Місце запису: с. Михайлівка, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени пошукового загону Лебединської ЗОШ І-ІІ ступенів № 2, керівник Подвезько С. Г.

Респондент: Фролов Олексій Іванович, 1917 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Василівка Лебединського району Сумської області.

Наша сім’я у 1933 році жила у селі Василівка. Мої батьки працювали у колхозі «Вірний шлях», де головував Микита Халепа, не то з Василівни, не то з Груні. Чоловік був гарний, добрий. Не боявся нікого. На свій страх у пору жнив він організував для колхозників хоч якесь пропітаніє. В колхозі був великий сад. І ось в цьому саду каждий день варили затірку з ячнєвої муки. І ось поки наша мати робила у полі, або я, або старша сестра бігали в цей сад кожний вечір з глечиком по той харч. Давали один черпак. Багатьох від смерті спасла та затірка. Десь у кінці 1933 чи началі 1934 года при колгоспові открився патронат для дітей, батьки яких повмирали з голоду. У ньому поселилися мої одногодки. Це Микола Шелест, Іван Шевченко, сестри і брати Катерина, Люба, Нестір і Данило В акули, Поля Розщупкіна, Іван Дерев’янко. Всі ми осталися живі того, шо нас підгодовували вчительки. Вони з дому приносили картошку, хліб.

Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 18.09.2009 р.

Хто записав: пошукова група «Юний слідопит», керівник Білодід В. С.

Респондент: Корчан Павло Панасович, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Корчани Лебединського району Сумської області.

Мені, людині, якій скоро виповниться 80 років, особисто прийшлося пережити Голодомор і війну. Мені тоді було 3 роки. Все це страхіття розповідала мені моя мати Корчан Василина Федорівна (1906 р.н.) і батько Афанасій Тимофійович (1906 р.н.). І ось те, що я запам’ятав з її розповідей пізніше після самої трагедії.

Жив тоді я з батьками в селі Корчани Лебединського району. Було дуже тяжко жити, врожай який був, забирали, дуже багато людей в селі померло від голоду. Приїжджали люди з города і відбирали в селян майже всі запаси зерна, в цьому їм допомагали місцеві «добровольці». Люди ховали зерно, хто де міг, в кого находили, а в кого і не нашли. А ще розповідали, що чоловік, який допомагав шукати зерно після того як поїхали чужі з зерном, а він лишився в селі та він опух від голоду і ходив по селу, просив у людей поїсти. Нашу сім’ю врятувала від голоду корова, яка давала нам молоко. Мати, щоб нагодувати сім’ю, по ночам ходила на поле збирала залишком врожаю, але за це бригадири ловили і карали. Якщо впіймали, то саджали на довго в тюрму. Батьки тяжко працювали в колгоспі з ранку до ночі, але за свою працю получали трудодні, це нічого.

В кого було хазяйство, то їх обкладали налогом, який був не під силу щоб його оплатити, якщо даже все продати. Паспортів в селян не було, тому вони не могли нікуди поїхати, щоб знайти краще життя так і виживати хто, як міг. Хліб пекли з всякого бур’яну та лободи. В мене ще був брат з 1932 року народження, як ми вижили я не знаю, дякуючи батькам. Тепер кажуть, що це все було зроблено навмисно, щоб знищити український народ. Ми, ті, хто на власному житті відчули Голодомор, назавжди проклинаємо тих, хто його створив.

Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 26.07.2005 р.

Хто записав: Бєльська Тетяна Валентинівна.

Респондент: Капран Костянтин Петрович, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в місті Лебедин Лебединського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1932-33 р.р?

Пам’ятаю один приклад. На той час я ходив із старшим братом у дитсадок, який знаходився на вул. Рози Люксембург. Пам’ятаю такий случай, що прийшов через один двір, де я жив. Там дід, може він і не старий був, а замучений. Там хата страшна була, був разний мусор, і він собирав і що можна їв. На другий день ми з братом прийшли, а він уже був мертвий. Приїхали на підводі люди, положили його на ряднину, закутали його у ряднинку, положили на підводу і увезли. Куди його повезли я не знаю. Оце що я знаю.

Ну так, а який мусор він їв конкретно можете сказать?

Сушене людське гівно. Я сказав про це своїй матері. Вона мені нічого не сказала. Сказала: “Ти більше туди не ходи”. І в неї з очей потекли сльози. Оце і все, що я можу сказать. Більше я нічого не помню і не бачив.

А які, на Вашу думку, були причини голоду: засуха, неурожай, податки чи забирала урожай влада?

Влада? Мій батько був тоді депутатом міської ради. Він розказував, що приїжджала до нього конна міліція і ходили по хатах, як він тоді казав зажиточних чи куркулів. Забірали все, що можна було. І один такий був случай. Вісім дітей було, одно менше другого. I все забрали там: пшоно, просо, висівки разні. Забрала міліція і поїхала. А батько був як депутат. Він представник місцевої влади був. Ну, він багато мені, і як я великий був розказував, що у церкві було повно зерна, а люди умірали з голоду. А я, от я, ходив у садік. Там годували нас хорошо. Як на суботу й неділю приходили з братом, то мати й не знала чим нас годувать. Ну, була картонка там мерзла, висівки. Батько був сапожником і у їх була на Чернецькому комуна. У їх було своє поле, і вони там сіяли овес, ячмінь. І за рахунок цього вони виживали. Їм давали я не знаю по скільки, ну виживали. Своє зерно було од комуни. Оце і все.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, коли забирали?

Це я не можу сказати, бо я не знаю. Бо я був малий тоді.

Що таке „закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього? Чи дозволяли збирати колоски в полі, залишки городини?

Це я точно не знаю, що нічого не дозволяли собирать. Були об’єжчики на конях і з льотками. Це батько розказував.

Чи переховували люди худобу, щоб не забирали у колгосп? Чи хотіли вони вступати в колгосп?

Про це я не можу нічого сказать. Та це страшні годи були.

А в який час у людей ходили забирати зерна, продукти?

По словам батька у вечірній період. Ноччю.

Куди вони дівали це зерно? І забирали тільки зерно чи й інші речі – одяг, рушники, худобу?

Тільки зерно забирали. Як мій батько об’ясняв, тільки забирали зерно.

Куди вони його потім везли?

Про це не знаю. Міліція увозила з собою. А де вони дівали, хто-зна.

А по скільки чоловік ходило їх?

2 міліціонера і депутат.

Вони із зброєю ходили чи ні?

Із зброєю.

А люди чинили супротив?

Ну, скільки разів батько ходив, ніхто ні разу ніякого супротивленія не оказував.

А багато людей помирало в Лебедині? Як Ви думаєте? І хто зумів вижити?

Про це я не можу сказати, бо я був тоді малий, а слов других я не буду повторять.

А що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Що їли таке, що й страшно подумать. Все. Мерзлу картоплю, буряки. Та що осталось якесь зерно з гряззю, з пиллю. Трудно передать.

А чи відомі Вам випадки людоїдства у місті, і хто хоронив померлих від голоду?

Був провулок, жила одна жінка – це батьки розказували, що крала дітей і використовувала їх на м’ясо і продавала на базарі. І вона була поймана органами влади і була засуджена – це з розповіді батьків.

А як її звали, де вона жила?

Погонців провулок. А як її звать – не знаю. Це буквально 20-30 метрів од місця мого проживання.

А чи відомі місця захоронення людей, які померли від голоду? Чи поминають їх сьогодні?

Оце я не можу сказать, не знаю.

Що Ви знаєте про церкву? Як вона діяла в ті часи?

Про церкву теж не можу нічого сказать.

А кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Тодішня влада. Це було зроблено. Так всі казали. Голодомор був іскуственно зроблений. Влада у всьому винувата. Батько мій був депутатом міської ради, і він розказував, що Покровська церква була повністю забита зерном, але люди голодували і вмирали з голоду. 

А хто туди зносив зерно?

Це я не знаю. Це, наверно, урожай. За це я не скажу точно. Казав, що церква була забита зерном.

Це влада його складала?

Влада. Це зерно було влади.

Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 26.07.2005 р.

Хто записав: Кубрак Наталія Валеріївна.

Респондент: Атанова Антоніна Василівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Лебедин Лебединського району Сумської області.

Які причини голоду 1932 – 1933 р.р.?

Які причини? Наскільки мені це відомо… Я з 1925, 8-й год був у 1933. В школу я ходила, в 1-ий клас. Ходила жуків собирать, довгоносиків. Нам там їсти давали. Раз у день давали їсти. Дома шо? Ходили пішки до Чернецького. Там картошку мерзлу. Оладі пекли. Гнилу картошку мерзлу терли і їли. Ой, та це як розказувать – це багато.

Так розповідайте.

Ну які причини, як Ви гадаєте були? Чи це був неврожай?

Ні, ні. Старі люди казали, шо це голодовка була іскуственна.

Тобто влаштована владою?

Сталіним. У людей забирав, кудись одправляв. Люди ходили по колоски. Даже колосків не давали собирать. Моя мати, сусідка та й ми ходили ячмінь, пшениця, жито.

А забороняли збирати?

Забороняли.

Охоронялося?

Да. Вершники їздили і даже у тюрьму сажали за те, шо колоски собирали.

А якісь інші покарання були?

Ну раньше «допр», «допр» в міліцію забрали і сажали. Моя сусідка одна, друга… Ну вони померли.

Ви говорите, що все відбирали у людей: городину відбирали, хліб?

Ні. Хто заможний був – у тих відбирали.

А в інших людей ні?

Ні, в тих нічого було забирать.

Ну забирали вони тільки зерно чи ще щось? Наприклад, вирощували ж вони на городах щось?

Не знаю як в людей, а в нас не забирали.

Тільки ото здавали зерно державі?

Да.

А хто це робив? Хто їздив п квартирах і забирав зерно?

Ну, Були такі. У нас був такий Костенко Пантелеймон, тоді Залізний Йосип. Це ті, кого я помню. Ну як же того міліціонера звали? На коні їде було, а ми тікаємо. Ну як його фамілія була? Міліціонер. Він чи з Рябушок був?.. Там, де чи яка баба самогон вигнала – перериють усе.

Ну, а як це відбувалося? Як забирали зерно? В який час вони приїжджали: вранці, вдень, вночі?

Дньом.

А як це відбувалося? Тобто пред’являли ці люди, які забирализерно документи?

Я за це не знаю Я тоді мала була. У нас не забирали, бо в нас нічого брать було. У сусідів он був дєд Степан. У них і віялку забирали. Віялка, що зерно віять. І зерно ховав. І до нас ховав дід. І так по сусідах, щоб не забирали.  

А люди чинили опір Тим, хто забирав зерно? Ну, якось реагували на це?

Ні. Ну, оце б до мене прийшли. Я б не чинила. Ну шо я зроблю.

А ті, хто забирали зерно вони мали при собі зброю?

Не знаю. Як того міліціонера звать було? Ну перериє все.

А де можна було заховати продукти харчування? Ви казали по сусідах? А ще? Не чули про такі випадки?

У нас була клуня. Раніше Були клуні такі здорові, шо там і хліб держали і молотили зімою. До нас цей дід Степан приносив до нас у клуню, бо знали, шо в нас нема нічого. До нас не йшли шукать. А такі, де багаті… В їх корова була, кінь був. А ми жили так. Ну, бідняки Були.

А як тоді вступали люди до колгоспів?

Да.

А як це відбувалося? Чи примусово, чи добровільно?

Добровільно. От ми, наприклад. В мене була сестра і мати, батько вмер. Мати сказала, сестра старша: «Записуйсь у колгосп». Записалась, ходила в колгосп.\

А тих, хто ходив до колгоспу в 1932-33 рр., давали їм їжу якусь? Пайки, може якісь. Годували.

Забула, не помню. Собирали люди колоски. І в їх забирали ті колоски, і в міліцію забирали людей.

І покарання якесь було?

Я не знаю, шо там їм було, бо я не була там.

А не чули про такі випадки? Люди не розповідали?

Не чула.

А скажіть, будь ласка. Во ходите до церкви? Ну, а ходили раніше?

Ходила.

До якої?

В нас була церква Григорія отам, де 4-та школа. Тут була церква дерев’яна, Григорія називалась, і ми ходили сюди. До Мироносиці ходили люди, а більше до Григорія.

А коли люди почали помирати з голоду?

В 1933 році.

Багато людей тоді померло?

Багато Сусідка на вулиці тут і хлопці два вмерли в 15-му номері. Багато померло.

А з сиротами що тоді було, коли батьки помирали? Хто за ними доглядав, чи може забирали їх до колгоспу?

Ні, не було такого.

А хто ховав померлих?

Сусіди.

А скажіть, хто не голодував у місті під час Голодомору?

Хтозна, не знаю. Я нікуди не ходила і таких багатих людей не знаю. У кого корова була – той не голодував. Ось Євтухи не голодували. Це я точно знаю, бо сини в Харкові були. Вони відтіля посилки слали. І корова в їх була.

А посилки доходили?

Доходили.

Це були здебільшого продукти харчування?

Да. 

А чи вживали в їжу рослини, ягоди?

Молочаю скільки їли, окропу скільки їли, калачики – он бур’яни я кролям нарвала, таке кругленьке. Скільки ми їх переїли! От казали: «Чай – чай, молочай, дай мені молока, я тобі масла». Він тоді не гіркий, а солодкий робиться. Стебло. А на березі таке стебло товсте, я вже забула як воно й зветься. Воно солодке, як їси.

Рогіз?

Та чи рогіз. Я вже не помню як воно зветься.

Скажіть, Ви чули, щоб люди вживали деяких тварин, плазунів в їжу?

Плазунів не знаю, а горобців, ворон їли.

А інших?

Не знаю. Черепахи у Пслі ловили, їли.

На той час у місті можна було щось купити, виміняти?

Моя мати ходила картошку копать. Принесе ото дві кошолки, а ми перебіраємо і тремо її. І напече ноччю аладів і на базар несе. Оці аладі з гнилої картошки, а хоть з мерзлої. А тоді вже кусочок сальця купе чи щось таке.

Тобто обмінювались люди продуктами хто що мав?

І окараєчки їли. Окараєчки – це бересток такий. Гичі з буряків їли. Буряків не було, аг кропиву їли. Була Блідуха така, казала: «Мати наварила борщу: три буряки і рядно гичі» Ото такий борщ варили.

Чи не чули Ви про випадки людоїдства?

Людоїдство? Пішли ми в ліс по гриби аж туди під Чернеле. Я, сестра, ще там товариш оди Петро Блоха й Клава. П’ять душ нас пішло. Ходимо, ходимо. Йде дядько один та каже: «Чого ви тут ходите в лісі? Он коло моста, як на Кобижчу йти, Забужиха упіймала хлопчика, убила і з їла. Вона жила одна.

Місце запису: с. Катеринівка, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Юний слідопит».

Респондент: Шолох Парасковія Єфремівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Катеринівка Лебединського району Сумської області;

Катеринівка – це степовик, де панує воля і розкіш. Може в чомусь незручно та щодо хліба, щодо паші- ого-го! Було повно гусей, качок, курей у кожному дворі. На вигоні свині паслися, в кожному дворі була корова, а за хатою величезний город. Було вдосталь всього, а сталося так, що все це у нас забрали. Багато людей пішло із життя, особливо дітей.

Чому саме це сталося? То не від якогось стихійного лиха чи раптової моровиці, то того, що власті наробили. Поруйнували село, вигребли весь хліб, забрали всю худобу. Батько говорив, що робили той голод для того, щоб приборкати селянина. Вони заставляли робити задарма в колгоспі, їхнє слово було законом для кожного, а якщо хтось не робив того, що кажуть, виселяли із рідного села ворогом.

Кати забирали все, що могли, а якщо в печі залишалася страва, то щоб нічого не залишити, все переверталося рогачем: бо це ж не сповна виконаний наказ, якщо щось залишалося на обід чи на вечерю господарям і їх дітям. Мати ходила до багатих людей виміняти золоті сережки та обручку на кусень хліба. Ото була радість коли мати принесла цілу хлібину.

Було дуже тяжко у роки Голодомору, особливо взимку, адже літом можна знайти хоч якийсь бур’ян та зварити, а що взимку, навколо лише сніг. Жили дружно із сусідами, яким не раз допомагали. Разом з ними ховали їжу в дупло на дереві. Напевно завдяки цій хованці ми разом із сусідами вижили. Я дуже добре пам’ятаю 30-ті роки, тоді мені було 9 років. Я дуже гарно пам’ятаю вираз обличчя моєї матері, яка зі слізьми дивилася на мене, не знаючи як далі мене прокормити. Та що казати, мені самій було дуже гірко дивитися на матирині сльози.

З приходом голоду все довкола змінилося і самі люди змінилися також. Залишені без господарів, почали руйнуватися усуспільнені вітряки, олійниці. Закривалися крамниці. Наче вихор пролетів над селом, не було нічого чути ні музик, ні пісень, ні голосу людей. Збідніли, обезлюдніли базари, магазини, бо нікому було торгувати та і продавати нічого було.

Згадуючи зараз роки Голодомору, навіть не уявляю, як ми вижили, адже стільки людей померло. Пам’ятаю, що в мого дядька корівка була з телятком. От він те теля й зарізав. Стало відомо про те в сільраді. А тоді різать – Боже борони! Треба було або в колгосп здавати або державі. Все забрали в дядька, а його вигнали.

Інколи матері вдавалося приносити з поля кілька колосочків. А одного разу пішла вона в поле й назбирала десяток колосочків і собі в пазуху. Раптом вона почула зовсім близько біля неї голос. Мати вся похолола, ноги враз підкосилися, вона не знала, що робити. Голос все наближався і тоді мати почала молитися і тут кроки раптом зупинилися: «Ну що ж кінець» – подумала тоді вона. Раптом десь вдалі почувся інший голос, який покликав того чоловіка. Мати відчула на собі полегшення, наче гора з плечей. Вона прийшла додому вся бліда, а в долоні тримала десяток колосочків.

Добре пам’ятаю, коли я, намагаючись якось зігріти висушине голодом тіло, вмощувала його на дерев’яних колодах біля двору, загорнувшися у порване старе батькове пальто. Мимо, ледве перебираючи ногами, повзали опухлі сусіди, нишпорячи в траві в пошуках чогось їстівного.

Пустіли навколишні хати. За дві хати від нас з усієї багатодітної сім’ї живим залишився Андрій, років 10-12. Мені пощастило з ним потоваришувати і, може, це одна з причин мого виживання. Якось він помахав мені рукою, кличучи до себе, взявши саморобного ножа з широким лезом, повів на городи. Разом з ним, орудуючи ножем та нігтями, сантиметер за сантиметром, повзаючи на колінах по мокрому грунту, стали перекопувати город і незабаром вигребли десять картоплин врожаю минулого року. Просушивши та обітерши і приляпавши кожну, щоб надати форму коржа, ми їх підсушили на сковорідці і з’їли. І сьогодні здається, що нічого смачнішого на світі я не їла за все своє життя. З того часу ми всі дні у пошуках напівгнилої картоплі рили опустілі, порослі бур’янами городи померлих сусідів. Андрій навчив мене багато чому. Він знав усі їстівні трави: у якої можна їсти листя, у якої – стебло, у якої – корінь. Забулось тепер.

Сьогодні мені здається дивним, як усе це могло статися, що мої земляки і я сама стерли пам’ять про страхоліття, пережите в дитинстві. Мільйони людей згасли, як свічки. Згоріли, як метелики на вогні – ні могил, ні хрестів. Я дуже вдячна тому хлопчині в дитинстві, який не раз допомагав мені, але про нього я не знаю нічого, крім імені.

Місце запису: с. Будилка, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 29.09.2009 р.

Хто записав: Бєляєва Валентина Григорівна.

Респондент: Шупик Уляни Давидівни, 1919 р.н.

Під час Голодомора 1932-1933 проживала в селі Будилка Лебединського району Сумської області.

Не знаю звідки це почалося, чомусь звинувачують в штучному голоді і розкулачуванні тих, хто цю місію виконував практично. Приходять до мене за відомостями з тої епохи і не встигають переступити порога, як задають запитання: «Хто ходив?», цебто і розкуркулювать чи забирати хліб по дворах. І забувають, що мені було в той час не 90 років, а дев’ять. Я знала в той час тільки дітей по вулиці і сусідів. Крім того я один раз і то уже після війни бачила комісію, яка ходила по дворах і умовляла населення підписатися на позику. А жодного разу я не бачила ні вдома, ні в сусідів жодного «комісара». Коли у нас забрали у вересні 1929 року 90 пудів зерна, я прийшла із школи і застала батьків в такому шоковому стані, що вони не могли говорити. Вони сиділи, як над гробом. То що ж, я дізналася хто його забрав? Любому тверезому чоловікові має бути зрозуміло, що поки не дано старту від влади. Ніхто не смів прийти серед білого дня і взяти з двору бодай зернину, а 100 пудів… Я не звинувачую нікого, ні комсомольців, ні комнезамів – їх посилала влада – вони йшли хто залюбушки, охотно, хто скреп’я серце. А бували такі випадки, що на одному кутку ходять забирають, а на другому – забирають у них. Згодом люди схаменулися і почали попереджувати тих, які намічені були розкуркулювать. Так трапилось із нашими сусідами Лесевицькими. Їх попередили: я можу тільки догадуватись, що це зробив наш батько, а йому міг сказати Шулик Лазур, який був у комісії. Бо у ту ніч, коли їх описували, вони звечора перенесли до нас у клуню все, що зуміли. А Березів Йосип – сусід з другого боку і собі переніс у сажок свої пожитки, які лежали ціле літо, вранці мати пішла до корови, а в клуню не змогла зайти, прийшла і каже: «Давиде, подивися, що в нашому хазяйстві робиться». Батько промовчав. Крім того він завжди спав у клуні, а в цю ніч – у хаті. Виходить він знав. Вони з Михайлом завжди ворожили над газетами. І Михайло пішов відразу в колгосп, став зав фермою, збирав поросят по дворах. Був хазяїном уміли, але влада не зацікавлена була в розумних, а покладалася на комнезамів і поросята виздихали.

Ленін запровадив НЕП. І не збирався спішить з колективізацією. Він радився з грамотними аграрниками, але Сталін всіх аграрників пересаджав, а потім перестріляв, щоб не сміялися йому в очі, що він напаскудив з колективізацією. Нашу хату було намічено віддати голові колгоспу, а Йосипову – голові сільради. Нашу відстояв брат. Він пішов в армію добровольцем, а Йосип вночі розібрав пів хати, у нього на квартирі був голова сільради Нужний. Коли він десь поїхав, Йосип відчепив пів хати. Він щойно збудував хату і пришилось зруйнувать. Трагікомедія. А коли лихоманка минула, він знову повернув хату на місце. Била лихоманка Сталіна – параноїка, била й народ нещасний. А можна було все зробить з миром, з розумом. Сталін не одержав того хліба, що задумав. Він більше перебив, ніж він одержав. Де таке видано – молотить цілу зиму в полі? Тягали по селах локомотив, а їх де було взять? Раніше по дворах молотили молотарочки з кінними приводами через шестерні, а в полі їх не приміняли. Токів критих не було, зерно не встигало визріти. Казала наша мати: «Яри, мели, їж», так і в Сталіна получилось. Газети на різні толки розписують – аж страшно читать. Один полковник з Харкова звинувачує в голоді батраків. Вони ходили й забирали зерно. 

Я не знала, що викидали з хат тих, хто не пішов у колгоспи. У нас і землі не було стільки, щоб були заможні. Ліси, піски, болота. Не знаю звідки їхали валками підвід людей з боку Бобрика (нині – с.Московський Бобрик Лебединського району Сумської обл.) на станцію в Лебедин – жінки, діти, старі люди з домашніми пожитками, напевно з Полтавщини. Там багаті землі. Батько наш їздив на контрактацію худоби. Говорив, що там по хуторах багато було її. Хутори заможні. В одному дворі по кілька хат. А дітвора з бабусями в одній. Розорили, розтягли годувальників. А письменники в угоду Сталіну розписували диверсії. Коли з селянина здирали сорочку, це не називалось диверсією. Вулицею під конвоєм ішли молоді люди, гупали яловими, змазаними дьогтем чобітьми. Гнали робочі руки із села, пустошили землю. Вороги народні. А того не знали, що головний ворог сидів у Кремлі. Коней замучили не тільки голодом, а й непосильним трудом. Кожному дворові також потрібний був транспорт і коні несли подвійну загрузку. У хазяїна конячка була кохана. Зиму возили тільки в поле навоз, а більшість вона відпочивала. А в колгоспі не було їй виходу. Брат збирався газдувать, загадав батькові продать двоє малосильних коней і купити одну хорошу кобилу у Бобрику, купили сіялку (в кредит). Але не встигли і пальцем шевельнуть, як все зникло з двору. Брат покинув село і пішов в армію, щоб того, що сталося, не бачить. Люди продавали коней, а наші і газети читали і нічого не вичитали. Так сусід Йосип викохав таку лошицю. Продав мабуть у цирк. На безриб’ї й рак риба – на безлюдді й Хома чоловік. 

Винесла мати миску з картопляною юшкою на крильце. Поїла тітка, мати дала, що змогла, їй в мішок. На другий день прийшов дядько Фанас. Також поїв юшки, взяв і він дещо з городини. Був тяжкий час і лише думалося як прожити день. Коли збиралися пекти хліб без муки, то раніше, як мати пекла, вона одна про те думала, а в той час вся сім’я була при ділі. Один картошку тре, другий суху картошку товче, третій гречку тре, четвертий картошку миє. А як спечемо – хліб з форми вибити не можно, його їли ложками. Отож так закрутили собі голови, що не спілкувалися з родичами. А були такими близькими. І лихоліття розігнало, роз’єднало. Якось я одній людині сказала: «У нас в селі десять років не було хліба», а він: «Што ви такое говоріте!». Для нього це була контрреволюція.

Було це в пік Голодомору. Літнього дня я десь блукала і навідалась додому. Біля хліва мати щось ворожила над діжкою. Підходжу, дивлюся, а вона відціджує барду, що нею годували поросят.

На ситі просяна шаройка, цебто оболочка просяного зерна. Кажу: “Що ви робите?”

Та люди ж печуть якось бражники…

А я їсти не буду!

Я сама буду.

Ну, то й їжте!

І знову кудись поблукала. Приходжу в обід у хату, стоїть батько коло столу (він ніколи не їв сидячи – надоїло сидіти в конторі) над мискою з борщем, і каже до матері: “А в ліву руку немає?”

“Та ти ж хазяїн, а сама витягає з печі “бражники” з просяної шаройки, попробувала… і винесла курям. Поки вона ходила, батько ждав у ліву руку. Я вибігла я з хати, полізла на горище, набрала в пелену сухих груш, принесла в хату, намила в гарячій воді, сіла коло столу, відрізала сала і стала їсти. А батько все стоїть над мискою жде в ліву руку. Побачив, що я смакую сало з грушами і каже: “А ну, дай і мені”. Я поставила миску з грушами на стіл і пішло-поїхало. Заходить мати в хату, дивиться, що ми смакуємо, знайшли і без неї в ліву руку. Через кілька хвилин внесла в хату мішок з грушами, і з того дня у нас пройшли тошноти. Мати парила груші, товкла і пекла пампушки. Мати так розгубилася, що забула про запаси, які вона робила роками. А там була суха картопля, капуста, помідори, гарбуз…і груші! В ліву руку.

Коло спитрзаводу лежали бурти гнилої кукурудзи. Охоронці ходили озброєні. Сестра з подругами пішли розжитися цього добра, (в ліву руку). Охоронці спіймали їх і продержали в холодній бані довгенько. Більше вони не ходили. Мала Анюта хвалиться на вулиці дітворі:

• А я сьогодні їла пшоняну кашу.
• Де ти взяла?
• Манька іж жаводу в халявах принесла.
• Ха-ха-ха! Кашу в халявах?!
• Дулний! Вона жаліжла в просо в чоботях, а воно шамо нащипалося в халяви. А мати штовкла в штупі і жвалила в штупі.

Прийшов батько з роботи і не роздягає кожуха, а тихенько каже, щоб Сталін не почув: «Комірник дав». І витягає з кармана жменю гречки. Ото було радощів! Зараз мати миє нечищену картоплю, тремо на тертушках в чотирі руки, тремо на дерев’яному дивані пляшкою золоту гречку і вчиняємо діжу! А до комунізму, ох, як іще далеко! Згодом в залізній ступі ломом гепали суху картоплю. І місили картоплю картоплею. Між іншим, із сухої картоплі виходили добрі перепічки. А з мерзлої картоплі деруни далеко смачніші, ніж із сирої.

Посилає мене мати: «Піди, дитино, принеси хоч по піввідерця браги поросяті, хай не гуркає». Беру коромисло, відра і йду до заводу. Отож прихожу я до заводу, коло канави, якою витікає барда з труди – не завізно, як буває часом. А бувало й стріляли. Так убив технолога заводу Решітника начальник охорони за два відра браги. Уже після війни. А тоді ще не стріляли, тільки голодом морили. Підійшла я до канави, набираю відром на коромислі відром барду ще гарячу, а збоку повзе чоловік на животі і пригірщею набирає барду і п’є. Цей чоловік до вечора й помер.

З околиць почули люди, що Будилка ще животіє, і плавом попливли в надії, що коло спиртового заводу вони спасуться від голоду. Директором заводу тоді працював Непомнящий, а от імені не пам’ятаю. Завод ішов на всю потужність на золотому зерні (бо картоплю переробляють спочатку), але для голодних там нічого не враховано – лише на спирт. В той час спирт коштував дорожче людей, отже в Будилці люди гинули лише з інших кутків. А Будилку врятувала барда. В ній, крім цукру залишаються всі інші корисні речовини і на ній вигодовували бичків, а зайву розбирали люди. Часом бувало возили до дворів спеціальними ємкостями, а часом було й нелегко дістати. Це залежало від того, в якому віці були бички на відгодівлі. Селяни годували нею корів, свиней. І це врятувало село. А хто не мав корів і свиней, ті люди постраждали.

Барду носили в відрах, возили діжечками вручну на возках, возили коровами хто як міг, не лінилися. Місили болото, але тягли. І виживали без хліба. Картопля в той час була технічна, з вмістом крохмалю до 30%, а в зерні – 50 – 60%. Тож картопля і спасала. Було молоко і сало. Та й м’ясо. А до голодних ми так привикли, як у війну привикали до вою снарядів. Десь гупнуло, чуєш – летить, виє, а де впаде – то його діло. А тобі байдуже – хоч і на голову. Ми взагалі уже про життя не думали. Тож і в голодовку не думали коли помирати. Просто тягли лямку.
Літо 1933 року. Колосилися хліба в полі. Пахло і печеним хлібом. Коли кухарка ріже хліб до обіду, то пахощі його достають і до молотілки і люди не чекають поки ударять по рейці, а зупиняють машину і біжать до бочки з водою вмиватися, витрушувати з себе пилюку, полову. І розсідатися по стерні, смакувати борщ із м’ясом, кашу гречану з олією; починають відгодовуватись пухлі від голодної зими. Багато пухлих я не бачила, бо я коло молотарки не була, а тільки двох дівчат – дочок Сільоверстихи і сусідів Радченка (Дьоців) і його жінку Дашку, їх двох малих дівчаток. Основним хлібним полем Будилки було Шпиль (гора) біля Гребців. Там був табір – дві хати. В одній хаті розмістили дітей з патронату і нас сільських дітей добавили. Хазяйка патронату Паша Карпова (Радченко) і кухарила. В їхній хаті в селі був патронат. Це були діти сільські. Можливо померлих від голоду батьків. Ми збирали колоски, вчилися в’язати снопи, тягали до кіп, крутити перевесла, дві бабусі Малашка і Палажка нас учили: розносили перевесла в Спільницям за кінною косілкою-лобогрійкою. Я збираю колоски, дивлюсь – наш батько штрюкає поперед лобогрійкою, ледве встигаючи поперед кіньми – обкошувати угли на ланові (не знайшли молодшого). Він же і обліковець і касир, бо в той гарячий час відмовлятися від роботи – попадеш на чорну дошку. Обкошувати угли – не так, як пробігти з поля бігом до села. Все добре – літо щедре, а зима знову без хліба. Якби ж то цілий рік жнива! А то зимою тільки пригадуєш який смачний хліб пекли чотири пекарки – Сорочиха (Мелешчиха), Химка Господарка, Гаша Сєра і наша мати. Дома в печах. Хліб із суржика (жита й пшениці) вчинений не на дріжджах, а на тістові кислому. Тому й розносив запах вітер понад житами.

На трудодні вперше дали восени 1939 року! Хліб уже був по районних містах, але за ним треба було тюпашить до міста – щось продать, а хліба купить. Собача доля селянина! Роби хліб, а їж біб! Бувало одріжеш окраєць паляниці, натреш часником – і пообідав. Немає смачного хліба, печі повикидали, а в духовці такого не спечеш. Та добре що і немає голоду. Я, бувало, прийду із школи та все заглядаю в шафу – шукаю пиріжків, забуваю, що їх там давно немає.

В Києві на Прорізній був хлібний магазин. За квартал було чути. Тоді продавали на розвіс – різаний. Бувало візьмемо, наріжемо, намажемо гірчицею до борщу. Приїхала додому – дерунки, картопляники (сталіники). Десять років! З 29 по 39 роки. Голодній кумі – хліб на умі. Якби ж то цілий рік жнива!

Місце запису: с. Боровеньки, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 22.07.2005 р.

Хто записав: Смітія Ганна Іванівна.

Респондент: Смітія Марія Семенівна, 1935 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. сім’я респондента проживала в селі Боровеньки Лебединського району Сумської області.

Я помню про голод 1932-33 років від своєї бабусі, якій прийшлось все це пережить. Їхня сім’я була велика, чоловік, Придатченко Андрій Олексійович, був людиною хазяйською, важко робив і вважався середняком. У нього було багато землі, луг, троє коней і багато інструменту для роботи в полі. Вдень працював в полі, а вночі пас коней на лузі. Усе це добро було жаль отдавать у колгосп, бо в колгоспи йшли тільки лентяї, а ті, що считались куркулями, то були трудяги. Дід у колгосп отдав двох коней, а одного собі оставив, було дуже жаль дивитися на те, як ганяли ті колгоспники на цих конях по вулиці.

Голод був страшний, сім’я пухла, а коня, якого дід собі оставив, різати не давав. І коли вже сам умер от голоду, діти забили коня і так спаслися от голоду. У полі не розрішали нічого збирати. Житель нашого села, Каплін Микола Ілліч, був впойманий на полі об’їжчиком і був засуджений за те, що назбирав пів мішка колосків.

Місце запису: с. Боровеньки, Лебединський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 22.07.2005 р.

Хто записав: Смітія Ганна Іванівна.

Респондент: Капліна Ганна Петрівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Боровеньки Лебединського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так, пам’ятаю. причиною голоду, я думаю, було те, що урожай забирала влада. Відбирали все: харчі, все, що було в сундуці, всякий хозяйський інвентарь. А тоді везли на розпродаж у лавку. Відбирали бідняки, злидота, яку допустили до влади в колгоспі, Дейкун Дунька, Мавра, Ілько Таранька. А ті, хто важко робили, були трохи багатші не хотіли йти у колгосп, у тих все і забирали.

Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Нічого в їх не було. Люди боялися і все отдавали. Приховать не можна було нічого, все найдуть. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, помню моя мати літом робила на полі, їм варили картошку, так вона і нам часто носила, нас малих було четверо, так і спасались.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Осінню не можна було нічого збирать, а вже весною дітвора звідусіль збігалася збирати мерзлу картошку. Поле сторожував об’єжчик, Федот Лобачів.

Чи люди хотіли йти добровільно в колгоспи?

Не хотіли, але більшість ішла, бо ніде не дінешся. Хто упірався, того розкуркулювали, все забирали, виганяли з хат, зсилали в Сибірь. Дітей тих, кого засилали, забирали в патронат, в патронат забирали й тих дітей, батьки яких померли од голоду. В селі голодували всі. Ніхто нікому не помагав у виживанні, кожен думав тільки про свою сім’ю. 

Які засоби вживали до виживання?

Ми виживали брагою, яку носили з Будильського спиртзаводу. Все, шо тільки можна було, те і їли: щавель, грибами спасалися, листя з береста їли, кінський щавель, з лободи пекли деруни.

Чи можна було щось купити в місті?

 Нічого не купували, бо не розрішали виїжджати.

Чи відомі випадки людоїдства у Боровинці?

 Ні, такого в нас не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Кожен хоронив свого.

Чи є у Вашому селі церква?

Колись була, біля ставка на Диханівці, її розвалили у цій ж страшні часи. А тепер на великі праздники батюшка приїжджає у хату, де тепер у нас церква. Там раніше жив Шиян, якого розкуркулили і вислали. Я в церкву вже не ходжу, бо не дойду. Згадують, конечно, в церкві померлих від голоду. Хрестів і пам’ятників у Боровинці немає. Про голод я розповідала своїм дітям, онукам, як поспитають.

Місце запису: с. Липова Долина, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Дмитрушко Вікторія Михайлівна.

Респондент: Павленко Степан Іванович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Липова Долина Липоводолинського району Сумської області.

Велике горе було в нас в 1932-33 роках. Люди мерли як мухи, пухли з голоду. Голодовка була страшна, не було жодної різки хліба. Отож була колективізація, заставляли йти в колгоспи. У нас в селі даже з великого города були якийсь не то партійці, не то комсомольці, які заманювали людей йти в колгоспи, мовляв краще жити буде, а ми боялись і не хотіли йти. З дому у людей забирали все, що було: зерно, худобу. А од власті були спеціальні люди, які займалися оцим таким грабежем. Забирали все і не думали, а що завтра дати дитині з’їсти. Чого тільки не видумували: і міняли все шо можна на стакан, другий пшениці, млинці з липи пекли. Ну, нам на хуторах було легше, ніж в Липовій. Ми вмудрилися трохи зерна закопати в землю, та мати по тому раз чи два юшку варили. А ще ми трохи ходили на промисли – в поля, за різними злаками. Але це діло було рисковане, бо спеціальні сторожі могли зловити, та виписать штраф, а то і в тюрму заслати, в село сусіднє, в Синівку. Важко було, голодна, холодна бігала дітвора. Людей дуже багацько померло. Ховали людей в кінці села, там кладбище було. Багато, дуже багато людей померло. Жалько. Це страшне було горе, яке спіткало всих нас. Чудом нам вдалося вижити, з голоду не померли.

Місце запису: с. Липова Долина, Липоводолинський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Дмитрушко Вікторія Михайлівна;

Респондент: Корнієнко Олександра Макарівна, 1938 р.н.

Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживала в селі Липова Долина Липоводолинського району Сумської області.

У нас в селі, та не тільки в селі, а й в окрузі в післявоєнний період, як такого голоду не було. Просто война дала своє знати: багато чоловіків село не вернулось, в багатьох сім’ях геть ніякої худоби не було. Да, було трудно, но не так як в голодовку 30-х років. Картошку купували ми. Платили батько 200 руб. за відро картошки. А нашим батькові послє войни гроші давали, так ото ми ще й муку купляли, не помню скільки платили за неї. А ще, я даже не знаю яким чудом, у нас осталась корова. А в кого корова була, так тим легше жить. А ще були і огірки квашені. 

А баба і дід мої померли в 33-му році. Зараз і могили їхньої немає, не залишилось від них і ніякої реліквії. Дід наш правильним був, не вмів як другий шось красти, так ото і викручувався як міг, а в нього до всього ще й серце слабе було, не витримав від цього горя і ото в 1933 році помер. А бабця моя тужили за дідом та й самі заслабли, і через три місяці тоже померли.

Батько говорили, що людей в 30-х роках багато померло. Ховали їх десь за селом, але зараз там і близько нема тих могил. Страшні то дні були, важко ставало на душі і жалко людей, коли батько про все те розказували. Але все те було і цього не приховаєш.