Місце запису: с.Талалаївка, Носівський р-н, Чернігівська обл. 

Дата запису: 3 серпня 2003 року

Хто записав: Куць Олег

Респондент: Лобода Палагея Павлівна, р.н. (не вказано)

Під час Голодомора проживала в селі Лихачів Носовського (нині – Ніжинського) району Чернігівської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Конєшно пам’ятаю. Пам’ятаю.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Влада забирала. Влада забирала.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Аж мєсниє власті, а їм уже ж давали із верху. Давали власті указаніє.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Були. Вообще викапували хто заховав і забирали. У нас у самих забрали, вообще наложили по твердому значить зерна, щоб здали за сутки. Ну скоко – шесть, нє – десять мішків ми і здали. За сутки намолотили та уже ж батько і здали десять мішків. От туда ж у сільраду одвезли, а самі голодували.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Та які там документи? Хто в них спрашував про документи? Ніяких документів. Назначили значить: не здаси за сутки – із хати вижинем.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Застосовували, застосовували.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

За зброю я не знаю вообще, я ж у них не шукала зброї тієї. Може, і була зброя. Оце таке.

Як люди боронилися?

Як же люди боронилися? Що казали, те й робили. Налагали, значить, виполняли, щоб у хаті остаться. Да не посадили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Нє, не можна. Не можна, потому шо ходили та колупали у землю та кругом. Вообще, там, де який сарай, де клуня була для зерна та для сіна, то там колупали все. Оце ж таке.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Аж звали «виконавці» да все. А мой дядько не схотів, був виконавцем і не схотів оце ж цього значить робить. Он каже: «Мені скажіть роздіться і голому по селу пробігти, так я пробежу, пройду, а не пойду це ж таке шукать». Так його, за його да в район, у міліцію. Сидів целую неділю. Оце вже таке було.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну це ж свої, считай, люди, а робили оце ж таке.

Де можна було заховати продукти харчування?

Так негде ж. Закопували ж, так одкапували. Штирляли ж етіми, такими гострими етіми, щоб уже у землю де хто заховав – забирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали ж. Варили на полі ото ж затеруху ж такую. От і все. Ми робили у колхозі: мати, я, батько. От і оте ж там на полі дадуть раз ізварять. Ну а потом ж коли батько пішов осенью за росплатою у колхоз, шо, мол, вообще то причитається іще, а вони ж коморник подивився і каже: «Дядько Павло, ви мовою поїли, так розпишіться токо». І все ж. Оце таке.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали. Я ходила в школу, так по дві сорочки надівала, потому із школьников не знімали. Надівала по несколько етіх, щоб осталося.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Ну про п’ять колосків, ну єслі возьмеш, то будуть судить. Отак за п’ять колосків судить будуть.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє, нічого не дозволяли. Я ж кажу, як увозьмеш п’ять колосків, то будуть судить тебе. 

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Хто брав більше, той і охраняв. Інші самі охраняли, самі брали.

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Нє, нє. Моя мати покойна каже: «Я з путичом пропаду, а в колхоз не піду». А єслі би вообще пішли були, ми втрьох жили: батько, я і мати, так і ції десять мешков жита осталось і ми б не голодували. А так уже пошли. Я кажу: пишіть заявлєніє та йдіть,  потому шо сказали, єслі не напишеш заявлєнія, то з хати виженем. Уже сарай назначили продавать, був дерев’яний сарайчик, назначили продавать, і хату, кажу, продадуть. Отак батько написав заяву і одньос у колхоз. Так тоді усе і сняли, усякі налоги. А то іще і грошима наложили, а за шо? Коняку вкрадено, а корову забрали. Ні з чого було гроші. 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так ото ж і змушували, шо виженем із хати.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Де ж її, худобу, заховаєш? Нігде і не заховаєш, нігде не заховаєш, а вони і побрали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Когда вздумається їм. Ноччю, конєшно, не ходили, а дньом.

Скільки разів приходили до хати?

Та це вже ж не посчитаєш, не посчитаєш. Сколько їм нада було, і все. Когда все ж повитрушували, тогда нєчого ходить.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли це вже у 30-му, 31-му, 32–33-му уже совсім. У нас хата була обставлена в’язаночками соломи грецької. Гречка була посіяна, а в’язочками було, щоб теплій було в хаті. Те прийде – дай в’язочку. Рубали, сушили, у ступі товкли. Да оцей таке ето, та метлюху обчухрували, коли так весна прийшла. Оце зімой в’язочки рубали. А ще весной митличку, та ото такі цвіточки, медунки називаються, як клевер, ото такії цвіточки. Так теж ходили по полю та ірвали. А нам бабушка дала нам тьолку. Так виросте корова буде – молочко буде. Думали, шо на пашу пойде погуляє, а пришлось [балочку] залигав, да й пришлось прив’язав до воза і повьоз у Олешівку та й виміняв три пуди жита рослого. Так ото ми так і доживали. Мати, правда, пухла була, а я така, шо вообще одной рукой лиця не можна було вообще умить, совсєм така худюща була. Кості та й шкурой обтянуті іще і батько пухлий був. Ну, правда ж, вижили, ще три пуда та медуньок, та й метлички, да й соломи вмієм. Оце дожили до нового урожаю.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та нехто вообще. Кому там діло було? Ходить бідне, упало і вмерло, подобрали, закопали та й все.

Хто не голодував у селі і чому?

Ну хто не голодував, у кого усадьба од берега була і большая, так урожай же. Да і старики. Моя подруга жила із дідою і бабою. Було піду до їх, так у воскременьє, так вони і сметанку, і … такії і все ж прийдуть дочка із зятем. Приглашають, а я ж кажу не голодна, а сама їсти хочу.

Хто зумів вижити?

Ну хто ближче коло власті. Оції і вижили.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да хто там ділився, да іще у селі. А ще наше село далеко від города – 40 кілометрів, та і транспорту немає.

Які засоби вживали до виживання?

Які я говорю, шо кажде міняло. Я кажу, що тьолочку отдали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну от родичі поможуть. Ну є і родичі такії. Хто заможній, так порозкуркулювали і повиганяли із хат, на сєвєр поодправляли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Да ото ж жолуддя собирали, товкли, мололи і їли – воно ж гірке. З рослин – буряк, картошку.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ми цього не вживали, я не знаю. А листя вживали із любих дерев.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Дак цього не розрішали. Як хто шо, так судять і в тюрму сажали. Єслі хто там шо уб’є у лісі, так судили. Друг у друга крали. Я кажу, у нас лошадь украли і зарізали, і з’їли …

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Отож вообще. Хліба буханку. Батько, покойний, отож понесе виміняє, хто змилується дасть шо. Понесе рядовини, полотна самої ткані у Києві. Купить хліба і привезе, і ми тоді живем.

Чи був голод у містах?

У містах не було, бо у міста їздили шо то достать. А по селах только.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю. Не знаю. Я в 37-му із села виїхала, бо не платили в колхозі. На другий год, бо 3 кілограми хліба дали і на мої вони получили. Я оце в Новосибірську жила. Уїхала, бо у колхозі не платили.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Я ж кажу, шо уїхала. Так точно не скажу. Не знаю я.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

 А де, на воза кинуть, яму викопали, засипали і все.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Да кому там платили. Оце пошлють – викопай яму, отвези цього мертвого, і все.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

На кладбищі усіх хоронили, а так, шоб отдєльно, не хоронили.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

На Гробки каждий год поминають. Люди ходять і поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Да я в церкву не хожу. А поминають, а яких поминають, не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Єсть. Церква була, так розкидали все, поунічтожали. А сейчас под цюю власть магазин отдали за церкву. Українського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нє, не встановлені. Тільки погібшим на фронті – вєчний огонь.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Да, розповідала. А тут я розповідала, так вони слухають тепер чи мо.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Правітєльство.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Да, знаю. Торгсин – це усякі золоті вещі здавали і міняли на муку і продукти. 

Місце запису: с. Талалаївка, Ніжинський р-н, Чернігівська обл.

Дата запису: 2 серпня 2003 року

Хто записав: Куць Олег

Респондент: Радченко Марія Евленівна, 1925 р.н.; Бець Катерина Евленівна, 1920 р.н.

Під час Голодомору респонденти проживали в селі Сиволож Борзнянського району Чернігівської області. 

  

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Пам’ятаєм, аякже.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирали урожай увесь. Всей вивезли кудись, повивозили кудись, людей обибрали полностью.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комітетьчики.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Цього я не знаю, не було в нас.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Да з сільради. Були комітетьчики, заложені у них документи були. Вони ходили з палками такими і забирали все чисто у колгоспи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Висилали. Висилали на Соловки їх, которі не хотіли колгосп іти.

А побиття?

Побиття, може, й били їх, я не знаю. Я мала була. 

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не в усіх. У старших буля зброя, у старших, комітетьчик старший, буля зброя, а в тих не було, у менших.

Як люди боронилися?

Ніяк не боронилися. Шо їм робить? Боялись вони.

 Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Ну хіба за пазухою, а то скрізь понаходять. Палками шукають, встромляють по сараях і по городу ходять, де ти закопав найдуть.

У землю встромляють?

У землю. Палки в землю.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну я ж кажу тобі, комітетьчики звали їх. А як… Ну вони, оці комітетьчики, при мні і ходили. Одні комітетьчики оце в колгосп зводили їх, нас усіх. Більше не було, ці ж оції, як їх, тільки комітетьчики.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Були комітетьчики. Ну тіки приходило і по п’ять і по шість, і по десять. Всі як до кого, як … великий, багато в нього всього – більш іде, як якійсь там нижченький – дві корови – той прийдуть і заберуть.

Дві корови – це такий нижченький?

Це вже нижченький, це вже мєлкій. Роботяга мєлкій.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не де не заховаєш. Де ти заховаєш, як я знаю усе?

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да. Їсти оставляли на весь год до нового урожаю. Хто первий пошов. Приходили питать: і я йду перва. Значить мені оставляють корову одну там, порося одне там. Як в мене багацько, то оставляють зерна на кожного чоловіка, яка в тебе сім’я, скільки положено вони вищитали до самого нового урожаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Все підряд забирали, хто не йшов у колгосп. Все забирали із скрині, все вивозили, не оставлялось нічого в хаті. Даже із сарая і клуні позабирали.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Ну п’ять колосків тоді не було, а це в 1947, в 46–47-му. Ми ходили собирать колоски вже ж. Так об’єзжчик стріляв. Та так стріляв, так помикав.

Так у повітря стріляв?

У повітря, повітря. І даже судили за колоски, судили по п’ять год давали. Судили даже за колоски. 

За один колосок судили?

– Та не за один.

– Собирав. Шо ти в майку назбираєш? Одного судили по п’ять год.

– Одного судили да після війни.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні не дозволяли. Приорували, а не дозволяли приорували.

Приорували?

Да, те є візьмуть і приоруть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єзжчик. 

Один?

Ну, колгоспну комору – сторож, а поля – об’єзжчик. Ну, в нас чотири колгоспи, в колгоспі було чотири об’єзжчика. Було чотири колгоспи – чотири об’єзжчика.

Так у них була зброя?

Та була ж там. Я кажу – стріляли. Стріляли. А шо чи вони там так. Нікого не вбили. Стріляли – так лякали.

– Лякали, а вбить – не вбили. 

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Нехто не хотів. Не знали, шо це таке за колгосп, і ніхто не хтів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

– Ну, змушували ж усіх. Забирали і звозили. Як підеш у колгосп, оставлять тобі їсти.

– Шось трохи.

– Не підеш у колгосп – заберуть усе чисто і остаєшся голодним.

– Як у одного-двух забрали, то вже останні мусять іти. Бачать, шо всі ідуть.

– А тоді ще куркулів і не приймають.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не де не переховували, бо в нас лісів не було, шоб ховать, а на поле не виженеш. Так шо, може, у когось і переховували, а у нас ні.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Із утра до вечора.

Скільки разів приходили до хати?

Та їм одного разу хватало. Як прийдуть, то вже відберуть усе. Після них нічого не остається.

Коли почали люди помирати з голоду?

Ну коли? Як обібрали все. Кому оставили, шоб в колгосп пішов, тії ще ж жили, а у которих забрали все і зразу і голодували.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто їми не опікувався. Хоч умирали, ніхто тоді, тоді наче про сирот і думать нехто не думав. 

Хто не голодував у селі і чому?

Ну тіки ті, хто пішли зразу в колгосп. То їм … голодували. А їсти, шоб так уже всього було – ні. Ну, для їх оставили до самого нового. Так шо ті, хто пішли перші в колгосп, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Той і вижив, хто у колгосп пішов, а хто не пішов, позаганяли нас на Соловки.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та нехто не ділився, бо кажде замикалося, шоб як осталося, то не обобрали іще. Нехто не ділився, кожне… боялися люди.

А обирали тільки комітетчики чи ще хтось?

Ні. Як тобі сказати, комітетьчики обирали вдень, а вночі банди набігали, Керенський там якийсь, тоді якийсь Махно, тоді ше ше. Ну, в общім ще тії ходили, такі банди, а шо вони тоді казали, шо вони банди і ми знаєм, шо вони банди. А чи вони банда, чи вони ще хтось. Ходили тоді, наскакували в колгоспи, палили, де колгоспи вже позводили, палили худобу, а тії, а вночі боялися, закривалися й боялися даже виткнуться, бо, теє, може, й банда прийшла. Так шо нехто не з ким не ділився. Всі боялися.

Які засоби вживали до виживання?

Кажне по-своєму виживав. Поняв? Кажне по-своєму. Як ти можеш вижить До мене ти не підеш. Ну, може, дам я тобі раз їсти. Ну більше не дам, поки сама буду голодна.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

– Мо й хто мав, ми не голодували, так я не знаю, бо треті в колгосп пішли. А це батьки наші треті в колгосп. А тії не буду казать.

– Може, й ділився хто потрошку, та й, може, ділився. Нічим було дуже.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

– Ну, це знаю я. Які ягоди не були, так споживали. Знаю липу, липин ото листя і ото бруньки товкли, їли, так ходили. Бруньки весною ходили обривали і їли. Паслін їли.

– Калачики якісь.

– Калачики їли, це із того. Тоді того, макуху їли, льоновую і горчишна всяка в хліб кидали. Макуху вживали. Оце такеє. Собирали та й на поле ходили собирали, де картошки були, так картошка зогнила, воно наче крохмаль так оставсь. Собирали ту картошку, крохмаль, варили кисіль.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ну, це ж я тобі розказала.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

– Я не знаю, не буду й казать тобі, яких вони плазунів. Може, хто з голоду так і криси, миші їли. Я не знаю.

– Не чули такого.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Ми некуди не ходили і в місто некуди не їздили і не міняли. В 1947 году із городов їздили міняли.

Із города у села їздили?

Із городов у села їздили. В 47 году немець повивозив усе. Так у нас пооставалось. То ж позакопували. Немец же не ходив, не шукав так, як ото наші комітетьчики, а так пооставалося. То намолотили самі, то поховали, то так ще осталося. Дак тоді ходили все время городські люди ходили, носили все ж. Одежу носили, тряпки і ми міняли. Це я знаю.

Чи був голод у містах?

Я думаю був, раз ходили мінять.

Так це був у 1946–47 чи в 1932–33?

Та він і в 33 був. В 33 був і в городах, і в селах – скрізь. Тільки пайки давали в городі. Якісь пайки давали. В нас не давали нічого, а в городах пайки якісь давали. Так, може, за те тільки і жили. Ну а голод, считай, був раз пайки, так і голод був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

– Немає. Ніхто їх не записував. Їх порозсилали усіх, то по Соловках, то по… Люди тікали, считалось раньше на путя, на чиконку казали робить ходили, то в Москву повиїзжали.

– Та пороз’їзжались.

– Пороз’їзжались та шо бачать, шо вже вот вої їм уже так пороз’їзжались скрізь по світу, повтікали. Наших тож багато, і в Баку була тьотка, і в Москві багато, і в Малоярославці, і в Дарниці.

– Та багацько.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

У нашому селі я не знаю. А чула от людей, чула, шо були люди, шо їли друг друга. Було… Чутки пройшли такі, шо в якомусь селі, шо мати уже так, шо мати свою дочку зарізала чи задавила і в піч усунула в чугуни. І тоді хтось доказав, так прийшли до неї. Так вона кничить: «Моя донечка в печі! Моя дочечка в печі!». Вона дожидала ще їсти її. А так в нашому селі я не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищах. Собирались люди гуртом і ховали, потомушо є й такі, шо родних не було в них, треба було хоронить. Не лежатимуть, бо тільки ж болезні будуть. Хоронили на кладбищах. Чотири в одних тих, в одних могилах, кидали та й все, бо я це знаю.

Та під немця в нас побили бригадирів – комітетьчиків. Так таку викопали, Миколайович. Так викопали ямку таку і там чоловік, може, двадцять закопали. Така здорова могила насипана, закопали. Це немец як був, так мадяра.

– ти знаєш, шо я думаю, Господи, там і не поставили нічого. 

– Ну чого вони все время поминають на тому на…

– Поминають.

– Все время поминають. Миколяєва тая поминає все время. Я ходила даже.

– І шо нема. Пам’ятника нема.

– Який там пам’ятник, як там страшне, така могила здорова.

– Це ми добре знаємо тих.

– Під німця це було у мене. Сосєд у нас був поліцаєм. Так Маринку як убили, а я йшла до тьотки Лєнки, іду дивлюсь – по снігу кров, а він сидить верхи.

Хто? Поліцай?

Поліцай. Сидить верхи. Наш, наш. Поліцай сидить верхи й їде. Я думала, шо вони кабана де закололи. Приду, а вони кажуть: «Маринку забрали, Маринку вбили». І той сидів верхи поліцай тей же, Пантюх наш сусід і повезли на кладбище. І звозили їх на кладбище у могили.

Мадяри і палили там, голова сільради була молода, така хороша женщина, директор школи він був. Так і спалили двоїх діток. Ми ходили дивиться. Так, це вже немці, вони не немці самі – мадяри вбили. Так мадярка було, так одно у тому, у воді купалось – малесенького убили, другого у ліжку вбили. Тоді тую, це шо голова сільради, так цюю вбили, ми тільки ввійшли так коло хати, коло дверей. І дівка була. Так дівку Ольгу. Ольгу вбили у кроваті. Читала книжку, так і книжка отак лежить і не згоріла книжка, і запалили.

– Я ж тоже заходила, ішла ззаді і зайшла. Глянула у хату: ту ж вона запалена і обгоріла. Глянула – чуть не вмерла.

– Оце таке, таке було. Так ми стірали бельйо матері. А вони поїхали по чемодани. Позабирали все чисто. Так ділились тут, у Пантюха.

Мадяри?

Да, мадяри. Приїхали сюда. Так мадяри п’яні. Так прийшов, а я злякалася – стою, а він підійшов і каже: «Не бойсь, не бойсь. Так, немец – хорош, і українцесь – хорош, а мадяр – плох, продан». 

Це він сам про себе казав?

Да. Значить, їх не брали на фронт, а тільки в оцю експедицію карательну.

– В карательний отряд.

– Так оце, оце вони і їздили. Приїзжали, не казали немці, приїдуть мадяри. В нас 25 семей побили в селі.

Мадяри?

Ага, це під німецьку.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Ну, ніде не відомі. Від голоду – ніде не відомі. Я нічого не помню. Їх хоронили так, де всіх. У нас кладбищ багацько, так шо ніхто їх там не щитав. Не відомі та ж вони.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

– Не знаю. Сейчас я не хожу, так не знаю, чи їх поминають. Та, наверно, кажне своїх поминає убієнних.

– Хто остався – так спомине, а хто ні.

– Так, убієнних усіх поминають, і їх також. Як їх уже давно забули.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади і церкви у нас не було ніде. Поминать у нас нехто не поминає їх, а теперечки, наверно ж, поминають Голодомор. Хіба, може, я не чула, шоб у церкві сейчас поминали Голодомор. Була в церкві, но не чула, шоб поминали про цей Голодомор. Ну, поминають, може, там погиблих на війні, а так я не чула.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас у селі є церква тепера – хрістіанська. А шо це таке – хрістіанська.

А до Київського патріархату чи до Московського?

Це до українського нашому, українського патріарха, не Московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

– Ні, неде не встановлені, неде у нас неде не встановлені.

– Та й візде нема.

 – Хтозна. У нас нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

– Ну, сусіди і самі знають, а дітям розказували, ну, вам розказували. А чи ви знаєте молодьож не знаю. А деякі, може, вообще не знають, шо був голод.

– Як це так, каже, хліба не було? А де дівся хліб?

– Ні, молоді люди мало знають про Голодомор.

– Це як інтересуєся, то я розкажу, шо я знаю, так, а так.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Наверно, жизнь така. Кажне власть держалося: совєти собі, тії собі, ті собі тягли. Ну, совєти перемогли. Ну, я щитаю, шо совєти і зробили голодовку. Може, там були які враги народа. Спеціально зробили голодовку. Ну хто ж же був тоді, не знаю. Ну, хто ж же зробив цю голодовку. Отакі врожаї були здорові. Стільки зерна в нас позабирали, хто ж же зробив же її голодовку. Вони должни знать лучше – начальство.

А врожай в 1932–33 гарний був?

Все время гарний був, а після войни які врожаї були! В колгоспах уже не такі врожаї були як тоді. Тоді у всіх гноянки були такі, землі хороші, бо вони тоді прикопали землю, так ти її угноюєш все, шоб були так такі врожаї були здорові. І жита дуже багато, хліба дуже багато було. Ну його вивезли весь. Розказували, шо ешелонами везли, і тії банди, та Махно, та всі підривали поїзда, так валялись по всьому, кажуть, тому розсипане зерно. Так тоді комітетьчиків зганяли, шоб стерегли їх, так тії, шоб не брали зерна, і так воно і пропадало зерно теє. Ну да, й, наверноє, в столицю возили в Москву. По городах, може, возили, не знаю. Ну, вивозили з села, із України вивезли полностю все. Україну полностю голодну зробили. Таш не знаю як.

– Україна зроду не голодувала б.

– Ну тоді робили здорово.

Місце запису: с. Талалаївка, Ніжинський р-н, Чернігівська обл.

Дата запису: 2 серпня 2003 року

Хто записав: Куць Олег

Респондент: Бець Катерина Евленівна, 1920 р.н.; Радченко Марія Евленівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору респонденти проживали в селі Сиволож Борзнянського району Чернігівської області. 

  

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Пам’ятаєм, аякже.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирали урожай увесь. Всей вивезли кудись, повивозили кудись, людей обибрали полностью.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комітетьчики.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Цього я не знаю, не було в нас.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Да з сільради. Були комітетьчики, заложені у них документи були. Вони ходили з палками такими і забирали все чисто у колгоспи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Висилали. Висилали на Соловки їх, которі не хотіли колгосп іти.

А побиття?

Побиття, може, й били їх, я не знаю. Я мала була. 

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не в усіх. У старших буля зброя, у старших, комітетьчик старший, буля зброя, а в тих не було, у менших.

Як люди боронилися?

Ніяк не боронилися. Шо їм робить? Боялись вони.

 Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Ну хіба за пазухою, а то скрізь понаходять. Палками шукають, встромляють по сараях і по городу ходять, де ти закопав найдуть.

У землю встромляють?

У землю. Палки в землю.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну я ж кажу тобі, комітетьчики звали їх. А як… Ну вони, оці комітетьчики, при мні і ходили. Одні комітетьчики оце в колгосп зводили їх, нас усіх. Більше не було, ці ж оції, як їх, тільки комітетьчики.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Були комітетьчики. Ну тіки приходило і по п’ять і по шість, і по десять. Всі як до кого, як … великий, багато в нього всього – більш іде, як якійсь там нижченький – дві корови – той прийдуть і заберуть.

Дві корови – це такий нижченький?

Це вже нижченький, це вже мєлкій. Роботяга мєлкій.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не де не заховаєш. Де ти заховаєш, як я знаю усе?

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да. Їсти оставляли на весь год до нового урожаю. Хто первий пошов. Приходили питать: і я йду перва. Значить мені оставляють корову одну там, порося одне там. Як в мене багацько, то оставляють зерна на кожного чоловіка, яка в тебе сім’я, скільки положено вони вищитали до самого нового урожаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Все підряд забирали, хто не йшов у колгосп. Все забирали із скрині, все вивозили, не оставлялось нічого в хаті. Даже із сарая і клуні позабирали.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Ну п’ять колосків тоді не було, а це в 1947, в 46–47-му. Ми ходили собирать колоски вже ж. Так об’єзжчик стріляв. Та так стріляв, так помикав.

Так у повітря стріляв?

У повітря, повітря. І даже судили за колоски, судили по п’ять год давали. Судили даже за колоски. 

За один колосок судили?

– Та не за один.

– Собирав. Шо ти в майку назбираєш? Одного судили по п’ять год.

– Одного судили да після війни.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні не дозволяли. Приорували, а не дозволяли приорували.

Приорували?

Да, те є візьмуть і приоруть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єзжчик. 

Один?

Ну, колгоспну комору – сторож, а поля – об’єзжчик. Ну, в нас чотири колгоспи, в колгоспі було чотири об’єзжчика. Було чотири колгоспи – чотири об’єзжчика.

Так у них була зброя?

Та була ж там. Я кажу – стріляли. Стріляли. А шо чи вони там так. Нікого не вбили. Стріляли – так лякали.

– Лякали, а вбить – не вбили. 

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Нехто не хотів. Не знали, шо це таке за колгосп, і ніхто не хтів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

– Ну, змушували ж усіх. Забирали і звозили. Як підеш у колгосп, оставлять тобі їсти.

– Шось трохи.

– Не підеш у колгосп – заберуть усе чисто і остаєшся голодним.

– Як у одного-двух забрали, то вже останні мусять іти. Бачать, шо всі ідуть.

– А тоді ще куркулів і не приймають.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не де не переховували, бо в нас лісів не було, шоб ховать, а на поле не виженеш. Так шо, може, у когось і переховували, а у нас ні.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Із утра до вечора.

Скільки разів приходили до хати?

Та їм одного разу хватало. Як прийдуть, то вже відберуть усе. Після них нічого не остається.

Коли почали люди помирати з голоду?

Ну коли? Як обібрали все. Кому оставили, шоб в колгосп пішов, тії ще ж жили, а у которих забрали все і зразу і голодували.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто їми не опікувався. Хоч умирали, ніхто тоді, тоді наче про сирот і думать нехто не думав. 

Хто не голодував у селі і чому?

Ну тіки ті, хто пішли зразу в колгосп. То їм … голодували. А їсти, шоб так уже всього було – ні. Ну, для їх оставили до самого нового. Так шо ті, хто пішли перші в колгосп, ті не голодували.

Хто зумів вижити?

Той і вижив, хто у колгосп пішов, а хто не пішов, позаганяли нас на Соловки.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та нехто не ділився, бо кажде замикалося, шоб як осталося, то не обобрали іще. Нехто не ділився, кожне… боялися люди.

А обирали тільки комітетчики чи ще хтось?

Ні. Як тобі сказати, комітетьчики обирали вдень, а вночі банди набігали, Керенський там якийсь, тоді якийсь Махно, тоді ше ше. Ну, в общім ще тії ходили, такі банди, а шо вони тоді казали, шо вони банди і ми знаєм, шо вони банди. А чи вони банда, чи вони ще хтось. Ходили тоді, наскакували в колгоспи, палили, де колгоспи вже позводили, палили худобу, а тії, а вночі боялися, закривалися й боялися даже виткнуться, бо, теє, може, й банда прийшла. Так шо нехто не з ким не ділився. Всі боялися.

Які засоби вживали до виживання?

Кажне по-своєму виживав. Поняв? Кажне по-своєму. Як ти можеш вижить До мене ти не підеш. Ну, може, дам я тобі раз їсти. Ну більше не дам, поки сама буду голодна.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

– Мо й хто мав, ми не голодували, так я не знаю, бо треті в колгосп пішли. А це батьки наші треті в колгосп. А тії не буду казать.

– Може, й ділився хто потрошку, та й, може, ділився. Нічим було дуже.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

– Ну, це знаю я. Які ягоди не були, так споживали. Знаю липу, липин ото листя і ото бруньки товкли, їли, так ходили. Бруньки весною ходили обривали і їли. Паслін їли.

– Калачики якісь.

– Калачики їли, це із того. Тоді того, макуху їли, льоновую і горчишна всяка в хліб кидали. Макуху вживали. Оце такеє. Собирали та й на поле ходили собирали, де картошки були, так картошка зогнила, воно наче крохмаль так оставсь. Собирали ту картошку, крохмаль, варили кисіль.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ну, це ж я тобі розказала.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

– Я не знаю, не буду й казать тобі, яких вони плазунів. Може, хто з голоду так і криси, миші їли. Я не знаю.

– Не чули такого.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Ми некуди не ходили і в місто некуди не їздили і не міняли. В 1947 году із городов їздили міняли.

Із города у села їздили?

Із городов у села їздили. В 47 году немець повивозив усе. Так у нас пооставалось. То ж позакопували. Немец же не ходив, не шукав так, як ото наші комітетьчики, а так пооставалося. То намолотили самі, то поховали, то так ще осталося. Дак тоді ходили все время городські люди ходили, носили все ж. Одежу носили, тряпки і ми міняли. Це я знаю.

Чи був голод у містах?

Я думаю був, раз ходили мінять.

Так це був у 1946–47 чи в 1932–33?

Та він і в 33 був. В 33 був і в городах, і в селах – скрізь. Тільки пайки давали в городі. Якісь пайки давали. В нас не давали нічого, а в городах пайки якісь давали. Так, може, за те тільки і жили. Ну а голод, считай, був раз пайки, так і голод був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

– Немає. Ніхто їх не записував. Їх порозсилали усіх, то по Соловках, то по… Люди тікали, считалось раньше на путя, на чиконку казали робить ходили, то в Москву повиїзжали.

– Та пороз’їзжались.

– Пороз’їзжались та шо бачать, шо вже вот вої їм уже так пороз’їзжались скрізь по світу, повтікали. Наших тож багато, і в Баку була тьотка, і в Москві багато, і в Малоярославці, і в Дарниці.

– Та багацько.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

У нашому селі я не знаю. А чула от людей, чула, шо були люди, шо їли друг друга. Було… Чутки пройшли такі, шо в якомусь селі, шо мати уже так, шо мати свою дочку зарізала чи задавила і в піч усунула в чугуни. І тоді хтось доказав, так прийшли до неї. Так вона кничить: «Моя донечка в печі! Моя дочечка в печі!». Вона дожидала ще їсти її. А так в нашому селі я не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищах. Собирались люди гуртом і ховали, потомушо є й такі, шо родних не було в них, треба було хоронить. Не лежатимуть, бо тільки ж болезні будуть. Хоронили на кладбищах. Чотири в одних тих, в одних могилах, кидали та й все, бо я це знаю.

Та під немця в нас побили бригадирів – комітетьчиків. Так таку викопали, Миколайович. Так викопали ямку таку і там чоловік, може, двадцять закопали. Така здорова могила насипана, закопали. Це немец як був, так мадяра.

– ти знаєш, шо я думаю, Господи, там і не поставили нічого. 

– Ну чого вони все время поминають на тому на…

– Поминають.

– Все время поминають. Миколяєва тая поминає все время. Я ходила даже.

– І шо нема. Пам’ятника нема.

– Який там пам’ятник, як там страшне, така могила здорова.

– Це ми добре знаємо тих.

– Під німця це було у мене. Сосєд у нас був поліцаєм. Так Маринку як убили, а я йшла до тьотки Лєнки, іду дивлюсь – по снігу кров, а він сидить верхи.

Хто? Поліцай?

Поліцай. Сидить верхи. Наш, наш. Поліцай сидить верхи й їде. Я думала, шо вони кабана де закололи. Приду, а вони кажуть: «Маринку забрали, Маринку вбили». І той сидів верхи поліцай тей же, Пантюх наш сусід і повезли на кладбище. І звозили їх на кладбище у могили.

Мадяри і палили там, голова сільради була молода, така хороша женщина, директор школи він був. Так і спалили двоїх діток. Ми ходили дивиться. Так, це вже немці, вони не немці самі – мадяри вбили. Так мадярка було, так одно у тому, у воді купалось – малесенького убили, другого у ліжку вбили. Тоді тую, це шо голова сільради, так цюю вбили, ми тільки ввійшли так коло хати, коло дверей. І дівка була. Так дівку Ольгу. Ольгу вбили у кроваті. Читала книжку, так і книжка отак лежить і не згоріла книжка, і запалили.

– Я ж тоже заходила, ішла ззаді і зайшла. Глянула у хату: ту ж вона запалена і обгоріла. Глянула – чуть не вмерла.

– Оце таке, таке було. Так ми стірали бельйо матері. А вони поїхали по чемодани. Позабирали все чисто. Так ділились тут, у Пантюха.

Мадяри?

Да, мадяри. Приїхали сюда. Так мадяри п’яні. Так прийшов, а я злякалася – стою, а він підійшов і каже: «Не бойсь, не бойсь. Так, немец – хорош, і українцесь – хорош, а мадяр – плох, продан». 

Це він сам про себе казав?

Да. Значить, їх не брали на фронт, а тільки в оцю експедицію карательну.

– В карательний отряд.

– Так оце, оце вони і їздили. Приїзжали, не казали немці, приїдуть мадяри. В нас 25 семей побили в селі.

Мадяри?

Ага, це під німецьку.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Ну, ніде не відомі. Від голоду – ніде не відомі. Я нічого не помню. Їх хоронили так, де всіх. У нас кладбищ багацько, так шо ніхто їх там не щитав. Не відомі та ж вони.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

– Не знаю. Сейчас я не хожу, так не знаю, чи їх поминають. Та, наверно, кажне своїх поминає убієнних.

– Хто остався – так спомине, а хто ні.

– Так, убієнних усіх поминають, і їх також. Як їх уже давно забули.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади і церкви у нас не було ніде. Поминать у нас нехто не поминає їх, а теперечки, наверно ж, поминають Голодомор. Хіба, може, я не чула, шоб у церкві сейчас поминали Голодомор. Була в церкві, но не чула, шоб поминали про цей Голодомор. Ну, поминають, може, там погиблих на війні, а так я не чула.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас у селі є церква тепера – хрістіанська. А шо це таке – хрістіанська.

А до Київського патріархату чи до Московського?

Це до українського нашому, українського патріарха, не Московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

– Ні, неде не встановлені, неде у нас неде не встановлені.

– Та й візде нема.

 – Хтозна. У нас нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

– Ну, сусіди і самі знають, а дітям розказували, ну, вам розказували. А чи ви знаєте молодьож не знаю. А деякі, може, вообще не знають, шо був голод.

– Як це так, каже, хліба не було? А де дівся хліб?

– Ні, молоді люди мало знають про Голодомор.

– Це як інтересуєся, то я розкажу, шо я знаю, так, а так.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Наверно, жизнь така. Кажне власть держалося: совєти собі, тії собі, ті собі тягли. Ну, совєти перемогли. Ну, я щитаю, шо совєти і зробили голодовку. Може, там були які враги народа. Спеціально зробили голодовку. Ну хто ж же був тоді, не знаю. Ну, хто ж же зробив цю голодовку. Отакі врожаї були здорові. Стільки зерна в нас позабирали, хто ж же зробив же її голодовку. Вони должни знать лучше – начальство.

А врожай в 1932–33 гарний був?

Все время гарний був, а після войни які врожаї були! В колгоспах уже не такі врожаї були як тоді. Тоді у всіх гноянки були такі, землі хороші, бо вони тоді прикопали землю, так ти її угноюєш все, шоб були так такі врожаї були здорові. І жита дуже багато, хліба дуже багато було. Ну його вивезли весь. Розказували, шо ешелонами везли, і тії банди, та Махно, та всі підривали поїзда, так валялись по всьому, кажуть, тому розсипане зерно. Так тоді комітетьчиків зганяли, шоб стерегли їх, так тії, шоб не брали зерна, і так воно і пропадало зерно теє. Ну да, й, наверноє, в столицю возили в Москву. По городах, може, возили, не знаю. Ну, вивозили з села, із України вивезли полностю все. Україну полностю голодну зробили. Таш не знаю як.

– Україна зроду не голодувала б.

– Ну тоді робили здорово.

Місце запису: с. Хвилівка, Ніжинський району Чернігівської області

Дата запису: 25 серпня 2003 року

Хто записав: Куць Олег

Респондент: Марія Іванівна, 1919 р.н., народилася в селі Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

У 1933 я поступала у техніку. Так, голод був. Я сама з Вертіївки Ніжинського району. Село здорове. Так, голодували і вмирали ті, у кого то пастухи, то сім’я недорозуміла. Йдеш було по вулиці, дивися – людина прошла, впала і вмерла. Були і пухлі. Батька в мене не було. Сім’я була здорова, а ми жили як заможні у 33-му, того шо дід у церкві трохи був. Дід був жаднуватий. У 30-му году він записався в колгосп, поробив, і він узяв виписався. Поробив вісім днів: «поїду і все проп’ю». Вечором коняка його притягла і він задохся від рвоти. 

У нас усе осталося. Голод був, того шо був неврожай, не тому, шо позабирали. Так, розкуркулювали тих, хто не пішов у колгосп, вони ховали хліб. Я думаю, шо не спеціально зробили голодовку.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Причина голоду – це неврожай. Був неврожай і ситуація з колгоспами. Куркулів забрали. Вони хліб поховали, державі не здавали. У держави було мало хліба – і це причина голоду.

Так відбирали вирощене в полі, городі чи ні?

Ні, ні, ні, цього не відбирали. Я ж кажу, забирали в тих, хто йшов проти власті. Тож у тих багатих, шо не хотіли в колгосп, у тих забирали, приходили, забирали. Ну шоб із оружиєм ходили – цього не було.

А тих хто відбирав, хто це робив?

 Ну хто робив. Так як на сільраду, як їх назвать можна. Така агітбригада, котра агітувала, ну, може, і члени партії і активісти. У каждій сільраді був план: ось стільки в колгосп записать і на каждого було накладено шо треба здать. Хто ховав, у того шукали, забирали, а хто добровольно здавав, у того не забирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Я не помню. А тих, хто ішов проти власті, забирали і висилали. У Талалаївці є вчителька, так і батька, і брата вислали. Хто ішов проти влади, тих висилали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ні. Були і  вони при зброї, бо і на них нападали.

Як люди боронилися?

Ніхто не боронився, людей же не били кийками.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Ховали. Ну, ті, хто в колгоспах був, їм давали. А куркулі ховали, закопували. Ходили до них, забирали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як шукали. У нас їх не було, я не бачила. Шомполами чи чим там. Хто в школі робив активістом був.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, аякже. У колгоспах їжу давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Ні, не брали цього. Я не чула цього.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закон «п’ять колосків». Об’їзчик був. Люди ішли, кого об’їзчик поймає, того почали судить. Отут, у Хвилівці, казали, одну на п’ять років засудили. Ну я тоді ще тут не робила. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні. Шоб додому брав шо-небудь, ні. 

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожа були. Колгосні поля – об’їзчик, а колгоспні комори – сторожа були.

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Багато хотіло, а багато і сопротівлялось. Ось у нас дід хотів, але побачив, шо надо робить і виписався.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ні, не змушували. Ходили агітували і люди соглашалися.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніде її не ховали. Її не забирали. Хто согласився пійти, так здали коней, і плуги, вози. А корів так не забирали.

Коли почали люди помирати з голоду?

В 33-му, коли почалася голодовка. В 33-му було багато. У нас у Вертіївці мерли. Ті люди, котрі робили, не один не вмер. Оце повмирали такі, шо овечок пасли, корів наймалися пасти, бідняки самі настоящі, безхазяйственні.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Були такі сироти. Організовували для них ясла при колгоспах.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто не голодував, хто робив – той і не голодував.

Хто зумів вижити?

Той, хто вміло вів своє хазяйство, трудився у колгосп, не йшов проти власті, не сачкував.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да, ділилися. Люди бідненькі приходили, і люди у кого було шо, то помагали.

Які засоби вживали до виживання?

Я вже не помню.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Да, родня один одному допомагала.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ми такого не їли. У 33-му було всього. У 33-му откопали яму і крохмаль. У 47-му і клевер сушили і макуху їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя ми з дерев не брали, а траву брали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Таких не було.

Чи був голод у містах?

Да, і в місті було трудно, бо студентам давали по 100 грам хліба, і баланду варили.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ні, я не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Шо людоїди, ні не чула я такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили люди. Ось у нас, наприклад, Вариньові, Кулиничі померли – оце такі, шо ото овечок пасли, а ті й наймали корів пасти. Так сусіди збирали. Люди не валялися, ніхто не їв – це брехня.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто їм не платив.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Поминали, ну це вже скільки часу пройшло.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Нєа. Не споминали, бо це був голод. Це вже тепер видумали цей голод. Того голоду тоді не споминали.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас церкви немає. Є у Крапивні церква, в Талалаївці. Московського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Були, а тепер немає.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Знаю, бо у самої в Торгсин сережки полетіли. Поки дойшла, то вкрали. 

Місце запису: с. Оленівка, Борзнянський р-н,  Чернігівська обл.

Дата запису: 17 вересня 2009 року

Хто записав: невідомо

Респондент: Ручка (Іллюша) Уляна Дмитрівна, 1926 р.н., народилася в селі Ховми Борзнянського району Чернігівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Ховми Борзнянського (нині Ніжинського) району Чернігівської області.

 

В 1932 і 1933 роках урожай був нормальним. В 1933 році особливо хорошим був урожай проса, ячменю. Продукти харчування у людей почали забирати ще весною 1932 року. Забирали все, навіть біб і квасолю. Мій чоловік (Петро Дмитрович Ручка) розповідав, що таке ж робилось і в Оленівці.

В Ховмах ходила спеціальна «комісія» з залізними щупами і шукала харчі скрізь, особливо на підлозі в хаті, в хлівах, погребах, на горищах, городі. Буває, що й находили. В родині Смешко знайшли два закопаних мішки зерна в хліві. Закопано було глибоко, а зверху покладені дошки. Це й видало місце схову. Забирали також одежу, яка була краща, і полотно особливо. Багатьох розкуркулювали – викидали всю сім’ю з хат. Це робили з тими, хто не пішов у колгосп. Я знаю в Ховмах такі сім’ї – Кудрявець, Вовкун і т. д., бо всіх не пам’ятаю. В Ховмах розкуркуленням займалися Іванії (Федір і Симон), а також Даниш Сергій.

В 1933 році від голоду вмерли кілька чоловік в сім’ї Вовкунів (вмерли двоє дівчат віком 4 і 5 років). Багато сімей (6–7) врятувалось тим, що виїхали в Гомель. Розкуркулена була сім’я Голуб же таких – батьків учительки Марії Сергіївни, що викладала в Ховмах. Але її чомусь з батьківської хати не вигнали. 

Померла з голоду в 1933 році бабина сестра Тачина Лукина, мій двоюрідний дядько Тачина Олексій Олексійович (це син Лукини). Були й інші випадки смерті від голоду, особливо діти вмирали, але імен не пам’ятаю 

Голодуючі їли щавель і рогозу. Їла це і я. Їли також цвіт конюшини. Його рвали, сушили, м’яли і пекли млинці. З лободи варили борщ. Були люди, хоч самі голодували, але ділились останнім. Моя мати Іллюша Тетяна Григорівна давала голодуючим сусідам молоко, «лупаки» з проса. Таким способом вона допомагала Халаві Прісці, Галині Лукій, Вовкунам і іншим.

По Оленівці мій чоловік (Ручка Петро Дмитрович) розповідав, що тут в 1932–33 роках робилось те ж саме. Дем’яника Василя, коли розкуркулювали, то активісти викинули в вікно. Розкуркулили і сім’ю Комашинських (Івана і Олександру). Вони кілька місяців переховувались в хаті мого чоловіка. Ручка Федір (дядько мого чоловіка) не пішов у колгосп, то його судили й заслали. Подальша його доля невідома. Очевидно загинув. Таке було з багатьма.

Місце запису: м. Бровари

Дата запису: 5 листопада 2005 року

Хто записав: Євтушенко Тетяна Вікторівна

Респондент: Кирієнко (Науменко) Парасковія Олампіївна, 1919 р.н., народилася в селі Стодоли Ніжинського району Чернігівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Стодоли Ніжинського району Чернігівської області

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Так дуже добре пам’ятаю.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Урожай забирала влада, НКВД.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це робили «енкаведисти».

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Так, були, продуктів більше давали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ніяких документів вони не мали. Заїжали зненацька, бистро, і робили облави. Чисто все забирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Застосовували.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю і тому їх дуже боялись.

Як люди боронилися?

Да ніяк не боронились.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Практично ніяк не можна було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали не знаю. Вони були не з нашого села, то їх називали «енкаведісти».

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Їх приходило по 5–6 чоловік, іноді менше і більше, бо треба були люди грузити на вози.

Де можна було заховати продукти харчування?

Тільки можна було в лісі. А в полі, городі, що ти заховаєш, як усе видно, як на ладоні?

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Мали тарілку супу в обід, коли працювали на полі, а як ні, то пропадали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали тіко продукти харчування і худобу у дворах.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закон добре знаємо: якщо когось ловили в полі за п’ять колосків – 10 років тюрми, тому люди боялись.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли ні в якому разі. Якщо навіть діти збирали колоски, по них стріляли озброєні «енкаведисти»: чи лякали, чи ні, хто його знає.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли ті, хто соглашався з села, в основному чужаки-«енкаведисти». Комірник шукав сам своїх людей за продуктові нагороди. 

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Ніхто не вірив в колгоспне господарювання, боялись, тому йшли не добровільно.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували силою, побиттям, залякуванням, може, оцим і голодом зробили своє діло. Мій батько не погодився. Його забрали в район Куликівка. Там його «енкаведісти» катували, побили до безпам’яті і єлє живого привезли, викинули у двір, а через неділю він помер.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу могли заховати лише в лісі, хто жив ближче, а хто далі, то все забрали в усіх.  

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Забирали по хатам, коли їм заманеться: і вночі, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили до хати після того як все забрали, подивитися, провірити, чи ми ще не всі вимерли.

Коли почали люди помирати з голоду?

Мерли люди, коли в хаті вже було голо і пусто, нічого не було. Зимою і навесні саме було найстрашніше.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сироти ходили, старцювали по селам, хатам, як примари, і вимирали там, де падали і пухли, і мерли, в основному при дорозі, де відпочивали, і не могли, змучені, встати. Їх збирали на вози і звозили до ями общої. 

Хто не голодував у селі і чому?

Хто працював на владу і помагав «енкаведистам», той не голодував.

Хто зумів вижити?

Виживали люди як могли, як Бог давав спасатися.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Спочатку трохи чимось, як ще щось було, ділились, а тоді, як все підгребли, то кожен думав за себе.

Які засоби вживали до виживання?

Збирали все, що десь можна було щось найти. Як всі, шукали голодні в полі, лузі. До лісу не було сили і добратися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі були всякі: одні помагали, другі – ні. Всі були залякані: а що буде далі?  

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли в основному, що добре весною, як почалась зелень: лобода, кропива, кульбаба, цвіт липи. Люди збирали «вовчі ягоди» – пасльон.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

У нас ліс був далеко, тому з дерев не їли нічого. В основному все, що цвіло, йшло за їжу.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Диких тварин не їли, бо не було як їх зловити, нічим і ніде. Домашніх тварин – котів, собак, горобців – їли. 

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

 Поміняти в місті можна було якось, але з міста додому принести ніяк. На дорогах стояли і відбирали в людей все, що несли, знищували на очах.

Чи був голод у містах?

Голод у містах, може, й був, ну, мабуть, не так, як в нас. 

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Торгсін – знаю від людей, але сама там не була, бо це у місті. Це, казали, магазин, де міняють речі на продукти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Померло в нашому селі, з наших розговоров, половина села. Якщо в нашій сім’ї з восьми чоловік померло шестеро і уся вулиця наша так. Ні одну хату в селі голод не минув, крім тих, хто добре працював на владу.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

 

 Людоїдство було в нашому. Від нас через 10 хат в сім’ї помер маленький хлопчик. Так його зварили і з’їли, дуже вже голодували. Але всі знали і мовчали про це, бо влада би дізналась, то їх би розстріляли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

«Хоронили» – хіба можна було так назвати? Збирали, звозили, скидали як скотину, як дрова у велику яму на цвинтарі, засипали шарами землі, потім зрівнювали з землею, щоб не було видно, і топтували, робили дороги, щоби ніхто не знав, де їх загребли. 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю, щось, може, і давали продуктами. Вони служили владі, робили свою роботу.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Невідомо по сьогоднішній день. Все село мучиться, бо ніхто не знає, де їх пом’янути, поплакати за ними, помолитись.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Так. Поминати почали тільки за незалежної України, як не стало цієї страшної влади сатанистів-енкаведистів. Тепер приходять священники з других сіл на великі свята, читають панахиди за ті, що в голод померли, і ті, що загинули на войні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За радянської влади цього боялися робити – поминати. Тепер, слава богу, можна, як приїде священик в село.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нашому селі Стодоли Ніжинського району церкву зірвали партизани у війну. На цьому місці після вже війни, побудували клуб, який нині розвалюється. 

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрестів і пам’ятників нема, а треба було б, бо там почивають і предки Григорія Верьовки, які мали прізвище Садовські.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

В нашому селі всі знають про голод, бо в усіх хатах це було. Мої діти та онуки все знають, я їм весь час розповідаю. І тому мої діти і внуки до партії комуністів ніколи не вступали, чим я дуже горжуся. Це був материнський наказ – не вступати до антихристів.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Виновата компартія, енкаведисти. Цей гріх на них лежить, а вони і по сьогодні не каються, а хочуть і зараз бути при владі і знов морити нас голодом. 

В 1932 році від голоду померли бабуся, дідусь, мама, сестра Варвара і братік Степан, якому було 3 роки. Батька визвали в районний центр в НКВД і дуже катували, тільки за те, що не хоче вступали в колгосп, після побиття привезли в село його на підводі і без пам’яті, вкинули у двір напівживого. Батько через неділю помер.

Під час голодовки всі родичі майже померли. Залишилася Паша (свідок), якій було 12,5 роки і старша сестра Ганна, якій було 16 років. Ганна, щоб вижити, змушена була вийти заміж в сусіднє село за 6 км, Хотиновку, за інваліда, психічно хворого сина комірника. Фактично пішла наймитувати аби вижить. Сама маленька ходила гуртом з сиротами, старцювали по селам, щоб не вмерти, але дядько забрав до себе (родич), влаштував на роботу в колгосп (нарівні з дорослими, повен день змушена була працювати за 1 тарілку “супу”, щоб не вмерти з голоду).

Місце запису: с. Комарівка, Борзнянський р-н, Чернігівська обл.

Дата запису: 25 липня 2002 року

Хто записав: Чупріна Оксана Василівна 

Респондент: Дудка Наталія Степанівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору проживала в селі Комарівка Борзнянського району Чернігівської області.

 

В 1933 году розкуркулили все: забрали землю, город до призьби, хліб, корову. Мати міняла сережки, каблучки, та й міняла на муку в магазині Торсін в Нєжині. Колись одного разу купила вона пиріжок і вкрали з-під самого роту. Батька нашого засудили і відправили на Мурманськ. 

У тих, хто зразу записався в колгосп, то в них не відбирали. Їсти не було чого, то ми в погнилій картоплі крахмаль з гниллю збирали, рвали акацію, кропиву, пекли з клєвіру медянки. Я була тоді ще маленькою, десь мені було років п’ять, але пам’ятаю, як люди в своїх хатах мерли, то їх на підводу поскочують, потім скинуть в яму та і закопають. 

В сусідньому селі було і таке, що якась жінка свою дитину зарізала і зварила, але в нас такого, щоб людей їли, то не було. Навесні 1933 року було саме хуже: забрали все, хоч урожай був добрий. Люди закопували все, що могли, але ходили штирхали ковіньками, і те, що знаходили, забирали. Нам два рази накладали здати хліб, але де ж його взяти, і хоч ми були середняками, а не куркулями, батька все ж засудили, а хліб і сундуки позабирали. А коли він повернувся і пішов в колгосп, то тоді сундуки віддали. Потім хата наша згоріла, то ми спали на вулиці. Ох і тяжко було жити, товкли кукурузу з водою і їли, і від того всього було багато глистів.

Помер тоді мій брат Микола і тітка Химка померла. Матиного брата Петра засудили і відправили на Північ, і після того від нього нечутно нічогісінько. Отак ходили бригади партійників і все відбирали, все вишукували, заставляли писатися в колгосп, а якщо не хотіли, то все забирали. В нашому селі було сім таких бригад, в кожній по сто душ. То нарошно зробили голодовку, щоб люди повимирали. А зробив її сам Сталін та той, шо дев’яносто год жив, при ньому був, але ми тоді не знали, ми думали, що так в колгосп заганяли.

У нас в селі цілу сім’ю – бабу і семеро дітей – відправили в Сибір. Всі померли, тільки двоє Яков і Петро осталися, а таких же було багато. Хто не хотів іти в колгосп «індусами» називали, а колгоспу люди боялися, бо то все своє, а то треба віддавати. Вже коли батько повернувся та пішов в колгосп, то там якусь бурду варили робочим, а він сам не з’їсть та дітям несе, то вже легше було.

В 1946 році, пам’ятаю, теж був голод, але вже не такий, пухлих вже не було. Було теж важко, але люди не мерли. Може, це в нашому селі, а десь, може, і сильно голодували, не знаю. В кого була корова, в кого картопля, бурячки. Це просто був неврожай, то нічого, і старе їли, в кого що було. 

Здається все, що пам’ятаю, розповіла. За 1946 рік, може, я позабувала, бо голоду сильного не було.

Місце запису: м. Бровари

Дата запису: 5 листопада 2005 року

Хто записав: Євтушенко Тетяна Вікторівна

Респондент: Кирієнко (Науменко) Парасковія Олампіївна, 1919 р.н., народилася в селі Стодоли Ніжинського району Чернігівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Стодоли Ніжинського району Чернігівської області

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 роках або у 1946–1947 роках? 

Так дуже добре пам’ятаю.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Урожай забирала влада, НКВД.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це робили «енкаведисти».

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна? 

Так, були, продуктів більше давали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ніяких документів вони не мали. Заїжали зненацька, бистро, і робили облави. Чисто все забирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Застосовували.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю і тому їх дуже боялись.

Як люди боронилися?

Да ніяк не боронились.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Практично ніяк не можна було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали не знаю. Вони були не з нашого села, то їх називали «енкаведісти».

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Їх приходило по 5–6 чоловік, іноді менше і більше, бо треба були люди грузити на вози.

Де можна було заховати продукти харчування?

Тільки можна було в лісі. А в полі, городі, що ти заховаєш, як усе видно, як на ладоні?

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Мали тарілку супу в обід, коли працювали на полі, а як ні, то пропадали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали тіко продукти харчування і худобу у дворах.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закон добре знаємо: якщо когось ловили в полі за п’ять колосків – 10 років тюрми, тому люди боялись.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли ні в якому разі. Якщо навіть діти збирали колоски, по них стріляли озброєні «енкаведисти»: чи лякали, чи ні, хто його знає.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли ті, хто соглашався з села, в основному чужаки-«енкаведисти». Комірник шукав сам своїх людей за продуктові нагороди. 

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Ніхто не вірив в колгоспне господарювання, боялись, тому йшли не добровільно.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували силою, побиттям, залякуванням, може, оцим і голодом зробили своє діло. Мій батько не погодився. Його забрали в район Куликівка. Там його «енкаведісти» катували, побили до безпам’яті і єлє живого привезли, викинули у двір, а через неділю він помер.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу могли заховати лише в лісі, хто жив ближче, а хто далі, то все забрали в усіх.  

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Забирали по хатам, коли їм заманеться: і вночі, і вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили до хати після того як все забрали, подивитися, провірити, чи ми ще не всі вимерли.

Коли почали люди помирати з голоду?

Мерли люди, коли в хаті вже було голо і пусто, нічого не було. Зимою і навесні саме було найстрашніше.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сироти ходили, старцювали по селам, хатам, як примари, і вимирали там, де падали і пухли, і мерли, в основному при дорозі, де відпочивали, і не могли, змучені, встати. Їх збирали на вози і звозили до ями общої. 

Хто не голодував у селі і чому?

Хто працював на владу і помагав «енкаведистам», той не голодував.

Хто зумів вижити?

Виживали люди як могли, як Бог давав спасатися.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Спочатку трохи чимось, як ще щось було, ділились, а тоді, як все підгребли, то кожен думав за себе.

Які засоби вживали до виживання?

Збирали все, що десь можна було щось найти. Як всі, шукали голодні в полі, лузі. До лісу не було сили і добратися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі були всякі: одні помагали, другі – ні. Всі були залякані: а що буде далі?  

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли в основному, що добре весною, як почалась зелень: лобода, кропива, кульбаба, цвіт липи. Люди збирали «вовчі ягоди» – пасльон.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

У нас ліс був далеко, тому з дерев не їли нічого. В основному все, що цвіло, йшло за їжу.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Диких тварин не їли, бо не було як їх зловити, нічим і ніде. Домашніх тварин – котів, собак, горобців – їли. 

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

 Поміняти в місті можна було якось, але з міста додому принести ніяк. На дорогах стояли і відбирали в людей все, що несли, знищували на очах.

Чи був голод у містах?

Голод у містах, може, й був, ну, мабуть, не так, як в нас. 

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Торгсін – знаю від людей, але сама там не була, бо це у місті. Це, казали, магазин, де міняють речі на продукти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Померло в нашому селі, з наших розговоров, половина села. Якщо в нашій сім’ї з восьми чоловік померло шестеро і уся вулиця наша так. Ні одну хату в селі голод не минув, крім тих, хто добре працював на владу.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

 

 Людоїдство було в нашому. Від нас через 10 хат в сім’ї помер маленький хлопчик. Так його зварили і з’їли, дуже вже голодували. Але всі знали і мовчали про це, бо влада би дізналась, то їх би розстріляли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

«Хоронили» – хіба можна було так назвати? Збирали, звозили, скидали як скотину, як дрова у велику яму на цвинтарі, засипали шарами землі, потім зрівнювали з землею, щоб не було видно, і топтували, робили дороги, щоби ніхто не знав, де їх загребли. 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю, щось, може, і давали продуктами. Вони служили владі, робили свою роботу.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Невідомо по сьогоднішній день. Все село мучиться, бо ніхто не знає, де їх пом’янути, поплакати за ними, помолитись.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Так. Поминати почали тільки за незалежної України, як не стало цієї страшної влади сатанистів-енкаведистів. Тепер приходять священники з других сіл на великі свята, читають панахиди за ті, що в голод померли, і ті, що загинули на войні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За радянської влади цього боялися робити – поминати. Тепер, слава богу, можна, як приїде священик в село.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нашому селі Стодоли Ніжинського району церкву зірвали партизани у війну. На цьому місці після вже війни, побудували клуб, який нині розвалюється. 

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрестів і пам’ятників нема, а треба було б, бо там почивають і предки Григорія Верьовки, які мали прізвище Садовські.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

В нашому селі всі знають про голод, бо в усіх хатах це було. Мої діти та онуки все знають, я їм весь час розповідаю. І тому мої діти і внуки до партії комуністів ніколи не вступали, чим я дуже горжуся. Це був материнський наказ – не вступати до антихристів.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Виновата компартія, енкаведисти. Цей гріх на них лежить, а вони і по сьогодні не каються, а хочуть і зараз бути при владі і знов морити нас голодом. 

Місце запису: с. Оленівка, Борзнянський р-н, Чернігівська обл.

Дата запису: 11 вересня 2009 року

Хто записав: Рой Семен Євгенійович (рукопис)

Респондент: Рой Семен Євгенійович, 1925 р.н., народився в селі Оленівка Борзнянського району (нині – Ніжинського) Чернігівської області

Під час Голодомору проживав в селі Оленівка Борзнянського району (нині – Ніжинського) Чернігівської області.

 

В 1933 році нашу сім’ю повністю розкуркулили. Забрали двох коней, двох корів, клуню. Залишилася одна хата. На весну вже все забрали. Залишились батьки і нас – семеро дітей.

На початку жовтня 1933 від голоду померла наша мати. Після смерті матері на третій день померла грудна дитина, мій брат. Навесні наступного року помер інший мій брат. Йому не було й трьох років. В нього не було сили ходити. Коли забирали худобу, то забрали все зерно й одежу. Доводилось ходити по селу, просити кусок хліба. Голодували до весни 1934 року, коли наш батько (Євгеній Пилипович) в рахунок відробітків позичив картоплі на посадку і найнявся пасти громадську череду. 

В тому ж 1933 році помер батьків брат (мій дядько), теж від голоду. Тоді ж від голоду помер і батькової сестри чоловік – Федір. Жили вони з тіткою на сусідній вулиці – Квашівці (зараз – вул. Кірова). Померлий дядько Павло проживав на вулиці Тонкозірці (зараз вул. Комсомольська). Тітчину сім’ю теж, як і нас, розкуркулили і вигнали з хати. Тітка після цього і після смерті чоловіка деякий час жила в нас. Меншу дочку тітка Мотря здала в приют (дитбудинок) у Борзні. Можливо, й підкинула туди, бо була ж дочка «куркуля». Була вона калікою. Інша дочка (старша) пішла до людей в найми.

Розкуркулюванням займались свої ж односельчани. Але з моральних мотивів щодо їх нащадків я не хочу називати їх прізвищ.

Але більшість односельців співчувала таким як ми – знедоленим. Великої допомоги вони дати не могли, бо самі бідували. Але давали то кусень хліба, то картоплі. Це жителі хутора Веселий Ровний Яким, Химик (забув ім’я),  Яроцький (забув ім’я), Болобан Ілля, Болобан Данило. Ці ж люди підтримували нас і морально – добрим словом. Були такі люди і в селі. Але вони були набагато старші від мене і я, на великий жаль, забув їхні імена 

Отже, виходить, що тільки в нашому роду від голоду 1933 року померло п’ять чоловік. Подібне було чи не в кожному роду по с. Оленівці і навколишніх хуторах. Померлих від голоду дорослих і дітей навряд чи можна вмістити в одну сотню. Це був страшний період життя села Оленівки – схожий на війну.

Місце запису: м. Одеса

Дата запису: невідомо

Хто записав: Орлова (Лепявко) Тамара Григорівна (рукопис)

Респондент: Орлова (Лепявко) Тамара Григорівна, 1928 р.н., народилася в селі Синявка Березнянского району Чернівгівської області

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Синявка Менського (нині Корюківського) району Чернівгівської області

 

Моя дорогая несчастная мама – убийца?

– «Ты помнишь, Томочка, что-нибудь из того прошлого, что нам довелось пережить 7 лет назад, о страшном голоде?». Этот вопрос мне задала мама в 1940 г. 

– «Да, мама, я всё помню, от начала и до конца». Мама внимательно минуты 2 на меня смотрела, а потом тихо, как бы раздумывая, говорить или нет, сказала: «Выслушай меня и исполни то, о чём я тебя попрошу. А попрошу я тебя только об одном! Помнишь, как во время Голодомора один человек укусил тебя за ножку, и ты очень кричала от боли, я услышала твои крики и выскочила из коморы, и чтобы защитить тебя схватила его за горло и не могла оторвать свои пальцы от его горла, они словно приросли горлу и он умер. Если кто узнает об этом теперь, меня ждёт тюрьма. Прошу тебя, сколько будешь жить, никому об этом не говорить. Поклянись, что никому никогда не расскажешь об этом». Мама заплакала. И тогда я поклялась, что никто не узнает об этом никогда.

В последние годы моей жизни я страшно мучаюсь и терзаюсь от того, что я не имею права рассказать о том, как мы и остальные украинцы страдали и пережили это страшное время и остались в живых. Я до сих пор удивляюсь, как мы с мамой не умерли, когда вокруг нас люди гибли семьями. В нашем селе очень мало осталось людей в живых. Виноват голод, хотя в тот год был хороший урожай.

Я родилась в Черниговской области с. Синявка Березнянского р-на в семье зажиточных казаков. Наше село имело много семей казачьего рода, которые тоже были богаты. По отцовской линии мы казаки, по материнской – крестьяне. Семья у дедушки была большая и трудолюбивая (6 дочек и 2 сына –  … мой и его брат Дмитрий, его убили матросы, которые проезжали на 2 тачанках с пулемётами через наши село в 1920 году, убили лишь за то, что был хорошо одет. Один из матросов посмотрел на него и сказал: «Вот контра» – и выстрелил из нагана. А брату отца было только 16 лет).

В 1932 году нашу семью раскулачили – забрали всё до последней нитки. Кажется, в октябре 1932 г. к нам заявились 7 чел. и 2 милиционера и 4 повозки, и заявили, что по приказу свыше мы обязаны всё у вас забрать, и вас выселить из дома и послать на выселку как контрэлемент – и старых и малых. Три дня они у нас грузили на возы наше добро, всё забрали, даже верхнюю одежду, что была на нас, заставили снять, 2 коня, 2 коровы, свиньи и др. живность, зерно, одежду, всю домашнюю утварь. Отца посадили в тюрьму в Березном, дедушка исчез, брата старшего моего забрала к себе древняя мама моей мамы в с. Шабалинов, матери отца удалось уехать к дочери, в которой муж был партийный, а мы с мамой вдвоём остались посреди двора раздетые и нищие. Впоследствии мама видела нашу одежду на 2 человеках, которые нас раскулачивали. Наш дом в центре села сделали колхозной конторой. Нас с мамой выгнали, сказали – идите, куда хотите. Нам некуда было итти и мы сидели во дворе, ведь раскулаченных никто в селе не мог приютить – запретили свыше. Но потом один из руководителей колхоза подошёл к нам и говорит: можете комору занимать, но только вдвоём с ребёнком, если пустите в коморку кого-нибудь из своих – вышвырну вас и будете на улице. Комора без окна (туда раньше бабушка складывала всякий хлам), а мы с мамой были несказанно рады коморе. Мама принесла соломы, за сараем-конюшней соломы целая скирда и кое-как утеплила. Да ведь не отапливалась коморка! Как мы выжили?.. В один вечер (это было в начале ноября) я вышла за нуждой, только открыла дверь каморки и ступила на землю, а было уже темно, как меня что-то схватило за ногу, я упала и почувствовала страшную боль поверх колена. Я стала громко кричать. Услышав крики, мама выскочила из каморки – страшная, как скелет, я её не узнала, она упала на то, что лежало на земле. Это был какой-то человек. Мама схватила руками его за горло и стала душить, а потом стала кричать, она никак не могла оторвать пальцы рук от горла, они как будто закаменели на горле. Мама кричит, я кричу. Через некоторое время пальцы отпустило и она розжала их. Она стала на ноги, схватила за одежду человека и потащила его за хлев. Вернулась в комору, смыла кровь у меня с колена и на тряпочку положила глины и приложила к ране (этой глиной бабушка раньше белила пол). Но долго не вылечивалась рана, только летом лучше стало. Даже сейчас в старости у меня шрам от зуба укусившего человека. Утром, когда немного рассветало, мама и я вышли во двор. Из соседской хаты вышла соседка Мария Шаблыха и спросила маму, что это за крики вчера вечером были у нас. Мы подошли к сараю, куда мама вчера оттащила человека, и увидели на земле в лохмотья худющего мальчика с кровавыми пятнами на груди. По словам Шаблыхи, ему было лет 12–13. Он был мёртв, лежал с открытым ртом, а во рту был только 1 зуб (спереди). Мама плачет, я тоже, а Шаблыха говорит: это вурдалака, вчера в Азаровички 3-хлетнего хлопця прокусил и выпил с него кровь, а хлопец после этого сразу умер, вот Бог и наказал вурдалака, и он сдох. Мама очень переменилась – стала страшная – одни кости, дергается, руки дрожат, я думала, может это не моя мама, совсем не похожа на прошлую маму. Так изменилась от голода и переживаний. Я стала её бояться. Мне сейчас не понятно, как мы жили, чем питались, ведь у нас ничего не было, кроме воды. Мама всё надеялась, что скоро перемены будут к лучшему, а весной будет трава, листья, кора, корни. И вдруг в начале марта (морозы страшные), рано утром, ещё темно, кто-то постучал в дверь коморки – мама открыла и увидела страшного человека, заросшего, грязного, в лохмотьях с обмотанными тряпками ногами. Мама испугалась, а он говорит: не бойся, Дуня, я твой свекор, пусти меня хоть на час, я уже не выдерживаю в лесу. На меня уже и облавы устраивала милиция, хотят выслать на север России. Вот тебе и умный гордый казак (Вот тебе и зажиточный трудолюбивый человек). До чего довели враги народа. За что такое наказание, что он сделал плохого? Только то, что трудился сам и его вся семья с утра раннего до поздней ночи, никому плохого не сделал. Мама испугалась, вдруг его кто-нибудь видел из сельчан и передадут власти колхоза и в милицию и нас выгонят из коморы и мы будем на улице. И сказала ему, какое наше положение. Дедушка пробыл у нас целый день, а вечером, когда стемнело, сказал маме, что уходит. Маме так было его жаль, всё ходила по коморе и руки ломала, что делать, что делать! Но победил страх, что её с ребёнком выкинут на улицу и никто не отважится пустить нас к себе. Был строгий приказ сверху: не пускать к себе раскулаченных, пусть, дескать, подыхают на улице. Дедушка ушёл. А на утро его нашли за греблей замёрзшим без лохмотья верхнего и тряпок на ногах – кто-то и это снял.

В тот же день к маме в коморку пришёл милиционер и говорит: это к вам пришёл старый Банник вчера? И не ожидая ответа от мамы говорит ко мне: мала! Был дед твой вчера здесь? Я говорю – не было (я всё понимала). А он говорит: смотрите мне, обманите – выгоню на улицу, только из-за ребёнка тут тебя держат. Сегодня его нашли замёрзшим за греблей. Мы за ним охотились полгода, а он оказался под носом тут. Мама мне говорит, вот потеплеет, дасть Бог, если не умрём, пойдём в Россию, многие идут туда, там нет такого ужаса, как здесь. Эх, мечты несчастных голодных людей! Мы ждём, надеемся, каждый день ждём потепления, чтобы пойти спасаться в Россию. Дошли несчастные люди до предела, живём мечтой. И вдруг один человек – сельчанин, скелет, обтянутый жёлтой кожей – говорить людям (ведь не только мама мечтала о России, а все голодающие, умирающие люди) – говорит: оставьте мечту о России, я был на границе, чуть не погиб, там много людей хотят перейти границу России, да не дают им это сделать солдаты и гражданские с оружием, говорят, дан приказ из Москвы, чтобы ни одного украинца не пустить в Россию, чтобы голодающие не наводнили Россию. А кто из украинцев хочет силой прорваться через границу – бьют по спине и по голове прикладом ружья, вплоть до расстрела. И этот сельчанин видел трупы, которые увозили куда-то, поэтому он вернулся назад в этот ад.

Много ещё чего страшного вспоминается мне, а также рассказы-воспоминания мамы и др. людей, переживших эти ужасы. В моём письме только мои воспоминания – факты, без единой лжи.

После рассказа сельчанина мама начала с нетерпением ожидать потепления весной, когда появится зелень, а может быть откуда-то какая-то помощь или перемены, потому что уже дальше жить невозможно. Пришёл апрель, появилась трава, листья, кора на деревьях набухла… О, живём! Люди немного отошли, стали нас загонять в колхоз – ведь земли в колхозе много, у всех людей отобрали наделы и передали в колхоз – общак для скота и людей. Вот так лозунг на поре сов. власти: «Вся власть Советам, а земля крестьянам!». А люди и поверили, и воевали за правителей страны.

Ни в чём неповинного отца моего выпустили из тюрьмы. В с. Синявка для бывших кулаков нет ни жилья, ни жизни, поэтому отец и мама решили сменить место жительства. Отец нашёл место работы бухгалтера в г. Городне, неподалёку от нашего села. Дали нам комнату на базе «Табаксырье», где отец работал. В 1939 г. наша семья отец, мать, брат Андрей и я переехали в Одессу и снимали жильё, а отец работал на Агаровом з-де тоже бухгалтером. В 1941 г. отца взяли на фронт, а в 1944 году взяли на фронт и брата. Мама очень переживала за отца, а особенно за брата, ведь ему не было и 20 лет. Я хорошо помню, как перед сном мама шептала молитвы е здравии сына. Каждый раз она начинала с молитвы «Отче наш», а потом начинала говорить от себя: «Боже праведный, сохрани жизнь и сбереги здоровье моего сына, будь милосердным к нему, умоляю Боже» и др. слова, а заканчивала свою просьбу к Богу: «А ещё прошу тебя, милостивый Боже, – прости меня грешную, что я такое в жизни сотворила, взяла на душу страшный грех, но ведь я защищала свою дытыну, иначе я не могла в то ужасное время, а также прости и помилуй того несчастного бедного ребёнка (убиенного мальчика), он ни в чём не виноват, он страдал от голода, поэтому такое сделал». И эту молитву повторяла каждый вечер перед сном.

Вернулся с фронта брат и всё как-будто стало налаживаться. Но в 1947 г. повторилось опять то же, что было в 1932–33 гг., но, конечно, далеко не в той мере, что было в 1933 г. Вот эта трагедия 1947 г. произошла действительно из-за неурожая, тогда как в 1932–33 гг. был хороший урожай.

Однажды, уже в 1994 г. мне пришлось встретиться в книжном магазине с одной женщиной из Поволжья, а здесь она отдыхала. Она сказала, что очень любит Украину и украинцев. Я ей сказала, что приятно слышать, что русская женщина любит Украину. Она сказала: я вам сейчас объясню, почему я люблю Украину. «Я сама из деревни Поволжья. В 1932 году у нас был большой неурожай, целые села голодали, 6 человек умерли в нашем селе, совсем нечего было есть. Но, благодаря Украине, мы остались живы. Смело можно сказать, что нас спасли украинцы. Целый ряд повозок с мешками пшеницы, ржи, картофеля, муки и даже вещей привозили в голодающие села и распределяли всё это меж голодающими. Очень они нам помогли. И только из Украины помогали. Мать всегда говорила: «Дай Бог украинцам здоровья».

Я вспомнила приезд в 2009 г. в Украину главного российского священника Кирилла, он тоже говорил, что когда был голод в 1932 г., то им поставил кто-то под дверью мешок муки. Святой Отче! Это не чудо, и не Бог поставил, а это украинская мука! Её вам передали, чтобы вы не умерли с голоду.

Итак, я свой долг выполнила, рассказала, как люди страдали и умирали в Голодомор на Украине по вине наших правителей.

А второй долг – клятву, данную моей бедной маме, я нарушила – прошу прощения у Бога и моей бедной мамы за нарушение клятвы – мама умерла, так что я, наверное, имела право честно и правдиво описать жизненные факты, увиденные своими глазами и пережитыми мной.