Місце запису: с. Комишня, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 03.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Силка Дарина Миколаївна, 1942 р.н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала селі Комишня Миргородського району Полтавської області.

 

Тоді був страшний час. Його ще багато років згадували зі страхом. У нашій сім’ї було 5 дітей. Але, слава Богу, батька не забрали. Він мав свого коня і під час голоду їздив на заробітки. В той час люди заробляли в Зах. Україні або хто де міг. І купували картоплю. Я тоді була дуже мала, але щось пам’ятаю. Картина нарисовується так собі. Недалеко від нас жила одна сім’я. В них було дуже багато дітей. Деякі діти з цієї сім’ї були каліками. Пам’ятаю, що вони жили бідно. Коли мій батько заробив гроші на хліб, то ми дали і їм трохи. Стало жалко. Вони такі бідні і голодні. Кожному хочеться хліба до картошки.

Місце запису: с. Моровськ, Козелецький р-н., Чернігівська обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: Соломчук С. М.

Респонденти: Панченко Ганна Микитівна, 1919 р. н.; Макуха Сергій Данилович, 1938 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр. проживали в  селі Онацьке Миргородського району Полтавської області. 

 

Соломчук Сніжана Миколаївна: Скажіть, будь ласка, Ваше ім’я, повне, ім’я і назву Вашого села.

Ганна Микитівна: Панченко Ганна Микитовна.

Сніжана: А назва Вашого села?

Сергій Данилович: Онацьке.

Ганна Микитівна: Та оце з оцього села, я з Яворовки, з хутора, із поганенького (посміхається), а це сюди перейшла до дочки.

Сніжана: Із якого року Ви народження?

Ганна Микитівна: Дев’ятнадцятого.

Сніжана: З 1919. Добре. Скажіть, будь ласка, Ганна Микитівна, що Ви пам’ятаєте з голоду тридцять другого, тридцять третього років? Пам’ятаєте голод?

Ганна Микитівна: І більш нічого… Та шо я помню?.. Все я помию. Знаю шо, як, чого він начався. Начався він не те шо чи з природи, чи шо, а просто… оць, оць… держави. Викачали, де в кого й у горшку було, де в кого шо не було. Оно спеціально зробили. Бо Малинку як виряджали, то Малинка знав це все. Ми нічого не знали, а Малинка все знав.

Сергій Данилович: Малинка це був пан.

Сніжана: Малинка це пан був?

Ганна Микитівна: Оце так. То так голод. І то зробили так голод (пауза). Люди мерли. У нас у хуторі небагато. Оце Панченки, то там ото тільки один Миколин батько, а то вони живі всі остались. І в нас ото ж куркулі розкуркулювали, то ті погибли. Не всі: де на Урал вирядили, де кудись заїхали, а де багато подох.. по…мерло. Та там жила сім’я тоже три душі, тоже 

погибли. I, і тут було , і тут погиб тоже батько й мати, а дітей четверо осталось. Ну діти забрали отут у патронат отут у Онацькому. Живі всі осталися. Та там ше жінка розкулкулена… Одних вирядили на Урал, та там (нерозбірливо) два сини було, там сімня велика була. А де? А діти десь вони погибли, я не знаю де вони й ті баби, де вони. Чи вони на Дубинці погибли, чи де вони.

Сергій Данилович: А роскажіть, то таке Дубинка.

Ганна Микитівна: Ну, ярок такий. Ото. І то куркулів виряджали туди. Там землянки копали, там вони й жили. А тоді одну сім’ю вирядили на Урал, бо два сини в неї було і невістка, так сина машина одного задавила, а один остався там жить. А хазяїн (пауза)… а хазяїн погиб з голоду, та … чи з голоду, чи так його задавили, вобщем не знаю.

Сніжана: А хто, хто забирав урожай і продукти в людей? Якщо забирали урожай, то хто це 

Сергій Данилович: Оце я й кажу. Були створені спецзагони із молодих хлопців, дівчат, які ходили із жилізними ков’юнками і шукали, де в землі поховані…

Ганна Микитівна: Так. Отож так і зробили й голод. Де шо не було, шукали і зробили (нерозбірливо), воно зроблено от держави, чи от відкіля воно зроблено хтозна, но не те, шо не вродило. А картопля не вродила, не дуже вродила картопля. У нас у хуторі небагато погибло. Ото куркулі погибли, та там одна сім’я тоже три душі було, а там тоже батько й мати погибли, а дітей четверо осталось. Ну, діти забрали сюди в патронат. А то куркулів одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася. Так вона дожилася та покинула коло автобуса там ті діти, а сама сіла та поїхала, десь у євреєв найнялася. А діти забрали отут у патронат, та діти вижили. І… і там батько вмер, а в мати четверо осталось, діти живі остались.

Сергій Данилович: Микитовна! Розкажіть за Миколи Марининого батька.

Ганна Микитівна: А тут ото… один погиб, уже садки цвіли, а моя мати вийшла, а він у свининчику, там де поросятко вилизує з корита. Вже садки ціли. Та тоді каже: «Боже, Миновна, яке на світі, а я погибаю…». Так мати ше винесла йому стаканчик молочка, і він через два двори перейшов і впав. І впав. А так більше ніхто, там ото хутір, там Панченки, ніхто там не не вмер. Всі живі. Як вони жили, чим вони жили, Бог його зна… А так… А жили так. І про себе я розкажу, тоже. Не було цілісіньку зиму, а весною вже, дід у мене був інвалід, батько, та поїхав весною жому привіз, а він кислий, вонючий. І ото парили його, варили його і кидали в молоко, і їли. Ото так, так виживали. А в Остапівці воно ж ото ше й яка бригада ходила. Є ж людина, а є скотина, як ото кажуть. А в Остапівці там страшне кажуть гинуть. Було мати каже: “йду на базар: і там лежить людина, і там лежить людина пухла, ідеш нежива, сім’ями там погибали”. 

Сергій Данилович: Розкажіть, як ото дочка з-під матері витягла ряднинку.

Ганна Микитівна: А ото так тепер, як ото сховають, то вже кладуть, кладуть. А то вмер батько і не було, підослали якусь там рядниночку. Так дочка на кладовищи ту рядниночку вихватила, я каже молока стаканчик ше виміняю за неї. Ну не знаю, чи вона жива осталася, чи ні. Чи нема, не знаю.

Сніжана: А можна було якось приховати зерно там продукти? Якось приховували люди? Як це вони могли зробити?.

Ганна Микитівна: Та де ті продукти, де ті продукти? Ото коли діда ховали, та моя баба однесла там молочка. А не знаю, чи та дочка сталася жива, чи не знаю. 

Сніжана: Чи могли заховати зерно?

Сергій Данилович: Значить, були створені продотряди, це по розказу мого діда, із молодих людей, незаможних, називались комнезами – команда незаможних – які ходили день і ніч по дворах і вишукували з отими шпичками залізними вишукували, де шо найшли, находили продукти забирали, но забирали не на власну державу, а йшло отим, ну, хто керував тоді, а керували команда незаможних була. Себто ті люди, в яких не було нічого, а хутір Онацький і хутір Панченки були люди більш-менш заможні – це були хутора, які получили в наследство от Катерини другої, це козачий хутір був, і Панченки і Онацьке, получили в наследство земельні ділянки, і ця земля впоследствіі попала одним більш, одним менш. Ну перед колективізацією вже були так називаємі тоді куркулі, а то були хазяїни, які багато виробляли хліба, багато худоби в їх було, вони не спали ночами, оце все трудилися. Частина з їх отсіялося, як отсіялися, ну менше було з їх землі. Ті плигом поступили в колгосп, бо їм нічого було втрачать. А оті, шо була худоба, інвентар, тоді шо за інвентар, – плуги, сівалки, ну на хутір одна машина була, чи дві, так же, баба Ганно, одна чи дві машини? Одна, мабуть, у Палтуна була машина.

Ганна Микитівна: Га?

Сергій Данилович: Машика-молотарка була в одного Палтуна? В Онацькому? І в Овсія, і в того була олійниця, оце були багачі, а в Гнатка, у Владимира і так далі було по сорок соток чи по сорок десятин землі. Їх повисиляли. Повисиляли за те, шо в їх земля була. А цих усих, ну під маркою розкуркулювання, ну порозгонили і в Дубинку, і на Соловки, і молодші розбіглися по Криму й по Сибіру, і де тільки їх не було. І діло в том, шо…

Ганна Микитівна: А бач Малинка все знав, шо буде, люди ж то не знали, а він знав. Бо воно от зроблено все це от держави.

Сергій Данилович: Да.

Ганна Микитівна: От держави, не те шо воно там чи голод. Оте вже в сорок сьомому то це вже война перемістила, це вже не от кого його.

Сергій Данилович: Справа в тому, шо Малинка був раньше, а після Малинки була ще так би сказать комнезами – команда незаможних. А потом роздали малинчину землю, де путні дядьки-хазяйни взяли цю землю, а потом же їх за цю землю і розкуркулили.

Сніжана: А де люди ховали там зерно, якщо ховали?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а де ховали зерно, продукти якісь, ями копали, чи куди їх ховали?

Ганна Микитівна: Усього було. Й ховали, отут то (незрозуміло) у комини сховали, так і комини і розвалили. Скрізь ховали, так находили.

Людмила Сергіївна: А ще де? От в коминах…

Ганна Микитівна: Скрізь ховали, так находили.

Сніжина: А як вони шукали? Як шукали?

Сергій Данилович: Чим шукали те зерно, продукти?

Ганна Микитівна: Як шукали. Чим хоч шукали. І ше не однакові ото так. Де, які та це ходили, а де то в Остапівці, кажуть, там такі ходили, шо, а я ж кажу то в Луки й оно й комин розвалили, там сховав шось у комині. Чим хоч шукали, ходили й забирали.

Сніжина: А з зброєю вони ходили? З зброєю ходили шукати?

Сергій Данилович: Чим вони… вишукували, вони із ружжами ходили чи з…?

Ганна Микитівна: Усе в їх було. Хіба вони не ходив (незрозуміло) ходили. Усе в них було. Сніжана: Оборонялися? Оборонялися вони якось?

Сергій Данилович: А люди, молоді дядьки могли обороняться од їх, якось одбиваться? Або… Ганна Микитівна: А то!.. Хто б же тобі?! Тюрми, тюрми заробить? Хто б тобі займа, а Боже сохрани.

Сніжана: А доносили якось, якщо знали, що є зерно? Чи не доносили люди… Ганна Микитівна: Усяки були: молоді, старі й хлопці і все. А ніхто, ніхто нічого, бо не можна було.

Сніжана: Чи були доноси, що ось, наприклад, у мого сусіда сховане зерно…

Ганна Микитівна: Куркулі, що вони винуваті? Прийшли, приїжджа машина і це забрали все на світі, і все із хати вигнали, діти малі і все, вигнали з хати й хату замкнули, і ти йди куди хоч. А ніхто ж нічого не сказав. Пішов, та й іди. А та де та Дубинка я її не знаю, а та там копали ямки, а…

Сергій Данилович: А, бабо Ганно, а отакі люди продажні, шо одне одного підсковували, продавали, виказували, шо в утого отам є хліб, або ше шось? Були такі люди?

Ганна Микитівна: Ну хто знає? Цього я не не замічу. Вони й самі най шукали, та не один ходив, а їх маб.. душ десять ходило. Як увійдуть у двір так оце ж ото…

Сніжана: А в них були якісь документи, що от нам требі забрати зерно?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а вони якійсь бумажки приподносили, шо вони ото комнезамовці, або якась бригада?

Ганна Микитівна: Та нічого, нічого! Ходили й усе. Вони писали цю партію, в комнезами ото, і оте й робили. А це й куркулів розкуркулювали і все вони.

Сніжана: А забирали тільки їжу чи могли і рушники і одяг забрати?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, забирали тільки продукти, їжу, чи і одежу і рушники?

Ганна Микитівна: Ні. Ні.

Сергій Данилович: І ото. А отам куртки знімали з людей?

Ганна Микитівна: Ні. Ні. Ото в нас ні. О тих, шо розкуркулювали, а у на., о це остальних не займали того нічого, тільки те шо їсти, тільки те, шо їсти.

Сергій Данилович: А де ж будаківці набрали одежі, шо повдівалися?

Ганна Микитівна: Те мабуть у куркулів забрали.

Сергій Данилович: Ну так.

Ганна Микитівна: У куркулів, конечно, забирали, у їх нічого путнього не було в тих куркулів, полотно хіба. А шо в їх там…

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а знаєте, шо за 5 колосків садили в тюрму в тридцять третьому.,.

Ганна Микитівна: Знаю, чом не знаю, чож не знаю.

Сергій Данилович: Було таке?

Ганна Микитівна: Оце Олена Житченкова торбинку півтора год відбувала, за торбину колосків. Оце Житчиха…

Сергій Данилович: Ага… А Милашка Якимова? А Милашка, за шо отсиділа сім год? А Милашка… ота низова, за шо отсиділа сім год?

Ганна Микитівна: Милашка?

Сергій Данилович: Да, да.

Ганна Микитівна: Оце ж не знаю, я знаю їлось…

Сергій Данилович: За сім колосків.

Ганна Микитівна: За сім колосків? У нас такого не було, не знаю.

Сніжана: А чи люди добровільно йшли у колгосп, чи їх змушували?

Ганна Микитівна: Да… конешшо ж, добровільно, хто не хотів, то не, ото ж так і загонили. Вони пішли всі… у колгосп. А у нас не було кому. Я ше мала була, а батько ж у мене інвалід був, так я не не була, не були ми ше годів п’ять, а тоді то вже й ми поступили в колгосп. Сергій Данилович: Ну, а хто перві поступали в колгосп? Ті шо не було землі, чи ті шо була земля?

Ганна Микитівна: Усі поступали. Усі вони йшли. Воно ж як почалась, началася, тоді було наділено всіх землею. У кого було, то не дали, в кого не було, то дали. Ото в колгосп як поступали, то в усіх земля була.

Сніжана: А коли люди почали голодувати?

Сергій Данилович: У якім году найбільший був голод? Тридцять другім чи тридцять третім, бабо Ганна?

Ганна Микитівна: Тридцять третім, тридцять третім.

Людмила Сергіївна: Восени це було чи взимку, чи весною?

Ганна Микитівна: Тридцять третьому найбільше. Найдужче воно началося в тридцять третьому восени ото, зима ото, весна ото… В тридцять третьому.

Сніжана: А часто приходили до хати забирати?

Сергій Данилович: Часто дуже ходили оці молоді комнезамівці забирать продукти всякі, зерно і тому подобне.

Ганна Микитівна: Не вони раз пройшли. І все. Не ходили вони часто.

Сніжана: Що було із сиротами про них піклувалася держава?

Сергій Данилович:А оті діти, що повисиляли їх батьків на Соловки у той, ну…

Ганна Микитівна: Ото ж отут в Онацькому…

Сергій Данилович: А діти як оставалися, шо з ними, де вони дівалися?

Ганна Микитівна: Де дівалися. Погибали. Де дівалися. Отож одну сім’ю у нас, одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася тут, чи то куркуль, чи хто зна, а цих ото два сини були й хазяїни, дві дочки і то всі. Син оцей, то Мариніна сестра була цей, там остався жить, хазяїн погиб, а цей на машина одного вбила, а баба вернулася із дівчиною таке маленьке було тоді грудне було, а Тетянин оце, то Мартініка сестра тоді за ним була, там остався жить, там довго він жив.

Сергій Данилович: А отой в Онацькому патронат називався, ото чиїх дітей туди забирали? 

Ганна Микитівна: Я оцього же ж вам не скажу ото (закашлялась), шо то покинула коло автобуса забрали і то шо погибли Марвенки – четверо. І сюди забрали. А чи який він тута був матро… патронат якийсь, я його не не бачила, я не знаю.

Сніжана: А люди помогали одне одному, ділилися продуктами, якщо були?

Ганна Микитівна: А то дочка приїжджала одного отут у Вонацькому, та каже: «Мій батько був куркуль, шо проходив у полотняних штанях вік і в суконому піджакі, шо з овець робили, та в кізяках товкся, а тепер у моїх синів по дві машини, якби ви побачили в чому вік ходить, і шо він їсть, і шо вік робить..». Зуміли десь, заїхали, і це…

Сергій Данилович: І не куркуль/

Ганна Микитівна: А та жінка ото покинула коло автобуса, і а сама ж заїхала та найнялася у євреїв, а діти забрали в па… А шо, хто тут було в патронаті, чи ше чиї діти, та це в нас і Нюрка там були, не знаю я, не буду казать, бо я не знаю (кашляє). Ну а ше…

Сергій Данилович: Ну, а чи була отака думка в людей в кого хоч чучуть шо було, шо б допомогти отим, шо не було нічого, чи хоч хто-небудь, шо-небудь допомагав…

Ганна Микитівна: Та були ж такії, були ж усяки. Та це і пороскуркулювані, то вони ходили і з дітьми, то вони ж по хатах ходили, поки десь там землянку викопали в тій Дубинці та десь, а тих на Урал забрали, то десь вони й ходили, і їли хтось їм давав (незрозуміло)… то вже ж помагали…

Сніжана: Чи були такі, що не голодували і чому вони не голодували?

Ганна Микитівна: Ото та жінка, шо покинула дітиток було приїде, то визвуть дітей вона побачить.

Сергій Данилович: А яке було відношення, бабо Ганно, до оцих, шо зразу вступили в колгосп? Їх, мабуть, не мучили, не іздевалися?..

Ганна Микитівна. Ні, ні, ні… Та чьом же вони ж та наградили б, наградили їх чьо їм. Їм дано все це, шо в колгоспах,

Сергій Данилович: А були такі, шо все в їх було тоді?

Ганна Микитівна: Шоб шо?

Сергій Данилович: Шо все в їх було їсти?

Ганна Микитівна: Були, були…

Сергій Данилович: Хто вони були? Оті, шо роз… розкуркулювали?

Ганна Микитівна: А чи їх знає, які вони.

Сніжана: А що тоді їли, яку звірину, які рослини, що саме їли? Якщо пам’ятаєте.

Ганна Микитівна: Оце в сорок сьомому годі голод, то вже война народила.

Сергій Данилович: Бабусю Ганно, а шо Ви тоді. Ви мені начинали розказувать, шо персети?.. 

Ганна Микитівна: За шо?

Сергій Данилович: Шо Ви, шо Ви розказували, шо персет ото обстругували, їли кропиву… Це правда?

Ганна Микитівна: В сорок сьомому…

Сергій Данилович: Е ні… Ви казали, шо в тридцять третім, уже як начало, трошки вродило, і Ви шмурали с персету там і то. Було таке?

Ганна Микитівна: Було. Листя ото чухрали із липи і цвітки оті клевера (кашляє), окація, цвіт — тоже ото начухрають та насушать її, печать блини. А воно біле та гірке-гірке то так ото. А то вже як персет поспів, то вже як персету начухрали, так лихо ж, які добрі оладки. А ж то ж ото ж так. Жому хоч наносити ж, корова була нічого. Тато жому привіз, а він кислий, вонючий, а то парили і кидали в молоко й їли.

Сніжана: Можна було щось в містах виміняти? Чи був в містах голод?

Сергій Данилович: А кудись ходити, бабо Ганно, за щось, за платки, за полотно, ходили кудись щось мінять продукти?

Ганна Микитівна: Ходили чьо, в нас дукачі були, ото знаєте такі старинні рублі були, здорові.

Сергій Данилович: Вони золоті були?

Ганна Микитівна: Ні, ні… Срібні.

Сергій Данилович: А куди ж Ви ходили?

Ганна Микитівна: Десь їздила баба й виміняла крупчатки шось трошки те ото, його мама то в молочко вкинули, то (незрозуміло)…

Сніжана: Чи в містах був голод?

Сергій Данилович: А отак, бабо Ганно, не помните…

Ганна Микитівна: Кого?

Сергій Данилович: Не помните, воно і Миргороді отак був голод? Чи тільки в селах оцих?

Ганна Микитівна: Скрізь воно було таке.

Сніжана: А скільки людей померло?

Ганна Микитівна: Но я ж не буду то спорить, чи воно й по городам було таке чи… Бо в мене тоді нікого не було в городі.

Сергій Данилович: Атак приблизно не знаєте, скільки людей погибло в Панченках, в Онацькому, Сеняшиках, у Будаківці?

Ганна Микитівна: В Онацькому вообше я не знаю і в Будаківці, в Панченках ото оцей один Микола, Миколин батько. Та ото Марина… Та ото ота сімня, три душі жило їх, ото вони отаки. А то так булі й пухлі дехто, но но не було в нас, вмерших не багато. А в Остапівці ото там багато.

Сніжана: А спитайте, чи було людоїдство? Чи пам’ятає.

Сергій Данилович: Не надо і питать, бо такого не було.

Сніжана: А хто хоронив, хто хоронив померлих? І де хоронили?

Сергій Данилович: Значить так, розказую… Як, як, Оксана?

Балко Оксана Миколаївна: Шо сім’я жила і ходили діток було багато, ходили в школу вони. А вчителі ж там же ж то же ж, а де ж ті дітки, шо немає ж у школу. І вони ж пішли вчителі туди ж і дітьки ж зі школи, пішли попід вікнами, начали дивитися, коли вони заперті ті дітки чи під припічком, чи в печі, но десь, і каже ж, ви нас випустіть, каже, бо нас батьки, каже, вже одного з’їли там, і, каже, нам, каже, таке буде. Так вони ото випустили, та давай же ж ті дітки, я не знаю вони же ж ділись, це було в Харківцях, Гадядський район.

Сергій Данилович: Ну і це розказує…мати, дитинка в неї була, пішли, а вона зжерла її. Каже, я як виживу, то й ще собі нарожу…

Сніжана: Запитайте ще, хто хоронив померлих?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а було кому хоронить? Померлих, отих шо з голоду померли? Ганна Микитівна: Ну а як же ж, вже ж якось хоронили, таки ж не валялись.

Сніжана: Де хоронили і хто хоронив?

Ганна Микитівна: Того й діда, то я кажу, ото то тоже хоронили, моя бабуся однесла там то молочка то пообідали так, вже ж живі люди, то хоронили. А оте шо то Марвенки по… там не знаю хто їх, це ж по сусідськи брат жив Хведосій, то вже ж хтось їх похоронив. 

Сніжана: А чи поминають тих померлих від голодомору там на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Ганна Микитівна: І це ж ото Миколин батько той погиб отам, то вже його хтось похоронив. 

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а поминали дев’ятини, сороковини?

Ганна Микитівна: Хто їх поминав? Чим? Хто б їх поминав? Я ж кажу, як ото того діда поховали, бабуся там однесла молочка та вмочили крихту (незрозуміло), бо не було нічого, там ті, то яму копали, чи шо там, оце там пообідали, а хіба то пообідали, хто б його одбував. 

Сніжана: А за часів радянської влади поминали?

Сергій Данилович: Тепер… тепер, то поминки, то свадьба почти однаково. Бабо Ганно, а хрести по їх ставили? Гроби обробляли так як слід, ходили?

Ганна Микитівна: Та обробляли, а хрести я вже не знаю, чи вони ставили. А тепер вже це вже мов после хоч хрести, тепер вже вже оце вже ото стояли хрести на кажному, а чи воно тоді постало, то жиж, хтось живий то якась деревина була, то зробили хрест хіба.

Сніжана: А чи є в селі церква, якого вона патріархату?

Людмила Сергіївна: Немає. І не було.

Ганна Микитівна: А то ті Марвинки, це я й не знаю, де вони їх і поховали десь там дома, чи на кладовищи.

Сергій Данилович: А хто його знає скільки.

Сніжана: А чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років? Чи розповідали про це онукам, дітям?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а розказуєте теперішнім своїм онукам і правнукам, Женці, Сашкові, Оксані, Марині, своїй дочці, розказуєте, які були скрутні годи, шо таке був голодомор, розказуєте коли-небудь?

Ганна Микитівна: А чьом же й не розказувала. Як подивлюся як тепер, їла не їла, кинула шматок одному собаці, кинула й, а в мене отут от де щимиться, Господи, було каже бабуся, та хоч би я чорний шматочок де найшла, та я б ного з’їла й чорний цвілий. А чим я не розказувала. Розказувала. Як і в сорок сьомому та й яке шо їли шо воно було, а ходили и буряки пололи і все робили і жнивували і все. А їсти ніхто не питав, шо ти їв.

Сергій Данилович: І розказуйте. Должні знать, то було горе! людське, горе над людьми.

Ганна Микитівно: Конешно горе, конешно горе…

Сергій Данилович: Людьми для людей. Забуть його не должні, ніхто й ніколи.

Сніжана: Дякую велике.

Ганна Микитівна: А той дід Захарко, як поспіли вже колоски, так він пішов нарізав колосків, так наварила баба куті, так він як наївся її та чуть не кончився.

Сергій Данилович: А сирота ж Олексій вмер же ж.

Ганна Микитівна: Отож і то. Та то не він не під голод вмер, а сирота, значить. Михайло оцей погорів під під голод цей.

Місце запису: м. Монастирище, Уманський р-н., Черкаська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Олексієнко Лідія Григорівна, 1937 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Монастирище Уманського району Черкаської області.

 

В сім’ї було четверо дітей. Мати працювала на постійній роботі в полі, а вижити дітям допомогла бабуся. Вона ходила до лісу з старшими дітьми, збирала насіння з липи, перетирали його і пекли коржики. Також варили равликів, перетирали жолуді. Від цієї їжі дуже нудило.

Менші діти збирали гнилу картоплю окремо, сушили її, а потім використовували в їжу. Картопля вродила, як горох. Це був 1947 рік.

Але бабуся моя розповідала про 33 рік. Сусідка мала маленького хлопчика, зварила його, але з’їсти не встигла, бо люди зашкодили. А інші люди зловили її старшу онуку, закрили в погребі і лише щастя для неї, що їх маленький син випустив, не знаючи для чого вона сидить в погребі. В 47-му році в селі таких страшних подій не було.

Місце запису: с. Теплівка, Пирятинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 28.11.2005 р.

Хто записав: Камський Олександр Васильович.

Респондент: Камська Любов Петрівна, 1935 р. н.

Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживала в селі Теплівка Пирятинського району Полтавської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так. Пам’ятаю, але тільки 1947 р., а про 1932-33 рр. Мені мама розповідала.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожай був в 1947 р., а колгоспи давали за трудодень тим, хто працював в колгоспі, ставили ті, як їх називали, палочки, а в кінці рахували і віддавали за них продукти та й то не всі. А на городах не вродило, то й не було, шо їсти. А в 1933 р., як мені розповідали, голод був ще страшніший, все забирали з хат і теж голодували.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Так не забирали, а накладали налоги на дерева, на курі, молоком, зерном, картоплею, а хто не платив, то описували все і забирали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Такого щось не помню.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А хто його знає цього мені не розповідали. Та мабуть хто їх дивився ті документи, як всі не грамотні були, я сама закінчила сім класів і після того відразу працювати пішла. 

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

3астосовували арешти, били, були й такі, що не повернулися з тюрми, і там в тюрмі померли.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися?

Боронились, такого не було, все забирали та й все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Мама ховала в садку, на городі закопували, в хаті, але все забирали, як померло так багато людей.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Чоловік п’ять ходило, на підводах їздили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де тільки не ховали все знаходили землю рили, хати перевіряли і все-все під чисту забирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Щоб дать нічого не давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали все, навіть, мама казала, що тряпки забирали, нічого не залишали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Закон пам’ятаю, я ж вже казала, що за жменю зерна назбираного на полі арештували, по п’ять год давали і вивозили в тюрми і багато не поверталось, вони ж голодували там, а ті, що повертались рано померли».

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли збирати, а поля охороняли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ставили об’єщиків, ті що ловили, тих хто крав і судили тоді.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, не хотіли, боялися всі, ніхто не знав, що воно буде.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли іти, коні у кого були так забирали. Хто відказувався – виселяли. Залякували щоб всі організовано йшли до колгоспу.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу всю забирали, щоб люди йшли до колгоспів, той ховати її було ніде, але були такі що десь і ховали, та хто його знає де.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Частіше в день, але бувало що і вночі ходили та так щоб не знали, що будуть ходити , бо люди тоді ховали все, хоч воно і мало шо помогало.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки? Поки все не забирали, поки й ходили.

Коли почали помирати від голоду?

Не знаю.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Дітей чимось там годували інтернат в селі був то їм там щось давали та воно не помогло все одно діти пухли з голоду.

Хто не голодував у селі і чому?

Голова колгоспу не голодував, ті що заможніші були та й ті, хто їздив забирав все по хатах.

Хто зумів вижити?

Той, хто зумів добре заховать.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да чим помогали, ділилися сусіди, так. Звичайно, в них самих не було та все одно помогали хто чим міг.

Які засоби вживали до виживання?

Щоб вижити їли все, з усього робили якусь споживу. Ми ходили по іншим селам там щось брали. А мама раз принесла відру буряків гнилих, то і варила нам їх.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

І родичі допомагали, та вони в такій самій ситуації були як і ми, то допомоги особенно чекати не було звідки.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Гнилу картоплю, цвіт акації, на болото ходили рогозу викопували така рослина на болоті росла. Молоденьке, що росло в землі. А зимою, наверно, Божим духом питались, а навесні кагати були, шо з картоплі погнили, перетирали і пекли млинці.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

3 усих шо можна було з того і їли. Акації, дерева різні були.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Жаби їли, що прийдеться. М’ясо порчено, що валялось по полях.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Я не знаю та і продавать було нічого. Та люди їздили до Пирятину, там щось давали та все одно якісь дрібниці.

Чи був голод у містах?

Ну в містах по словах людей не можна сказати чи існував голод там, та мабуть був і там бо шо ж там було їсти, якщо на селі не було.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Людей померло багато з хати по два, а той більше мерло. Було, що і сім’ї повністю вимирали, страшно було.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Мені такого не розповідали, ні мабуть.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на цвинтарі за селом, по декілька хоронили, а то й просто на болото вивозили і спалювали.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Не знаю. Та хто там платить буде, самі вивозили, хто як міг так і ховали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Так о там на цвинтарі багато поховано, то там зараз і не ховають нікого тільки горбики від них і полишались.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминали і поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Раніше навіть і не згадували про голод, то і поминати ніхто не помина, влада ніколи не згадувала про голод..

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква була, так під войну розібрали ції партійці, хрести знімали із церкви і розкідали ото. А до якого патріархату цього вже не пам’ятаю. Бібліотека була здорова так теж розібрали.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

На кладовищі вже зараз дерев’яний хрест поставили, а радянська влада і не згадувала про це ніколи. Ото пам’ятник тим, хто помер на фронті, і все.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам? 

Своїм дітям я не розповідала та вони і не питали. Мабуть знають ну і тобі ось розказую.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталін оце таке наробив.

Що таке “Торгсін”?

Ні.

Місце запису: с. Тимки, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Довгопол Володимир.

Респондент: Гавриленко Софія Євдокимівна, р. н. невідомий.

Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживала в селі Тимки Оржицького району Полтавської області.

 

У післявоєнні роки жили ми в с. Тимки Полтавської області. Доглядала трьох дітей вдома, тоді як чоловік працював в райцентрі на залізниці. Тоді нам вдалося вижити через те, що вдома була корова. Вона давала і молоко, і сир, і кисляк, і сметану, та ще й чоловік дещо приносив. Бувало, що добував кількасот грамів хліба чи картоплі. Ті гроші, які ми заробляли, йшли на податки та купівлю облігацій.

В тому році хліб у нас був, та вберегти його ніхто не зміг. В селі працювали спецкомісії, які ходили по хатах і забирали що залишилось. Шукали все: і зерно, і картоплю, і соняшник. До нас якось теж зайшли. Перерили все в хаті, побили посуд та нічого не знайшли, бо не було вже в нас нічого. Тоді головний їхній почав лаяти нас за те, що колись було у нас і насіння, і картопля.

Важко було вижити. В основному люди помирали зимою, бо не їли майже нічого. Добре було тим, хто доживав до весни. Тоді вже можна було їсти лободу, кропиву, трави різні, цвіт акації. Пам’ятаю, люди вилазили на акації, кололи собі руки до крові, наїдалися цвітом і пили власну кров. А у інших вже не було сил долізти, то такі падали і просто під деревом помирали.

Нам допомогла корова. Та й не тільки нам. Допомагали кому могли. Багато односельчан поїхало на заробітки, та там і залишились, хоча дехто повертався.

Місце запису: с.Слобідка, Калинівський р-н., Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Паненко Василь Максимович, 1931 р.н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживав в селі Слобідка Калинівського району Вінницької області.

 

Був я тоді ще малою дитиною. Одного дня приїхали підводи. Спочатку я зрадів, але потім кричав, що не поїду. Нас посадили у товарні вагони, де було багато людей. Коли нас везли, я дуже хотів їсти. Тоді батьки десь доставали кусочок хліба, який ділили між нами, а самі нічого не їли. Нас везли в Північний Казахстан, де був голод і великі морози. Нс привезли в одне із сіл і згрузили в чагарники, прямо на сніг. В цьому снігу укрившись гіллям спали. На наступний день нічого не було їсти. Потім прокинувся я в якійсь машині. Виявилось, що нас викрали, тому що батько був спеціалістом, знав парові машини. Приїхали ми до міста Аккуль. До мене постійно чіпляється якийсь дядько і за цукерки випитував звідки ми, що ми тут робимо. В 39 році почались репресії, стали забирати людей. Кожну ніч, коли приїздив чорний ворон, ми не спали, ми боялись, пізніше і до нас він приїхав.  Тоді батько кудись втік, а через тиждень він з`явився і забрав нас з мамкою. Ми переїхали на інше місто. Від однієї бабці я дізнався, що всі хто їхали з нами у вагоні, повимирали, хто від голоду, хто від холоду.

Після війни батка заарештували, для того, щоб він працював на государство. Коли почався голод, я йшов на вокзал і чекав завантажені з зерном вагони. Ті, що стояли стояли в тупіку, я прокрадався до них і знизу просвірлював дирку і  націжував зерна. Так ми врятувались від голоду. 

Місце запису: с. Красносілка, Бершадський р-н., Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Холобаєва Марина.

Респондент: Сіренко Андрій Семенович, 1937 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Красносілка Бершадського району Вінницької області.

 

Розкажіть щось з того, що знаєте про голод 1932-33рр. Чи 1946-47рр.

Що там у 30-х коїлося, то того не знаю, отож не було ще мене. 40-ві? Чув, але не відчув. Декілька людей померло, хтось пухлий був, на кінці села, сімʼя була, де двоє дітей померло, хоча не можу, певно, сказати з якої причини.  Сестра моя у сусідньому селі жила, у Хмарівці, там також багато рідні всякої жили. То її чоловік кудись на заробітки їздив, начебто десь у Молдовії, хоча я його пізніше питав про це, та чогось він не розповідав мені. Не здивуюсь, якщо він грабунком займався чи ще чимось. Це ще той був…. Так Ніна приїздила до нас з батьком, дорога займала не більше години конем, сніддя всякого привозила. Памʼятаю, як одного разу вона привезла горошків-цукерки такі були зелененькі, та отож багато привозила. Це для мене була смакота. Не смійся. Що я тоді бачив: борща, бараболю, цибулю.

А хоч шоколад пробували?

Що??? Який шоколад. Ти гадаєш я знав, що воно таке було. Отож і памʼятаю ті перші горошки. Щодо 30-х, то нічого не знаю. Ніколи з батьком про це не говорив. На селі де ми, батьки згадували про ті часи, але ж хіба мені було цікаво їх слухати?

 

Місце запису: с. Панасівка, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Дідковський Володимир Васильович.

Респондент: Одягайло Олександр Михайлович, 1935 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала в селі Панасівка Липоводолинського району Сумської області.

 

Я, Одягайло Олександр Михайлович, 1935 року народження, житель с. Панасівки Линоводолипського району Сумської області, даю свідчення із розповіді моїх рідних дідуся, бабусі і мами, а також других людей, котрі пережили ті страшні часи.

Мій дід, Одягайло Кирило Костянтинович, рік народження 1886, у той час працював головою сільського споживчого товариства. Під його керівництвом був паровий млин. У ньому мололи борошно для тих, кого влада підгодовувала.

Знесилені голодні люди до млина не могли принести зерна тому, що у них його забирали «буксири», а несли обдерті кукурудзяні качани, або кору дерев і дідусь під любим приводом старався обдуриш наглядача і підсипав у торбу чи у лантух мірку чи дві борошна, прикривши корою чи качанами зверху, і цим самим багатьох врятував від голодної смерті. Уже через багато років після його смерті люди, дякували мені, його онукові, який був хороший чоловік, адже завдяки йому наша сім’я залишилася живою говорили вони.

Моя бабуся Одягайло Марина Мусіївна 1889 року ділилася із людьми чим могла. На жаль свідків, які дали б свідчення і точні дані, давно уже немає в живих. Час невблаганний. У 1933 році вони проживали у селі Панасівка Липоводолинського району.

Підлужний Максим Федорович 1884 року народження був комірником і теж, як міг допомагав виживати від смерті з голоду. Проживав у селі Панасівні.

У той час у Ромнах був розквартирований стрілецький полк у якому проходив строкову службу мій батько Одягайло Михайло Кирилович 1909 року народження. 1931-1933 рр. Саме тоді дід заприятелював із Командиром полку. Вони були ровесниками і цей командир, як і мій дід у царській армії був унтер-офіцером. Він не раз був у нас у гостях, і саме через нього таємно удавалося дідові дещо робити для людей. На жаль, прізвища цієї мужньої людини я не знаю. Все це було дуже таємне. Яка його доля теж невідома. Очевидно його, як і багатьох інших військових зжерла сталінська репресивна машина. На паперах це не фіксувалося.

 

 

Місце запису: с. Запруддя, Рокитнянський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  27.07.2003 р.;

Хто записав: Скрипак Оксана;

Респондент: Дейнека Олексій Трохимович, 1937 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Дейнека Олексій Трохимович, 1937 р. н., проживав у селі Запруддя Рокитнянського району Київської області. 

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

В 32-33-му мене ше на світі не було, то знаю дещо від людей, а дещо мати розказувала. А 46-47-й помню.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

В 32-33 му – штучна голодовка, а в 46-47 му – весною вигоріло все на світі. Ми навибирали всього 17 корзин картоплі.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

В 47-му ніхто не відбирав. Була постанова: із 40 соток 20 кг хліба – державі, а картоплю і цибулю за гроші здавали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю такого.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А які могли бути документи. Активісти і так відбирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Хто не виполняв, то було всього – і били, і висилали…

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не всі мали. Представники району, то були з оружієм – пістолети, вінтовки, а сільські не мали.

Як люди боронилися?

Ніяк, плакали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали, умудрялись всяк, закопували.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти, незаможні.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

На день і по 5 раз приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

У землі і то находили, у соломі в скиртах.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Чув, шо давали, варили куліш.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Все забірали, до гола.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чув, що за 5 колосків 5 год давали. А в нас в селі, то за колоски і за горох аж 7 дали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли. Перевдягались в жіноче, щоб дітей на полі на гарячому зловить. Палили на плечах «вкрадену» солому. Ми малі були, то тікали, а в нас ше й стріляли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були такі «дурносвисти», охранніки, шо не хотіли робить та над народом здівались.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Були й такі, шо йшли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли, забирали де шо не було. Одбирали, то де він дінеться – йде в колгосп, бо їсти хоче.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не знаю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В любий – і дньом, і ноччю.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю, не жив тоді.

Коли почали помирати від голоду?

В 33-му – перед жнивами, а в 47-му не мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Опікувались. В 47-му, знаю, підбирали і сиріт, і бездомних. Були дєтдоми. Такого, як зараз не було. А в 32-33-му були патронати, там були дітки, і не тільки сироти. Там їх підгодовували.

Хто не голодував у селі і чому?

Отакі, як оце й допіру. Которі були «блюдолизами», то ті й жили, а народ голодував. А в 47-му году – хто був більш верткішим, то їхав у Западну, та міняли.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Всяк було. Як своє, то хтось щось і дасть, як і самим не було.

Які засоби вживали до виживання?

Як могли, так і виживали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Не знаю. Казали, шо й лупу, й полову, і корінці із лопухів, і лілії з болота, горобинець…

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Які були, те й вживали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Якіх тільки можна було: ховрашків, хом’ячків. Шкурки здавали. Горобців парили – і так, як варенички їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було.

Чи був голод у містах?

Город не голодував. У 47-му йшла у Києві стройка після войни, то з села везли туди продукти. То такі люди ще жили трохи.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не скажу, я такого не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Я не чув, але, мабуть, шо були.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В 33-му була спеціальна бригада, то й хоронили. Де попало, там ховали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Платили пайок хліба. Так ховали, без труни.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На цвинтарі в центрі, а то на городах, в садках – в кого як сили хватило.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Ну, аякже. Раніше, то й збирались.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

І тоді згадували, хто помер з голоду, і зараз згадують.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була колись церква, вже їй год 170 було. То восени 1976-го спалили по приказу голови колгоспу. А це вже строять нову год десять.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Рідня, то хрести ставила, а обелісків нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Вони то знають, але не представляють собі, що це таке.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Кого винить. В 32-33-му власть робила своє, а спекулянти своє – забірали хліб. А в 47-му, то посуха була, недород та й розруха після війни.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

#Голодомор #Голодовка 1946-1947 #Закон про п’ять колосків #Податки (1946-1947) #Виживання #Сурогати #Діти 

Місце запису: с. Запруддя, Рокитнянський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  29.07.2003 р.;

Хто записав: Скрипак Оксана;

Респондент: Рижа Наталя Трохимівна, 1942 р. н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. Рижа Наталя Трохимівна, 1942 р. н., проживала у селі Запруддя Рокитнянського району Київської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я 1942 року, мала була, то знаю, що від людей чула.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожай, засуха була.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Наше місцеве населення за вказівкою зверху. А ходили сільські, даже в горшках забірали в людей.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були донощики, указували, що «у того, у того є, он там закопане». А чи награждали їх… Мабуть же вислуговувались. 

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А хто їх зна. Може й мали. Вони були зазначені ці люди начальством.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Аякжеж, було ж, застосовували. За колоски судили. Отак у нас на кутку Одарку з маленькою дитиною засудили за жменю колосків.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю я.

Як люди боронилися?

Ховали, ховалися, закопували харчі.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна, приховували ж. Щоб людина та й не приховала. І між діти в колиски клали, і в узлики разні…

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти такі були.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

В сінях погреби копали. Закопували в землю, шо в кого було, бо шукали все.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, варили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Все забірали. Моя мати, то носила одежу у Шпендівку (сусіднє село) – ховали у родичів. Дядьки мої не вступали в колгосп і мати не вступали – то була «куркулькою».

Що таке «Закон про п’ять колосків?» Чи чули Ви про нього?

Не чула, але за колоски в селі жінку засудили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, гонили охранніки. Було як поженуться за нами по стерні, то ми тоді тільки колючки з ніг вибирали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охраняли охранніки. Один на бригаду та 3-4 бригади на поле, а самі крали.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Деякі хотіли. Бідніші – хотіли, а багатші – ні. А біднішим яка рвзниця їм була – все одно голі, босі.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували: одбірали скотину, інвентарь, забірали у колгосп молотарки, корів.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Де й ховали, то все одно одбірали. Дехто добровільно одводив у колгосп.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

І вечором, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю.

Коли почали помирати від голоду?

Поодбірали в людей, а тоді неврожай – і люди почали мерти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Не знаю. Тоді лучший порядок був, як зараз. Усяк було. Забірали дітей багато у «майдани». Здавали й добровільно своїх дітей у дєтдоми.

Хто не голодував у селі і чому?

Не всі рівні були. Були й такі, шо не голодували, дехто приховав. Були хитрі, такі як і зараз. Батько робив мій на сівалках, то хоч шось в халяві приносив, то їли.

Хто зумів вижити?

Кому пощасливилося якось. Батько було візьме узличок зерна – вкладе, то мололи в жорнах та пекли млинці.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помагали. Хто свій, то чи молока однесе. В кого була корова, тому було легше. Ділилися люди, родня.

Які засоби вживали до виживання?

Всяк виживали – бур’яни їли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Млинці з полови пекли, картоплю мерзлу збірали по полю, листя рвали та їли, лободу, корінці всякі.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Чула, що в Білорусії хом’яків ловив хлопчик, парив і їв. Зайців полювали, пташок різних.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Міняли, забірали люди останнє. Везли одежу і міняли на продукти. В Западну Україну їздили. В Київ не їздили. 

Чи був голод у містах?

Не знаю оцього. Мабуть був, скрізь же вивозили хліб.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, це сільрада знає, в архівах треба дивитися. Багато померло в голодовку.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Відомі. Чи людині дав уже голод на голову, що мати зарізала свою дочку.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили і коло хатів, і на кладовище везли. Звозили трупи до купи та й закопували в ями.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю хто там їм платив що.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На цвинтарі та по городах.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають. Як раніше, то й рідня ходила.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминають і тепер, і за совєтських часів поминали.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нову вже давно мурують. Є й старенька – в людей, в хаті в діда Савочки.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Общих хрестів нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Шоб так розказувала, то наче й ні.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Не знаю хто в цьому винний. Зверху було цьому буть, так треба було буть…

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).