Місце запису: с. Андрівка, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Швидкова О.

Респондент: Георгінова Зінаїда Іванівна, 1919 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Андрівка Бердянського району Запорізької області.

В родині було 5 дітей: 2 сестри і 3 брати. В роки голоду не вчилися, ходили на роботу до колгоспу, виконували різну роботу, в основному виловлювали ховрахів.

Батька за землю і за невиконання хлібоздачі вислали до Сибіру, звідти він не повернувся.

Родина дуже тяжко пережила голод, ніде нічого не було. Місцеві активісти забрали все, що було: одяг, зерно, крупу, вигнали з дому. Це було взимку і щоб не замерзнути, сиділи в скирді, але все одно було дуже холодно. Сусідам було заборонено пускати кого-небудь з родини до себе в хату. Активісти погрожували, що виженуть і їх. В скирді було холодно, і хлопці знайшли на околиці села розвалений будинок, і родина жила там.

На той час в селі був Торгсін, і люди міняли одяг, прикраси, антикваріат на крупу, цукор, пшеницю. Але родині Георгінових міняти було нічого. Родина вижили тільки завдяки тому, що мати шила людям, а вони за це приносили продукти.

Старшого брата, як і батька, теж репресували і він не повернувся. Отже, родина в роки голоду втратила батька і сина.

Люди помирали просто на вулицях. То там, то там лежали трупи, сили їх ховати вже не було. Інколи родичі або сусіди замотували трупи в ганчірку або старе рядно і закопували в землю.

Родина дуже тяжко пережила голод, всі в родині пухли, але вижили всі, окрім репресованих батька і брата.

Місце запису: м. Олика, Луцький р-н., Волинська обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Чорна Лілія Миколаївна.

Респондент: Матвійчук (Рукавиця) Марія Панасівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Голуби Решетилівського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1932-1933 рр. чи 1946-1947 рр.?

Пам’ятаю голод 1933 року тим, що дуже хотілося їсти, дуже ослабла і думала, що буду вже вмирати. Лежала на лаві і казала: «Хай прийде тато, то я вже вмру». Ну, якось воно так склалося, що не вмерла. Взагалі із сім’ї не помер ніхто, тому що тато працювали біля колгоспних свиней і носили додому за пазухою буряки та свинячу їжу, тобто те, що давали свиням.

А Ви тоді вірили радянській владі?

А як!? Я ж, коли закінчила Полтавський педінститут, була примусово відправлена в Західну Україну, том викладала російську мову і літературу… Знаєш, як воно тоді було, дочко, – забрали документи, погрузили в товарняки і повезли… Там вже й заміж вийшла. А чоловік мій, Матвійчук Олексій Микитович (1927 р.), вірив. До війни закінчив 4-класну польську школу, українську мову не в і писати нею не вмів. Після визволення від фашистів, забрали його в радянську армію, воював на далекому Сході проти Японії. Там і став комуністом, вірив радянській владі, а потім закінчив дворічну партійну школу за спеціальністю агроном-організатор. Працював парторгом у селі в колгоспі. 

А я хоч «східнячка», а в ряди комуністичної партії не поступила… Пам’ятаю… подруга в мене була, дочка військового, ми разом в школу ходили в Решетилівці. Якось захожу до неї, а в квартирі все перекинуто догори дном і людей чужих повно. Подруга нічого не сказала, а тільки подивилася на мене, як зараз пам’ятаю, подивилася на мене великими очима і пальцями показала навколо шиї і догори! Петлю… Більше я її не бачила…

Місце запису: м. Миргород, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 24.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена. 

Респондент: Савченко Ганна Григорівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Миргород Миргородського району.

Голод добрався й до нас. Мама кожного дня йшла на базар у Хорол чи Миргород, міняла вбрання: рушники, рядна, хустки, намисто – на хліб святий. У брата мого опухли ноги, не міг ходити. Мама переживала, щоб він не помер, бо дуже любила нас. І сказала мені, щоб я йшла до сусіда і випросила стакан молока. А у них в хаті так гарно, рушники, ікони…Вони дали молока й не взяли грошей. Ось так вижив мій брат від голоду. Якщо у нас дома з’являвся хліб (його міняли), то ми їли всі разом. Батько був зморений голодом до безтями, а мати ще держалася.

Місце запису: с. Попівка, Миргородський р-н., Полтавської обл.

Дата запису: 12.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Сидоренко Тетяна Павлівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Попівка Миргородського району Полтавської області.

Страшне лихо. Воно забрало багато людей, які ні в чім не винні. Мабуть, не було такої сім’ї, щоб ніхто не помер. В деяких сім’ях вимирали всі, пухли. Померлих хоронили не так як зараз. В кого було з чого зробить труну, то ховали в труні, а як не було, то загортали в рядно і хоронили. Малих діток хоронили в садочках. Ми жили заможно. В той час наказували здати зерно. Трохи зерна сховали, щоб вижити, а решту – віддали. У нашій сім’ї від голоду померла лише моя бабуся, слава Богу. Всі інші залишилися живі. Боролися за життя, як могли. Хоть було і тяжко, але дорослі допомагали дітям, не залишали їх помирати. Усіма силами намагалися батьки, дідуся та бабусі рятувати діточок від голодової смерті. Так і вижили.

Місце запису: с. Попівка, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 10.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Український Михайло Іванович, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживав  селі Попівка Миргородського району Полтавської області.

Добре пам’ятаю голод 1946-947 рр. в мене була мати і сестра. Доводилося багато працювати, але грошей не хватало. Довелося поїхати на Донбас. Там жили родичі. А потім поїхав в Зх. Україну. Хотів працювати вчителем. Говорили знайомі, що там не такий голод. Знайшов останні гроші на дорогу добрався до села. Потрібно було допомагати сестрі й мамі. Вони мене чекали на Донбасі. Коли влаштувався вчителем, то забрав до себе маму і сестру. Люди міняли речі на продукти.

Місце запису: с. Комишня, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 01.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Чибаліна Ганна Степанівна, 1920 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Комишня Миргородського району Полтавської області.

З голоду вмирати – це страшна смерть, тому, хто вмирає, і тому, хто на це дивиться і переживає. Той страшний рік був урожайним. В нашій родині було багато землі, були воли, коні, свині і було багато зерна. Воно сохранялося в коморі. Та біда в тім, що заставили здати хліб, зерно…Прапрадідусь був хазяєн, викопав яму в дворі і засипав зерно в яму. І ним вижили вся велика сім’я. Крім матері, бо вона свою частину їжі віддавала дітям.  Були дуже бідні сім’ї. Вони не мали землі і худоби було мало, та й ту забирали, то вони вимирали. Хоронили в те время не так як тепер. Мертву дитину (людей) замотували в рядно і закопувало. Хоронили в садках між деревами. Деякі люди не мали землі, ходили по наймах і так виживали. Хліб пекли трохи муки і липову кору мололи на жорнах і рекли, діти їли всяку зелень. Хто як зміг, так і кормився. В кого в хозяйстві була корова, тому було легше вижити. Все це згадувати не хочу, бо дуже тяжко. Це горе. Страшно, але не всім.

Місце запису: с. Малі Сорочинці, Миргородський р-н., Полтавська обл. 

Дата запису: 20.07.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Швець Євдокія Павлівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі  Малі Сорочинці Миргородського району Полтавської області.

Ой, гірко згадувати про нього. 1930-31 рр. були об’єднані колгоспи, майже кожне господарство віддало до колгоспу віз, плуг, рало і інші речі. Крім цього, віддавали коней і подекуди корів. Але не всі. Починали звикати до праці в колективі. Жінки пололи буряки, в’язали жито, пшеницю в снопи і інші зернові. Чоловікам теж була робота: косили, молотили, ціпали. Прийшов 1932 р. люди були радісні, але ця радість була не довго. Уже із осені починався Голодомор. Тяжкі часи. В 32 р. було терпімо, а в 1933 наставали тяжкі роки. Люди почали недоїдати. А через недоїдання вмирати. В одних сім’ях мерли всі: і діти, і батьки, а в інших – залишався хоть хтось. Було тяжко бачити, як мерли твої знайомі. В 1932 р. урожай був непоганий, ну була зроблена викачка хліба. Так як не було хліба, то люди їли все, що було: гнилу картоплю, листя липи, цвіт акації. Всі вони ходили пухлі, падали в обморок, з ніг текла вода. В селі померло чимало людей. Коли все це закінчилося, то люди, які вижили, працювали так же в колгоспах. Покращилося життя в 1934 р. повеселішав народ, але згадували й оплакували ті страшні часи. Їх забути не можна. В одному селі голод був сильний, в іншому його майже не було. Хай, таке не  вернеться ніколи. Хай буде мир на землі.

Місце запису: м. Кобеляки, Кобеляцький р-н.,  Полтавська обл.

Дата запису: 16.07.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Семенко Марія Максимівна, 1915 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Кобеляки Кобеляцького району Полтавської області.

Хоч з того часу минуло багато років, але я чудово пам’ятаю ті часи, наче це все відбулося вчора. Це найтяжчі роки мого життя. Йшов 1933 рік, це були часи Голодомору. Ой, як мені тяжко про все це говорити, дитино. Тоді люди зовсім не їли або дуже мало. Кому як щастило. В деяких забирали останні крихти хліба. Та, який тоді хліб? Самі крихти і були. Починали їсти навіть кору з дерев. Це була наша їжа. Під час голоду гинули люди. Не витримували тяжкої долі. Хоча можна було жити в ті часи, в таких тяжких умовах. Та ще й брати, сестри були. Менших жаліли, але чим ти пожалієш: краща нагорода – їжа. Були такі сім’ї, де було по десять, двадцять, дванадцять дітей, всі вони плакали, просили хліба. Малі діти не розуміли, чому в мами немає їсти. На це дивитися батькам було тяжко. Безпорадні батьки, не маючи сили, хоронили своїх дітей. Одного разу в роки голоду бабусі довелося побувати в Лубенському районі Полтавської області! Вона мені розповіла, що їй довелося побачити: «Я стала свідком такої трагедії. Це було пізно ввечері. Я йшла з сестрою по вулиці, а в сусідній хаті горіло світло. Так, як ми їх знали, то вирішили зайти. Коли увійшли в хату, то побачили тітку, в якої руки і обличчя були в крові. Вона тримала ніж, а неподалік лежала, стікаючи кров’ю, зарізана дівчинка. Цю страшну картину я запам’ятала на все життя. Такий страшний випадок. Мені про нього згадувати дуже страшно».

Місце запису: с. Яхни, Миронівський р-н., Київська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент:Петрушинська Олена Яківна, 1914 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Яхни Миронівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?
Що сказати? Голод був страшний.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Спочатку приїхали з Києва команда, усе забрали, хоча люди ховали хліб де тільки можна.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ті, хто працював в колгоспі хоч якось виживав, всі інші виживали як могли, люди крали все, що можна вкрасти.

Які засоби вживали до виживання?

Їли собак, кішок, птахів, пацюків. Варили суп з лободи, жолудів, акації. Коли й цього не стало люди зовсім озвіріли, стали ворогами один одному. Від голоду вмирали цілими родинами. Не було сил нести померлих на цвинтар, ховали на городі. Іноді під’їзджали на підводі збирали померлих, звозили до ями.

Люди дійшли до того, що розривали дохлих тварин і їли, багато від цього померло. Взимку, коли їсти було нічого збирали жолуді, шукали на деревах листя. Навесні їли траву, корінці. Влітку стало якось легше.

Місце запису: с. Зелений Гай, Волноваський р-н, Донецька обл. 

Дата запису: 24 липня 2003 р.

Хто записав: Юзвінкевич Олена Віталіївна;

Респондент: Юзвінкевіч Феня Дмитрівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Зелений Гай Волноваського району Донецької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках? Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Перш за все, це податки, а також вилучення врожаю.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Робили люди, прислані начальством.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

У нас такого не робили

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання податків?

Заходили у дома і безцеремонно шастали по дому. При цьому не пояснюючи нічого. Документів не показували.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Так, застосовували. Було таке, що мого сусіда посадили у тюрму за маленький мішочок зерна, який він взяв з поля. Також забивали людину і лишали її. 

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ні зброї не мали, тільки коли – це такі палки, загострені в одному кінці. 

Як люди боронилися?

Люди боялися за своїх дітей і ніяк не боронилися. 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ні, не можна було, все знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали всюду, де тільки можна. Як звали, не помню. 

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Іноді два чоловіка, а було і по шість чоловіків. 

Де можна було заховати продукти харчування?

На полі, в сараї, в дереві.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Можливо.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали все. 

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

 Аякже. Не можна рвати колоски. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні. 

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Найманці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, не хтіли. 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так. Забирали все – причина. 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не було що ховати. 

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли захочуть. 

Скільки разів приходили до хати?

2–3 рази. 

Коли почали помирати від голоду?

Може, з зими.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Так, держава опікувалася сиротами. Я ж сама сирота. 

Хто не голодував у селі і чому?

Та всі помирали з голоду. 

Хто зумів вижити?

Ті, хто був при начальстві. 

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Так допомагали. Ось, наприклад, мені допомагала чужа родина Карпенкових, вона мене приютила. 

Які засоби вживали до виживання?

Все їли. 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так, мали допомогу. 

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Липу, кропиву, щавель, люцерну, жом. 

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Липа, акація. 

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ужів, собак. 

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було поміняти. 

Чи був голод у містах?

Я не знаю. 

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі. 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Так. 

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Так, це на старому кладовищі. 

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Звичайно. 

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Нічого не можу сказати. 

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

В нашому селі нема церкви. 

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні. 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Мої внуки знають. 

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталінський режим. 

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Ні.