1. Місце запису: місто Гнівань;
2. Дата запису: 1 вересня 2021 року;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Войцюк Марія Демидівна, 12 квітня 1930 р.н., народилася  в селі Щаслива, Липовецького району, Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Щаслива, Липовецького району, Вінницької області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Розкажіть, будь ласка, як вас звати?

Войцюк Марія Демидівна.

А коли ви народилися?

12-го квітня 30-го року.

А де ви народилися?

Село Щаслива Липовецького району Вінницької області. Село Щаслива в Липовецькому районі є таке.

А розкажіть, будь ласка, як звали ваших батьків?

Параска Захарівна, а тато Демид Іванович.

А прізвище в них яке було?

Татове, так як і моє було, Лейбук, це вже фамілія, а та була Лейбук, а мамина Грушко, дєвіча.

А чим ваші батьки займалися?

Тато був в Польщі на війні, і в Фінляндії, тато в сільраді безкінця робив, то фінагом, то таким, а мама колгоспниця.

А чи були в вас брати і сестри?

Єдінствіна була сестра Ганя, Анна Демидівна.

А вона старша чи менша?

28-го року вона, а я 30-го. Тільки їдна була сестра.

А коли був Голодомор ваша родина голодувала?

В Голодомор мені було три рочки. То я дуже чуть помню Голодомор. Але в нас стояла, через Щасливу з Вінниці йде соша, гора той тего. То в нас сошу з каменя робили, називався тоді, шлях буд. То в нас стояла, я зара помню, на подвір’ї машина-кухня, де кормилися ці люди. А тато ночою цю машину охраняв, то нам шось давали трохи їсти, но Голодомор був дуже страшний, а не помню. Но дуже я страшно, діти, помню 47-ий рік. В нас війною згоріла хата. Хата згоріла, а як ви помните, хто бачив, піч у хаті, лежанка, піч. То мама розгорнула те все, а ця піч стояла, вона ж не горіла. Мама обклала кукурудзяними снопами і це ми на тій печі з сестричкою спали вдень, а на ніч ходили до родичів. А тато був на фронті. За 47-ий рік не було врожаю, а в 46-му засуха, вродила бараболя так, шо тако в жменьку збереш з корча і був голод. Страшний був голод, так не було, шо їсти, шо я ходила на поле вже мені було 16-ть років, 17-ий, шо я ходила на поле і тейго, де зліта косили просо, а це вже перезимувало, і це весна, і я збирала ті колосочки і мняла і мололи на жорнах, ше добре, шо в нас були жорна, не знаєте, шо таке жорна?

Знаєм, але розкажіть.

І той мололи на тих жорнах те просо. А бур’яну, діти, бур’яну не було де вирвати, шоб до цего проса добавити бур’яну, бо воно просто з половою, а, ну ви знаєте, як їсти полову цю. То не було бур’яну, де вирвати, так люди зірвали бур’яни. Появилась кропивка, зірвали, покришили, з’їли, то не було, де вирвати. Одна їдінствіна корова спасала, шо це молочко мама, цей бур’ян цей поливає і ще й, Боже мій, і ще й треба було здати це молоко. Вобщєм такий був цей 47-ий рік, добували кагати гнилої бараболі, шо три роки при німцях закопала вона і вона не погнила, а так зляглася, то як її добули, то смерділо на всесенький поле, но люди, діти всі цю барабольку оббирали і мняли. А хто, жінки, здалека приходили, то цю бараболю на вогні тако, будяки торішні стояли, вони рвали ті будяки, коров’ячі кізяки палили і це ту на патичках барабольку пекли, шоб поїсти, і якось додому дойти, набрати цеї барабольки. Но це 47-ий рік, голодовка страшенна була, но ми її пережили, а тоді став урожай, на який той урожай люди ходили на роботу і получали 300-а грам. День робиш, цілий день робиш – 300 грам, а налог на бараболю, налог на всьо, ви це всьо знаєте, да? Налоги.

Розказуйте на шо налоги були?

За шо налоги?

На шо?

Налог на город, держиш 60-т соток города, на землю налог. Посадяна картошечка – заготівка, посіяне жито – заготівка. Вобщєм, молоко дай, яєць дай там по 200-і, м’яса – 40-к кг. Це ви держите телятко, ви його будете здавати, а я вам заплатю в кілограмах, то ви мені відпишете, це теля здасте у государство, а людям одпишете, шо це ми купили і здали.

А на дерева фруктові були налоги?

Були, були дерева, дали на дерева тей стали люди різати, вже я була взросла, як це було. Тей стали люди різати, це ж черешня, то вроде, то не вроде, хто ж її піде купляти, хліба немає, а черешню буде купляти. Тей взяли ми, тей різати стали люди, і хто-то схаменився, шо виріжуть всеньке фруктове дерево, не буде. Тей перестали різати це дерево, вже я… вобщєм, було тяжесть превелика, хати в нас не було. Як розкуркулили нашого дєдушку, то він жив в лісі в землянці.

А це коли його розкуркулили?

Певно, як розкуркулювали, ти знаєш в якому році це було, колєктівізація ця, шо розкуркулювали.

В 20-х іще  напевно.

В 18-му певне. Революція це ж в 18-му пройшла. То його так розкуркулили, шо в нього були сини і дочки, то як я прийму на ніч цю людинку, то завтра мене будуть розкуркулювати. То їх не приймали, то вони ночували в глиняниках, де могли, бо люди не приймали їх переночувати. А цей дід був на селі, це як їхати на Вінницю, чи є там на нашому полі ліс, тоді був маленький, а тепер вже ліс і він викопав землянку, я в тій землянці спала, помню. Оце мамин був рідний дядько, це тут тако лавка, відро з водою, там таке сяке, а тут така величезна піч і ці діти всі на тій печі, в печі палиця, наверх йде дим. То за війни, я ше туди бігала по суниці, бо був свєт на ту землянку, а на землянці суниці росли.

А як його звали цього дядька маминого?

Микита.

А прізвище?

Микита, Грушка фамілія його була, а звали Микита, а як це він був по-батькові, я вже не помню.

А він багатий був, шо його розкуркулили чи чого так?

Хазяїн був, хазяїн був, мав корову, мав пару коней, мав поля трошки. Зараз у мене 3,5 га поля є, паю. А тойго, то його розкуркулили, то це теє, як мама вже прийшла після війни, тей каже: «Дядьку, зробіть мені землянку», а він каже, на маму Паша казали: «Паша, ше зарання дітей твоїх в землю закопувати».

Може мама вам розказувала, чи приходили до вас до хати забирати шось?

Розказували, так мені мама розказувала, як мені розказували тут вже в селі, в нас був дядько, в нього не було руки, а люди всі молились, шо добре, шо йому цю руку обірвали, бо ходили по хатах, а він був головою сільради, то ходили по хатах і забирали до граминочки. 33-ій рік це не од природи, це зробили, витрясали. То цей голова сільради ходив і, як дядько, чи в кишеню, чи в кишеню, чи той-го, в пляшках, кажуть, ховали люди в пляшки, насиплять і він з тих пляшок висипав. А як в піч найшов кашу, то з’їдав. Я прийшла і цього дядька застала.

А як його звали?

Гілько Залєвський. Залєвський Гілько. І де то він шось робив, шо йому руку одірвало. То кажуть, шо всі люди молилися Богу, а потім цего самого Гілька дочка, вже дочка була, вже він помер, дочка була. Ось уже послєднє время, стали цей Голодомор вишукувати, пам’ятник в нас поставили на кладбіщі. Її син – голова сільради, цеї ж таки, цього Залєвського, а вона за оцим кладбіщем, класти цего хреста, я кажу, диви самі повбивали і самі тей-го, то розказували, шо, і мама, і всі розказували, шо ніде не сховаєш, і шо люди спасались тоже тільки їдним молочком. Бабуня, знаю, розказували, шо після війни, наша хата згоріла, то ми перейшли до тьоті, а були двоюрідні брати, мамин, вобщєм, мамині двоюрідні брати і вони нам не пішли на встрєчу, помогти, а як то їм було байдуже. То всігда я чую, шо мама вспоминала, шо, як був голод, то в бабуні була корова, то вони на подвір’ї лежали опухші і це бабуня ділила їм, шоб вони вижили. А мол тепер вони вже не хтят дивитися, голодовка була страшне.

А в 33-му в селі багато людей померло?

Возили, кажуть, це вже я чула, шо підвода ходила, така безтарка і збирали. І як лежала людина опухша, но ше не вмерла, то все одно брали. То кажуть, якись дядько казав: «Не беріть мене, я ше живий», «то шо за тобою другий раз будуть їхати?». О, це в 47-му році, в 33-му році. А в 47-му вже не було, ні одна людина не вмерла.

А пухлі були в 47-му?

І пухлих не помню. Вже трошки було післявоєнне врємя, більше корів, а дуже їздили в Западну, всьо проміняли, і сусіднє село, де жила ця моя тьотя, де мама з того села, це село було Лозовате, то в тому селі пройшов дощ і там вродила бараболя, то наше всьо село виносило туди хустки, всьо міняли на цю барабольку, на шо там. Вобщем, пережили люди, ніхто не вмер, опухших не було. Так, житечко, ше такий случай, це в 47-му році помню, шо один от в нас чоловік одбув, пройшов всеньку війну, був раняний і всьо, но войну пройшов, прийшов додому і його поставили бригадіром, а в нього четверо діточок. І він сів в цьому житі, вже житечко було і нам’яв в кишені цього жита, а вдома терли макогоном, варили куліш. І хто-то на нього заявив, і несмотря на то, шо він пройшов всеньку війну, йому ше дали три роки тюрми.

Це за то шо молов?

За то шо на полі колгоспного жита цего мн’яв, то дуже люди тоже восхіщалися, шо пройшов війну.

А в 47-му ходили по хатах, забирали їжу, було таке?

Да-да, було.

А хто це ходив?

Ну хто ходив, ходили не, я ночьою маю ввіду, ночою і дньом, крали, крали. А так, нє, нє, ніхто нічо, в 47-му році ніхто по хатах, в кого шо було, так усе і оставалося.

А іще ви казали, приходили в 47-му до вас в село просити, шось таке ви казали, шо приходили в село, а хто це приходив?

Просити їсти?

Так. Люди приходили просити їсти в 47-му, отак по селу ходили?

Аякже, ходили. Дітки ходили, в нас одна інаковірувана була, видно, чоловік, певно, був поліцай, вона приїхала з чотирма дітьми в війну, в 47-му році в неї нічо не було, тільки цих четверо діток, які були бойові, горді жінки, вони пішла на роботу в колгосп, а дітям пошила торбинки через плечі. І вони в кожну хату, ходе і просе, шо дасиш, вони не брезгали, бараболька, то бараболька, шо дасиш, геть пляшечку молока. І вона їх вигодувала, і вивчила.

А з сусідніх сіл приходили, чи може навіть з дальших країв, було таке чи тільки свої сільські ходили?

Нє, нє, з чужих країн у нас не було, це тільки, шо інаковіри їхали, то осталося нєсколько сімєй в нас жити. А наші їздили без конца-края в Западну, геть мій тато їздив в Западну. Там проміняти шо-небудь чи… А ми не проміняли, тато взяв з суду, тоді казали, тепер кажуть кредіт, а тоді казали з суду, то тато взяв 3 тисячі з суду, він був воєнний, він дуже довго, не воєнний, но він на всіх войнах якось участвував і мав два ордени Отєчєствіної війни, то він їздив. То взяв він цю з суду, а потім він нас покинув. Він нас покинув, мати його не порадилася, продала одну золоту вєщь, та вєщь була привезяна з фронта, татового друга.

Ви ще казали, ваш тато на Західну Україну їздив, то шо він там міняв?

Шо він міняв. Ну шо там в нас ще було, якийсь килимок зняв з стіни, колись мєсто ковра такі радна вішали, чи якесь полотно, ну тоді ж всім люди нуждалися. Хустка така була, колись називалася турецька, такі не цвіти, а просто як тойго… Ну шось забирав, я точно не помню, но шо в нас не було.

То він з Західної України привіз шось, да, чи їжу якусь, чи гроші?

Да, да, да, привозив, привозили ячмінь, просо, пшениця це сама дорога була. І скільки там, сперед назад і на плечі, по вагонах, цей-го, по верхах в вагонах на вуглях на цему всьому їздили, тоді ж не було грошей. Він не один їхав, всі люди туди їхали і просили, і з торбами ходили там по тій Западній. В нас чоловік тоже прийшов раняний, рука тако в нього не розгиналася, то казали, шо бачили його, шо він ходив просив. Той-го таке, дуже було тяжко жити.

А в 47-му ходили на колгоспне поле колоски збирати?

Ходили-ходили, я ходила і гонили, батьки на роботі, як той Шевченко писав «батько на роботі, ніколи йому». Батьки на роботі, а ми, це скирту і тоді в копах клали, жали люди і копи клали такі. То ці копи забирають, а колосочки лишають і це діти з торбинками збираємо, то це збираєм-збираєм поки об’єжчик, є об’єжчик на коняці, поки приїхав об’єжчик з батогом і нас не розігнав. І ці дітки топіро тікають і старенькі бабки, такі старенькі бабки тоже збирають колосочки разом з нами, то збирали колосочки, голодні були. І закрадалися в оці яблучка зелененькі озьдо. То це мама піде на поле, поле бараки і такий бурачок, отакий-го, вже вона його почистила і в кишеню. А ми в садок колгоспний нарвем цих зелепушок. І мама ті зелепушки і ці барачки, і це вже варення, яке це вже добре, добре це їмо. А чай, то як зараз помню, шо як мама варе бараки, білі бараки, це послє войни, білі бараки покрише і той-го, і там м’ятки чи гілячку маліни чи чого, і це вже ми такі раді. Мама чай варе, а бараки ті, як чай вип’ємо, то бараки ті з’їдаємо.

А ще в 47-му році платили вам за роботу в колгоспі?

Платили, платили, не знаю, яка була розценка тоді, бо я не помню, я ше не робила в 47-му році. А вкінці року, рощитували вкінці року, то 300 грам на трудодень. А оплата була трудодень, поробили день – трудодень, харашо поробили – півтора, а як не пішли два дні, то отшрафували на три трудодні, забрали. І давали вкінці року 300 грам. Пішов тато і на плечах, за рік на плечах 30 кг приніс, а то випишуть якусь помідорку, а то впишуть якусь рибку, бо тоже в селі ставок був, тей на трудодень, тей розщитають, нічо не було.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

1. Дата запису: 2 жовтня 2021 року;
2. Місце запису: село Новоселівка, Лиманського району, Донецької області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Набатова Євдокія Миколаївна, 17 березня 1926 р..н., народилася в селі;
5.  Розшифровка аудіозапису:  Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Шандриголове, Краснолиманського району, Донецької області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Явдокія Ніколаєвна.

Фамілія Ваша?

Набатова.

Якого року народження Ви?

1926-го.

Число і місяць?

17-го марта. Як його по українського?

Березень.

Березнь.

Де Ви народилися?

Родилася у Шандригорові.

А розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, як їх було звати, якого року народження вони були?

Папаша – Решитняк Ніколай Семьонович. А мама Киркач була, Киркач дівчача, а вже за папахою стала Решитняк. Решитняк Ульяна Яковлевна. Три сеситрички, я четверта була. Братік один був. Погиб у войну оцю, безвісті.

А як було звати братіка, якого року народження?

Братіка – Решитняк Павел Нікалаєвич , 14-го году.

А сестер як ваших було звати і якого року народження?

А сестру – Марія Нікалаєвна була 12-го году бала, а братік 14-го году. А місяця я не помню.

А ще одна сестра?

І ще одна сестричка – 29-го. Я четверта, а одна 23-го году була, Надя.  

А 29-го як було звати?

Дар’я Ніколаєвна.

А розкажіть, яке в батьків було господарство?

В батьків було господарство, оце ж сперва… Мамина сім`я була багатшою. У них наділи були, вони хліб сіяли, молотили. Даже я помню, мамин двір, батьків був тут в Новоселівці був тіко тут змазаний. Вони ж косили хліб і тут молотили. Знаю комора була здорова, сараї були, коні, пару коней держали вони. І свій хліб сіяли вони. Льон був, наділ був в Шандригорові. Отам. І вони вбирали все оце і прядява косили, тоді в’язали його в річку закопували, воно стільки там було. Тоді його витягали воно сохло, а тоді його рубали так.

А скажіть, будь ласка, як звали вашого дідуся цього у якого були надили, була комора?

Киркач Яков.

А рік народження не знаєте його?

Не знаю. Так у його комори були харашо дєдушка жив. Папаша бєдно, бєдно.

А що ще було в цього дідуся?

Два коника були. І вони ж ото хліборобом занімалися. Я помню як мама оце вийшла заміж, туда в Шандриголову. Ну ми були вже такі шо на горищі до нас приїхали. Ну, а хто розкуркулював – свої ж отут. Дали вказанія, іди й роби. Так лазили на горищі. Ми сиділи на печі, а вони ото там шастали. А папаша та мама ж були там коло них. Так вони там вимітали шо на горищі було, так позмітали й забрали.

Ми їздили. У Слов’янському там був соляний завод, і содовий завод був, і карандашний завод був. Так ми купляли сіль на базарі в Лимані. По 50 стаканів. Оце мені 50 стаканів, папаші 50 стаканів. Тоді дві тьотки мої вже тоже. Ото ми в чотирьох їздили мінять. Ми були і в Краснодарі і в Ростові були. На Кубані були і в Білорусію їздили – міняти сіль, соду. А тоді ще папаша умів паяти, отаке по желєзу вони слєсвр були. Тому те запая, тому те, а в селі знаєте там люди, нового ж не було нічого. Магазини ж не торгували нічого. І ото ми набираємо солі і їдемо на товарняку. І ото ж 60-км від жилізної дороги їдемо. І папаша зробив такі дерев’яні санки, і ото як зимою складаємо ці вєщі і тягнемо поперємені. І шоб за стакан пшенички (солі), от якби дали три стаканчика пшенички, а два це вроді маловато. І ото наміняємо, приїдемо додому оставляємо меншій сестрі і мамі. А ми продамо трошки і купуємо же ж соль. Соль купити шоб міняти ж обратно вже їхати. І ото безплатно сідаємо на вагон товарний і ото їдемо. Та було таке, ой-йо-йо-й, забулася на якій станції. Він же товарний до такої то станції дойде – став. Всьо. Нада нам тягти ці чували у другий вагон пересідати. А може він стоїть там у парку другому. Це нада все туди перенести, а тоді ж їхати шоб не остаться. А то так клунок буде, і там клунок буде, останешся без нічого. там таке як остановочка була, і ото кажен заходе хоч од дощу та вітру, снігу. І кажен на свій клуночок сіда, таке невеличке поміщеніє. І ото підойде, стане, а кажен бере свій клуночок на плечі і йде. Боже крик там упереді кричать, то в заді кричать.  Тож клуночок і кажен біжить та оглядається… ріжуть чінкою чи ножом чувал і сипить зерно додолу. І людина їде додому без нічого. Це вобще. А хто робив? Бог зна хто.

Це в якому році ви їздили міняти?

Ну вже як война кончилася.

В 47-му?

Да. Багато людей їде, кажен складає клунки, багато-багато клунок. Кожен знає, де його клуночок. Так стягали крючками. Робили крючки і ото ж підходе вагон, він застромля ключку, прорвав чувал, або стягне чувал. Чую кричать, то там, то там, то впереді, то в заді. То поки доїдеш і душа витягане. Одного мужика і стягли з чувалом. Так ми як поїхали туди і просимося ж ночувати. Я попросилася мене бабушка і дєдушка, ну такі пожилі – пустили  на квартирю. У їх коник, поїхав дєдушка міняти олію, зерно міняти на муку. І в бабушки руска піч, вона оладиків пече, млинці. Мене вгоща, вже мене за невістку оставля. Син у неї в армії. Серйозна, серйозна. Папаша сказав нє. Будем помирать, но вместі, не брошу. Так ми там наміняли і картошки і яєць перед Паскою, і муки, і привезли додому.

Скажіть, будь ласка, помирали люди в Голодомор?

Обізатєльно. Померали й дуже помирали. Дуже помирали. Здорово помирали. Голодна людина єслі тіки поїсть… воно ж голодне, їсти хоче. Наїсться, може померти. У мене тьотя, це була мамина сестра рідня, меншенька трохи. Так поки ми їзїдили туда міняти, так вони, а в їх коровка була… так вони, а в їх четверо дітей було. Так вони зарізали корову, чоловік, бо нічого було їсти. І уже доїли до того, шо смуг, кожу. Кожу ту шо зняли вони обсмалили, і ото ж різали кусками, мили, і варили. І він наївся оцього і вмер. Тьотка поки приїхала дядька вже там зарили сусіди.

А в якому році це було?

Ой, та я не знаю, ну наверно ж це тоді як ми їздили міняти.

В 47-му, не в 33-му?

Нє.

А в 33-му?

Ой, доточка я за 33-ій… казали шо, воно мені менше касалось це.

А не бачили Ви тоді в 33-му пухлих людей?

Да, пухлі були, аякже. Було йде людина, лягла одихнути чи хто його знає. Сил немає йти, і пропала, і пропала.

А у вас в сім`ї ніхто не був пухлим?

Нє. А якби сиділи так, то канєшно попухли б і пропали. Бо дуже-дуже бєдно. Оце папашина мати, так я помню, шо хатка, солома. Я не бачила ніде нічого. Полик такий, козли збивали, дерев’яні, а тоді на їх доски клали і тоді солома. І в хаті солома. В бабушки, ну не було нічого в хаті, нічого не було. І папаша женився 17-ть год було йому.  Мама трошки старша. А в папаші іще брат був один. І ото, мабуть, вони в голодовку… і бабушка пропала, а дєдушки я не знаю.

А як було звати бабушку не знаєте?

Івга, наче.

А як ви виживали в 32–33-му? Що тоді їли?

Ну, огородину навєрно.

Але зерна не було тоді?

Ну от не помню я чи було, Бог його знає. А тоді після того правда ми окрепли трошечки вже. Ми підросли, стали огороди брати. І кукурудзу, і квасолю, і бакшу садили.

Це вже після 33-го?

Ну да.

А можливо дітьми бігали колоски збирати в 32-му?

Було й таке. Так тоді ж за колоски ганяли нас. Ото ж колгосп у нас був там в Шандригорові. Ото ж позбирають повикопують картошку, кукурудзу вберуть, а люди ж узнають шо уже убрали і йдуть перекопують картошку, може де картошинку найдуть. А зерно ж ото як покошуть  ідуть собирають. А ми я помню ходили собирали по полях весною, як ото поорють… вони якось осіню орють чи весною. Чи я не пойму… шо ота картошка шо осталася в землі воно ж і померзала, і повисихала. Шо оцей крохмаль з картошки ми собирали…. З оцієї картошки ми варили кисіль. Коровка була, папаша держав коровку… уже до 37-го коровка була в нас. Так ото мама здоять молочка і оцього крохмалю картопляного. Буряк оце накришим сладкий, сахарний буряк садили, ріжим кусочками, одваримо і туди молока. І сладке оце отаке робили. А то і бур’ян їли, і свеклу, і жолуді товкли. Оце ж навєрно зерна позбирали в нас, ото отоді було. Страшне дєло. Тоді булотв карман візьмеш, хто робе отам в полі на току… у карман возьме зерна і судили…   

1. Дата запису: 01 жовтня 2021 року; 
2. Місце запису: місто Лиман, Краматорського району, Донецької області; 
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Поклонська Олександра Михайлівна, 6 листопада 1925 року, народилася в місто Лиман, Краматорського району, Донецької області; 
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у місті Лиман, Краматорського району, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Представтеся будь ласка, як вас звати? 

Александра Михаловна Поклонская фамилия моя. 

А коли ви народилися? 

1925 год. 

А дата народження? 

6 ноября. 

А де ви народилися? 

В Красном Лимане. 

В Красному Лимані. Це місто було тоді теж? 

Да. 

А де працювали ваші батьки? 

Отец на железной дороге главным кондуктором, он водил поезда на Харьков, на Ростов, от главным кондуктором, тогда должность такая была, сейчас она называется начальник поезда, а тогда был главный кондуктор. 

А як його звали, якого року народження він був? 

Михаил Гаврилович, его фамилия Шепель, а родился он в 1903-м году, 1903-й год. 

А мама? 

А мама тоже в Красном Лимане ж родилась, но из третьего года, то есть из шестого года. Отец третьего года, из шестого, нет, с третьего отец, а мама с шестого. 

А маму як звали? 

Елизавета Яковлевна, Лиза. 

А мама де працювала? 

Нигде, домохозяйка. 

А крім вас ще діти були в сім’ї? 

Ну вот это ж ещё двое, это братик Виктор он в 32-м году родился, умер уже, его нет в живых. Он был в армии, потом сверхсрочно долго был, а потом он в Волгограде жил и там и умер. 

А крім брата ще були? 

Сестра у меня ещё Клава, она жила здесь в Лимане, она з 37-го года рождения, тоже умерла, нету. 

А в 32-му, 33-му ви жили в Лимані? 

В Лимане. 

І чи був тут голод, Голодомор тут був? 

Ну я не знаю, я не, я ж говорю мы не чувствовали и я слова такого не знала. Были одни лучше жили, другие хуже. Ну, как говорится, где больше работоспособных было в семье те лучше жили, а где детей больше было, а не кому было зарабатывать, те хуже жили, ну чтобы совсем голодали я такого не знаю. Я помню это против нас жила семья в них было много детей вот и так бедновато жили они. Ну так я ото, отец же привезет мне гостинцы это с Ростова или Харькова и были в нас всегда конфеты, всегда, я их хоть не любила, но они были. И я ото наберу и этих детей угощаю, они рады были такому. 

А папі на желєзной дорогі зарплату платили чи давали пайок? 

Зарплату, зарплату платили, 410 рублей помню, эту зарплату. 

Це в 30-х годах, в 32-му, 33-му? 

Да, 410 рублей у него ставка была от такая, а так. 

А у вас хазяйство якесь було у батьків? 

У нас лично не было, мы ж на частной квартире жили, а у бабушки у одной и в другой те держали много. По линии отца там же было 5-ть хлопцев и 2 девчонки по линии отца. И все хлопцы это шото делали, а помню это Ваня самый меньший тот кролей держал. А сарая не было, он выкопал яму здоровенную 2 на 2, наверно, такая широкая яма и глубокая, и ото там кролей держал и кидали с огорода то листья капусты, буряк там, морковка ото их так кормил и мясо было. А бабушка с дедом они и корову держали, и это курей держали, и свиней держали. А по линии мамы здесь тоже была большая семья, я ж говорила что это, эта бабушка вышла замуж муж умер ее, и осталось трое детей. И одна уже была замужем дочка, двое по меньше. Это моей маме было 9-ть лет она рассказывала, а ее сестре было 6-ть лет и старшая Маруся вышла замуж, у нее ну муж такой большой души, как говорится человек добрейший и это ребенок родился у них. А вот эта мама моя 9-ть лет и ее сестричка Таня, бабушка их забирала, она ж вышла замуж за другого, а у него тоже 5-ро детей и одна девочка Катя, и ещё мать была 100 лет ей было, вот это я хорошо заполнила уже с рассказов конечно. Так они возле озера жили, эти тоже большое хозяйство держали, и корова у них была, и барашек держали, утки, куры, поросят держали, у них еды было полно. 

А де вони працювали? 

Нигде, это дед тоже на железной дороге работал, а бабушка нигде, бабушка с семьей. 

А друга бабушка й дєдушка вони теж ніде не працювали? 

Не, дедушка на железной дороге работал. 

І той дєдушка, і той дєдушка? 

Да, да, да. 

Всі на желізній дорозі працювали? 

На железной дороге работали вот. Тот дед, они там на колхозной улице жили и 7 километров ему на работу надо было ходить, сюда на железную дорогу и он всю жизнь проработал. Это бабушка рано вставала, готовила еду, тормозок ему, он поест и пешком это в депо. А это… ну и потом назад же пешком приходил, ото так они жили. А хлопцев много было, потом они каждый, как говорится нашел себе место в жизни. 

А не розказували там зерно в людей не забирали в 32-му, в 33-му? 

Рассказывали, забирали, забирали, вот и бабушка рассказывала мне, что забирали. Говорит это лазили по чердаках там это искали, забирали вот. Кто лучше жил, так более-менее материально обязательно приходили с обысками и шото дай заберут вот. И это бабушка рассказывала, что говорит пришел говорит мужик, залез говорит это на чердак, а у них там зерно ж было и тянет мешок зерна. А Валя дочка, она старше меня полезла говорит за ним тай за задницу укусила, он же тянет, а она его и говорит так укусила аж кровь пошла, он как заорал, ну дальше бабушка мне не рассказала, не знаю забрал он тот мешок или спрыгнул с чердака, вот это не знаю. Ну рассказывала бабушка так мы хохотали, он Валя говорит это, я говорю и не боялась он же ш мог ее ударить и все, та она говорит, как заорала, а мы шо исты будем, ото такие дела. Так шо где побогаче жили, тех конечно шныряли. А вот это я в санатории была у Трускавце и со мной в одной комнате женщина из Львова жила, это Ева Ивановна, я ее хорошо помню, такая благородная женщина. Они ж ото сначала к Польше принадлежали, а потом им предложили, когда обеднели это ж Украину, это присоединили западную Украину, так это самое говорит, что мы когда жили там так я и не знаю тоже говорит шныряли, забирали и говорит мама в печи это чугунок из фасолью это запрятала, так нашли говорит тот чугунок с фасолью. Ми говорит так плакали, это Эва Ивановна из Львова, а потом ото ж они, им же предложили или здесь оставайтесь или на западную Украину, это нам говорит и квартиру сразу дали двухкомнатную от. Это она рассказывала , просто мы в одной комнате с ней были так. 

А у дєдушки и бабушки тоже зерно десь було заховане, вони ховали зерно? 

Не, не было, ото на чердаке у них было ж только. 

А хазяйство не забирали в колхози? 

Не, не забирали, может у кого забирали не знаю, ну бабушка не рассказывала, и ни одна, ни другая. Я знаю шо молоко приносили, то одна бабушка, то другая бабушка. Я первая внучка была, то все ж ихние подростковые дети были, а я, это мой отец Михаил Гаврилович он был самый старший, а потом Андрей, а потом Максим, потом Иван, потом Алешка и это так он женился самый первый мой отец Михаил Гаврилович и я самая первая внучка была у них и в одной семье, и в другой семье. Так что я ж говорю я любимым ребенком была и одна бабушка приносит гостинцы это, по линии мамы бабушка любила печь пирожки с картошкой, ото напечет принесет тепленьких ещё, сметану принесет. 

І в 33-му пирожки були й сметана була? 

Да, и в 33-м, в 33-м это ж я говорю шо нам квартиру дали вот здесь на южной стороне, возле больницы в бараке, двухкомнатную квартиру. Это куда там расцвет какой был, это радости сколько, тож мы жили знаете такой земляной пол ну раньше как ото хаты. 

Це тоже зйомна була, цей зємляной пол шо ви кажете? Зйомна була квартира? 

Раньше до того как тут дали, а здесь от железной дороги дали бесплатно, бесплатно дали квартиру, ну как обычно ж давали квартиры. 

А ви казали шо тато не просив цієї квартіри, да? 

Он стеснялся, он не просил, я ж говорю мама пошла уже, допекло ее скитаться, а тем более там где мы жили хозяева пришли и сказали вы освободите, нам нужен домик, может для кого-то другого, я не знаю. А освободите куда на улицу и тогда бабушка вот эта по линии мамы забрала к себе, говорит, та переходите к нам, не смотря на то что у них семья 10-ть человек, ну  у них там к дому был типа флигель, эта пристройка и там печка стояла или кухня она у них была, я не знаю чем она служила. Ну комнатушка это как вот это наша комната, убрать шифоньер ,отак по шифоньер, помещалась только кровать и столик больше, и плита была. И ото бабушка тогда говорит, ну живите здесь, так поставили кровать, а мне то спать негде было, а родился братик, куда, так они там 2 стула поставили и корыто, и в корыте постелили и ото он спал в корыте, а меня бабушка к себе забрала, у них отож старые дома были знаете печка, а потом ото шо с этими рогачами туда как она называется не помню. 

Піч тоже. 

Ага, не помню, а там же закоулок такой был, там жарко было и ото мы там втроем спали, пока уже дали квартиру папе моему. А уже когда дали квартиру тогда хорошо было, я ж говорю, мы как на свет родились. 

Так а мама пішла попросила квартиру, щоб йому дали, да? 

Да, мама пошла, и там расплакалась и говорит, шо это такое говорит то он на работе, то он говорит общественными делами занимается вот уходит, а мы говорит ютимся, это ребенку спать негде, а маленький же родился, стулья поставили, в корыте спит рядом с ними, а прохода не было, вот малюсенькая комнатушка. А он никогда, стеснялся просто, ну как говорится ходил нарядный такой, как король, куда там, его очень он всеми уважаемый был в резерве. А квартиру видите ли он не хотел это, ну или стеснялся, или я не знаю по каким причинам. А уже мама как пошла, как дала там разгон, говорит это мы его дома не видим, то он на работе, то он общественными делами занимается, а нам жить негде, а начальник ихний так большие глаза сделал, то говорит нада же, говорит Михаил Гаврилович мы никогда не думали что у тебя нет жилья, шо ж ты молчишь ничего не говоришь, отругал его и тогда сразу нам дали квартиру. 

А оце ви розказували, шо бабушка розказувала приходили зерно забірать, от а хто ці люди були, хто це приходив? 

А кто его знает, откуда я знаю. 

А як їх називали? 

Не знаю. 

А розкулачували людей тоді? 

Ну кто его знает, бабушка ж что то говорила что раскулачивали вроде, кто говорит лучше жил у того забирали, то зерно, то продукты короче говоря. 

Тільки продукти? 

Та кто его знает, может еще что-то забирали, не знаю. 

Не знаєте. А чи були голодні люди наприклад, чи бачили може десь голодних пухлих людей, які їсти просили? 

Я не видела, у меня такого впечатления не было, обыкновенные люди были, как и все. Подружки мне, мы тоже самое у них, у меня это подружка была, у нее отец был председатель колхоза, тоже добрейшей души человек, он это, бабушка рассказывала и говорит, и это лошадь з бричкой давал если кому то надо подвезти, он говорит без проблем, до него обратишься он говорит всегда поможет всегда. И вот это с его дочкой я дружила, на скакалке прыгали помню. 

А вони жили десь поряд біля вас? 

Та нет, не рядом, а на другой улице жили. 

А колхоз десь тут в Лимані був? 

Да был в Лимане, в Лимане был. 

А людей колхоз не заставляли йти, як люди в колхоз сходилися? 

Та я не знаю, они сами ходили или заставляли я этого ничего не знаю. Ну с наших, с нашей семьи, от кого я знаю по линии отца, по линии мамы, у колхозе никто не работал. 

Всі на желізній дорозі працювали? 

Да, на железной дороге, ну там ну кто там особо, это дед и один дед, и другой дед и всё, а больше, это уже когда выросли, когда после войны ж у нас погибли, это Андрей он был в партизанах, его расстреляли, та рассказывали, тут ему даже хотели памятник поставить в Красном Лимане, выполнял он какое-то задание, его поймали немцы и заставили выкопать яму и расстреляли, это Андрея. А Иван, мы никто не знает куда он делся, никто не знает после войны, где он похоронен, даже где он, ну ничего не знаем, а это Максим, он был полковник авиации, он это вернулся с фронта, одной ноги у него не было, без ноги. 

А ви оце розказували, шо з подружкою познайомились, ви уже в школі познайомилися з нею? 

Та нет, ещё до школы. 

А коли ви пішли в школу, в якому році пішли в школу? 

Ну когда, когда тогда брали, тогда, по-моему, с 8 лет брали в школу. 

То, ви в 33-му пішли? 

Наверно. 

І там діти теж ніхто не голодував? 

Не. 

А було в школі харчування? 

Не, не было, тогда не было, никто никого не кормил, каждый, что мог брал с собой в тормозки. 

Кожен з собою брав, да? 

Да, с собой брали, а кто не брал, а кто брал, по-разному было. 

А люди помагали один одному тоді? 

Очень даже помогали, очень помогали, люди добрейшей души я знаю, я не знаю таких эгоистов, как сейчас. 

А от чи хтось з ваших ровєсніків казав, шо був Голодомор? 

Неа, никто не говорил. 

Ніхто не говорив, шо там голодували? 

Неа, я ж говорю, что продукты… одеваться не во что было, одеваться, как говориться полураздетые, полубосые. Я помню, Алексей этот, по линии отца, ждет пока дед придет с работы, потом это спрыгнет из печи и в его сапоги ускочит и бегает по улице доволен такой, зимой особенно. Дед как увидит, нет сапог: “Ах, ты Алешка, сукин сын, да я тебе сейчас…” – и давай это – “Чтобы не трогал мои сапоги.” Ну, короче, еды было полно, всё было и у это бабушки о которой я рассказываю по линии отца, а одеваться не было. 

А хазяйство ніхто не забирав в колхоз? 

Неа, нет и поросят резали, ну у них это, тогда ж холодильников не было, они у бочки засаливали, солонина, и сало, и мясо в бочке, и яйца лежат и всё такое  

А по лінії бабушки, ви казали, шо приходили зерно забірать, так один раз вони приходили чи нєсколько? 

Не, один раз, бабушка рассказывала, что один раз, я ж говорю, я не знаю, последствий не знаю. 

А в другой бабушки зерно не забірали, не казала вона? 

Не, ничего не говорили. 

А хо такі активісти ви чули? 

Активисты? Не знаю. 

А в полі зерно тоді можна було собірать, колоски можна було собірать в полі? 

Не, нельзя было собирать, это мне рассказывали, это бабушка рассказывала и одна, и другая, боже сохрани говорит, как поймают так это судили, нельзя было собирать. 

Це в 33-му таке було? 

Та я не знаю в каком году. 

А в 46-47-му голод був? 

Да, вот это я помню хорошо после войны, я демобилизовалась, приехала домой и в мамы тоже хоть шаром покати, ничего, ото если она кому-то шото пошьет, принесут, то она это разделит. Ну я сразу, взяли меня в больницу, я работала медсестрой в железнодорожный после войны в 46-ом году и помню, это один случай, я готовилась в институт, я в 46-ом не могла сразу поступить, а купила программу и выбрала себе институт куда я буду поступать, и по программе я это набрала книжки достала и это я готовилась в институт, а работала на 2 ставки у больнице, это в 46-ом году, ну тогда ставка медсестры была 375 рублей. А мама работала в столовой, кухонной работницей, у неё 330 оклад был, это я хорошо помню, это ж уже в более зрелом возрасте после фронта, я самая молодая была в это… 

В 46-му, 47-му тоді не хватало їди, да чи в чому була проблєма, були голодні люди, пухлі? 

Была карточная система, 400 гр. хлеба на человека и там, и крупа, сахар, по-моему, ну что то ещё давали, не помню. И к нам в больницу привели девочку, помню, такая истощенная девочка, мы её лечили, оказывается она ехала где-то из Харькова и у поезде у неё умерла мама, сказали, что она от голода умерла, а девочку сняли у нас в Лимане и вот это привели её в больницу. Она лежала в больнице, а потом начальник отделения говорит: “Сашенька, может ты возьмешь эту Верочку к себе?” А я говорю: “Я и рада взять, ну куда я ее возьму, я ж в институт поступаю, а у мамы кроме меня ещё двое, не могу.” А он: “Ну тогда мы оформим документы, отведи её в детский до.” А детский дом, вот это у нас за забором, ну это уже построили после войны это трехэтажное здание, а тогда там одноэтажное здание было и там был детский дом и я её отвела в детский дом, эту Верочку, я ее навещала пока в институт не поступила, она ко мне в гости приходила. А потом я ото поступила в институт и помню на каникулы приехала и пошла её проведать, на выскочила, так обрадовалась, на меня набросилась, я помню, я ж стипендию получала, я ей дала 5 рублей на конфеты, ой сколько радости было, это не передать. А потом я не знаю куда она делась, её куда-то вывезли и как говорится связи потеряли и я об этой девочке ничего не знаю. Так вот это я помню, она сказала, что мама опухшая вся была, говорит с голоду это. 

Откуда їхала ця дєвочка, звідки вона була? 

Со стороны… откуда она родом я не знаю, её сняли в Красном Лимане, а ехала она вот этим из Харькова. 

А скільки років її було? 

Ну может лет 8, может быть 9, Верочка помню зовут её, так это я помню. А у нас здесь так, чтобы пухли с голоду нет, ну недостатки были очень большие, другой раз до зарплаты не хватало денег, мама ж 330 рублей получала, тогда за квартиру заплатить, они очень дешевы, не то 3 рубля, не то 5 рублей за квартиру платили, я не помню сколько мама платила. А я поступила в институт, я ж это заработала деньги в больнице и на билет у меня было, ну тоже так как говорится перебивалась, а уже когда поступила, начала получать стипендию, уже мне легче было, у меня стипендия была 320 на первом курсе, в первом семестре, а у мамы оклад был 330, она не хотела, чтобы я поступала в институт, говорит, что ты с голоду пропадешь, помочь говорит я тебе не могу, а я говорю да ничего мама перебьюсь как-то. Но я старалась и повышенную стипендию потом получала, сдала экзамены на все 5 и мне повышенную стипендию платили, уже 340. 

А в якому році ви в інстітут поступили? 

У 47-ом.  

Тоді було трохи легче чи ще трудно було? 

Не, еще трудно было, в 47-ом году еще было трудно, легче уже стало где-то 48-49-ый, отменили ж карточную систему, то нам давали 400 грам на день хлеба, а нам студентам давали сразу за 3 дня, ото кило двести получим, помню буханка и полбуханки, и кусок, гну мы пока дойдет там от института все по буханки съели, потом с этого дня сидим один без хлеба, перебивались. Ну а так было дешевы, студенческая столовая была и можно было дешево, там где-то 30-50 копеек, можно и на 20 копеек поесть, я помню оладья стоили 11 копеек, там со сметанкой или с повидлом, чай 2 копейки стоял, ну кусочек хлеба копейка.  

А на вулицях не зустрічали в Лимані, не ходили люди просити, наприклад, там їсти? 

Та нищие были тогда ж, конечно, были нищие. 

Ходили просити? 

Нищие были, я помню, до бабушки приходили, бабушка у нас такая гостеприимная, она всех это, у них прызба была это шо раньше такой дом и это колоны, я помню, накрытие, называли прызба и она ото и накормит, и постелет, и уложит спать. Её это хлопцы, это шо ты это, ты бы всех собрала, а она та жалко, жалко. 

Та вона помагала? 

Ну да. 

Так це в 46-47-му було? 

Помогала, помогала. 

В 46-47-му було це? 

Та не, не, я в институте была в это время. 

А це уже пізніше. Ну дякуємо вам за розповідь.   

1. Дата запису: 30 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Лиман, Краматорського району, Донецької області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Курільченко Валентина Григорівна, 27 листопада 1942 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживала в місті Красний Лиман, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента (російською мовою)

Представтеся, будь ласка. Як Вас звати: Ваше ім’я, прізвище, по батькові?

Курільченко Валентина Григорівна. 1942 года рождения 27 ноября.

А де Ви народилися?

В Славянск Донецкой области, город Славянск Донецкой области.

І під час Голодомору 46-47-го  проживали Ви де?

Мы вже проживали в Красном Лимане. Ну в казенном доме, как бы в этом как… Ну, а вже начали строиться на частном секторе, но я еще ж маленькая була.

На цьому місці?

На вот этом месте. Покупали, тут стоял фундамент уже какого-то полицая, наверно, так сказали, шо они убежали. А нам вот этот участок купили. Ну или купили там, взяли на то время.

Вас у сім’ї скільки було дітей?

У нас 3-е девочек, дочь, 3-е детей, папа, мама.

А як Вашу маму по звали, якого року народження? Тата якого року народження?

Мама, Козулько Антонина Семеновна, с 1917 года, а папа, Козулько Григорий Петрович, с 1911 года рождения.

І Ваші сестри, як їх звали, якого року народження?

Ну одна сестра, старшая сестра 38-го года рождения – Альбина Григорьевна. А потом средняя это Нина Григорьевна с 40-го. А я Валентина Григорьевна с 42-го.

А під час массового штучного голоду 46-47-го Ви проживали тут, як Ви нам сказали, і чи відчували Ви, шо був голод?

Чесно говоря, не. Я не могу сказать шо-то чувствовала, что это. Потому что мы, у нас там, когда мы жили на казенном доме, казенной квартире, то там значить мама туда приносила, продукты таскала. Оце гарбузы, кавуны это самое. И мы только курей держали, помню, и нас мама заставила, просила как-бы мы хорошо жили. Нас трое девчат. Кукурузу мололи и делали мамалыги. Вот это хорошо ели, а так супы там, все готовила, я б не сказала. А мои знакомые, там одна ну иль чуть старше 38-го это самое – бедно жили. Ну как сказать, мы были не богатые, не. Один папа работал, мама шила платья для богатых людей. Ну считались богатыми людьми в нас жены машинистов, по тому, что у нас железная дорога и у нас машинисты больше всех зарабатывали. И мама именно шила, а не работала сначала, а потом уже пошла на работу.

А папа работав де?

А папа, ну у нас энергетики, начальником районной сети. Сначала, конечно, папа шофером был и на Урал отправляли вовремя, ну еще я не помню это. Папу эвакуировали во время войны там, вот, с электростанции вот этой. А потом он так работал в Лимане и так на пенсию ушел как бы. (Незрозуміло).

А шо ще готували в 46-47-му?

Ну такое, только хорошо помню очень это картошку отварили, супы там, борщи, мамалыга эта запомнилась, а так значить когда мы переехали сюда вже где-то в 48-й год на частный сектор. Тут уже держали корову мама и мы, я пас… ну это просто выгоняли, а тут много было, конечно. Свиней держали и курей. Мы свое хозяйство держали и это готовили и мы как-бы кушали. Потом позже в 48-й уже было легче. А там мы это. И тут, конечно, приходилось в начале пока там еще. Ну корову там продали, ну не очень дорого. А свиньи побольше держали, дольше, а потом уже, курочки все время были и огород.

А от в 46-47-му люди там голодували, наприклад, сусіди?

Я не могу сказать, чтоб просто вообще голодовали сильно, но жили очень это. По мусоркам ходили собирали это… шкарлупки оце. Я помню о такое могли собирать. Ну мы тут как-то ж детвора гуляли, бегали и мои одногодки как-бы ну никогда не говорили, что они голодают, что они голодные или просили там. Мы там угощали, в нас всегда говорили: «Шо вы бегаете с кусками хлеба?». Мы бегали. Ломали и угощали. Ну тогда хлеб намазывали смальцем и на улицу. От так угощали, как-бы знали, что там недоедают, но не то что от голода пухли – не. От такого, именно, не было у нас.

А от в якихось людей, які ходили просили їсти там пухлі, такі бачили?

Неа-неа. От пухлих не бачили, а просто были, были люди, могли прийти й попросить там. Ну нормальные, так не пухлые, не видела.

Просили їсти?

Просто, да. Что-нибудь покушать, хлеба там вынести в основном, что есть, или яйца, картошки.

А люди ділилися?

Конечно, я, мы лично да. Ну так по скоко можно. И как то в то время больше, потом уже вообще не ходили, а раньше часто. Ну причины всякие у них были.

А чи бувало таке, шо люди ходили там речі хотіли там продать чи обмінять на продукти?

Ну в нас, мы как то не меняли, ну в нас лошадь же ездила и мы эти денежки собирали, сдавали тряпки всякие это, именно тряпки, а нам давали игрушки. Мы тоже сдавали все.

А лошадь, яка лошадь ездила?

Просто брычка, лошадь и мужик сидит.

І шо вони…

Свистуны продавали, всякие там поделки такие. Когда мы сдаем тряпки, а от. Ну мы сдавали ради игрушки какой то.

Це в 46-47-му?

Да, да, да. Ездили тогда часто по улицам.

І це Ви просто якісь там речі старі?

Да. Ну таки фуфайки там грязь… старые такие, ну что уже изношенные отдавали, пальто старые там, ну что выросли там было. Раньше все сдавали. Ну даже, что б как бы не было мусора и там всяки поделочки такие были.

Ну это не с голоду, на продукты менялось.

А чи приходили, наприклад, до Вас люди і там предлагали сорочку, чи там якийсь інший рушник чи якийсь, шоб помінять на ваші продукти. Свої отдать.

Не. Не, к нам, к нам, в нас такого не було.

А чи ділилися люди один одному, наприклад, там сусіди не доїдають. Могли там помагать їм чи родичам якимось?

Так ото нас у всих частный сектор, во всех огороды, во всех все есть. Ну так если хочешь угостить…

Ну такого не було, шоб…

Не ну мы тут начали только с 47-го года жить, а так мы не, так сами. Шо себе принесли, то и…

А чи чули, наприклад, що мерли 46-47-му з голоду?

(Махає головою, що ні). Я такого не помню в нашем окружении. Не було такого.

Не було такого.

У нас тут не було.

А чи можна тоді було колоски на полях збирать?

Це не знаю, так і я не ходила туда собирать, хоть у нас некоторые ходили. Там брали, допустим, собирали все, уголь ходили собирать, не ругали. От у нас о тут мы ж топили печку этим. Выписывали уголь, все як положено. А в кого, мы на транспорте работали. Хто не работали – дети ходили собирали, а мы, я за интерес могла пойти там помогать у ведро бросать. У нас тут называется треугольник, о тут поворот железной дороге и выгружали уголь, вот уголь собирали. И долго собирали, и в 50-е годы, оце было.

А тут же колгоспи якісь були, да навколо Лиману?

Не, да вокруг Лиману тут за сколько мы… хорошие колхозы, прекрасные были. Ну начало развития и пока я сколько работала и ну какой то время, 25-ть лет назад, хорошие колхозы. Сейчас уже нема.

А на поля тоді уже 46-47 не ходили, ну не знаете?

Ну я лично ж не ходила, но мама в нас, это самое, була старше по улице, от. И приезжала машина забирала людей всех. С каждой семьи брали и помогали в колхоз ездили машиной. Они там работали. Ну что б платили я не помню такого. Просто как бы… С частного сектора у нас они часто ездили.

А це в яких годах було?

А це, наверно, 50-е вже. Це вже после, как бы голодовки.

А як Ви думаєте, про Голодомор треба розказувать дітям, внукам?

Конечно, нада обезательно, чтоб знали и ценили труд человека, особенно хлеб. У нас сейчас бывает бросают, ну если птичкам согласна, можеш быть там это, а так на мусорке посмотрите сколько хлеба, хотя люди сейчас собирают. Я в квадрате там живу, так на мусорке просто вынеси огурцы и вынеси от сейчас. Ну что… это получается второй Голодомор. Все это. Выносят хлеб и, конечно, в нас люди все стараются в пакетике приносят – люди забирают и много забирают. Не успееш положить на утро вже нема.

А як Ви думаєте чого був от Голодомор в 32-33-му?

Ну я там не знаю. Мама всегда говорила, что это было специально сделано, чтоб люди, зачем, чтоб умерло больше, наверно. Ну это уже по маминому рассказу.

А в 46-47-му чого?

О, тут не знаю даже. Ну как, ну я ше мала була и не это, и не ощущала особенно, что б я голодовку. Думала, шо мы делились сахаром. Сейчас мы это все помним. Всегда говорим, мы садились кушать, тогда сахар был сладкий кубиками и мы кубики эти разбивали, и папа нас всегда ложил по кусочку на целый день. Нас трое и мы говорили: «Ты будеш кушать?» – «Буду сохранять», что б потом же ш… ну это. «А то я сьем, а ты…». Так было до 50-х годов. 52-й уже год, уже ж нормально. В школу пошла я, самая маленькая. Там кормили по 10 коп. булочка с колбасой, по 10 коп. А сейчас? Отаки дела.

Дякуємо.

Спасибо.

1. Місце запису: місто Суми;
2. Дата запису: 25 серпня 2003;
3. Хто передав: Остапенко Анна Олександрівна;
4. Респондент: Брюхань Михайло Петрович, 1934 р.н., народився в селі Криничне Миропільського району (нині с.Мала Рибиця Краснопільського району) Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Криничне Миропільського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946-1947 рр.?

Пам’ятаю про голод 1946-47 рр.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки чи забирала влада урожай?

Неврожай, засуха – раз, і, друге, влада умишлено зробила голод.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Тоді вже не відбирали. Просто був недоурожай.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Звичайно, чув. Людей арістовували за те, що збирали колоски в полі.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, ганяли людей об’їзджики на конях, сторожі.

Хто охороняв колгоспні поля і комори?

Сторожів наймали з місцевих, з наших односільчан.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп? Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Після війни вже всі були в колгоспах, щоб когось заганяли я не пам’ятаю. Це набагато раніше було.

Коли почали люди помирати від голоду?

В 1947 р. Але мало хто помер, просто харчів не хватало. Важко було.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю чи опікувалась, якщо родичі їх не підбирали, то вони помирали з голоду.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто був зажиточний, той не голодував.

Хто зумів вижити?

Хто був при владі, робив десь при [нерозбірливо] або в охороні. Або той, хто крутився.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Дуже. Тоді люди були дуже дружні. Собєруться, дістануть останній огірок, поплачуть, поділяться, з’їдять.

Які засоби вживали до виживання?

Лушпайки жарили, картошку мерзлу в грязі шукали, пекли приліплюючи до голят печі.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Звичайно. Дуже допомагали один одному.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли листя з різних дерев, гриби збирали, навіть отруйні їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Назв вже точно й не пригадаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Люди їли і собак і котів і крис.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Можна було купити і молока і м’яса, але не було грошей, одробляли за це [нерозбірливо].

Чи був голод в місті?

Сильного голоду й не було, просто не вистачало їжі, кругом грабили друг у друга.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

За місяць померло чоловік з десять.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Різні чутки ходили, але конкретно я нічого не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали різні і сусіди і чужі люди ховали. Були випадки, що і міліція ховала, як нема родичів ніяких, була виділена спеціальна бригада яка ховала.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Міліції, навєрно, платили.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Влада винна.

Чи знаєте Ви що таке “ТОРГСІН”?

Це куди здавали цінності. За копійки здавали.

1. Місце запису: cело Рублівка Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 2010 рік;
3. Хто записав: Григанський Андрієм Пилипович;
4. Респондент: Григанський Пилип Петрович, 1940 р.н., народився в cелі Горіхове Коростишівського району Житомирської області;

Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років респондент проживав в cелі Горіхове Коростишівського району Житомирської області.

Більшість того, про що я хочу розказати, стосується подій повоєнного, Масового штучного голоду 1946-1947 років, що його пережив мій батько Григанський Пилип Петрович. Мій тато народився в багатодітній сім’ї Петра та Юзефи Григанських в с. Горіхове Коростишівського району Житомирської області у 1940-му році, і події тих страшних перших повоєнних років закарбувалися у його дитячій пам’яті на все життя.  Влада замовчувала і заперечувала шокуючі факти зумисної організації третього Голодомору, власне, як і попередніх, тому за Совєтів ми говорили про ті події тільки наодинці, застерігаючись репресій зі сторони КДБ. Пам’ятаю, коли був малим, кілька разів на свята заходила розмова про голод, але одразу хтось зі старших переривав, бо діти почують, десь розкажуть і лиха не минути.  Детально, в подробицях, батько розповів про пережите наприкінці 90-х років минулого сторіччя. Записане з пам’яті мною, його сином Григанським Андрієм Пилиповичем, 1966 р. н,. у 2010 р.

Комуністичний режим відповідальний за три смерті у нашій родині. Двоє братів мого батька, дітей моєї бабці Григанської Юзефи,  померли немовлятами, не проживши навіть року. У 1933-му році смерть забрала Віктора (Григанський Віктор), у 1946-му третій Голодомор забрав маленького Антіна (Григанський Антін). У 1937-му році арештували і розстріляли без суда і слідства безпосередньо в Житомирі разом з 11 односельцями мого прадіда Григанського Андрія, сільського коваля, за сфальшованим  звинуваченням у підготовці «білополяцького заколоту» і шпигунстві на користь іноземних держав. Про місце його захоронення дізнатися було неможливо, але місцеві пошепки переказували, що страчених скидають у підземні штольні, таємнича мережа яких розкинута не тільки попід містом, а й за його межами. Ця історія у всій гостроті її трагізму сколихнула пам’ять нашої родини у середині 70-х років. Так сталося, що мій тато в той час у числі інших був залучений як зварювальник до ліквідації аварії при зведенні новобудови в Житомирі, недалеко від річки Кам’янки. Під час виконання робіт в якийсь момент земля в котловані почала стрімко наповнюватись з якогось підземного витоку водою, що несла в собі достатньо добре збережені численні трупи людей. Здерев’янілих від жаху людей моментально прибрали з об’єкту. А за декілька днів тата і всіх інших, хто став свідками цієї моторошної події, викликали у КДБ і взяли розписку про нерозголошення баченого. В подальшому робітникам перед спуском в котлован видавали спиртне, щоб вони могли завершити роботи. За чутками, якими сторожко обмінювались учасники трапунку, то були трупи закатованих у часи радянських репресій і скинутих у підземні штольні людей. Про походження цих катакомб з кам’яними склепіннями і ознаками фортифікаційних споруд, у висоту багато з яких такі, що там вільно міг скакати вершник на коні, існує багато наукових гіпотез. Розвідками про катакомби активно займалася група місцевих спелеологів у 90-х роках, та її очільник чомусь раптово помер у віці десь 30 років, і пошуки припинилися. Хоч у підземеллях знаходять артефакти трипільської культури і предмети побуту епохи слов’ян-язичників, все ж найбільше вчені сходяться у тому, що підземна мережа сполучень, власне, місто під містом, була зведена у польсько-литовський період України, а удосконалена і розширена далеко за межі міста у ХVIII столітті ченцями єзуїтського монастиря. Запасні виходи катакомб часто виходили до якогось схилу або до берега річки. Видно, котлован новобудови десь порушив цілісність катакомби, яка на той час уже була затоплена чи то з підземних водойм, чи то з річки Кам’янки. Можливо, провидіння хотіло нагадати живим про трагедію, пам’ять про яку не повинна стиратися в поколіннях. Тато, як і вся родина, болісно переживав бачене. Казав, можливо, серед тих замордованих був і його дід Андрій. Мені завжди було цікаво слухати сімейні спогади про пережите. Найбільше про історію родини розмовляли з татом. Особливо болісними були його спогади про голод 1946-1947 рр. У війну сім’я зазнала чимало лиха. Село ще на початку окупації спалили німці. Згоріла і їхня хата. У Житомирських лісах діяв активний партизанський спротив, керували ним брати Цендрівські. Але одна річ, коли партизани підривали ворожі поїзди чи організовували бойові операції десь у лісі чи в полі. Інша – коли вбивали окремих офіцерів чи рядових німецьких солдатів у якомусь селі чи його околицях. Тоді фашисти в люті влаштовували розправи над всіма жителями навколишніх сіл. Приводом для спалення Горіхового, як розказували старші люди, стало вбивство декількох офіцерів і їхньої супутниці, Маші, дівчини з Коростишева, котра співпрацювала з німцями і водночас була розвагою для офіцерів. Їх партизани підірвали в автівці біля села Мар’янівки, це поряд з Горіховим. В Мар’янівці за це розстріляли кожного не то п’ятого, не то третього жителя, а Горіхове спалили. Мали розстріляти і горіхівських, але якось Господь милував. Всіх, кого захопили, звезли до Житомира, серед них і мою бабцю з дітьми і моїм татом на руках. Але через якийсь час відпустили. Хтось сказав, що всіх їх німці мали допитувати в гестапо відносно зв’язків з партизанами і ще мали намір знайти організаторів нападу на автомобіль з офіцерами. Судячи з того, що горіхівських відпустили, а розстрілювали і спалили Мар’янівку, організатори були саме звідти. Та село вже спалили і жити було ніде. Бабця випросила дозвіл для себе і дітей жити в кутку колишньої колгоспної стайні. Там і тулилися до весни. А коли підсохла земля, бабця викопала землянку неподалік у лісі і перебралася з дітьми в неї. Вже по війні дід Петро, повернувшись після тривалих госпітальних поневірянь через поранення, почав будувати хату, хоч зводилась вона не зразу і непросто. Після «визволення нашими» в село прийшов голод. Порівняно із Голодомором тридцятих менший за кількістю загиблих, але не менш трагічний – з високою смертністю, засудженими і страченими за колоски з поля як вороги народу за спроби врятувати себе і дітей від голодної смерті, з людоїдством і трупоїдством. Встановити точну кількість не є реальним: живих свідків тих подій на час, коли стало можливим статистично опрацьовувати жахіття тих років, майже не залишилось. А книги реєстрації запису актів громадянського стану по багатьох селах, а то й районах у багатьох областях не велися або були знищені. Для прикладу: за даними Житомирського архіву, повністю відсутні книги реєстрації актових записів про смерть громадян за 1932–1933 рр. по Баранівському, Ємільчинському, Коростишівському, Лугинському, Любарському, Овруцькому, Олевському, Попільнянському, Червоноармійському (Пулинському) районах та по містах Бердичів і Новоград-Волинський. За різними дослідженнями, у 1946-1947 роках тільки у часи інтенсивного вилучення хліба від голоду померло понад 1 млн людей, в основному селян, які самі й вирощували цей хліб.  У багатьох місцевостях скрутне становище й голод продовжувалися майже до кінця 40-х років. За рахунок смертей перш за все українських селян комуністична влада «атстраівала эканоміку народнавa хазяйства» і вивозила сільськогосподарську продукцію у країни Європи так званого соціалістичного табору для побудови в них режимів, які були б лояльні до політики СРСР. Для цього за вказівкою з Москви був «спущений» річний план здачі зерна для України на 1946 рік у кількості 5 440 000 тонн. Україна стала головним постачальником зерна для Ленінграду (нині С-Петербург), а для Москви – овочів. Вивозилась вибита з голодуючого українського села продукція і до інших регіонів РРФСР. Зерно, овочі та іншу сільськогосподарську продукцію дарували або поставляли по мізерних цінах у сусідні країни. Для прикладу: у 1946 році Радянський Союз поставив 350 тисяч тонн зерна до Королівства Румунія, лише до Берліну відправили 50 тисяч голів худоби, 969 тисяч тонн зерна та 60 тисяч тонн інших продуктів, за два роки (1946-47) у Польську республіку було вивезено 900 тисяч тонн хліба. Подібна політика забезпечення сільгосппродукцією виконувалась щодо Албанії, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Франції, Фінляндії та інших країн ( http://www.territoryterror.org.ua/uk/history/1945-1953/1946-1947/ та інші джерела).

Відтак з селян вимагали перш за все зерно, зерно і знову зерно. З колгоспу і кожної садиби. Зерно у колгоспі давали лише наприкінці року, за трудодні, жодних грошей. Окрім того, обклали кожне господарство непосильними податками. Їх накладали на худобу, курей, бджіл, на кожне фруктове дерево у саду, навіть на саджанці. Неспроможні сплачувати надвисокі податки, селяни потай вирізали домашніх тварин і знищували власні садки. Відкрито вирубувати дерева не дозволялося, тому їх, плачучи, підливали окропом. За податки вимагали здати яєць більше, ніж курка була спроможна знести. Та і що вона могла знести без зерна. Також податки накладали на бджіл, від свині треба було здати шкіру, яка йшла на офіцерські чоботи, і щетину – на помазки для армії як натуральний податок. З поросяти майже все м’ясо йшло на податки, також треба було здати з нього шкіру і окремо – щетину. Щоб хоч якось прогодувати сім’ю, дід кілька разів потайки смалив порося у льосі, щоб ніхто не бачив. Він дуже ризикував, бо якби про це дізналися збирачі податків, то не минути йому тюрми, а родині заслання в Сибір. По селу регулярно ходили комуністи і їх приспішники. Де лише дим – то вони йшли туди і все забирали. Tато казав, як починали розбирати порося, то він хапав хвоста і тікав. Це була його здобич, за ним ніхто не гнався із-за хвоста. Податки в Горіховому виписував єврей-бухгалтер, його поплічником у цій справі був голова колгоспу, етнічний росіянин із Сибіру, з Новокузнєцка, присланий до України у складі так званих 25-тисячників, щоб “гнути” лінію партії на селі. Вони двоє разом з міліцією і місцевими донощиками, в основному з числа місцевих п’яниць і ледарів, були і організаторами, і виконавцями голодомору у нашому селі. За невиконання норм з хати вимітали все їстівне, що знаходили, то було покаранням. Партійне та державне чиновництво, також їх посіпаки забезпечувались продуктами через систему закритих спецрозподільників. Знову неможливі до виконання норми заготівлі зерна, знову покарання за невиконання плану і вилучення всього їстівного, що тільки побачили при обшуку, з кожної оселі. Знову, як під час Голодомору 1932-33 рр., військові сторожові загони виставлялися біля сіл, не дозволяючи селянам покидати межі свого населеного пункту, щоб щось з речей виміняти на їжу або шукати заробітку  у місті чи в іншій місцевості. Закон від 17 березня 1937 року забороняв селянам залишати колгоспи без попередньо підписаної угоди з іншим роботодавцем, що позбавляло їх права на вільне пересування, по суті, права врятуватись від голодної смерті. Податки в тому числі треба було сплачувати грошима, а в колгоспі грошей не платили. Щоб отримати гроші, доводилося з городиною пробиратися лісами до Коростишева на базар. У вихідні міліція часто чигала на переправі через річку Тетерів і не давала переправитися до міста, відправляючи жінок назад до колгоспу на “добровільні” суботники. Бабця розказувала, одного разу міліціянт вирвав кошики з городиною і яйцями з рук у жінок і повкидав їх до річки. На плач жінки, що у колгоспі грошей не платять, а треба заробляти палички трудоднів, щоб наприкінці року отримати якийсь мішок із зерном, він сказав буквально: “А вам хоч центнер дай, хоч нічого не дай – все одно не здохнете.” Щодо трудоднів – то особлива розмова. Попробуй його ще заробити – той трудодень. Його рахували паличкою у зошиті ланкового. Бригадир ставив його на своє бачення і на бачення керівництва колгоспу. Часом після повного дня голоднoї роботи у полі ставили 3/4 палички, пів палички, часом і чверть палички. Така система застосовувалась як аналог штрафів: тобто, за якісь «провини» чи «недоліки» людям рахували день тяжкої роботи як половину, третину або тільки четверту частину дня. Щастило, якщо у господарстві була корова і вона приводила теличку, тоді її можна було залишити собі або продати. Якщо бичка, то його треба було вигодувати рік, а потім здати до колгоспу. Корова у батьковій родині, на жаль, привела бичка. Бичка назвали Малюком. Бичок виріс малим (тому й Малюк), але дужим. Бабуся примудрилася випоїти бичка майже без молока, відварами трав. Молоком вона вигодовувала дітей, інакше б померли, як батькові брати Віктор у 1933 р. та Антін у 1946 р. До Малюка звикли, як до члена родини. Після того, як його забрав колгосп, батько зі старшими братом і сестрами часто ходили його провідати до колгоспного хліва. Корови і воли були у колгоспі головною тягловою силою, бо всіх коней у воєнні й повоєнні роки реквізували на потреби армії. Коні були лише у голови колгоспу, орали коровами – вдень орали у колгоспі, а вночі на своєму полі, вихідний був тільки один – неділя, але часто змушували працювати без вихідних. Нерідко у вихідний або після роботи в суботу колгосп організовував “суботнікі” і “воскрєснікі”, не відпрацьовувати які не можна було. З коровою пов’язана ще одна історія у житті бабусиної родини, яка ледь не закінчилася трагічно. На той час виснажені від голоду були всі – і люди, і худоба. Бабця мусила, як і інші, йти з власною коровою на оранку. Корова, хоч і цяпала молока геть трохи, але її берегли, як члена родини. Бо і в плуг її впрягали, і молока від неї просили, бо треба було перш за все найменшенькому, Антіну. Татова сестра, а моя тітка Марійка на той час мала 14 років, і була зобов’язана нарівні з дорослими працювати на всіх колгоспних роботах. Марійка, якось їдучи з поля на підводі з мішками з половою, думаючи, що ніхто не бачить, скинула по дорозі з воза півтора мішки полови для корови. ЇЇ вистежили і арештували, коли вона повернулася за ними. На той час найпоширенішою категорією «злочинів», за які простих селян висилали в Сибір або й засуджували на смерть, були «саботаж хлібозаготівель» (коли люди не мали чим виплачувати податки), «зрив збиральних робіт» (якщо людина не вийшла на роботу, навіть якщо це було через хворобу чи виснаження від голоду), а під формулювання «шкідництво» міг втрапити кожен і за будь-що. Крадіжка будь-чого з колгоспу прирівнювалась до крадіжки державного майна. Репресивна машина у таких випадках спрацьовувала з особливою оперативністю, суди були показові і відбувалися без зволікань. Долі людей вершила на свій розсуд «трійка»: стандартно головуючим був начальник місцевого НКВС, членами – місцевий прокурор і перший секретар обласного чи крайового комітету ВКП (б). За Кримінальним кодексом від 1926 року крадіжка державного майна відносилась до тяжких злочинів нарівні з насильством, вбивством та спробою вбивства, і за який підлягали покаранню особи, починаючи вже з 12-річного віку. Неповнолітніх заборонено було розстрілювати, але Марійці «світило» не менше 10 років. Бідна бабця куди тільки не вибігала і кому тільки не падала в ноги, щоб Марійку не судили. Мабуть, її материнські благання почуло таки небо. Хоч суд відбувся, але вироку не було. Рішення суду повинні підписати всі члени «трійці». Жінка, яка була однією з тієї самої трійці (її посаду ніхто не запам’ятав, скоріш за все, вона була представником партії з району) відмовилась підписати судове рішення, а без її підпису воно було неправомірним. Мабуть, їй було те непросто прийняти, бо переказували, що вона розплакалась у процесі судового засідання і сказала, що хай її теж засудять, але відправляти за полову для корови 14-річну дитину в табори на Сибір вона відмовляється. Два інші члени трійки: голова колгоспу (росіянин) та представник силових структур з Коростишева (чи то міліції, чи НКВС), підписали, не вагаючись. Так Марійку обійшла стороною доля каторжанки. А голод наростав. Сталінська політика хлібозаготівель в реальності стала узаконеним пограбування села державою. За невиконану зернову норму спеціальні комісії майже щодня ходили від хати до хати і забирали всі харчі, які тільки знаходили. Конфіскаційні заготівлі, стягнення з селян непомірних податків, неповна оплата або й неоплата трудоднів перетворили хліборобів у жебраків. По війні розвелося багато в’юнів, у кожній придорожнiй канаві. Їх та іншу рибу ловили руками. Був ще ставок біля села, але у ньому нічого не дозволяли ловити нічого. Коли риби не стало, ловили і вживали в їжу все: щурів, слимаків, жаб, вужів. Але й вони з часом закінчилися. З безвиході їли траву, кору дерев, після зими раділи знайденій в полі напівгнилій картоплі з минулого врожаю, потім – недозрілим колоскам – але за них судили, то вважалося крадіжкою колгоспної власності. Влітку і восени ще як-небудь перебивалися, а з настанням зими 1946-1947 рр. і у першій половині 1947-го голод знову почав лютувати у селянських хатах. Надзвичайно високою була дитяча смертнiсть. Матері ходили з малими дітьми попід вікнами, вимолюючи для виснажених малих хоча б якоїсь їжі. Багато хто відвозив дітей у місто, в надії, що їх заберуть у дитячий будинок, а там хоч якось годували. Голод вбивав у людей розум і пробуджував звіряче. Людоїдство і трупоїдство стали задокументованими фактами тих жахливих часів. Тому раділи, як спасінню, першій траві: лободі, калачикам, кропиві, корінню пирію, варили молоду кору дерев – ними харчувалися. Ближче до літа ліс рятував ягодами і грибами. Kазали, в Західний Україні голоду не було, але тo далеко і як туди попасти? По війні у нашій місцевості майже коло кожного села у лісі стояла військова частина, яка патрулювала лісові стежки і дороги і не давала селянам ходити “на багатші села” шукати, де репресії не були такими тяжкими і можна було виміняти щось на їжу або заробити. Коло Горіхового теж поставили військову частину. Військові були розташовані між селом і Горіхівським болотом, з якого вони не давали ловити рибу. Воєнні перепиняли заробітчан, повертали назад до колгоспу, а продукти забирали. Зі слів бабці, налаштовані вони були більш миролюбивіше, ніж у перші два голодомори, та як на кого втрапиш – могли часом і пристрелити. А дороги патрулювала міліція. Людей залишали вмирати у своїх селах. З того часу весна залишилась для тата улюбленою порою року. В пам’яті закарбувалося – якщо перезимував, то житиме. Йому було у 1946-му шість років, коли він “найнявся” пасти колгоспну череду, і то було за щастя, хоч і непросто для такого віку. Але в селі до шестирічних у ті часи ставилося багато дорослих вимог. Поки пас – то й шукав собі харчів у лісі. Він знав усіх малих птахів, де чиє кубло шукати і в яку пору вони відкладають яйця. Всі їстівні трави, де дикі бджоли, де яблуня-дичка. Знав, де шукати горішки ліщини, які у той час ледь прокльовувалися паростками, тоді вони були особливо солодкі. Але все ж відчуття голоду мучило щодня. Часом тата підгодовували військові. Він мав гарний голос і ходив їм співати. Багато пісень вивчив. За це солдати йому часто давали кусень хліба, якого завжди намагався виміняти у нього на коників із глини, які майстерно ліпив, старший брат Віктор, названий так в пам’ять померлого у 33-му брата Віктора. Від постійного недоїдання тато перестав рости й тривалий час був найменшим у класі, коли пішов до школи. Про школу – то теж своя оповідь. Тато любив шкільні заняття, сам варив чорнило із шишечок вільxи, хоча йому часто діставалося від старших дітей – бо був малий і слабкий, щоб давати достойну відсіч у дитячих бійках. А Віктор, брат, не завжди міг заступитиcь, бо до школи xодили по черзі – мали одну пару взуття на двох. І то лише взимку, бо решту часу працювали в колгоспі. Школа знаходилась у іншому селі – Шахворостівці, яке було за п’ять кілометрів від Горіхового. Oсобливо лячно було повертатися у присмерках, бо дорога пролягала через ліс з вовками. По одному не xодили. Розказували, що там вовки навіть одного солдата з’їли, од нього знайшли лише обгризені ступні з гомілками у кирзових чоботях десь у посадці. Тато почав сам давати здачі аж підлітком, коли йому минуло 13, і він став їх наздоганяти у рості і вазі. Згодом гени взяли своє, і він виріс дужим і високим, як і його вбитий чекістами у 1937-му році дід Андрій, який був великої сили людиною. Тої весни, у 1947-му, помер маленький Антін. Малий весь час кричав від голоду, а груди у бабці давно були порожні. До Нового врожаю було ще далеко. Дід знайшов у полі мертвого бусла. Мабуть бусли теж вмирали з голоду. Колись казали, що знайти мертвого бусла – це знамення великого горя у сім’ї. За повір’ям, бусла треба було викидати. Але у колисці від виснаження помирав маленький Антін. Бабця зварила ніжку птаха і дала йому смоктати. Tак він із тією ніжкою у роті і помер, вже без крику. Інші діти вижили. Поопуxали, але вижили.

Є ще одна історія, про яку, я вважаю, варто згадати. У нашому роду було особливе вміння  знаходити гриби. Знання про врожайні грибниці передавалися з покоління в покоління. Прадідова сестра збирала їх навіть, коли їй було за сто років. Коли “освободітєлі” вчергове вигрібали все їстівне з хати, бабуся Юзя ходила до лісу по гриби. І щось приносила в кошику і тоді, коли односельці вважали, що в лісі все визбирано до останнього гриба. Я вже не згадаю, що було тою останньою краплею, яка зініціювала випадок, про який хочу оповісти. Повсякденність власного життя заповнює пам’ять, і подробиці тих подій, як вогонь у багатті, потихеньку починають згасати і стають менш яскраві у своїх деталях. Не знаю, коли то було – чи коли ще маленький Антін був живий, чи вже по його смерті. Діду Петру на той час вдалося пройти крізь загороджувальні кордони чи то на багатші села, чи то в Київ щось виміняти чи заробити для прожитку, і від нього вже хто зна скільки часу не було жодної звістки. В черговий раз «активісти» що знайшли, те й забрали, хоча й забирати не було чого. Бабця Юзя рушила за грибами, але, як на те, нічого не знайшла. Чи то їх не вродило на той день, чи інші вже визбирали. Зате ліс ряснів мухоморами. Бабуся казала, стало невимовно страшно повертатися ні з чим додому й далі дивитися, як вмирають виснажені діти. Вони вже навіть і не просили їсти, лише голодне страждання читалося в їхніх очах. В розпачі й безнадії назбирала мухоморів. Склала у баняк, зранку до обіду тушкувала у печі. А сама тим часом викупала дітей, одягла усім чисті сорочечки. Вирішила – якщо вже йти з цього світу, то разом, чистими і ситими. Нагодувала дітей, поїла сама. Діти після обіду стали спокійними і повільними, як сонні  мухи. Майже одразу попросилися спати. Заснула і бабця, певна, що завтра для них не настане. Усі прокинулися за добу, наче нічого і не було. Хто зна, що спрацювало. Чи то було Боже провидіння, чи не всі мухомори отруйні. Але в подальшому бабця використовувала мухомори тільки для трунку мух. І завжди застерігала нас, малих, коли розставляла приманки: нe те, що їсти – навіть не торкатися, бо то отрута. Голод 1946-1947 років не оминув частину Білорусії, Молдавії, деяких інших територій, але свідоме голодотворення з такими катастрофічним наслідками вкотре було організоване саме для  України. Голодомори в Україні у 20-му сторіччі – страшна, жорстока і незбагненна річ. Досі не вкладається у голові, як на землі, навіть теоретично непридатнiй для неврожаю, люди у такій кількості гинули голодною смертю, тричі протягом життя одного покоління, моїх дідів та бабусь. Залишаюсь при впевненості, що це сплановане масове вбивство через голод було усвідомленим геноцидом корінного народу України, коли населення знищувалось за етнічною ознакою на власній етнічній землі. Щось залишається для родинних спогадів, а є те, що потрібно донести до світової громадськості, щоб ніхто в майбутньому не посмів повторити це жахіття для наших потомків.

Місце запису: село Заліське Тальнівського району Черкаської області;

Дата запису: невідомо;

Хто записав: невідомо;

Респондент:  Савченко Галина Йосипівна, 1929 р.н., народилася в селі Заліське Тальнівського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Заліське Тальнівського району Черкаської області.
У 44 році, щоб якось вижити, поїхала на Західну Україну, старцювати. Батько загинув на війні лишиль лише менші брати. Їхали люди на заробітки на дахах, на площадках парових вагонів. Коли приїхали почали шукати роботи, та де там. Їсти хотілося, а грошей не копійки, так і почали старцювати. Ходили по хатам просили їсти, але де ж там. Ми заходили по троє у двір, коли виходили, у слід за нами ще троє входило. Спали чи ми під купою гною, спали сидячи, в хату нас ніхто не пускав, зразу пускали, а тоді перестали.
Через три дня нашого старцювання, знайшлася добра жінка, ми їй помагали грядки копати, а вона нас нагодувала, дала нам на дорогу поїсти, і ще й гроші заплатила. Так і поїхали додому. Коли приїхала додому, пішла у колгосп. Вдень робили, у вечері йдеш на
бригаду за пайком. Давали або стакан дерті, або стакан муки якоїсь. З чоловіком ми поженилися у 48 році. Спали на куфайці, одну під голову, замість подушки, іншу драну – вкриватися. Не було чого одягнути, постірала чоловікові штани, а він заліз на піч, бо нема чого носити, а на вулиці холодно. Але так і вижили все життя своє чесно працювали, чужого не брали.

1. Місце запису: місто Мала Виска Маловисківський район Кіровоградської області;
2. Дата запису: 10.07.2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Підопригора Омелян Ілліч, 1920 р.н., народився в місті Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Совєтська власть тоді колективізацію в нас проводила. Була сначала артель «Горького», а тоді й колгосп організували. Всіх тоді і розкуркулювали, багацько було такіх хто не хотів йти в колгосп, то це ж нічого хорошого їм не принесло, одне горе. У мого батька було дві коняки, йому жиди купили, бо він такий совісний і роботящий був, та возив їм усякий товар, вони його наймали. То ті коняки забрали в колгосп, а вони гарні були, то їх і отдельно поставили і батько вхажував за ними. Так шо батько робив у колгоспі, то нам було трохи легше, і я тоже там підробляв, то коло коней, то в полі. За нашу роботу нас кормили. В колгоспі стояли два великі котли в ямі, на низ ями ложили солому, і варили в котлах затірку.

А що це таке затірка?

Муку перетирали, зерно ж не варили, і кидали туди, а ше шо туди кидали не знаю, то так ми трохи їли, а були времена, шо й ноги од голоду пухли. Но всі люди робили, бо понімали, як не будуть робить, то голодать будуть і даже діти тоже в колгосп на роботу ходили, пасли череду, або в полі щось робили.

Як ви вважаєте, хто винний в тому, що Україна голодувала?

Врожай тоді був непоганий, так шо з голоду мерти не должні були. А які запаси в нас були, то власті забирали. Вишкрібали все, де квасолину яку, чи крупи трохи було все забирали, нишпорили по всіх закутках. Це все масна власть командувала, наверху про це нічого не знали.

А в сорок шостому становище було гірше чи краще?

Ну як сказать, ми жили трохи лученько за других, бо батько роботящий в мене був, весь вік в колгоспі проробив, а мати шила, то люди шось та й платили, шо могли, але ж була, як кажуть, свіжа копійка в хаті. І в хаті в нас всігда так чистенько було, бо люди до мами приходили та треба ж було, шоб порядок був. А як порівнять, то в сорок шостому трохи лекше було, тіки природа підвела, великий неврожай був через засуху. Ото шо було в людей, посадили в землю, а нічого не вродило, та аж жалько було на ту землю дивиця. А люди мерли однаково шо тоді, то тоді. Бувало йде людина і на ходу впала, вмерла і все, і лежить ото на вулиці. А тоді їде підвода і збирає таких і звозить на кладбіще, де їх і ховали в одній ямі.

Чи були випадки людоїдства?

Я про таке не чув і не знаю. Це ж геть треба було з ума зійти , щоб людей їсти, хоча я припускаю, що таке могло случиця , бо время важке було.

1. Місце запису: село Вільховець Звенигородський район Черкаська область;
2. Дата запису: 14 липня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Томіленко Олена Михайлівна, 1940 р.н., народилася в селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я сама, конєшно, мало помню, але шось розказати можу. Ми жили тоді з матір`ю вдвох в селі Вільховець. Батька не було, він ше на войні загинув. Нам було дуже сутужно, але в нас хата стояла зразу коло лісу. Ліс дуж здоровий тоді був, не те, шо щас. Там ше в войну партізани ховались. Война нас дуже зацепила. В нас біля хати ше два танка стояло, то люди їх геть розібрали. А в лісі було багато грибів всяких ягод. Моя мати добре знала, шо можна їсти, а шо нє. То ми ото бувало, як підем на цілий день, особінно літом, то й назбираєм шось поїсти. Моя мати всігда людям помагала, особінно дітям. Сама, бувало, не доїсть, а людям одасть. Голодували сильно, бо забирали навіть послєдні зернинки разом з мусором. В нас була коза, але ми її не зарізали, бо вона давала непогане молоко і, в принципі, благодаря тій козі, ми й вижили. В селі страшне, що робилось: і людей їли і красти було обичним явлєнієм. Власті на це все закривали глаза, казали, шо ми самі в всьому винуваті. Хоча ми й самі не знали – в чому ж це ми винні. Діти й взрослі ходили по селу як прівідєнія: одні кістки стирчали. Більша половина населення вимерла. Особєнно жалко було дітей, вони ж так нічого в цьому житті й не побачили… 

1. Місце запису: місто Ватутіне Звенигородського району Черкаської області;
2. Дата запису: 14 липня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Томіленко Микола Лукич, 1945 р.н., народився в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в селі Мизинівка Звенигородського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Мені ше моя мати розказувала, я тоді ше тоді малий був. Ховали все с`єдобне. Але приходили начальники з вєдомства і все забирали. А крім мене ше сестра старша була. Їй тоді п`ятнадцять год було, Царство їй небесне. То вона з подружками ходила на колхозне поле, коли як раз кукурудзиння збирали. То вони іногда по 20 качанів приносили, то було таке щастя. Мати удома з тої кукурудзи нам коржики на воді в грубі пекла, а ше суп варила. То ми так його потрошки їли. Каструлі десь на неділю хватало. Найтрудніше було весною 47-го. Ходили в ліс, шоб назбирати коріння, надерти кори або назбирати прологодніх жолужів, але то був такий наїдок – що хай воно сказиться! Бувало сидю в дворі, а в животі так бурчить, шо аж в Звенигородці чути. В сестри Каті аж гастрит розвився. Батько мій з другими мужиками поїхав товарняку в Западну Україну, бо казали, шо там люди багаче живуть. Поїхав місця через чотири, ми думали, шо він вже помер десь там. Привіз батько маленьку торбинку пшона і ше там шось, бо в поїзді дуже провіряли і все забирали с`єдобне. А ше пшоно він і полі під досками заховав. Првда. Воно там намокло і попріло, але сьо равно ми хоть трохи поїли. Ше мама казала, шо баба Галька (кума) з другимим бабами притягли з колхозної свалки дохлу коняку, та таку худу, шо аж ребра зтирчали, то й намтрохи кісток принесла, бо мені треба було хоч іногда шось жидке їсти. Мати мені ті кістки потрошки мені проварювала, як бульйон. Хоча й врожай був непоганий в том году, але все підчисту забирали прямо на полі. Сестра просила, шоб залишили хоть шось, бо я ж манюсінький був, а вони, Господи, сказили, шо це гумонітарна помощ в Америку, в нас, тіпа, і так є шо їсти… Ті хати, де люди повмирали, потрохи розкрадували. Виносили все, шо можна. Даже рами і двері знімали на розтопку. А на щот людоїдства, то в нас в селі тільки один случай був, по крайній мєрі це точно було ізвєсно. Там, одним словом, скраю, коло клабіща, жили якісь приблудні люди, тіпа бомжів чи циган… то вони на кладбіщі одкопували незавно захоронених мертв`яків і якось їх там готували й їли, але їх там хтось підглянув на кладбіщі, розказав в селі, то вони втікли в Золотоношу. А потом вже на такі случаї вніманія не обращали. Це було обичне явлєніє. Була в нас річка в селі, і зараз є, та така була річка – корміліці (р. Гнилий Тікач), ото ми зразу рибой годувались, а потом там все взяли під охрану (даже в ночі охраняли), казали, шо в столиці Кієві нема людям продуктів і ми должні їх піддержувать. Корочче, річка, а з нею і риба, як варіянт їжі одпали. Жили як в запрєтній зоні. За всіма слідили, хто куди пішов, хто шо поніс, а еяких за те, шо шось приховали о власті, забирали «куди нада». Наш голова колгозу (колгосп «Ленінська іскра»), як його там? А! Леонідович, кажеться, обіщав, що з нового укосу постарається приховать 2-3 мішки і поділити в селі, але хтось на нього доложив, якийсь сраколиз, шоб йому печінки посохли, і нашого дарагого Льоню забрали в район на розбіратєльство. … Багато людей (хто здоровший був) поїхали на Запад, а то ше більше померло, а кому шо хто й «поміг» померти. Всяке було, лучче й не казать. Оце, клонюся своїй покойній матері, шо нас тоді якось витягла з цьої «вертушки», а то б зараз я з тобою не говорив би, та й тебе на світі б не було. Це ти зараз носом крутиш; сала не їси, того не їси, а тоді б ти так не перебирала б, я щас. Людські потєрі тоді великі були в селі.до голоду було десь півтори тисячі в селі, а після чоловік 500 осталось, от так от. Повимирали, шо аж ховати не було де. Бувало проїдуть по селу на грузовій воєнній машині, позкладають померлих штабелями, як дрова, потом вириють яму 2х3 і позкидають туди усіх без розбору… А в нас були ше в селі куркулі. Боркош була їхня хвамілія. Всі їм завідували, шо вони такі багаті. Бо в Петра Боркуша були знакомі на високому посту в районі, то їх не трогали. Велика в них сім`я була. Оце Петро та жінка його Лєнка, та діти, п`ятеро, а ше тьоща Петрова, Лэнкина мати, баба Олька. То все їм, наче, нічого жилося, поки їхній знакомий не полетів з того районного поста, а став вмєстро нього якийсь начальник з Умані, то пришли до Боркошів з пров`єркою та й позабирали все добро, даже солому й сіно. То з них тільки й живих осталось, що Лєнка та двоє синів – Ванька і Сірожка. А ше там случай був, шо в якійсь багатій сім`ї всі повмирали в хаті, а осталась тільки одна дитина в живих. То коли приїхали кадовщіки, щоб «похоронить» трупи, то хотіли й її затрати. А вона каже, шо куди ви мене берете, я ше ж жива, а вони, то шо ми за тобою будем завтра, всьо равно, заїжжать. Але не взяли її з собою. То вона до сіх пор жива. Зараз десь в Криму в дочки й зятя живе. Одним словом, тяжко було. Про сахар, чи другі канхвети, даже не мічтали. Сестрі хтось дав перегнившого бурачка, то вони з матір`ю прорізали його тоненько, та й спекли в грубі, отов нас були такі канхвети. Це зараз всякі жувачки, барбариси, чупа-чупси, а тоді… Ех… Це, шо я тобі розказую, я ж сам не помню, це мені матір з Катьою розказували. Хоч щас люди плачуть, шо погано жить, і шо все таке дороге, і шо така власть погана, а попробували б вони тоді вижить…