Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 24.07.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Слєсар Ольга Андріяновна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в с. Підлипне Конотопський район Сумської області.

Весь час прожила в Підлиплому, усе помню. Голодні були. Матері сказали, щоб у Мельниківських берегах нарвала курятини, а вона нарвала кілька, наварила, а він ядовитий. П’ятеро дітей і потравилося. Прийшла з колгоспу стала голосити. Батько робив у заводі, побігла туди, послали до комерційного директора, виписали бочку огірків і квашеної капусти. Виїжджала комісія з заводу.

Винуватець Сталін, зробив голод. Приходили шукати продукти свої з села, групами (по 3 чол.),нічого не знаходили. Чула про закон „п’ять колосків” не можна було взять на полі жодного колоска, судили, давали 5 років. Добровільно йшли в колгосп, а хто не йшов -звали куркулями, відправляли в Сибір.

Мати робила в колгоспі, бігали до неї в обід їсти, насипали й нам потьопать юшки, де п’ять картоплин і вода. Не допомагав ніхто нікому виживать, нічим було ділитися, їли липиху, а кінчалися харчі – мерли на ходу. 1947 рік – посадили картоплю, виривали сирою. Міняли ходили. У заводах обміняла юбку на відро картоплі. Але один раз говорили, що під завод носили продавать катлєти. Кажуть там потраплялися нігті. Ховали на городах, на кладовищах. Якщо пам’ятають то згадують на проводи.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Савченко Ганна Василівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кузьки Конотопського району Сумської області.

Коли почався Голодомор, мені було 5 років. У моїй сім’ї проживало 5 чоловік, – це мої дві сестри, мати та бабуся. Батька в мене не було, він загинув на війні. На той час ми жили в селі Кузьки по вулиці Садовій № 16. Хатка в нас була маленька: кімната та кухня. Ми з сестрами спали на печі, а мати і бабуся на ліжку. Був у нас город, потрібно було обробляти. Більшу половину врожаю ми віддавали державі, як податок. Кожен місяць потрібно було давати податки: м’ясо, яйця, молоко. їли ми лободяний суп, іноді з хлібом, ще їли квашу з вишень. Мати насипала в одну велику миску, і ми всі п’ятеро сідали до столу. Ложки в нас були дерев’яні, миски глиняні, посуду було дуже мало. У 10 років я зі своїми сестрами о 5 годині ранку ходили пішки з Кузьків до нашого базару, на сьогоднішній день до Колієпроводу. Продавали часник та цибулю по 5 копійок за пучок. Хліб тоді коштував 16 – 14 копійок. Назад ми поверталися теж пішки вже після обіду. За хлібом в черзі потрібно було вистояти 2- 3 години.

Наша мати та бабуся працювала в колгоспі. Мати робила по наряду, а бабуся в коксогізі. Коксогіз – це рослина, яка росла на полях, ми її ретельно збирали, потім відносили людям, які збирали коксогіз, вони його зважували і ми одержували гроші: за 2 кг 50 копійок. На полі ми викопували ямки, засипали дустом, щоб не нападав довгоносик. Довгоносик – це жук, який їсть корені коксогізу. З цього кореню робили гумові чоботи.

Люди, які забирали в нас харчі, називалися активістами. У людей вони забирали жито, пшеницю, ячмінь. Моя бабуся сказала одному з них? «Залиште хоч один мішок! Дітей годувати треба!» За це її засудили на 8 років тюрми. їжу ми ховали в коморі: зерно та інші крупи. Одяг у нас був убогий, одна фуфайка на трьох. Активісти приходили на день по 5 — 6 разів на день, щоб все забрати. Наша бабуся замикала комору та не пускала їх. Але вони вибивали двері і забирали увесь хліб, усі запаси, що ми так ретельно збирали. Був у нас кінь і глабці. Глабці – це сани, які чіплялися ззаду до коня. Ховали ми коня у хліві, поки один бандит його не викрав. Це сталося уночі, коли всі спали.

Люди зовсім не боронилися, бо боялися сказати навіть слово. їх могли вбити, бо активісти носили при собі зброю. Поля охоронялися. Об’їждчики їздили на конях і не дозволяли збирати залишки колосків. Людей, які наважувалися підняти з землі колосок, били нагайками. Вони не зважали на вік людей: чи то був старенький дідусь, чи то була дитина. Об’їждчики усіх підряд били, гнали з поля, ще й колоски забирали. Могли й засудити на великий термін. Ще ми їли кору та клей дерев, найчастіше з вишень. Збирали гриби та ягоди в лісі. Голод був повсюди: і в селах, і в містах. У місті було важче жити, ніж в селі.

Коли людина помирала, її кидали у велику яму, її викопували для всіх, хто помирав з голоду. Вона була глибока і широка. Я вважаю винною у загибелі багатьох людей владу. Тому, що вони зробили так, що люди почали вмирати і пухнути з голоду.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 09.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Мороз Галина Кирилівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Підлипне Конотопський район Сумської області.

Мені тоді було 6 год помию було трудновато людям. Ходили в колгоспи, моя мати тоже ходила, ми її ждали як бога. Помню в нас був такий невеличкий котьолочок, вона в ньому приносила гороховий суп. Було таке, шо їли гнилу картошку, акацію. В селі у нас я не знаю, а лічно нас не оббірали, не били, та не чула, щоб і людей оббірали, а от колоски на полі запрещали собірать, Не можна було. Помню на теліжці возили хліб по дворам помощь давали чи по 300 грам не помню точно. Тьотка жила недалеко. В неї було три дівчини ходили пухлі дуже, дві померли, а третя ходила крала в городі, так її поймали і вбили. Помню мати прийшла і сказала, хочете її дівайте, я не в состоянії її поховать. Оце все шо помню, багато шо вже позабувала. Народилася в селі. Постійно жила і до цих пір живу в Подлинному.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Лиса Євдокія Луківна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Підлипне Конотопський район Сумської області.

Мені було 10 років. Ми мали 20 соток землі. Сіяли жито, садили картоплю. У нас було 6 чоловік у сім’ї. Їжі у нас було мало. Варили борщ із листків конюшини, інколи їли лободу. Із жита робили борошно, додаючи картопляні шкарлупки випікали лепошки. Приходили забирати їжу лише до того, в кого було багато землі. У нас було мало землі, у нас їжу не забирали. В містах, напевне, теж був Голодомор.

У нас не було багато господарства. У нас була лише корова, вона нас врятувала від голоду. Я точно не пам’ятаю, чи були колоски чи ні. Нам не дозволяли збирати колоски на полі, але ми крадькома збирали, сушили. Але тільки вранці, в обід і вечором. їли потроху. Молоко пили тільки в обід. Їсти все одно хотілося. Тому, що в лободі і в конюшині не було м’яса.

Топили печі соломою, з під жита. Варили також все в печі. Діти всі спали на печі, тому, що ніч теплою. Я теж спала на печі. Літом батько з матір’ю пололи присадибні ділянки, осипали. Ми з братом гуляли, але іноді я теж допомагала. Нас няньчила наша старша сестра. Сестрі було 12 років. Зимою баба пряла коноплі, ткала полотна на спідниці, сорочки, штани. Фарбували полотна в бузині. Прали полотна в попелі. Попіл збирали, сипали у воду, воду зливали і тій воді прали. Прати ходили до річки, робили ополонки і в ополонках прали. Усі люди ходили в чоботях.

У 1933 році був сильний Голодомор, а в 1937 році теж був голод, але не такий сильний. Людей помирало дуже багато. Раніше не було могил. Людей закопували прямо в землю. У кого з бідних людей не було ніякого господарства, ці люди помирали все частіше. Я не бачила, як в людей забирали їжу. Я чула, що в людей забирали все господарство, жито. Раніше з посуду були лише глиняні горшки, тарілки череп’яні, а ложки були дерев’яні. Хліба раніше не було, все їли без хліба, з лепошками.

Я вважаю, що в Голодоморі винна місцева влада, тому, що я чула, що до людей забирати їжу приходили свої люди, але під чиїм наказом, ніхто цього не знав. У людей є різні версії, хто винен у Голодоморі.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 20.09.2009;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Лисенко Ганна Федорівна, 1933 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина Лисенко Ганни Федорівни проживала в селі Підлипне Конотопського району Сумської області.

Я тільки народилася, як почався цей Голодомор, але щось і пам’ятаю. В сім’ї з дітей нас було троє, я і два моїх брата. Мати кидала нас на проізвол сульби і йшла працювати в колгосп. Ми голодували. Їсти було нічого, тому їли щавель, лопухи. Якби не влада, то цього Голодомору й не було. Все, що було у людей, забирали, але в нас не було нічого, а що було, то швидко їли. Не було не хліба, пом’ятаю, ще як мати вставала вночі і йде до магазину по хліб, коли прийде з куском хліба, а коли ні, то залишаємось голодні. Коли був голодомор потрібно було довіряти тільки самому собі, тому шо коли хтось щось каже проти влади, то сусіди почувши й бігли розповідали власті, а вечером приїжджали і забирали. Людина яка йшла проти влади, але куди дівали вони людей ми не знали. Забирали все це активісти, приїжджало їх не багато, десь чотири чи п’ять, забирали все. Було дуже тяжко, деякі навіть їли своїх менших дітей, щоб прокормите старших. Люди були безсильні деякі навіть йшли й падали прям на дорозі. На вулицях було нічим дихати.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 10.09.2009 р.

Хто записав: Тарасенко Юлія.

Респондент: Василець Іван Олексійович, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Підлипне Конотопський район Сумської області;

На том дворищі, Джосан ото построївся, Коля Гуркалів копав, (вони ж куми) так копали ж зразу фундамент для хати. Костєй багато нашли; копали погриб – тоже костей багато. Вони, дядько жив…ну вступив у партію був. Питають його : «Чого в партію вступив?» А він каже : «Щоб мені краще жилося» Ну костей у них багато було…Так вони вже голодували, що була у них дочка, а де вона ділася ніхто не зна, кажуть уїхала…

Їсти хотілося здорово. Я вже пухлий лежав. А моя сестра в колхозі робила. Так у глечику юшки принесла так я їв. І така смачна мені була, шо аж і не знаю чим вона та юшка заправлена, шо така добра була. Страждали люди здорово. Пилипа мати пішла ноччю до людей, шо вони картоплю посадили, а вона рила, так дядько вбив її. Оце на вулиці таке було…

В голодовку Кублів дід тоже такий ледачий був, а моя сестра робила на мельниці в голодовку. Ну нада було засипщика зерно засипать. Ну взяли ж дядька того ж. Брали (также не можна винести) було зерно, муку. Так робили коржі, тоді притуляли до живота і виносили отак. Це тому Григорію казали: «Пошлі поробиш, засипщика нада» Ну він согласився, думав так як ото в мельниці – в вітряку засипав і гуляй. А там надо мішків таскать і засипать, і засипать, і засипать…

Так він як наробився, іде єлі-єлі (пішки ж ходили туди й от мельниці), так каже: «По одній картопелькі їстиму вдень. А на мельницю не пойду.» Того шо каже сипиш як у прірву.

Як хто допомагав? Виживали як хто міг. Лободу їли, калачики. Усе їли, липиха була, шо скільки ми липихи поїли! А рогоза, оце вже була, ну…так як яблука і груші. Дітей було багато, підемо туди аж на став, нарвемо цієї липихи, сидимо і …ласимося (сміється). Все їли підряд. Кропиву їли. Мати варила з крапиви борщ, юшку, дітей же багато було, нада ж годувать. Ну у нас оце тіки з голоду померли Семеняка Антон, ну він робить не особенно рвався. А хто жив лучше то було нормально.. У нас оце були корова і кінь. Коня забрали в колхоз, а корову оставили, бо дітей було багато (шестеро у нас було в сім’ї – 3 дівчинки, З хлопчика).

Голодні були, а ще ж виходили на вулиці. Дівчат же було багато, співали, гармошка була. Голод був, голодні люди були. Общалися між собою. У нас же корова була, так бідніші бігали до нас то молока їм, то сметани. Ну дядько був при сільсовєті чимсь, а Михайло був в кооперації, так як привозили сюди ж у магазин шось, так доставали і нам приносили. Так як там не було все таки, а весело всім було, свадьби, гуляли і старі, і малі хоч і голодні. У Голодомор усі вижили з моєї сім’ї. Корова допомогла вижити, город був чималий. Тяжело було, но весело. Шо хто понаїдається і хорошо, ділилися всі між собою.

Місце запису: м. Конотоп, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 12.09.2008 р.

Хто записав: Ковальовою Ірина Василівна

Респондент: Романенко Ганна Панасівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Конотоп Конотопського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках? 

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирала влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів не показували.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання. арешти? 

Так, їх били.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали ціпки.

Як люди боронилися?

Ховались.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дуже важко.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не пам’ятаю.

Де можна було заховати продукти харчування

Дуже важко.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали і їжу і речі одягу.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, били, судили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ті, хто вступив в колгосп.

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Ні, не хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не можна було заховати.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вранці, ввечері.

Скільки разів приходили до хати?

Декілька.

Коли почали люди помирати з голоду?

Весна 1932 та в 1933 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Родичі забирали.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто був у колгоспі.

Хто зумів вижити?

Хто був у колгоспі.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

Як і засоби вживали до виживання?

Збирали рослини.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя липи, сушіння.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Липа та інше.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Горобців.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ні.

Чи був голод у містах?

Ні, давали пайки.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Щось таке чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Так.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так, розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Ні.

Місце запису: с. Климівка, Оржицький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Чевельчанської ЗОШ І-ІІІ ст.
Респондент: Тарасенко Афанасій Пилипович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в с. Климівка Оржицького (Карлівського) району Полтавської області.

Народився я у селянській сім’ї. Мій батько Тарасенко Пилип Гаврилович жив у с. Климівка у діда, прадіда. Працював на землі. Тут одружився. Жінка померла і залишився він з двома дітьми, сином Гришею і донькою Лукерею. Що робить? А часи були трудні, як жить без баби та ще з малими дітьми. Йому посовітували вдову Олену з с. Савинці з двома дочками, Варкою і Уляною. А що було робить? Згодився. Це була моя мати Олена Свиридівна. З нею прижив трьох синів: Івана, Василя, і мене.
Сім’я була велика. Мати боліла дуже, на роботу не ходила, була портною і цим нас годувала, а батько пішов на роботу у місцевий колгосп ім. Шевченка. Був на різних роботах, а в час голодовки – конюхом. Коней було чимало, бо все робили кіньми. Головою колгоспу тоді був Бутенко Корній. Коли почався голод, він приказував батькові берегти коней, як без них, а коли коняка пропаде з якоїсь причини, зняти шкуру з її трупа і відчитатися, чого здохла. Батько знав, що за падіж буде отвічать.
Голод вже лютував на всю. Люди почали мерти, як мухи. З нашої великої сім’ї, з 9-ти чоловік робив батько та старші дівчата Вєрка і Уляна. Їм давали пайок, а решта… Мати шила день і ніч, але що заробиш, коли людям не до шитва, нема чого їсти.
Батько ухитрився, зібрав найкращі рушники, скатерті і вирвався у Росію, звідти привіз мішечок борошна. Ну десь кілограмів 8, не більше. А вже тоді ходили «буксири», трусили і шукали зерно. Батько рішив заховать у сарай, де стояла корова, у кутку. Вирив яму, туди поклав мішок, засипав, затрамбував з половою притрусив, щоб було не видно.
Аж ось і «гості» ідуть, місцеві «буксири» Дренгаль Іван Андрійович (по народному Скепло), Регуш Іларіон Овсійович (по вуличному Наригон), а з ними ще троє «добровольців». З ними начальник, активіст, секретар комсомольської організації Бондаренко Василь Оксентійович. Я був малий, мені було інтересно як чужі дядьки будуть шукати те, що так старанно ховав батько і з цікавістю спостерігав за тим, що вони роблять. Однак мої очі пильнували куток, де був захований мішок. Дренгаль (Скепло) помітив мій погляд і наказав Регушу «прощупати» куток сараю.
Однак, Бондаренко Василь швидко зметикував, що зразу знайдуть схованку, вихопив у того щуп і на правах старшого наказав прощупати всю долівку, де стояла корова. Там звичайно, нічого не було. Коли «гості» вийшли з сарая він підійшов до матері і сказав «Тітко Олено нехай дядько переховає мішок, а то ви попухнете з голоду. Сім’я велика, Вам не вижить і малого не пускайте, а то чуть не попались…»
Вночі батько переховав той мішок в надійне місце. Якби не Бондаренко Василь Оксентійович, то ми б померли з голоду. Від своїх сусідів вже в сорокових роках, перед війною чули, що він не одну сім’ю отак врятував, як нас. Хороший був чоловік. Голова колгоспу, як я уже казав, був хороший чоловік. Думаю, він догадувався від чого коні гибли, але батька не «продав».
Отак ми вижили. А щоб масово хтось допомагав один одному, то це було рідко. Голодна людина перетворювалася на звіра. Яка там допомога, кожен за себе. Коли матері дітей убивали, то що тут казати. А опір політиці боялися чинити. Залякані були.

Місце запису: с. Заріг, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 08.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Любисток» Зарізької ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Слинько Віктор Гнатович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Заріг Оржицького району Полтавської області.

Віктор Гнатович, що ви можете повідомити нам про людей, які допомагали вижити в роки голодомору?

Масової смертності у період 1932-33 рр. у селі Заріг не було. Зарізчани, як могли, рятували від голодної смерті і односельців, і приїжджих. На території Зарізької Сільської ради було створено дитбудинок на місці маєтку Данилевського, два патронати, дитячий майданчик. Це дало| змогу пережити страшну трагедію Голодомору. Хочу розказати вам про людину, чия допомога була теж дуже важливою в ті роки. В 1932 році лютував брюшний тиф. Це і жорстока хвороба, яка захопила і наше село. Пам’ятаю як зажурений батько прийшов із роботи і розповів, що у селах Дробів, Круподеренці, Денисівна дуже вмирають від тифу люди. Заріг ця біда минула. І завдячувати, напевно, повинні лікареві Гаврилу Павловичу Пономаренку. Він мав дружбу з Харківським медінститутом і звідти привозив порошок і роздавав людям пити. Мабуть, це і допомогло. Уже в 1937 році механік МТС Михайло Федорович Шамрай відвіз Гаврила Павловича у Харківський інститут, де він і дожив свої роки.

Місце запису: с. Олександрівка, Пирятинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Калина» Олександрівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Керівник Красоха О. М.

Респондент: Приймак Михайло Степанович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Олександрівка Пирятинського району Полтавської області.

Михайло Степановичу, чи пам’ятаєте Ви часи Голодомору?

Звичайно, пам’ятаю. Хоч і був я малим, мені було десь 4 роки, але ці страшні дні на все життя засіли в моїй пам’яті.

Розкажіть, будь ласка, коротенько про найпам’ятніші події того часу.

Ви знаєте, коли вся Україна помирала від голоду, порівняно з іншими селами, голоду, як такого, в нас не було. Якщо в Сліпороді або Дейманівці люди мерли кожен день, то у нас за весь час голодовки, так, щоб од голоду умерли люди, точно сказать не можна. Померло багато старих людей, але, хтозна, від старості, чи від голоду. В ці роки урожай був непоганим. Не скажу, що був великий, але і на посівну, і людям їсти вистачило б. Але були зроблені заготівельні пункти, куди вивезли частину, а те, що осталося, зберігалось в коморі. Звичайно, цілий рік всі люди були голодні. І тільки, коли прийшла весна, тоді стало легше. Можна було назбирати ягід, щавлю, молодої лободи. Ну, вже було не страшно.

Як так трапилось, що сусідні села потерпали від голоду, а Олександрівку це лихо минуло?

А це все завдяки керівникам села на той час.

Що Вам відомо про цих людей?

В той час, в 1933 році, керували селом два товариша: Клименко Василь Юхимович (голова колгоспу) і Харченко Петро Павлович (сільський голова). От завдяки їм я і мої односельці пережили голод.

Як їм вдалося в цей важкий період, коли будь яке відхилення від вказівок партії каралось дуже суворо, знайти ресурси для збереження життя людей?

Мабуть, знаєте, що ці хлопці були справжніми патріотами і керівниками, бо в першу чергу вони дбали про свою громаду, а не про посаду. І коли настали важкі часи, їм виповнилось 29 – 30 років. А ці молоді люди, ризикуючи власним життям, життям своїх рідних, умудрилися згуртувати і утримати навколо себе громаду, і це допомогло нам вижити.

Які конкретні заходи були проведені керівниками для збереження життя людей під час Голодомору?

Найголовніше – це було те, що коли в людей не було їсти, Василь Юхимович зробив серед села громадське харчування. В центрі населеного пункту стояв величезний казан, і жінки варили там затірку. Це, коли мокрі руки вмочували в муку, а потім витирали над казаном . Ось ця проста гаряча юшка врятувала життя людям. Коли дома вже закінчились останні крихти, і люди пухли з голоду , вони отримували свою порцію цієї затірки. І вона була спасенною для них. Іще, пам’ятаю, що в сусідньому селі Вікторії набирали людей на роботу. Там за трудодень давали 1 кілограм хліба. І наш голова відправляв туди тих, хто мали багато дітей, пухли з голоду , тим, які потребували найбільше допомоги.

А особисто Ваша родина потерпала від голоду?

Да, пам’ятаю, колись я сидів на печі дома, а моя мати була на роботі. І от, бачу, одкриваються двері, і заносять мою матір в хату. Вона була безсила від голоду, того що все оддавала своїм дітям. І, от уявіть, у неї не було навіть сили їсти і пити. В пам’яті постають спогади, як вона зціпила зуби, а люди силою ложкою намагалися залити юшки, води.

І коли Василь Юхимович дізнався про наше лихо, він прислав людей, які принесли зерна, їсти. І, дякувати Богу, мати підвелась на ноги. Взагалі, Василь Юхимович і Петро Павлович за період Голодомору, ризикуючи своїм життям, порушували тогочасні радянські закони, робили все для того, щоб врятувати людей. Даже на кінець зими, коли вже трохи залишалось до весни, але будь – які запаси їжі закінчувались, він вивів свою власну корову, наказав її забити, а з цього м’яса готували харчі людям.

І взагалі, моя думка така, що такі люди заслуговують найвищої пошани і поваги – людської пам’яті. Це не можна виміряти різними нагородами. На жаль, вони не змогли дожити до світлого часу визнання їхніх вчинків, розуміння їх героїчної суті, пожертви заради людей. Але приємно те, що в селі їх не забули. Сучасне покоління вшановує їх світлу пам’ять, бо 2008 року відкрито меморіальну дошку. Вони, справді, підкреслили свою людську суть – залишатись людиною в будь-якій ситуації.