Місце запису: с. Дунаєць, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 25.12.2007;

Хто записав: Некрасов Сергій Олексійович;

Респондент: Довгопола (Старченко) Антоніна Іванівна, 1936 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років сім’я респондента проживала в селі Дунаєць Глухівського району Сумської області.

Про важкі 30-ті у моїй дитячій пам’яті залишилось небагато. Але спогади оживають, коли згадую розмови з матір’ю Старченко Мотроною Іванівною, зі старшою на десять років сестрою Катериною, з хрещеною, тітками, сусідами.

Перш, ніж говорити про голод, треба згадати, що відбувалось у 20-х роках. У нашій хаті жила велика роботяща родина. Аж вісімнадцять чоловік: мій батько та два його брати із сім’ями, дві незаміжні сестри, їхня мати Василина, дід Яків, баба Уляна. Всіма хатніми справами та по господарству заправляла моя баба Василина. Зароблені гроші вона забирала до останньої копійки і ховала у пояс. Навіщо? Щоб купити землю. А землі вона придбала багато. І сім десятин (приблизно 10 га) орної, і ділянка лісу свого була. Тож коли у 1931 році старший син Іван (мій батько) відвів до колгоспної стайні коня, віддав до колгоспу овечок і землю, баба Василина так плакала і причитала, що почала сліпнути.

Вступ до колгоспу врятував родину від багатьох бід і, найперше, від розкуркулення. Сусіда, Довгополого Павла Васильовича, розкуркулили, забравши коня, корову, курей, овець. А його з дружиною і шістьма дітьми вигнали з хати. Хату повернули лише тоді, коли він написав заяву про вступ до колгоспу.

Розкуркулили і батькову сестру Марину, яка вийшла заміж у с. Полошки. Сім’я тітки Марини не бідувала. Вони мали землю, двох коней, великий сад. Забрали все. З хати вигнали. Дядька заарештували. Куди подівся чоловік – ні тітка, ні її діти так ніколи і не дізнались. Це було весною 1932 року. Племінників (хлопчика і дівчинку) забрав до себе мій батько, а сестру побоявся приютити, бо і йому могло дістатись. Марина викопала у лісі Довжик землянку, розкорчувала ділянку землі і засіяла її просом. Наступний рік видався надзвичайно важким. І не лише для тітки Марини.

Чому почався голод, ніхто не міг зрозуміти. Урожай був непоганий, але зерна ні в людських коморах, ні в колгоспній не було. Випадків голодної смерті у Дунайці не було. Та з харчами було дуже сутужно. Виживали хто як міг. Взимку 1932-33 року закінчились запаси картоплі, буряка. Про хліб і не згадували. На полі під снігом видовбували з мерзлої землі гнилу картоплю. Терли її, промивали, отримуючи сірий, аж чорний, крохмаль. Добавляли товчене в ступі насіння лободи, розмішували з водою і пекли ладки. Баба Улянка разів зо два ходила у гості до брата у с. Богданове і приносила звідти гостинець – глечик з горохом. Чому не у вузлику? Тому, що було б видно, що несе. Могли і бабу пограбувати, і її брата покарати за те, що приховав горох.

Єдиним спасінням для сім’ї стала корова. Ще з осені заготовили для неї харч: позжинали бур’ян на межах, зібрали картоплиння, гичку буряків. Але до весни запасів не вистачило. Тоді батько почав висмикувати стріху на сараї. Висмикану солому рубав, запарював гарячою водою і так догодував корову до весни. А на Благовіщення (7 квітня) худобину вигнали на пашу. Молодої трави ще не було. Корова об’їдала тонкі гілочки на деревах, суху торішню траву. Глечик молока, який щотижня носили у Довжик тітці Марині, і для неї був порятунком, бо від голоду у неї почали пухнути ноги і живіт.

В інших селах з харчами, мабуть, було ще гірше. Бо через Дунаєць ішли потоком чужі люди. На картоплю чи інший харч міняли хустки, відрізи тканини, хромові чоботи. Моя хрещена Варка Божиха, не пам’ятаю вже за що, виміняла мережане простирадло.

Прихід весни давав надію. З молодої кропиви, яглиці та бруньок дерев мати варила борщ, з листочків лободи і жовтих опуцьок кришила салат. Дуже смачними були ошпарені окропом і приправлені молоком квіти жовтої акації.

Чому не просили допомоги, не скаржились? А до кого було звертатись? Та й боялись люди. От у червні 1933 року під час сінокосу у Спичиному яру, коли косарі сіли відпочити і пообідати, чоловік батькової двоюрідної сестри Знобій Денис (по вуличному – Денисок), діставши з торби лише чорні коржі промовив: “Ех, не за таку власть я воював у гражданську…” Вночі Дениска забрали з хати незнайомі люди, які приїхали на машині. Хто доніс на сільського активіста і куди він подівся, так і не дізнались ні дружина, ні односельці.

… Важко було і страшно. Коли мої, покійні вже, мати і сестра згадували той рік, то батько, який пройшов Фінську і Вітчизняну війну і охоче розповідав про бої, скручував товстезну цигарку і мовчки йшов з хати.

Повірте, нема нічого смачнішого, як чиста вода, дрібка солі і шматок хліба.

Місце запису: м. Глухів, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2007 р.

Хто записав: Ковальов Дмитро Станіславович.

Респондент: Козак Олександра Іванівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Глухів Глухівського району Сумської області.

Мені тоді було 11 років. Мої батьки: мати Уляна і батько Іван тримали корову, працювали — вистачило нам з сестрами і вдягнутися, і поїсти. А от коли восени прийшли якісь воєнні люди, вивели з сараю корову, мати дуже плакала. Через декілька днів прийшли і забрали зерно. Ми хліб не купували, а пекли вдома, зі свого борошна. Смачний був материн хліб, пахучий. А особливо, часто ми про нього згадували у ті страшенні 1932-1933 рр. У нас залишилися ще картопля, якої не вистачило до нового урожаю. Сім’я була немала: нас троє, мати, батько, дідусь з бабусею.

Батько тоді говорив, хто не віддавав, – того забирали, і люди зникали невідомо куди: чи в тюрму саджали, чи висилали, – цього я тоді не знала. Особливо запам’яталося те, що взимку до міста багато людей з села йшло. Худі, аж чорні. Діти з ними. Колись сидимо увечорі – стук у двері. До хати зайшов якийсь дядько з хлопцем, старцював: “Дайте їсточки, хоч дитині”. Мама впустила, посадила за стіл. Він, плачучи, розповів, що смерть лютувала по селам, “бігає як змія”, забирає із собою і малих, і старих. А до 30-х жилося нам непогано: працювали, дбали для держави і сім’ї, поки не придумали колективізацію. За що нас, селян, так держава покарала, адже урожай цього року був непоганим. Українське село перетворилося на пустку. Від голоду та страху від голодною смертю люди дичавіли, забували про все добре, їх затьмарювала жорстокість і ненависть. У місто потрапити було майже неможливо.

Як же ви дійшли до міста, адже кругом сіл, щоб люди не тікали виставлені військові загони? – запитав батько. Вони на таких, як ми, вже не звертають уваги, всерівно “згинуть по дорозі”, – думають вони. А я тоді запитую: “Мамо, а нас у школі вчать, що ми живемо в щасливій, багатій, радісній країні. Чого ж тоді люди від “щастя” жебракують та мруть?” “Так, доню, щаслива країна…Тільки ти про це ніде не кажи й не запитуй. Отаке-то “щастя” дав народові України у ті роки уряд” – сказала бабуся.

Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Жаріков Максим;

Респондент: Ковальова Хима Іллівна, 1916 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Слобода Буринського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках? 

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Все забирала влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Активісти, люди від влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я не знаю і не чула.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Не мали ніяких документів, все забирали ще й били.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Били, висилали з села, засуджували на два роки.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Я не бачила.

Як люди боронилися?

Люди їх виштовхували, не давали забирати, а їх били і били.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди ховали, але їх ще більше били коли знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали активісти, одного пам’ятаю, звали Семен Івченко.

Скільки їх приходило до хати?

Було їх від двох чоловік і до п’яти.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали і в подушки і за пазухи, але ніде не можна було заховати – знайдуть. Шукали довгими по 2 метри ковіньками, ними все прохромлювали в хаті. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні, не давали, але і не відбирали їхнього.

3абирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали все, навіть діжки з тістом, а потім ще ходили в управу і заявляли.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чула. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

За це убивали на місці, навіть дітей.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Комірник, голова, бригадир.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів — йшов, їх не чіпали, а хто не хотів — висилали, хтозна куди.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Відбирали все, що можна – і косарки, і худобу.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли попало – і вдень, і вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 33-му році. Люди лежали прямо на вулиці. Я робила у радгоспі, іду додому, а люди прямо на дорозі лежать. Було дуже страшно все це бачити.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Нікому вони були непотрібні.

Хто не голодував у селі і чому?

Той, хто був мірошником.

Хто зумів вижити?

Деякі все ж вижили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ніхто нікому не допомагав. Як комусь допоможеш, то сам можеш померти.

Які засоби вживали до виживання?

Старалися чи продати щось, чи виміняти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали. Я ходила до родичів, вони садять мене їсти, а я прошу, щоб із собою дозволили взяти.

Чи споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все – конюшину, свиріпу, кользу товкли, буряки сирі гризли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Я не знаю, не їздила в місто.

Чи був голод у містах?

Я чула, що теж був.

Скільки людей померло у селі ? Чи є такі відомості?

Дуже багато, а скільки точніше – хто знає?

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Увечері бачили, що сусід опух і вже не встає, а на ранок його не знайшли. Люди говорили, що його з’їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто в селі міг ходити, ті рили ямки і ховали. 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, ніхто не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Я не пам’ятаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Самі свої поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів Радянської влади?

У церкві зараз поминають, а за тих часів – ніколи.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. Мабуть до Київського.

Чи встановлено в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає нічого.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я не знаю, хто ще знає про ті часи. А я розповідала і дітям, і онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винна була тільки влада, хоча тоді в це не вірилось.

Чи знаєте ви, що таке “Торсінг”?

Ні.

Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 07.11.2002 р.

Хто записав: Аніщенко Наталія Анатоліївна.

Респондент: Васіна Євдокія Савеліївна, 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Слобода Буринського району Сумської області;

В сім’ї Васіних було 10 чоловік: 6 дітей, мати, батько, дід і баба. Дуня була вже дорослою під час голодомору. Батько в ті роки, взявши сина поїхав на заробітки в Салтиково, а в сім’ї залишилася одна мати та четверо дівчат: Улита, Харитя, Пріська, Васька і Дуня. Васька і Дуня в той час працювали. На роботі отримували 500 грам хліба на трьох, але цього було мало. Їли все: лободу, листя липи, кропиви, сушили і терли на муку каштани і жолуді, зривали і пекли зелені яблука, ходили на поле зрізати колоски.

Раз прийшли додому, а матері нема. Пошли ми з Ваською її шукать. Ходили гукали. Коли чуєм обзивається: «Я тут». А мати пішла зрізать колоски, але була така слаба, що зачепилась за жито і впала. Підняли ми матір, привели додому, принесли ті колоски. Посушили їх на печі, потовкли, просіяли, зліпили і спекли коржик, а з крупинок зварили куліш. Наїлись так, шо у мене перестав робить шлунок. Васька було здоровіша, бо їла і дерть, і висівки, а я не могла. Понесло з мене, ходить не можу. Винесли мене в сарай, поклали в сани, прорізали дірку, шоб під себе не ходила і оставили помірать. Прийдуть – заглянуть, ще не вмерла – жива. Дадуть якоїсь бурди ковтнуть, а воно все назад виходить. Так лежала: і не жила, і не вмирала. Як у смертній камері.

Коли приїхав батько і привіз цілий пуд муки і бідон перегону. Прийшов до мене в сарай, приніс 2 картоплини і чашку кісляку. Я з’їла і піднялась. Так легко і гарно стало. Встала страшна, обгажена. Взяла серед двора черепок, набрала з калюжі води (тоді дощі йшли) облила ноги і повели мене в хату. Як увійшла, а на столі коржики, кісляк. Я на стіл упала, обняла все, загребла до себе. Батько й мати просять: «Не їж, Дуню, не їж – а то умреш». А я кажу: «Умру, дак не з голоду». Стала потроху одужувати.

Люди пережили страшне. Їли все, шо можна, даже людей. Забрали з хати все: хліб, картошку. Картошку на Різдво заставляли везти в сусіднє село і засипать у кучю. Мороз, картошка ізмерзлась, сиплють, а вона торохтить, як каменючка. Так там уся й померзла, зогнила, а в людей забрали, не оставили і садить.

Люди ходили страшни, чумни. Пухли ноги, руки, животи. Тіло лопається, тече з нього. Ходять всі чумни, нічого не понімають. Ходили пообстикані, пообсирані, не доведи Господи.

В селі все забрав Бокатов (прізвище) з бригадою. Була на той час приказка: «Як був Миколка дурачок, була булка п’ятачок, як настали комуністи – ми не стали хліба їсти». Бокатов казав: «Москву годувать».

Померло багато людей. Залишилася в селі 1/3, половина людей. Вмирали сім’ями. Ніхто нікого не ховав. В кого були ями з-під картошкі чи буряків стягували і в кучу кидали туди по 7 душ (хто міг ще ходить). Так шо нема ніяких поховань. Споминають про те ті, хто пережив, да в школі зараз учать. Заросли ці ями і один Бог знає і де вони.

Хто виноват? Виновата жизнь. У 1933 році стало вже легше. Вступили в колхоз. Заробляли трудодні. І співала я вже: «700 трудоднів, я вже ділігатка, я поїду у Москву до Сталіна батька».

В голод в 1947 році їздили в Брест по хліб. До Мінська їхали в товарняку, у вагоні. Всі не влазили, чіплялися за приступки. Спасіба машиніст спинив серед поля й каже: «Упихайтеся як-небудь, а то замерзнете і попадаєте під поїзд». Приїхали. Готови були за хліб давать скільки скажуть. А люде не дають. Кажуть: « Як будете дорого давать – не дамо розсиплем». Один дядько взяв ночувать до себе, продав хліба по 300 рублів, а загадав, щоб казали, що по 150. Ми так і казали, шоб хліб не забрали. 

Назад залізли у цистерну, щоб їхать. А один каже: «А як банда?» Вилізли ми і полізли на платформу з деревом. А нас питають: «Ви оружонни?» А які ми оружонни? Коли кажуть, нада щоб щось у руках було: залізяка чи каменюка, щоб одбиваться, як хто буде за мішок чепляться. На станції Дочі – тунель. Напала банда. Упав батько, дочка, а за ними і бандіт під поїзд. А в ту цистерну налізли люди і бандіти. На станції поїзд остановився. Глядь несуть женщину, груди пробиті. Це з тої цистерни. На станції Бахмач пересіли на другий товарняк і просимо машиніста, щоб притишив поїзд на нашій станції. Ось поїзд притишив, треба плигать, а я боюсь, всі стрибнули, а я ні. Ось поїзд уже скорость набіра, я як стрибну – і в пісок. Дак і в морді, і в голові було. Не знаю, як осталась живая.

Ходили в поле красти колоски. Об’їжчик ганяв. А ми босими ногами по стерні. Ноги поколені. Кизяки збирали топить, ходили красти солому, бо діти замерзали із голоду і холожда. Лягли спать, я плачу: «Як нам, дітки, далі жить?» А маленький синок каже: «не плачте, мамо, я виросту, буду шофером або трахтористом, зароблю багато хліба – тоді заживем добре».

Місце запису: с. Улянівка, Білопільський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Чабада Єфросинія Іванівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Улянівка Білопільського району Сумської області.

За часи Голодомору 1933 р. пам’ятаю, коли по вулиці ходили опухлі діти і кричали, що хочуть їсти. Багато хто з людей ходили по вулицях опухшими від голоду. Колись до нас прийшов мій дядько і був настільки пухлим від голоду і знесиленим, що, навіть, не міг переступити через поріг до хати, мені довелося допомагати йому. А вижити мені під час голоду допомогла сестра мого діда, баба Івга, її чоловік на той час працював в коморі, і час від часу вони давали моєму батькові то півхлібини, то маленький вузлик муки, так ми і вижили.

Місце запису: с. Постольне, Сумський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 25.07.2005;

Хто записав: Шкарупа В. М.;

Респондент: Постольна Марія Іллінічна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Річки Білопільського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Добре пам’ятаю, страшне було время.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Урожай був, а чого і як сталося не знаю. Урожай збирали, а чого так получилось хтозна. 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Комуністи, а хто це робив, хамлюги були страшні.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, не приходилось чуть такого, а якщо і було, хто сказав би тоді.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Які там документи, приходили і забирали все підряд.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

У нас нічого такого не було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не бачили ми.

Як люди боронилися?

Хто як міг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховать можна було, тільки однак видирали все, бо лазили скрізь.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Комуністи лазили скрізь і у родичів, і скрізь.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

У нас двоє було, наші люди були.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували батько на городі, у діжці ховав.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ой, не знаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

У нас забирали їжу.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Це було дуже строго, в тюрму могли посадить.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли, гнали з полів.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі були.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Дуже мало хто хотів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Хто не хотів іти, висилали бозна куди.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто де міг. У нас тьолку забрали, а за що і самі не знаємо.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом, інколи і ночью ходили до людей.

Скільки разів приходили до хати?

Як хто докаже, так і ідуть, поки все не вигребуть.

Коли почали помирати від голоду?

У 33 році і мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Цього не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Та, мабуть, всі голодували.

Хто зумів вижити?

Кому Бог дав вижить, той і вижив.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Всякі люди були, більшість помагали.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг, так і виживав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Та помагали, ну не всі, всякі люди і тоді були як і зараз.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все: і клинки, і свиріпу – все, що можна було.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Та що приходилось, те і їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та граків їли, горобців, весною гнізда трусили.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Наші люди їздили в Росію.

Чи був голод у містах?

Мабуть же і там голодували.

Що таке “Торгсін”?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Багато тоді люду мерло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були-були, всякого хватало, матері дітей їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовища вивозили, спеціально підвода була.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ніхто нічого не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ой, не знаю. На кладовищах там є поховання.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Аякже, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Зараз панахиди встраюють.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Там, де родилась, є. і зараз туди їжджу, а тут в Лікарському.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Мабуть же ще сохранились хрести, хто поставив.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розказували.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Комуністів, ту владу.

Місце запису: с. Степанівка, Сумський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 26.07.2005 р.

Хто записав: Зарва Алла Миколаївна.

Респондент: Житник Марія Іванівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Нові Вирки Білопільського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Да, помню.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Сталін все зделал, чтоби сдєлать Голодомор.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Дєлала все влада в своєм сєлє.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

За ето, что дєлалі обискі і доносілі, ім платілі зерном і деньгамі.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Нікакіх докумєнтов. Бралі самі сєбє.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Да. Билі арєстовани. Кто нє отдавал, білі і сажалі по тюрмам.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Оружія у тєх, кто забірал, не било, оні самозванци.

Як люди боронилися?

Оборонятся люді нє могли, очєнь билі слабиє.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нєльзя било, большіє обискі і всє находілі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Із сєльсовєта назначалі ісполнітєлєй. Вєздє шукалі на чердаках і в ямах.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили по 3-5 чєловєк, билі ісполнітєлі і другіє.

Де можна було заховати продукти харчування?

Нєгдє нє заховаєш, кто де закопаєт, всє находілі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давалі, кто шол на работу в колхоз, варілі і по паєчке хлєба давалі.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали коров, свиней.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Да, чули.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Своі сєльскіє назначали с сєльсовєтом.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Хотєлі так, шо на своєй зємлє не хотєлі робить.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Люді билі поднєвольнимі, забралі зємлю, обкладивалі большимі налогамі, сажалі в тюрму за нєвиплату налогов.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Конєй отвєлі самі, ховать нєгдє.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Приходилі днєм.

Скільки разів приходили до хати?

Пріходілі, пока всє нє вигрєбут.

Коли почали помирати від голоду?

Началі помірать зімой – вєсной 1933.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Раскулачілі кулаков, забралі в ніх хати і туда собіралі дєтей і оні там жилі і кормілісь.

Хто не голодував у селі і чому?

Такіє шо собирали, оні нє голодовалі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не ділілися, бо в них тоже нічого не було.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

І там расла скарада наподобіє лука, щавєль, сперсет косили.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Лістья вишні, сліви, яблоні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

На базарє сильно дорого било, продукти мука 1 стакан. Немного покупалі.

Чи був голод у містах?

Бил голод, но мєльшє, коториє робили, давалі ім по пайкє хлєба.

Що таке “Торгсін”?

Бил такой магазін, что прінімалі золото, платілі дєньгамі.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Очєнь много уміралі, цєлиє сємьи.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нє знаю. Нє било.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Люді стягівалі в іхніє погрєба і закапивалі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Нікто нє платів і нікто нє занімався.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Єсть цєлиє ями.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминали.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За совєцкой власті не поминали.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нєту, раскидалі.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Расказивалі.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Прєдсєдатєлі колхозов, сєльслвєтов командовалі ілі райкоми.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Клименко Юлія.

Респондент: Клименко Галина Федорівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області. 

Голодомор 1933 року наша сім’я перенесла завдяки моєму батькові Луценко Федору. В роки Голодомору він робив в Харкові на желєзній дорозі гружчиком. І там йому давали пайок – хліб, сахар і крупу. В Харкові він жив на квартирі. Хліб сам він не їв, а приносив додому, де хазяйка квартири його йому сушила. Приїздив він додому раз в місяць,  перед тим, як їхати, писав додому письмо, коли він приїде додому. До нас додому сходилися всі наші родичі, сусіди, ждали батька, для того, щоб попросити хоть трішки хліба. Батько розділяв хліб так, щоб хватило всім людям. У нас по-сусідству жили люди, в яких дитина дуже хворіла (постійно була опухша нога). Так той сусід приходив до батька і просив хліба, кажучи: «Дай, Федю, хліба моєму калічці!» і батько завжди відірве кусочок хліба від своїх дітей, но дасть. Він не міг дивитися і байдуже ставитися, коли до нього приходили попухлі діти і просили хліба. От так, дякуючи моєму батькові наша сім’я і сім’я багатьох інших сусідів, якщо не всі члени родини, то хоч якось та й виживали в ті страшні роки.

Місце запису: с. Кустолове, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Невідомо.

Респондент: Мирна Олена Пимонівна, 1932 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кустолове Новосанжарського району Полтавської Харківської області.

В сім’ї було двоє дітей Микола 1929 р..н., який загинув під час війни від вибуху гранати, та малої Олени, яка щойно народилася на Покрову. В селі вже почався голод, але їх родині пощастило більше, ніж іншим. Бо батько працював дільничим міліціонером і особливості збору зерна у населення були йому відомі. Тому частину зерна таки приховали вони з матір’ю у яму на подвір’ї та на ній виклали літню піч, на якій готували їсти для сім’ї.

Мати працювала кухарем у бригаді колгоспу ім. Щорса, що в с. Малі Солонці, тому в неї не пропало молоко у грудях, вона змогла вигодувати щойно народжену доньку. А ще у них була корова, що теж полегшило їх життя під час голоду. Зерно, яке заховали, батько молов на жорнах, а мати варила затірку. Невдовзі до них переїхав жити мамин брат Оксюта Василь, який став працювати завгоспом у радгоспі по відгодівлі свиней. У чоловіків завжди велика потреба у білковій їжі, тому дядько Василь з роботи приносив щойно здохле від проносу поросятко, якого списали, варив його і хоча вариво погано смерділо, чоловіки його їли, щоб зовсім не охлянути від голоду.

У другій половині їхньої хати містився патронат для сиріт. Там було вісім хлопців і одна дівчина. Чотири прізвища запам’яталися це: Проскурня, Гавриш, Лозько, Божинський. Батьки цих дітей померли від голоду. Мати доглядала за ними, прала, готувала їсти. Ці хлопці працювали в колгоспі на різних роботах.

Місце запису: с. Козуби, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.06.2009 р.

Хто записав: Коба Віра Іванівна.

Респондент: Лахно Ганна Леонтіївна, 23.04.1928 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Козуби Новосанжарського району Полтавської області.

Закінчила 3 класи. Коли почалася війна, в 1941 році переїхала з батьками в село Лелюхівку Новосанжарського району, а з 1958 року проживаю в смт. Нові Санжари. У 1932 – 1933 роках сім’я проживала в с. Козуби. Жили дуже бідно, «свої» все забирали, всі харчі, навіть одяг, щоб не можна було виміняти на їжу. Пригадую, як одного разу до нас зайшла вчителька (імені її вже не пам’ятаю) і почала нишпорити кругом: заглянула під пічку і за комином знайшла український платочок шерстяний, дуже гарний, що мама ховала для своїх дітей, і забрала його. А ще біля колодязя під коритом була схована торбинка з квасолею (мама залишила, щоб хоч коли суп можна було зварити) і все забрала.

Тоді всі голодували, всім було важко, але як могли допомагали один  одному. Коли побачили, що в сусідів не було чого їсти, то моя мама – Хоманько Олена Григорівна, дала їм бурячину і картоплину, щоб дітей хоч якось погодували. А садили весною 1933 р. лушпайку з картоплі , бо не було чого вкинути в землю, щоб росло.

Нам із сестрою Надією (1930 р.н.) допомагала вижити рідна тітка – Лахно Настя Григорівна. Вони тримали корову, були заможніші. У них навіть горшечки масла були. її чоловік питав: «Що ти , бабусю, звариш дітям?» А вона казала: «Може й киселику». Він тоді приспівував: «Ой кипить той кисіль 18 неділь». І такий той кисіль був добрий, що вже сама давно бабуся, а смак того кисілю, який рятував нам життя, пам’ятаю дотепер.

Чужа – чуженя йшла допомагати, не тільки свої рідні.