Місце запису: с. Думанці, Черкаський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 4.10.2005 р.

Хто записав: Кучінський Максим, учень 11 класу Думанецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Респондент: Кучінська Євдокія Петрівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Чорнявка Черкаського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 рр. або у 1946–1947 рр.?

Так, опитувана пам’ятає. 

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Причиною (головною) голоду 1932-1933 років є те, що влада забирала врожай.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Вся подальша інформація стосується с. Чорнявка, де опитувана проживала в ті роки. Урожай забирали люди, які проживали в цьому селі, які працювали в сільрадах чи просто симпатизували, чи боялись влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Випадків нагороди за донос на сусідів не було. Але опитувана згадує, що в їх сім’ї урожай забирали близькі їм люди, як то куми чи далекі родичі.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Люди, що відбирали врожай, ніяких документів на збирання не мали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Випадків насилля з боку збирачів опитувана не пам’ятає. Але були випадки, коли люди, захищаючи своє, у відповідь накидались на збирачів з розпеченими рогачами чи голіруч. Зчинялась бійка.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Збирачі при собі зброї не мали.

Як люди боронились?

Люди, у яких одбирали урожай, вступали (іноді) у бійку. 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди гинули від голоду, тому намагались приховати хоч що-небудь.

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Збирачі шукали приховане скрізь (у хаті, сараї, по двору), де придумували.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати приходили забирати урожай 2-3 особи.

Де можна було заховати продукти харчування?

Приховували продукти харчування в горщиках чи інших ємкостях, які чи закопували, чи ховали в підпіччі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Людей, які пішли до колгоспу, харчували. Опитувана памя’тає, як мати з колгоспу приносила заховані галушки.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

У тій місцевості, де жила опитувана, забирали лише продукти харчування.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закону про «п’ять колоскі» опитувана не пам’ятає, але згадує, що заставляли ходити по полю й визбирувати до останнього колоска.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Офіційно дозволу на збирання колосків чи овочів додому ніхто не давав, але люди дещо ховали і забирали додому.

Хто охороняв поля і колгоспні комори?

Хто охороняв не пам’ятає.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно у колгоспи люди йти не хотіли.

Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Щоб «затягти» людей у колгоспи із дворів забирали плуги, вози (як це сталось у сім’ї опитуваної). Сім’я опитуваної вночі у спальні маленьким млинком молола борошно. Вночі під час обшуку збирачі урожаю його розбили.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Не пам’ятає.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Збирали продукти харчування в любий час дня і ночі, у різні періоди року (осінь, зима, весна).

Скільки разів приходили до хати?

Приходили часто збирати харчування.

Коли почали люди помирати від голоду?

Помирали люди з осені.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сиріт було безліч, ніхто ними не опікувався.

Хто не голодував в селі і чому?

Не голодували в селі люди, які і забирали урожай.

Хто зумів вижити?

Їх сім’ї і зуміли вижити. Опитувана пам’ятає, що сім’ї збирачів люди не любили і довгий час знущались (психологічно) над дітьми та онуками.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Опитувана не пам’ятає, щоб люди підтримували одне одного під час голоду. 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Були випадки допомоги родичів, які проживали у містах. Сім’ю опитуваної підтримував батьків брат, який приїздив із Херсону.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Замісто продуктів харчування вживали їжу з бур’янів, дерев, кущів.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Їли листя та цвіт акації, полову, рогіз.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Їли з тварин все, що бачили, наприклад їжаків.
Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?
Можна було щось купити або виміняти. Опитувана плела корзини і ходила «за Тясмин» (в с. Чубівка, Лубенці, Деменці) продавати.
Чи був голод в містах?

Про голод в містах опитувана тоді не чула, не знає.

Чи знаєте що таке “Торгсін”?

Не знає, що таке «Торгсін».

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

У селі не було такої сім’ї, в якій би не померли люди. В її сім’ї було 5 дітей. Найменший, Матвій, ходив до школи, де давали хліб (50 гр) з кукурудзи. Але він знав, що в сім’ї голодують і носив хліб додому. Одного разу по дорозі додому зі школи він і помер. У кармані знайшли кусочок хліба, який він ніс додому.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Випадків людоїдства не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих ховали, скидаючи у загальну яму.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Чорнявське кладовище (в березі).

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Так, поминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знає.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В Думанцях була церква, якій на кінець ХХ ст. було 200 років. Вона згоріла. Побудували у 2004 році нову.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести чи пам’ятники жертвам Голодомору в селі не побудували.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Опитувана вважає винною у Голодоморі 1932-1933 рр. місцеву владу, яка користувалася розрухою після війн.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Яблонько Ольга Степанівна, 1914  р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Працювала на свинофермі. Голод був, доїли коров, які давали по пів літри молока і був такий голова колгоспу, який виписував хліб трактористам. Хлібина на чотирьох на тиждень. З хатів розкуркулювали, то люди не хотіли іти в колгоспи. Людей засилали далеко, мало хто вертався. Вони робили не в колгоспі, а на заводі М.Т.С. А їм продали знов їхні хати. Люди їшли в села і просили в людей загиблих свиней. Свині були маленькі, бо не було чим їх годувать. Сильно гинули корови, хворіли сибіркою. Їли жом, з ньогопекли млинці. Ходили у поле, де навесні осталась померзла картопля. Люди їли людей. Одна дівчинка робила в родюсні на ніч, так її зарубали рідні батьки вночі, коли вона йшла додому і з`їли. Їй було 12 років. Її м`ясо порубали вланнух і сховали в льох. В це время ходили всі з сільради та трусили за вкрадене, у одних людей теля і знайшли цю дівчинку і жінку засудили.

Як їм дали хліба і вони після всього цього побачили хліб, який стояв на столі і сильно плаали та раділи хлібу. Така радість була, наче на Великдень. Розвели трошки з картоплі, гарбузи вродили, поправилися від гарбузів.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Швачко Софія Василівна, р.н. невідомий.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Важко згадувати гіркі часи. Особливо нелегко було вдовам. Залишилася я одна з малою дитиною. Поневірялася по людях, поки не купила собі маленьку хатинку. Була молода, до роботи завзята. Працювала у ланці на буряках, а у жнива сідала за гребку, бо хотілося заробити більше трудоднів. Але основною роботою для мене в колгоспі була робота кухарки – варила їсти трактористам, а також школярам , які збирали довгоносиків на посівах цукрових буряків. Одного дня бригадир рільничої бригади Трохим Микитович Чорнозуб наказав зварити обід для школярів. Це був чечевичний суп, а вірніше благенька баланда, жиру в такому супові не було ніякого. Діти чомусь на роботу не вийшли. Їжа пропадала. На кухню забрів мій сусід  Федот Шеремет, він був калікою, тягав ногу, через це ніде не працював. Зрозуміло, що вдома у нього їжі не було. Він попросив миску чечевиці. З’їв, попросив добавку. А додому так і не дійшов – раптово помер. Його жінка – Хівря, вернулася додому, була голодна, зморена. Лягла в садку відпочити та так і не встала. Лежала днів три, аж поки сусіди не побачили її та не поховали.
Головою нашого колгоспу імені Клари Цеткін був у голодовку був Профирій Вареник, добрий , справедливий чоловік. Він і радий був би допомогти голодним, але районне начальство суворо слідкувало , щоб не пропала жодна зернина — треба було виконувати план хлібоздачі. Якось я з матір’ю пішла на радгоспне поле нарвати буряків-висадків. Було це навесні . Тільки-но підійшли до поля, як наскочили на нас сторожі на конях. Мама почала тікати, а я чомусь заклякла від страху па місці. Один із сторожів пригрозив рушницею, а другий сказав, що поведе в сільраду і мене посадять в тюрму. Я почала благати, щоб відпустили. Ледве вблагала. Так і повернулася додому ні з чим.
Наші сусіди також ходили на поля. Збирали, що попадалося: картоплю, моркву, буряки.

До колгоспного свинарника щодня приїжджали люди. Вони стояли напоготові. Коли привозили мертвих коней, кожен одержував свою долю, вкидав у мішок , щоб ніхто по дорозі додому не відняв, і йшов додому. Варили конину і їли, то було великим щастям.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Сушко Митрофан Денисович, 1922 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Голодовка – це страшна подія в житті людей. Мені було тоді десятий рік і добре пам`ятаю всі події того періоду. Голодовка була створена штучно. Перед тим була створена комісія – комітет незаможників(комнезам),  члени якої робили подвірний обхід селян і збирали виявлені продукти харчування, в основному зернові культури, не залишаючи нічого для прожиття сім`ї. Люди ховали хто де міг зерно та інше. Але всього не заховати і тим більш надіялись, що всього не заберуть. Так і в нас повитрушували і забрали що могли. Багатьох спасло те що їздили за продуктами – борошном, пшоном і особливо виручала кукурудза, – на Кавказ в місто Моздок. В Моздоці міняли на ринку різне збіжжя одягу, взуття на зерно кукурудзи. Були такі випадки, що зерно дорогою крали, а то й віднімали здоровші в бідних – особливо жінок, зерно було як неоціненний скарб для харчування.  Його жарили товкли в ступах, мололи на жорнах та втулках з возових коліс, які набирали дротом і надівали на квадратний стержень. Різними способами добуте борошно використовували для випічки чуреків. Так звали млинці з кукурудзяного борошна та різних домішок. Домішками для цього використовували сухий жом, по який ходили в заводську жомову яму, листя з вишні, цвіт з білої акації, листя з лободи та інших культур. Люди з голоду пухли – наливалися руки, ноги, обличчя. На обличчі залишалися лише щілинки для очей та рота і носа. Друг друга не впізнавали, були похмурі, злі, не говіркі, дратівливі, зажурені. Страдала від голоду більшість населення. Окремі з цього наживалися – хто зумів приховать зерно – міняли по безцінь все, що було ходове. На той час на базарних площах по селах ходило безліч жебраків, які раді були якщо хтось дасть картоплю чи буряк.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Попко Софія Максимівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Коли почався Голодомор, мені було 8 років, я жила в багатодітній сім’ї (я жила), дітей було семеро, батько та мати. я взнала, що настав голод, за столом разом з сім’єю, ми обідали і до нас прийшла наша родичка. Робила вона головою сільської ради, і сказала звістку, що почали вивозити хліб, усе, що було їстівним. Ми всі були здивовані цією новиною, і ховали в погріб все впідряд. Але цих харчів ненабагато вистачило.
Голод – це страшна подія. За перший місяць люди почали масово пухнути і вмирати від голоду. Вони пожирали все, що можна було заради того, щоб вижити. Розповсюджувалися крадіжки, люди не контролювали себе, вони ставили собі єдине за мету – вижити. Вони не зважали ні на кого, думали лише про себе та своїх дітей. Але траплялися випадки, коли люди вбивали своїх дітей і поїдали їх… Це було жахливо, але це вже були не люди.
От біля нас жила сусідка, то з її багатодітної сім’ї залишилася тільки вона, чоловік і один синочок, а всі остальні діти попухли від голоду і повмирали. У батьків хватило совісті їх не з’їсти, вони так і поховали трупів у себе в садку, які і до цього часу там залишилися. Це було не тут, а в Мар’янівці, я родом звідти. Там моя батьківщина.
Щодо нас, то ми вижили всі. Дуже важко нам приходилося, як і всім. Коли все, що можна: бур’яни, збирали весною гнилу картоплю, з криші хати стягували снопи і їли колоски, їли цвіт з акації. А кусок хліба, чи якогось борщу посьорбати – не було навіть і мови. Хліб видавали тільки робочим і то, тільки тоді, як почалися жнива.  Одного разу, не спам’ятаю коли і де, я прийшла до столової, де обідали робочі. Я побачила, що їм видають по тарілці супу та по хлібині. Я не видержала, підбігла і вихопила в одного дядька цей хліб і втікла. Дядько не побіг за мною, мабуть йому стало жалко мене. Вдома мені нічого про це не сказали. Ще помню, була в нас корова, і мій батько продав її, щоб за ті гроші купити якихось продуктів. А їздили тоді у Кавказ. От він і поїхав, накупив муки і всього потрохи ще й гроші залишилися. Їхав назад і з невідомої причини помер на своєму сидінні. Це вже було на території України. З станції, де це сталося, нас повідомили про смерть мого батька і треба поїхати за ним. Мати не могла нас покинути, бо ми б повмирали без неї. А поїхала наша ж та сама родичка. Вона поїхала. їй оддали всі куплені батькові речі, гроші, одежу батька, але так ми нічого з цього і не побачили, тільки пуд борошна. А родичкаа батькову одежу і інші речі продала у Шполі і гроші забрала собі.

От такий страшний Голодомор 33-х рр, який забрав життя багатьох людей і мого батька. Я навіть не була на його похоронах. Вже наче і все, що я пам’ятаю.

Місце запису: с. Красносілля, Чигиринський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Плосконос Михайло Гервисійович, 1924 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Красносілля Чигиринського району Черкаської області.

У сім років зазнав голоду і холоду. З його розповіді я зрозумів, що 32-33 роки були дуже страшними роками, а смерть людей безглуздою. Люди, яким не вдавалося вижити помирали прямо на дорозі, під тином, у полі, вдома. Сім’ю мого діда врятувало декілька факторів: по-перше, у нього була дуже мала сім’я, вона складалася із батька, матері і сина. По-друге, сім’я мала корову, яка протримала сім’ю певний час, а коли не було чим годувати, то продали і на ті гроші накупили запаси зерна борошна та продуктів. Але й цих запасів ледве хватало на зиму. Зима виявилася дуже холодною, цю зиму дід запам’ятав цю зиму на все життя. Тому що запаси топлива були мінімальними. Їх нізащо не хватило б але люди всього села жили на чужому горі. Хати в яких всі вимирали селяни розбирали на топливо, стріхи з соломи забирали ті в кого була корова, двері, вікна, меблі спалювали ті в кого не було чим топити таких будинків було декілька що вечора сім’я збиралася біля ікон і молилися богу, щоб від допоміг протриматиматися до весни. І таки допоміг, діждавши весни люди їли все що порозцвітало, жарили пободи, калачики і т. ін. Після зими у селі майже не залишилося ні собак ні кішок, люди їли все, навіть було декілька випадків, коли батьки їли померлих дітей. У кожному дворі було по декілька могил рідні.  

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Олійник Федір Устимович, 1922 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

З шести років я круглий сирота. Жив у тітки на хуторі Калажнаєвому, під Лебедином. Після розкуркулення перебрався у Макарів, бо тітчину хату розваляли.Був безпритульним. Правда, на таких, як я дітей-сиріт держава виділяла через касу взаємодопомоги. В основному продуктами. Ось я пішов по людях: то один візьме господар, то інший. Жив, доки були харчі виділяли для мене, а як не ставало випихали з двору. В голодовку за такими бездомними полювали, щоб убити і з’їсти. Я цього боявся ось і заховався у скирті, під Носачевом. Знаходились і добрі люди – допомагали. Григорій (Зосимович Багмай?) колгоспний агроном, дав мені роботу – збирати жуків-довгоносиків . За зібраних сто штук жуків платили буханець хліба. Після цього як трохи пройшов переляк і як став себе краще почувати розсильним на конюшню. Голова колгоспу часто посилав мене на радгоспи там, де працювали наші люди – доглядали висадки мажочних буряків. Я збирав дані про кількість працюючих і передава ці дані кухню. …. людям привозили їжу. Я також їв зі спільного котла. Ай, що то була за їжа! Одного разу після обіду, надвечір вертав додому. Сів спочити і задрімав у рівчаку. Через деякий час  почув торохкотіння коліс – то їхала кінна гарба, а в ній ті, що підбирали труни і везли хоронити. Їх було чотири чоловіки. Один з них гукнув: “Не будемо ж ще раз за ним вертатись – берімо зараз!”. Вони подумали, що я мертвий. Один з них гукнув членів похоронної команди для того, щоб перевірити мертвий я чи ще дихаю, щосили ударив мене пужатом від батога я відразу знепритомнів, а очуняв уже на гарбі, де серед десятка мертвих були і напівживі – Федір Береговий, Меланія Гарда. Привезли нас на кладовище, скинули в яму, а самі вернули назад (тоді їм за кожного похованого небіжчика платили по два кілограми хліба і по мисці чечевиці). Ми вирішили рятуватись. Яма була неглибокою – мені по груди, я насилу видряпався нагору. Потім допоміг вилізти Меланці Гарді і Єфросинії (Задніпряній?). “Треба мерщій тікати, а то повернуться і тоді кінець”- промайнуло в голові. Я втік і заховався  під куркульську комору. Мене знайшли колгоспники, нагодували. Кость (Пухлій?), Чумак  перевели через річку і доставили на конюшню, де  (Фона Гресь) саме ремонтував щось. Я трусився як у мехоманці. Тоді мене перевели до колгоспної пекарні і заховали і підніччі. Там я пролежав днів три, поки не видужав. Кухарка потроху підгодовувала мене то супом, то іншими харчами. Спасибі їй. Так і врятувався. Потім пішов працювати до тракторів.                         

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Медяник Семен Юхимович, 1914 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Восени 1932 року селяни їздили на Кавказ, міняли одяг на кукурудзу, просо. А в 1937 р вже ніхто не їздив, бо на кордоні з Росією стояли військові пости, які повертали людей назад. До того ж , так звані “яс**бки” все, що можна було з’їсти, забирали. У селян не було ніяких запасів, а треба ж було дожити до нового врожаю. Весною 33-го люди масово вмирали з голоду. А у жнива , для тих, хто працював у колгоспі організовували харчування з кошла . Я працював на тракторі , мені щодня давали 400 грамів хліба. Приносив його додому. Ділився з матір’ю і братом.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Медяник Віра Іванівна, р.н. невідомий.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

То були страшні часи. По всій Україні стояв стогін. Люди пухли іі вмирали від голоду не тільки по хатах, а й прямо на вулицях. Першими гинули старі і діти. Всі думки у людей були спрямовані на те, щоб знайти крихту їжі. Багато хто сходив з розуму від голоду. Навіть траплялись випадки канібалізму. Про те, що люди стали байдужими до всього, свідчить випадок, який і досі згадують старожили села.

На вулиці Шевченка вдень, після дощу люди знайшли мертвого хлопчика років десяти. Його занесли на подвір’я Захара Рак, де вимерла вся сім’я, за винятком малої доньки, якою опікувались родичі та колгосп. Викопали неглибоку яму, бо копати глибоко не вистачало сил, поховали дитину, перехрестились, побажали вічного спокою за християнським звичаєм і розбрелись по домівках. І ніхто не поцікавився: звідки він, хто він, куди йшов?

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Мартьянова Раїса Свиридівна, р.н. невідомий.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

У 32 р. почали вивозити з сіл врожаї інше зерна, картоплі, буряка та все інше. До 33 р. людям не було, що їсти. Іменно в 1933 р почався Голодомор Таким чином влада прагнула: насильно замусити селян до праці тоб то до колгоспів, постійно пропонували переваги колгосптного виробництва і соціалістичного способу життя. Але справи в селі йшли не найкращим чином. По всій Україні стояв голод. Люди пухли і вмирали від нестачі їжі. Вмирали не тільки в хатах, а й на вулиці. Першими гинули діти і старі люди. Люди вмирали сім’ями, а іноді й великими селами. Села були пусті, а ті хто виживали не мали віри, духовності. Їли гнилу картошкку, буряки, навіть зелену траву, що (незрозуміле слово) з землі. Були випадки коли матері їли своїх дітей. Одне з вимерлих сіл був і Матусів. Колгоспи виділяли підводу для вивезення мертв’яків. Вивозили також тих хто конав.Так і нашого селянина Федіра Остимовича вивезли в яму. Але той виповз з ями, доповз до конюшні і в соломі находив колоски і їв. Він переховувався бо боявся, щоб його оп’ять не вивезли в яму, але люди знайшли його, підкормили і він видужав. Ті роки були дуже страшні. Голодомор забрив багато людських життів.