Місце запису: с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 22.08.2009.

Хто записав: Краюшкін С. Д.

Респондент: Баранова Ганна Несторівна, 27.10.1925 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Велика Знам’янка  Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. 

Народилася та росла в бідний селянській сім’ї, яка складалася з шести чоловік: батько, мачуха, брат, «сводний» брат. Тяжкі були часи, страшно й згадати все неможливо. Голод, на жаль, не обійшов і нашу сім’ю. Я тоді була самой маленькою дівчинкою і про Голодомор добре пам’ятаю. В нашому домі поїсти нічого не було. Коли мати з батьком ходили на роботу, то ми залишалися одні вдома й, щоб вижити ми йшли на вулицю та шукали що-небудь, щоб можна було з’їсти.

Першими від голоду померли брат Павло та сестра Марія.

Можливо б голоду не було би, якщо б не забирали у селян зерно. У нас на подвір ’ї лежало «просо», а коли прийшли «активісти» з обшуком й побачили його, щоб нам не дісталося, вони примусили його згорнути докупи та спалити. Люди помирали, вони були пухлі та обезболені. Ховали їх удома, бо не було сили ховати їх на цвинтарі. Нас від Голодомору врятував батько – Баранов Нестор Миколайович.

Місце запису: с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 20.08.2009.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Буйна Ніна Андріївна, 1930 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Велика Знам’янка  Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. 

Сама я нічого про Голодомор не пам’ятаю, так як мені тоді було тільки два роки, а те, що розповідала мені мати, згадати можу. Мама моя Зінухова Єлизавета Логвинова 1898 року народження, на час Голодомору було їй 44 роки і мешкала у с. Велика Знам’янка. Вона пережила Голодомор тричі: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., та 1946-47 рр. В сім’ї ще була моя старша сестра, 1924 року народження, – Зінухова Устина Олександрівна. Всі Голодомори мама запам’ятала так: «Хвороба, недоїдання, смерть, а разом з ними горе, не однієї сім’ї, а всього народу». Самий страшний був Голодомор 1932-1933 років, тому що все, що в нас було забирали навіть не дивлячись, що в сім’ї були маленькі діти, які вже в той час були обезболені та замучені самою страшною смертю – голодною. В цей час, казала мати, йшла колективізація. Її з батьком примусили працювати у колгоспі. Нашу годувальницю корову Тоньку забрали. Згадувана мати те, що можливо було прожити, але місцева влада забирала не тільки хліб, а ще інші продукти. Голод примусив тоді мати та сестру йти у поле та збирати колосся, та їх поймали. Чудом мати та сестра залишилися цілі. В 1934 році народився брат Ілля та він не вижив. Як у хворої та обезболеної жінки могли народжуватися здорові діти? Також: мама розповідала, що в ті часи були люди, котрі допомагали вижити. Згадувала земляка Феодосія Несторовича Щербаня. Він займав тоді посаду секретаря райкому комсомолу, а пізніше – секретаря райкому партії та через свою діяльність його зняли з посади та включили до списку «сопротивляющихся секретарей».

Місце запису: с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 10.09.2009.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Ващук Парасковія Єпіфанівна, 1919 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Велика Знам’янка  Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. 

Роки Голодомору пам’ятаю, але не все, бо стільки років минуло. Кожна сім’я переживала в 1932-1933 роках страшний Голодомор. Наша родина цю страшну біду теж пережила та ще батька забрали як ворога народу. Звали батька Добишев Спіфан Філіпович. Та вже живим ми його ніколи не бачили після того як забрали. Мати Добишева Дар’я Яковлена працювала в колгоспі. В нашій сім’ї було п’ятеро дітей й ми залишилися на положенні голодуючих. Голодомор був дуже страшний в боротьбі за життя ми хоть чим-небудь заполняли желудки. Збирали траву, шелковицу, ловили пацюков, сусликов. Кожен день ми бачили, що жінки, діти, чоловіки йшли по вулиці обездолені, голодні, вмираючи прямо на вулиці. Просили Бога! Подайте! А давати нічого. І наша маленька сестричка Морфа теж затихла та померла. Такі сім’ї як Корягини, Голініщіви, Толстови, Кудінови вимирали повністю. Вимирали цілі вулиці в Ільїні на «Кабанине». Такі вулиці наполовину повимерли: Четвертная, Лиманная, Степная, Красная. Але завдяки таким людям як: голові колхозу ім. Карла Маркса Тімофій Іванович Кваша, бригадир Іван Миколайович Лізогубов, бригадир Василій Михайлович Точилін, незважаючи настановам партійного керівництва, давали по два-три кг. муки, картоплі, капусти. Ці продукти люди готували з лебідок та різними коринцями. Немало дітлахів врятували Марія Іванівна Пенькова, робітниця колгоспу Анастасія Карповна Івановна. Варили затирку, маламигу.

Були створені бригади порятунку на чолі з Калугіним Володимиром, Степаном Кружное, Яков Зуев, Павло Марков, Василіса Баранова. Вони носили по хатинам хоч якусь їжу.

Місце запису: с. Благовіщенка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 04.09.2009.

Хто записав: Бик Е. Б.

Респондент: Базна Євгенія Сергіївна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

Моя мати лежала при смерті, коли до нашої хати зайшла моя хрещена і запропонувала матері мене забрати до себе. Крім мене у нашій сім’ї було ще двоє дітей, вони померли від голоду. Хрещена виживала завдяки тому, що в кінці городу у неї росла пшениця, з якої вона могла зварити щось поїсти. Хрещена бачила, як я сумувала за матір’ю, тому відвела мене додому і приносила нам обом їсти. Потім матері покращало і вона почала сама готувати з лободи коржі, збирали конський помьот в ньому було зерно, яке мили і перетирали на муку.

Я це все пережила і нікому не бажаю це побачити і пережити.

Місце запису: с. Благовіщенка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 12.09.2009.

Хто записав: Бик Е. Б.

Респондент: Логвиненко Федір Карпович, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав у селі Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

На березі моря лежали трупи людей, які були дуже пухлі. Деякі врятовувалися рибою, піджарювали на вогнищі, або навіть їли сиру. Також їли шпаків, синичок, ховрашків. Одна мати з’їла своїх дітей. Ховались по погрібам і ямам. Людей помирало дуже багато, ніхто їх не хоронив.

Нам вижити у страшну пору помогла моя бабуся Логвиненко Галина Марківна, вона сушила різні трави, потім розпарювала і робила коржі, сушила сушку, разом з нами ходила вудити рибу.

Місце запису: с. Благовіщенка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 02.09.2009.

Хто записав: Бик Е. Б

Респондент: Сєрікова Галина Матвіївна, 1909 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі спочатку проживала на Кавказі, а з вересня 1932 року в селі Іванівці та Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

Ми жили на Кавказі, родина складалася з 4 чоловік. У людей забирали хліб, домашню худобу. В вересні ми переїхали до України в Кам’янсько-Дніпровський район, жили в Іванівці пізніше в Благовіщенці. Пам’ятаю, як ми збирали яблука і варили, ловили ховрашків – чистили і жарили на кострі, їли навіть мертвих коней. Робили з лободи коржі, ховали в рукава, щоб ніхто не забрав. Люди вмирали і пухли від голоду. У кожного була земля і ми її обробляли, всі їли пшеницю, картоплю, закопували і ховали хліб під вишнями – ось так і виживали. Нам, дітям, допомогли вижити батьки, вони працювали і отримали пайку на роботі, одну їли самі, а іншу приносили нам.

Місце запису: с. Благовіщенка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 10.09.2009.

Хто записав: Бик Е. Б.

Респондент: Сипливчак Лідія Степанівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

1933 року родина поїхала до Полтави, речі на зерно обмінювати, щоб прогодувати дітей. Проживши там півроку, повернулись в своє рідне село. А в селі начальство наказало бригадиру забирати всі продукти, які були у людей. Хто чинив опір – тих висилали до Сибіру. Батько працював рахівником. Грошей людям не платили, вони працювали за трудодні. Без дозволу начальства мій батько з головою колгоспу вирішили видати трохи зерна на трудодні, за це батька заарештували і відправили в Запоріжжя на будівництво. Мати забрала мене, братів і поїхала з батьком. Батьки тяжко працювали.

Вижити нам допомогли робітники, у яких не було своїх дітей. Вони бачили як тягнуться батьки і час від часу підгодовували нас, а шматочки хліба передавали майже кожного дня, правда вони були дуже маленькими.

Місце запису: с. Таврія, Мелітопольський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 20.05.2009.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Скидан Марія Терентіївна, 1921 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала на хуторі Крижчене Чернігівського району Запорізької області.

Скидан Марія Терентіївна, 1921 року народження, жителька села Таврія. Народилася на хуторі Крижчено Чернігівського району. Сім’я чималенька: батько, мати і дев’ятеро дітей. Марії на той час виповнилося всього 12. До трагедії 1932-33 років хутір складався з 102 дворів. Всі сім’ї були великими, багатодітними, бо найменше в сім’ї було шестеро дітей. Мати працювала в колгоспі на різних роботах, батько в основному на конюшні.

Голодні роки переживали самотужки, без допомоги влади. Рятувала від голодної смерті корова. Хоча часто доводилося їсти те, що раніше кидали собаці. Марія Терентіївна добре пам’ятає смак лободи, ховрашків, горобців, гав, їжаків. Мама приносила додому голі кукурудзяні качани, які так-сяк товкла і молола. Вони були, як дерево, цупкі і тверді, та на це ніхто не звертав уваги. Ще однією поживою для людей хутора був скотомогильник. Здохлу, розпухлу конячину обливали карболкою, викидали у яму і так-сяк прикопували. Люди, штовхаючи один одного, кидалися до здобичі, відривали смердючу тварину і шматували її на куски. Їли тут же…

Добре пам’ятає Марія Терентіївна смерть свого діда. Добрий був він хлібороб – огрядний, видний. Жив він з бабусею неподалік від хутора, в сусідньому селі. Під час голоду знайшли їх обох не одразу. Конаючи від смерті в своїй хаті, вони пролежали не один день. Бабуся була вже мертва, дід ще дихав, бачили, що не виживе. Ті люди, що могли ще ходити, у дворі знайшли кінське корито, збили його і поховали бабусю. Діда, ще дихаючого, поклали на повозку. Розпухле тіло не поміщалося на повозці. Коли його везли на цвинтар, по дорозі волочились і голова, і ноги. Яму для поховання викопали не відразу. Коли ж діда закопали в могилі, звідти стирчала його рука, яка затверділа піднятою. Сили накидати землі, щоб не було видно руки, не вистачило ні в кого. Пізніше руки не стало видно, з’їли бездомні голодні собаки…

Не було поблизу жодного двору, де б не вмирали з голоду люди. В Чернігівському районі багато померло.

Місце запису: с. Просторе,  Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Бабич Мотря Пилипівна, 1931 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Паства (з 1961 року Квіткове) Чернігівського району Запорізької області.

Я народилась у селі Паства, якраз в голод. Мама моя Горпина, батько Пилип Опара. Народились вони в 1887 році, однолітки. За їх розповідями, голод у нашому селі зазнали лише окремі господарі, наприклад – Опара Петро Степанович і його сім’я. Ми, слава Богу, жили більш-менш забезпечено. Наприклад, такий факт… У голодовку 1932 року помер батько моєї мами. 

Жив він у Чернігівці. Мама не захотіла, щоб його вкидали в загальну для всіх яму. А бажаючих копати яму не могла знайти. Тоді вона запропонувала велику хлібину гарно випеченого хліба – і охочі копати яму знайшлися. З маминої сторони померло багато родичів, жителів Чернігівки. Тільки я їх не знаю. Старалися батьки про це не розповідати. А от, що канадці нашим менонітам допомогали, то це знали всі: і дорослі, і малі. Я не знаю, як вони це робили. Чи це були грошові перекази, чи якісь посилки. Не знаю. Але люди в селі Паства від голоду 1932-1933 рр. не вмирали. Село, можна сказати, жило своїм життям. Може, трохи паски свої попідтягували мої земляки.

Місце запису: с. Просторе, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Волосюк (у дівоцтві Скидан) Анна Федотівна, 1930 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Замістя Чернігівського району Запорізької області.

Народилась я у 1930 році в сім’ї Скидана Федота і Одарки. Проживала наша сім’я на той час у селі Замостя. Я – четверта дитина у сім’ї. Старші за мене брати Олексій, 1925 року народження, та Іван, 1927 року народження. І саме в голод народилася найменша сестра. Назвали Вірою. Але… мало хто вірив, що вона виживе. Найстарший же брат (1912 року народження) працював у Панфілівці на тракторі, дома бував рідко. Мама казала, що урожай 1932 року був. Не вродила картопля, але був буряк, квасоля, морква, кукурудза. Їсти було що. Однак почали все забирати. Спеціальні загони були створені. Навіть кукурудзу забрали. Те зерно, що залишилося у віялках, – і те змели, вивезли. На трудодні не дали навіть полови. Чекали всі ми найстаршого брата, коли він принесе від „зайчика” кусок хліба. (Його кормили на тракторному стані. Баланду з’їдав, а хліб ніс нам.) Мама розрізала той кусок хліба на рівні кусочки, а крихти діставалися їй. Невдовзі батько опух весь, а потім і помер. Я пам’ятаю, як його везли на „дрожках”, в які впряжена була конячка, а ми всі бігли слідом і плакали. Вкинули його у загальну яму на новому кладовищі села Замостя. Без труни, навіть дещо брутально. Сюди звозили всіх померлих у Замості. Це була вже друга яма. Першу заповнили трупами і зарили.

Після смерті батька мама заглянула в свою скриню: „Може, щось виміняти на харчі?”(На її скрині красувався гарно вимальований рік народження – 1888. Як зараз це бачу). Цінного у скрині нічого не було. Мусили іти жебракувати. Та й мама була кволою. Брати залишалися з маленькою Вірою. У день проходили 5-8 кілометрів, а, може, й більше. Добре, якщо милостиві люди підвезуть. Зазвичай мене жаліли, садили на бричку, а мама йшла за бричкою. Ходили в німецькі села – Францталь, Паства, Гросвейде, Руднервейде і в наші села – Богданівку, Калинівку, Олександрівку, тощо. Були випадки, коли мені подавали кусочок хліба, намазаного повидлом. Весною 1933 року мама вирішила поїхати до своїх сестер в місто Бердянськ. Звали сестер Клавдія і Марія. Працювали вони в їдальні. Мама з найменшою Вірою поїхала туди потягом. Дехто з пасажирів, дивлячись на маму і дитя, радили позбутися дівчинки, щоб вижити самій. „Діла з неї не буде”, – так говорили про Вірочку. Сестри дали борошна, крупів-відходів, тюльки. Так ми і вижили, додаючи до всього цього лободу, курай (перекотиполе). Більше у нашій сім’ї ніхто від голоду не помер. Навіть у 1947 році, коли маму за зібрані нею колоски на колгоспному полі, Турубаров (начальник міліції) забрав разом із колосками до в’язниці.