна.

І ви кажете, що у вас у сім‘ї помер хтось від голоду, розкажуть хто?

Я.А.: Та багато померло. Тіки знаєте, це вже можна сказать не при моїй пам‘яті, бо мої дядьки, тітки…

Якого ви року народження?

Я.А.: Я 37-го. А при мамі, то мама ходила, вона вже так висохла, вона вже ходила, казала «я ногами поступила як ступою», каже «як ступну, а воно аж в голову сюди», так висохла була сильно. Але вижила.

А де батьки проживали?

Я.А.: В Сардаризькі, Смілянського району, село Сандариха.

Черкаської області. Ну ви кажете, що хтось помер від голоду в вашій сім‘ї?

Я.А.: Бабуся ховала своїх дітей, вона ховала.

А як їх звали?

Я.А.: Та їх, я знаю, то це вже в 47-му годі померла невістка Варка.

Від голоду?

Я.А.: Від голоду. То це. А Ваня був такий три года хлопчикові був, взяли його в патронат, а він в патронаті сидя отако в катьольчик ножки спустив, сидя, сидів і помер.

Це все в 47-му?

Я.А.: В 47-му.

А як цього Вані прізвище?

Я.А.: Ну це ж Глобенко.

А в невістки, мабуть, інше прізвище?

Я.А.: Невістка була Ташлицька, я не знаю,я ше тоді мало плавала в цім. Вона Ташлицька була, невістка. Ну тоже ж померла з голоду і дитина померла її.

А вашій мамі скільки було під час Голодомору?

Я.А.: Кого?

Ваша мама, під час Голодомору, скільки мала років?

Я.А.: Моїй мамі років, я не знаю, вона 11-го року.

1911 р. н., 21 рік.

Я.А.: То я не знаю.

А в мами вашої померли брати, сестри?

Я.А.: У моєї мамі одна, єдіная я була.

Ні, ні…

Я.А.: А в родині у моєї мами було 10-ро тих, що вижили. А ті що в 33-му померли, то я їх не знаю. А ті, шо вижили, то погибли на фронті.

А скільки дітей померло?

Я.А.: Ну не знаю.

А приблизно?

Я.А.: Ну знаю, шо баба казала, шо 10-ро дітей, мати казала, шо 10-ро було братів, сестер, то брати вже ж були жонаті і всі в войну погибли, а то багато, я знаю Марійка, Мосійко, Олянка, Василь вмер в 33-му годі, то вже 20 років йому було, бо на призив ішли призиваться того дня його год ішов, а його прийшли з призиву і його винесли на кладбіще.

То це Василь помер від голоду?

Я.А.: То вже він 20 років, ну вобщем призив уже, але помер тоже.

А в селі багато людей померло?

Я.А.: Ооо, Боже, було дуже багато.

А в вашому селі були місця, де казала що «отут померли в 33-му»?

Я.А.: Такого дуже багато, мати казала, баба моя казала…

Ну скільки пів села померло?

Я.А.:… шо дуже-дуже багато померло. Дуже, казали, шо мало-мало осталось, то дуже-дуже вимерли з голоду 33-му. І шо, ну як шо по розказам баби матері, то просто іскуствєний голод був, ба каже баба і мати, шо вони навибирали 18 лантухів картоплі, це раньше були ткані лантухи, такі шо дай Боже, о, то 18 лантухів вони тої картоплі привезли, це шо там на городі, городи якісь були невеликі, а то на полі давали як оренди чи як вони, шо називалися, шо по пів гектара землі на полі. То баба каже, шо привезли 18 лантухів картоплі, буряків і всього, наквасили борщ і все, і прийшли підводами активісти ці ж, комуністи вобшем, забрали до картоплини, до єдіної і даже дрібненьку вибрали геть усе забрали. А діжки шо були з квасом, оце шо поквасили борщ там вони, там огірки, поперевертали, в погребі геть поперевертали, повикидали. Оце це точно ця баба і мати розказувала.

Не казали, ці активісти зі зброєю приходили?

Я.А.: Та канєшно. Аякже.

А документи якісь вони показували?

Я.А.: Та тоді, ой Боже, тоді воно, залякані були. Я уже в 48-му годі пішла колоски збирать, це вже 48-ий год був, пішла збирать колосків і один комуніст і зовсім ніхто, ну просто комуніст і робив він, я не знаю чим він робив. І він побив, шо я ходю і збираю колоски. Прибіг, отняв у мене ту торбу, там рядом таки вода вимила і яр глибокий такий, вода з гори бігла і вимила такий. І він мене за шкірки взяв, за якесь там платтячко на мені було і в той яр бух, я як упала грудьми, він же ж мене тако ззаді, і забила на мені дух, я там лежала без сознанія не знаю скільки, а тут одкудово, я не знаю скильки я лежала, може я там пів дня лежала, я не знаю, но головне, шо пішов дощ і пішла вода, і сюди під мене, начала я вже плавать в тій воді і отдихалась, прочумалась я. А де я, я не можу розібрать, сіла в тій воді, седіла, аж потом дойшло мені, шо це мене Микита кинув сюди у яр, за ті колоски.

Я.А.: А розказували таке понятіє, була така якась продажна Україна, ну от чому, тому шо там хтось десь заховав, десь хтось там приховав, десь якись глечик квасолі прям, активісти особєно женщіни, які були. Висіла в баби сорочка, полотняна тоді ж вона була, вона постірала і повішала її, і повісила її у хаті на сорочці, шоб сохла. І зайшли ці активісти і начали як стукать кругом, як начали крутом по той, але, шось таке глухе, давай розбирать, а баба цеглиною замурувала, геть цеглою, там стояв такий кувшин як оного такий вони оно, як є напам‘ять, квасолі і вона там найшла, вибила, забрала ту квасолю і вишита сорочка, вона подивилась, аа в тебе є, є,а вона каже, та де ж вона є, вона ж одна, баба моя, материна мати, вона ж в мене одна була, я ж постірала, шоб її. Забрала її, забрала квасолю, все.

А скажуть, будь ласка, ви щось знаєте про «закон про 5 колосків»?      

5 колосків?

Так.        

А шо ж там знати. За колоски тоді судили. Давали тоді по 10, по 15 год.

Я.А.: А за вязку соломи по 8 год давали.

Тобто, якщо впіймають?

Да, якшо впіймають, а не дай Бог ше як із того, із цього, як воно, із стріжка, чи з цього з копи, з копиці одріжеш, то то тобі, оце, а то як, ну як тобі сказати тоді ж законів не було ніяких, абсолютно. Хто, шо, як, з кого зміг здерти, тай всьо.

А в 32-33, якщо батьки померли від голоду, а діти залишались, що з такими дітьми було, не пам‘ятаєте?

Були патронати. Шо якшо батьки померли, а діти малі оставалися, то тоді забирали їх в патронати ті.

А в вашому селі був патронат?

Нє.

А куди вивозили дітей? Де був патронат, не знаєте?

В Тальному, в каждому районі були, в каждому.

Я.А.: Вони ж уже з 50-х годів наші діти, вже 50-тих годів діти були, то вже не було такого.

Це ж під час Голодомору був в Тальному патронат, куди вивозили дітей?

Да. Туди із сіл, де діти оставалися сиротами, то їх забирали, от і в Тальному був цей патронат, то вони туди їх здавали. Бо в мене двоюрідній брат був, от, то двоє їх осталося, батьки померли, два хлопці осталися, то їх аж в западну отправляли. Там у западній були.

Це під час 32-33?

Да.

А як прізвища двоюрідних братів?

Мартинюк Михайло Степанович був там, но його нема він помер.

Батьків як їх звали? Дядька, тітку?

Його?

От ви кажете, хлопців забрали кудись там в будинок, а батьки, які померли від голоду, як їх звали?

Ой Степан Мартинюк, а от мати Федора кажиться вона.

Мартинюк Федора, так?

Да.

А приблизно скільки їм було років?

Та вони, я хіба думаєш знаю. Не можу я сказати.

А під час голоду, брали, наприклад, золотий хрестик, десь ішли міняли на їжу? Таке вам розказували або ви може пам‘ятаєте?

Ой, слухай я не можу сказати, дочко. Бо тому шо якби там не було, ну нє фактіческі як вже до войни ше не так, а після війни, то отах безпритулих дітей, в кого батьки погинули, померли от голоду, там вобщем померли, то їх забирали, забирали і в приюти отдавали, от, і там вони виростали. Старший брат виріс, виріс там, це він наче двоюрідній мій, виріс в западній.

А куркулі в селі були?

Ну як тобі сказать, хто як сумів.

От говорили, шо отой дід, то куркуль?

Були, було таке їх розкуркулювали і главне, шо у кого хата така, як оце старенька, чи яка там хата, як тільки покрив желізом – куркуль, всьо забирають, розбирають, забирають, геть їх виселяють, а куди виселяли, виселяли большенство на ой Краснодарский край, туди, там станіци і вони стоїли там хати. Там такі хати повистроювали вони.

І там хазяйва були?

І хазяйни були, Боже мой, як там три годи не розмінірований був, розмінірували ліса, поля, от, то він, такі мужики були, шо та куди там, постройки такі були сильні, пасіки були, корови, свині вобщем все держали, і станіца українська, і станіца руска, і станіца армянска, грузінска, по станіцах було все.

1. Місце запису: місто Київ вул. Кубанської України 2, Київський пансіонат ветеранів праці;
2. Дата запису: 26.09.2019 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Сазонов Юрій;
4. Респондент: Мартьян Валерія Олексіївна, 1925 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в місті Харків.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Мартьян Валерия Алексеевна, 16 ноября 1925 года.

Де ви народилися?

Город Харьков.

Як звали батьків?

Алексей Григорьевич и Надежда Григорьевна. Мама была мастером, папа был бригадиром слесарей на первом канатном заводе города Харькова, в котором до войны было 5 тыс. человек.

А прізвище батьків, Мартьян?

Нет. Рапота.

Ви в сім‘ї були одні? Брати, сестри були?

Да, была сестра у меня, на 5 лет моложе.

Як звали?

Лидия.

Які найперші спогади про дитинство, що ви пам‘ятаєте?

Значит, самое дорогое у нас был фабричный дом канатного завода, так по улице стоит два дома и внутри стоял один дом, как этих два, в середине была площадка. Каждое лето к нам приходили пионеры, тода были пионеры. Они нас развлекали, учили. Мы научились там вышивать, шить научились там, вязать, они приходили нас увлекали. Речка немножко далеко, но не далеко, но нам не разрешали на речку ходить. И мы никогда туда не ходили. Один раз мы пошли на речку, с подружкой и после дождя, ой как было хорошо, глубоко везде. Но чуть не утонули.

В якому році ви в школу пішли, в 32-му?

О, ето я не знаю, наверное, не знаю.

Ви пам‘ятаєте, як ви в першому класі були?

Ой, первый класс у меня был очень далеко. Мы переехали на новое место жительства, а школа была далеко, прямо у самой речки. Помню, первый класс, помню. Это еще была, знаете, такая старое здание, отапливался печкой, печка горела и тогда было тепло. А потом наш дом сдали и сдали школу. И украинскую, и я была в украинской школе. Тогда, когда через 5 лет Лида пошла, сестра моя, а мы жили на горе, и ее школу построили внизу, Лида пошла в русскую школу, а я в украинскую. А вдома говорили в основному по-русски. Или как говорили, суржиком.

А чому російською, батьки в Харкові народилися?

Да, народились. И отец был, как это называется, рельсы перекладывал, руками тогда их двигали, релисником. Он брал рельсы, вот ети тяжелые и передвигал, что б рельсы соединялись и поезд переходил на другую линию.

А ви щось знаєте про голод, який був в 32-33-му?

Так, я должна сказать, что мои родители работали на канатном заводе, мама работа мастером, папа бригадиром. У нас с едой было все в порядке.

Їм платили?

Нет, не платили, они питались в столовой, а хлеб приходили домой, нам детям, нас было двое. Они нам хлеб приносили из столовой к нам домой.

А крім хліба, що ще їли?

Ну наверно. Да-да, мы получали питание, продукты. Это называется продукты, там мука, крупа была.

А от на вулицях, ви ходили гуляти, ходили до школи, ви бачили людей, які голодали?

Да, возле нашего дома был магазин и там продавали хлеб. Вот там было всегда полно народу, з детишками, а некоторые ухитрялися кошку или собаку завернуть в одежду и тоже  говорить что это ребенок. А когда они замяучат так етот кот бежит, вот ето я даже видела своими глазами.

Так це так просили?

Что бы без очереди пустили с маленькими детьми.

І в тому магазині продавли хліб?

Хлеб. Продавали хлеб. Без карточек, без ничего.

За гроші?

За гроши. Гроши платили на фабрике, не плохо. Не знаю сколько, но когда я окончила 7 классов, я не помню уже в коком это году было, 7 классов я окончила меня в ФЗО направили, тогда это было очень модно в ФЗО, на ткачиху. А дядя у меня на этом заводе работал главным инженером был и говорит “Нет, она очень хорошо, а я тогда знала морзе, ходила в группу и знала морзе, она знает морзе и она будет заниматься морзянкой (так называли попросту”. И он взял меня к себе в маршбюро, определил. Я стала там работать. И копировать чертежи. У меня очень хорошо получалось. Прямо, не хвастаюсь вам ребятки, но удачно я могла. Он меня научил с чего начинать, “Не начинай с рамки, а начинай с самого главного, а рамку сделаешь всегда”.

А після війни ви жили в Харкові?

Нет, значит, когда освободился Харьков, меня сразу забрали  армию.   на третий день. Куда мама не ходила, чего мама не просила, мне не было 18 лет. Три месяца не было до 18 лет, но меня забрали в армию. Потому что я знала морзе. Морзе я хорошо знала.

А куди забрали?

В армию. Этим радистом.

У Харкові, чи де ви були?

Нет, в начали в запасной полк, там где-то, я уже забыла, в Зуев, вот, такая деревенька была. Мы там еще дальше продолжали учится.

Робітники отримували продукти, а хто голодував, де був голод?

Ну вокруг был голод, вокруг. Кто не работал, старым рабочим, моя мама работа с 14 лет на заводе, папа работал та железной дороге. Были люди, которые голодали, были люди, которые видели даже которые лежали, умирали они, или просто лежали, я тогда была еще девчонкой.

На вулиці ви бачили?

Видели, да. Но трупы это был, или он просто заснул.

Вы не смотрели?

Нет. Мне маленькой девочке 7 лет, что там мне смотреть на него.

1. Місце запису: смт. Кожанка Фастівського району Київської області;
2. Дата запису: 19.09.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Масло Зіновій Іванович, 08.06.1922 р.н., народився в селі Півні Фастівського району Київської області (з 1961-го року і до сьогодні проживає в смт. Кожанка);
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Коротка інформація про респондента: Народився Масло Зіновій Іванович 8 червня 1922 року в с. Півні на Київщині у родині Масла Івана Марковича та Масло Ольги Корніївни. Навчався в 10-річній школі с. Кожанка Фастівського району. У травні 1942 року був вивезений на примусову працю в Німеччину, в травні 1945 року був звільнений. Оскільки населений пункт де працював Масло Зіновій звільняли американські війська, був етапований на Колиму. Протягом 1945-1950 року знаходився під слідством. Пізніше працював на Кожанському цукровому комбінаті бухгалтером. Працював на Макарівському цегельному заводі (1971-1972). В 1972 році вийшов на пенсію. Має чотирьох дітей, трьох онуків та одного правнука. Зібрав інформацію та склав список вбитих голодом в с. Півні Фастівського р-ну Київської обл. – це 157 осіб. В с. Кожанка Фастівського р-ну Київської обл. було вбито голодом 900 осіб. Активно працював над питанням встановлення пам’ятника жертвам Голодомору. Минулого року 23 листопада – Пам’ятник жертвам Голодомору було відкрито. На жаль, Зіновію Івановичу не вдалося побачити його. Вересні 2019 року на 98 році життя відійшов у вічність свідок Голодомору Зіновій Іванович Масло.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Півні Фастівського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Ви можете розказати про свою родину, про своїх батьків? Яка в них була сім‘я, чим займалися?

Так. Ми сільські жителі, ну в селі собі жили. Батько… ну занімався сєльським хазяйством. Земля була, не знаю скільки, ну десь так гектарів скілько було. І кроме, того кустарщиною підробляв трохи.

А шо він виробляв?

Ну шо він міг – чоботи шив, умів кожи вироблять…

Вичинку робити?

Ну то таке в основном…

А як звали Вашого батька?

Іван Маркович батька звать.

Масло. А матір?

Мали ми, я ше пам’ятаю, пару волів. І цими волами, як тяглова сила, треба було ж орать, сіять, волочить, шось привозити і тому подобне… А потом, як началась вже чуть не колективізація, шось таке, ну то вже воли продали ці, продали…

А батько якого року народження був?

Тисяча восємсот дев’яносто второго года.

А мати?

Тисяча дев’ятсот п’ятого.

А звати як її?

Оля, Ольга Корніївна…Ольга Корніївна.

А крім Вас ще були діти в сім‘ї?

Родилася сестра аж у тисяча дев’ятсот тридцать четвертому году. Тільки не в Півнях, а вже в Росії, в Росії.

А на період Голодомору Ви були однією дитиною?

Да.

А дідусь чи бабуся з вами жили ще хтось?

Нє, з нами не жили.

Ви жили самі з батьками?

Да. Отдєльно батьки жили по матері і батьки отдєльно по батьку.

Ви пам‘ятаєте як колективізація проходила? Як вона починалася?

Знаю-знаю, знаю я це дєло. Колективізація – іди в колгосп як хочеш. Не йдеш у колгосп?… Шо нам зробили, бо батько в колгосп не йшов, не йшов… Приїхали із колгоспу активісти і кругом все чисто город виорали і посіяли гречку – не маєш права, не маєш права, шо хочеш роби. А де ж картопельки взять, а де всьо… нема. Який був вихід? Мати пішла працювать у лісгосп, у ліс. А в лісі, де пройшла вирубка, то треба ж новий ліс посадить, молодий. То в лісі давали оце мєждураддя, щоб посадили картоплю. А як? Це ж треба скопать лопатою. І це копали лопатою оце мєждураддя і садили картоплю.

А була картопля, шоб посадить?

Це ше до колективізації, до голоду. Це ше до голоду, я кажу, це таким образом було. Дальше. Як начався голод, то картоплю, яка була, оббирали – лушпайки оставляли та лушпайками, садили лушпайки. А як копали город, щоб посадить ці лушпайки, а голод, то викопували оцю мерзлу картоплю… причом не лопатою копали, а вилами, шоб картопельку ту не розрізать. То вже ту мерзлу картоплю мати забирала її на блюдечко і пекли. А на чому ж пекли… Поскільки в нас була пасіка, то воском натирала сковороду, шоб вона не пригорало. Попутно я розкажу ше як забирали все, як ішли в колгосп.

Як розкуркулювали?

Ну да, ну нас не розкуркулювали…

Не визнали вас куркулями?

Ми були як середняки, тоді так класифіцирували – куркулі, середняки і бідняки. То ми значить середняки були, нас не трогали, не розкуркулювали.

Волів продали. А хазяйство якесь ще лишилося чи все попродавали?

Я вже не помню… Но помню як була теличка, теличка в нас була… І до нас прийшли… Значить накладали налог – ти должен отдать жита стільки, пшениці стільки, проса стільки, гречки, цього гороху. Виполнив план, ти вже думав наче ти свободний – о-о-о, сразу приходить другий, дополнітєльний. Ну постарались ще й дополнітєльний план наче виполнить. Хто міг, а другий і не міг виполнить… Якшо не виполнив – до сільради йди. І батька визивали до сільради, він брав мене за руку: «Ходім, бо може посадять у каталажку, то хоть матері скажеш шо там чи одежу, чи їсти». Ходив я – разів два бував. «Нема чим отдать?» – «А-а-а, нема чим отдать!» Приходить бригада з сільської ради з такою палкою желізною, ну чоловік 5-7, стільки там. Той зразу у хлів, той пішов у комору, цей пішов у хату, той туди. Шукають чи є в тебе хліб. Ходять по двору і палкою проколює… проколює землю, може там ти закопав. Той на горі шукає – може ти на горі заховав, той йде у…у піч заглядає – може в печі шось є, може в горшку заховане. Ну в нас нічого не найшли – нема. А то були снопи. І батько мед, заховав мед, бо пасіка була. Ну залізна бочка така, залізна бочка була. Вони палкой: «О-о, найшли, мед» –  забрали мед і шо, все…

А якісь документи в них були?

Ніяких.

Вони не брали ні на який учьот шо вони взяли, скільки вони взяли. Ніякого учьоту не вели?

Нє-нє-нє… У нас, напрімєр,  нє.

А шо вони потім з цим робили?

А потом цього ж дня… люди йдуть мімо нас та кажуть: «Іван Маркович, біжіть заберіть свого бетона». А ми чуєм звук якийсь «бух-бух», а недалеко від сільради були. Вони той мед розібрали, забрали, освободили того бетона, а він вже ненужен. То вони його вже викинули з сільради та він вже по дорозі, а ми чуєм «бух-бам», но ми не знали, а люди сказали. (сміється) Забрали.

А крім меду вони ще забирали там зерно?

В нас нічого не забрали, не забрали.

Бо ви план виконали – один раз виконали, другий?

Ні, ми не виконали, не виконали. Давали таке заданіє, шоб не виконали.

Дуже високі були норми. А Ви пам‘ятаєте як оці хлібозаготівлі проводили, хто їх проводив? Ким були ці люди: вони були активістами, місцевими чи  приїхали звідкілясь?

Обов’язково уполномочений з района приїжав… приїжав, а тоді місцеві активісти.

А ким вони були, це тоже заможні чи бідні, чи які це люди були?

Ну… як сказать. Должності ніякої вони не мали, ну такі вони…

Яке людей до них відношення було, їх поважали в селі чи не поважали?

Нє… нє. Не поважали.

А от у других людей ви чули шо забирали? Зерно забирали, якісь речі забирали вони? Ну між собою говорили про це?

Ну шо… в основном забирали подушки і кожухи – це така найбільша ценность була…

А тако рушники, сорочки – таке брали?

Я не помню, таких не помню.

А як Ви думаєте, для чого вони це все робили – забирали зерно, мед у кого там знайшли, рушники, кожухи? Для чого це все робилося?

Ну… це велика політіка, вони все знали, шо вони робили. Але ми, ми розцінювали це шоб спеціально… заставить голодом іти в отой колгосп, ми так розцінювали. А може велика політика розцінювала, шо вопше українців треба менше. І я у тіх годах, я ж не міг осмислить його. Зараз то я вже между строчек умію читать, а тоді же дитина був.

А люди якось могли боронитися, не віддавати хліб, десь щось заховати?

Було.

А от які Ви знаєте випадки, які Ви пам‘ятаєте? Де приховували хліб? Може хтось протестував, чинив якийсь опір?

Був щасливий той, хто десь закопав зерно не дома, а десь на своєму полі – таке поле і він десь так закопав, то тоді він міг це зерно іспользовать. І вот началася оцей… голод начався. Я вам казав, шо їли оцю мерзлу картоплю, а потом дальше уже появилася лобода – давай лободу цю їсти. Бруньки на березі… В особеності, я їв бруньки з липи, оці пуп’янки. Ну воно ж наїдку нема, но воно на желудок хорошо. Дальше… Потеплішало, то ми, я і батько, і більше я ходив, бо я молодший – вже мені десять з лишнім год було – на річку. Отаку маленьку рибку виловлювали. А потом… черепахи – ми їли черепахи оці во. Ви бачили у воді оці здорові?

А як ви їх діставали з пансира?

Ну по болоті ходили, витягували ці черепахи, додому і розрізали, на сковороду – жарили і їли… У лісі я ходив воронячі гнізда дер, воронячі. Зараз ворін нема в лісі, а раніше ворони в лісі були і мостили гнізда. Це було щастя, що виліз і є гніздо, а вороненята – це м’ясо було… Оце їли. Я пробував крота їсти. Оцей кріт, бачили крота? Не зміг, не зміг. Дальше, в річці витягали якийсь такий товстий корінь є… ну не знаю як він зветься, такий товстий, він і зараз є. Його витягали з річки, сушили і на жорнах терли і пекли… як шось воно. Дальше. Тут з спитрзаводу (в Трилісах був) із проса робили спірт, а ця брага, оці отходи, отдавали колгоспові на корм скоту… І люди бігли до теї бочки, як привезуть, шоб оце отих отходів набрать і спекти якусь оту… якогось млинчика. Но то погана штука – желудок набивається, а пробачте… як Вам сказать, іспрожниться не можна. Дальше шо, шо ми робили… В нас були овечки раніше – м’ясо поїли, а шкури лежали на горі, для чого – на кожухи. Батько вспомнив, п’ять чи шість шкур тих було, і збрив шерсть, і кожу ми давай їсти.

Виварювали її?

Варили… варили. Кожа отака товщини наварюється, но запах поганий, поганий. Я лічно… ну якось так було шо огонь, батіг туди попав і батіг той пригорів, то я батога того витягнув, а він так гарно пахне – та й з’їв батога.

А він же з натуральної шкіри.

Це ж кожа. А воно пригоріло, то я батога й з’їв. Люди пухли. Ой, це страшне діло. Голод – це не то, шо їсти хочеться, а людина напихає себе оцим усим напхне, а пользи нема. А потом начинають пухнуть ноги, ноги робляться як стікло, бо опухли. Лице як стікло робиця, блищить, такий повний, гарний кругом. А потом це все чисто лопає… ну тріскається, ну людина помирає. І начався… як вам сказать канібалізм. Ми трошки, як середняки, трошки держалися, а другі були бідніші.

Наш сусід один. Син і мати – вдвох жили вони. Приходить до нашої матері, до моєї матері: «Ідіть, цьоцю Олько, бо шось моя мати не встає». Ну пішла мати через городи, як подивилася, вона каже: «Мертва. Ти, сину, заяви в сільраду, нехай приїдуть, заберуть і вивезуть». Бо тоді підвода спеціально назначали чоловіка – сьогодні той, завтра той, післязавтра той вивозять мертвих. А він каже: «Нє, я не піду. Я її в яму вкину,  в яму ту, де була картопля схована». Але мати потом проходила мимо теї ями та каже : «Нема, нема там її». Він тоже помер од голоду. Ну по всіх признаках, раз  нема в ямі – собака ж не міг витягнуть, так же… значить він матір свою з’їв.

Мати якраз назначили у сільську раду… ну посильним (телефона тоді ж не було). От каждої улиці, нєсколько чоловік сидить  у сільраді, треба визвать із тей улиці – посилають: «Іди, визивай в сельсовєт». І одного такого дня мою матір сказали: «Ти підеш до одної жінки як понята». Помню фамілію ту жінки – Рибак. Як вона прийшла, мати, звідти та й каже шо: «Мене заставили з печі витягать вариво те шо є. Як я витягаю, то в тому чавунці та Рибачка зварила свою рідну дитину». То вона тако тільки бачила, шо ручку витягали. Понімаєте. То оце таке було людоєдство…

Підвода оце ж вивозила мертвяків і хоронили просто в одному місці, в одному місці – яма і туди кидали. Я помню із батьком, а вже гриби появилися в лісі, ходім по гриби… Може я лишнє кажу?

Ні, все розказуйте.

І якраз це треба було йти через кладбище і я бачу яма, у тій ямі уже нєсколько трупів там лежало. Коло ями солома трошки було. І один труп тоже лежав, тако тільки ногу я бачив – не я, бо я боявся наче туди заглядувать до того мертвяка. То по нєсколько чоловік туди закидали і отако. Як оце вже в лісі появилися гриби, то люди вже давай у лісі ці… Я не бачив, але розказували, шо одна людина ходила по лісі і найшла мертвого чоловіка. То прийшов додому і сказав дружині: «Там твій чоловік лежить, комашня на ньому лазить. Йди забери». Так його забрали, вивезли з ліса, сонечко пригріло, розколотили – він живий і каже: «Їсти хочу, не везіть мене на кладбище». Це вже була пора пів літа – це якраз апогей як люди падали-падали. І одного дня батько  підщитав, хто сьогодні помер за один день. Оказалося, за один день померло тринадцять чоловік… тринадцять чоловік. Це був Голодомор чи нє? Так людина вмре – ну тиждень, рік, а це за один день, за один день.

Це в усьому селі?

І одного дня… картопля вже треба було її полоть, шоб підгортать. Я, батько й мати картоплю підгортали, а тоді сіли отдихать і він взяв та ноги пальцем придушив… та каже: «Ноги начали пухнуть, шо робить?» І в цей час якась по вулиці пішла суматоха, біжать люди в одному напрямку, побігла й мати туди – нема. Коли приходить, приводить теличку. Шо ж робили люди? Колгосп, організували ж колгосп, а люди не хотіли, а тут голод. То люди голову колгоспу – взяли вила, поставили до стіни: «Не ворушися!» – і розібрали колгосп. Той свої коні забрав, той свою корову забрав, а мати свою теличку забрала. Батько теличку зарізав…вот. М’яса набрав у мішок чи в торбу, нам оставив. «А я поїду світ за очі – у Росію поїду, бо, кажуть, в Росії нема голоду». Ну тоді м’ясо нам осталося, а батька пише пісьмо з Ленінградської області: «Приїжайте, тут нема голоду». Таким образом ми спаслися од голоду. Там вже родилася в мене сестра…. Як уже тут…

А де саме жили в Росії?

Значить Лєнінградська область… станція Дєдовичі, а така близько станція Дно. А там батько устроївся пасічником у совхозі. Ми там перебули голод.

Ви потім з матір‘ю приїхали до нього?

Ми переїхали сюди.

А потім коли ви вже в Україну вернулися? Назад в Півні з Росії, коли повернулися?

То в тридцять шостому чи тридцять сьомому році тако повернулися ми.

У свою ж хату?

Да, в свою хату.

Нікого туди не поселили?

Нє-нє, нікого.

А от коли організовували колгоспи, люди хотіли йти в цей колгосп?

Нє.

Не хотіли. І Ваші батьки не пішли?

Нє, не хотіли. Я ж кажу, ми до послєднього дня ми не йшли в колгосп, ми не йшли. Ми одноосібники, так ми і осталися одноосібниками.

А бували такі випадки, шо худобу ховали, щоб не здавати в колгосп? Ховали десь худобу в лісі чи ще десь?

Не припомню.

А от ті люди, які все таки пішли в колгосп, якусь їжу там давали в колгоспі?

Так, давали їжу. Варили їсти. Організували колгосп на базі бувшого куркуля  і там вже в його хаті зробили кухню і на тій кухні вже готували їсти і давали. І…я, як дитина середняка, то середнякам, дітям середняків і бідняків давали там тарілку супу із сої, із сої. А вже дитина куркуля – не давали, хоча разом ми в школі сиділи: «То це ви йдіть їсти, а вам – не було».

А куркульські діти, шо були сиротами, їх годували? Ну, наприклад, сирота дитина, але вона куркульська?

Е-е-е… раз куркуль – всьо!

Чи сирота чи не сирота – не важно?

Вона ж не сирота, а сирота не може буть куркульом.

Ну якщо батьків, якшо тих людей, яких розкуркулювали, їх могли кудись засилати? Чи не знаєте Ви?

Ну я не помню такого, не помню такого.

Понятно. Дітям давали шось трошки їсти?

Раз давали, давали. І хто вже на полі робив, то тоже давали їсти. То тім таким, по наших мєрках, бомжам, то було вигідно йти в колгосп. Бо й тоді були такі – не бомжі, а такі –  землю продав, пяничка, отаке злодяшка. То йому вигідно було йти в колгосп, бо його погодують. А в такого шо забирають землю і корову, свині – чисто забрали… то не вигодно було так.

А чули Ви про такий закон «про п‘ять колосків»?

Да…

Розрішали…

Я знаю. Уже друга половина літа – зерно начало вже наливаться в колоски, начало наливаться. Так люди ходили, моя мати тоже ходила, оці колоски жали, тоді на піч – висушили і получилось там недозріле це зерно. То це куліш якийсь,  так чи нє…оце отак. Якщо зловили тебе на полі – десять год тюрми давали за колоски оці. Це ти попадешся – чи двадцять колосків чи стільки – десять год тюрми. Оце  було.

А дітей, дітей тоже карали якось? Якщо дитину зловили на полі?

Я не знаю, не знаю…

Не били їх? Ви не знаєте. А поля хтось охороняв?

Був об’єжчик, об’єжчик… з колгоспу.

А колгоспні комори? Вони ж як збирали зерно в колгоспні комори, то комора з зерном охоронялась?

То був, канєшно. Охороняли.

А люди не ходили, шоб там зерно десь взяти?

Шо вкрасти? Ну такого випадку не було, каждий же боявся.

А от Ви кажете, зробили колгосп у господарстві куркуля, а де дівся цей куркуль, яка його доля?

От напримєр, одного куркуля я знаю. Його забрали і сразу вивезли на Соловки, сразу. Розкуркулювали його вночі, а його матір стареньку вивезли на поле (а це зимою розкуркулювали), вивезли на поле кілометрів ну три, може чотири,  і там скинули. Осталася дочка… і жінка тіки, то вони вже осталися вдома, перебивалися, їх вже наче не трогали. Отаке я помню.

А шо з цією матір‘ю, шо в поле, померла вона там?

Ну не знаю, не знаю шо з тею матір’ю шо на полі – чи вона вернулася, чи вона прийшла. Не знаю, но такий факт був.

А от у селі були люди, які не голодували?

Ну хто… голова сільради ходив грабив, то він не голодував… комірник тоже не голодував, голова колгоспу тоже не голодував. А остальні люди такі, шоб не голодували – не було. Одні тільки більше голодували, а другі менше голодували. Наприклад, одна людина у Півнях в період імпералістичної війни була нагороджена… хрестом якимсь. А держава організувала такі торгсіни во время голоду – здавай золото, драгоценності і там купиш собі шо є. І в його було скільки – семеро дітей, кажеця, семеро і їх двоє. І він здав оцю нагороду, то там получив за цю нагороду опредєльонне колічєство харчів і вижив. Не було б теї нагороди – може б і не вижив. То він по сравнєнію з тими, шо голодували геть, то все таки він трошки був… Ну ми тоже тако на плаву держалися.

Родичі один одному помагали, якщо було шось, то ділилися?

Чим могли – ділилися.

А в місті можна було шось купити чи виміняти, на одежу обміняти, на рушники? Чи може шось із домашнього обміняти на якісь продукти?

 Нє, такого… Ніхто одежою не нуждався, тоді тільки їсти-їсти-їсти…

А коли люди почали помирати з голоду?

Люди почали помирати з голоду ну так… з весни, з весни до середини літа.

З весни 33-го року. А шо було із сиротами, ними держава якось опікувалась чи сільська рада?

Не можу сказать, не можу сказать.

А у Вашому селі, як Ви думаєте, скільки людей померло? Є якісь відомості про те?

Трошки таке було, шо тих діток здавали у приют. Ну нема чого їсти і діти. То завозили, кинули десь на вокзалі, покинули та й все. В надєждє, шо там десь приймуть тих діток. Тепер дальше. Цих сиріт… то видно сиріт у приют десь брали, якшо батько і мати померли, то десь їх там забирали.

Оце план нашого села… а це ця вулиця – синім карандашом, оце ця вулиця, шо отако… На цій улиці… я посчитав…сто п’ятдесят… стільки-стільки?…Сто п’ятдесят душ тільки по одній вулиці, сто п’ятдесят душ померло. А тепер прикиньте сюди скільки вулиць… десь около дев’ятсот чоловік при населенні приблизно ну три з половиною тисячі.

Третя частина.

Отакий от результат…

А де цих померлих ховали людей?

На кладбищі… ну на кладбищі, тільки ж в одному місці було. Це ж мерли-мерли-мерли-мерли-мерли!!! Це як хоронять то там, то там, там…Як тринадцять душ за один день вмерли, то викопали та й копали-копали-копали…

А хоронили родичі чи оце підвода приїхала, забрала, всіх разом скидали чи по-різному було?

Ну родичі, канєшно, як в когось шось були, то може отдєльно ямку викопали вот, а то…

І бували випадки, коли разом хоронили, в загальних могилах також хоронили?

Да-да, я Вам розказував, шо яма викопана була, там вже нєсколько душ лежало.

А хто цим займався, хто відповідав за те, шоб копати?

Це просто голова сільради назначав людей, у кого коняка є, й так : «Ти будеш завтра вивозить мертвяків» – і він вивозив. До прикладу, мій сусід їхав на поле із моїм одногодком мімо сільради, його голова сільради визвав, каже: «Заїдь оно до теї хати і забереш мертвяка вивезеш по путі». Ну цей заїхав туди, там два брати було у їх… питається: «Де ж він?» – «На печі лежить», – каже їхня сестра. Ну на печі на рядні, то каже: «Ми це рядно взяли та винесли надвір. Та пока ми несли та розворушилася, то коні хропіли од того запаху, понімаєш». А на слідущий день може когось другого назначив, шоб возив мертвих. Мертвих вивозили.

А їм за це якась плата була, якась оплата?

Нє-нє.

А хто копав могили?

Хтось копав, не знаю. Я дитина був.

А священик був, він якось відспівував?

Нє-нє… Тоді ж не було. Церкви вже ж розрушені були, не було.

А у вашому селі церкву закрили?

Закрили.

А вона осталася чи її зруйнували?

Осталася. Осьо вона ця церква. Історія з цею церквою…

А коли її закрили? Ви пам‘ятаєте, коли  закрили?

Дивіться… зараз…(респондент показує малюнок)

Це Ви її замалювали?

Я… в якому тут…в тридцять дев’ятом году я її замалював. Я заболів, ходив у дев’ятий клас, заболів, а тоді виздаравлював… і тоді як виздаравлював і замалював її. (сміється) І оцей малюнок в Германії був і в КГБ був, хранився в КГБ ше. (сміється) Ой, Боже мій. Ця церква і осталася по сьогоднішній день, її ну там підкрасили… то вона і зараз є ця церква.

А її закрили, но не зруйнували?

Нє, не зруйнували. Там поміщали… Кооперація була ремонту, в кооперації. То в церкві торгували. Тоді в церкві зробили комору, комора там була.

Зерно зберігали?

Ну да, зерно зберігали.

А Ви пам‘ятаєте як її закривали – дзвони знімали, ікони, куди це все ділося?

В цей день я був у школі. І нас заставили з транспорантами ходить по селу. А школа рядом з церквою була. І ми як діти по селу йшли, а тим часом знімали дзвони із церкви. Значить, я так зара розцінюю, це шоб діти не бачили цього як ці дзвони кидають, як того…

А хто знімав?

Знімали наші, ці активісти наші. А хто шо я не… знаю.

А яка їхня доля була, ніякої Божої кари не було? Як тоді в селі говорили?

Не скажу, не скажу. Не знаю. Якби я знав хто скидав, но такого не знаю …

А в школі дозволяли святкувати церковні свята –  Пасху, Різдво?

Нє…

Не розрішали. А шо про релігію розказували? Як казали, Бог є чи його нема? Як дітей проти релігії налаштовували?

Ну нам, дітям, нічого не казали, дітям. Ну а вже більшим, як підросний вік, то це вже – опіум, тому подобне і таке…

А скажіть, будь ласка, у Вашому селі місця оцих масових поховань, де люди поховані загиблі від Голодомору, вони якось там доглядаються чи там встановлені якісь пам‘ятні знаки?

Нєт, нема, нема нічого. Не осталося потомків, шоб доглядали, потому що цілі сєм’ї вимирали… Так зараз там тільки стоїть дерев’яний хрест і то благодаря Ющенку, шо він підняв цей вопрос скрізь. Позначили значить дерев’яний хрест. Але воно в запустєнії таке видно, ціла територія, ну ніхто нічого не робить. І сільрада тоже нічого не робить – дерева поросли.

Але ж знають, шо там жертви Голодомору поховані?

Да-да. Це ж територія, здорова територія.

Якихось тут розкопок, досліджень – нічого не було?

Нє-нє.

Просто по людських спогадах?

Да-да.

А поминають цих людей, які померли, на гробки, на проводи? Згадують про них?

Потомків нема шоб уже споминали.

Крім хреста ніякого пам‘ятника там нема?

Нема, нічьо нема. Так натякнула моя дочка, шо треба було б шось і зробить, але не хотять. Пасівно до цього относяться.

А як Ви вважаєте, треба про Голодомор говорить, розповідати людям? Треба цю проблему піднімати і обговорювати?

Треба, треба обізатєльно. Бо всі думають, шо це голод – ну їсти хочеться. Ну це не так, це не так. Ну їсти взяли та й наїлись. Ну я Вам розказував. Мруть пухлі, блискучі люди, він лежить, він не може ходить, і всі – і той, і той, який дужчий, ай… Я, напримєр, за своє життя усього один раз украв… і то жалію, я жалію, шо я один раз украв, бо користі з того я не мав, а тільки обідив людину. І то мене заставив голод, я б так не вкрав, а голод заставить украсти, заставить шо хочеш зробить, в том числє і канібалізмом займаться. То треба розказувать, шоб нинішнє покоління знало шо таке Голодомор, шо таке Голодомор! Шо це в каждому селі по тисячі, по п’ятсот душ померло-померло-померло… Шоб він не вернувся, не дай Бог, цей  Голодомор.

А дітям треба розказувати?

Дітям тоже треба. Всім…

А як Ви вважаєте, в чому цінність пам‘яті про Голодомор? Який найважливіший урок з цього має винести суспільство?

Все ж таки будуть знать. Як не буде пам’ятника, то нічого знать не будуть, вроді як не було голоду. А  буде пам’ятник, то все-таки будуть бачить і знать.

А як Ви вважаєте, Голодомор змінив наше суспільство, відношення між людьми?

Я шо скажу, я не могу так оцінить, бо… Ну я почувствував, то я знаю і мої сверстніки знають, і суспільство те знає. Но зараз вже нема їх, нема. І це суспільство, яке зараз, воно… глухе до Голодомору. Я так розцінюю.

«Ситий голодного не зрозуміє?» Так?

Да.

А яку б Ви дали пораду нашій молоді, проживши от такий довгий, маючи такий життєвий досвід?

Шоб більш Голодомор не повторився…

 

 

 

 

Внаслідок Голодомору Зіновій Іванович втратив членів родини, друзів, сусідів. На все життя зберіг пам’ять і біль про близьких і знайомих. Був репресованим, його морили голодом у відкритому морі, над ним знущалися, упродовж багатьох років зазнавав переслідувань. Попри усі випробування, що випали на долю Зіновія Івановича, йому вдалося зберегти найважливішу рису – людяність.

Ви воювали чи Ви були угнані?

Нє-нє. Мене німці вивезли як остарбайтера… А вже нас освободили американці. І вже американці нас передали Совєтскому Союзу. А ми вже були під американською зоною окупації – значить ми всі шпіони, переїхали границю і всьо – ви вже шпіони чи хто його знає хто ми були. І вмісто того… Ай, ше багато розказувать. Везли мене німці в Германію через Кожанку, кончилась война… Німці ж нас заперли у вагони, закрутили й везли. А як ми їхали вже додому, Совєтский Союз нас тоже позакручував і тоже їхав додому мімо своєї доми, як мені було… П’ять місяців везли із Запада аж на Калиму, з іюня місяця, нє із… п’ять місяців в товарних вагонах закручених і везли…

… а з Владівостока ше сім суток параходом на сєвєр Охотським морем. І аж там допіру впєрвиє гарячую піщу дали.

А так шось давали якийсь сухпайок чи ні?

Укинуть у вагон… отаку велику рибину чи дві рибини. Восємдесят чєловєк у вагоні, як нам дєліться? Ага… води, а води… Ви бачили раньше крани на жалізній дорозі стояли з гусаком на паровозі, шоб води брать? Ото на великій станції: «П’ять чоловік вийдіть, наберіть води».  І шо у бутилки брали води – ото наша вся піщя. І хліба вкинуть або сухарів вкинуть, а ви там собі діліться. А вже як привезли на Калиму… знов провєрка… а хто ти шо ти, який ти шпіон?  Я розказав де я робив, шо я робив. «Напрасно вас сюди завезли…»

Всіх перевіряли?

«Ви ні в чому не винуват. Нате Вам документи, работайте» – «То як мене напрасно завезли сюди, ну то отпустіть мене додому». З Калими… з Калими не так просто вирваться, для того є  Калима шоб… П’ять год прийшлося биться-биться-биться… добиваться… шоб одпустили.

Таки довели шо Ви не шпіон?

Да-а-а… ну да …

Треба год за два посчитать. Наш совбез: «Дай документ, дай документ!» То я оце скрізь писав, добивався, усе чисто оце ліпив… докупи.

Ціла справа. От скажіть, Вам хоч якусь компенсацію дали?

Да-да, німці дали, німці дали.

А радянська влада?

Нічого. Я врагом був. Як я приїхав з Калими, мені рекомендували ще устраїваться ще у школу, тільки треба образованіє десять класів, бібліотєкарьом. «А потом заочно будеш учиться, тобі предоставим роботу на первих класах учьоби і підеш-підеш». Еге…секретар партійної організації прийшов до директора школи: «Так, або ти Зінька Івановича уволь, або ми тебе уволим, потому шо він в американській зоні окупації був. Він то, він… в общєм враг».

Ше один документ покажу. Ну оце гроші, шо німці уже давали… це документ, де ти марки взяв, банк видав мені… шо ше…(шукає документ) О-о…хто це такий, який це год – дев’яностий год, комітєт КГД на цьому, на Аскольда в Києві. Шо вони бачте…

«Справка. По имеючимся даным, Масло Зиновей Иванович, 22-го года рождения, уродженец Киевской области, в мае 1942 года был вывезен в Германию, где работал на железной дороге рабочим. Освобожден в мае 1945 года. Начальник Бузина А.Г.»

А цю справку треба було дати в совбез, шоб німці дали гроші. Ви поняли мене? Бо любий же справку може знайти – «І німці дайте гроші», а німці кажуть: «Ми візьмем цю справку, ми берем до уваги цю справку, але перевіримо і в себе чи він був, чи не був». Послухайте дальше. І шо ви думаєте, я три года ждав цього документа. Це Красний Хрест, який находиться у той… у западной Германії находиться. Подтвердив.

Шо Ви дєйствітєльно були угнані і там на роботах?

Тільки це не тей документ…а він, читайте.

«Ссылаясь на Ваше вышеупомянутное письмо, сообщаем Вам, что на основании Ваших даных мы провели сокращенную проверку имеющегося в нашем роспоряжении документального материала. Если в нас появится возможность дать Вам более полные доказательства о времени работы, заключения, пребивания, мы в свое время после завершения обработки накопившихся в нас запросов в соответствии с мандатом без напоминания возобновим обработку Вашего вопроса. Из документов Международной Службы Розыска мы сейчас смогли получить следующие информации…» І далі йде вже на німецькій мові.

То там вони пишуть де я був, шо-хто я, де робив – подтвердили.

В листі написано: «Масло Зиновій народився 08.06.22 р. в Півнях, російський українець, батьківщина – Україна, цивільний, гражданскій работнік, працював з 12 червня 1942 по 8 травня 45-го. Лікарняна каса находітся в місті Розенчайс. Місце роботи – залізниця за адресою: Нойхаус, земля – область Ешенбах…»

Шо це за бумажка, я вже забувся. Шо це за бумажка…

Це копія, копія.

«Дайте тих всіх людей мені…»

Це Сталін наказ такий давав?

«…пленних, воєнних і таких гражданскіх. Но шоб на каждого написали характєрістіку». І разом із ціми документами, як ми із американської зону переїжали в совєтску зону, німці дали оці всі документи, в том числе і отаку маленьку справочку. Ви читали її.

Ні, то Ви ж писали, то Ви своєю рукою писали.

А я це вже, то переводчик мені перевів, то це від руки я содєржаніє цеї справки. (перелистує документи) Кажу: «Напишіть оце в справці якого числа мене направили на Калиму». А він каже: «У Вашому архіві, у Вашому дєлі нема дати написано коли направить і я не можу, такий закон. Так видно той слєдоватєль – заграничнік чи кагебіст – спішив бігом, шоб отправить на Калиму і дати не поставив». І дає мені дєло те, которе кагебіст составив у сорок п’ятому році в Чехословакії. «Нате, – каже, –  подивіться, який Ви були молодий».

Фотографія є.

Я не знав, я тільки до його прийшов справочку написать, а він каже: «Нате, дивіться». Отдає він мені всі ті фотографії, отдає він мені і цю саму – оце церква (малюнок), віддає документи. І я сів і він пішов десь. Я це все чисто дєло переписав геть… все переписав.

Він Вам дав покористуваться?

Да-да. А я все чисто переписав.

А в якому це році було?

Це, кажеця, дев’яностий чи дев’яносто второй год. То в мене все чисто є – який номер… Моє лічне дєло там – совєршенно секретно номер сто тридцять дєвять тисячь  двєсті двєнадцать. Совєршенно сєкрєтно. Але вже цього дєла там нема, уже це дєло вже воно розсекречено і його вже відправили у державний архів, то вже в КГБ його нема.

То вже архів СБУ. А фотографії Вам отдали чи осталися там у дєлі фотографії?

Да, отдали.

А у Вас нема старих фотографій, може там батьки Ваші, Ви?

Немає. Десь там є, но довго шукать.

Але вони не старі такі, не тридцятих годів фотографії?

Нє-нє, це десь сороковий год, отако, десь одна така фотографія була – сорок пєрвий год.

За Вами десять год слідили?

Слухай дальше. Ото видали мені документ, шо я ніде нічого не винуватий, шо робив, приїхав і тому подобноє. Але я не знав про те, шо за мною ше десять год слідили. І в кінці дєла на палітурці, тільки на послєднєй страніце, шо написано: «Архивное дело №139212 пересмотрено в соответствии с приказом КГБ при совете  министров ССРС № такой-то и составлено для дальнейшего хранения в архиве секретного производства со снятием с оперативного справочного учета проходящего лица. Подпись: Козляев.  27.09.55 г.» Із 45-го года ше слідили за мною. І на сьогоднішній день вже це дєло забрали в архів і все ровно ше для секретного пользованія з-за того, шо мене нахалом німці забрали і завезли в Германію. Оце приходиться мені мучиться. Ше одну справочку таку інтєрєсну покажу як це слідили. Я в тому дєлі нахожу таку справочку, я її переписав: «Совершенно секретно в отдел УМГБ. Просьба выдать справку соответственно на проверяющего – Масло, имя отчество – Зинько Иванович, год рождения – 22-ой, место рождения – Пивни, адреса, место работы…» Какіє нужни справки? О налічії компромата. П’ядесят второй год… Дай! Дай компромат!!! (стукає кулаком) А нема ж компромату, а він каже: «Дай!» Ого, для чєго нужна справка – бо він репатріант, бо він був за границею. Шо вони отвічают на оцю справку?  Дивіться. Коли це було?

24.09.52 року.

П’ятдесят второго года… двадцать четвєртого дев’ятого. Яка оператівность – двадцать п’ятого дев’ятого уже дають отвєт: «В оперативно-справочном отделе УМГБ сведений нет». А шпіони ж ходили кругом мене, вопроси задавали, балакали – все-все витягали в мене. І очевидно шось там і доносили. Це ше десять год… І це не тільки за мною, а за всіма людьми, хто був за границею.

Оце ця справочка, шо німці дали, оце я її перевів і ото Ви її читали. А там у лічному дєлі є всі чисто документи, ті шо в Германії був.

І він не піднявся і розбився вгору. А другий самальот побачив це діло, розвернувся і полетів. В чьом дєло? Герман Генріх хотів же на сепарацію піти із западними союзниками. Він же на родіну приїхав, а це вже коло Нюрнберга (Нюрнберг – це вже Баварія). І його зенітки охраняли. Зенітка на станції стояла укрита цим – штабелями досток (лісопильний завод тут був, доски), вони замаскарівалися і на станції зенітка стояла. І кромє того, дві зенітки стояли в одному місці, в другому. Но охраняли ж, то великий… То хіба міг американець знать, шо зенітки стоять? Він спокойно спустився і його ото збили, він упав, загорівся. Шо німці сказали нам: «Підіть, помагайте собирать останки». Ну ми пішли і німці тоже пішли. Шо я найшов – я найшов всього отакоя штучка (видно рижий був) з волосами череп. Другі – шось там черевики найшли. Шо німці зробили? Все те шо найшли, тут же викопали яму, похоронили, огородили, поставили хреста  і надпись надписали. І писав о крушенії «Сільські вісті». То це ж був їхній ворог і ворога похоронили так як треба. А чого це в нас тридцять чоловік наших людей розстріляні до сих пір нічого не зробили? А «Сільські вісті» це я грубо, я вже не боюся. «Сільські вісті» у район, а район заворушився і вже сюди на село: «А чого це ви, хлопці, так робите?» – «Ми зробим, ми зробим». І мене побачив, руку пожав: «Ми зробим», а на самом дєлє – нєту. Не хоче робить, не хоче робить. Але вже район жме, район жме… І два годи він не хоче робить – то нема грошей…Ну шо робить?  От як важко добиваться, але Рабінович, депутат Верховної Ради, грошей дав – все чисто зробив.. А тепер вже добились-добились. А тепер про Голодомор. Ну при Голодомору… уже сільсьовєт тут, там, кругом… знов нема грошей, нема грошей. У нас три человєка погибло в АТО, стільки на три чоловіка вже сільсовєт виділив грошей – дуже багато, каждій вдові видав по 600 тисяч. Сьогодні на тридцять чоловік нема грошей – не дали. Нема грошей. А на трьох є всі чисто гроші. Дальше. За войну у коживчан не вернулося з фронту двісті сємдесять душ за чотири годи. А за один год – дев’ятсот душ погибло од голоду. А шоб ше голод був шість  год чи яких чотири годи – скільки б людей погибло? І нема грошей! На трьох є, стільки хочеш, а на ціх нема. Як воно оце важко понімать. І ше… ті шо не родилися, не бачили, до войни, після войни родилися, і ше вказують: «А може там, а може там». Ми ж знаєм де, ми бачили ж. Виходить ми брехуни.

 

 

 

1. Місце запису: м. Київ, вул. Теремківська, 12, кв. 12.
2. Дата запису: 04.2018 р.
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Машир Софія Федорівна, 1927 року, народилася в с. Яблунівка Лисянського р-ну Черкаської обл. (сьогодні проживає в м. Київ );

5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Коротка інформація про респондента: Машир Софія Федорівна все життя працювала в колгоспі, під час Другої світової війни була вивезена на примусові роботи до Німеччини; з 1972-го року проживала в селі Жаб’янка Лисянського р-ну Черкаської обл.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в с. Яблунівка Лисянського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати – повне прізвище, ім‘я, по батькові.

Машир, це фамілія, Машир Софія Федорівна.

Якого Ви року народження?

27-го.

27-го року народження. А Ваше дівоче прізвище як?

Моє це дівоче, це дівоче моє. Я вийшла заміж за розвідника.

Розкажіть нам трішки про своїх батьків – про матір, про батька, як їх звали.

Батька звали Машир Федір Аврамович, а мати…материна фамілія була Куценко Зіна Юненівна, це материна дівоча фамілія Куценко.

А якого року народження Ви знаєте?

9-го мати.

Мама 1909-го, а батько?

А батько 8-го (1908 р.)

А чим Ваші батьки займалися? Яке в них господарство було?

Бог знає, яке в їх там було, я не знаю. Бо в матері було ше три сестри, було нас нас четверо дівчат було, я була сама старша.

А як сестер звали? Якого вони року народження?

А-а, вони маленькі, вони породились і померли.

Це коли було – в 30-их, 31-му?

Мабуть десь так, бо я ще не помню як вони померли – я ще мала була.

А як їх звали? Імена знаєте?

Нє-нє, їх і не назвали мабуть, вони породились і померли.

Ну Ви їх пам‘ятаєте?

Я їх пам’ятаю, мала була, то був такий дід німий був, не балакав.

Ваш дід?

Нє-нє, чужий-чужий, сусід був. А він робив ховать трунки, шо ховать, ну як вмре, шо ховають. Та пішли мати, чи я не знаю хто ходив, щоб він зробив. (нерозбірливо) то дід зробив трунку маленьку, поклав туди і на цвинтар поніс ховать, закопувать. Ой Господи,  то я кажу ше би в мене було три сестри.

А Ви пам‘ятаєте, дідусь, бабуся були у Вас? Ви пам‘ятаєте їх?

Да-да.

Це материні батьки?

Це материна мати – бабуся Марія була.

А вона де жила?

Вони то жили… вона була замужом баба, а тоді дід помер. Було в нього катар желудка, то в Лисянці, в районі, лежав у лікарні  і там помер, і там його поховали. Бо тоді вже Голодомор той був, то ніхто нікого не брав в лікарні, а як вмер, то там і ховали.

А Ви пам‘ятаєте як розкуркулювали, як забирали в людей майно, господарство?

Ну так трошки пам’ятаю.

А що Ви пам‘ятаєте?

Я знаю, що в нас був сусід, а в нього хата була залізом накрита, а тоді хати мало залізом накриті були, тоді таке – або очеретом чи там цими снопами соломи, тоді мало. А він ще й комору поставив на підмурку, той сусід. А комора на таких камінцях, високо стояла комора. Я помню, що зараз на тому місці криниця стояла викопана, бо я ж помню материну хату де. Бо ми ту хату стару, шо ще батько женився, вона була в зрубі зроблена. Ліс був, ліс був за городом десь, так брали дерево і в зруб хату клали, так як криницю кладуть вдоль, нічого не мурують, тільки отако друть і кладуть, і кладуть, а тоді тілько побілили і всьо. Да, так і було. Ще батько мій, це був застав голод, а батько мій каже: «Я не хочу вмирать з голоду, я поїду (в Москву чи куди він, нє)  в Лєнінград». Там був сусід в Лєнінграді, наший сусід. Тей тоже поїхав так, та приїхав додому сюди в Яблунівку та каже: «Федоре, ти знаєш, їдь зо мною, я буду і ти їдь зо мною, то там проживеш. І бери сім’ю свою та й там проживете». А я ше одна була у матері. А він (батько) каже: «Не знаю». Мати ж в школу не ходила, тоді ж у школу не ходили за тої власті ще. Хоч іди, а  хоч не йди, ніхто тебе не заставить в школу йти. Я пішла в 9 год у первий клас, у 9 год. І то мене прийшла… ну падруга моя по годах менша (нерозбірливо), прийшла і каже: «А ти не хочеш у школу ходити?», а я кажу: «Не знаю, спитаю в матері чи йти в школу чи нє». Тоді я пішла: «Мама, я піду в школу», а вона каже: «Як собі хочеш: хочеш – йди, хоч – не йди». Ну я й пішла в школу в первий клас, то вже года мої ходили в школу.

Це вже 36-ий рік десь був? Вам було 9 років, коли Ви пішли в школу, це вже після Голодомору 1936 рік.

Ну да, ну да.

То батько поїхав у Лєнінград?

Поїхав у Лєнінград, там він оженився. Ну мати не схотіла їхать. Ну чоловікам не можна буть самим, треба ж готовить і все. А він каже до матері: «Їдьмо!» Він хотів мене забрати і матір, а мати каже: «Я не поїду. Я не грамотна, нічого не знаю, а там город, а я нічого не розбираю. Не поїду!» То він каже: «То я дитину заберу». А я ще мала була. А вона каже: «Я тобі не дам дитини, нехай вона коло мене буде. В нас буряки вродили, гарбузи вродили, то будемо їсти та й будемо жить». То так ми з матір’ю і жили. А батько поїхав в Лєнінград, устроївся робить не в Лєнінграді, тільки Лєнінградська область, город Колпин – маленький город коло Лєнінграда, а там тракторний завод в Колпині і він став робить там на тому заводі. Він правда казав, що там на робочого хліб дають печений, там пекарня. Оце ти робиш, то на тобі кусок хліба, і на кожну сім’ю давали. Ну він (батько) матері каже: «Я не хочу з голоду вмирати».

То це він в якому році поїхав в Ленінград Ви не пам‘ятаєте?

В якому році?… Десь мабуть у…

Десь 32-ий, мабуть?

Десь… ну да-да, десь перед війною.

Перед війною чи  перед голодом?

Ну, вже голод заходив. Став голод, бо стали хліб вивозить. Хліб гарний уродив. На полі даже пшеницю людям варили, як кутю варили, тільки не товчену нічого, а тільки пшеницю. Мати ще ходила на роботу. А загонили в колгосп, щоб люди всі землю здавали. Бо зараз як земля є, то платять людям за землю. В мене тоже десь там паї є, в Жаб’янці я робила, то паї є.

А тоді примусово заганяли в колгосп?

А хто не хотів іти  в колгосп, то зачиняли. Така клуня була, ну така обшарпана, в тій клуні сидять люди, несуть їм їсти, ну свої несуть… Позачиняли, бо не хочуть в колгосп іти, то так вони й померли.

Помирали в тій клуні?

Ну канєшно помирали. Уже тих старих нема нікого, шо там сиділи в тій клуні, повмирали всі.

А люди хотіли йти в колгосп чи ніхто не хотів?

Нє, не хотіли, не хотіли.

Не хотіли, але забрали землю і мусили йти?

Забрали землю, да, землю забрали. І хліб родить, пшениця гарна і комора така здорова була построєна (зараз там школа построєна на тім місці). Комора і в ту комору насипають повно хліба на насіння, на весну як сіять щоб було… Бо я знаю вже як підросла, то вже стали не возить кіньми. То кіньми возили зразу як колгосп начинав. То це мішки набирають пшениці, на підводу, на віз, накидають і везе в Ярки на станцію.

В Ярки на залізничну станцію?

Да, на залізничну станцію.

Все вивозили?

Да, все вивозили в Росію, все вивозилось в Росію. І хліб був, і давали там, а тут голод був, бо всей вивозили хліб.

А батько Ваш так і не вступав у колгосп, не захотів?

Не вступав

А він з Росії так і не повернувся, він постійно так жив?

Так і не повернувся, мати не схотіла їхать, так і не повернувся. То він з одною жінкою був женився, тільки вона з матір’ю деcь виїхала, бо вони не з Росії самі, я й не помню звідкіль, що це він її був узяв. Батько вернувся з фронту, а в неї в положенні ходить, в положенні, то він її покинув. А цю дочку назвав Зіною, так як мати моя звалась, каже: «В мене жінка була Зіной, то хай буде дочка Зіна». То він її назвав так. То в батька мого знаходилася пуля коло серця… Це він в 73-му вмер, видно пуля йому прорвалася так. Ну він кожного году рентген проходив, то вона на місці, на місці була, це він кожного году на рентгені був проходив – на місці та пуля була. Собирався в Жаб’янку, якраз я в 72-му купила хату, перейшла туди, хата з шлаку, не глиняна нічого, а з шлаку, бо там сахарний завод у Бужанці. А  Жаб’янка рядом – село к селу, тут жаб’янські хати коло самого заводу, а тут і бужанські хати коло самого заводу.

Розкажіть нам, будь ласка, а як почався голод Ви пам‘ятаєте? Як не було що їсти Ви пам‘ятаєте?

А як почався – як хліб не вродив, так і почався голод.

Як не вродив?

Нє, як вивезли. Уродив хліб, уродив. Уродив, бо я знаю, що мати на роботу піде, вже заганяли в колгосп, заганяв у колгосп цей голод. Бо хліба не дали, ще й стали вивозить. Бо як люди самі землю держали, тоді кожен собі сіє. Мій дід купив коні. Мати моя була ткачиха, вона робила полотно, оце шо ходить, сорочки шила з полотна.

І на продаж, продавала, чи для себе тільки?

Для себе і на мішки робили, і на рушники робили, геть усе. Навіть я умію робить. Бо мати вийде, то зразу я сідаю – човником туда-сюда, прибиваю і прибиваю те начиття, мене просили, щоб я в’язала начиння те. Тоді ткачів було. Оце так і голод начався. Не дали хліба, бо всей стали собирать. Нема хліба – нема чого їсти, бо всей вивозили, всей вивозили.

А скажіть, до дому до Вас приходили якісь люди забирати? Ви казали у вас буряки були. З колгоспу якісь люди?

Нє, у таких хазяїв, що жили лучше, то… каже «куркулі», називали куркулями цих хазяїв, то забирали там шось, а в нас нічого не забирали. Правда були… а хто він був? Приходив до нас і в горшках шукає, немає зерна… у горшках. Бо в нас печі були, топили, пороблені печі були. Отак лавчина під печою, отак піч туди топить, а тут лавчина, там стоїть тако – горшки стоять. То прийшов і в того горшка дивиться зерно, геть витрушували, забирали  чи нема граминки хліба.

А в селі багато людей розкуркулили? Куркулів багато було?

Нє-нє, не багато.

Але Ви їх знаєте, пам‘ятаєте?

Я знаю тільки в нас одного, він сусід у нас був, це я знаю. А так я багато не знаю.

А вам просто матері не дали в колгоспі хліба, не дали за роботу і у вас не було зерна?

Ну хліба не дали, бо в нас вопше не пекарні, нічого не пік тако, щоб давали там робочим по скільки хліба, то такого не було. Це давали зерно, а зерно треба змолоть, треба ту… змолоть і хліб пекти. А треба хліб пекти, пампушки такі, на хліб розчинили – дріжджі кинула, на теплому поставила, а хліб підходить, підходить тісто.

А хто вивозив зерно? Це були ваші, місцеві колгоспники на станцію туди вивозили, чи може це були приїзджі люди?

Та зерно вивозили кого пошлють – машини якісь, шоферів з заводу посилали. А на завод буряки возилися, то на заводі вопше була автоколона. Шось чи гній возить на поле, то просять з заводу виписувать машину, то тільки на заводі була автоколона, машин багато. То вони возять на станцію в Ярки,  а туди поїзд іде вже великий, поїзд іде, тей що він іде в Росію і скрізь. Бо в Бужанці тільки «кукушка ходила», такий поїзд, тільки шо він малий поїзд був, маленький такий. А вагони нагружають сахару і везе туди на станцію, а на станції перегружають у ті вагони або там тоже такі єсть, ну куди зсипать. Кожен день не будеш стоять той поїзд ждать, коли перевезуть. Приїхали, нагрузили, там тоже робочиє є, нагрузили та й поїхали.

Так а для чого вивозили все зерно?

Для чого? А хіба ж я знаю для чого, в Росію вивозили, в Росії мабуть не було що їсти. Я не знаю як воно було.

А мати Вам як розповідала? Чого їх залишили без хліба? Люди, мабуть, обурювалися, повставали?

Я не знаю чи люди шо казали, Бог його знає. Я ще така була, не дуже розбирала, ше мала була.

А що ви їли, чим харчувались під час голоду? Що мати вам варила?

Варили бур’ян, кропиву варили, оце кропива… Знаєте що за «кропива»? Кропива, оце тільки вона сходить, ото вона полєзна та кропива і зеленого борща з її варить. Бо як в супові, то вона не йде. Треба щоб кисленьке, уксусу туда влить, щоб кисле було, і там його заправить помідором, щоб на борщ похоже було. То ми їли буряки, цілі буряки  прямо тремо, наквасимо. А в нас була така діжка, здорова стояла в хаті, та бочка. Дно в ній вийняли, я й не знаю, що там робила, бо мати каже: «О, то ми діжку ту достанемо, наквасимо тих буряків, то нам буде на цілий рік той». Наквасили тих буряків та витягли буряка кислого, а вони кислі і таке байдуже їсти , потерли на тертушку і їмо. (сміється) А варили, варили, це я кажу, кропиви кинуть і картошки, як голод – і картошки не було, не вродили чи я сама не знаю. Не було і картошки. Ці лушпайки їли з картошки. Коли оббираєш лушпайки або хтось оббирає, такі товсті лушпайки оббирає картошку, то каже: «О, такі товсті лушпайки викинула. Треба було їх помить та на борщ кинуть». І таке було, да.

А худобу всю забрали в колгосп? У вас, можливо, корова залишилась?

Нє, не було корови.

А в людей може були корови?

Ну таке, рідко в кого було.

Скажіть, а під час Голодомору люди ділилися один з одним якимись продуктами, якщо шось було?

Хто ж там ділився, чим його ділиться? Не було його чим ділиться… не було.

А дід з бабою пережили Голодомор?

Дід з бабою? Баба пережила, а дід був катар желудка. Він заболів і завезли його в лікарню, дід вмер в лікарні, а забрать немає чим. Два діда в мене було – бабин батько і материн батько… Да, поїхать – туди завезли, а назад мертвого нема чим забрать, та там і заховали у Лисянці, в районі, діда.

Скажіть, будь ласка, а від голоду в селі люди помирали в 32-33 рр.?

В сел люде помирали! Бувало таке, що в хату зайдеш, а всі мертві лежать.

Ви самі бачили, пам‘ятаєте таке?

Да. Коло мого діда там сусід був Кіндрат, в нього сім’я була. Скільки дітей я шось не помню. Пішли – а вони всі мертві лежать.

А прізвище Ви пам‘ятаєте Кіндрата?

От фамілії я й не помню… не помню фамілії Кіндрата, знаю як звався, бо рядом городи. Помню, що Кіндрат звався, а я ше не сильно була така… Пішла баба подивиться: «Ну, піду до Кіндрата побачу, шо вони там роблять». Пішла, каже: «Нема, тільки ввійшла – всі лежать мертві».

А Кіндрат в колгосп не ходив?

Мабуть нє, не ходив.

Мабуть, бідна сім‘я якась?

Да, бідна. Да-да, бідна.

Хто там ще помер з сусідів? Кого Ви пам‘ятаєте?

Ох… сусіди померли, я їх геть вже позабувала.

 Але багато людей?

Да-да. Знаю оце Данило був Кулик, Єлисей був Кулик, дід Єлисей, в нього син був Степан (Степан тей був 8-го году, з батьком моїм вони друзья були). А батько Єлисей звався, їх хата так скраю.

Кулик – це фамілія?

Ну да, бо я вже забула, но наче казали всі Кулик на їх, то мабуть фамілія так була… Кулик. Боде мій, Боже мій, як усе вже забуваєш, уже в цій голові нічого немає.

А де їх ховали цих людей?

На цвинтарі.

На цвинтарі в масове поховання, чи кожного окремо родичі ховали?

Я й не знаю, бо я не ходила на цвинтар, ше мала була, не ходила на цвинтар, то не знаю як їх ховали. А-а, була на цвинтарі братська могила… була рів такий на цвинтарі та взяли його вичистили, яму таку велику і всіх скидали на купу, а тоді землею загорнули.

А хто це робив?

Ну, хто робив… робочиє якіє були, кого заставляли.

З колгоспу?

Да, в колгоспі, кого заставляли робить.

Але це були місцеві люди, чи хтось чужий?

Нє, місцеві. Да, місцеві робили. Мати моя пішла на цвинтар та прийшла, та плаче, каже, подивилась, що дівчинка лежить мертва, ну на купі лежать, накидали, та дівчинка маленька меж тими великими неживими людьми лежить. Та й заплакала: «Як мені шкода». Ой Господи.

А ваші однолітки з ким Ви гралися, діти… Ви пам‘ятаєте хто з вами грався, такі як на майдан ви разом ходили, маленькі?

А, діти, що до майдану ходили. Ну… вони ж сироти, то трошки давали їсти, певно шо ж давали їсти трохи їм, там шо варили. То я знаю шо пампушки, пекли у майдані пампушок. А там був такий дід Панас, Панас він звався, я його помню. Свита така на ньому порвана, а він вийняв… Діти отут гуляють збоку, а він пішов та вийняв пампушки в кухні, та забрав пампушки, та пішов. О, Господи, прийшли – пампушок нема, а, кажуть, це ж Панас забрав. Ой, Боже мій, Боже мій.

А хто не голодував в селі?

Я й не знаю, шоб не голодував.

Може голова колгоспу чи бригадири?

А-а, ну канєшно голова колгоспу то не голодував.

А це був місцевий? Голова колгоспу був з Яблунівки?

Я тоді… я тоді не знаю, був Хуторний Йосип… забулася, хто тоді був головою колгоспу. Канєшно, в голови усе в руках – де які гроші і голова шо кому скаже, то все до голови треба йти.

А бригадири тоже були з села?

Були, були… Було даже в Яблунівці  10 бригадирів зразу, було 10 бригад. В бригаді скільки людей… бо я знаю, шо ми були в 6-ій бригаді, наший куток, в 6-ій бригаді. Ну, а голову… я забула, хто був головою.

От Ви казали, що ви їли буряки, у вас були засолені буряки, а інші люди де брали їжу, чим харчувались?

Отак же кожен собі в огороді гарбузи посадить, що з городу є та й їсть.

Все, що біля хати посадили, зібрали? Це не забрали в людей?

Це не забрали, буряка й гарбуза не забрали, а хліб у горшках шукали, шоб десь якесь зерно чи шо – витрушували із горшків. Бо я знаю якийсь Володька був, такий у плащі, заходить до хати та дивиться зараз туди до печі та горшка піднімає, перекидає – думав, що там шось є горшку. Мати каже: «Візьмеш-візьмеш у горшку».

А, можливо, якихсь птахів, тварин ловили? Щось їли – якихсь тварин? Я знаю, що ховрахів багато ловили. Ну Ви казали, що із рослин кропиву брали, ще інші рослини.

Ну, буряки як були, то гичку їли, з буряків ота гичка. Гичку отак рвеш і на борщ поріжеш отак. Гичку їли, буряки їли, кропиву їли, липу їли, липу.

Листя липи?

Листя з липи, да. Листя їли з липи. Геть пообдирають липу, пообчухрують листя. Ой, Боже мій, Боже.

А риба? Річка була, може рибу ловили?

Нє, ставки були в нас, а за рибу не помню, шоб ловили її. А два ставки були в нас, в Яблунівці. Навєрно є… я вже 50 год як з Яблунівки.

А в місто не ходили, можливо, шось купити? Хліба купити в місто, в район?

То ж треба за шось купить його, а ніде не робиш –  то за шо ти купиш? І тоді гроші не платили людям

Ви казали про братню могилу, що була у вас в селі – отой яр, де всіх ховали разом. А сьогодні, чи після війни ще, люди знали те місце? Хрест, чи якийсь знак був, що там люди поховані?

А там пам’ятник стоїть.

Сьогодні там стоїть пам‘ятник?

Да, там пам’ятник поставлений голодоморів усіх. Бо там рів такий здоровий і повно людей.

А є якісь списки померлих, хто там похований?

Ой, я за це не скажу чи є там такі списки.

Не знаєте?

Не знаю, за це не скажу, не можу сказать. Не знаю я. Може воно десь тільки… але шо воно в тій канторі є?

Так а скільки померло? Чи половина села, чи скільки приблизно?

Та померло половина, а може ше й більше.

Більша половина, думаєте? Це Вам мати, мабуть, ще так розказувала?

Да-да, ну да, канєшно ж я од матері чую, од матері, од баби чула своєї.

Скажіть, а як Ви думаєте, сьогодні треба про Голодомор розказувати дітям?

Дітям, я знаю чи…  та треба, щоб знали.

Ну для чого треба їм знати про Голодомор?

Для чого їм треба знати? Шоб берегли хліб, все шоб берегли, не кидали де-небудь! Як я в книжці читаю, я в цій книжці читаю (я на одне око бачу, то шось прочитаю): «Не поїв хліба, то поклади, пізніше доїси». То футболять хлібом, це так не можна робити.

Щоб цінували? Ну, Ви вважаєте, що це був штучний голод, що це спеціально влада зробила?

Ну да, ну да. Вивозили, забрали все, вивезли все в Росію. Бо в колгосп землю поздавали люди та стали колгосп засівать землю. Ніхто з людей, як забрали в людей землю, то ніхто не мав права йти на поле, а все в колгоспі…

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 08.09.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Михайлова Євдокія Павлівна, 1928 р.н. (нині проживає в м. Київ);

Під час Голодомору 1932 – 1933 років  проживала в селі Златоустівка Криворізького району Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Представтесь, будь ласка, як Вас звати, де ви народились в якому році?

Я родилася в 1928 році, в с. Златоустівка Дніпропетровської області Криворізького району.

Я в селі прожила до 15 років. А потом мені дали паспорт і я уже ушла.

Як звали ваших батьків?

У мене був папа Павел Степанович і мама Мар’я Івановна. Я била шестая і сама меньшая. І мої родителі говорили, мати мені розказувала, що батько дуже любив коні, лошадєй. Коли в колгосп забирали там, мама дуже плакала, із-за того шо забирала коней. Забрали… У нас було две корови, забрали корови. Це було когда колективізацію дєлали. І бил у нас винограднік, велика площа. Забрали, щитали, що ми куркулі. Куркулі тогда називаються когда ми експлуатіруємо других людей… А у мене мама самі все для себе робили. Вони не погано жили. Це все, я самая последняя шестая. Мамочка мнє все розказувала. Даже брала за ручку, когда я підросла, і вела мене на винограднік показувать, уже колхозний він став. Його забрали.

Яке прізвище ваших батьків?

Михайлові. А знаете чому? Я чесно признаюся. Я била уже дважди замужем, но я ніколи не брала. Я любила свою фамілію батьків. Даже уговорювали мене мужья все, переходь. А я не хочу.

Всі Ваші брати і сестри вижили після Голодомору 1932–1933 років?

Всі пережили. Зараз вспомню. Значить Маруся – первая, Марія. Вона портніха, батя отдал ейо, шоб она учілася. І так вона всю жизнь била портніхой. Маруся 1911 р.н. Потім іде Вєра. Вєра 1921 ілі 1922. Потом Серьожа 1924 года. І Гриша 1926, і я 1928. Оце нас було шесть. І мама говорила «вишкребок». (сміється)

Дєло в том, шо коли була оця голодовка я била маленька, лежала на печі. В селі есть такая печка. А Гриша, як ми самі меньшие двоє, всьо время вдвойом з Гришой билі. Я помню, шо він мені водичку розовеньку подавав. А він мені говорить: «Ми ж голодали… Ти лежала опухшая…» Їх уже нема, тоже померли вже.  І Гриша говоріт: «Ти була опухшая і голодала. лежала опухла, а я давав тобі водичку розовень, мама воду кип’ятила в печі, туда гілки з вишень».

А весною, когда я вже підросла. Він каже мені: «Ти знаєш, Дуся, я пішов у сельсовет». Собрався хлопчик і пішов до председателя, до Карапецкого. «Боже, – кажу, – ти помниш іще його фамілію?» Пішов до Карапецкого, заплакав і сказав: «Дайте нам шонебудь поїсти, потому шо моя сестричка лежить опухша». То він дав мені сої немножко. Він говорить: «Я преньос, поджаріл немножко». Мама когда прийшла і спитала: «Синочок, де ти був?» Він каже: «Я був у Карапецкого. Просив, шо ми голодаємо, нема чого їсти. Водичка одна…»

Мама ще дєлала, знаєте шо? Ше надо було пережить зиму… А весною, коли вже начала кропива, то мама кропиву і немножко, десь достане, макуху. Я ніколи не забуду, коли вже я стала взросленькая і стала працювать, і заработала перший раз свої гроші, я мамі на рубель кілограм халви купила.

Гриша розказував, мама шо дєлала? Она, ото немножко макухи і пекла «метерженики» із крапівой. Оце немного нас весной уже спасало. Ми ходили, із своєй сосєдочкой, дітвора, ходили на полє, а там била травка. І ми кушали травку. Попробували одну травку беленькая, вона чуть-чуть сладіт. І ми кушали цю травку. Да, мама розказувала страшне – Голодомор. Я то не могу сказать, а мама розказувала страшно. А чого? Тогда бил урожай великий. Тогда у нас усе забрали.

Ви пам’ятаєте, хто забірав?

Приходили оці, із городов, руководство, комуністи. Мамочка розказувала, всьо забрали. Даже, то шо ми спрятали немножко зерна. Все шо заховали, всьо найшли. Прийшли, все забрали.

А скільки чоловік приходило до хати вилучати зерно?

Розказувала, чоловік п’ять.

Це були місцеві?

Я є тоді дітьо лежало, опухшая. А я сама менша, вона бере мене за ручку і веде розказує.

Люди ці забирали тільки зерно, тільки продукти забирали?

Та все забирали. І картоплю, все.

А речі забирали, рушники?

Які там рушники, така біднота у селі… Тут саме главне їда…

Як ви вважаєте для чого це все робилося? Навіщо в людей вилучалися всі продукти харчування?

Я думаю, когда я вже взрослая стала, я подумала – оні хотєлі унічтожить селянина України. Ето билі русскіє люді… І до сих пор в моей душе… Я дуже люблю свою Україну і свою землю, я люблю своїх українців. Вони добрие, очень добрие… І сей час іх оценівают, наших украінцев.

А люди якось намагалися боронитися від таких дій влади, щось заховати з продуктів?

Не заховаєш… Вони все находили.

А випадки приховування худоби, щоб не віддавати у колгосп?

Це вже коли колгосп почав. У нас дві корови були, сепаратор. Сосєді приходили по молоко.

Господарство у батьків було велике, да?

Да.

Я всігда вспоминаю. У мамочки знаєте були: отец, мать і двє сестри і один брат. Она третя була сестра. І сама старшая прожила 110 років. Я прожиток по поколенію. Мамочка 76. Тьотя Дуня, її сестра, 100. Так шо я з такого поколенія.

А батьки ваші продавали молоко і сметану, оскільки у них були корови й сепаратор?

Нє, нікакой торговлі, тогда. Тогда сосєдка приходе. Вона молочко приносе, а його тоді через сепаратор. Один одному помагали.

Люди хотіли вступати в колгосп?

Не хотіли. Мама даже плакала. А батя – куди ти дінешся.

У вашій сім’ї всі вижили після Голодомору?

Да, всі вижили.

Людям, які вступили в колгосп, якусь їжу давали?

Давали немножко. Оце каша пшоняна. Так мама нємножко мені і Гриші принесе. Пучечку. Ой мама у нас була золотая. І уже внуки щас вспоминають. Кажуть: «Бабулька, не зря дед її любив». Вона действітельно прекрасний человек, редкосний.

1. Місце запису: cело Суботів Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респонденти: Матковська Поліна Гнатівна, 1.05.1928 р.н. народилася в селі Суботів Чигиринського району Черкаської області (сьогодні проживає в селі Суботів); далі П. Г.
5. Респондент: Матковський Михайло Казимирович, 29.06.1929 р.н. народився у місті Вінниця Вінницької обл. (сьогодні проживає в селі Суботів); далі М.К.
6. Розшифровка аудіозапису: Захарчук Анна Олексіївна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Оповідачі, представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

П. Г. Матковська Паліна Гнатовна.

Коли народилися?

Двадцять восьмого, того, ми, году. 1929 года. 1928 году.

А число, місяць?

Перве мая, якраз парад ішов.

А де народилися?

У Суботові.

А Ви представтесь, будь ласка, як Вас звати?

М.К. Матковський Міхаїл Казімірович. Родився: 29-го года 29-го червня.

 А де родилися-народилися?

Родився в Вінніце, там батьки жили. Хрестився, хрестили в Кіровоградській області гора, Донецький район Кіровоградська область.

Так, давайте по черзі. А як звали Вашу маму і батька?

П. Г. Була Заболотня Текля Борисовна, мати. А батька – Заболотний Гнат Андрійович.

Вони в колгоспі працювали?

Вони не вспіли працювати у колгоспі, бо їх побили зразу.

А коли це приблизно було?

Те ж Голодомор же ж, захватило ж. 33-ій год, 32-ий.

Вони померли з голоду?

Да. І брат вмер.

А брата як Вашого звали?

Іван.

 Іван. А прізвище?

Заболотний Іван Гнатович.

Іван Гнатович, він помер від голоду. А скільки років йому було тоді?

3 роки.

Більше братів, сестер у Вас не було?

Не було нікого.

А як Ви виживали? Ви сиротою залишились?

Я як виживала? Матір забрали, розкуркулили, розбрали й хатку даже, розібрали все. А я осталася удома на подвір’ї, на цеглі самій. І сиділа, там сиділа, я сиділа… Скільки я же там сиділа – не знаю. А матір забрали у Шаблено, ой, на будяки якісь, на якісь буряки. Мати там була. Я місяць сиділа коло собаки, в норі спала я. Собака принесе кістку – я в ступі встовчу, о, ложечкою з’їм, і я оце так вижила. А потом була дядина моя та давала по пів чарочки молока мені. Її носили мати, а вона вже ділілася та й мені носила, дядина. А матері місяць не було та ото так виживала. А потом люди та викопали ж нору таку та ми жили в тій норі, одне вікно, і такі дверці поставили, які, сякі-такі, та стовпи, та очеретом вкрили також той, во. То  оце ж на Різдво жаби: «Крум-крум», – гадюки вилазять із очерету зімою. Страшно, страшно. Прожила у очереті 24 годи у тій норі.

У землянці цій?

А?

У цій землянці жили?

Да-да-да. 24 годи

Спочатку з мамою, Ви кажете?

Тоді вже мати прийшла, пішла в колгосп робить, я ше ж мала. А потом вже начала я в школу ходить. Чого то вони вп’ять прийшли. Посадили ми на,  пішла по я по хатах, напросила лушпиння, лушпиння напросила, лушпиння.

М.К. Да знають вони, шо таке лушпиння!

П. Г. Два кошики. Та посадили картоплю тоді, ну вона росла як на гріх виросла брава. А прийшла вчителька із своїми учнями та давай вибирать її, бо це мов враг народу, іздіваються, враг мов народу. Та я , де й мене та сила взялася, я не знаю, де я взяла ту кирпичину, я й як вдарила я ту вчительку, думала, шо й мене вб’ють. Вдарила ту вчительку, а тут хтось ішов вуличкою, повидав, ой мене тут же рятовано. Вуличкою йшли та каже чоловік: «Ах ти ж, – каже, – падлюка, нашо ж ти забираєш, – каже, – послідню картоплину в дитини, вона дурна, шо не вдарила тебе, шоб тебе вбило, а то тра, – каже, – зроблю шоб твої діти будуть так страдать, як вона». Так вона покинула половинку картоплі і ми так вижили вже ту жіму. Ой було, ой, було-було! Хай мене Бог милує! А вдягтися ж нема ж у шо: калоша і черевик, або довбаки дерев’яні. Ото в довбаки дерев’яні, о, довбаки дерев’яні, ото таке.

А що про розкуркулення пам’ятаєте? Як це відбулося? Хто до Вас приходив, от, як воно? Шось пам’ятаєте? Шо забрали у Вас? Яке господарство було до того?

Приходила та розкуркулювала, приходила – мати й батько були десь на роботі, я вже не скажу, де ба, бо я не знаю де, о. То та Карла ж Ганна.

М.К. Сусіди.

П. Г. О, і ба там, як його, Баянкова Ганна, оце вони розкуркулили.

Дві жінки?

Дві жінки ну і чоловіки, я вже позабувала хто. Мужики вивозили все на світі. А це ж Ганна, осьо шо ж Карла Ганна, то вона ж до себе переносила все, все, даже кошелі ті, шо з хліва. Та сусідка позичила кошелі, каже: «Це ж не твої, – каже, – Заболотного Гната кошелі, я не отдам». Ото таке. Ой, іздівались-іздівались як хотіли.

Так, а Вас, Вашу сім’ю називали куркулями? Так а шо в Вас було багато шо, худоба була, чи шо в Вас було?

Ну це ж, я не знаю, потом, потом підожди же ж, оце ж розібрали нас, потом у 37-ім годі, 37-ім годі привезли машину скла, скла машину. «Нате, – каже , – купуйте, може хатку купите, бо ошибково вас розібрали, ошибково  вас розібрали, вас нільзя розбирать було, потому шо ви на роботі, – каже, – батько й матір були». А ошибково розібрали та привезли скла, машину скла, ото ящиками та ми попродали та дали ж м’ясо, м’ясо налог, крашанки. Та ми витратили то, продали  те скло та купили, та поросятко купили таке.

А Ви кажете, що з матір’ю жили, а батько то він від голоду загинув, чи ні? Чи він жив?

Я трошки глуха.

Ви кажете, що  з матір’ю жили. А батько теж живий, він не загинув від голоду?

Не, він загинув. Він зразу, зразу його не стало.

А, то він загинув від голоду? Брат і батько? А мама вижила.

Да, да. Мама вижила.

Зрозуміло. А дідусь, бабуся Ваші, вони померли від голоду, чи їх не було вже до того часу?

Дідусь і бабуся жили добре, а тіки не помагали. Дуже добре жили, тіки не помагали. Ніхто нічого не помагав. Боялися, шоб їх не покуркулили. А потом вже якось дали, шо ошибково, тоді вже начали роздаться.

А Шибково це такий район Суботова, чи це інше село, чи куток такий?

Ошибочно получилось.

А, шибкого – це ошибочно. Ага, зрозуміло.

Ошибочно получилося.

Зрозуміло.А що тоді Ви їли  з мамою взагалі, от, пам’ятаєте?

Пам’ятаю я. Той, акації цвітілі – пекли, отам було на Івайкові була картопля гнила викопана і зогнила в ямі. Одкопували вибирали оте гож крохмаль, пекли оладки, о, на берег ходили – різали рогід і тоді той рогід різали і варили як капусту. Туди в до рогозу та бакоси та калашики, бучу дід осьо ж знає. Калашики уся й бур’яни їли.

А хтось допомогав Вам іще?

Ніхто мені нічого не допомогав, ні. Не помагало ніхто нічого, ніхто, ні грама.

А хто ще помер у роки Голодомору, може сусідів Ви, там, прізвища пам’ятаєте? Може якісь знайомі?

Та в ріді там померло два хлопця.

А як їх прізвища були?

Міненко Іван і Міненко Василь.

А скільки їм приблизно років було?

Йосиповичі.

Йосиповичі? Міненко Василь Йосипович і Міненко Іван Йосипович.

Да, да. Оце там вони вдвоє в хатинці померло.

А скільки їм приблизно років було?

Їсти було все, дівчата вижили, а вони не вижили.

Ну так само. Як звали батька Вашого, матір?

М.К. Матковський Кузьма Йосипович, родився він в Вінніце, батько. Мені кажеться, мені кажеться в двадцять сьомом, в двадцять… я на хрестинах не був.

А маму як Вашу звали?

Матковська Дуня Карповна.

А Ви не, ну, де вони працювали?

Батько робив, учився він до войни в Одесі, мастєр Одеської желєзної дороги. І робив він перед войною на желєзной дороге, ми жили на желєзной дороге. Там давали нам, ой, по 300 грам хліба.

Це за 1 день?

На 1 зуб [сміється]. От, ізвінітє дівчата, шо я не брітий, но нічо. От. А! Робив він до войни і після войни.

А на залізній дорозі, це біля Вінниці десь? Біля Вінниці Ви жили, чи в самому місті Вінниця Ви жили?

Отам, на жєлєзной дорогє, там значить на будкє, казарми були.

Біля Вінниці, да, біля міста Вінниця?

Я не поняв. З Вінніци ми переїхали у Долінську. Батько пішов учиться, я повторю. Учився, проучився він погода, кажеться, ілі год в Одесі. І дали нам квартіру на желєзной дороге. Там батько робив, там ми жили, ходив я в школу в Батезман. Тоді був Батезман раньше, а сєчас переімєнували. Там убили во врємя войни гєнєрала Суходольського. Перейменували село на Суходольське. Да. Батезман не стало. Ходив я в школу в Батезман, закончів аж 4 класи.

Ну, Ви не пам’ятаєте, Ви, мабуть, дуже маленькі були, а батьки шо розказували про 32-ий – 33-ій?

Так я його помню.

 А, ну то розказуйте, що пам’ятаєте про ті роки!

В 33-ій – 32-ий, от, я спасався з вишень листям. І на степу росли козельки, так називається, може знаєте?

П. Г. З листя оладки пекли.

М.К. Козельки, оцим я спасався, оце як наїсися: живіт – отакий, от, а воно кора єсть гарна.

П.Г. А ми рогозу, рогозу, розогу якось те літо вже рогозу.

М.К. Сам шукав бур’ян, козельки, з вишень…

П.Г. Калачики, їх наїсися та і ригаєш триста раз на день.

М.К. Підожди, один хай отвічає, вона записує.

А Ви не пам’ятаєте імен померлих чи прізвищ?

Не пам’ятаю.

А бачили, щоб отак люди помирали на дорогах, чи може на поїздах?

Виїжали, от, два мужики, ілі чотири їх було, собирали по дорогах трупи, от, і кидали прямо в яму. Помню хлопчика і дєвочку маленьких, то взяли їх за руки, несли вже, чого там, та в яму кинули та і все.

Це Ви там біля залізної дороги, там, де Ви жили, ця яма була, чи десь..?

Там же якось всі копали, вобшем, я за яму не знаю, но яма була. А хто її копав, я не знаю.

П.Г. Тоді підвода ходила, Боже мій.

М.К. Шо я тоді буду знать, як в мене в голові тіки «їсти». Їсти, хочу їсти і все, а його нема. Пішов в колгосп, в один колгосп – гнила кукурудза. Назбирав торбинку гнилої кукурудзи. Гнилої кукурудзи наварили, гнила кукурудза смердюча, цим спасався. І батько спасався, й мати. Й ну а хліб потом добавили, добавили хліба, стали давать по кілограму давать хліба на душу. Ну а шо ж кілограм, батькові на роботу, батько робе, а ми…

А в Вас були ще брати, сестри?

Був брат один – умер. Сестрів нема  і не було. Один брат  був і вмер.

Ну не від голоду?

Не од голоду, не од голоду, по болєзні.

А таке поняття як торгсін, знаєте щось про це? Торгсіни, не чули таке?

Не знаю.

 А «закон про 5 колосків»?

Колоски?

Про 5 колосків. Чули щось таке, про таке?

Ну шо я, ну я вкрав три качани. То мене закрили в сарай та побили.

Хто? Ви вкрали?

Да, я вкрав, бо я їсти хотів. А то більш я не попадався.

Але ходили?

Обязатєльно ходив, обязатєльно.

А самі чи з іншими дітьми?

І з братом ходив, і сам ходив. Багато, багато з друзьями незя було ходить. Потому шо групове і дуже б’ють, дуже.

То Ви геть маленькі були?

Та я вже бігав, вже бігав, вже козельки шукав їсти вже, а його не було.

А про 46-й – 47-й, голод післявоєнний щось пам’ятаєте, як тоді було?

47-й год помню, в нас була корова. Я лічно пас корову тільки ночью, бо невозможно. На желєзной дорогє осьо крашанку замотай у пісок, п’ять минут – і спеклася. Паровози останавлівались, тоді ж не було електричок. Паровози оставлівались за тімпіратури. От загорялися поля, загоралися хліба, пожари. Дуже жарко було.

Неврожай був тоді, да?

Врожай був слабенький, воно згоріло. Но може десь воно було, но в нас не, в нас не було.

А податки були?

Га?

Податки? Налогі великі були?

Повна, повна торба була аналогів, та тіки я не помню. Платили, платили налогі, скільки: 2 тисячі, 2 тисячі літрів молока давало, шоб здавали, тисячу крашанок. Або ще я не помню, чого вони там здавали, там шо вони.

А Ви шо пам’ятаєте про 46-й – 47-й?

П.Г. А я в 47-ім годі була в радгоспі, мати дома була. А я поїхала. Забрали нас в радгосп, спасибі їм, та ми пололи буряки – давали по 200 грам хліба і крупи виборщу, борщу з кропиви і я вижила то так, так. І давали ж чайку і ліжечку сахару і я вижила то так в радгоспі. А мати дома. Давали в радгоспі сою, юшку з сої по черпаку ж. Каже, каждий день по черпаку давали їм сої тиї, і мати вижила на тий сої. А я в радгоспі була, у Кохановці, ось у Кіровоградській області. Мала була, город не вміла ше гарать, геть нічого не вміла робить гарать. Нічого, ну гарать не можу, не можу це робить, але ж мені піддержували – я робила.

Ви туди переїхали?

Га?

Переїхали туди, чи просто ходили на роботу туди?

На роботу.

М.К. Вольнонайомниє.

П.Г. Приїхали вербувать ото. Та й набрали, для чого? Але ж взяли, попросили ж люди та взяли мене й ше одну дєвочку, такі малі. Та вже була з нами одна старша, стара така Танька, та за неї. Така стара, та ми же як же, бо не вміємо гарать. Та вона показала як нам, а ми тоді як пішли-пішли, то спасибі їй, та й вивчилися полоть, і робить, і ми так і робили. Два годи я так була, не їхала й додому. Я всьо врем’я так була і так поки вижила.

Зрозуміло. А от під час оцього Голодомору страшного, 32-33-ті роки, Ви пам’ятаєте якісь випадки, чи було таке, що люди на людей нападали й могли з’їсти одна людина іншу, чи було таке?

Тоді?

Так, тоді.

Тоді, Господи, людей крали. Олена в нас була тута, у неї діти були й не було– поїла своїх дітей, о, Олена.

А як її прізвище, не пам’ятаєте, Олени?

Хлопчика з’їла і дєвочку з’їла, а третю – сосєд і спас. А так крали дітей, крали, різали.

А прізвище Олени цієї не пам’ятаєте?

Не знаю, не знаю я.

Це з Суботова, да, вона ця Олена?

Да, з Суботова. Знаю, шо вони по-вуличному називалися.

 А як по-вуличному називалися?

Острячківські.

Острячківські?

Да. Ну це ж давно діло же було. Вона була вже пожила така, пожила і вона поїла першим ділом дочку, потім з’їла сина, а ця Галя осталася вже пішла до Михайла. А той питає: «А де ж братік?» А вона каже: «Мама посунула головву в піч сушить». А він тоді її не дав, Галі. Та вона осталася ше жива. А її як забрали, то ніхто не зна, де діли. Зразу її забрали і істребили десь.

Міліція десь забрала її, да, цю Олену?

Ну, десь, видно, ж міліція забрала. Істребили.

А скільки людей померло в Суботові? Приблизно, скільки людей, на Вашу думку, померло в Суботові? Половина села чи?..

Боже, половина людей. Машина йде, підвода конякою йде. Як же там, там дивися, баба лежить в юбці, там – так. Та підбирають і живі, і такі слабі – на воза, і на кладбище. Там кладбище саме. Їх море-море!

А де саме кладовище це, де їх ховали?

А оно ж прямо на горі там.

М.К. Осьо за воротами.

А Ви не можете розказати, прямо за городами, там приблизно, як називається той куток села, або яка вулиця, там?

П.Г. Не знаю я. Ото там  в нас нема ні вулиці і нічого. Кладбище, старе кладбище кажемо та й усе. Там уже не розбереш, хто там, там закладено воно все – перше кладбище, друге вже, ці люди, третє вже, а то вже четверте накладай. А це старе там.

А там може насип якийсь є, чи там немає, чи там рівно отак, де ті ями були масові?

На кладбище нагорі он отуди.

Ну, але там нема ніякого знаку, шо там люди поховані?

М.К. Нема, нема, нема.

Немає, да.

П.Г. Там старе кладбище надимається та і все. Там їх, ой Боже, пів–Суботова їх там померло.

А в колгоспі шо, не годували людей? В колгоспі людей годували інших?

Я Вам кажу, шо давали матері черпак сої-юшки, сої-юшки.

А додому їй давали щось для Вас?

Нічого, нічого не давали. Тоді ще палички ставили, трудодні, або сотки ставили.

А якщо, от, були діти-сироти, там, батьки помирали, були якісь?..

То діти пропадають.

Пропадали? Ніхто їх ні яслі, ні патронат, ніхто нічого?

Нє, ніхто. Нє того ніхто нічого немає того нічо.

М.К. Тоді не було.

П.Г. Тоді не було цього. Не було нічого. Нема батьків, нема матері, нема чим годувать, ото, пішов туда на кладбище. Возами возили, возами возили! Ідуть, підбирають: як не там лежить, то там лежить коло те, о. А якшо пішла людина така, шо той, то заріжуть. То заріжуть-уроблять і з’їдять. Тоді страшне діло було.

А що Ви казали про пальчики обгрижені, що?..

А то ж як отара дитинка сидить, така шо, та і сидить смокче. І ото стаються там якісь страшки, отей воно так і пропадає. Посмокче оті пальчики скільки вже видержить і пропадає.

Це Ви бачили таке?

Бачила я, це я бачила. Оті три пальчика оце висмокче і пропаде, сама кісточка. Ну то таке діло. Більш нічо я не скажу вже певне, бо не знаю. Ну, горе було та й усе! А зараз – розкіш, розкіш! Граблять…

1. Місце запису: місто Київ, вул. Регенераторна, 4;
2. Дата запису: 26.09.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Мілько Галина Кузьмівна, 09.1925 р.н.; народилася в селі Тихий Сад Горностаївського району  Херсонської області (сьогодні проживає в місті Київ);
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в cелі Тихий Сад Горностаївського району Херсонської області (сьогодні село не існує, неподалік місто Каховка Херсонської області);

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Милько Галина Кузьминична.

Коли Ви народилися?

Родилась я 3 сентября 1925 года в селе Тихий Сад Горностаевского района Херсонской области. Здесь на Днепре, по существу. В 24 километрах от Каховки, Старой Каховки. Папа и мама работали … Вы знаете где, в колхозе… Жили в селе, такая хатка, как вот здесь нарисована (показує рисунок), точно такая, только черепица у нас была, покрыта черепицей. Дедушка Степан (папин папа) и бабушка Харитына держали там гуси, коровы – одна или две. Я же маленькая была. Если взять 32-ой год, так мне еще даже 8 не было, только 7 лет. Однажды мама притащила папу с огорода, вернее там, где они работали. А там как раз созрела молодая кукуруза  и папа наелся ее, его разнесло. Ужас. Какой-то дядечка у нас фельдшер был, помог ему прийти в себя. Но это не первый раз, так было несколько раз. Случилось так, что нас четверо осталось из семи человек.

У Вас семеро було в сім‘ї?

Да. Вот я тут нарисовала…

А можете розказати як звали Ваших братів, сестер, якого вони року народження?

Так, я зараз буду Вам розказувать… (показує)  Вот это семья мамина – Материкин Изот Ефимович, это ее мама Лукерия. Вот дети – Ваня и Наташа. Наташа эта стала женой Кузьмы – семьи Милько Степана (к сожелению не  помню отчества)  и Харитыны. Вот от Наташи и Кузьмы пошли дети. Была Мария – умерла, была Надя – умерла, маленькими умерли.

Це в 33-му?

Нет, это еще при рождении. А родители поженились знаете когда? Маме было 17 лет, а папе – 18 и они поженились. Дети начали появляться – Мария, Надя – это еще до 20-го года. А Вася, мой брат, с которым мы остались в живых, Вася погиб в 41-ом году. Он уже был лейтинантом, закончил Куйбышевское пихотное училище и стал лейтинант  657-го стрелкового полка. И когда они отступали, где он погиб – не знаю. Нам перед 20-ым августа 41-ым годом… а у него 20-го день рождения. Еще перед днем рождения за 2-3 недели пропал безвести, нам пришло извещение, и где неизвестно.

А він сам пішов служити?

Я не знаю. Може забрали, а може сам. (далі російською) Во всяком случае он был в рядах Красной армии, так можно сказать. В 25-ом родилась я. А потом Ваня родился то ли в 26-ом, то ли 25-ом,  потом Ниночка и Ваня – самые последние. Вот этот Ваня умер, не знаю в каком году и сколько ему было, а вот Ниночка и Ваня в 33-ом. А что случилось вот за это время? Мы из Тихого Сада, где мы находились, переехали в Петропавловку, это ближе сюда к Старой Каховке, если по карте смотреть.

А сьогодні змінили назву?

По моему,  Петропавловка так и есть. И они переехали туда з Ванечкой и Ниной.

Тобто, під час Голодомору вони там жили в Петропавлівці?

Да, в Петропавловке во время Голодомора. И вот здесь случилось такое, что детей все таки взяли в приют. Председатель колхоза (не знаю фамилии, имя по малолетству), он неплохой человек был, впоследствии он даже хотел моего брата Васю усыновить. Так он открыл маленькое, как эта квартира приблизительно, и там было несколько самых маленьких детей – 3,4,5 лет.

Патронат?

«Приют» мы так называли. И Ниночка з Ванею там были, а мы с Васей жили с родителями. Родителям же выделили (это другое место), выделили дом, оставленный тоже кем-то или совсем умерли, но пустой дом был и мы там обосновались. И случилось так, что папа узнал, что его сестра Катя на Донбассе, где-то в Попасном, или в другом месте, я точно не помню. Тогда было не в досуг все расспрашивать и мы тогда этим не заморачивались.

И вот папа и мама узнали, что Катя, ее муж, Савелий Иванович Корень, где-то обосновались в Донбассе и говорил: «Что можно выжить, перебирайтесь к нам». И что вы думаете, мои родители  дошли до такого… я считаю что это и  неправильно, это следствие того, что случилось…

Голод полный, в доме хоть шаром покоти – ничего нет! Я бывало сижу на акации, срываю маленькие эти белые листочки и ем. Соседка идет и: «Ганю, куди забралась, дитино! Злазь, бо впадеш!»  А я ей отвечаю (это к тому, что уже случилось): «Та батько і мати пішли, а ми одні і голодні, і нічого немає!» і розплакалась, і вона тоже розплакалась. (далі російською) И оказывается ночью, чтобы их не остановили (тогда же не было ни паспортов, ничего ж не было, колхоз) и они ушли ночью на Каиры – это там где Горностаевка и Каиры рядом, и там пароходы ходят. И они сели в трюм парохода, и их довезли до Запорожья. В Запорожье они сели на поезд, который довез их до Попасной, то ли до какого-то другого места. Я не знаю, потому что никто не спрашивал. Они уехали. Ми остались одни. Утром я просыпаюсь, Вася: «Галю, батьки пішли».  Я кажу: «Як пішли?» – «Та пішли на Донбас. Може вони знайдуть там пристанище і там же тьотя Катя, і може нас зразу заберуть». А я настолько видно впечатлительна девочка была, что я начала кричать: «Вони нас покинули, вони нас покинули!» И заливалась слезами. Вася меня успокаивал, он на 3 года старше – если мне 7-8, то ему где-то 11, успокаивал…

Ну а что дальше делать? В колхозе узнали, что мы остались одни, начали нам выдавать такой глечик, а в цьому глечыку один паловничек какой-то бурды и бывало одна картошечка. Первый день… А там расстаяние  от нашого дома до кухни, где распредиляли, не меньше километра. И вот он туда шол, брал этот глечычок и шол назад, приходил, плакал: «Галю, я все з’їв по дорозі, що ж ми тепер будемо робити?» Но мы чередовались – то он ходил, а на второй день, допустим, я пойду. Я точно так все выловливала руками, потому что голодные были, ничего не было. Иногда мы приходили в столовую, а там трактористов кормили вечером, и мы становились (уже распредилились кому как) – становились я, например, за спиной мальчика одного. Все тоже голодные, целый день работали… в тяжелейшом состоянии, а мы стояли и клянчили: «Дядечку, залиште хоч трішечки (я це пам’ятаю по українськи), хоч одну ложечку». Його реакція: «Та, дитино, я цілий день нічого не їв, я цілий день був на тракторі. Я теж голодний». Но я еще хочу сказать, что через месяц… Папа еще, перед тем как уйти, он договарился  с учителем школы, куда Вася уже пошол в 3 класс, что если удастся, то что б он нас тоже как-то определил в приют, хоть мы уже постарше были. Но хоть как-то, у нас родителей нету, дети голодные пропадают. Определили в приют, через месяц только мы попали в приют. Но там кормили тоже, грубым словом, отвратительно, но хоть что-то давали, хоть что-то. Зима 34-го года…

А в якому місяці 33-го року батьки поїхали?

Було ще літо, літо 33-го. (далі російською) Потом мы были и до Нового года там дети умирали, вот как раз Ванечка и Ниночка.

Так вони ж були в приюті і Ви кажете, що там годували.

Сейчас… нас определили в приют. Вася старался все делать там, помогал этим женщинам, я тоже что-то делала. А потом случилось так, что меня, вот эту кроху, определили к какой-то женщине ухаживать за маленьким ребенком, чтобы не тратить пищу на меня в приюте. Отправили к этой женщине, а ребенок был такой тяжелый. Она днем на работе, прибежит на обед и снова на роботу. А я с этим ребенком вожусь. Можете себе представить? А потом… как же дальше… Вот нас забрали в приют и определили меня к этой женщине, а Вася ходил в школу. А школа была недалеко от дома этой женщины, где я была. Я не помню как ребенка, как женщину звали, начисто забыла. И Вася бывало, им там в школе давали по кусочку хлеба, махонький такой кусочек хлеба, он обязательно перережет – половинку мне принесет, к этой женщине. А женщина почти не кормила меня. Я не знаю как я выжила. Чесно, не знаю. И так до самой зимы. Вася уже в школе, а я вот так в этой женщины.

А потом случилось страшное. Я так поняла, что это было начало 34-го года, потому что была зима. И дети – Нина и Ванечка (Нине – 4 года, Ванечке – 2 годика) – заболевают дизентерией и эта дизентерия уносит сначала Нину, а через неделю Ваню. Но я считаю, что это тоже ж голод. И я на похоронах Нины была. Это я помню. Кстати, Нина (жаль, что все фотографии  остались там, в Горловке, а здесь их нет), Ниночка была очень красивая, такая девочка – ну шикарная, лицо такое изумительно красивое. Но это не потому что я сестричка, а действительно все определяли, прям восхищались. Ниночку хороним, я была на похоронах. На кладбище меня не взяли, я осталась в приюте пока. А Ванечка еще жив был. Я сидела возле Ванечки, это я помню, а потом меня снова к этой тетке отправили. А через неделю Ваня умирает, но меня тетка не пустила. А Вася потом начал просить, чтоб меня забрали в приют: «Она там голодает, она там с утра до позней ночи работает. Она же маленькая». Это вообще, по нашему понимаю, это издевательство полное было. И вы знаете, меня все таки взяли в приют.

И уже конец зимы, начало весны 34-го года, я была уже в приюте. Но помню длинный такой… стол сбитый с дерева (вы представляете как там) и мы там с этими мисочками сидим едим что-то. И однажды ребята, которые только поели, убежали к клуне ( или стодоле – клуня, я по украински) и бегут назад, и кричат: «Васю! Галя! Ваш батько приїхав!» Я не поверила. А Вася как-то сразу (он постарше) и вместе с мальчишками побежал. Действительно, папа стоял возле клуни, возле него председатель колхоза. У папы уже паспорт был, уже он был свободным человеком, не принадлежал к колхозу.

И папа Васю не узнал, потому что он бежал в целой кагале этих пацанов. И только тогда, когда Вася к нему прикоснулся, вот тогда он его узнал. А я одна шла, девочек там почти не было. Я одна шла, насупилась. Помню папа расказывал – идет, голова к низу, волченком смотрит и как только я его увидела – все… прибежала, схватила его вот так за ноги и не отпускала. Рыдали, рыдали, рыдали… В тот же вечер мы ушли с приюта – Вася, я и папа. Председатель колхоза отпустил, проводил нас и мы пошли на село Вошиве – так называлось село, где жила когда-то тетя Катя, сестра папина, Корень по мужу и ее дети – четверо детей – Ваня, Лида, Нина и Миша. И когда мы пришли туда, мы спали в каких-то людей. А почему именно туда? Оказывается там были документы наши (имеется в виду, и папины, и мамины, детей). И папа забрал эти документы, мы там переспали, это я помню.

А як ви туди добиралися? Ви ж кажете, що пішли до тьоті Каті.

Ее не было там. Там де вона жила (далі російською). И потом мы там в какой-то семье переспали и на следующее утро от Вошивого (оно может по другому как-то называлось) пошли в Каиры, чтобы тоже сесть на пароход. Там много километров, я помню папа меня и на руках нес, и на горбу нес, и какой-то дядечка ехал и подвез нас немножко – километра 2-3. Но во всяком случаи к вечеру мы добрались до Каир. И там я уж не знаю как папа договаривался, что нас посадили таки на пароход, но в трюм на полу (это я хорошо помню). В трюме на полу, рядом папа, Вася и я. И поплыли на Запорожье. В Запорожье точно так же, как они когда-то вышли на пристань, но это уже был вечер. В Запорожье тоже в каких-то опортаментах, где все заставлено нарами (нары – друг на друге) и на этих нарах мы переспали. Папа не спал, потому что я все время просипалась, боялась, что он уйдет, я его все время держала за руку. А потом нас посадили на поезд. Как он  договаривался – тоже не знаю. Маленькая была, не расспрашивала. И поехали на Донбасс.

Приехали мы в Горловку, где папа уже к этому времени устроился каменщиком  и дали им барак. Барак длинный такой, 10 семей. В одной семье Коротковых, помню фамилию, 10 детей. Можете себе представить. И родители… Это огромная комната – барак. Наши возле двери две кроватки. Вот как мы с вами сидим (показує)  вот одна кроватка, вот вторая, проход такой приблизительно. Здесь папа и мама валетиком, а на той кроватки мы с Васей  валетиком. И так почти 3 года.

А барак цей де знаходився?

Барак тоже был в Горловке. При чем сейчас на этом месте лечебница.

От Ви кажете, що не було що їсти і батьки вирішили піти на Донбас. А з якого року стало важко, з 32-го? Коли ви почали голодувати?

Так, 33-ій, это мы уже почувствовали летом.

В 33-ому?

Да.

А в 32-му ще більш-менш було?

В 32-му мы жили ще в дедушки и бабушки в этом домике. А потом, когда колхоз перевели в Петропавловку, это, по моему, было начало 33-го года.

То ви в Петропавлівку приїхали в 33-му вже?

Да, я так думаю, но кто его знает.

А батьки працювали в колгоспі, то вони добровільно туди вступили?

А їх ніхто… Як це добровільно?

Ви розкажіть як це було.

Я не знаю.

А батьки як Вам розказували?

Вони казали, що треба робить і все.

А дідусь, бабуся ваші пережили Голодомор?

Так, а дід (далі російською) дедушка Степан и бабушка Харитина. Я так думаю у них же была одна корова или две, (далі українською) жеребець, були гуси. (далі російською) И мне кажется их просто раскулачили и выгнали. И вот оттуда мы переехали в Петропавловку.

Ви точно не пам‘ятаєте?

Не пам’ятаю, я ж маленька була.

А далі Ви не знаєте як склалася їхня доля?

Де вони ділись, що з ними зробилось – ми ніхто не знаємо. І папа не знає. Я скільки не питала – він каже: «Я не знаю».

А батьки матері?

Так, слухайте далі. А батьки матері – Лукерія (далі російською) (эти хорошо жили, между прочим, их тоже раскулачили, наверное) и Изот Ефимович, это дедушка мой, дожил до 104 лет и погиб здесь на Днепре, возле Горностаевки. А батьки –  Степан і Харитина – в якому селі жили?

Тихий Сад. Кстати, ви Тихий Сад сейчас не найдете на карте – его переорали. Там была одна улица такая и какой-то проулочек небольшой, и там несколько домов было и среди них и наш дом.

Це як хутір був?

Вроде хутора.  (далі українською) Но Тихий Сад село називалося. (далі російською) Я знаю что меня в какую-то церковь в три годика водили, чтоб покрестить тайком. Но когда этот поп покрестив, дал мне маленькая ложечка кагору, а мама смеялась и говорила: «Ти кажеш – ще». Понравилось. Вот это я не помню, это мама рассказывала. Ну что я могу еще рассказать.

Я хотіла таке запитати. В 33-му, коли почався голод, то чому він почався? Батьки ж працювали в колгоспі, то за роботу їм не платили?

Нічого не давали.

І не годували?

Не годували.

А біля будинку у вас город був? Нічого не вирощували – картоплю, буряк?

А якщо й вирощували, то сусіди все забирали.

А розкажіть нам про це.

А я не знаю.

Не пам‘ятаєте?

Абсолютно.

Це до вашого дому приходили забирати? Крали?

Нєт. Ночью.

А про буксирників, які ходили від двору до двору, Ви пам‘ятаєте? Вам щось розказували? Чи Ви такого не знаєте?

Я не знаю.

Ви не голодували в 1946-1947 рр.?

Ні, в 47-му році сказать, що ми голодували – ні. (далі російською) Но каким образом мы выходили из положения… Вот мама выдергивала (вату), продавала как и тогда. Я в техникум поступила, там карточки давали и стипендию получала, мама работала. И хоть кто-нибудь какую краюху хлеба даст. Сказать, что полный голод… хотя чувствовалось.

А на вулиці яка була ситуація? Як інші жили ?

Я не могу сказать этого. Во всяком случае, в техникуме и столовая работала, мы там ели (далі українською) Було дуже важко, один раз в день тільки їли. (далі російською) Но чтоб сказать, что был полный голод, то нельзя.

А в 1932-1933 рр., крім Ваших братика і сестрички, ще хтось помер від голоду? Імена людей тих знаєте?

Нікого не знаю.

А на вулиці померлих людей не бачили?

Ні, не бачила. Може мені не показували. Ми ж маленькі були. Бабушка в нас строга була: «Сидіть і нікуди!»