Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Коломієць Ганна Степанівна, 1917 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Ганна розповідає, що в той час вона була дуже молода. Шістнадцятирічна дівчина мусила виживати в ті часи: “Мені було тоді 16 років, Голодомор 33 року був одним із найстрашніших часів того століття. У нашій сім’ї було багато дітей і всіх їх мусила годувати я. Щоб вижити я ходила по наймах. Здебільшого гляділа чужих дітей за трішки їжі, коли-не-коли мені давали якісь копійки. Потім становище погіршилося. Почали помирати люди, і я мусила йти працювати у лікарню. Кожен день почали помирати десятки людей. Коли з’явилися німці, я працювала у лікарні медсестрою, а після них робила в колгоспі. Я не знаю, як я вижила в той час. Після Голодомору 33 року я одружилася з чудовим хлопцем, який теж пережив Голодомор”

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Коваль Григорій Микитович, р.н. невідомий.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Що я можу сказати, майже в кожній сім’ї є ті, про кого зараз ми згадуємо, як про жертв Голодомору 33-го року. У 1932 році був хороший урожай, всі сподівались на хороше життя. Та у сільську місцевість було направлено хлібозаготівельну комісію, очолювану Молотовим. Наслідки всім відомі. Мій батько працював ковалем у радгоспі. Це важка, виснажлива фізична праця. Заробляв щодня по два фунти хліба. Приходячи з роботи, ретельно ділив між усіма членами сім’ї. На весну ми діждались молока – розтелилася корова. Корова врятувала нашу сім’ю, ніхто із наших не помер. Так було і в більшості сімей, у яких була корова чи коза. Ми допомагали іншим нашим родичам і сусідам. Я носив молоко з дому до наших родичів Коломійців. Одного разу біжав стежкою через поля, а назустріч мені з кукурудзи вистрибнув якийсь бугай (чоловік великого зросту). Без ніяких слів узяв у мене з торбини півлітрову пляшку і став пити. Я дуже сильно злякався і став тікати, прибіг до родичів. А бабуся пожаліла мене і сказала, що то був голодний нужденний чоловік. 

На вигоні, біля поля, варила їсти колгоспникам. Іноді перепадало щось і дітлахам.

Приїжджав у район в 33-му році секретар ЦК КП(б)У П.П. Постишев. Розповідають, що приїхав він на легковій машині. Був високий, худощавий, у вишитій сорочці. Брав на полі пробу із котла, в якому варилась їжа для працюючих. У Сигнаївці до нього зі скаргою звернувся один колгоспник. Техніки тоді не вистачало, от і заставив голова М. І. Ткаченко, щоб селяни спрягали корів і працювали ними в полі. А у того колгоспа корова розтелилась прямо в полі і здохла. Тоді Постишев показав, щоб колгоспникові виділяли найбільшу корову з колгоспу.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Ісакін Леонід Митрофанович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

У вересні 1932 року я пішов у перший клас. Школа була поряд. На великій перерві  мені доводилось бігати додому, щоб щось поїсти. Мати, було, поставить край столу велику череп’яну чашку молока, а до молока подавала то вареника з сиромчи пиріжок з картоплею, або кусок запашного хліба. Я, стоячи біля столу, все те швидко і смачно поїдав і хутенько до школи. Та пройшло не так багато часу, як в кінці 1932 року мені мати до молока почала давати синього, як пуп з курки, деруна (суміш борошна яшного і тертої сирої картоплі з лушпінням, спеченого на сковороді), або яшного коржа.

Сім’я наша складалась з 5 осіб. Батько, 1903 року народження, здоровий кремезний, мати 1892 року, я, самий старший, Діма 1927 року, та ще маленький братик. Можливо, дехто не повірить, що сім’я комірника їсть сині деруни чи яшні коржі. Та я постараюсь з’ясувати це. Батько одного разу приходить додому збуджений сердитий. Кричав він не своїм голосом. Потім як стукнув кулаком по столі, аж ложки і ніж підскочили. Він сказав приблизно так: “Голод весною 1933 року неминучий, люди люди будуть мерти з голоду. Всю озиму, до зернини, погрузили на підводи і навіть посліди з них і відправили на станцію. Комори з ярими культурами, які оставили лише на половину посівної площі – опечатали. Мене попередили – якщо хоч кілограм зерна посівного знайдемо в оселі, тюрма не минуча.”

Комісія часто відвідувала нас. Шукали зерно скрізь, але не знаходили. Батько боявся робити великий запас зерна. Тому наша сім’я весною 1933 року почала голодувати. В батька почали пухнути ноги. Як почали сіяти ярі культури, наша сім’я стала трохи оживати. Батько, було, в карманах спеціально пришитих під полами куфайки, приносив ячменю і проса. Як тільки закінчили сіяти, комфа опустіла і сім’я наша знов почала голодувати. В ставку діти і дорослі виловили все живе поїли. Я боявся жаб, а інші діти ловили їх і їли. Наша мати почала пекти оладки з листя, мішала в борщ кропиву. Ми, малі діти, ходили в ліс і рвали левурду.

Нарешті прийшло в нашу хату щастя! Отелилась корова. Я, було, піду на став, наріжу молодого білого очерету, принесу додому, мати заллє молоком, заварить ось таку молочну кашу і це нас рятувало. На нашому кутку… пухі ледве ходили. Кожного дня мертвих возили на кладовище.

Як почала жовтіти пшениця, ми, хлопчаки, брали торби і зрізали колоски. Хоч пшениця була ще м’яка, та молочна каша була добра. Нашу сім’ю врятувала корова. Дуже важко пережили ми годну весну, але вижили. Та багато моїх ровесників не дожили до врожаю. Найбільша радість для нашої сім’ї прийшла тоді, коли батько приніс з колгоспу торбу пшеничного борошна і мати наварила вареників з сиром і напекла коржів. Я пригадую, як мати взяла вареника в руку, перехрестилась, заплакала, а потім почала їсти.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Бровчинко Василь Іванович, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

В дні Голодомору йому було 7 років і він пам’ятає, що коли він жив з батьком та по сусідству у них жили чоловік та жінка. У них було двоє дітей, їм не було, що їсти. Спочатку вони зварили їсти з дітей, коли з’їли дітей чоловік одрубав спочатку жінці ногу, а потім з’їв її всю. А ще далеко від них жив один хлопець, він був сиротою, бо його батьки вже померли від голоду. Його звали Пантилей. То він, щоб вижити вилазив на акацію рвав з неї стрючки, потім дома піджарював на сковороді і їв. Але одного разу коли він виліз на акацію в нього вже не було сили і він не вдиржався. Впав і вбився, а йому було лише 12 років,

Люди, щоб вижити варили борщ з буряка, з кропиви жалкої і нежалкої. Хліб пекли з качанів кукурудзи, перемололи їх, добавляли трохи борошна і випікали чюреки, так називали цей хліб з качанів

Людей ховали без трун просто кидали в яму і закопували, навіть декого просто кидали в яму і не закопували. Одна жінка, яка жила в Станіславчику їла дітей. Вона їх рубає на частини і потім кремлює, робить котлети і визе їх у Цвітково продавать. Там жила одна дівчинка Оля, їй було 7 років. Вона ходила в людей просила їсти і одного разу зайшла до цієї жінки, а люди бачать що вона не виходить, та й зайшли в хату, до цієї жінки. Щоб подивитися і побачили жахливу картину. Дівчина лежала в ночвах порубана. А ще один випадок був коли їздили по хатах і забирали мертвих людей, забрали одного хлопчика. Вони подумали, що він уже мертвий. Його звали Олійник Федь. Федя вкинули в яму, але він вибрався якось з відси і ще довго жив. Помер він років 5 назад.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Бойко Настя Леонтіївна, 1912 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

В той час їй було 20 років. Трохи робила в колгоспі, а потом сиділа дома гляділа дочку. Ті роки були такі страшні. (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) зарізала маленького хлопчика (то був її син). Склала у казан, бо він був великий хлопчик і варила його і їла. Я була виконавцем і мене послали подивитися, де же дівся її син. Я прийшла і побачила, що він вариться у казані. В мене все і похололо. Мені так погано було. Я не ходила на роботу, а чоловік був бригадиром і там давали 1 кг хліба. Він приносив його додому. А дома була корова… Прийдуть люди на роботу, коли погана погода, то їсти не варили, а коли гарна то варили. Коли не висапають 10 стоків буряків, то хліба не дадуть. Я прийшла на роботу, мені дали рядки. Я людей догнала, потом дали по 1 кг хліба. Я прийшла додому, у мене є коровка, то мені байдуже, а тим людям у кого нічого нема, то ціле горе. Якби там давали хоч би супу, а то вкинули чечевицю, та й нема, що їсти. Всі лізуть до казана, щоб дали їсти. А те одійшло та й упало, умерло. Дехто дійшов додому, а дехто на дорозі, на березі упав і вмер. Потім цих людей позбирали на гарбарку, відвезли на кладовище, повкидали в яму та й закопали, а інколи залишали не закопуючи. В однієї жінки вмерло 5 дітей. Спочатку вмерло 3, а потім на другий день 2. В неї за хатою була яма. Вона туди і закопала їх. А сама ще жила довго. Це було в 1933 році, а в 1934 р. було трошки лучше. В 1935 році було вже добре, хто робив на роботі, то… 

В 1955 народився мій син. Після глоду вже співали, раділи, що було що їсти. На голодоморі, коли умер мій дід кужиль, я саме виконавцем була. Пішла дочка його ховать. Він був у труні, несли на рушниках, а людей не було щоб його нести. Вона донесла його до мене. І каже: «Я далі не піду, бо в мене теля, беріть і несіть його дальше». Пішли на кладовище, а там викопали яму, положили його туди, а труна виглядає  та сказали щоб вийнять та викопать глибину. А я втекла додому, а то заставлять мене ще копать, а його так і закопали в тій ямі. Зверху землі насипали. Більш нічого не можу сказать, але знаю, що багато людей повмирало…

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Божко Єлизавета Максимівна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Під час Голодомору багато людей загинуло від холоду і голоду. Щоб вижити вони їли все що попаде їм під руки. Деякі люди пекли чуреки і жаму, аколи почав розтавати сніг, ходили по городах і збирали мерзлу картоплю, їли листя з дерев, з вишні. Малеча гинула щоденно: хто дома, а хто на вулиці, під тином, або ж у школі. Тоді вчителі разом з батьками заходились копати ями. Часто ховали трупи в завалених погребах, сараях, на городах, у садах, навіть у старих колодязях. Переважно без трун, просто загортали тіло в якесь лахміття… вимирали цілими сім`ями, залишались пустувати хати.

Щоб спастися від голоду, багато хто повиїжджав з рідного села в чужу сторону на Кубань.

Місце запису: с. Матусів, Шполянський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Бельський Федір Іванович, 1919 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Мого двоюрідного брата, жителя Руської поляни, у голодовку везли до ями, але він був ще живий, вискочив з гарби, заховався у бур’янах. Тоді у селах створювали спеціальні бригади (з величезних людей), які їздили цілий день по селі і збирали трупи людей, або навіть тих, хто ще був живий, але без свідомості. Бо коли їсти дуже хочеться, а нема чого, тоді з голоду втрачали свідомість. А їм за це платили хлібом, за кожних 10 чоловік 1 кг хліба. Так одного разу мене чуть не забрали, бо заснув під вишнею, а вони подумали, що я впав мертвий. Та добре, що я від їх голосів прокинувся і втік. Так залишився живий. В яму на сільському кладовищі вкладали по 70-100 трупів. Батько був на кладовищі сторожем, слідкував за тим, щоб ховали як слід. Платили йому за це трудодні. Я був тоді ще малим, але розумів, що в людей велике горе. Як міг допомагав сім’ї. Збирав по городах дрібну картоплю – таку як зараз варять свиням, варив кулешик для меньшеньких братів і сестричок. А мати поїхала в Росію, аби добути якихось харчів, працювала там і потім привозила їжу.

Місце запису: м.Чигирин, Чигиринський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Моренченко П.П., 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Матвіївці Чигиринського району Черкаської області.

Дяченко Галина Василівна, з розповідей батьків:

Моя мати Моренченко П.П. народилася в 1923 р. в с. Матвіївці Чигиринського району, розповідала що в селі майже всі односельці вступили до колгоспу на час голоду, але майже півсела вимерло. В сім’ї було 5 осіб. Дорослі – батько, мати та старший брат (16 років), опухли з голоду і вже були лежачі, а вона з дорослими сусідами ходила по полях, в лісу і збирали “їжу” – насіння лободи, листя клену, перетирали і пекли “листяники”, варили з гички чи бур’яну юшку і їли. З молодшим братиком (5 років) ходили в колгоспні яслі, заради кусочка хліба, який там давали.

Дорога від садочку була довга і братик по крихті щипав кусочок і їв, не витримував і не міг донести додому. Вона ж щось приносила. Так сім’я вижила. В селі  був випадок, що мати зарубала свою донечку, 10 років, склала в погребі в відро і так збиралась мабуть вижити. Моя мама пам’ятає як ця жінка йшла по селу з тим відром, її заарештувала міліція. Більше її, тієї жінки ніхто не бачив.

Мій батько – Моренченко В. Т. проживав у селі Кожарки Чигиринского району з матір’ю, дідусем і бабусею. Вижили всі. Мати ходила в колгосп на роботу і приносила кожен день всім по великій житній галушці. Але пам’ятає, як уже влітку 1933 року, коли хліб ще був недостиглий, люди не витримували їли зерно і помирали або наїдалися раптово і теж помирали.

Мама теж про це згадувала, що дідусь дуже слідкував, щоб їли маленькими порціями і довго ще згадували, що коли бабуся запитувала, що будемо варити їсти, то мама, казала: “Казан затірки”. В печі варили їсти в казанку, а затірка – це страва з борошна, капали водички і розтирали, борошно скачувалося в кульки і потім у воді варили.

Мати мого чоловіка: Дяченко М.О. теж розповідала, що їх було в сім’ї 11 діток, вижили вона і сестра, але через хворе серце померла молодою. Бабуся і дідусь чоловіка вижили. Але в бабусі сухожилля на руці було пошкоджене багнетом, яким вдарив її “уповноважений” з районного центру, коли вона не віддавала останній клуночок гороху, адже на печі ховались 11 дітей. 

На запитання: чому на їх думку був голод, всі відповідали, що не розуміли чому, врожаю було достатньо, щоб не голодувати.

 Місце запису: м.Чигирин, Чигиринський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Деньга Параска Веремієва, 1917 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Чигирин Чигиринського району Черкаської області.

1933 году тяжкий голод був. Собирали змерзлу картоплю,ходили збирали листя товкли та качани кукурудзи, тереш, пекеш такі оладки. Ходили по поденщинах з Дуньою, Маруся мала ще була, копани за стакан пшона. Забирали в людей ходили курей,свині і в кого що було, насильно забирали, а куди здавали чорт його зна. Маруся – сестра моя менша, весною, коли садок зазеленів та вишні вже ото зелені були, то ми з нею такі пухлі були, що й вилізти на гору не могли, щоб тих вишеньок попоїсти. З жита молочко вижимали  та таку кашу варили. Регіз, очерет, шпичаки весною їли, кашу варили як молочку.

Ракушки з Суботова приїжати ловили з річки, понаїдаються тай мруть прямо там. Ракушки казанками поїдали бо голодні були. Батько наш пайочок получав. Хліба не бачили. Сіль ходили міняли, бо не було. Варили таке як каша тільки щоб солоненьке було, їли водой запивали. У куркулів забирали.

У нас кладовка така була м’ясо держали і все було так прийшли все забрали. Копійка яка була забирали і повиживали, бачиш. Йшла я дорогою жінка везе щось: “Тьотю то ви везете м’ясо здавать в Чигирин?”, та дивимось, а там тільки ногтики дитини.

Людей багато мерло, у мене братики й сестрички були та померли, четверо нас зосталось, а де вони поховані ми не знаєм, мати похована десь на кладбищі. Сама ходила до них, а нас не брала, знаю тільки, що страшенькі за мене були.

Дедушка умер пошти з голоду. Боліли сильно, пухли, не доїдали. У кого може яка коровчина була той якось перебивався.

Та хто забирав совєтська влада, а як їх звали то я вже все позабувала.

Місце запису: с. Красносілля, Чигиринський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Прокопенко Михайло Федорович, 1920 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Красносілля Чигиринського району Черкаської області.

Діду Михайло, розкажіть мені як Ви голодували в 1932-33 рр. і в 1946-1947 рр.

Ну, сначала, треба сказать, шо жив я тоді не тут, оце в Красносілля перебралися з Дунькою, як поженилися. Та і в 40-х годах я не голодував, бо тоді на флоті служив: як пішов ото у війну в 1943 так і вернувся аж в 1949 р.

Ну то хоч про 1932-33 розкажіть, Ви ж щось пам’ятаєте? Які були причини голоду? Хто забирав хліб? Що люди їли в голодні роки? Як вижила Ваша родина?

А що ж тут казать: ходили бригади по хатах у селах і, де був хліб, забирали до грама. І ходили ж ці, як же їх в біса, партійці, свої. Нєсколько разів ходили, попервах ще шось оставляли попоїсти, а тоді вже й крихточки зі столів зішкрібали. Заможних – у Сібірь, хто жив заможно. А хто приказав? То ж Сталін приказав Україну ограбить, хліб позабирать і попродать чи вивезти загряницю, то вони ото й забирали харчі, а шо діти вмирали тисячами, то їм у Москві всьо равно! А баржі ті, з хлібом, шо найобидніше, потопили в морі, бо ніхто зерна того не купив, а в Україні все тоді забрали: і посівне тоже. Ми з матір’ю, помню, весною 33-го картоплені лушпайки садили, що в погребі десь трохи найшли, бо нічого більше було. А знали ж, шо не посадимо нічого – то смерть нам!

А звідки Ви про баржі знаєте?

Тю, то я ж кажу, на флоті я служив в 40-х годах, мені тоді було годів 25, а були ті зо мною моряки, хто ті баржі топив, якось сиділи ми після поганенької вечері та мріяли про паляницю пухку, то один розказав, а тоді опомнився, благав, щоб ніколи ні слова, бо посадять.