Місце запису: с. Запруддя, Рокитнянський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  27.07.2003 р.;

Хто записав: Скрипак Оксана;

Респондент: Дейнека Олексій Трохимович, 1937 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Дейнека Олексій Трохимович, 1937 р. н., проживав у селі Запруддя Рокитнянського району Київської області. 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

В 32-33-му мене ше на світі не було, то знаю дещо від людей, а дещо мати розказувала. А 46-47-й помню.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

В 32-33 му – штучна голодовка, а в 46-47 му – весною вигоріло все на світі. Ми навибирали всього 17 корзин картоплі.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

В 47-му ніхто не відбирав. Була постанова: із 40 соток 20 кг хліба – державі, а картоплю і цибулю за гроші здавали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю такого.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А які могли бути документи. Активісти і так відбирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Хто не виполняв, то було всього – і били, і висилали…

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не всі мали. Представники району, то були з оружієм – пістолети, вінтовки, а сільські не мали.

Як люди боронилися?

Ніяк, плакали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали, умудрялись всяк, закопували.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти, незаможні.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

На день і по 5 раз приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

У землі і то находили, у соломі в скиртах.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Чув, шо давали, варили куліш.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Все забірали, до гола.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чув, що за 5 колосків 5 год давали. А в нас в селі, то за колоски і за горох аж 7 дали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли. Перевдягались в жіноче, щоб дітей на полі на гарячому зловить. Палили на плечах «вкрадену» солому. Ми малі були, то тікали, а в нас ше й стріляли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були такі «дурносвисти», охранніки, шо не хотіли робить та над народом здівались.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Були й такі, шо йшли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли, забирали де шо не було. Одбирали, то де він дінеться – йде в колгосп, бо їсти хоче.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В любий – і дньом, і ноччю.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю, не жив тоді.

Коли почали помирати від голоду?

В 33-му – перед жнивами, а в 47-му не мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Опікувались. В 47-му, знаю, підбирали і сиріт, і бездомних. Були дєтдоми. Такого, як зараз не було. А в 32-33-му були патронати, там були дітки, і не тільки сироти. Там їх підгодовували.

Хто не голодував у селі і чому?

Отакі, як оце й допіру. Которі були «блюдолизами», то ті й жили, а народ голодував. А в 47-му году – хто був більш верткішим, то їхав у Западну, та міняли.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Всяк було. Як своє, то хтось щось і дасть, як і самим не було.

Які засоби вживали до виживання?

Як могли, так і виживали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Не знаю. Казали, шо й лупу, й полову, і корінці із лопухів, і лілії з болота, горобинець…

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Які були, те й вживали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Якіх тільки можна було: ховрашків, хом’ячків. Шкурки здавали. Горобців парили – і так, як варенички їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було.

Чи був голод у містах?

Город не голодував. У 47-му йшла у Києві стройка після войни, то з села везли туди продукти. То такі люди ще жили трохи.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не скажу, я такого не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Я не чув, але, мабуть, шо були.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В 33-му була спеціальна бригада, то й хоронили. Де попало, там ховали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили пайок хліба. Так ховали, без труни.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На цвинтарі в центрі, а то на городах, в садках – в кого як сили хватило.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Ну, аякже. Раніше, то й збирались.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

І тоді згадували, хто помер з голоду, і зараз згадують.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була колись церква, вже їй год 170 було. То восени 1976-го спалили по приказу голови колгоспу. А це вже строять нову год десять.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Рідня, то хрести ставила, а обелісків нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Вони то знають, але не представляють собі, що це таке.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Кого винить. В 32-33-му власть робила своє, а спекулянти своє – забірали хліб. А в 47-му, то посуха була, недород та й розруха після війни.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

#Голодомор #Голодовка 1946-1947 #Закон про п’ять колосків #Податки (1946-1947) #Виживання #Сурогати #Діти 

Місце запису: с. Запруддя, Рокитнянський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  29.07.2003 р.;

Хто записав: Скрипак Оксана;

Респондент: Рижа Наталя Трохимівна, 1942 р. н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. Рижа Наталя Трохимівна, 1942 р. н., проживала у селі Запруддя Рокитнянського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я 1942 року, мала була, то знаю, що від людей чула.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожай, засуха була.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Наше місцеве населення за вказівкою зверху. А ходили сільські, даже в горшках забірали в людей.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були донощики, указували, що «у того, у того є, он там закопане». А чи награждали їх… Мабуть же вислуговувались. 

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А хто їх зна. Може й мали. Вони були зазначені ці люди начальством.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Аякжеж, було ж, застосовували. За колоски судили. Отак у нас на кутку Одарку з маленькою дитиною засудили за жменю колосків.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю я.

Як люди боронилися?

Ховали, ховалися, закопували харчі.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна, приховували ж. Щоб людина та й не приховала. І між діти в колиски клали, і в узлики разні…

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти такі були.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

В сінях погреби копали. Закопували в землю, шо в кого було, бо шукали все.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, варили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Все забірали. Моя мати, то носила одежу у Шпендівку (сусіднє село) – ховали у родичів. Дядьки мої не вступали в колгосп і мати не вступали – то була «куркулькою».

Що таке «Закон про п’ять колосків?» Чи чули Ви про нього?

Не чула, але за колоски в селі жінку засудили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, гонили охранніки. Було як поженуться за нами по стерні, то ми тоді тільки колючки з ніг вибирали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охраняли охранніки. Один на бригаду та 3-4 бригади на поле, а самі крали.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Деякі хотіли. Бідніші – хотіли, а багатші – ні. А біднішим яка рвзниця їм була – все одно голі, босі.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували: одбірали скотину, інвентарь, забірали у колгосп молотарки, корів.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Де й ховали, то все одно одбірали. Дехто добровільно одводив у колгосп.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

І вечором, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю.

Коли почали помирати від голоду?

Поодбірали в людей, а тоді неврожай – і люди почали мерти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Не знаю. Тоді лучший порядок був, як зараз. Усяк було. Забірали дітей багато у «майдани». Здавали й добровільно своїх дітей у дєтдоми.

Хто не голодував у селі і чому?

Не всі рівні були. Були й такі, шо не голодували, дехто приховав. Були хитрі, такі як і зараз. Батько робив мій на сівалках, то хоч шось в халяві приносив, то їли.

Хто зумів вижити?

Кому пощасливилося якось. Батько було візьме узличок зерна – вкладе, то мололи в жорнах та пекли млинці.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помагали. Хто свій, то чи молока однесе. В кого була корова, тому було легше. Ділилися люди, родня.

Які засоби вживали до виживання?

Всяк виживали – бур’яни їли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Млинці з полови пекли, картоплю мерзлу збірали по полю, листя рвали та їли, лободу, корінці всякі.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Чула, що в Білорусії хом’яків ловив хлопчик, парив і їв. Зайців полювали, пташок різних.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Міняли, забірали люди останнє. Везли одежу і міняли на продукти. В Западну Україну їздили. В Київ не їздили. 

Чи був голод у містах?

Не знаю оцього. Мабуть був, скрізь же вивозили хліб.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, це сільрада знає, в архівах треба дивитися. Багато померло в голодовку.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Відомі. Чи людині дав уже голод на голову, що мати зарізала свою дочку.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили і коло хатів, і на кладовище везли. Звозили трупи до купи та й закопували в ями.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю хто там їм платив що.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На цвинтарі та по городах.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають. Як раніше, то й рідня ходила.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминають і тепер, і за совєтських часів поминали.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нову вже давно мурують. Є й старенька – в людей, в хаті в діда Савочки.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Общих хрестів нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Шоб так розказувала, то наче й ні.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Не знаю хто в цьому винний. Зверху було цьому буть, так треба було буть…

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Куляба Тетяна Андріївна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Як проходила хлібозаготівля? 

У нас тоді дуже добра корова була. Відро ото молока надоїмо, а остальне теляті лишаємо. І на збір добра корова була – і сир був і сметана. Викинули з колгоспу, бо узнали про корову. Забрали і корову, і з льоху усе вибрали, усе чисто.

Була бригада: 3 женщини, 2 наших сільських, а материн брат був партійний, ну він з бригадою не приходив. То нас з хати вигнали і забрали усе. Коли ми в хату вернулися, то осталися одні онучі – і то чужі, мабуть, поміняли. Був у нас ото дядько по-сусідські, то дядина нас прийняла. Тоді навесні прийняли наших батьків у колгосп. Дещо повернули.

Що їли, де брали харчі?

Корова мало молока давала. Теля напало лишай, такий страшний. Напав і на нас – на трьох дітей – лишай. Ми було підемо до діда, що шептав, а коли назад вертаємось, то козельці пасемо-пасемо, поки додому дойдемо; і качани товкли і липу чухрали та терли. Ну качани то вредне – жорстке, а ми пасем і акацію, і усе ото рвали, і їли. Перемочували та пекли маторженики. А у колгоспі варили галушки. З якогось не з зерна, а щось чорне. Мати юшечку похльобає, і галушку нам приносить. Тоді, коли почали збірать, то пеки з колосків мартопляси.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

У нас ні. Ніхто не вмер. У нас було троє дітей і батько й мати. А у тітки – там хтось умер.

Де ховали людей?

І на кладовищі ховали і коло церкви – і там ховали. Було шо коло церкви тим, хто ховає платили харчами. Воно ж од голоду вмирають не мгновенно. Одна жінка помирала, ну ще дихала, то її сусід взяв та й тяне, вона кричить, а він її тягне ховать, щоб харчі дали.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

Я такого не чула. Шо ні, то ні.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Помню. Коноплі міняли. Возили з Лубни в «Торгсін» золото на хліб міняли. Коноплі купували у Чорнухах, а в Лубнах пайок получали, такі голодранці, як ми. У Солоницю требе було привезти накладні. У нас корова була, то ми держалися тії корови, бо молочина ж.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Корсун Софія Федотівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років та масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Гінці Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо це був неврожай чи посуха?

Не через неврожай. То ж був грабеж – ходили бригади по хатах – кусок хліба, і той забирали. Було заходили до хати, де яка квасолина, шо не було, те забирали, а самі пиячили. Якби неурожай чи що, а то вибирали у людей.

Чи пояснювали причину голоду і як саме?

Ніхто нічого, ніхто нічого. Брали і все. Було ходять по хатах, а тоді – на возах погрузять і повезли. У нас забрали даже діжечку для сиру (мама у ній сир топила і пироги пекла)

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Все забирали: і хліб, і пирожки даже, як побачили у нас, і ті забрали. А тоді вечорами пиячили. Була хата, де жили такі як вони, туди звозили забране і пиячили. А забирали – та свої ж – із села.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Та все їли – у кагатах було на полі картопля закопана. Люди стали одкидать, а вона вже у крохмал перетворилася. То ото брали його, тоді листя з липи сушили, тоді терли із крохмалем розмішували, а листя воно таке солоденьке було, ну і коржики робили. Ще їли з гречки полову – та вона дуже ядовита була, од неї пухли дуже. Було ще ми малі назбирали на полі мішок проса – а вони узнали, приїхали і з комори забрали те, що ми малі збирали.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із рідних нашої сім’ї ніхто не помер. Нас спасало те, що біля хати в нас було два озера і ставок, то спасала риба. Ото батько з пухлими ногами ходив по рибу. А вже у жнива, хто ходив на роботу, давали по 200 гр. хліба. В липні покращало. Ще вишні як стали, а рясно-рясно їх було і жарко тоді в хаті. То батько сховав вишні під коморою. Коли ж прийшла бригада, то знайшли вишні. То батька вдарили, а він як закричав, а ми вискочили надвір, то вони й змилися.

Де ховали померлих від голоду?

Людей тоді багато ходило пухлих, хто і ноги протіг. Я було бігла через кладбище, а там дивлюся – позакривані біленьким  мертві лежать. То, мабуть, хтось із рідних понакривав. А було, шо не було й кому ховать.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

У нас такого не було – я тоді в Гінцях жила. А розказували, шо в Тарандинцях, там де жили (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), жінка дитину з’їла. Людей тоді вимерло багато. У нас через дорогу три душі вмерло – була сім’я: мій ровесник і мати з батьком. То попухла вся родина.

Як закінчився голод?

То вже після жнив почали давать зерно на трудодні. Хоча кому давали, а кому й ні. Тоді побачили, що людей осталося мало, почали сіять зерно і буряк потроху давать.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Ну, то вже не таке було. Були люди, що й голодували. Лишнього хліба не було. У мене мама на пікарні була. Ото ми брали хлібинку за три рубля, правда хліб тоді був – 2,5 кіло одна хлібина. Ото на тиждень, та скільки його там на тиждень. Налягали на кашку. Було, що мало хліба впотребляли.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Гагояд Оксана Семенівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Чи відомі Вам причини голодомору?

Того шо викачували весь хліб у колгоспників і почали люди пухнуть.

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Приказ же був із Москви і викачували все – квасольки горнятко стоїть, і те заберуть. Вимітали все. Із своїх бригади приходили. Де зернечко, де борошно не питають. Нас поскидали з мішечка з зерном, як котиків, і забрали. В основному забирали зерно. В кулаків то попереду забирали.

Що їли, де брали харчі?

Їли насіння, акацію – цвіт, пекли маторженики.

Мені був десятий рік, то батько пошле мене до комірника. Той каже: «Жди». А я залізу під стіл. Комірник хліб ріже, а крихти на пол падають. То я пальчики помочу, і крихти збираю. То він як закричить та вижене мене.

Коней і лошат їли. Люди їздили десь і в кацапщину мінять. Трудне, трудне. Після голоду було трудне. Ходили мінять картошку на майно. Ходила й моя мати – однесе скатертинку і на буряки поміняє. Щавлю їли, малясу, якщо візьмеш у колгоспі.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

В мене батько вмер в 33-му 12 липня, уже жито вносили. Нас трійка дітей осталась. Сестра – 8-й рік, брат – 6-й, мені – 10-й.

Де ховали померлих від голоду?

У нас на кладовищі. І в житі находили. Так, ні труни, нічого. У яму повкидали – як снопи. Везуть людей підводою на кладовище і викидають. Ну, ми батька з труною поховали.

Чи відомі Вам випадки людоїдства?

Я такого не знала. Ну балакали, що було. Людину заріжуть і з’їдять.

Як закінчився голод?

Стала уборка і вижили.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

В 46-му мало дали хліба. Ми за телицю купили корову. За корову оддали 6 тисяч 600. Я висохла до 40 кілограмів. Тоді й картошка була. То тоді вже голоду ми не знали. Тоді не забирали. Були голодні, ну не пухли і не мерли. Тоді вже люди корову держали, то ті й не голодували зовсім. У нас курей викрали ноччю. На сажі забрали і всьо, а ми остались без курей.

Місце запису: с. Губське, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Яценко Інна

Респондент: Богинич Мелашка Данилівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору та масового штучного голоду 1946-1947 років Богинич Мелашка Данилівна, 1922 р. н. проживала в селі Губське, Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причину голоду? Можливо, то був неврожай?

Та нє, зроблений спеціально. Він не той, голодомор, зерно було, ну його зібрали. Кулачили ходили.

Чи пояснювали причину голоду і як саме?

Був указ із Москви, щоб здала область стіки-то хліба. І вони ото кулачили, а хліба ж не було, і якби ж тільки зерно.

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав зерно у селян?

Бригади приходили. Мати було зимнього времені каже: «Ідіть, скабзайтесь», – а за пазуху нам вузлик із зерном захова, поки бригада пройде. А ми вже ото скобзаємось, скобзаємось, так померзли. Та й додому прийшли. Тільки ми додому – і бригада в хату. Іван – брат мій покойний – покотився за стіл. А у мене зразу ж узлик забрали. Хотіли й у Івана – він на лавці сидів. Вони хотіли витягти його з-за столу. Він ухватився, так тоді вони одставили стіл, а все-одно забрали.

Усе забирали і майно, і хліб. Усе на світі забирали з хати – одна драна спідниця оставалася. Бригада була, може чоловік десять. Ото вони приходили кулачить.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Було мати якихось маторжеників напече за лядку  у печі схова, у серединку, у сажку – і там знаходили і забирали. Не було нічого, хоч і забирали. Не було нічого, хоч голий біжи. Сам було трохи в узлику, і те забрали. І скриню, що була в матері.

Де ми брали? То так і харчувалися. Один мішок жита не найшли. Раніше були жорна, а тоді качани я товкла без кукургузи. Із липи листя сушили і товкли. І тоді мати трохи борошенця мішала з цим, щоб краще купи держалося і пекла. Ну, пухлі були.

Батько був становить казанок, вода кипить, горобців наб’ють (вони теж слабенькі були), розчинять і ото юшечка, ні картоплини, і їли. А ото зразу ще худобу не забирали. Лоша батько зарізали, корову доїли і пили молоко. Слабенька така було коняка. Це вже давнє діло.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із сім’ї не вмер ніхто. Ото те житце, і коржики. І коли почалися колосочки, ми збирали, терли і їли. Дід мій умер, коли наївся каші з жита, а вона, мабуть, не доварена була. Воно ж голодний, то наївся і вмер.

Де ховали померлих від голоду?

На кладовищах, ну такого кладовища вже нема. Ну горбочки ще видно. Клали і по десятку. Як хто здорову викопає яму, поки привезе своє, а вже повна яма. Ото можеш не успіти і своїх заховать. Були села, за водою – через Удай Чорнухського району, там і близько не було голоду. Там хазяїни були уміліші. І там міняли за стакан пшона чи соли. Друге було йде, та чи й впаде, не дойде.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

Лічно в нас у селі ніби було, ну тільки я не доведу, може хто старший. У сім’ї було умерло дитя. І ото хто було у сім’ї, то підлазить, різало і їло. Однаково, усі хто їв людятину, усі померли. Та цур йому, тому Голодомору.

Як саме закінчився голод?

Почали сіяти, і уже з новим врожаєм укосювали, молотили і по-трошку проходив голод. Ну, конєшно воно ж восени посіяли жито, то весною воно зійшло і було що їсти.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр?

Ну то не такий був голод. Тоді більше коровку держали і гроші водились. У городі був магазін, та одноково була очередь, поки достоїш, можеш ні з чим прийти. Я раз ходила у Єнківці, і ні з чим прийшла. Хліб давали своїм – одну хлібину на руки. Ну в 47-й тоже був голод. Трудно було виживать, ну не мерли.  Бурячок був, колгоспні кагати картоплі гнило, то ми з картоплі крохмаль брали, ну не мерли.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.
Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Красношапка Зінаїда Григорівна, 1938 р. н.

Під час Голодомору 1946-1947 років проживала в місті Лохвиця (Ловицький) Миргородського району Полтавської області.

Оце тільки скінчилась війна. Все було розбите, розрушене. Не було за що вчипитись.  В 47 році Сталіна обдурили. Голодовка була на Україні, а в Росії голодовки не було. Що людям їсти не хватало він не знав. Ми ходили в поле колоски собирать. Ганяли, не давали, батогом на конях їздили, били. А воно ж однаково викидалось. Мати моя ходила на жнива. Студентам давали хліб (пайок). Дорослі бігали купували.  В 46-47 роках по хатах не ходили. Важко було через те, що була війна, все розбите. В 47 році хліб не вивозили. Сталіна підставляли. В колгоспах робили з утра до пізна, палички писали, а плати ніякої не давали. В 47 році люди не мерли як в 32-33 роках. Діти гралися: їли акацію, калачики, шпичаки. Хозяйство не забирали. Пекли сахарний буряк і їли.

Місце запису: м. Зіньків, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 04 серпня 2002 р.
Хто записав: Літвішко Олена Віталіївна
Респондент: Кулібаба Марія Василівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Зіньків Зіньківського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

У нас тоді у 32-му забрали усе шо тіки було. А все із-за того, що батько зразу в колгосп не захотів іти, потім то пішов. Ой, тоді повимітали усе, вишукували де могли, і по горищах, хто де ховав, щоб хоть що небудь собі оставить на жизнь. А тоді усе так уродило хорашо, красота просто, а бачиш, власть по своєму рішила. Позабирала у людей, що тіки можна було, і у нас позабирали. Не оставили даже їсти, не то що, щоб даже посіяти на слєдующий год. Так нас осталось тіки троє сестер, остальні поумирали…боженько…мама наша за один год пошти посивіла. А Катькіна – мала, так оніміла, даже не помню чого, но я так думаю, шо її навєрно хтось налякав, може погнався, хотів на ковбасу пустить, хто його зна. Но не балакала вона тоді довго, десь з пів-года, чи менш.. Я її отхажувала, і ще Галю. А я ж то старша уже була.. уже робить ходила в колгосп, а вечером ходила шукала, що б поїсти у хату принести. Спасалися тим що у сторону, як до Власівки йти були колгоспні поля, на яких посажена картошечка була, так її уже давно убрали і зсипали в кагати,  і нікого туди не пускали, охраняли дньом і ноччю.  Звідти по-трошку ту картошечку і вивозили, а весною уже вона, та шо там в тих кагатах пооставалася, то уся погнила. Там і оставили охрану, так ми ноччю підповзали, і вигрібали потроху тої картошки. Принесеш її додому, подавиш її у руках і на сковородку без жиру, попечеш. Так і сама ж не їсиш, бо треба ж ще Катінку накормить, вона ж як оніміла, так даже ходить перестала, лежить тіко і плаче, не хникає, а тіки сльози капають. А як подивлюся яке воно худе, так самій плакать хочеться, а мама тіки подивиться на нас усіх та і тож плаче… А люди тоді їли, шо могли найти, листя, кору в ступці товкли і галєти робили, береш змішуєш муку з кори з водою, і ліпиш галєти, і на сковородку, но хто таке їв, усі вимерли… І щас вспоминаю, аж мурашки по кожі.

А в 46-47-му роках, було щось схоже?

Та ні доцю! Бог милував, легше було, воно то голодали, і молодость я вспомнила, на річку ходила і жаб додому приносила, рибу, ракушок, даже раків, і у колгоспі кормили. З голоду не вмерали і на том спасіба. Та уже і взросла була, і чоловік з войни вернувся, даже мотоцикл німецький додому привів, так він такий гарний був. Ото тіки шо дітей багато сиротами пооставалося, так хто ж їх кормив би, кому вони були нужні…нікому. То вони бідненькі дуже умирали, милостиню постоянно ходили просили, ідеш на роботу, сидять під заборами, а як хтось мимо іде, то просять: подайте на жизнь. Жалко…дасиш тому, що найхудіше, а вони як горобці накинуться на той кусочок, худі, як скілєти. Тоді їх потом у детдоми поотправляли, слава Богу, там хоть кормили. 

Місце запису: с. Комсомольське, Зіньківський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 26.07.2002 р.

Ким записано: Літвішко Олена Віталіївна 26.07.2002

Респондент: Яременко Марія Порфиріївна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Комсомольське Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що памятаєте про події 32-33 років?

Розказать…розказати…ххмм…Я стіки за свою жизнь пережила, стіки мені іспитаній випало… 32-й кажеш? Ой, доцю, ну урожай у ті годи був дуже хароший, бо мати казали, шо такого урожаю не помнили давно, но по колгоспах нікому нічого з нього не попало, хотя казалось би шо там би з тої пшениці, шо уродила хватило б на пару годів, тім более, шо вродило воно не тільки у колгоспах, но і у людей по огородах, батько тоді дуже довольні ходили, нас же було тіки дев’ять дітей у сім’ї, так шо понятно,  шо жили ми не дуже багато, єлі хватало нас накормить, последня дитина якраз в тому году і народилася, і зразу мама і заболіли, то робить ходили тіки батько, і ті шо старші були, я уже ходила – сначала гусей пасла, а як уже старша стала, то кози пасла.
Так шо урожай тоді хароший уродив, батько даже хотіли трохи соняшника продать, бо в нас багато було, і купить ще одні сапоги, бо у нас, шоб у школу ходить вообше тільки дві пари було, а ходили пятеро у школу, так ми осінню і зімою по очереді ходили. Батьки ходили робить, но мама заболіли і ходить не могли, і нам нічого на сім’ю не дали, сначала ще давали батьку 200 грам хліба, він усе нам приносив, а потом і те перестали, но то не тільки нам, тоді нікому вообще нічого не давали, хотя ходить на роботу було обізатільно. А потом стали ходить отряди по хатах і усе абсолютно забирать. Позабирали тоді вообще усе, даже сухарі і одежу, все забрали, і той соняшник, шо батько продать хотіли, а мама у малого у пелюшках заховали кусок мила, шоб його мить воно ж іще дитина совсім мала була, тіки-тіки родилася. Так той кусок найшли, і дядько який його найшов, дуже маму тоді ударив, сказав, шо вона хотіла украсти у страни, і шо за таке вообще убивать нада. Потом уже, як почалася осінь, то їсти стало совсім нічого, мама ходить на роботу не могла, і сестри як пішли у яслі, там дітей кормили, думали шо хоть там дадуть поїсти, но їм сказали, шо їсти не дадуть бо батьки на роботу не ходять і трудоднів не одробили, то вони голодні додому і пішли, а по дорозі лягли отдохнуть та так вообще і не встали. А в школу ми і не пішли, далеко було дуже, ми б просто не дойшли, сили б не хватило, тім более, шо там би нам тоже нічого б не дали. Тоді чогось дуже багато дохли коні, і люди ото було як побачуть, шо якась кобила упала, то всі вообще, хто рядом був до неї зразу біжать, бються, роздирають її на куски. Шо там казать… Бо воно ж кожен хоче собі хоть трохи оторвать, їсти дуже сильно хотілося. Тоді в ті тоди люди вообще їли шо попало, аби тіки вижить. Не те, шо січас, хотя і щас я собі не могу позволить і того сальця купить, і ще чого-небудь вкусненького, но тоді таки ж страшне творилося, драли листя з дерев, кору, мішали в кого було з висівками, і пекли галєти. Їли почки з дерев, хто шо міг найти. А коли почалась весна нас осталося вообще двойко, і тато осталися, а мама ще осінню вмерли, пішли на роботу, шоб хоть шось дали, і не вернулися, а тато як прийшов, питають: “Чого мами немає?” Ми сказали, так він ходив її шукать, но так і не найшов. Так весною ото ми тіки і осталися, а почали людей на роботу виганять, то тато якось даже не знаю, де ті сили узяли, но він дядько дуже здоровий був, підкови в молодості вообще міг руками ламать, то хотя тоже пухлий був, но пішов, думав, шо поїсти дадуть. То він нам хоть шось принесе, бо ми з сестрою вже вообще ходить не могли. А у полі заколотьку давали, шоб люди прямо на полі не дохли, а з собою заприщали вообще шось брать, коли з роботи додому ішли, то усіх провіряли, шоб ніхто нічого додому не уніс. Якшо ж находили хотя би маленький кусочок буряка, то могли посадить на десять год.

Вообще дуже важко було, шо там казать, в кого хоть шось оставалося, шли на базар міняли, хто за шо, хто за макуху, чи за сухарі Було, шо люди усе вообще з хати виносили, шоб хоть жменю сухарів чи макухи узять, но вона дуже жирна була і разні болєзні нападали, то даже дуже часто, шо і умирали. Ну батько потом із дядьками зібрались іти на Кавказ, шоб помінять там наші вещі на муку і на продукти, так усе, шо було дома, усе з собою забрав, а ми з сестрою дома осталися, він страшно нас оставлять не хотів, но дядько Василь його вговорили. Так як він вернувся ми вже єлі живі були… Нас сусідка спасла, вона ходила під Зіньков, там були кагати з картошкою, і хотя та картошка уже вообще пошти вся гнила була, но її всьо равно охраняли, то її люди ноччю збирали і приносили додому, мяли і пекли галєти, то сусідка нас жаліла і іногда, поки батька не було, нам приносила, шоб ми не здохли із голоду.

А ще по селу їздив “чорний вагон” яким забирали мужиків із села, і ніхто не казав за шо і куди… І труповозки їздили, одвозили трупи тих, шо помер, шоб епідемії не було.

Можливо Ви знаєте місця поховань людей що загинули в ті роки?

Не, даже не скажу, знаю тіки, шо моїх усіх тато у погребі позакопували, а у войну хата

згоріла, і нічого вообще не осталося…

Розкажіть будь ласка, а що відбувалося під час голоду 46-47-го років?

Та шо після войни, слава богу мій чоловік додому вернувся, то вообще-то легше було чим багатьом, бо тоді багато хто не вернувся…хто погиб, а були такі, шо десь уже собі другі сім’ї позаводили, то дуже багато вообще жінок одиночок пооставалося, та ще і з дітьми… Ми уже тоді до всього привичні були, за войну чого тіки не надивилися… Та і якшо подумать, то ніколи дуже сильно, доцю, і не жирували, постоянно в проголодь жили і до войни, і після. Так шо голодали не тіки в 47-му, на все тоді був план. Один раз батько умудрилися заховать порося і про нього ніхто не знав. Коли рішили його різать, то робили це в погрібі, наділи йому на голову мішок з пеплом, шоб не сильно кричало. Вообще в 46-му у нас корова Зоська була, но її молоко вообще повністю треба було здавать, но я умудрялася заховать стаканчик, бо у мене мала дитина була, так я її тіки тим молоком і спасла, бо іначе б і не вижила б, воно тоді вообще ще мале було. Правда потом чоловік на склад устроївся, то тоді тіки легше стало. А скіки тоді вообще дітей голодних ходило, милостиню просили… Боже-боже… 

Місце запису: с. Власівка, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 22.07.2002 р.
Ким записано: Літвішко Олена.
Респондент: Хоменко Марія Григорівна, 1940 р. н.
Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживала в селі Власівка Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що пам’ятаєте про голод післявоєнних років самі, чи з розповіді батьків?
Та в основном, само собой, шо багатенько помню, мені тоді уже шість годіків було. Батько мій із войни живим не вернувся, погиб іще в самому началі войни. Мати так потом більше замуж і не виходила ніколи. Голодать голодали, но скіки я себе помню- як мала була то усе время голодали, сначала война була, то усе забирали, хотя мати розказувала, шо у нашій хаті німець жив, то він нам постоянно їсти приносив, даже шиколад, і мама розказувала, шо сяде, і сидить дивиться на нас, а він не дуже і молодий був, годів 30, так сидить, дивиться як ми з сестричками граємося і плаче, і показує, а балакав по нашому поганенько, так показував руками, шо мол у мене дома самого таких четверо… А потом война як кончилася, то жить ще хуже стало, на усе був план-план…шоб він їм згорів той план…Так мати і коровку держала, як щас помню якась така інтересна порода була, вона сама маленька була, ряба, а чистюля страшна, ніколи не було шо вона чи в грязі, чи обделалася…не…дуже чистоплотна була. Так шо саме інтересне, шо нам приходилось абсолютно все молоко здавать, і нам оставалося зовсім трохи, і то тіки потому, шо мати для нас ховала трохи, а потом ще мама порося в ямі держала. Но потом проверка прийшла і нашли те порося, но провіряющий сам був, так він сказав, шо порося забере, і маму в тюрьму не посадять, бо йому її і не жалко, а жалко нас, бо він з нашим батьком дружив дуже сильно, но по моєму він просто, шоб те порося собі оставить, потому на маму і не доніс…
Потом у нас чогось корова вообще доїться перестала, їсти стало нічого. Так ходили шукали мерзлу картошку, дерли і пекли галети, а ще ламали рогіз на болоті і їли, птичок ловили, тіки їх чогось так мало було, куди вони всі тоді подівалися хто його зна. Но коли уже зовсім нічого не находили, то ходили милостиню просить, і хотя у людей в самих не було, но всьо равно шось та давали, в кого шо було, хотя самі ж такі самі, як і ми пухлі од голоду ходили, а було, шо ми просимо, нас тоді дуже багато побираться ходило, так було шо просим; “Тьотю, дайте нам поїсти”, а люди тіки плачуть, як ми просили…
Давали канешно карточки на хліб, так треба було очередь ще вечером занімать. 3авязувала собі рот платочком, то ото якось додому хліб і односила….А їсти постоянно хотілося, мені аж щас мурашки по кожі побігли, піду молочка поп’ю…

#Голодомор #Активісти #Виживання #Сурогати #Подвірніобшуки #Взаємодопомога #Вилученняпродуктів