1. Місце запису: м. Прилуки, вулиця 18 Вересня, 34, кВ. 2, Чернігівська область;
2. Дата запису: липень 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Матвієнко Ольга Миколаївна, 1930 р.н., народилася в селі

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Крутоярівка Прилуцького району Чернігівської області.

«Моя сім’я мала велике господарство. Був млин і парова машина. Все це забрали в колгосп, а дідову сім’ю вислали в Архангельську область. Мій батько втік і переховувався 2 роки. Дід і його діти у висланні померли. У нас забрали півхати, і там стала молочарня. В 1933 р. народилася сестра Устина. У сім’ї було четверо дітей. Ми всі вижили, нам допомагали доярки. Вони давали нам молоко і макуху. Я тільки запам’ятала одну доярку, її звали Санька Овраменко. Ці доярки були мужніми жінками, які в такий страшний час допомогли моїй сім’ї вижити».

1. Місце запису: м. Прилуки, вулиця Вокзальна, Чернігівська область;
2. Дата запису: серпень 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Бондаренко Катерина Геннадіївна, 1926 р.н., народилася в селі Рудівка Прилуцького району Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Рудівка Прилуцького району Чернігівської області.

«Не дай, Боже, ще раз пережити таке страхіття. Мені тоді було 7 років. У сім’ї було десять дітей, їли все, що можна було їсти. Батько працював у колгоспі, мама теж. Ми були малими, але мама брала нас на роботу, щоб допомагали їй. Невдовзі померла мама, потім батько. Нас до себе забрала тітка (батькова сестра) Куліш Галина Петрівна, яка нас любила. Вона мала невелике господарство. Ми, діти, бігали в ліс по калину, з якої тьотя пекла млинці. Ми довго сумували за батьками. Всі вижили. У селі від голоду померло близько половини людей. Я, мої сестри і брати вдячні Галині Петрівні за те, що вона нас виростила».

1. Місце запису: м. Прилуки, вулиця Саксаганського, 10, кВ.8 Чернігівська область.
2. Дата запису: вересень 2008 р.
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Пригоровський Євген Степанович, 1923 р.н., народився в місті Прилуки, Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в місті Прилуки, Чернігівської області.

«В сім’ї всі вижили, так як врятувала р. Удай. Батько часто ходив на річку і приносив рибу. Я бачив, як помирали люди на вулицях, і як під’їжджала грабарка і забирала їх. Помер мій друг Петя, який на рік від мене молодший.

Ми, діти, їли навіть пасльон. Людей, яких вважали ворогами, забирали чекісти. Забрали Чушевську Марію Миколаївну, вчительку молодших класів школи №4 прямо з уроків. Її більше ніхто не бачив. Через деякий час забрали і її чоловіка».

1. Місце запису: м. Прилуки, вулиця 18 Вересня, кВ.1, Чернігівська область;
2. Дата запису: серпень 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Мойсеєва Мотрона Яківна, 1922 р.н., народилася в селі Кудіївці, Жмеринський район, Вінницька область.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Кудіївці Жмеринського району Вінницької області.

«Мої батьки мали велике господарство  та велику сім’ю, було восьмеро дітей. Бригади активістів забрали все з господарства, навіть подушки та рядна. Розібрали стодолу. Був заарештований мій батько Ткач Яків Трохимович за те, що не хотів іти в колгосп. Відпустили його тільки через 2 роки. Жити було важко. Мама варила гичку з буряків, а я її їм і не можу наїстись. Я з іншими дітьми лазила по деревах, з яких збирали бруньки та приносили додому, з яких мама варила страву. Страшний це був час».

1. Місце запису: місто Прилуки, вулиця Фрунзе, 40, Чернігівська область;
2. Дата запису: 27.06.2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Шапран Євдокія Антонівна, 1928 р.н., народилася в селі Сергіївка Прилуцького району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала  в селі Сергіївка Прилуцького району Чернігівської області.

На очах у неї з’явилися сльози, коли вона розповідала про те, як помер від голоду батько, маленький братик, бабуся, тітка.

«Важко згадувати ті часи. У нашому селі багато вимерло людей. Почали помирати масово весною 1933 р. Страшний голод забирав життя по два-три чоловіки в сім’ї. А часом вмирала і вся сім’я.

Я була маленька (6 років), але добре пам’ятаю, що таке голод. Були дні, коли їли рогозу. Бабуся товкла качани в ступі і пекла з них деруни.

Біля нас жила сім’я вчителів, прізвище яких було Король (імен не пам’ятаю). Вони давали нам обчистки з картоплі, і це було для нас свято. Бабуся варила їх. Вони так пахли. Я, коли ніхто не бачив, полізла своєю маленькою ручкою в чавун, щоб набрати цієї їжі. Але бабуся побачила, легенько вдарила мене по руці і сказала, що це для всіх».

«Діточки, не дай вам Бог пережити це страхіття», – такими словами закінчила свою розповідь Євдокія Антонівна.

1. Місце запису: м. Прилуки, провулок Фрунзе, 20, Чернігівська область;
2. Дата запису: серпень 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Острянська Софія Михайлівна, 1926 р.н., народилася в селі Малківка Прилуцького району Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Малківка Прилуцького району, Чернігівської області.

«Мені було 7 років, але я добре пам’ятаю той час. Партійні активісти ходили по хатах, забирали картоплю, зерно та інші продукти харчування. У нас в господарстві була корова, яка і врятувала нас від голоду. У сім’ї було троє малих дітей. Корові зробили щеплення — і після цього пропало молоко. Їсти було нічого. Ми, діти, рвали цвіт акації, рогозу, зерно калачиків. Дуже боліли й пухли ноги. У сусіда, Семенця Михайла Андрійовича, було закопано трохи картоплі та муки. Це були добрі люди, вони поділилися з нами, а його дружина пекла гречані коржі і пригощала нас, завдяки цьому ми вижили. Батько працював у колгоспі. Але через деякий час його вигнали з роботи, так як знайшли ікону на горищі. На щастя, у нашій родині від голоду ніхто не помер».

1. Місце запису: м. Прилуки, Саксаганського, 5, кВ.7, Чернігівська область.
2. Дата запису: 10. 07. 2009 р.
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Никоненко Галина Омелянівна, 1923 р.н., народилася в смт. Срібне Срібнянський район Чернігівської область.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала – смт. Срібне, Срібнянського район Чернігівської області.

«В сім’ї було четверо дітей. Сім’я голодувала. Їли млинчики з листків липи. Рвали листя, сушили, м’яли, терли. Я пам’ятаю, як стоїть мама біля печі й плаче. Топили піч соломою. Брати були пухлі. Але ми вижили, так як батько був бригадиром, потім поставили головою колгоспу «Червона Зірка», і появилось трохи їжі. Мій батько, Никоненко Омелян Овсійович, всього півроку був головою колгоспу. Він не міг спокійно дивитися, як помирають люди. Старався допомогти колгоспникам. Його зняли з посади і поставили іншу людину».

1. Місце запису: м. Прилуки, вулиця Саксаганського, 5, кв.3, Чернігівська область;
2. Дата запису: червень 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Прилуцької ЗОШ I-III ст. №3;
4. Респондент: Карленко Марія Степанівна, 1922 р.н. народилася в селі Ковтунівка Прилуцького району Чернігівської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала – с. Ковтунівка, Прилуцький район, Чернігівська область.

Як згадує Марія Степанівна: «Сім’я у нас була велика, батьки та п’ятеро дітей. Двоє дітей – Василь (3 р.) і Настуня (2 р.) – померли в ті страшні роки. Помер і батько Толок Степан Андрійович. Сім’я осталася без годувальника. Виживали як могли. На болоті рвали рогозу, збирали на полі гнилу картоплю. Я пішла в колгосп працювати з іншими дітьми. Там був добрий бригадир – Грицько Загребельний, людина похилого віку. Як тільки приходили на роботу, він всіх дітей ставив у чергу й роздавав хліб по 300 грам. Трохи поробимо, він і говорить нам: «Ідіть, ідіть та приходьте завтра». Я часто згадую його. Ті краюшки хліба, що він давав, врятували мене і моїх братів».

1. Місце запису: село Сулак Носівського району Чернігівської області;
2. Дата запису:  19.09.2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Расюк Ніна Григорівна, 1940 р.н., народилася в селі Сулак Носівського району Чернігівської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала у селі Сулак Носівського району Чернігівської області.

«Тоді була голодовка в 32 году, розказував мені батько, Расюк Григорій Михайлович, 1904 р.н. Він зріс сиротою при бабусі. Батько його помер, а мати вийшла заміж і покинула сина. Тоді він уже був парубком. Споминав, шо трудно було жить. Ходили по селу і забирали у всіх корів, реманент, зерно, коней. Чи в колгосп, чи куди вони дівали не знаю. Шоб якось вижить, люди ходили по полях, собирали колоски, шоб ніхто не бачив, їли гнилу картоплю. Дуже бідували. Батько коровами орав, і йому за це давали їсти. Краще жили ті сім’ї, де були корови. Вони виживали за щот молока.

А як була голодовка у війну, я помню. Моя мати, Чернета Ольга Трохимівна, 1919 р.н., ще до війни, у 17 год вийшла заміж за мого батька. У його померла жінка, і осталось троє дітей: Микола, Тетяна, Петро. Так вона пішла на трьох дітей ще зовсім молодою. Як почалася війна, батька забрали на фронт, а вона осталася в Сулаці з 4 дітьми (спільний був Іван, 1938 р.н.), а тоді народилася я. Доки не спалили Сулак, вона з усіма жила у нашій хаті, а як згоріли Сулак і Коробчине, її з дітьми та ще дві сім’ї забрала жить до себе у хату її сестра, а моя тьотка Оришка (Чернета Ірина Трохимівна, 1903 р.н.) Вона жила в Червоних Партизанах недалеко од сільсовєта. Заміж вона не ходила, жила сама. Розказували, як поліцаї ходили по хатах відбирали курей, худобу, зерно для фашистів. Тьотка Оришка закопала зерно, яке у неї було, у землю, присипала його гноєм і наказала нам ходить туди у туалет. Кругом шукали поліцаї. Проштрикували сіно, землю, верх дном все перевертали в хаті і в сараї. Та нічого не найшли. Уночі тьотка одкопувала яму, набирала відро зерна, молола ночую, а тоді топила піч соломою, шоб не видно було диму, пекла прісні коржики з ячменю і давала всім. Нас там душ 20 було. І всіх вона спасла: із Коробчиного дві сім’ї і нас шестеро. Хатка були малюсінька, десь 4 на 5. Спали, хто де міг, та всім хватало місця. Якби не тьотка Оришка, то, може, й на світі нікого, не було б».

1. Місце запису: місто Носівка, вулиця Троїцька, 74 Чернігівська область;
2. Дата запису:  12. 09. 2009 р.;
3. Хто записав: експедиційний загон Носівської ЗОШ I-III ст. №1;
4. Респондент:  Коржова Наталія Павлівна 12.09.1924 р.н., народилася в місті Носівка Носівського району Чернігівської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала у місті Носівці Носівського району Чернігівської області

«Страшно важкими і невимовно гіркими були 1933-1934 роки – це роки великого голоду. Не дай, Боже, вам, діти, таке пережить» – зі  сльозами на очах згадує Коржова Наталія Павлівна.

Народилася 12 вересня 1924 року і на той час мені вже було 9 років. У нашій родині було 6 дітей, один-одного менші. Утримували ми невелике господарство. У нас було 2 кози, кури і невеликий город (0,12 га). Батьки працювали у

Колгоспі. А ми, діти, гляділи одне одного, їжі, майже, не було. Коли дуже хотілося їсти, то ми зривали листя з дерев, збирали суху траву, зелені яблука і їли, а потім дуже болів живіт, що ми інколи навіть втрачали свідомість від болю. Коли приходили до тями – в голові були думки про те, що поїсти. Згодом мати навчилася пекти лєпьошки з сухих квіток конюшини та листя дерев, знаходили напівмерзлу та напівгнилу картоплю – відварювали та їли. Дуже багато людей вмирало тоді від голоду. Люди на очах падали і вмирали, й потім їх тіла збирали на підводу, відвозили на край міста і закопували. Часто траплялися випадки, коли до ями загального поховання приходили напівживі виснажені голодом люди, які падали в яму серед мертвих, щоб не жить. У нас по сусідству жила сім’я Назаренків та Чирків, у яких були малі діти (рік, два, три). Наша мати ділилася з ними продуктами харчування наскільки могла.

Пам’ятаю в 1944 році в колгоспі стали давати на одного працюючого по 100 грамів чорного хліба. Нашим батькам припадало 200 грамів хліба. Якось приніс цей хліб батько додому, поділив на 8 кусочків і каже: «Діти, давайте ми з’їмо тверду частину хліби, а м’яку поділимо між сусідськими малими дітьми.» І це вже було стало за правило. Сусідські діти не всі вижили, найменші померли від голоду. А ми всі шестеро вижили, хоча я одна дожила глибокої старості. Милосердна людина не залишається байдужою до чужого горя, вона обов’язково допоможе чи то грішми, чи то продуктами харчування, чи добрим словом, – так завжди говорила моя, нині вже покійна, мати.