Ковтун Іван Миколайович, 1939 р. н.
Дата запису: 15 квітня 2024 р.
Місце запису: с. Світильня, Броварський р-н, Київська обл.
Хто записав: Коцур Юлія (К. Ю.), Дяченко Софія (Д. С.) – співробітники Національного музею Голодомору-геноциду
Респондент: Ковтун Іван Миколайович, 2.11.1939 р. н.
Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживав у селі Сальне Лосинівського (нині Ніжинського) району Чернігівської області.
Дяченко Софія – далі Д. С.:
Будь ласка, представтеся. Як Вас звати?
Іван.
Д. С.: Прізвище, ім’я, по-батькові?
Ковтун Іван Миколайович.
А в якому році Ви народилися?
1939-му, 2-го ноября.
А де Ви народились, в якому селі?
Ее, находиться село це – Сальне Ніжинського району Чернігівської області.
А коли Ви народились, воно теж було такого району і цієї області?
Тоді було, ее, єслі його сказати – Лосиновський район.
А область?
Область Черніговська. А тоді укрупнили райони – стали ми Чернігів… Ніжинського.
А розкажіть, будь ласка, як звали Ваших батьків.
Ну, батько в мене – Ковтун Микола Федосійович.
Якого року він?
Хведотович. Восімнадцять… 1918-го року.
А мама?
А мама – Ковтун Марія Андреєвна, 1917-го року.
Вони теж проживали в цьому селі? Це корінні жителі того села?
Мати – з сусіднього хутора, можна сказать, а батько… Микоян називались, ось – ну, хутор там.
А в 1930-х роках вони проживали в тому селі Сальне, так?
Батько жив. Мати в сусідньому селі, вона з сусіднього. Вона приїхала у Сальне, ее, в 38-му році.
А скажіть, будь ласка, а в Вашій родині були брати, сестри? Ще діти в сім’ї були?
Не було. Только двоюродний – ридних никого не було в мене. Батько пішов на… в армію в 38-му – і більш не приходив. Погиб. Безвісті пропавший.
А Ви пам’ятаєте своїх дідуся, бабусю?
Никого я не пам’ятаю, потому шо вони померли ранше, чим я на світ породив.
А раньше – це коли? Можливо, в 30-х роках померли?
Ну, батьки в 33-му померли із голоду, це той… діди – дід і баба.
Це батьки?..
Батьков. А у матері, нуу, десь… от і не помню материних дідив, це батьків, коли вони померли. Я знаю, шо… Андрей, а матір – Євдокія звать було. Бабу – ну, материну матір. А коли вони померли, не помню.
Коцур Юлія – далі К. Ю.: А оцих, шо в 33-му померли, як їх звали?
Ее, значить – Хведот і Євдокія.
К. Ю.: А прізвище їхнє як?
Прізвище – Ковтун.
Ковтун Федот і Ковтун Євдокія.
Євдокія.
А по-батькові не знаєте?
В обшим, ее, батька – Хвидотович, а от Марію чи тую Євдокію – не помню.
Обоє вони в 33-му померли, да?
Ну, може, в промежутки якісь такі. В общем з голоду. Так мені рідна сестра батькова говорила, шо вони померли. І як померли – у нашій хаті, де я народився чи тоїсть батько народився, – відкрили дітдом. За щот цього дитячого дома, батько і сестра його вижили, за щот колгоспу.
Оце їхні батьки померли і це, і їх: батька Вашого, його сестру забрали в дітдом?
Да.
У їхній же хаті був цей дітдом?
Да, у їхній открили, так.
Ага, і других дітей з усього села теж звели?
Да, ну, по возможності, які я не знаю, які там ще діти були. Ну, хвакт того, шо в нашому домі – це ж вони жили, це ж мені об’яснила рідна тітка.
А батько не розказував нічого?
Батька я не помню, потому шо він на хвронті безвісті пропавший, в 41-му годі.
Угу, то Ви маленькі були. А у цьому… вони: дід і баба, батьки батькови, це ці, що померли в голод, то вони, мабуть, заможні були, раз у їхній хаті відкрили дітдом, то, мабуть, хата чимала була?
Ні, не дуже вона чимала: сільська хата, проста, обникновенна. Ну, там, я не знаю, може, діти, ну, п’ятеро, десь не помню скільки, шо одкрили дітдом і той, дітей. Хата невеличка. Обниковенна сільська хата. Ніякої ни заможності в їх не було. Просто жили вони як – ну, як всі: город мали 70 сотих і всьо. Тоді ж отділили, як Ленін розпорядився кристьянам землю – при усадьбі було 70 сотих. То вони так і жили. Не знаю скільки там вони прожили. Годив (років – Ред.) я їх не знаю, дідив, якого вони народження. Це треба піднімати десь метрики, там материни і батькові. Там указано їх год народження. А от коли померли? Наче в голодовку.
А тітка якого року народження Ваша?
Еее, дев’ятсот шостого.. ее, так, шостого – тищу дев’ятсот… шостого вона.
І це вона Вам і розказувала. А тільки були оце двоє дітей? Ваш батько і Ваша тітка? Чи були ще і діти?
Не було. Тольки двоє.
А якісь іще родичі від Голодомору померли?
Більше родних я не знаю. Родних не знаю. Не діда, не бабиних там родних. Це тільки ше інтєрєсно розказувала ця ж тьотка, шо мого діда, мого діда брат участвував у повстанні, оце де “Потьомкін флот”. Це в Чорноморському флоті, це ж “Потьомкін”. І приключився до його корабль “Очаков”. От на йому служив наш дід. Той, шо дідів брат.
Як його звали?
Не знаю. Тарас наче, шось таке, шось не помню – я вже позабував. І розказують, шо вони, це ж в дев’ятсот п’ятому там було, це ж повстання, вони в якомусь… Приїхав він додому, жив – його забрали, каже, і з концями. Тоді, як він вернувся. Це вона розказувала: його приїхали поліцеї забрали чи як там. Ну, да, поліція тоді називалась. Забрали – і с концями. Це оце такий з родственників, з розказов я, шо помню.
А забрали він приїхав уже сюди в село вернувся, да?
Да, да, да, да…
І тут його знайшли в селі, да?
Да, його…
І не знає, яка його доля, ніхто з рідні?
Ніхто нічого не знає – забрали з концями. Оце такі родственників історія, шо розказувала, запам’яталась мені.
А вона не казала, люди багато помирало в 32-му, в 33-му в тому селі людей?
Нічого я не помню. Не розказували. Може, й розказували, воно позабувалося вже. Все позабувалось.
Д. С.: А скажіть, будь ласка, Ви пам’ятаєте чим займалися Ваші батьки до того, як пішли в колгосп? Яке в них було господарство? Чим займались?
Я помню це, шо це 39-го народження, 47-го – гарно вже я помню. Це в перший клас мене отправили в 47-му. Дома я, кажу, з матір’ю вдвох тикі жили ми. Була в нас корова. Ше зараз я помню її – вона мене, як то кажуть і ви… ви… викормила. За щот молока. Та бєдна корова в мене називалася Морока. Я нею боронував город і на полі боронував.
Це корову звали Морока?
Да. Добре мені запам’яталось, потому шо мати буряк сапує, а я там рядом, нема ж де дівать в стаді, дак корову до обід – боронує, а після обід – пасу, шоб молоко було. Оце я добре запам’ятав.
Це скільки Вам років тоді було?
Сім, сім років.
А батьки Ваші в колгосп ходили працювати, так?
Ну, батька ж не було, а мати в ланку ходила.
А що Ви їли от після війни, оце в 46-му – 47-му, як ця голодовка була, то що ви їли тоді?
Ну, я ж Вам об’яснив, шо благодаря моїй корові, яка носить ім’я Морока, – вона нас викормила. Шо не якісь, ну, всякі, як то кажуть, приправи мати готувала, ну, от молоком.
Квітки, які там Ви їли?
Ну, часто попробував. Люди ж їли. Мати сказала нарви цих квіток із клєвєра. Висушили, нам’яли, натовкли, натерли, поїли – так більш і не їв. Жолудок не прийняв. Оце таке. А так кормили.
А Ви ж уже в школу пішли, да?
Да. Там і в школу пошов. Це після того вже, як у школу пошов – я вже на поле з матір’ю не ходив. А це якраз до 47-го году я в перший клас пішов. А це до 47-го я занімався і трошки помагав матері. Ну шо – корова – її треба накормить, а мати в ланці, а пасти треба було. От я пас і нею одну борону зачепив за корову, видно лозинка якусь. Мені всігда показували по телевізору так ті года – 47-й. Добре запам’яталось. Кадр, шо такий самий, як я, пацан корову гонить лозинкою.
Д. С.: А що у вас іще було із господарства? Корова була?
Корова і курі. Більш нічого.
А тоді, в 32-му – 33-му не забирали у Вас корову?
Я не помню чи було, вобшим це – 47-й я розказував. А то не помню: чи було там, чи не було – не знаю. Мо й було. Ну, факт того, шо у нашому дворищі гдє-то, в хаті дєтдом. Може, там хто ж там ухажував за тою коровою, єслі б була вона. А так матері, може, чи подарили, чи купили – не знаю. Факт тото, шо корова була в нас в 47-му году.
А Ви розповідаєте, Ви в школу ходили. А в школі годували?
Ні.
А у Вас були там підручники, зошити? Це Вам мама купляла? Чи це в школі видавали?
В школі нічого не давали. Купили. А в школі нічого. Всякі, е-е, ції – добре помню з лозини па палочки ті, котри щитать учили. 10 штук палочок. Це я знаю, шо я з верболозу вирізав. Продавали так у школі. Котри, може, заможніші діти, так їм готові купляли, а я вирізав з верболозу ці палочки. Оце я помню. Буквар в мене був старий. З якогось, навєрно, хлопця, хто вчився раньше. Мені дали його. Мати не купляла. Я пользовався бившими підручниками.
А оці підручники – їх в школі давали чи десь мама вимінювала в людей, брала в старших?
Не знаю. Я знаю, шо бивші, як то кажуть, ну, котрі пересходили школу. Подарили, може, або мати випросила ці підручники. Ну, видно. Помню тики за буквар, шо у людей чи тих, учиників, котрі так нові букварі, а в мене задрипаний. Може, третє покоління чи п’яте покоління пользовалось цим букварьом.
Ви не знаєте, оці діти, в яких були нові букварі, це, може, були діти якогось там голови колгоспу, там якоїсь? Кого от були?
Да ні, єсть були, як то кажуть, сім’ї, значить: дід і баба жили, ето, батьки прийшли з хвронту, мати, як то кажуть – сім’я. Разом сім’я більша була. Може, в їх обороти більші були. Батьки були живі – вони крутились, заробляли. Може, їм і купляли шось. Ну, це таке.
А багато ходило дітей у школу?
Дуже багато. Наше село на дітей багато. Значить, єслі сказать перший клас: у нас було три класи по 30 чоловік. Дітей багато в нас було.
К. Ю.: А чи всі однолітки були?
Да.
Всі оце в 47-му, 47-му році – всі 39-го пішли? Чи були 38-го, 37-го?
Ні. У нас так попадало, шо я учився – 39-й і 40-й рік. Ну, я родився в кінці року і хто в першість числах року 40-го. Отак нас об’єдинили: 40-й, 39-й. Оце так у нас. Три класи було. І це тягнулося до семи класов. По три класи в нас було. Ну, в нас ходили ше із сусідніх сіл у школу. Ну, це вже позже.
А було в чому ходити в школу? От, взуття, одяг пам’ятаєте таке?
Я пам’ятаю. Шоб у школу пойти, так я материни валянки надів і пошов. Обуві не було. А тоді прийшов, мати дома там впорядкує шо, прийшов, отдав – мати пошла далі на роботу. Одними – обув у нас одна була зразу. А тоді трошки підкріпились. Це я помню перший клас материними валянками ходив зимою. Не було в мене валянків.
А чим Ви харчувалися тоді в післявоєнну голодовку? Що Ви вживали в їжу? Яку їжу?
Ну, шо – мєсне. Значить, я ж уже вам об’ясняв, шо большинство молоко і молочні іздєлія.
А от якшо молока, там, може, не вистачало – чи вживали якісь там листя, може, сушили траву? Такі млинчики не пекли з того? Жолуді, там?
Такого я не помню, ну, факт того, шо картопляники – це з молоко, те сметана. Вобщем, в нас було сир, молоко. Корова непогана була. Молока хватало, всього – і оце, шо мамка придумає: всякі, як то кажуть, кисляки, сироватки, сметани. І це ми тим тикі жили. Ну, город же був. На городі там трошечки ж картопля була, там ше шось. Жито, пшениця насіяни були. Це я помню, потому шо посіяли вручну пшеницю чи жито, не помню шо, а я коровою бороную посів.
А Ви пам’ятаєте от ці роки – податки платили в державу?
Да, великі податки. Молоко я не носив зразу. А тоді вже, як по більше, так носив у молочарню. У нас молочарня на кутку була і всі люди, хто мав корови – податок. Кажде літо, не знаю скільки літров: 200 чи 300 треба було винести податок. З города картоплю кілограм не знаю чи по 200, чи по 300 брали. Яйця забірали в нас – скіки там: десятків п’ять чи скіки. Вони приходили. Був такий у нас уполномочений агент по податкам. Прийшов, посчитав скільки курей, написав стики (стільки – Ред.) яєць здать. Оце такі державниє, як то кажуть, агенти були, ходили по селу. Молоко – молока стики здать. Картоплі – було стандарт, не помню скіки. Ну, каждому було.
А це один агент ходив чи їх декілька приходило?
Один, один у нас був.
А от якось люди могли там, ну, от він прийшов і людина не захотіла, приміром, дати. Можна було так, ну, якійсь супротив чинити, шоб не забирали?
Ого – нельзя.
А шо тоді?
Такі закони були, шо не дай Бог бдурив, дак… Закони “хароші” були.
А шо могло бути за те, що ти не віддав податок?
Ну, я не знаю. Наказаниє якесь там було. Переписав податок більше, навєрно. Ну, факт того, шо таких я не помню, шо хтось сохранявся. Ну, були, ухилялися.
А у в’язницю не садили за це?
Свині вирощували. Шо не знав. Якшо свиня заколов – шкуру должен був здать государству. А так, шоб не здать – значить, я помню хрещена моя, а її чоловік, шоб закололи, дак попел на голову з відром – задушили. І кажуть, в сараї, у його там клуня була, та тая клуні, не соломою, а тим – вугіллям, дерев’яним вугіллям обжарювали, шоб не пламня (полум’я – Ред.). Це я добре помню.
А могло таке буть, шо сусіди там побачили, шо там нишком люди?..
Ніхто не чув і не бачив.
Ну, наприклад, якщо побачили – то донести на сусіда. Було таке?
Ну, такого не було. Ну, все скрито робилось.
А були такі… підписували облігації або займи?
Не підписували, але за щот, як то кажуть, заробітної плати давали. Як колгосп – грошей же не було. А такий, натурою його оплачували: картопля, там, пшениця, жито. Оце такі колгоспникам давали на трудодні. Тоді на трудодні ділили: скіки ти виходив – стіки грам на один трудодень. А це получалось десь по мішку пшениці, по мішку пшени… того жита чи овса. Оце такі доходи колгосників були.
К. Ю.: Це після війни зразу, да?
Ну, да після, я це шо помню це. А шо то на городі – так ото за щот городов от тикі й жили. Це, це тоді, як то кажуть, по первах, шо я помню. А тоді вже трошки ж, може, й колгосп підкріпився, багатіший став. Платили, ну, гроші я не помню, в якому году. Почали десь це вже в 50-х годах. По п’ятьорці, навєрно, заробляли за год.
А Ви там казали, шо здавали яйця, молоко, шкіри. А м’ясом був якийсь податок? М’ясо треба було здавати?
Не помню. На щот м’яса не помню.
А якщо, от наприклад, там яєць не, от скількись-то там курей, а курі не несли стільки яєць, скільки треба. Як ту різницю можна було покрити? Грошима доплачували чи купляли і отдавали?
Ну, там не грошима, а так зветься воно – пеня. Не уплатив – росте пеня. І ото пеню, як то кажуть, на другий год наросте. Оце таке я знаю, шо пеня була така за недо… неуплату вовремня (вчасно – Ред.).
Ага. Так там ще якась була дата, до якої треба це все здати?
Да, да, да, да.
Це не так – там впродовж року виносиш, а треба до якоїсь дати?
Да. Ну, знають же, шо курі, як то кажуть, літом несуться. Зимою ж не несуться. І ото там є така. Не вніс – пеня росте. На другий год добавляють. Не виніс яйця за той год – на другий год більше добавляють. Іди купляй у когось – а яйця здай. Всьо. Поблажки ниякої не було.
А оце, що займ отой був, який брали, то його ж по суті в людей позичали, да? Потім мали цим людям повернути ті гроші. То чи були такі випадки, що той займ повертали людям?
Такого не було – тільки за щот, як то кажуть, заробітної плати давали. Колгосп, государству продавав зерно. Там ми, як то кажуть, мо, й молоко і все це здавав. Государство гроші. Ну, це все на бумажках було. Налічно, як то кажуть, ніхто не бачив. Нам нарахували там 200 кг пшениці. Оцінили у 100 рублів і дали облігації. Примєрно 25 чи по 5 рублів там облігації були. Оце таким варіантом вони давали облігації. Грошей тоді в обороті не було. А тоді вони через п’ять год, по-моєму, грали чи розігрувались.
Хто? Облігації?
Да. Погашалися. Як то кажуть: хто виграв, хто не виграв.
А шо як виграв, то шо тоді?
Ну, гроши.
Дають гроші?
Да.
Ті, що ти позичив в державу, тобі їх вертають, да?
Ну, там котрі, ее, облігації не виграли – дак ніхто нічого не вертає. Не вертали, вєрнєє. А тоді впоследствії, я помню, погашали.
А погашали це, шо?..
Ну, стоїмость. Може, іздать государству і стоїмость, ее, вернуть тоєї облігації.
То вертали люди? Здавали їм – вертали ті гроші?
Да.
Д. С.: А в яких це роках було?
Ну, не багато ж тиїх давали. Шо ж там, я помню, саме більше, навєрно, у матері було 50. Вони там по п’ять, по десять, по двадцять гривень ціни облігації. Це вже при цій, совєцкій власті, як то кажуть, при моєму возрасті, так уже давали нам по 100 по 200 грн. Це як уже мені 20 було.
Та це ж в рублях, мабуть, було?
Да, то вже в рублях. Та вони й тоді рублі були. Вони не міняють, рублями були.
Ну, оце Ви кажете в матері там було 50 рублів цих облігацій, то вона їх погасила, їй вернули гроші назад?
Да, да. Погашали.
Погашали, да? Це даже, якшо, наприклад, отой розіграш був і вона не виграла – вона все рівно могла піти погасить?
Не, там определьонни давали такі, ну, года через, примєрно, в 50-му году дали, а через 5-ть год розіграші йдуть. І так воно знов: каждого году дають і через 5-ть год – от цепочком так робили.
А як не виграв, то все – забудь про ті гроші, да?
Да.
І ті облігації вже негодні?
Да ні, погашали ше.
Ще можна було їх піти погасить?
Тоже є тут розіграш – таблицю ішли, а шо ваша облігація погашається: 5 рублів – 5 так і осталось. А бувало так, шо пропали.
Ну, а як Ви вважаєте, шо воно там, якби чесно з цими облігаціями було? Чи не зовсім чесно?
Ну, тоді я не… воно… єсли зараз умом дойти, шо кристьянина, як то кажуть, сільського села – надували людей. Любими способами, як то кажуть, забирали гроші, товар. Любими способами, шоб нам єлі-єлі, шоб давали, шоб єлі вижили.
Д. С.: А от, якщо давали от цю облігацію, Ви, наприклад, підписали в 47-му році – через який час, оце Ви кажете, погашали?
Через п’ять років.
Через п’ять років уже.
А Ви не знаєте, ті люди, які от голодували тоді, вони могли виїхати із села, наприклад, в місто, шоби там… Краще, можливо, в місті жилося? Не знаєте? Чи гірше?
Значить, виїзд із села був на той час закритий. Я даже виїхав в 60-му году учиться – і мені не давали справку на паспорт, шоб виїхати. Тоді запрещали виїзди з села. Тіки, як я поступив учиться, видтеля (звідтіля – Ред.) дали таку, як то кажуть, справку. Я в сільську раду даю – тоді дали мені справку на придбання паспорта. Тоді запрещали виїжджать. Любими судьбами, конєшно, ухитрялися виїхати, ну так по закону – запрещали.
А ті, хто умудрялися, Ви кажете, виїхати, вони якось розповідали людям із села потім чи листами, можливо, у містах більше люди голодували чи менше?
Ну, я Вам не розкажу, потому шо в городі лучше жили, чим у селі.
Це так розповідали ті люди?
Да і робочі казали. Тут все ж – ми сільське село. Продукцію одправляли на город. Все на город. Там робочі – їм карточки давали, вони получали. В селі ж не карточки, нічого. Там по карточкам получали цю продукцію. А в нас – шоб не робив, то й твоє.
Ну, а як в селі? Люди помирали з голоду? Тоді після війни, в голодовку оцю післявоєнну?
Не помню.
А пухли від голоду?
Не да, такого, як то кажуть, я малий був, не помню шо, як то кажуть, пухли, як то кажуть, з голоду. Ну, тоді колгоспи були, давали. Організовували для дітей садіки. Підкормку робили. Вобщим колгосп, як то кажуть, занімався і кормив дітей.
К. Ю.: А дорослих в колгоспі годували?
Ні, колгосп не годував. Шо на городі – то й твоє. В очередь привезуть хліба і як вистоїш, очередь дойшла твоя – хліба вже нема. Всьо. Повернувсь додому – без хліба борщ їси. Або дома мати спече, ото й кормився. Якщо є з чого пекти.
А з чого тоді пекли хліб вдома? Оце саме в ці роки голодні роки 46-й, 47-й?
Ну, поширено – житні. Із жита й пшениці. Пшениця – це рідкий случай. Тикі в великий праздник пшеничний хліб їли, а то все врем’я житній. А в житній там добавляли: цю – кукурудзу добавляли, я помню, ну, і ото цей ячмінь, овес – шо в кого був, добавляли. А пшеницю – тики на празники.
Ну, от Ви маленькими були, Ви пам’ятаєте – хотілося їсти? От голод, відчуття? От пам’ятаєте?
Ну, тако, шоб, шоб їсти хотілося – не помню. Я схотів – молока напився і наївся. І всьо. Корова нас, як то кажуть, кормила нас.
А були такі люди, що, наприклад, корови не було і велика, сім’я велика, от. Не знаєте, Вам мама, там, тітка не розповідали про таких людей, як вони жили?
Ну, я не помню таке. Я знаю, шо у нас Зайці куток, пошти в каждого корова була. Яке то, ну, може хто-то уже з пристарілих людей і сама жила, дак корови і не держала. А такі сім’ї, як то кажуть, всі корови держали, бо вони кормили людей.
А тоді після війни урожай був? От який був урожай? Пам’ятаєте?
Ну, я пам’ятаю, шо колоски збирали ми. Хороший урожай був. Тики колгоспникам він не попадав.
А оце Ви кажете колоски збирали. А дозволялося збиратися колоски там?
Спеціально організовували класи, школи. І оце убрали поле, в скірти складали. Учнів ходять і збірають колоски.
Ну, а оце ці колоски, вони йшли в колгосп, правильно?
Да, там уже, як то кажуть, обмолачували.
А для себе зібрати ці колоски? Так, шоб не в колгосп віддати, а собі зібрати, там, підхарчуватися?
Значить, єсть такий там був об’єжчик – гарний дядько: об’їжджав і нікого не пускав на ці поля, шоб збірали. А хто вкрав-забрав – його, як то кажуть, поймали і засудили.
Засудили? А це у в’язницю садили?
Да, за колоски.
І дітей садили?
За колоски в тюрму садили людей.
І на скільки могли посадити років?
Не помню. Тоді строго було. Менше п’яти не давали.
Оце якщо маленька дитина ходить збирає ті колосочки, то як? Її теж судять?
Да. Я вже пояснив – об’єщик не пускає дітей.
Не пускає?
Таке строго, шо це редкий случай, шоб, ну, не знаю. Тики школу організовували собірать колоски. Це я помню, шо я збирав колоски. Своїм класом зайшли в поле, оце обмірали (відміряли – Ред.) нам, оце туди й назад пройти і собрать. А другий клас – друга половина.
І це скільки Вам років було?
Ну, це ж десь 8, 9, 10 год.
Тобто у вісім років дітей змушували ходити працювати на поле?
Да.
А шось давали їсти? Там годували дітей після цього?
В общем, заманчували пряники: оце клас іде, комора стоїть – це учитель нас веде до комори і нам давали пряники. По 100 грам.
Угу. А пряники – з чого вони були спечені?
Ну, та, ну, такі самі, як і зараз пряники: вкусні, хороші. Ну, оце такі, які заінтересували учеників збірать колоски. За це давали пряники в колгоспі.
К. Ю.: А чи їздили люди тоді мінять, ее, там речі домашнього вжитку: рушники на продукти харчування на Західну Україну?
В общем, їздили люди в нас. Їздили. Не знаю, шо вони міняли. Ну, факт того, шо на Западної Україні, як то кажуть, трохи приводить, їздили. Це я помню. По три здоровіших хлопці там організовували. Шо вони туди везли – не знаю. Ну, видтиля такі, як то кажуть, речі привозили. Ну, я знаю, може, пуд хліба чи того, зерна, взяв повіз та речі якісь купив там. Такі були в нас обороти.
А навпаки – взяв рушник і поїхав туди зерна поміняв чи хліба, чи ще чого?
Ну, тоді зерна у нас, це до революції чи те, до войни, дак мало було, шо міняли так. А після войни, дак зерно вже як колгоспи, дак зерна хватало.
А оце в голодовку 46-го – 47-го, тоді не їздили на Західну?
Їздили, я помню, ето, брали пшеницю і видтиля шось купляли. В основному, ну, шо: обув, курточку чи там кухвайку, чи шо таке. В отаком смислі тикі. Штани там. Сорочку купляли. Такі є, як то кажуть. А в основному ці полотна у селі виробляли. Ткали. Занімались. І з цього полотна шили собі, шо хотіли: штани, сорочку, куртку, кухвайку.
А була у Вас в селі церква, пам’ятаєте?
Не пам’ятаю, но знаю, шо була.
А Ви не пам’ятаєте – її вже зруйнували до того?..
Да, її зруйнували і построїли школу із церкви.
К. Ю.: Так її розібрали чи просто в тому приміщенні зробили?..
Ні, розібрали. Розібрали церкву. Значить, зробили амбар, чи як то кажуть, для зерна і школу построїли. Кажуть, церква невелика, ну, нормальна церква була для села. Школу зробили і комору для зерна. Амбар.
А в якому це році було? Ще до війни?
Що?
Ще до війни?
Не помню. Я в школу пошов, дак уже школа стояла із церквою. Значить до війни.
А що там із церковним начинянням було, ніхто не розповідав, не казали старші люди?
Не помню, шо вони там… розібрали якісь люди, я вобщим, не знаю.
А при німцях не відкривали церкву, як німці були?
Не було. Ну, раз розібрали до войни, потому шо я в 47-му пошов у школу, дак школа вже стояла. А тоді це ж дерев’яна школа, а тоді каменну построїли, вже здорову школу. Це ж після войни у нас школу построїв.
Д. С.: А була, можливо, церква в сусідньому селі? Ходили в церкву?
Да. Причом і запрещали ходить туда.
А хто забороняв?
Ну, дітей же ж учителі.
У школі вчителі забороняли?
Да.
А що казали? Чого не можна?
Ну, тоді релігія заперещена була.
А як пояснювали це дітям?
Голос за кадром: Ковтун Олександра Іванівна, дружина респондента – далі К. О.: А можна сказать, шоб мене там зафіксіровать?
К. Ю.: Можна.
Голос за кадром К. О.: Можна?
К. Ю.: Да, кажіть.
Голос за кадром К. О.: Я ходила чи тре… чи в четвертий клас. У мене ботаніка була на п’ять. Настільки я люблю вже квіти. Ви ж бачите – в мене тут оранжарея, мамка не раз була. Пошла – схотілося ж до церкви, за 15 км.
Да, ні – багато там.
Голос за кадром К. О.: До Ровчак-Степанівка скіки там?
Сім.
Голос за кадром К. О.: Сім? А наче далеко.
А то ж то малими й бігали, так далеко.
Голос за кадром К. О.: Так уже ж хотілося до церкви. А тоді мамка пішла прямо так, знаєте, так як по селу, по цюю. А я, а я обходила, не знаю, поза ділянками. Може, кілометрів п’ять. Мамка в конці села мене жде. А я цеє. Ну, побула я в церкві. Пам’ятаю сьогодні – добре побула. Вранці пішли. На другий день – урок і у нас учителька диви, ця ж, Вірьовчиха. Як? Забула як її вже й звать було.
Галина Павловна…
Голос за кадром К. О.: Павловна? «Так, виходьте, хто ходив до церкви.» А в мене, моя хвамилія Шуст. Шуст. Повиходили. А я ж сиджу трушуся. Вона тоді каже… Ганна Павлівна, бач здумала, каже: «А ти Шустиха, може, до церкви скажеш, не ходила? Ану, виходь». Вийшла я, плачу, як сьогодні осьо клянусь, помню. І Ви думаєте шо – за четверть мені за ботаніку одиницю поставила. Оцю. Я ридала стикі. Я на п’ять цю ботаніку знала. І гербарії в мене першокласні і все-все-все. Це за те, шо до церкви сходила – одиницю поставила. Я його й сьогодні не забула, і на той час. Вона вже і померла… Оця Ганна Павловна… У нас школа і до войни, і зараз – десятирічка. Десятирічка. Но, у нас директор школи – оцього Григорія Вірьовки, шо у Києві хором цеє – плем’янник, Олексій Степанович. А це його жінка, плем’янника. І вони вже померли, вже ж вони давно, це ж цеє. Так я ж кажу – більше й не ходила. А хотілось. Оце раз сходила – одиницю получила за четверть – до свіданіє. І так: «Дак шо, Шустиха, Шустиха, а ти шо, мо, до церкви не ходила?» Я вже знитилась, іду, знаю, плачу. Ну, одиницю получила за ботаніку.
К. Ю.: А в якому це році було? Який це рік?
Голос за кадром К. О.: Я вже забула. Це, по-моєму, оце у четвертому ж класі, навєрно, вже. Оце разні вчителі. Четвертий клас. Ну, я 46-го году, да оце в четвертому класі була.
В п’ятому.
К. Ю.: В п’ятому, мабуть.
В п’ятому.
Голос за кадром К. О.: Чи четвертий, чи п’ятий.
П’ятий. Четвертий – там один…
Голос за кадром К. О.: А, один вчитель.
Да.
Голос за кадром К. О.: Дак оце таке в нас було. А школа в нас десь. У нас і зараз її вже перестроїли на цеє і у нас оце цей Олексій Степанович Вірьовка. Построїли під його іменем. Оце цього, е, Григорія Верьовки – це вони з нашої родини. Оце і Григорій Верьовка колись як по цьому, по телевізору чи по радіо поздравляли його цеє, як. А скільки йому цеє, год і дня народження не запомнили. Ну, не цеє. А сказали, шо він шоста дитина в сім’ї був. Оце Григорій Вірьовка.
К. Ю.: Угу.
Шоста дитина. Оце так я і в журналі в себе ото де які історичні такі ції, так ото пишу. Отаке от.
А це, це яке в Вас село?
Голос за кадром К. О.: Сальне. Сальне.
Це в цьому Сальному це й, це й же вчителька була?
Голос за кадром К. О.: Да, да, да, да. І він, чоловік, Олексій Степанович. Вона Галина Павловна. Анна Павловна звали. Ой-ой-ой. Я ж, я ж кажу, вже мені 77 років, я його не можу забуть. Ну, за шо, а за шо ти мені одиницю поставила. В мене ж на п’ять усе.
А це тільки, це тільки ця вчителька…
Голос за кадром К. О.: Да.
…бо там же ж інші предмети?
Голос за кадром К. О.: А в табелі, а в табелі – одиничка. Ой-ой-ой. Отаке було мені, отаке мені було.
А вже в наступний рік виправилася та одиниця?
Голос за кадром К. О.: Да, да, да. Вже знов пошли.
Більше не ходили в церкву?
Голос за кадром К. О.: Ні, ні, ні. Ото один раз.
Одучила.
Голос за кадром К. О.: Одучала. Раз побула і все. Отаке було ще. Строго було. Релігія була відокремлена від держави. Строго було. Строго настрого. Більше я не ходила, ні.
І не тільки відокремлена і заборонена.
Голос за кадром К. О.: І ше й заборонена, да.
Заборонена.
Голос за кадром К. О.: Да, забороняли.
Хоронили ж без батюшки, такі.
А як хоронили людей?
Голос за кадром К. О.: А так, отвезуть на кладбище.
На клайбище, да і всьо.
Голос за кадром К. О.: В яму закопали, да і всьо.
Там такі, такі мєсні співачки, може, співа, поспівали трошки, да і…
Голос за кадром К. О.: Бабка самі собі. Дак трохи. Скіки їх.
Бабушки.
Голос за кадром К. О.: Дві-три. Чи скіки тако. Хоронили без батюшок.
У нас церква розкидана – у нас батюшки не було.
З сусіднього села не привозили, ні?
Ні, ні, ні, ні. Ну, в нас там на 10 сіл одна, ціла оце Ровчак-Степапанивка була.
А як же церква це, якщо Ви кажете ж не можна було в церкву ходити, а вона все рівно діяла чи, чи як? Відкривалася?
Голос за кадром К. О.: Вона робила. Робила в цьому селі.
Нормально все там, як то кажуть.
Голос за кадром К. О.: Робила багато сіл.
Воно багато зависить от мєстної, як то кажуть, влади.
Д. С.: А як це село звалося, де оце церква була?
В яком селі?
Да.
Ровчак-Степанивка.
Голос за кадром К. О.: Рівчак, тире, Степанівка. Цього ж району.
Ну, це було, а зараз вона Носовського району.
Голос за кадром К. О.: А вже перейшла в Носовський район.
Ну, реконструкція Лосиновського району пошла. А в Лосиновці тоже стояла церква. Ну, там каменна, здорова. Не знаю чи правилось, но церква стояла, не розібрали її. І в Макіївці стояла церква. Там зерно сохраняли, в церкві. Не правилося. Зараз її реконструіровали, правиться тут у цій церкві.
К. Ю.: А оце тоді в 46-му-47-му – чи виписували якісь там, може,Газети? Чи були якісь стінгазети. Звідки люди дізнавалися
інформацію, шо відбувається в світі, в країні?
Я цього не помню, шоб газети були, книжки чи шо. Ото інформація і не знаю я…
Голос за кадром К. О.: Через радіо.
Радіо не було тоді.
В 46-му…
Не було ніякого радіо. Інформації ніякої. Хто шо, як то кажуть, по устам переказали, да і всьо. Одне одно, той раньше та, як той на базарі де шо почуєш. Шо кого. Десь приїхав з чужого села. Тики усна інформація. Ніяких газет, нічого не було в нас. Не помню я.
А оце на роботу ходили, були вихідні?
Були.
Який день?
Неділя – вихідний.
Один день в тиждень вихідний?
Да, неділя.
І в цей день, якшо даже й жнива, все рівно неділя – вихідний.
Ні, робили в неділю. У жнива – це святе, хліб убирать.
А якшо якийсь там, ну, не знаю, праздник релігійний, все рівно робили?
Робили.
А якшо Великдень? Ну, це вже не жнива?
Це, це вже – це все народний праздник Великдень. Хоч і церкви нема, а люди празднують. І празднують гарно. Це народне празнування.
А Різдво?
І Різдво тоже. Оцей це…
Неробочі були дні, да?
Неробочі. Нихто й не заставляв на роботу і ніхто не пошов би, якби заставляли. А от, ну, такі празники не були в жнива – це святе було. Неділя, бо погода чи шо. Це як не погода, тоді вже не вбірають. А тоді хліб – це святе.
А якось ці дні тоді компенсовувалися людям, якшо вони там працюють два-три тижні без вихідних і всі там неділі працюють?
Працюють трудодень – і всьо.
Голос за кадром К. О.: Палочка.
Палочка стоїть – трудодень.
А на оцей трудодень, може, пам’ятаєте, скільки давали на трудодень зерна?
Значить пам’ятаю: по 200 грам. Нараховували це. 300 днів побув на роботі – оце 300 днів на 200 г. Множиш скільки – мішок заробив.
Голос за кадром К. О.: За год.
Оце таке. Я знаю, шо дуже помню, шо по 200 г один год, це я помню матері, як то кажуть, нараховувалося. Бо це ж, як то кажуть, обговорювали, шо от нарахували по 200 г на трудодень. Це день одішачив – 200 г заробив хліба. Ну, там ще кроме хліба ж і ще нараховували дещо таке.
А шо це могло бути?
Ну, шо? Ну, може, картоплі. Вирощували картоплю. Кукурудзу вирощували. Ну, можна сказать кавуни, там може 10 кавунів заробив. Ну, такий, шо – яблука давали. Шо, як то кажуть, у колгоспі вирощували і все, як то кажуть, оптом ділили на трудодні. І стіки попадає на трудодень 200 грам-300.
А чи збільшувалася плата от в 46-му – 47-му і там, 48-й, 49-й. На трудодень збільшувалось чи це постійно оці 200 г було?
Ні, ні, ні. Це од од урожайності, збільшувалося, збільшувалося. Тому шо от, наприклад: урожай такий-то, а людей стики, робило стики. Там арифметика – це бухгалтери поділять все чисто скільки грам вийшло. Всьо. Кроме того, шо податок державі. От отдали податок державі – решта ваша і діліться як хочте.
А оця решта, вона коли видавалася? Уже як після жнив чи уже в кінці року?
Ні, після жнив.
І після жнив усе віддавали чи могли дати якийсь аванс і тоді в кінці року остачу давали?
Тоді авансу я не помню, а давали, нарахували в обшем, потому шо тоді понятія не було авансу. Потому шо – підбивали обще і тоді все там ділили, як то кажуть, скільки. Авансу не давали. Може, по потребностям, так, деяким, хто нуждався давали, а так – нема.
І оце людям, ну, віддавали вже, коли там жнива завершилися, да? Уже все змолотили, порахували і тоді вже оце от дають скільки там.
Да-да-да. Це тут, примєрно, в началі осени оце рощитувались, розраховувались.
А могли хтось із людей, наприклад, на роботу не ходить? От чи обязательно всім треба було обов’язково ходити у колгосп на роботу? Не хочеш і не ходиш!
Ні, ні, ні – такого не було – всі на роботі. Вийшов на роботу от, як то кажуть, він же в колгоспі, заставляють, як то кажуть, обов’язково ти должен трудиться. 300 днів должен…
300 днів на рік?
Ну, це примєрно я сказав. Зімою там вже такої роботи в колгоспі ж нема. В основном рядовий якийсь ото. Може, там на хвермі робили, як то кажуть, ше шось там, у строїтельстві, як то кажуть, шось робили, мо, тракторісти тоді. Ну, правда, трактористів мало було. Тоді тракторісти були МТС, колгоспних не було тракторов.
А дітей до роботи в якому віці вже могли залучати?
Ну…
Це в школу, Ви казали, ходили колоски собірали, там 8 років. А от так от на роботу, шоб взять і дитина вже працювала. В скільки років могли йти працювать?
Я, наприклад, у 14 год пошов на роботу.
В колгосп вже оце брали як робочий, да, повноцінний?
Просто возраст позволяв і треба шось підзаробить, як то кажуть. Ну, шо з матір’ю вдвох жили тики. Так ето, пошов, сусід був бригадіром, кажу, мати його просила. Так поставив мене овечки пасти. Пас я овечки через день. То один він був, а то нас двох поставили. Оце я помню, шо в сьомому класі, як то кажуть, в 14-й год пошов пасти. А як пасли? Ну, канікули. Це проміжуток на канікулах, да.
Угу. І яка вже теж була – трудодень був вам, да, за цю пастівню?
Ну, в те время, як то кажуть, воно, ну, як Вам сказати і щитався і трудодень. Це ж трудодень од вироботку. А тоді там якось не знаю, шо нараховували шо. Знаю, шо 15 кг сахару заробив.
За три місяці, да?
Да, примєрно так.
Угу. А трудодень – це цілий день ти відпрацював і ти заробив трудодень чи на один трудодень там міг і два дні працювати?
Ну, оце із 47-го в колгоспі дак дєйствительно був трудодень. А тоді не знаю, десь в 50-му году вже зробили норми. Норми. Нормадень. Оце пішов на поле сапувать буряки. От тобі там 10 соток примєрно сапуй.
Норма на день, да?
Ні. Норма, да, за день. Хочеш даже хотіли із симнею (сім’єю – Ред.) пошли за день зробили, а цей норматив то від… одрахували, там 50 сотих буряка. Хочеш – за день зроби, хочеш – за тиждень.
Тиждень чи місяць сапуй, да?
Ні, ну, там – це ж росте рослина. Ну, старалися семнею: зайшли посапували, а їй записали, шо робила, вони за день зробили, а їй записали, шо вона робила 5 днів.
Тиждень. Чи п’ять днів, чи тиждень.
Согласно норми. Це таке було – норматіви тоді були при колгоспі. Зразу не було – трудодень, а тоді вже норми пошли.
А от Ви казали, шо в 46-му, 47-му не чули Ви, да, шоб там десь хтось помер з голоду чи хтось там пух, щоб люди казали і пізніше там, не говорили про цей післявоєнний голод?
Може, й говорили, но мої уха…
Не чули.
Не чули. Ну, шо ж я там та такий міг. Мені аби побігать, погулять тоді времня було да й… а де зрослі балакали там, це таке – не прислухався.
А а як Ви думаєте, чого оцей післявоєнний 46-й- 47-й був голод?
Ну, вони, як токажуть, післявоєнний – воно й зветься післявоєнний. Потому шо каждий колгосп розбитий був. Людей, мужиків мало, шоб обробити грунт. Тільки обробляли волами, коровами землі чи тими
– конями. А цього, інвентаря ж нема у колгоспі. Через шо я коровою даже занімався, боронував – помагав колгоспу. А шоб обробить – це колись теж мужиків не було, даже женщини у нас за плугом ходили. Коняка тягне коте, ну, пара коней, плуг. І це ж поле треба спахать. А мало ж тоді було мужиків.
А сіяли скільки? От які площі засівали?
Ну, шо площі, ну, як Вам сказать? Скільки вправлялися. Колгоспна земля і скільки вправлялись. Як уже треба посіять навесні там чи буряк, чи шо там. Обробили скільки, обсчитали скільки людей, скільки посилять і то, як кажуть, оброблять. А сімена тоді давали нам цукрові, як то кажуть, сахарні заводи сімена дають. Приїхали – договорились з колгоспом. А тоді наші збори. Стіки: 100 га, 100 гектарів буряка. От 100 гектарів обробимо? Обробим. І поділили на 100 гектарів.
А оце шо засіяли вони там, зібрали урожай. А тоді ж якусь частину здали державі і шось осталось людям. І якшо кажуть, шо люди голодували, значить людям, мабуть, мало оставалося зерна? Чи ні? Чи чи в чому могла бути причина?
Ну, нащот голова якись, от значить – мало обробляли. А потім сахарний буряк обробляли ми. Сахарний завод нам, з нами розчитувався тики сахаром, більш нічим.
А це вже про які, про 50-ті кажете чи от післявоєнні, 47-й?..
Післявоєнні…
46-й, 47-й, вже тоді…
Тоді 46-й, 47-й буряка такого не сіяли. Сіяли тикі трохи, як то кажуть, зерновим, оце в основному зерновими і картопля. Буряка ше й не занімалися. Тоді десь у 50-х годах почали буряк сіять. Заводи, як то кажуть, востановилися. Почали робить заводи, буряк сіять. Оце, це шо в нас получали сахар – це промишлениє, як то кажуть, культури буряк. А
то зерно, картопля. І всьо. Бурякі кормови, шоб, конєчно, для скота, якшо там колгосп має худобу якусь.
А оці податки, які були, вони були посильні для людей? Податки, займи, оці норми по здачі яєць?
Ні, не посильні. Заставляли і всьо.
То вони впливали на те, шо на ту ситуацію, в яких умовах люди
жили?
Канєшно, канєшно. Хоч вони й придивлялися. Хоч-не-хоч – всьо. Оце той 200 гривень чи рублів облігації. Хоч-не-хочеш – податок такий. Тоді ого…
А були такі люди, які, ну дуже добре жили в ті часи?
Да. Були.
Хто це такі були?
Ну, я значить, котрі з армії прийшли мужики, чоловіки, як то казать, кріпкі, здорові. Вони трудилися в нас харашо.
З войни, да, мабуть?
Да, з войни. Мужики всі ж на войні були, всі. В селі нема такіх, шо… Половина, як то кажуть, погибла на войні з села. А шо вернулися, ти, конєшно, вони заможніші, бо гуртом роблять і сім’я, як то кажуть. Ше, як то кажуть, син прийшов з армії, там батько ше, як то кажуть, остався, мати. І сім’я крупніша, і, як то кажуть, жили заможіше.
А оце у військових, ну, ті, хто прийшли з війни, в них якісь були пільги чи якісь зарплати, можливо, виплати були?
Ну, їм платили інвалідські, котрі. А котрі, як то кажуть, ее, здорові – сочуства нияких, нічого їм не було. Тики інвалідам платили пенсії, як то кажуть, воєнні.
А оце сім’ї такі, які втратили чоловіки, от Ви лишилися без батька. Чи якась була допомога від держави таким дітям?
Ничого не було, абсолютно. Було тики, як я кончив восім класів, а тоді
пошов у восьмий, чи тей сім класів, а пошов у восьмий, девятий, десятий, значить в кого батько є – значить, це платна школа, а батько в кого погіб – безплатно оце вчились. Оце, оце такі льготи.
Це старша школа, да, виходить?
Да, це старші класи. Оце такі льготи були такі. І я більше льготи ніякіх не було.
Більше ніякої допомоги не було. А це через те, шо у вас батько зниклий безвісті чи навіть там, якщо й визнаний, шо загиблий – все рівно ніякої допомоги не було цим дітям?
Не було. Однаково.
Однаково, да? А село Ваше не згоріло після, ну, під час німецької окупації? Чи не довелося відбудовувати село?
Наше село, як то кажуть, не пострадало от войни. Ее, як то кажуть, через другі села німецькі власті і наступали, і отступали. Ми, як то кажуть, не попали у цю, як то кажуть, м’ясорубку. Село не пострадало.
Голос за кадром К. О.: Ну, всьодно ж німці ж були.
Ну, німці були. Вони проходили село.
Ну, не спалили, нічого?
Ні, ні, ні.
Голос за кадром К. О.: Можна сказать?
Кажіть.
Голос за кадром К. О.: Вин було два чи скільки, чи три годики як у село, у хату зайшли німці, а він же ж батька не бачив. Як ухватився. Це свекруха розказувала, царство їй небесне, вона тут у нас і похована. Каже, як ухватився він: «Тато, тато». А жили так цеє, шо до конця вулиці може з метров 300. Вийшли вони з хати і він, каже, обняв цього німця і той німець каже: «Кіндер, кіндер». Показує на його і каже: «Кіндер, кіндер». Це ж мати каже оцей случай. І він, каже, дойшли до конця улиці, там де до Царенка, каже: «Я його забираю – а він кричить: я з татом, я тата, я тата, я тата». Оце так було в 41-му чи в 42-му, як вони були.
43-й.
Голос за кадром К. О.: 43-ій? Отаке…
А ні, це ж вони в 41-му, це в 41-му. Це одступали в 43-му.
Голос за кадром К. О.: Ну, вона ж казала чи два, чи три годіка тобі було. Каже: «Маленький, як ухватився не можна було одирвать його: тато і всьо». Таке було, таке. Ну, шкоди не робили. Тут у селі робили шкоду. Тут у Світильному, тут і дітей на колки на нахромлювали, і в колодязі дітей топили. Тут у Світильному. А чого я знаю? Софійка, ото Кузьмінківських знаєш? Ото, дак баба нам розказувала, шо вона з троїма дітьми ішла в Березове і корову забрала, узлик, дак там вона це. А і село палили, Світильне палили, село. І дітей, дітей знищували.
А чого це? Не знаєте, чого так, ну, до цього села таке було відношення?
Голос за кадром К. О.: Хтозна. Не знаю. Баба була, вона нам була баба – вона чужа людина. Вона для наших дітей була бабою, ото як кажуть бабу, діда беруть. Дак ми ж ходили в гості часто цей. Вона і розказувала, шо в єї троє дітей: два сини були і дочка. Вже вони всі померли. Нема никого. Дак ти кажеш, шо на колки нахромлювали, Боже мій. Невже в тебе душі не було. Невже в тебе серця не було. Боже мій, Боже мій.
Так само як оце і сього, сей год оце воюють кацапи. Одни, бачите, нормально зайшли. У нас у селі вроді тихенько було. А друге село – перестріляли.
Голос за кадром К. О.: А в Плосці шо було!
Перестріляли, попалили…
Голос за кадром К. О.: Атовців перебили ж хлопців усіх, кажуть.
Д. С.: 19 людей, кажуть.
Голос за кадром К. О.: 19? Еге?
К. Ю.: У Плоскому?
Голос за кадром К. О.: А ми чули 12.
К. Ю.: Може, ще щось ми не спитали Вас, а Ви хотіли б розказать?
Да шо це. Ви оце своїми питаннями мої мозги…
Розворушили.
Розворушили і вспоминаєте, шо як я жив у селі. А я там і небагато, я там 25 год прожив тики. А тут 60.
Голос за кадром К. О.: 60 нема ще.
Ну, так буде.
Коментарі Вимкнено до Ковтун Іван Миколайович, 1939 р. н.