Місце запису: с. Талалаївка, Ніжинський р-н, Чернігівська обл.

Дата запису: 2 серпня 2003 року

Хто записав: Куць Олег

Респондент: Радченко Марія Евленівна, 1925 р.н.; Бець Катерина Евленівна, 1920 р.н.

Під час Голодомору респонденти проживали в селі Сиволож Борзнянського району Чернігівської області. 

  

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Пам’ятаєм, аякже.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирали урожай увесь. Всей вивезли кудись, повивозили кудись, людей обибрали полностью.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комітетьчики.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Цього я не знаю, не було в нас.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Да з сільради. Були комітетьчики, заложені у них документи були. Вони ходили з палками такими і забирали все чисто у колгоспи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Висилали. Висилали на Соловки їх, которі не хотіли колгосп іти.

А побиття?

Побиття, може, й били їх, я не знаю. Я мала була. 

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не в усіх. У старших буля зброя, у старших, комітетьчик старший, буля зброя, а в тих не було, у менших.

Як люди боронилися?

Ніяк не боронилися. Шо їм робить? Боялись вони.

 Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Ну хіба за пазухою, а то скрізь понаходять. Палками шукають, встромляють по сараях і по городу ходять, де ти закопав найдуть.

У землю встромляють?

У землю. Палки в землю.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну я ж кажу тобі, комітетьчики звали їх. А як… Ну вони, оці комітетьчики, при мні і ходили. Одні комітетьчики оце в колгосп зводили їх, нас усіх. Більше не було, ці ж оції, як їх, тільки комітетьчики.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Були комітетьчики. Ну тіки приходило і по п’ять і по шість, і по десять. Всі як до кого, як … великий, багато в нього всього – більш іде, як якійсь там нижченький – дві корови – той прийдуть і заберуть.

Дві корови – це такий нижченький?

Це вже нижченький, це вже мєлкій. Роботяга мєлкій.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не де не заховаєш. Де ти заховаєш, як я знаю усе?

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да. Їсти оставляли на весь год до нового урожаю. Хто первий пошов. Приходили питать: і я йду перва. Значить мені оставляють корову одну там, порося одне там. Як в мене багацько, то оставляють зерна на кожного чоловіка, яка в тебе сім’я, скільки положено вони вищитали до самого нового урожаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Все підряд забирали, хто не йшов у колгосп. Все забирали із скрині, все вивозили, не оставлялось нічого в хаті. Даже із сарая і клуні позабирали.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Ну п’ять колосків тоді не було, а це в 1947, в 46–47-му. Ми ходили собирать колоски вже ж. Так об’єзжчик стріляв. Та так стріляв, так помикав.

Так у повітря стріляв?

У повітря, повітря. І даже судили за колоски, судили по п’ять год давали. Судили даже за колоски. 

За один колосок судили?

– Та не за один.

– Собирав. Шо ти в майку назбираєш? Одного судили по п’ять год.

– Одного судили да після війни.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні не дозволяли. Приорували, а не дозволяли приорували.

Приорували?

Да, те є візьмуть і приоруть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єзжчик. 

Один?

Ну, колгоспну комору – сторож, а поля – об’єзжчик. Ну, в нас чотири колгоспи, в колгоспі було чотири об’єзжчика. Було чотири колгоспи – чотири об’єзжчика.

Так у них була зброя?

Та була ж там. Я кажу – стріляли. Стріляли. А шо чи вони там так. Нікого не вбили. Стріляли – так лякали.

– Лякали, а вбить – не вбили. 

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Нехто не хотів. Не знали, шо це таке за колгосп, і ніхто не хтів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

– Ну, змушували ж усіх. Забирали і звозили. Як підеш у колгосп, оставлять тобі їсти.

– Шось трохи.

– Не підеш у колгосп – заберуть усе чисто і остаєшся голодним.

– Як у одного-двух забрали, то вже останні мусять іти. Бачать, шо всі ідуть.

– А тоді ще куркулів і не приймають.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не де не переховували, бо в нас лісів не було, шоб ховать, а на поле не виженеш. Так шо, може, у когось і переховували, а у нас ні.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Із утра до вечора.

Скільки разів приходили до хати?

Та їм одного разу хватало. Як прийдуть, то вже відберуть усе. Після них нічого не остається.

Коли почали люди помирати з голоду?

Ну коли? Як обібрали все. Кому оставили, шоб в колгосп пішов, тії ще ж жили, а у которих забрали все і зразу і голодували.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто їми не опікувався. Хоч умирали, ніхто тоді, тоді наче про сирот і думать нехто не думав. 

Хто не голодував у селі і чому?

Ну тіки ті, хто пішли зразу в колгосп. То їм … голодували. А їсти, шоб так уже всього було – ні. Ну, для їх оставили до самого нового. Так шо ті, хто пішли перші в колгосп, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Той і вижив, хто у колгосп пішов, а хто не пішов, позаганяли нас на Соловки.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та нехто не ділився, бо кажде замикалося, шоб як осталося, то не обобрали іще. Нехто не ділився, кожне… боялися люди.

А обирали тільки комітетчики чи ще хтось?

Ні. Як тобі сказати, комітетьчики обирали вдень, а вночі банди набігали, Керенський там якийсь, тоді якийсь Махно, тоді ше ше. Ну, в общім ще тії ходили, такі банди, а шо вони тоді казали, шо вони банди і ми знаєм, шо вони банди. А чи вони банда, чи вони ще хтось. Ходили тоді, наскакували в колгоспи, палили, де колгоспи вже позводили, палили худобу, а тії, а вночі боялися, закривалися й боялися даже виткнуться, бо, теє, може, й банда прийшла. Так шо нехто не з ким не ділився. Всі боялися.

Які засоби вживали до виживання?

Кажне по-своєму виживав. Поняв? Кажне по-своєму. Як ти можеш вижить До мене ти не підеш. Ну, може, дам я тобі раз їсти. Ну більше не дам, поки сама буду голодна.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

– Мо й хто мав, ми не голодували, так я не знаю, бо треті в колгосп пішли. А це батьки наші треті в колгосп. А тії не буду казать.

– Може, й ділився хто потрошку, та й, може, ділився. Нічим було дуже.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

– Ну, це знаю я. Які ягоди не були, так споживали. Знаю липу, липин ото листя і ото бруньки товкли, їли, так ходили. Бруньки весною ходили обривали і їли. Паслін їли.

– Калачики якісь.

– Калачики їли, це із того. Тоді того, макуху їли, льоновую і горчишна всяка в хліб кидали. Макуху вживали. Оце такеє. Собирали та й на поле ходили собирали, де картошки були, так картошка зогнила, воно наче крохмаль так оставсь. Собирали ту картошку, крохмаль, варили кисіль.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ну, це ж я тобі розказала.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

– Я не знаю, не буду й казать тобі, яких вони плазунів. Може, хто з голоду так і криси, миші їли. Я не знаю.

– Не чули такого.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Ми некуди не ходили і в місто некуди не їздили і не міняли. В 1947 году із городов їздили міняли.

Із города у села їздили?

Із городов у села їздили. В 47 году немець повивозив усе. Так у нас пооставалось. То ж позакопували. Немец же не ходив, не шукав так, як ото наші комітетьчики, а так пооставалося. То намолотили самі, то поховали, то так ще осталося. Дак тоді ходили все время городські люди ходили, носили все ж. Одежу носили, тряпки і ми міняли. Це я знаю.

Чи був голод у містах?

Я думаю був, раз ходили мінять.

Так це був у 1946–47 чи в 1932–33?

Та він і в 33 був. В 33 був і в городах, і в селах – скрізь. Тільки пайки давали в городі. Якісь пайки давали. В нас не давали нічого, а в городах пайки якісь давали. Так, може, за те тільки і жили. Ну а голод, считай, був раз пайки, так і голод був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

– Немає. Ніхто їх не записував. Їх порозсилали усіх, то по Соловках, то по… Люди тікали, считалось раньше на путя, на чиконку казали робить ходили, то в Москву повиїзжали.

– Та пороз’їзжались.

– Пороз’їзжались та шо бачать, шо вже вот вої їм уже так пороз’їзжались скрізь по світу, повтікали. Наших тож багато, і в Баку була тьотка, і в Москві багато, і в Малоярославці, і в Дарниці.

– Та багацько.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

У нашому селі я не знаю. А чула от людей, чула, шо були люди, шо їли друг друга. Було… Чутки пройшли такі, шо в якомусь селі, шо мати уже так, шо мати свою дочку зарізала чи задавила і в піч усунула в чугуни. І тоді хтось доказав, так прийшли до неї. Так вона кничить: «Моя донечка в печі! Моя дочечка в печі!». Вона дожидала ще їсти її. А так в нашому селі я не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищах. Собирались люди гуртом і ховали, потомушо є й такі, шо родних не було в них, треба було хоронить. Не лежатимуть, бо тільки ж болезні будуть. Хоронили на кладбищах. Чотири в одних тих, в одних могилах, кидали та й все, бо я це знаю.

Та під немця в нас побили бригадирів – комітетьчиків. Так таку викопали, Миколайович. Так викопали ямку таку і там чоловік, може, двадцять закопали. Така здорова могила насипана, закопали. Це немец як був, так мадяра.

– ти знаєш, шо я думаю, Господи, там і не поставили нічого. 

– Ну чого вони все время поминають на тому на…

– Поминають.

– Все время поминають. Миколяєва тая поминає все время. Я ходила даже.

– І шо нема. Пам’ятника нема.

– Який там пам’ятник, як там страшне, така могила здорова.

– Це ми добре знаємо тих.

– Під німця це було у мене. Сосєд у нас був поліцаєм. Так Маринку як убили, а я йшла до тьотки Лєнки, іду дивлюсь – по снігу кров, а він сидить верхи.

Хто? Поліцай?

Поліцай. Сидить верхи. Наш, наш. Поліцай сидить верхи й їде. Я думала, шо вони кабана де закололи. Приду, а вони кажуть: «Маринку забрали, Маринку вбили». І той сидів верхи поліцай тей же, Пантюх наш сусід і повезли на кладбище. І звозили їх на кладбище у могили.

Мадяри і палили там, голова сільради була молода, така хороша женщина, директор школи він був. Так і спалили двоїх діток. Ми ходили дивиться. Так, це вже немці, вони не немці самі – мадяри вбили. Так мадярка було, так одно у тому, у воді купалось – малесенького убили, другого у ліжку вбили. Тоді тую, це шо голова сільради, так цюю вбили, ми тільки ввійшли так коло хати, коло дверей. І дівка була. Так дівку Ольгу. Ольгу вбили у кроваті. Читала книжку, так і книжка отак лежить і не згоріла книжка, і запалили.

– Я ж тоже заходила, ішла ззаді і зайшла. Глянула у хату: ту ж вона запалена і обгоріла. Глянула – чуть не вмерла.

– Оце таке, таке було. Так ми стірали бельйо матері. А вони поїхали по чемодани. Позабирали все чисто. Так ділились тут, у Пантюха.

Мадяри?

Да, мадяри. Приїхали сюда. Так мадяри п’яні. Так прийшов, а я злякалася – стою, а він підійшов і каже: «Не бойсь, не бойсь. Так, немец – хорош, і українцесь – хорош, а мадяр – плох, продан». 

Це він сам про себе казав?

Да. Значить, їх не брали на фронт, а тільки в оцю експедицію карательну.

– В карательний отряд.

– Так оце, оце вони і їздили. Приїзжали, не казали немці, приїдуть мадяри. В нас 25 семей побили в селі.

Мадяри?

Ага, це під німецьку.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Ну, ніде не відомі. Від голоду – ніде не відомі. Я нічого не помню. Їх хоронили так, де всіх. У нас кладбищ багацько, так шо ніхто їх там не щитав. Не відомі та ж вони.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

– Не знаю. Сейчас я не хожу, так не знаю, чи їх поминають. Та, наверно, кажне своїх поминає убієнних.

– Хто остався – так спомине, а хто ні.

– Так, убієнних усіх поминають, і їх також. Як їх уже давно забули.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади і церкви у нас не було ніде. Поминать у нас нехто не поминає їх, а теперечки, наверно ж, поминають Голодомор. Хіба, може, я не чула, шоб у церкві сейчас поминали Голодомор. Була в церкві, но не чула, шоб поминали про цей Голодомор. Ну, поминають, може, там погиблих на війні, а так я не чула.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас у селі є церква тепера – хрістіанська. А шо це таке – хрістіанська.

А до Київського патріархату чи до Московського?

Це до українського нашому, українського патріарха, не Московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

– Ні, неде не встановлені, неде у нас неде не встановлені.

– Та й візде нема.

 – Хтозна. У нас нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

– Ну, сусіди і самі знають, а дітям розказували, ну, вам розказували. А чи ви знаєте молодьож не знаю. А деякі, може, вообще не знають, шо був голод.

– Як це так, каже, хліба не було? А де дівся хліб?

– Ні, молоді люди мало знають про Голодомор.

– Це як інтересуєся, то я розкажу, шо я знаю, так, а так.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Наверно, жизнь така. Кажне власть держалося: совєти собі, тії собі, ті собі тягли. Ну, совєти перемогли. Ну, я щитаю, шо совєти і зробили голодовку. Може, там були які враги народа. Спеціально зробили голодовку. Ну хто ж же був тоді, не знаю. Ну, хто ж же зробив цю голодовку. Отакі врожаї були здорові. Стільки зерна в нас позабирали, хто ж же зробив же її голодовку. Вони должни знать лучше – начальство.

А врожай в 1932–33 гарний був?

Все время гарний був, а після войни які врожаї були! В колгоспах уже не такі врожаї були як тоді. Тоді у всіх гноянки були такі, землі хороші, бо вони тоді прикопали землю, так ти її угноюєш все, шоб були так такі врожаї були здорові. І жита дуже багато, хліба дуже багато було. Ну його вивезли весь. Розказували, шо ешелонами везли, і тії банди, та Махно, та всі підривали поїзда, так валялись по всьому, кажуть, тому розсипане зерно. Так тоді комітетьчиків зганяли, шоб стерегли їх, так тії, шоб не брали зерна, і так воно і пропадало зерно теє. Ну да, й, наверноє, в столицю возили в Москву. По городах, може, возили, не знаю. Ну, вивозили з села, із України вивезли полностю все. Україну полностю голодну зробили. Таш не знаю як.

– Україна зроду не голодувала б.

– Ну тоді робили здорово.

Місце запису: с. Талалаївка, Ніжинський р-н, Чернігівська обл.

Дата запису: 2 серпня 2003 року

Хто записав: Куць Олег

Респондент: Бець Катерина Евленівна, 1920 р.н.; Радченко Марія Евленівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору респонденти проживали в селі Сиволож Борзнянського району Чернігівської області. 

  

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Пам’ятаєм, аякже.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирали урожай увесь. Всей вивезли кудись, повивозили кудись, людей обибрали полностью.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комітетьчики.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Цього я не знаю, не було в нас.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Да з сільради. Були комітетьчики, заложені у них документи були. Вони ходили з палками такими і забирали все чисто у колгоспи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Висилали. Висилали на Соловки їх, которі не хотіли колгосп іти.

А побиття?

Побиття, може, й били їх, я не знаю. Я мала була. 

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не в усіх. У старших буля зброя, у старших, комітетьчик старший, буля зброя, а в тих не було, у менших.

Як люди боронилися?

Ніяк не боронилися. Шо їм робить? Боялись вони.

 Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Ну хіба за пазухою, а то скрізь понаходять. Палками шукають, встромляють по сараях і по городу ходять, де ти закопав найдуть.

У землю встромляють?

У землю. Палки в землю.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну я ж кажу тобі, комітетьчики звали їх. А як… Ну вони, оці комітетьчики, при мні і ходили. Одні комітетьчики оце в колгосп зводили їх, нас усіх. Більше не було, ці ж оції, як їх, тільки комітетьчики.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Були комітетьчики. Ну тіки приходило і по п’ять і по шість, і по десять. Всі як до кого, як … великий, багато в нього всього – більш іде, як якійсь там нижченький – дві корови – той прийдуть і заберуть.

Дві корови – це такий нижченький?

Це вже нижченький, це вже мєлкій. Роботяга мєлкій.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не де не заховаєш. Де ти заховаєш, як я знаю усе?

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да. Їсти оставляли на весь год до нового урожаю. Хто первий пошов. Приходили питать: і я йду перва. Значить мені оставляють корову одну там, порося одне там. Як в мене багацько, то оставляють зерна на кожного чоловіка, яка в тебе сім’я, скільки положено вони вищитали до самого нового урожаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Все підряд забирали, хто не йшов у колгосп. Все забирали із скрині, все вивозили, не оставлялось нічого в хаті. Даже із сарая і клуні позабирали.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Ну п’ять колосків тоді не було, а це в 1947, в 46–47-му. Ми ходили собирать колоски вже ж. Так об’єзжчик стріляв. Та так стріляв, так помикав.

Так у повітря стріляв?

У повітря, повітря. І даже судили за колоски, судили по п’ять год давали. Судили даже за колоски. 

За один колосок судили?

– Та не за один.

– Собирав. Шо ти в майку назбираєш? Одного судили по п’ять год.

– Одного судили да після війни.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні не дозволяли. Приорували, а не дозволяли приорували.

Приорували?

Да, те є візьмуть і приоруть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єзжчик. 

Один?

Ну, колгоспну комору – сторож, а поля – об’єзжчик. Ну, в нас чотири колгоспи, в колгоспі було чотири об’єзжчика. Було чотири колгоспи – чотири об’єзжчика.

Так у них була зброя?

Та була ж там. Я кажу – стріляли. Стріляли. А шо чи вони там так. Нікого не вбили. Стріляли – так лякали.

– Лякали, а вбить – не вбили. 

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Нехто не хотів. Не знали, шо це таке за колгосп, і ніхто не хтів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

– Ну, змушували ж усіх. Забирали і звозили. Як підеш у колгосп, оставлять тобі їсти.

– Шось трохи.

– Не підеш у колгосп – заберуть усе чисто і остаєшся голодним.

– Як у одного-двух забрали, то вже останні мусять іти. Бачать, шо всі ідуть.

– А тоді ще куркулів і не приймають.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не де не переховували, бо в нас лісів не було, шоб ховать, а на поле не виженеш. Так шо, може, у когось і переховували, а у нас ні.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Із утра до вечора.

Скільки разів приходили до хати?

Та їм одного разу хватало. Як прийдуть, то вже відберуть усе. Після них нічого не остається.

Коли почали люди помирати з голоду?

Ну коли? Як обібрали все. Кому оставили, шоб в колгосп пішов, тії ще ж жили, а у которих забрали все і зразу і голодували.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто їми не опікувався. Хоч умирали, ніхто тоді, тоді наче про сирот і думать нехто не думав. 

Хто не голодував у селі і чому?

Ну тіки ті, хто пішли зразу в колгосп. То їм … голодували. А їсти, шоб так уже всього було – ні. Ну, для їх оставили до самого нового. Так шо ті, хто пішли перші в колгосп, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Той і вижив, хто у колгосп пішов, а хто не пішов, позаганяли нас на Соловки.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та нехто не ділився, бо кажде замикалося, шоб як осталося, то не обобрали іще. Нехто не ділився, кожне… боялися люди.

А обирали тільки комітетчики чи ще хтось?

Ні. Як тобі сказати, комітетьчики обирали вдень, а вночі банди набігали, Керенський там якийсь, тоді якийсь Махно, тоді ше ше. Ну, в общім ще тії ходили, такі банди, а шо вони тоді казали, шо вони банди і ми знаєм, шо вони банди. А чи вони банда, чи вони ще хтось. Ходили тоді, наскакували в колгоспи, палили, де колгоспи вже позводили, палили худобу, а тії, а вночі боялися, закривалися й боялися даже виткнуться, бо, теє, може, й банда прийшла. Так шо нехто не з ким не ділився. Всі боялися.

Які засоби вживали до виживання?

Кажне по-своєму виживав. Поняв? Кажне по-своєму. Як ти можеш вижить До мене ти не підеш. Ну, може, дам я тобі раз їсти. Ну більше не дам, поки сама буду голодна.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

– Мо й хто мав, ми не голодували, так я не знаю, бо треті в колгосп пішли. А це батьки наші треті в колгосп. А тії не буду казать.

– Може, й ділився хто потрошку, та й, може, ділився. Нічим було дуже.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

– Ну, це знаю я. Які ягоди не були, так споживали. Знаю липу, липин ото листя і ото бруньки товкли, їли, так ходили. Бруньки весною ходили обривали і їли. Паслін їли.

– Калачики якісь.

– Калачики їли, це із того. Тоді того, макуху їли, льоновую і горчишна всяка в хліб кидали. Макуху вживали. Оце такеє. Собирали та й на поле ходили собирали, де картошки були, так картошка зогнила, воно наче крохмаль так оставсь. Собирали ту картошку, крохмаль, варили кисіль.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ну, це ж я тобі розказала.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

– Я не знаю, не буду й казать тобі, яких вони плазунів. Може, хто з голоду так і криси, миші їли. Я не знаю.

– Не чули такого.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Ми некуди не ходили і в місто некуди не їздили і не міняли. В 1947 году із городов їздили міняли.

Із города у села їздили?

Із городов у села їздили. В 47 году немець повивозив усе. Так у нас пооставалось. То ж позакопували. Немец же не ходив, не шукав так, як ото наші комітетьчики, а так пооставалося. То намолотили самі, то поховали, то так ще осталося. Дак тоді ходили все время городські люди ходили, носили все ж. Одежу носили, тряпки і ми міняли. Це я знаю.

Чи був голод у містах?

Я думаю був, раз ходили мінять.

Так це був у 1946–47 чи в 1932–33?

Та він і в 33 був. В 33 був і в городах, і в селах – скрізь. Тільки пайки давали в городі. Якісь пайки давали. В нас не давали нічого, а в городах пайки якісь давали. Так, може, за те тільки і жили. Ну а голод, считай, був раз пайки, так і голод був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

– Немає. Ніхто їх не записував. Їх порозсилали усіх, то по Соловках, то по… Люди тікали, считалось раньше на путя, на чиконку казали робить ходили, то в Москву повиїзжали.

– Та пороз’їзжались.

– Пороз’їзжались та шо бачать, шо вже вот вої їм уже так пороз’їзжались скрізь по світу, повтікали. Наших тож багато, і в Баку була тьотка, і в Москві багато, і в Малоярославці, і в Дарниці.

– Та багацько.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

У нашому селі я не знаю. А чула от людей, чула, шо були люди, шо їли друг друга. Було… Чутки пройшли такі, шо в якомусь селі, шо мати уже так, шо мати свою дочку зарізала чи задавила і в піч усунула в чугуни. І тоді хтось доказав, так прийшли до неї. Так вона кничить: «Моя донечка в печі! Моя дочечка в печі!». Вона дожидала ще їсти її. А так в нашому селі я не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищах. Собирались люди гуртом і ховали, потомушо є й такі, шо родних не було в них, треба було хоронить. Не лежатимуть, бо тільки ж болезні будуть. Хоронили на кладбищах. Чотири в одних тих, в одних могилах, кидали та й все, бо я це знаю.

Та під немця в нас побили бригадирів – комітетьчиків. Так таку викопали, Миколайович. Так викопали ямку таку і там чоловік, може, двадцять закопали. Така здорова могила насипана, закопали. Це немец як був, так мадяра.

– ти знаєш, шо я думаю, Господи, там і не поставили нічого. 

– Ну чого вони все время поминають на тому на…

– Поминають.

– Все время поминають. Миколяєва тая поминає все время. Я ходила даже.

– І шо нема. Пам’ятника нема.

– Який там пам’ятник, як там страшне, така могила здорова.

– Це ми добре знаємо тих.

– Під німця це було у мене. Сосєд у нас був поліцаєм. Так Маринку як убили, а я йшла до тьотки Лєнки, іду дивлюсь – по снігу кров, а він сидить верхи.

Хто? Поліцай?

Поліцай. Сидить верхи. Наш, наш. Поліцай сидить верхи й їде. Я думала, шо вони кабана де закололи. Приду, а вони кажуть: «Маринку забрали, Маринку вбили». І той сидів верхи поліцай тей же, Пантюх наш сусід і повезли на кладбище. І звозили їх на кладбище у могили.

Мадяри і палили там, голова сільради була молода, така хороша женщина, директор школи він був. Так і спалили двоїх діток. Ми ходили дивиться. Так, це вже немці, вони не немці самі – мадяри вбили. Так мадярка було, так одно у тому, у воді купалось – малесенького убили, другого у ліжку вбили. Тоді тую, це шо голова сільради, так цюю вбили, ми тільки ввійшли так коло хати, коло дверей. І дівка була. Так дівку Ольгу. Ольгу вбили у кроваті. Читала книжку, так і книжка отак лежить і не згоріла книжка, і запалили.

– Я ж тоже заходила, ішла ззаді і зайшла. Глянула у хату: ту ж вона запалена і обгоріла. Глянула – чуть не вмерла.

– Оце таке, таке було. Так ми стірали бельйо матері. А вони поїхали по чемодани. Позабирали все чисто. Так ділились тут, у Пантюха.

Мадяри?

Да, мадяри. Приїхали сюда. Так мадяри п’яні. Так прийшов, а я злякалася – стою, а він підійшов і каже: «Не бойсь, не бойсь. Так, немец – хорош, і українцесь – хорош, а мадяр – плох, продан». 

Це він сам про себе казав?

Да. Значить, їх не брали на фронт, а тільки в оцю експедицію карательну.

– В карательний отряд.

– Так оце, оце вони і їздили. Приїзжали, не казали немці, приїдуть мадяри. В нас 25 семей побили в селі.

Мадяри?

Ага, це під німецьку.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Ну, ніде не відомі. Від голоду – ніде не відомі. Я нічого не помню. Їх хоронили так, де всіх. У нас кладбищ багацько, так шо ніхто їх там не щитав. Не відомі та ж вони.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

– Не знаю. Сейчас я не хожу, так не знаю, чи їх поминають. Та, наверно, кажне своїх поминає убієнних.

– Хто остався – так спомине, а хто ні.

– Так, убієнних усіх поминають, і їх також. Як їх уже давно забули.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади і церкви у нас не було ніде. Поминать у нас нехто не поминає їх, а теперечки, наверно ж, поминають Голодомор. Хіба, може, я не чула, шоб у церкві сейчас поминали Голодомор. Була в церкві, но не чула, шоб поминали про цей Голодомор. Ну, поминають, може, там погиблих на війні, а так я не чула.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас у селі є церква тепера – хрістіанська. А шо це таке – хрістіанська.

А до Київського патріархату чи до Московського?

Це до українського нашому, українського патріарха, не Московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

– Ні, неде не встановлені, неде у нас неде не встановлені.

– Та й візде нема.

 – Хтозна. У нас нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

– Ну, сусіди і самі знають, а дітям розказували, ну, вам розказували. А чи ви знаєте молодьож не знаю. А деякі, може, вообще не знають, шо був голод.

– Як це так, каже, хліба не було? А де дівся хліб?

– Ні, молоді люди мало знають про Голодомор.

– Це як інтересуєся, то я розкажу, шо я знаю, так, а так.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Наверно, жизнь така. Кажне власть держалося: совєти собі, тії собі, ті собі тягли. Ну, совєти перемогли. Ну, я щитаю, шо совєти і зробили голодовку. Може, там були які враги народа. Спеціально зробили голодовку. Ну хто ж же був тоді, не знаю. Ну, хто ж же зробив цю голодовку. Отакі врожаї були здорові. Стільки зерна в нас позабирали, хто ж же зробив же її голодовку. Вони должни знать лучше – начальство.

А врожай в 1932–33 гарний був?

Все время гарний був, а після войни які врожаї були! В колгоспах уже не такі врожаї були як тоді. Тоді у всіх гноянки були такі, землі хороші, бо вони тоді прикопали землю, так ти її угноюєш все, шоб були так такі врожаї були здорові. І жита дуже багато, хліба дуже багато було. Ну його вивезли весь. Розказували, шо ешелонами везли, і тії банди, та Махно, та всі підривали поїзда, так валялись по всьому, кажуть, тому розсипане зерно. Так тоді комітетьчиків зганяли, шоб стерегли їх, так тії, шоб не брали зерна, і так воно і пропадало зерно теє. Ну да, й, наверноє, в столицю возили в Москву. По городах, може, возили, не знаю. Ну, вивозили з села, із України вивезли полностю все. Україну полностю голодну зробили. Таш не знаю як.

– Україна зроду не голодувала б.

– Ну тоді робили здорово.

Місце запису: с. Талалаївка, Ніжинський р-н, Чернігівська обл.

Дата запису: 2 серпня 2003 року

Хто записав: Куць Олег

Респондент: Артеменко Анатолій Іванович, народився 30 грудня 1930 року.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у селі Талалаївка Ніжинського району Чернігівської області

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Да. Я харашо помню голод 1947 року, а 32–33-го – по словах мами. Вона мене одного разу перевозила в село, вона робила вчителькою, і в цей час побачила, що ззаду двоє якихось наближається, а тоді їхав з винтівкою на коні почтальйон і він підвіз мою маму зо мною. А так би мене із’їли. Тоді люди голодні були. Узяли на м’ясо, як той казав.

А 47-ий харашо пам’ятаю. Я з 30-го року, так мені вже було 17 років, я був у сьомому класі, якраз після війни, у сьомому класі. Помню харашо, шо ззаді мене в мойому класі сидів хлопчик один. Це було зімою. Потом бачу, шо його нема й нема. А через неділю пішли чутки чи вчителі ходили, я не пам’ятаю, хто то ходив додому його, так на лавці лежала мати з погризеними руками і двоє дітей. Ну, другого хлопчика я не знаю, а цей один, що ззаду мене сидів, я його харашо знаю, вони погибли від голоду. У той час у колгоспі тільки давали по 200 грам макухи, все зерно було вивезено. На насінний фонд я не знаю оставляли чи ні. Всю худобу, яка була худоба, поїли люди. Голодовка була. Так шо було дуже-дуже скрутно.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Ну, урожай був. Звичайно, перша причина – це був неурожай і це головна була причина. Ну, влада забирала те, шо їй було положено, вона забрала. На насінний фонд я не знаю чи вони оставили. Я точно цього не знаю, а забрали вони хліб увесь. Хліба не було як такового у селі вобще, не продавали. Базарчики були. По 300 карбованців була булочка маленька хліба. Це вже спекулянти продавали. Я не знаю, де вони доставали. Отаке. Ну у людей же грошей не було, у колгоспників у той час грошей не було. Не давали в колгоспах грошей.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Ну, у людей не відбирали як так. Ну, були податки і за щот цих податків дуже багато ушло. Були даже грішми податки. А де гроші в селян? Вони виплачували ото чи могли тим і виплачували.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Цього я не знаю. В 47-му, по-моєму, цього не було.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

У 47 цього не було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

По хатах не ходили люди, що відбирали хліб, відбирали скот. Нащьот недоїмки були. Відбирали скот, птицю. Ну а хліба у людей практическі не було. Неурожай був.

Як люди боронилися?

Та як, ніяк не боронилися. Времья було якраз післявоєнне, дуже тяжоле, серйозне, так шо люди боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Можна було б приховати, якби воно було, а тваринку не можна було. У нас тут відкрите місце, ніде не сховать. Це не в Казахстані, шо там тисячі кілометрів у всі сторони, де людей нема.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Одяг не брали, нічого не брали кроме скотини. Скот брали. Ну, як був там мед, таке другий збіжжя, це брали в щьот недоїмок. А так не брали, щоб як попало.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Да, це було. Це закон, якщо в полі об’єжчику попадався чєловєк, що колоски збирає, так за п’ять кілограм – п’ять год. Ето гарантіровано було. Зразу судили і отправляли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля і колгоспні комори? Колгоспні комори охороняв – охорона колгоспу охороняла, а поля – були об’єжчики. Об’єжчики на конях з оружиєм, і даже були пльотки в них. Так доставалося малечі, доставалося особенно.

Скільки разів приходили до хати?

Ну обично предупреждали декілька раз: ось здайте контракт, там шо положено, там і дєньгами було, там і на позику здавали люди. Позика добровільно-примусова була. Не здавши, значить, вони могли списувать майно. 

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Це звичайно дньом ходили, більшістю дньом. Це були представники сільради і були із району, і міліція була.

А були у них якісь документи? 

Документи були. Той раз свої, то каждий знав і із району більшість знає. Вони ж умісті ходять. Міліція у своїй формі.

Коли почали люди помирати з голоду?

Це помирати почали в 47-му році. Це зі мною було, зі мною. Я сам даже голодував так даже, шо весною був і з лободи варили юшку. Живіт здоровий, а їсти хочеться, а ноги єлє-єлє держать. А пішла акація, то з дерева не злазив, тільки акації цвіт їв. А як де були кагати старі, находили картошку, ну, кожуру з картошки, і потом все це якось бабушка моя передєлувала і оладі такі були чорні, страшні, їсти не можно, но їли. 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ну цього я не знаю. В нас дітдомів не було. Ну були такі, що деякі хворі, больні брали в больницю. В больниці трошні піддержували. Дві неділі подержать і виганяють. Не знаю чия це ініціатива – району чи області, чи, може, з центру. Ну трошки піддержували людей. Це дуже мало.

Хто не голодував у селі і чому?

Ну, не голодували ті, хто мав гроші на руках, це були учителі. Ну і вони тяжело переносили це діло. Ну, голови сільради, голови колгоспів, брігадіри. Ну, каждий по-своєму спасав своє життя. Може які крали з них, а може, й так просто виходило. Були такі, що їздили у Західну Україну, наприклад, мій дід. Так що де було в сундуку, так їздив у Західну Україну. Західна Україна тоді багата була, там колгоспів мало существувало. Война кінчилася і тільки начались опять колгоспи. У людей був хліб. Багато тих, шо поїхав за хлібом пропали, в дорозі убивали їх. Я сам пам’ятаю їздив на станцію, були об’яви по радіо, шо пожалуйста не їжте м’ясо на базарі, потому шо це дуже часто зустрічається людське м’ясо.

Хто зумів вижити?

Більшістю зуміли вижити ті, шо сильніші здоров’ям, ну врачі, інтелігенція, які получали гроші і могли купити щось у городі. Тоді давали пайки в городі по 500 грам. Моя мама, допустім, була насильно послана на відбудову у Донбасі шахт. Там кормили у столовій і давали пайок. Давали по 550 грам хліба. Вона працювала в шахті на стволу.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да так в основному можна сказати, шо і не ділилися продуктами. Їх не було цих продуктів. Ну, рідні, родичі друг другу помагали звичайно, а чужі ж, то каждому не поможеш. Виживав як міг.

Які засоби вживали до виживання?

А отакі засоби: зімою, то нічого не можна, а весною, то варили всяку бурду. Як трошки десь достануть якогось ну не зерна – горох мелений або що-небудь, стакан уллють у п’ятивідерний чугун, і от оту похльобку і п’ють. Оце трошки спасало. Хоть пухли люди, ну живі були, животи тільки здорові були.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну звичайно родичі, більшістю родичі, помагали, ну не у всіх сім’ях.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

З рослин, ягід і коріння все споживали, хто шо мог де достать – все споживали. Лободу, ще тільки началася, всякі трави там, листя же їли. Даже варили це листя. Ну так і виживали.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ну, я так харашо не знаю, з яких дерев. Сам я акацію їв, цвіт акації прямо їв і спасався тим. Ну, трохи пухлий був, несмотря не на шо. Хоть мені 17 год було, все-таки сила в мене була.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ну, більшістю, шо голуби поїли. Хто горобців ловив, їв. Ну а жаб не їли. Я такого ще не чув. А так рибу, ото все. І зимою хто міг, той ловив рибу, і весною ловив, в’юни, рибу. Це було таке, спасало здорово.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Ну, в місті ми не їздили, а от у Західну Україну їздили за хлібом. Це не ми їздили, а мій дід їздив із другими мінять. Ну, все, шо в нас було таке праздне возили туди, а привозили хліб. Привезли раз хлібу трошки, помогло конєшно.

Чи був голод у містах?

У містах голоду в основному не було. Люди ж робили в містах, тоді безробітних майже не було, та й, наверно, не було. А хто робив, получали карточки, по карточкам пайки були. Хліб був. Хліб був, там давали, по-моєму, і масло і ето і м’ясо. Я бачив карточки. Точно я не знаю, це давали, ну хліб точно давали. Були такі, рана утром откривався ларьок, куски хліба вже розвішані, а довески спічечними головками приколоті, і так ваги не вішали, тільки роздавали. От кине на віса, подивися і тут отдає. Тільки в карточках одрізає талони.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не, таких відомостей немає. Ніхто їх не реєстрирував, по-моєму. Хіба що сельрада, но куда вони йшли ці вєдомості, ніхто не знає.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

У нашому селі – ні, а на станції я чув, шо таке було, шо їли людей.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Більшістю хоронили свої, у селі то всі родичі, шо хоть як не як хоронили. Ніяких помилок, нічого це не було. Не було чим поминать, хоронили да і все, закапували.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

По-моєму, не платили нікому.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Ну, оце в нас на общому кладбищі хоронили. Трудно сказати тепер де воно шо воно. Воно уже пройшло время. Ну, могилки єсть, а де отдельно, шоб воно стояло, шоб їх почитать можна було – ні.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Поминають. Хто знає своїх ще, пам’ятає, поминає конєшно.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Цього я не знаю чи поминають, чи ні в церкві, бо я лічно в церкву не ходжу.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Єсть церква. До Київського патріархату відноситься.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ну, окремо сейчас не встановлюється, це тоді як були встановлені, но тоді ставили більшістю не хрести, а такі надгробні пам’ятнички в виде солдатського такого пам’ятничка. Ну, а тепер ставлять гранітні всякі, і на старих є поставлені, а у кого родичів немає, то нічого вже там немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я розповідав. Да і школа розповідає і 33-й споминає, і 47-й, і, по-моєму, в історії сейчас є у новітній.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ну, виною тут перве, шо голод, а друге – сама Сталінщина. Сама постановка вопроса по сільському господарству комуністичної партії. Оце виноваті всі. 

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Я це знаю слово, но в 47-му році цього не було, це було дето до 33-го года, потому шо люди, коли голодували, а це була голодовка 22–23 годов, по-моєму, так тоді золото здавали в Торгсин, щоб получити чи купить продукти. Це була загранічна фірма, яка скуповувала драгоценності, камні, таке на обмін чи радянські рублі, і на продовольство.

Місце запису: с. Петрівка (нині – Махнівка) Борзнянський р-н Чернігівська обл. 

Дата запису: 18–20 серпня 2003 року

Хто записав: Люткевич Світлана Іванівна

Респондент: Мандрика Любов Семенівна, 1936 р.н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживала в селі Петрівка (нині – Махнівка) Борзнянський (нині – Ніжинського) району Чернігівська обл. 

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–33 або у 1946–47 роках?

В 1933 році мене ще не було, а 1946–1947 помню. Це страшне про таке згадувать. То це тільки заболіть можна. Страшне, що було.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки? Чи забирала урожай влада?

Государство нічого не тратило, робили даремно, за тапочки. Протягом року нічого зарплати не давали. В кінці року зарплата була. Були великі налоги. Аж до 1952 року ладу не було. А врожай був. В океани да в моря висипали зерно, а людям не давали. Стільки людей загубили.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Поліцаї ходили і сільські люди.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, чи були, але доносили.

Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Та хто ж їх провіряв? Люди були такі залякані, що й не питали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Людей у хатах вбивали, здівались, як могли. Як проти власті що скажеш, то зразу й судили на 15 год. І не верталися, і вбивали, і на Соловки висилали. Тут як усе розказать, так і до ночі не розкажеш.

Як люди боронилися?

Хто як міг. Поліцаї як на кого злі були вночі приходили вбивали. Тоді ж власті не було, законів не було, не було кому й пожалуваться.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Лічно ми не ховали. А куди ж нам було ховать? До того не ховали, а тоді забрали, нічого й ховать.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Варили таке вже з червами, з порчених продуктів. Квасолю варили, що вже год п’ять лежала, коричнева аж всередині поробилася.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забрали все, що було: і одяг, і обув, і з нас поздирали. Нас було троє діток. Оставили повністю голими і босими. Вимели все. Забирали все готове, вже прівезене, повіяне в пічки запхане.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закон я не знаю, а ставили об’єзчика, такого душогуба, що колоски забере, ще й батогом дасть. Як по голові чимось вдарив, то й убив. Конями наїздив, розтоптував.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єзчики називались. Стерегли тоді навіть солому. А люди соломою топили, бо більше нічим було. Носили її за три кілометри. Вбивали навіть за солому. Бувало, що об’єзчики вбивали своїх племінників. Вночі ж не видно.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Добровільно шло мало, інших змушували.

Як змушували людей іти до колгоспів?

Хто не записався в колгосп, звались «індуси». Хати їх розкидали, їх ссилали. Спочатку, щоб заставити іти, забирали всю худобу.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ми нічого не ховали, у нас нічого не було. Вимели все, як віником, нічого не оставили. Нічого я хорошого не застала. Війна й голодовки. До 1954 року добра ніякого не було в моїй сім’ї.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ходили ввечері.

Скільки разів приходили до хати?

Поки все не повимітають.

Коли почали люди помирати з голоду?

Да зразу, як усе позабирали, а взяти було ніде. В магазинах після війни вже нічого не було. У людей і хліба не було. Їздили за 100 та за 200 кілометрів, щоб купити пуд якийсь картоплі. І солі не було. Їли не сіль, а добриво намішане. 100 рублів за стаканчик.

Що було з малими сиротами? Чи ними опікувалася держава?

Та сиріт було багато. Лежали попідтинню опухлі.

Хто не голодував у селі і чому?

У кого була велика родина, то й крали. Ті й жили краще й не голодали.

Хто зумів вижити?

Ті, хто мав хоч якусь підтримку.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ніякої нам допомоги не було і на макову зернину. Багатші запрошували на роботу за харчі. Десяток картоплин за день саповки.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг, так і заробляв на їжу. Ви не мали такого, не в’являєте, будете читать, як дитячу казку. А як я пережила це, то во вік цього не забуду.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі були. Родичі були справніші, багатші. Але нічого, і стакана молока ніколи ніхто не дав. Вони тільки себе знають.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їсти ж було нічого повністю. Листя їли з будь-якого дерева, аби тільки не гірке було. Попробуєш та й їси ж. Хліба не було. З ячменю або віки таке гірке пекли, не могли їсти. Не дай, Господь. Що його робити було? З віки з овсом та ячменем пекли коржі, а вони ж гіркі, його їсти не можна. Травили людей як хотіли, а тепер здоров’я нема. Робить не можна, одна осталась. Оце таке й життя. Хіба це життя? Ніч настає – не знаю чи доживу до ранку, чи ні.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Мабуть, можна, аж їздили.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Всі лежали, больні були, пухлі лежали, з голоду помирали. Лікарів не було, лічить було нікому. А хто ж считав, скільки людей загубили? Оце таке життя було.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були випадки людоїдства. Сестра вбила сокирою рідного брата, бо той їсти просив. А потім, кажуть, його й їла.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Дітей в садку ховали, людей в ямки, як собак, кидали, голих, без нічого. Ховати ніхто не хотів, бо всі лежали пухлі від голоду.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Да хто там платив. Хіба що родичі, як домовлялись з тими, що яму копали, то домовлялися за харчі.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На общому кладбещі ховали.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Як хто ще має живих родичів, того й поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві тепер і за часів радянської влади?

Окремо не поминають

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, а куди відноситься не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не встановлено.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1946–47 років? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Внуки питали, я їх учила. Розказувала, як в школу ходили по очереді з сестрою, бо не було одягу і взуття. Загадувала їм, щоб гарно вчились.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Це все залежало від власті, від руководителей конєчно. Вони самі зробили людям таке життя.

Дозвольте зробити з Вас фото.

Да не нада, не треба. Я і так вам тут понарозказувала таке, що більше ніхто не скаже. 

Місце запису: м. Одеса

Дата запису: невідомо

Хто записав: Орлова (Лепявко) Тамара Григорівна (рукопис)

Респондент: Орлова (Лепявко) Тамара Григорівна, 1928 р.н., народилася в селі Синявка Березнянского району Чернівгівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Синявка Менського (нині Корюківського) району Чернівгівської області

 

Моя дорогая несчастная мама – убийца?

– «Ты помнишь, Томочка, что-нибудь из того прошлого, что нам довелось пережить 7 лет назад, о страшном голоде?». Этот вопрос мне задала мама в 1940 г. 

– «Да, мама, я всё помню, от начала и до конца». Мама внимательно минуты 2 на меня смотрела, а потом тихо, как бы раздумывая, говорить или нет, сказала: «Выслушай меня и исполни то, о чём я тебя попрошу. А попрошу я тебя только об одном! Помнишь, как во время Голодомора один человек укусил тебя за ножку, и ты очень кричала от боли, я услышала твои крики и выскочила из коморы, и чтобы защитить тебя схватила его за горло и не могла оторвать свои пальцы от его горла, они словно приросли горлу и он умер. Если кто узнает об этом теперь, меня ждёт тюрьма. Прошу тебя, сколько будешь жить, никому об этом не говорить. Поклянись, что никому никогда не расскажешь об этом». Мама заплакала. И тогда я поклялась, что никто не узнает об этом никогда.

В последние годы моей жизни я страшно мучаюсь и терзаюсь от того, что я не имею права рассказать о том, как мы и остальные украинцы страдали и пережили это страшное время и остались в живых. Я до сих пор удивляюсь, как мы с мамой не умерли, когда вокруг нас люди гибли семьями. В нашем селе очень мало осталось людей в живых. Виноват голод, хотя в тот год был хороший урожай.

Я родилась в Черниговской области с. Синявка Березнянского р-на в семье зажиточных казаков. Наше село имело много семей казачьего рода, которые тоже были богаты. По отцовской линии мы казаки, по материнской – крестьяне. Семья у дедушки была большая и трудолюбивая (6 дочек и 2 сына –  … мой и его брат Дмитрий, его убили матросы, которые проезжали на 2 тачанках с пулемётами через наши село в 1920 году, убили лишь за то, что был хорошо одет. Один из матросов посмотрел на него и сказал: «Вот контра» – и выстрелил из нагана. А брату отца было только 16 лет).

В 1932 году нашу семью раскулачили – забрали всё до последней нитки. Кажется, в октябре 1932 г. к нам заявились 7 чел. и 2 милиционера и 4 повозки, и заявили, что по приказу свыше мы обязаны всё у вас забрать, и вас выселить из дома и послать на выселку как контрэлемент – и старых и малых. Три дня они у нас грузили на возы наше добро, всё забрали, даже верхнюю одежду, что была на нас, заставили снять, 2 коня, 2 коровы, свиньи и др. живность, зерно, одежду, всю домашнюю утварь. Отца посадили в тюрьму в Березном, дедушка исчез, брата старшего моего забрала к себе древняя мама моей мамы в с. Шабалинов, матери отца удалось уехать к дочери, в которой муж был партийный, а мы с мамой вдвоём остались посреди двора раздетые и нищие. Впоследствии мама видела нашу одежду на 2 человеках, которые нас раскулачивали. Наш дом в центре села сделали колхозной конторой. Нас с мамой выгнали, сказали – идите, куда хотите. Нам некуда было итти и мы сидели во дворе, ведь раскулаченных никто в селе не мог приютить – запретили свыше. Но потом один из руководителей колхоза подошёл к нам и говорит: можете комору занимать, но только вдвоём с ребёнком, если пустите в коморку кого-нибудь из своих – вышвырну вас и будете на улице. Комора без окна (туда раньше бабушка складывала всякий хлам), а мы с мамой были несказанно рады коморе. Мама принесла соломы, за сараем-конюшней соломы целая скирда и кое-как утеплила. Да ведь не отапливалась коморка! Как мы выжили?.. В один вечер (это было в начале ноября) я вышла за нуждой, только открыла дверь каморки и ступила на землю, а было уже темно, как меня что-то схватило за ногу, я упала и почувствовала страшную боль поверх колена. Я стала громко кричать. Услышав крики, мама выскочила из каморки – страшная, как скелет, я её не узнала, она упала на то, что лежало на земле. Это был какой-то человек. Мама схватила руками его за горло и стала душить, а потом стала кричать, она никак не могла оторвать пальцы рук от горла, они как будто закаменели на горле. Мама кричит, я кричу. Через некоторое время пальцы отпустило и она розжала их. Она стала на ноги, схватила за одежду человека и потащила его за хлев. Вернулась в комору, смыла кровь у меня с колена и на тряпочку положила глины и приложила к ране (этой глиной бабушка раньше белила пол). Но долго не вылечивалась рана, только летом лучше стало. Даже сейчас в старости у меня шрам от зуба укусившего человека. Утром, когда немного рассветало, мама и я вышли во двор. Из соседской хаты вышла соседка Мария Шаблыха и спросила маму, что это за крики вчера вечером были у нас. Мы подошли к сараю, куда мама вчера оттащила человека, и увидели на земле в лохмотья худющего мальчика с кровавыми пятнами на груди. По словам Шаблыхи, ему было лет 12–13. Он был мёртв, лежал с открытым ртом, а во рту был только 1 зуб (спереди). Мама плачет, я тоже, а Шаблыха говорит: это вурдалака, вчера в Азаровички 3-хлетнего хлопця прокусил и выпил с него кровь, а хлопец после этого сразу умер, вот Бог и наказал вурдалака, и он сдох. Мама очень переменилась – стала страшная – одни кости, дергается, руки дрожат, я думала, может это не моя мама, совсем не похожа на прошлую маму. Так изменилась от голода и переживаний. Я стала её бояться. Мне сейчас не понятно, как мы жили, чем питались, ведь у нас ничего не было, кроме воды. Мама всё надеялась, что скоро перемены будут к лучшему, а весной будет трава, листья, кора, корни. И вдруг в начале марта (морозы страшные), рано утром, ещё темно, кто-то постучал в дверь коморки – мама открыла и увидела страшного человека, заросшего, грязного, в лохмотьях с обмотанными тряпками ногами. Мама испугалась, а он говорит: не бойся, Дуня, я твой свекор, пусти меня хоть на час, я уже не выдерживаю в лесу. На меня уже и облавы устраивала милиция, хотят выслать на север России. Вот тебе и умный гордый казак (Вот тебе и зажиточный трудолюбивый человек). До чего довели враги народа. За что такое наказание, что он сделал плохого? Только то, что трудился сам и его вся семья с утра раннего до поздней ночи, никому плохого не сделал. Мама испугалась, вдруг его кто-нибудь видел из сельчан и передадут власти колхоза и в милицию и нас выгонят из коморы и мы будем на улице. И сказала ему, какое наше положение. Дедушка пробыл у нас целый день, а вечером, когда стемнело, сказал маме, что уходит. Маме так было его жаль, всё ходила по коморе и руки ломала, что делать, что делать! Но победил страх, что её с ребёнком выкинут на улицу и никто не отважится пустить нас к себе. Был строгий приказ сверху: не пускать к себе раскулаченных, пусть, дескать, подыхают на улице. Дедушка ушёл. А на утро его нашли за греблей замёрзшим без лохмотья верхнего и тряпок на ногах – кто-то и это снял.

В тот же день к маме в коморку пришёл милиционер и говорит: это к вам пришёл старый Банник вчера? И не ожидая ответа от мамы говорит ко мне: мала! Был дед твой вчера здесь? Я говорю – не было (я всё понимала). А он говорит: смотрите мне, обманите – выгоню на улицу, только из-за ребёнка тут тебя держат. Сегодня его нашли замёрзшим за греблей. Мы за ним охотились полгода, а он оказался под носом тут. Мама мне говорит, вот потеплеет, дасть Бог, если не умрём, пойдём в Россию, многие идут туда, там нет такого ужаса, как здесь. Эх, мечты несчастных голодных людей! Мы ждём, надеемся, каждый день ждём потепления, чтобы пойти спасаться в Россию. Дошли несчастные люди до предела, живём мечтой. И вдруг один человек – сельчанин, скелет, обтянутый жёлтой кожей – говорить людям (ведь не только мама мечтала о России, а все голодающие, умирающие люди) – говорит: оставьте мечту о России, я был на границе, чуть не погиб, там много людей хотят перейти границу России, да не дают им это сделать солдаты и гражданские с оружием, говорят, дан приказ из Москвы, чтобы ни одного украинца не пустить в Россию, чтобы голодающие не наводнили Россию. А кто из украинцев хочет силой прорваться через границу – бьют по спине и по голове прикладом ружья, вплоть до расстрела. И этот сельчанин видел трупы, которые увозили куда-то, поэтому он вернулся назад в этот ад.

Много ещё чего страшного вспоминается мне, а также рассказы-воспоминания мамы и др. людей, переживших эти ужасы. В моём письме только мои воспоминания – факты, без единой лжи.

После рассказа сельчанина мама начала с нетерпением ожидать потепления весной, когда появится зелень, а может быть откуда-то какая-то помощь или перемены, потому что уже дальше жить невозможно. Пришёл апрель, появилась трава, листья, кора на деревьях набухла… О, живём! Люди немного отошли, стали нас загонять в колхоз – ведь земли в колхозе много, у всех людей отобрали наделы и передали в колхоз – общак для скота и людей. Вот так лозунг на поре сов. власти: «Вся власть Советам, а земля крестьянам!». А люди и поверили, и воевали за правителей страны.

Ни в чём неповинного отца моего выпустили из тюрьмы. В с. Синявка для бывших кулаков нет ни жилья, ни жизни, поэтому отец и мама решили сменить место жительства. Отец нашёл место работы бухгалтера в г. Городне, неподалёку от нашего села. Дали нам комнату на базе «Табаксырье», где отец работал. В 1939 г. наша семья отец, мать, брат Андрей и я переехали в Одессу и снимали жильё, а отец работал на Агаровом з-де тоже бухгалтером. В 1941 г. отца взяли на фронт, а в 1944 году взяли на фронт и брата. Мама очень переживала за отца, а особенно за брата, ведь ему не было и 20 лет. Я хорошо помню, как перед сном мама шептала молитвы е здравии сына. Каждый раз она начинала с молитвы «Отче наш», а потом начинала говорить от себя: «Боже праведный, сохрани жизнь и сбереги здоровье моего сына, будь милосердным к нему, умоляю Боже» и др. слова, а заканчивала свою просьбу к Богу: «А ещё прошу тебя, милостивый Боже, – прости меня грешную, что я такое в жизни сотворила, взяла на душу страшный грех, но ведь я защищала свою дытыну, иначе я не могла в то ужасное время, а также прости и помилуй того несчастного бедного ребёнка (убиенного мальчика), он ни в чём не виноват, он страдал от голода, поэтому такое сделал». И эту молитву повторяла каждый вечер перед сном.

Вернулся с фронта брат и всё как-будто стало налаживаться. Но в 1947 г. повторилось опять то же, что было в 1932–33 гг., но, конечно, далеко не в той мере, что было в 1933 г. Вот эта трагедия 1947 г. произошла действительно из-за неурожая, тогда как в 1932–33 гг. был хороший урожай.

Однажды, уже в 1994 г. мне пришлось встретиться в книжном магазине с одной женщиной из Поволжья, а здесь она отдыхала. Она сказала, что очень любит Украину и украинцев. Я ей сказала, что приятно слышать, что русская женщина любит Украину. Она сказала: я вам сейчас объясню, почему я люблю Украину. «Я сама из деревни Поволжья. В 1932 году у нас был большой неурожай, целые села голодали, 6 человек умерли в нашем селе, совсем нечего было есть. Но, благодаря Украине, мы остались живы. Смело можно сказать, что нас спасли украинцы. Целый ряд повозок с мешками пшеницы, ржи, картофеля, муки и даже вещей привозили в голодающие села и распределяли всё это меж голодающими. Очень они нам помогли. И только из Украины помогали. Мать всегда говорила: «Дай Бог украинцам здоровья».

Я вспомнила приезд в 2009 г. в Украину главного российского священника Кирилла, он тоже говорил, что когда был голод в 1932 г., то им поставил кто-то под дверью мешок муки. Святой Отче! Это не чудо, и не Бог поставил, а это украинская мука! Её вам передали, чтобы вы не умерли с голоду.

Итак, я свой долг выполнила, рассказала, как люди страдали и умирали в Голодомор на Украине по вине наших правителей.

А второй долг – клятву, данную моей бедной маме, я нарушила – прошу прощения у Бога и моей бедной мамы за нарушение клятвы – мама умерла, так что я, наверное, имела право честно и правдиво описать жизненные факты, увиденные своими глазами и пережитыми мной.

Місце запису: с. Носачів, Смілянський р-н, Черкаська обл.

Дата запису: невідомо

Хто записав: невідомо

Респондент: Швачко Зінаїда Петрівна, без р.н., народилася в селі Носачів Смілянського району (нині – Черкаського) Черкаської області

Під час Голодомору та масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Носачів Смілянського району (нині – Черкаського) Черкаської області.

 

Зінаїдо Петрівно, оскільки ви народились після голоду 1932–33 рр., то можете розповісти про цей голод. Що вам розповідала мати, батько або хтось інший з родичів?

Так, про цей голод я знаю небагато, лише те, що мені переповіли. Знаю, що це був найстрашніший голод за всі роки історії України. Так ось, жили мої мати та батько у цьому селі. Батько мій був небалакучий, просто казав, що було скрушно в той час, що влада позабирала все, що можна було: домашню скотину, птицю, все насіння включно з тим, що мало піти на насіння наступного року.

Зінаїдо Петрівно, можете ви детальніше про все, що ви знаєте, розповісти?

Про це, як не боляче, треба розповідати, бо треба пам’ятати не лише перемоги свого народу, а й страждання. Позабирали майже все насіння, картоплю, овочі. Залишали стільки, що ніяк не можна було прохарчуватись. Тому вже деякі люди почали голодувати восени 32-го р., вже тоді почали вживати різноманітні сурогати, що замінювали харчі, як чечевичий суп, баланда, листя з дерев, кропиву, лободу та інше.

Оскільки скота майже не залишилось, то м’яса не вживали. Частенько вживали мертвячину. Так, біля колгоспу частенько стояли люди з торбами та мішками, як привозили мертву конину або яловичину, кожен отримував свій шматок та ховав в торбу та йшов додому.

Частенько було відловлювали диких собак, кішок та птахів, яких вживали в їжу.

Це була страшна картина, коли люди пухли та вмирали від голоду. Про це моя мати не могла згадувати без сліз. Часом, як вона розплачеться, то не могла говорити, їй треба був час, щоб вона заспокоїлась. Було таке, що люди від голоду втрачали розум та починали дітей своїх їсти. Я більш не можу про це розповідати, мені треба перепочити.

Добре. Через годину я продовжив своє опитування. Отже, Зінаїдо Петрівно, про голод 1932–33 рр. ви дещо розповіли. Чи можете ви розповісти і про голод 1946–47 рр. очевидцем якого ви були?

Цей голод був легший в порівнянні з голодом 1932–33 рр. Хоча було дуже важко. Оскільки після Другої світової війни багато чоловіків не повернулось додому, було мало худоби і тяглової сили, було дуже важко працювати, оскільки треба було відбудувати все, що було знищено за роки війни.

А в 1946 р. голод був зроблений навмисно владою, у населення позабирали зерно і нічого не дали. Ось так і виник голод. Щоб хоч якось прохарчуватись, їздили, пам’ятається мені, на Західну Україну заробляти гроші або харчами (теж зерно). Якщо у когось якісь речі були (костюми або щось інше) продавали і купляли зерно, картоплю, щоб хоч як-небудь харчуватись.

Особливо важко було вдовам з дітьми. Сама жінка прокормилась би, а з дітьми важче, але кожен хто міг хоч чимось допомогти – допомагав. Отаке воно було страшне життя. Але щас не набагато краще життя, не ті вже сили, важко працювати на городі. А пенсії тії хіба що на два тижня вистачає.

Місце запису: с. Мирне, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  20.09.2005;

Хто записав: Головач Ольга Олександрівна, Хохотва Лілія Володимирівна;

Респондент: Чухіна Анна Іванівна, 1946 р.н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Мирне Гуляйпільського району Запорізької області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Мої внучечки, ми перенесли на собі цей голод. Голодували дуже. Я не забуду його ніколи.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада? 

Забирала врожай влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Багачі наші, кулаки ходили і забирали у бідних людей харч.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна? 

Ми не чули про те.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів? 

Не знаю, я мала тоді була.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Дуже били людей. Прийду було до дому, а мама плаче, бо били. „Кажи, де ховаєш зерно, чим дітей годуєш?” 25 пліток получала, аж шкіра репалась.

Чи мали зброю ті, що приходили відбирати хліб у людей? 

Не знаю.

Як люди боронилися? 

Ніяк від свавілля не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Мама закопувала під хатою квасолю, під стріхами ховали. Тато застерігав дітей, щоб не одкривали двері.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали? 

Не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? 

Не пам’ятаю.

Де можна було заховати продукти харчування? 

Ховали, де прийдеться.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу? 

Давали пайок – 150 г хліба.

3абирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо? 

Забирали все, що було цінне. Худобу в першу чергу. Налог: 100 яєць, 250 л молока, сушку.

Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього? 

Закон „5 колосків” – судібна справа. 4 роки давали за качан, а ні – то вбивали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини? 

Так, школу водили збирати колоски.

Хто охороняв поля, колгоспні комори? 

Була охорона, яка мала ружжо. Це були прості люди. Це був один з видів роботи.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп? 

Люди не хотіли йти в колгосп, їх примушували.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Хто не хотів йти в колгосп – виганяли з хати.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

Не було, щоб переховували худобу.

В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?

В основному вночі ходили, коли батьки вдома.

Скільки разів приходили до хати? 

Часто.

Коли почали люди помирати з голоду?

В 1932-33 роках.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава? 

І помирали з голоду, і виживали, держава мало ними опікувалася.

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, що були при владі.

Хто зумів вижити?

Хто мав, що їсти. Виживали багаті, чиновники, а прості хто як міг, так і виживав.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами? 

Звісно, допомагали, ділилися, що в кого було. Хоч на раз поїсти і щоб якось прожити.

Які засоби вживали до виживання?

Ховали їжу, самі ховалися від переслідувань.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менш голодували?

Мали. їздили, де краще жили родичі, туди люди виїжджали і разом перебували голодомор.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння? 

Їли кропиву, калачики, ягоди збирали, гриби.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Не знаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ховрахів, горобців, мишей їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна. Кусочок хліба коштував дуже дорого.

Чи був голод у містах? 

Голод був скрізь.

Чи знаєте Ви, що таке „Торгсін”? 

Не чула навіть такого слова.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато, люди пухли від голоду.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не пам’ятаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду? 

Заривали самі на кладовищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не платили, ховали самі селяни, родичі.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Не знаю.

Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?

Поминають родичі завжди.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер так, а за часів радянської влади згадували, але ні так , як зараз.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає. Приїжджає піп.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 р.р., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Мені розповідала мати, а я своїм дітям та онукам.

Кого Ви вважаєте винними у загибелі багатьох людей?

Радянську владу, більшовиків.

 

Місце запису: смт Малокатеринівка, Запорізький р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 18.09.2009 р.

Хто записав: Подимай Альона.

Респондент: Савченко Тетяна Ілларіонівна, 1926 р. н.

Під час масового штучного голоду 1947 року проживала в смт Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області.

 

З глибоким душевним болем згадую я й голодомор 1947 року. На той час мені було 21 рік. Я працювала в колгоспі імені Калініна (с. Малокатеринівка). Так що бачила те, що відбувалося, очима вже дорослої людини. Недороду в той час не було. І борошно, і крупи, й хліб – все було в крамницях. А потім раптом зникло і з’явилося … тільки на базарі. Ціни були такими, що залишалося тільки дивитися та слинки ковтати. Але ж є ще сім’ї, в яких малі діти, немічні батьки…Люди у плавнях на озерах розбивали лід і відривали коріння рогозу, яке називали «роги». Приносили в чувалах або привозили на санчатах «роги» додому, висушували і витрусювали з них «муку» (порошок), додавали справжньої муки, щоб спекти хліб. Рогозяна «мука» дуже виручала. Ще збирали курай (перекотиполе), сушили і товкли у ступах на порошок. А потім домішували в нього «муку» з «рогів» і з цієї суміші пекли хліб.

Весною 1947-го викопували із землі «земляні горіхи» (дикорослі коренеплоди). Але навіть і це не завжди врятовувало односельців від голодної смерті. У Солопа Максима, двоюрідного брата мого батька, було семеро діточок. Троє з них померли від голоду. Не змогли вижити у той голодний рік Галя Дерибас, Олександра Самарська… Помер від голоду і колгоспний сторіж Павло Коса. Його тіло поклали на драбину і понесли на кладовище. У рядні й поховали небіжчика … І таких випадків смерті від голоду в селищі було багато. Я й зараз, коли згадую те страшне лихо, не можу стримати сльози… За які гріхи було так жорстоко покарано наше селище, наш народ, нашу країну?!

 

Місце запису: смт Малокатеринівка, Запорізький р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Коса Дар’я.

Респондент: Коса Валентина Володимирівна 1939 р.н.

Під час масового штучного голоду1932-1933 рр.  проживала в смт Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області.

 

Моїй бабусі, Валентині Володимирівні Косі, у 1947 році було вісім років. У батька й матері було двоє діточок – Валя та її сестричка Люда. Мати працювала на залізниці, а батько був головою колгоспу. Це зараз може здатися, що їм під час голоду було легше, ніж іншим. Але прадідусь був членом партії…Жили по-різному. Сьогодні їжа є, а завтра – немає. Їли кукурудзяну і гарбузову кашу. А ще – буряки, інколи рибу. Бабуся пригадує, що зрідка батько приносив борошно. Витрачали його, переважно, на свята. Коли пекли паски, то було справжнісіньке свято!

Але в селищі були люди, які навіть і не мріяли про таке. Які вже там паски, коли і шматок хліба був за щастя! Тому й шукали люди способи добувати їжу. Колгоспні поля засівалися пшеницею, житом. Коли врожай достигав, люди вночі прокрадалися на поле (адже воно охоронялося) і збирали колоски. Бабуся знала жінку, яку звали Федора Кіріченко. Ця жінка через те, що нам’яла три жменьки зерна для своїх п’ятьох голодних дітей, потрапила за грати на шість років.

 

Місце запису: c.Стара Буда, Звенигородський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: 03.08.2002 р.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Гаркавенко Степан Володимирович, 1931 р.н

Під час масового штучного голоду 1946-1947 років проживав в cелі Попівка Звенигородського району Черкаської області.

Жили в час мору ми з родиною в селі Попівна. Моїй матері було дуже важко з трьома дітьми. Батько загинув на войні. Мені вже 16 років було. Я був найстарший і був за хазяїна замість батька. Жили ми й до голоду небагато, бо война висмоктала всі соки, а коли ще й похоронка на батька прийшла, то в матері зовсім руки опустилась. Коли приходили з перевіркою, то вийшли майже  з нічим, бо в нас і так нічого не було. Позабрали посадкової картошки пару відер та ще проса трохи. Мама плакала й просила, щоб пожаліли бідну вдову, в якої чоловік на фронті загинув, то вони нам чашку проса лишили. Зимою ми поїли всіх мишей та горобців( які жили в нас під стріхою). Горобці були такі худючі – одне пір’я. Бувало днів зо п’ять сиділи на одній воді. Моя менша сестра померла від апендициту, а брат Сашко застудився на морозі (ми ходили з ганчірками на ногах) і від температури згорів. Ми з матір’ю побирались по селу, але толку було ходить, якщо люди самі голодні ходили. Ми з мамою обдирали кору з дерев, товкли її в макогоні і мати варила кашу. Так ми на тій корі й  вижили. Досі згадую ті времєна із содроганієм.