Місце запису: с. Лопатинка, Оратівський р-н., Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Розумнюк Ганна Петрівна, 1922 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Лопатинка Оратівського району Вінницької області.

 Я, Розумник Ганна Петрівна, сама пережила Голодомор 1932-1933 років і бачила як померла від голоду батькова сестра Бондар Катерина Іванівна, якій було 20 років… Лежала спухла на голій печі і померла в січні місяці 1933 року. Померли також від голоду троє дітей Дерунець Івана, який залишить дружину з пʼятьма дітьми а сам поїхав на заробітки. Жінка його Євдокія залишилась із пʼятьма дітьми і старою матірʼю. Коли він повернувся, то троє його дітей, двоє дошкільного віку 4-х і 6-ти років та хлопчик-школяр 10-ти років померли від голоду. Померла також його мати у віці 60 років. Померли також і жителі с.Лопатинка Дорощуки дід і баба у віці від 67 до 70 років, та двоє їх онуків малолітніх дітей. Наша сімʼя від голоду не вимерли, бо батько Бондар Петро Іванович (1902-1980р.р.) був головою колгоспу з 1929 по 1937 р.р.

В с.Лопатинка мало померло чоловік від голоду, померли лише старі люди та діти, які не ходили на роботу. Бо хто ходив на роботу в колгосп, то цих людей кормили три рази на день, давали пайок. Голова колгоспу завозив продукти, возив кукурудзу із Умані, варили баланду і так вижили. Коли приїжджав поїзд з Умані, розгружали вагони, то з окружних сіл сходились люди, особливо діти, щоб взяти жменьку кукурудзи. 

По переказах старих людей в с. Тарасівка Лопатинської сільської ради спостерігалось навіть людоїдство. Мати зʼїла двох своїх дітей, двох дівчат 6 і 10 років. Дівчина 10 років ходила зі мною разом в школу, але одного разу не прийшла, ніхто не знав де вона ділась, а потім виявилось із розповідей людей, що мати порубала їх, посолила їх і зʼїла.

Місце запису: с. Паріївка, Іллінецький р-н, Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Мороз Антоніна Григорівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Мороз Антоніна Григорівна, 1921 р.н., проживала у селищі Паріївка Іллінецького району Вінницької області.

Я, Антоніна Григорівна Мороз, дівоче прізвище Бохонко. Народилася 10 травня 1921 року. в Винницькій області селищі Паріївка. У мене була сімʼя мама, тато та брат. У 1933 році коли була голодовка мені було 12 років. Настала весна вже всі люди посадили городи, а залишків картоплі, крупів та муки залишилося тільки до нового урожаю. Одного дня до нас у дім прийшло двоє незнайомих чоловіків та представник сільської ради і забрали у нас всі залишки продуктів зсипавши їх в один мішок. Так ми та всі жителі селеща залишилися без нічого. Та в кого з людей були корови чи кози, то вони, ще пили молоко. то ті й вижили. На той час настав період що все, що ми посадили тільки зійшло, щоб щось зʼїсти неможливо, тільки зелень кропиви акація, щавель. Ті люди, які працювали в колгоспі, їм давали юшку і кусочок хліба, тай дітям давали. Так і я ходила до кухні, щоб випити тої юшки, а кусочок хліба приносила татові, та це його не спасло, він також як багато інших помер від голоду. Мій брат від того, що хотів їсти заліз на акацію щоб нарвати цвіту та не вдержався, впав із дерева та при падінні вдарився об камінь, від удару в нього лопнула селезінка через день він помер. Мама також померла.

Тяжкі тоді були часи…

Місце запису: с. Миронівка, Ямпільський р-н., Вінницька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Машталяр Тетяна.

Респондент: Костюк Марія Григорівна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Миронівка Ямпільського району Вінницької області.

Народилась я 1927 року, в травні 9 числа. Батько був одноосібник. Трудилися і вдень, і вночі. Вдень у полі, а по вечорам пряли у хаті при качанці. Ми діти трудилися разом з батьками. Коли позгортали усе з горіща в 32, мама лиш руками хлопнула. По горшках лишилася лише фасоля.  Мій тато був майстер на все село. Тесляр, швець, будівник глиняних хат, садівник; Уже з 32 року тато і мати почали виконувати усі роботи людям. Плату брали лише крупами, половою з проса, всім тим, що приносили люди. 

Залишки зерна, полови, кукурудзи мама зала у різні горшки і закопувала у землю. Маєш… все бистро кінчилось. Голод мучив усіх. Бувало, що зимою рубали ворота, розпалювали піч і залазити в середину. Грілися, голодні і бідні. Люди приходили до хати, просили хоч кусочок чогось поїсти, але самі голодали, пухли і чохли.

Ми, діти, щоразу просили маму їсти. Було мама нарве бур’яну і кидає в окріп. Закипить усе те, та навару нема ж. А в тому “борщі” і гусінь, мухи, сміття. Від нього стали пухнути ноги, руки, очі. Ноги тонкі, великий живіт, похилена голова. Я з сестрою бігала ще в але, заросле і не сіяне. То листочки лободи нарвемо, то жаливи чи якогось другого бур’яну. Все що було до їдла.

В нашому селі ще були і трагічні моменти. Сусідка свою дитину їла. Зійшла з розуму, от таке і буває, коли голодний. Люди боялися по одному по вулиці ходити. Їли усе, що бачили – псів, котів. Єдине, що нас спасло – коровка, що давала молоко. Підсипала мама туди полови, зерна меленого якщо було, гусиниці і пекла.

Коли приходили жнива, люди сяк-так перебивалися своїм хлібом, і то більша його частина ішла на хлібоздачу. Коли мама пекла хліб, то давала по кришці, щоб не злиплися жолудки. Чекали ми таких днів як свята. 

Коли одного разу поверталися ми з сестрою з поля, де збирали корінці, то почули з бурані дитячий плач. Дивимся, а там дівчина лежить мертва, а на оголених грудях дитинка. Сказали усе татові, він побіг за підводою, жінку поховали, а дитинку відвезли в район. Куди не знаю. 

У жнива 1933 року багато людей вмерло від свіжоспеченого хліба. А ті, хто не мав свого зерна, ходив збирав по полю зернятка. Люди були до того жадні і голодні, що могли за кілька зерен побити один одного. 

По вулицям було страшно ходити, скрізь лежали опухлі люди, просили допомоги. А недалеко в бункерах лежали купи кукурудзи, зерна. Качани мокли і гнили під дощем. Люди рятувалися бур’янами. 

До горя добавилось і те, що даже останній хліб забирала влада. Ходили по хатам з дрючками, проколювали стріхи, землю і всі ті місця, де можна було щось сховати. Мама не раз проклинала на чім світ стоїть донощиків. Та це не допомагало. 

Що було найприємніше для нас, дітей? Це коли мама пекла в печі сахарний буряк. Поріже на кусочки, і кращого нема нічого. Я навіть зараз буває печу внукам такий делікатес, щоб бачили, чим тішились ми в голодні 32-33 роки. І їм нравиться.

Ті роки були страшні і недай Бог вам, діти, пережити таке.

Місце запису: с. Клітенка, Хмільницький р-н, Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Гжибовецький Станіслав Броніславович, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі селі Клітенка Хмільницького району Вінницької області.

Що можете згадати про голод 1932-33-го рр.?

Що я можу згадати. Ще я був малим, але помню як це все проісходило. Не були такі команди коториє займалися продрозвйореткой. Приходити в людей забирали все що було. Називалися командикалензани … так що в людей з’явився голод. І люди спасались, як могли. Шпичками такими шукали може хто закопав щось. Находили, ненаходили. У нас в сім’ї померль – дідуньо, бабуся, дідульова сестра і брат, мій брат самий менший. От, рік йому було. Від чого померли – від голоду. Небуло що їсти. Спасалися люди хто як міг. От такий приклад був. Говяжа шкура чи яловича шкура вісіла там на горі на на бантині. От і її обемалили, різали, мочили, варили такий бульйон чи куліш, її добавляли і так виживали.

А де це відбулися такі події? 

Ну, я сам з села Клітенка … Уланівський район – бивший, Вінницької області. 

Що ще можете пригадати?

Сусіди були. Сусід був такий Іван Луцько. Словом от була така сім’я чи то дев’ять чоловік чи то одинадцять. Точно не можу сказати, но із цієї сім’ї, вимерли вони всі з голоду, осталася одна дівчинка. Тоді їй було однак дванадцять-чотирнадцять називалася Катя. Ну було ще. Назначалася команда гробокопатєлів чи як їх назвати словом похоронне бюро. Їздили кіньми дивилися де труп є значить його на підводу і на кладовище. Там хоронили от-таким способом. 

А що казали люди про причини голоду?

А хто шо тоді казав. Прімерно я вижив подвір’я було і заросле калачиками і там пасся на тих калачиках. І так виживав. Люди йшли на роботу в колгосп, буряковий, в нас. Це було весна -33-го року, от. Садили цей буряк на висадку, то із всієї округи люди йшли щоб прийняв на роботу щоб хоть того буряка поїсти. Були люди, які займалися рукоприкладством, прімерно, і переводили людей на тих мерців. На той світ переводили.

Чи були в селі випадки людоїдства?

Ну цього не помню. Помню такий випадок, що жінка хотіла отруїти чоловіка. От, і подала там їжу цю на сміл, от, і сама десь пішла. А цей чоловік тарелки переставив. І вони поїли, то вона померла, а він остався жив.

Місце запису: с. Райківщина, Яготинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 20.09.2005 р.

Хто записав: Стригун Любов

Респондент: Рябокінь Ганна Дмитрівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Рябокінь Ганна Дмитрівна, 1923 р. н., проживала у селі Райківщина Яготинського району Київської області. 

Я пам’ятаю голод 1932 — 1933 років і сама його пережила.

Причиною голоду було те, що влада відбирала в людей все вирощене у полі і на городі.

Винагород від влади за донесення на сусідів про приховування зерна не було.

Відбирали продукцію без ніяких документів. Не жаліли нікого – ні дітей, ні старих. Хто не хотів віддавати – його били, заарештовували і відправляли в тюрму. Ніхто не чим не боронився, віддавали плачучи. Приховати якусь частину зерна чи продуктів приховати не можна було, бо приходили не один раз. Відбирали продукти в населення люди, які називали себе активістами. По одному не ходили, ходили в 3-5 чоловік. Забирали не тільки продукти, а й худобу – корови, свині, птицю.

За “закон про п’ять колосків” я чула – це якщо вкрав п’ять колосків, то судили і садили в тюрму. Збирати колоски на полі чи решту продукції не дозволяли. Ловили і судили.

Поля та колгоспні комори охоронялися сторожами. У колгосп ішли добровільно тільки бідні люди, а багаті не йшли, їх називали куркулями. За те, що не йшли в колгосп їх розкуркулювали і висилали із села.

Худоби ми не ховали, бо не мали її. А де ховали інші я не знаю. Збирати зерно, продукти у людей починали з ранку і до вечора. Приходили по кілька разів до хати.

Люди починали мерти осінню 1932 року та зимою і весною 1933 року.

За дітьми-сиротами держава почала опікуватись з 1934 року, організовувались ясла і школи в хатах, що залишились пустими після розкуркулення. 

Не голодували ті, що збирали продукти, вони своїх не обижали.

Зумів вижити гой, у кого була корова та влада на селі.

Всі були голодні і нічого не мали, а тому ніхто ні з ким не ділився. Щоб вижити їли лободу, рогозу, кінський щавель. В кого організм був сильніший – той і вижив. В кого слабий – той помирав. Коли цвіла акація, липа, то їли квітки та листя. Заможних родичів у нас не було. Всі були бідні та голодні. Тварин в їжу не вживали.

На базарі в місті можна було піти купити дещо з їжі, та не було за що купить, а міняти не було чого.

Чи був голод у місті я не знаю. Що таке Торгсін я також не знаю. Людей у селі померло під час голоду 331 чоловік. Випадки людоїдства в селі були – що батьки їли своїх дітей.

Померлих від голоду ховали на цвинтарі, посилали людей з бригади – вони копали яму і возами звозили померлих людей, кидали в ями і загортали їх. Тим людям, що хоронили померлих від голоду, нічого не платили. Місця, де були поховані померлі від голоду мені відомі. Всіх тих, які померли в 1932-1933 роках поминають на Проводах, Гробках. Чи поминають їх у церкві я не знаю, бо в церкву не ходжу. Церква в нашому селі є, відноситься вона до Московського патріархату. В центрі села встановлений пам’ятник-меморіал померлим від Голодомору.

Сучасна молодь чула і знає про голод 1932-1933 років. Про голод я розповідала своїм дітям та внукам, я вважаю винним в гибелі людей тодішню владу.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Райківщина, Яготинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 19.09.2005 р.

Хто записав: Стригун Любов

Респондент: Пінчук Ганна Миколаївна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Пінчук Ганна Миколаївна, 1926 р. н., проживала у селі Райківщина Яготинського району Київської області. 

Пам’ятаю голод 1932-1933 року з розповіді своїх батьків. Причиною голоду було те, що зразу була засуха, а потім ішли дощі. Все погнило. Хліб не вродив, влада рішила поповнить свої запаси від людей, відбираючи все, що вродило в них у полі і на городі. Продукцію від населення відбирали активісти села, без ніяких документів. Хто не давав своєї продукції – застосовували побиття, арешти. Зброї не мали, але люди були налякані, що й самі все віддавали, ніхто не боронився. Хто умів щось заховати, то ховали, а в основному віддавали все, бо боялися. Активісти ходили групами по 3-5 чоловік, по одиначки не ходили, боялися гніву людей. Хто йшов у колгосп працювати – то давали деяку їжу додому, а хто не працював – то не давали.

Забирали все – зерно, картоплю, коні, корови, свині, птицю.

“Закон про п’ять колосків” я знаю. Це хто вкраде що-небудь із поля, навіть пару колосків чи жменю гороху, то судили і садовили в тюрму. Було дуже строго. У полі колоски чи залишки огородини збирати не дозволяли. Кого ловили – карали. Поля та колгоспні комори охороняли сторожі. 

У колгосп добровільно ішли бідні люди, а багаті не хотіли. Їх розкуркулювали і висилали із села. Людей змушували у колгосп робить, щоб вижити. Худобу ховали по погребах, замикали по сараях, але все рівно приходили активісти і забирали. Ходили вдень і по декілька разів. Люди почали помирати від голоду зимою 1932 року та весною 1933 року. За сиріт держава опікувалась. Із хат, де були виселені куркулі організовували інтернати, школи, ясла.

Активісти не селі не голодували – вони мали те, що забирали в людей. Сільська влада жила, а люди мерли від голоду. Ніхто нічим нікому не допомагав із сусідів, бо й самі нічого не мали. Щоб вижити їли рогозу, із соняшників серединки, лободу, цвіт липи і акації. Навіть їли трупи тварин. Купити в місті можна було дещо, але не було за що. В росію їздили мінять тряпки, а і то були випадки, що задержували і відбирали. Чи був у містах голод я не знаю. Що таке Торгсін також не знаю. Відомі випадки людоїдства в селі.

Хоронили померлих від голоду на кладовищі. Копали велику яму, привозили туди трупи, вкидали і загортали. А маленьких дітей деякі сім’ї хоронили в себе в садку біля хати. І тим людям, які ховали померлих ніхто нічого не платив, бо не було чого. Місця захоронення людей померлих від голоду в селі відомі. Поминають цих людей на Проводи, Гробки.

Чи поминають цих людей у церкві я не знаю, бо в церкву не ходжу. А за часів радянської влади ніхто не поминам і не згадував. Згадували тільки рідні. В селі церква є, вона відноситься до Московського патріархату. В центрі села встановлено пам’ятник жертвам Голодомору. Сучасна молодь знає про голод з розповіді батьків та дідусів. Своїм дітям і внукам я також розповідала. А винними в загибелі багатьох людей я вважаю тодішню владу.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Райківщина, Яготинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 20.09.2005 р.

Хто записав: Стригун Любов

Респондент: Бобир Григорій Данилович, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Бобир Григорій Данилович, 1919 р. н., проживав у селі Райківщина Яготинського району Київської області. 

Голод 1932-1933 років я добре пам’ятаю і сам його пережив.

Причиною голоду було те, що влада його сама спланувала. В країні був не урожай із-за погодних умов, то влада спланувала збір продуктів у людей, нібито у план, незважаючи на те, що люди залишаються без продуктів і будуть голодувать. Донесень на сусідів не було, бо ніхто тоді нічого не мав. Продукти, скот – все відбирали без ніяких документів, існувало беззаконня. Хто не підкорявся владі, застосовували побиття і арешти. Приїжджали у ночі, забирали людей і ніхто не знав куди і де вони дівались. Ці люди, що творили беззаконня в селі називали себе активістами Вони були озброєні – мали при собі нагани. Люди нічим не боронилися, мовчали, бо боялись. Ховати продукти не можна було, бо лазили в комори, погреби і відбирали все. Ходили активісти групами по три – п’ять чоловік зранку і до вечора, з хати в хату, до декого приходили навіть у ночі.

Тим людям, які пішли працювати до колгоспу, варили муку овіяну і давали їсти. Навіть можна було взяти додому дітям. “Закон про п’ять колосків” – це ніхто нічого не повинен вкрасти, навіть за жменю гороху, 2 – 3 колоски судили і сажали в тюрму. У полі колоски чи залишки городини збирати не дозволяли. Люди прокрадалися і збирали дещо на городі, щоб ніхто не бачив, було дуже строго. Поля і колгоспні комори охороняли об’їждчики – сторожі. У колгосп ішли ті, хто жив дуже бідно не маючи нічого, надіялися, що в колгоспі щось дадуть поїсти. Заможні селяни в колгосп іти не хотіли, не віддавали свого в колгосп, їх заставляли, а навіть розкуркулювали і висилали із села.

Худобу замикали в сараях, свиней ховали в погребах, але все рівно активісти відшукували і забирали.

Пo декілька paз приходили до хати, уже нічого було брать, а вони іще ходили заглядали по кутках. Люди почали мерти в кінці 1932 року – на початку 1933 року, особливо мерли зимою і навесні.

За сиротами ніхто не опікувався – держава відвернулася. Діти пухли від голоду і помирали. Уже в кінці 1934 року в куркульських хатах організовувались ясла, інтернати, школи і забирали туди дітей сиріт. В селі не голодували ті активісти, що збирали продукти та їх сім’ї. Люди не могли допомогти нічим одне одному, бо ніхто нічого не мав. Хто мав корову, то потроху ділився молоком для дітей – і так виживали. Щоб вижити їли все, що попадало під руки. Били сухі качани, із соняшника терли серединку, їли лободу, рогозу, цвіт акації та липи. Були навіть випадки людоїдства, батьки їли своїх дітей.

У місті можна було купити продукти чи обміняти на щось, але не було грошей і міняти було нічого. Чи був голод у містах я не знаю бо не був там.

Що таке Торгсін – я не чув і не знаю.

Хоронили померлих від голоду в общій ямі на кладовищі. З бригади давали воза і людей. Я навіть сам робив це. Ми збирали трупи по селу, везли на кладовище, кидали в яму і закидали. За це нам ніхто нічого не платив, може коли давали кусок перепічки чи ложку овіяної каші. Місця захоронення померлих від голоду відомо кожному в селі. Померлих від голоду поминають на Проводи, Гробки, Зелені свята. Чи поминають і згадують цих людей у церкві я не знаю, бо в церкву не ходжу.

Я своїм дітям і внукам розповідаю часто про Голодомор і винними в цьому вважаю ту владу, яка зробила голод штучно, за власною ініціативою.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Райківщина, Яготинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 20.09.2005 р.

Хто записав: Стригун Любов

Респондент: Бобир Галина Григорівна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Бобир Галина Григорівна, 1928 р. н., проживала у селі Райківщина Яготинського району Київської області.

Голодомор я пам’ятаю від розповіді своїх батьків та бабусі. Мені тоді було 4 роки.

Причиною голоду було те, що це все зробила власть.

У селі був актив села – і ці активісти ходили і відбирали у людей зерно, картоплю, худобу, все, що під руки попаде. Доносів на сусідів не було, бо ніхто нічого не мав, всі були однакові, жили бідно. Робилось беззаконня, без ніяких документів приходили і забирали все підчисту. Хто не корився – їх били, арештовували, виселяли із села. Люди боялися. Не знаю чи була зброя у активістів.

Люди не боронилися, а підчинялися їм, бо боялись їх, вони були, як „собаки”.

Ховати не було чого, бо все забрали, може хто зміг щось заховати, але я про це нічого не знаю. Ходили вони групами по 3-5 чоловік. По одиначки не ходили – боялися людського суду, приходили за часту вдень. А були випадки, що до деяких людей приходили вночі забирали хазяїнів і ніхто не знав куди їх забирали.

Бідні люди ішли в колгосп, працювали важко за палички або получити ложку якоїсь гамалиги, овіяної, чи перепічку житню.

Активісти забирали не лише продукти, а й скот (корів, коней, свиней і птицю).

“Закон про п’ять колосків” я чула, мені розповідала бабуся, що не можна нічого було з поля вкрасти – за два колоски чи жменю якоїсь полови ловили, судили, сажали в тюрми. Не дозволяли навіть собирать у полі колоски. Хто приходив у поле – ганяли. На городі залишки продукції також не дозволяли брать, хай краще пропаде. Поля і колгоспні комори охороняли сторожі.

Добровільно в колгосп ішли тільки бідні люди, багаті не йшли, їх заставляли силою, навіть висиляли з села, розкуркулювали, забирали хати.

Люди почали мерти в кінні 1932-го року на початку 1933-го року, особливо навесні діти пухли від голоду і мерли. За сиріт ніхто не думав – ні держава, ні люди. Бо всі були бідні, мерли як мухи, падали на ходу.

Не голодували в селі активісти, бо у людей забирали, щоб собі не вмерти забирали собі.

Ніхто нічим не ділився, бо не було чим ділитися, забрали все. Не було нічого. Щоб вижити їли рогозу, лободу, калачики, із полови пекли перепічки, з овіяної муки заварювали кашу. Диких тварин – котів не бачили, бо вони також дохли.

У місто не ходили, бо не було з чим іти. Дехто їздив мінять на продукти, але також переслідували і відбирали у дорозі. Чи був голод у місті, я не знаю, бо не була.

У селі померло від голоду 331 чоловік. Бували випадки людоїдства у селі, дітей їли батьки. Померлих від голоду хоронили на кладовищі, копали яму і звозили туди труни, а потім загортали яму. Хто хоронив – тим нічого не платили. Всі у селі знають місце поховання цих людей.

В центрі села зроблено пам’ятник жертвам Голодомору, і кожний раз на Проводи, Гробки поминають цих людей, які померли у 1932-1933-х роках. Вимирали сім’ями.

У церкву я не ходжу і не знаю чи згадують цих людей там. Церква у селі є, яка відноситься до Московського патріархату.

Сучасна молодь знає про Голодомор від розповіді своїх дідусів, бабусь. Про ці роки злодіянь згадують у школі.

Винним у всьому цьому я вважаю ту владу, яка була на той час.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Плужники, Яготинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 26.09.2005 р.

Хто записав: Камельчук Оксана

Респондент: Нездоля Ганна Микитівна, 1911 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Нездоля Ганна Микитівна, 1911 р. н., проживала у селі Плужники Яготинського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933-х роках?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забрала урожай влада?

Влада зробила той голод.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, городі, то хто це робив?

Від влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були такі випадки.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали документи на збирання продуктів?

Ніяких документів, вони були, як бандити ті люди.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Застосовували.

Чи мали зброю ті, що відбирали хліб у людей?

Вони ходили без нічого.

Як люди боронилися?

А ніяк не боронилися, що ж ти їм зробиш.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Рідко коли вдавалось, але можна було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я не пам’ятаю як їх звали, але то були люди від влади.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По двоє, по троє ходили, не пам’ятаю хто саме це був.

Де можна було заховати продукти харчування?

У бур’ян ховали, печах, соломі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Варили їсти, ішли в колгосп, щоб хоч поїсти.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали й інші речі.

Що таке “закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Ми колоски собирали. Людей наказували я чула, я якось не попадалась.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нам дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Не пам’ятаю.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Не хотілося йти, а куди ж ти дінешся.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ото приходили до хати і забирали щось, щоб тільки йшли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хіба ж худобу заховаєш, все забирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

У день.

Скільки разів приходили до хати?

Я вже забула.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 1933-му році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Мені здається, допомагали, але точно вже не скажу.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто відбирав у людей продукти – той і не голодував.

Хто зумів вижити?

Вони й вижили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Я допомагала, якщо було чим, бо було жалько.

Які засоби вживали до виживання?

Все старались ховати, їсти що прийдеться.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

З липи сушили листя, товкли і пекли пампушки.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Наче тварин не їли.

Чи можна було щось купити у місті чи поміняти?

Можна було. Я не ходила міняти, а люди ходили, їздили аж у Могильов.

Чи був голод у містах?

Не знаю, мабуть не було.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, але дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства в вашому селі?

Я такого не пам’ятаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ті, що були здоровіші, то звозили на кладовища і хоронили в ямах, тільки не по одному, а по багато чоловік.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю я цього.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Родичі поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часи радянської влади?

Рідні весь час поминають і зараз, і тоді, хоч і не в церкві.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, Київського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні, не встановлені, а на території сільради є.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так, розказувала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей.

Мабуть, той режим який тоді був.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Панфили, Яготинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 17.09.2005 р.

Хто записав: Ворона Л. В.

Респондент: Єгорова Марія Петрівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Єгорова Марія Петрівна, 1926 р. н., проживала у селі Панфили Яготинського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33-х роках або у 1946-47-х роках?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неурожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Не відбирали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Застосовували.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не у всіх, але було.

Як люди боронилися?

Ховали або намагалися не віддати.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дуже рідко кому вдавалося.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активістами.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

В основному групами по 3-4 чол.

Де можна було заховати продукти харчування?

Хто де (у землю закопували, у стосах).

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Брали і одяг.

Що таке «закон про про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чули.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожа, об’їздники.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Йшли в основному незаможні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, а тих хто не хотів – висилали.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Забирали, як її заховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

І в день, і вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Поки не виберуть все, ходили не раз.

Коли почали помирати від голоду?

Під кінець зими і навесні 33-го року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Держава не опікувала сиріт, ходили і самі просили.

Хто не голодував у селі і чому?

Заможні не голодували і у кого городи до берега (болота) не висохли.

Хто зумів вижити?

Хто здоровіший.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Мало хто ділився.

Які засоби вживали до виживання?

Їздили мінять, якшо було в росію і інші.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Трохи допомагали, якшо було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Сушили листя, висівки їли.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

З липи, бузини.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Хто міг впіймати дичину, яйця сорочі, воронячі.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна. Але не було за що.

Чи був голод у містах?

В містах казали було легше, але не знаю, там не була.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Мерло багато. Точно не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Невідомі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі рідні, які здоровіші.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відомі на кладовищі.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Поминають рідні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В церкві на службі панахиди, а при СССР не згадували.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, до Московського.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Так, встановлений дубовий хрест.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає, розповідала їм.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Держава не допомагала.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).