Місце запису: с.  Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  04.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Іщенко Христина Юріївна.

Респондент: Михальченко Анастасія Парфентівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голоду 1932-1933роках?

Так, я пам’ятаю, що був голод.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Причиною був неврожай, але влада теж добре забирала.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Месні забирали все, це були комсомольці, яких підбирали, це були председатель селсовета та председатель колхоза.

Чи були від влади винагороди за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ніхто нічого не давав.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Ні, документів ніяких вони не мали. То й які там документи – прийшли забрали та й усе.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Я про таке не знаю.

Чи мали зброю ті хто, ходили відбирати хліб у людей?

Може і була, але я не бачила.

Як люди боронилися?

А як, що вони могли зробити.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Звичайно, можна, але ми нічого не ховали, ото тільки що заробим та украдем трохи, якусь жменю зерна, якщо не побачать та не видеруть, ото і маємо, отим ми і жили. Ми були голодні, нас в сім’ї було 6. Мама ходила зимою трусила скирду, бо у скирдах було трохи зерна, і вона смикала ту скирду, трусила, віяла та приносила додому трохи зерна. Тоді зимою не було взуття та мама пообкручує ноги тряпкою і йде у поле, далеко ходила. А ще у полі були такі мишиловки – миші складали колоски до кучі і загортали. Оце мама ходила і шукала їх, там навіть ще зерно оставалося.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Хто це був, я не пам’ятаю, а шукали вони просто заходили і переривали усе догори дном. У нас не було що забрати, це коли вже були жнива, та старші сестри ходили в’язали снопи. Та й натереблять трохи колосків пшениці та принесуть додому у карманах, то й кажуть мені: звари хоть якийсь куліш, а я його пражити, тай прийшов предсідатель колхоза, председатель селсовєта і ше хтось. Та й кажуть мені, «Що ти робиш?» – я кажу «Пшеницю пражу» – то й вже плачу, а вони кажуть «Давай сюди». І забрали все прямо з казана. Ну, от куди вони її забрали – тільки собі. Ще шукали зерно, може, у кого закопане було, все забирали.

Скільки їх приходили до хати? Хто це був?

Приходили по 3-4 чоловіка.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так, їх кормили. Моя мама робила у колгоспі та там давали семочок на робочого. Та мама прийде принесе нам жменьку тих семочок та ми їли, боялися навіть, щоб шкарлупа впала, їли прям з шкарлупою.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі-одяг, рушники худобу тощо?

Ні, лише продукти, одяг вони не забирали, такого одягу і не було.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Колоски збирали зі школою, у них були відра, але вони все здавали до колгоспів. Собі не дозволялося брати нічого, якщо побачать, то заберуть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Спеціальні найняті сторожа.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів їсти, той і йшов, бо там кормили.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу ніхто не ховав. Її примушували здавати до колгоспу. Вони самі ходили до людей забирали худобу і вели її до колгоспу. Ще забирали плуги, жатки, гарби.

В який час ходили збирати у людей зерно, продукти?

Їм коли задумається, тоді і прийдуть. А то їм немає чого робить тільки під хати ходить, понаїдаються, вони ж не голодні, та й відберуть.

Коли почали люди помирати з голоду?

Та як голодні вже були та й помирали. У нас сусідка була маленькою дитиною, то вона вже була голодна і замерзла та й пішла в печі протопити. І так як улізла у піч, то там і померла, а маленьку дитину криси загризли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сиротами не опікувалась держава, вони так і помирали. А хтож їх візьме, як і самі їсти хотіли і свої діти були.

Хто не голодував в селі і чому?

Не голодувало тільки правительство, тому що їли те, що у людей забрали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Сусіди не допомагали, кожен був сам за себе. А що допомагати, якщо і той голодний, і то й голодний. Родичі навіть не допомагали.

Що споживали в їжу?

Ми їли польову картоплю, кокиш, суслів, собак, їжаків. Їжаків ми ловили, кидали у піч, вони обгорали, ми з одною девочкою билися за їжака. Залізли з нею в яму побачили їжака, і давай видирати друг у друга, а він колючий, покололи собі руки. І так ми билися, билися і все таки я видерла. А вона пішла плачучи додому.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Можна було, моя мама у одної жінки з міняла ікони на буряк, бо у нас було багато ікон, а у тієї жінки був буряк, і вони міняли.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості? 

Померло дуже багато, але скільки точно я не знаю

Чим відомі випадки людоїдства?

Я такого не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Де хто помер там і копали та хоронили, хоронив той хто був дужчий, у кого ще залишилась сила.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Та ніхто нічого, Господи. Хто кому платив? Вони нас бачити не хотіли.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Якщо є родичі, то і поминають.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

Є 2 церкви. Одна Московська, а друга Київського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні, хрестів і пам’ятників не має.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Моїм онукам я розповідала. Вони мене питали: «Що ти бабка робила, що їла» – та я їм і розповідала.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Звичайно влада.

Місце запису: с.  Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  04.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Гетманець Святослав Анатолійович, Пелеховська Катерина Володимирівна.

Респондент: Ляшенко Марія Матвіївна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.

В 1933-му ми переїхали сюди в Миколаївку, Жидовське називалось колись, а там наш батько одіслав нас сюди, щоб ми там не повмирали з голоду, нас було двоє. Ми з Новосьоловки Доманьовського району. Це ще ми були маленьки, мені, мабуть, було ще ходиків п’ять-шість, о, такого, я, сестричка моя, на костилях. Ой, горе ж моє, горе таке. Ну, й собирали все в нас. Забирали, де яка була пшениця, де яке було меляне було. Бабушка спекла там хліба, бо мама шось була больна. Батько пішов у совхоз. А Бог його знає, хто собирав. Казали, троцькісти. Було багато їх в командах. Бабушка взяла вилку, хтіла їх поколоти. Діти, а ми сидимо на вікні, а вони вивозять, вивозять усіх за Доманьовку на «білі ведмеді», кажуть. А бабушка хтіла їх заколоти вилками, приходили вдосвіта до нас, а вони закрили її в погріб, а ми вже осталися мама больна, батька нема, а ми двоє осталися. Був печений хліб, а вони й той забрали. Ну, все під мітлу забрали. Ну все під мітлу, ходили з щупами щупали, де там думали закопали чи може десь заховали. Ніяк вони не були озброєні, тоді ж хто міг уже опиратись. Ніхто нічого, ніхто нічого не питав у них, вони йшли грабили.

Забирали й вивозили тих, хто намагався опиратися із села на підводи і дітей і бабок, і везли, і везли я ж кажу десь на Колиму, туди десь на «білі ведмеді», а шо там було, як там. Де які ховали, ті, що розумніші та хитріші були, а наш батько такий трохи тупенький був, бо ми його і не помнимо, бо його напала, вибачте, дизентерія. Та й охляв він уже геть, та й помер. Кожен же жив тоді сам по собі. Мали косілку, конячку, корівку, а ці прийшли та позаграбували все, та й отак забирали всьо, що попадало під руки. Всьо вони брали. Одяг забирали. Ніхто ніде не міг нічого приховати, бо боялися і щупом шукали, щупали, де хто заховав, стіни, землю. Нічого не вдалося нам приховати. Оце забирали, забирали і казали, що будуть давати з колхозу. Я не знаю, ми сюди приїхали, а чи давали там якусь допомогу? А тут була бідність теж велика. Ми приїхали сюди до тьоті свої, Матрони Кіндратівни Лисенко. У тьоті мої була коровка.

Всіх повиганяли богачів, всіх, хто мав більш ніж інші, а куди і не скажу. Мама моя всю жизнь робила в колгоспі, і на гвоздик, на один чи на два, якийсь магар, трошки семенце, та вони щось варили. Мама із сестрою, та їм байдуже, а я була помішалася, била ту сестру, рвала, тоншило мене, танцювала, співала, кричала – таке робилось зі мною. А мама казала, весною то було, та ми в ліс ходили і усього там було: і бриндюші, і козелики. Ми їх копали. Ми їли різну траву. їли, їли яка тільки попадала нам. Шо ми їли шоб оджити! Та вона думала що може то собака скажений заліз та я стала у нього, бо ж голі ходили, босі, не було ж нічого, бо все вже забрали. Але тоді вже чуємо люди кругом по селі, та пішла тьотка моя до одного чоловіка, каже йому, Гриша, бригадир, він дає муку, та нарвала буряків та понесла до дому дітям. Та він дав муки шоб жити. Теж вже нікого не має з тих людей. Одна жінка взяла свого сина, чорноволосого хлопчика, і миє йому голову, та шурує, а чоловік пита: «Шо ти йому робиш, ти стара, ти ж йому голову подереш». А вона: «Мию казан». Отакі тоді були помішані.

У нас людоїдство не було. Судили, судили за колоски, там як собирали. Поля охороняли чи то солдати якісь, чи Бог його знає. Селян серед них не було. Які могли взяти колоски, та тих і судили. Збирали та отдавали в колгосп, а получали на гвоздь. Висівка, крупа. Войни тоді не було, а хліба скільки було, самі сіяли, самі убирали і який треба податок їм віддавали. А у війну ж то хліб з вустюками. Долг, який треба було віддавати, а вони всьо равно усе забирали і звозили до комор, а потім вивозили десь на Буг і відправляли кудись, а куди й не скажу. Дещичку лиш на семена оставляли. Казали, шо сипали десь у море, сипали у воду. Зерно у колгоспних коморах охроняли наші люди. І от деякі люди, більш діти, йдуть до комор і через дірочку і насиплять собі по жменці зерна. А охранник наш, і відвертався, і ото нам жменьку візьмем, спряжем його і з’їсиш. Оті свої були і тихенько дозволяли насипати пригоршку зерна. А як тільки хто ото побачить відразу звільняють його звідти.

Ми були бідні: переїхали сюди бідні і осталися бідні. Побиті, поломані і сестра на костилях. І в колгоспи вже йшли не опираючись. Здавали борони, плуги, інвентар, адже землю треба було обробляти. Наче й не було таких, що й не голодували. Трохи зажиточні, та й батько робив на машині, то й жити легше було. Робили все, щоб у колхозі був скот, усе щоб було у колхозі. Деяким давали молочка по літрику, щоб діти з голоду не вмерли, та й оце так.

Приходили до хатів коли їм хотілося: і з ранку, і ночію, і будили, терзали, тягали, що тільки не робили. Ну, одна команда прийде, друга, третя, та й було їх кілька. Присилали їх, чи вони самі приходили, я не дуже пам’ятаю. В 33-му саме більше помирали. Усе позабирали, і не маєш права вкрасти й колосочка з ярової пшенички. Дітей осиротівших забирали в інтернати в міста. Деякі потім повертались, після голоду, які живі остались та повертались. Бог давав, щоб вижили. Ось ми вижили. Бурячиння теж варили і коржики ліпили, що ж тільки приходилося їсти, коржики з бурячиння. Зварять його, дадуть якоїсь крупинки чи мукички і приліпили і спекли. Я так була стравилася, шо й до цього времені не можу й зеленого борща їсти.

Ми не ходили не міняли, не було на що. Багатші на базарах ще щось могли купити, а в нас не було нічого. В містах теж був голод. Як в нас був, то й в них мало щось бути. Скільки вмерло, я не пам’ятаю. Сусіди не вмирали. Мужики більш мерли. Баби якось не так.

Ходили в лісі, збирали різні трави, їли. Хоронили, де впали. Ніяк не позначаючи. Були такі, шо займалися похованням, а чи винагороджували їх – не знаю. Ніхто їх так, шоб не ховав, так за биндюх і повезли. Ставили пам’ятники потім на кладовищах, на могилах. Наш батюшка всьо время поминає померлих. А при радянській владі не дуже їх і поминали та й церкви й не було. Великих поховань таких я не знаю. Молоді зараз не можуть повірити, що це таке було. Не дуже вірять у це. Це не може бути. Бог його знає хто робив таке, приходили забирали. Ну, хоч трошки розуму, як зараз я б його спитала – хто ти, чого тобі потрібно? А так, хто його знає, шо як, та й ще й в селі такому забитому, тому не чув не знав і не бачив. Хороші були врожаї, як кажуть, колись колосок стояв так (нахилений), а тепер так (піднятий вгору). Колись був повний колосок, набере і хилиться до землі. А тепер пшеничка, яка до сонця пнеться пуста.

Кажуть, Сталін не винуватий, Каганович не винуватий, а хто винуватий – Бог його знає. Що вони робили, я не знаю, а я то, що муки були – знаю. Торгсін? Це шо золото збирають? Тоді не чула, а тепер чую. Нас не кололи, не різали, не вбивали, а там десь люди жили у муках братовбивства. Із висланих повернувся лише один чоловік, десять років у Сибіру відбув. Бідних менше чіпали, а багатіших бичували. 

Місце запису: с. Андрієво-Іванівка, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  11.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Гетманець Святослав Анатолійович.

Респондент: Люльченко Валентина Ємельянівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Андрієво-Іванівка Миколаївського району Одеської області.

Я сама з второї Миколаївки. Там похоронений мій батько. Нашій матері сказали здавати усю свою землю в колхоз, а вона сказала, що не здасть, бо дітей багато в неї і годувати чимось нас треба. За це на неї подали в суд і вона отримала год тюрми. І це вже, як я родилася, її пустили додому. А потім пришлося віддати землю в колхоз і самим піти. Мама моя потім робила, то на степу, то біля свиней, а там вже до кінця свого життя.

Батько матері з Ольшаниці кожен день приносив нам хліба, кусочок якого масла, картошечки, квасольки, молочка, капусти. Всьо він нам це приносив. У мами забрали у колгосп усе, що в нас було. Забрали коняку з лошам, коровку, позабирали зерно та багато речей з хати. Скоро після цього мого брата вибрали председателем колхоза. Я була позже в городі, працювала, та після смерті матері я переїхала до свого брата.

Голодовка була. Але мама нам не давала голодувать. Мама зарізала нашого ішака, та ним ми і годувалися. Може колись приносила якогось зернинця, крупички якоїсь, молочка трохи, та так ми і жили. Ходили, ходили забирали, но корови не забирали. У нас було дві корови. Пам’ятаю, забирали пшеницю, в кого вона була, ховали по кручах ту пшеницю, закопували шоб не забирали всю. Ми собирали колоски. Ми собирали колоски ходили, собирали сою, кукурудзу. А так ходили по лісах. Там у нас в Миколаївкі були два ліси. Там ми ходили збирали гриби, ягоди, та мама виносила на базар, продасть, та купить якусь буханочку хліба. Я ходила з відрами, збирали ті гриби, мили, а потім продавали на базарі. Люди умирали, а чи от голоду, чи може від болєзні якої. Казали, шо якась болезнь ходе людей косить.

Сиротів тоді у нас не було. Даже понятія такого не було. У нас була школа, хороша дуже школа. Нам там давали по кружечці галушечок, піддержували нас. Варили незажараний кулешик, теж нам давали їсти. Церква у нас у селі була. Ходили ми в церкву на служби. Батюшка тоді вже поминав померлих від голоду. Щас я не ходю та не знаю, чи поминають, чи не поминають їх, не знаю. 

Місце запису: с.  Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  04.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Андреева Галина Борисівна.

Респондент: Лисенко Володимир Павлович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.

Ви щось пам’ятаєте про Голодомор?

Да.

На вашу думку, які могли бути причини голоду, може неврожай, чи засуха, чи влада?

Хліба повно було. Тут у Миколаївці попереді був Верьовкін, фамілія його була. Його розкуркулювали, бо він багатий був і вислали десь. А в його дім засипали семочкою, але стікла були. Тут де синагог, та був на першому етажі, засипаний кукурудзою повно і видно слабо змурований був і начало роздуватися мало, але все те мало рухнути із повозок, обруча брали і сковували. Пшеницю у магазин Верьовкіна звозили, в МТС теж було повно кукурудзи набито. Дома були такі багатеющи, кругом зерно було. В нас мало вмирало, а вже Великий Бобрик, звідти моя жінка, то там не те що страшне люди вимирали, а Кіровоградська обл., то там млн. їх ніхто не хоронив, бо тоді були дуже сім’ї, вони пухли так помирали і їх ніхто не хоронив. Батько тоді вже був ранений у ту стару війну, а пуля ще не вийшла. В груди, а там ще не вийшла, то він гази пропускав, та глаза спортив – больний лежав, а нас було 12 душ. Я одного тільки брата помню, старшого. А ті повмирали. Осталось нас 6-ро. Мама тоже, грижа в неї була. На роботу ганяли, ніяких документів не було. Ну, вже в батька почали пухнути ноги, мав помирати, а самий менший братик, він помер, оце тоже ножки попухли. Він мав народитися у 1932 р. і голодовку застав. А вже весною почали пшеницю прививати. Жінки, які дужче були, та казали мамі: „Вера, ти б якось йшла б ту пшеницю підгортала, а 2 жінки крутять (а єврей був директором всіх голобульків), – там тако покрутиш, та й набереш зерна та діткам принесеш.

А одежу забирали?

Де є що є, брали.

А били, наказували за те, що крали?

Били. Весна була, брат мав померти, але вже так городик був у нас маленький, та бурячиння там було, а жінки кажуть: «Піди та нарви і на сковорідку, вроді, як печи, попар їх горячою водою і тако здуши і в сковородку печи, щоб млинчики були і так будете жити». А тоді вже какіш і тоді батько на колесо крутив.

І кукурудзу крутили?

Нє, кукурудзи не було, бо в синагогі було, але люди дирки робили і набирали. Лазили через ту дирку і кукурудзу набирали. А тоді брат оженився старший, і жінка його беремена була і мала народити, і не пішов на роботу, а щоб на роботу не піти – 3-5 років давали. Та він залишився дома і пішов насобирати колосків коло кладбища, а там закуток був, який не можна було укосити жаткою, та він там трошки поназбирав. Сильно миші буряни, колоски і все в нори засипали, а люди завіщали, що буде великий голод, то ми ті мишоловки зимою розкопували і так їли отам де що є. І їжаків їли, але у нас мало, а у Бобриків людей убивали, холодець варили, ковбасу робили. Брат назбирав колосків, а тут їхав председатель колгоспу і каже: «Ти чого не на роботі?» І забрали його на бричку. Зважили 3 кг, а за 3 кг. 3 р. давали. В Одесу отправили, до осені додержали і на Сибір у Тайгу на розробку ліса і отправили. І сказали їм отут жити , а ми кажемо: «Та де ж тут жити». Сніг, мороз. А тоді строїли бараки. А спати не було де і возрожати не можна було. Сніг заставили викинути і гіляк нарубали, а полягали, як сельодки, голі і босі, а якщо не то, то по голові. Яке слово скажеш, на місті розстрілювали, і брат помер там.

А як приходили забирали хліб, пшеницю?

Да. До нас приходили партейні комуністи і забирали все, що було.

А ви не пам’ятаєте їх прізвища?

Були приїзжі, комуністи. Заставляли вишукувати все. Тоді батька і брата забрали б, а вони кажуть: „Куди ж ми голі і босі”. У хаті Верьовкіна хтось розбив шибку і семочки розсипалися по городу. А батько каже: „Володя, біжи, хоть трохи семочок візьми будемо, або лускати, або щось. А я боявся, бо казали, що строго, так боявсь, то я пішов – трошки приніс і батько в ступкі потовкі мама юшки наварила і солі не було, ну, нічого не було, і ми трошки поїли, та як почали ригати, бо ж голодні. Так ми дожили до весни, а потім їли какіш, заєчє вухо.

А коли вони приходили, чи вдень чи вночі?

Вони більш дньом приходили. Мама батька отправила за просяною половою на Копах, і там ту половку брав і знайшов кувшинчик з кислими помідорами та й з’їв і ригав. В кувшину просо і привіз і в хаті поклав. Приїхали нас розкулачувати, а в нас ні города, ніде нічого. Приїхали із флагами. Такі шпички спеціальні були та вони ними по землі та щоб де не був закопаний хліб. І забрали той кувшинчик. Тай мати каже: „Куди ж ви забираєте”. Та там був один знайомий тай висипав просо, а горщик віддав

А до колгоспу йшли добровільно?

Насильно коні не здасте – на Сибір навічно. А коні і крали, а кормити не було чим. І це доносили.

А сусіди доносили?

Да, є сусіди хороші, а є -погані. Тоді за землю дуже сварилися.

Були сусіди, які допомагали?

Чим же, ні в кого нічого не було.

А сиротам держава допомагала?

Ніхто, такий рідний, то брали, а і в тіх помирали.

А хто вижив. Може куркулі, чи багаті?

Куркулів зразу позабирали і на Сибір. Тут Яковенко Марко та його вислали на Сибір.

А їли тварин?

Не кота, не собаки нічого не було. А гав, хто мав кукурудзу і ловили сільцем .А горобців в дірках в стріхах ловили. їжаків їли.

А в містах був такий голод?

Конечно був, хто багатіший, той виживав.

А у городі щось можна було купити?

А нічого не було ж, де там свиточка на 5-х.

А відомі місця, де хоронили?

Так, на кладовищі.

Зараз поминають померлих від голоду?

Тоді Кравченко в музеї, коло маслозаводу збирав різні матеріали про Голодомор,- грамотний був.

Хто винен, що багато людей померло?

Сталін, голод був в Україні.

А внукам щось розказуєте про Голодомор?

Да, але вони не вірять.

Місце запису: с.  Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  04.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Іщенко Христина Юріївна;

Респондент: Кожухар Сергій Федорович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.

Я вважаю, що причиною була влада, робили спеціально так, щоб народ був недовольний совецкой властью. Например: щоб у мене щось забрали, щоб я був недовольний, може їм те зовсім і не треба було, може вони виїхали за село і викинули те, що узяли, але щоб я остався голодний і холодний. Були спеціальні бригади по 3 по 5 чоловік, вони їздили з флагами і з гармошкою і відбирали у людей усі продукти. Винагород за донесення не було. Вони приходили і просто забирали, ніякі документи вони не показували, і ніхто і не просив їх показувати, тому що знали що всё одно заберуть геть усе. Єслі хто-то винен, то його звичайно карали. Але мені тоді було 8 років і я не дуже про це знаю, батьки старалися про таке не розказувати, щоб діти менше знали. У них були такі залізні палиці десь у півтора метри, вони були тоненькі, як палиць, на кінці такої палиці була така кругляшка, як ловушка і вони підходили до скирди (тому що там раніше ховали зерно), і штрикали цими палицями у скирду один раз, другий раз, і у ту ловушку, якщо там було якесь зерно, попадали зернинки кукурудзи чи пшениці, і якщо там воно було, то ту скирду розбирали і забирали усе. Люди навіть не боронилися, вони просто сиділи і плакали. Забирали усе. Так, можна було щось приховати. Я теж ховав зерно. І коли вони приходили його забирати, то дивилися, як я себе веду, чи я агресивно настроєний, чи я вже пасивний: забирайте і робіть що хочете. Відбирали ті бригади по 3-5 чоловік. Прийшли до нашої хати, а у нас було 2 горшка глиняних на літри 4, один горшок був лопнутий, батько його зв’язав проволкой. А другий був цілий. У одному горшку був борщ із висівок, його запарювали і закисляли зібраними з землі яблуками та сливами. А у другому була фасоля. І коли вони прийшли, глянув один в перший горшок, там був борщ, закрив. Другий глянув у другий, а там фасоля, Він і забрав. Ходили іщейки (їх так називали). Був такий Кузьма, ще його називали Кузюра, це був мій односельчанин. Продукти ховали. Наприклад: у когось були родичі в іншому селі, то у них і переховували. Ще ховали зерно у скирдах, у підлозі. У колгоспах кормили, але паршиво. У нас забирали лише продукти – горох, макуху, просо, кукурудзу, ячмінь. Але було таке, що і речі забирали у людей, але це рідко робили, тому що забирали тільки хороші речі, а у людей залишилися одні лахміття. Іменно такого закону я не знаю, але знаю, що колоски не дозволяли збирати, за це наказували. Поля і комори охороняли об’їждчики, вони об’їжджали поля і нікого не підпускали. Люди у яких нічого не було, то вони з охотою йшли до колгоспів, тому що там хоть паршиво, але кормили. І там вже, були сили, чи ні, хочеш не хочеш, а їсти хотілося, то люди, звичайно, йшли. Худобу не можна було заховати, її обов’язково мали здати в колгосп. Вони могли приходити, коли їм здумається. До нас приходили небагато раз, тому що і не було що забирати.

Коли вже були такі голодні, що пухли. Була така собі боротьба за життя. Там де ліг, там і віддавав Богу душу. Це вже була забота государства, воно брало дітей, їх називали безпризорні, на своє попечіння, робили ясла. Або люди з других районів забирали їх, влада заставляла згрупувати цих дітей по чоловік 5, і ті люди, які їх брали, отвечали за них головою. Мені запомнились ці діти, бо я общався з Семенюк Наташею і з Сафроном. І ця Наташа одного разу десь простудила спину, Сафрон знав, що можна поставити банки, але банок у нього не було, і він вирішив поставити їй горню – це таке як горшок тільки менше, такий в нього був задум. Та після тієї банки вона не могла встати, їй стягнуло спину, поки ми її з ліжка не стащили. Голодувало процентів 90 %. А ті 10% просто удачно ховали продукти, ті і вижили. А ще вижили ті, хто ходив забирав у людей продукти. Продуктами ділилися, але з такою умовою, що отдадуть. В основному ділилися тарілкою крупи чи там кукурудзи. Дітей заставляли ходити до школи, бо був такий комітет „комнезам”- комітет незаможних селян. Тих батьків, чиї діти не ходили до школи, штрафовали. А я сам рвався до школи, тому що я знав, що там дадуть якусь тарілку похлёбки або капусти. Трохи мали. І то іноді просто позичали. Іли какіш (сусай), це растение росте, як зелена цибуля; ще їли лободу , але від неї болів живіт. Птахів ми не їли, бо хто їх буде ловити, тварин теж не їли, але я чув про такі випадки, що їли конину, падаль. Щось виміняти можна було. У містах було легше жити, бо там був робочий клас, а якщо він буде голодний, то він повстане, а якщо він повстане, то там порядку вже не буде. Помирало дуже багато людей. Але у мене таких відомостей не має, це знала тільки влада, це вона там підщітувала. Щоб їли людей я не чув, там конину, дохлятину це ще так, а от за людей – ні. Хоронили на кладовищі, хоронили ті хто ще міг робити, у кого вистачало сил. їм за це нічого не платили. Ну, я знаю, що тільки на кладовищі ховали, може там іще десь, але батьки мені не розповідали. Їх вспоминають, якщо навіть не залишилось родичів, то все одно вспоминають. У Миколаївці 3 церкви, із них є молитвений дім, зроблений із простої хати. 2 церкви Київського патріархату і 1 Московського. Окремо померлим пам’ятників і хрестів немає. Я не розповідав своїм дітям, бо вони не питали мене, вони вже давно закінчили школу і тепер мають свій бізнес. Звичайно, винна влада, хто ж іще. «Торгсін» – це був такий магазин, у якому міняли метал на продукти.
Ми жарили семена на жаровні, або на куску жерсті на кострі. Їли щавель, лободу, їх змішували з мукою з виноградних відходів. Батько з мамою ходили збирали по жменьки кукурудзи, дерли крупи, так і виживали до нового врожаю. Ми варили таку баланду із висівок, її запарювали і закисляли сливами і яблуками і залишали на 3-4 дні бродити. Коли воно вже побродило, то вже було приємне на смак – кислувате. Я пам’ятаю, був такий випадок , що мати зварила цю баланду, та пішла сапати. А ми з братом, його звали Ваня, він 1923року народження, залишилися дома. Та мати каже нам – дивіться борща не трогайте. А я, щоб Ваня не бачив, вип’ю кружку борща, та доллю води. І він також від мене ховався, теж випивав кружку чи дві, і теж доливав водою. Мати прийде, а борщ ніякий.

Місце запису: с. Новопетрівка, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  08.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Луговська Людмила Сергіївна;

Респондент: Василенко Євгенія Василівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Софіївці Миколаївського району Одеської області.

Помню голод, у нас була велика сім’я, вісім чоловік, троє дівчат і п’ять хлопців. Ті брати, шо були старші, ті пішли в мандри, десь в Росію поїхали. А нас п’ять осталось дома. Голод був страшний, голодні були, мама йде на поле такі мишоловки, миші наносили. Принесе, посушить, досочкою потре і варить нам, такий кулиш, суп такий. Це не спасало, і спас батько нас, він був ветеринар, а тоді коні боліли такою болячкою, сап називається, і це батько вибраковує таку коняку хорошу, не сапату, і скаже людям, де її будуть вбивати, і вони йдуть до м’яса. Отим конячим м’ясом ми вижили, бо були б видихали всі. Оце таке було.

Врожай забирала влада, в амбрах було забито, було зерно тоді, отак вкрадеш тоді, хто зуміє, та в тюрму його за торбинку зерна. А ше тоді таке було. Мама з татом на городі, а ми з найменшою сестрою плачемо, хочемо їсти, а мама каже: «Ідіть там в комірчині, там форма така від паски, в ній висівка, візьміть замішайте коржик, та й поїжте». Взяли спекли ми той коржик, і несемо мамі. А мама каже: «Ні, не хочу,- каже: принесіть мені щіпочку солі, і то вона смокче сіль й копає. Отаке було.

Чи приходили забирати зерно?

Забирали, забирали! Я помню, шо все забирали. Комуністи ходили. Батько вирвав пол в хаті і викопав яму, заховали туди, застелили і поставили стіл. А вони з шпичками ходили шпигали, шукали. Вони ходили через якийсь час, ходили дньом. Я пам’ятаю, шо два раза з тими шпичками ходили і найшли ту яму. І ше ходили один раз, позабирали все. Йшли погубили хустки, а батько йшов та й знайшов одну хустку, приніс додому. У нас була корова і її украли, а сестра була маленькою ше, мама пішла по слідах, та й найшла ту корову, здоїла, принесла всім по чашці молока, а то сусідам віддала. Ділилися. Сусідка фасолю якусь ховала в кувшині на печі, і ту найшли і забрали. Не можна було заховати, находили й забирали. Ходило їх 3-4 чоловіки, точно не пам’ятаю, я даже й не пам’ятаю, як вони були одягнуті, ті, шо ходили в якомусь одязі.

Люди йшли працювати в колгосп добровільно, чи примусово?

А шо ж! Варили там якусь баланду на обід і йшли туди, і дітей туди брали, мама йде з поля і нас забирає туди, щоб похлібати тої юшки.

Ви щось знаєте про закон про «п’ять колосків»?

Нє, не знаю. Після уборки не дозволяли навіть збирати залишки, а люди ходили так вночі. Підуть на поле, якщо спіймають, то наказували їх. Поля охоронялися, верхи їздили на конях, охороняли. Нас батько спас, конячим м’ясом. У селі багатенько людей померло, як ото показують, шо возами возили мертвих, то такого не було в селі. Село було приблизно на дворів 150. В селі всі голодували, і дружні які були. Все шо було зелене – все споживали в їжу, а особливо, пам’ятаю, був такий дикий лук. Оце його варили, терли мушій, і це такий суп чи борщ.

А їли ящірок, тварин якихось?

Їли, їли! І котів їли. Пам’ятаю, мама прийшла з базару й плаче, ми почали питати, хто її там обідив. А там жінка продає холодець, і ручка дитяча у холодці. Людей їли, холодець продавали на базарі, наверно, з своєї дитини.

Чи можна було щось в місті виміняти?

Можна, в кого було. В нас була велика сімя, не було що міняти, самі голодранці. Померлих хоронили на кладбіщі, всім селом хоронили. Хрести ставили, там є і до цих пор, такі з акації.

Поминають цих людей на проводи!

Нє, не поминають.

В вашому селі є церква?

Церкви в нашому селі немає, в Миколаївку ходили.

Кого ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Власть, кого і ще, кажуть, що Сталін в цьому винуватий, при ньому скільки мільйонів людей померло.

Ви знаєте, що таке «Торгсін»?

Ні, не знаю.

Місце запису: с.  Миколаївка, Миколаївський р-н., Одеська обл.

Дата запису:  04.07.2008 р.

Хто записав: Петрова Наталія Олександрівна, Петрова Анна Олександрівна.

Респондент: Діордій Володимир Михайлович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Миколаївка Миколаївського району Одеської області.

Того села, де я був, уже і на карті нема – с. Троскевичи. Раніше у тому селі жили крестьяни у землянках. І по одну, і по другу сторону жили так. Чому, питається? Тому що земля була панська, і якщо погано поробив, то він чепом зачепив і йди куди хочеш. Сараї строїли і жили там. Це при панщині так було.

А Ви коли народилися, Ви вже у звичайних хатах жили?

Я з 1925 году. У таких самих жили, у землянках!

А голод 1932-1933 рр. Ви пам’ятаєте? Скільки Вам років було?

7-8 год мені було.

А Ви не пам’ятаєте, врожай тоді був?

Люди ждали врожаю, бо була сильна засуха. Ото брали такий великий котьол, смачували там всю пшеницю, варили і усім давали по кружці. А ті люди, які не видержували, нахапалися ще недозрілої пшениці, ті помирали.

А кого так кормили? Тих, хто в поле йшов працювати?

Так.

Але це треба було в колгоспі працювати? А були такі, що не йшли у колгосп?

Я вам так скажу: «коллективизация сельского хозяйства» – Ленін провозгласив маніфест: земля – крестьянам, фабрики і заводи – робітникам. Крестьянам давали землю на їдока: 7 душ у родині – на всіх дадуть.

А голод тільки через неврожай був?

Я вам так скажу: лободу їли, у кого була корівка, то молочко додавали.

Тобто худоба у людей зберігалася?

А як же! Коровка на трьох одна була, конячка – на двох одна. А потом вже організували колхоз і здали в колхоз.

А бригади ходили, щось забирали?

Бригади ходили, бо некоториє позаховували хліб у ямах. То бригади ходили з такими пиками, тикали, перевіряли, чи не заховав за котушкою.

А що переховували?

Зерно, кукурудзу в качанах, пшеницю ховали.

Якось карали тих, хто ховав?

Якщо він заховав і скривав від народу – його забирали, мабуть, до тюрми. З нашого села забрали сім душ, і де вони — невідомо.

А ось вони ходили з пиками, а зброя у них була?

Ні, зброї не було, ходили з цими шпичками, і все.

А як люди потрапляли до цих бригад? Хто туди потрапляв?

Біднота ходила.

А був у них хтось старший? От Ви якщо захотіли піти у бригаду, то до кого йти?

Старший був, з сільської ради. А ходили комсомольці, біднота ходила, навіть ледарі. Тому що коли провозгласили, що земля селянам, виділили пай, то мій батько пішов, подивився, там бур’яни, треба обробляти, щоб свій хліб мати, а ті, що ледарі, ті йшли у бригади.

А скільки людей у цих бригадах було?

Чоловік з 10.

А коли вони ходили, вдень чи вночі?

Не пам’ятаю. До нас увірвалися, батько їм каже: шукайте, скільки хочете. А у нас було одне порося, і вони вже підходять у ту сторону, де порося заховано, кажуть: «Щось у вас тут пахне». А батько їм: «Зараз бабка приготує те, що пахне, і поділиться з вами. Але як нічого не пахне, то ділитися нічим».

А можна було десь заховати якусь худобку, тваринку?

Ні, все забирали.

А Ваш батько був у колгоспі? Їм щось за це давали, з їжі?

Коли урожай збирали, то можна було трошки узяти.

Це у 1932 чи 33?

І у 32, і у 33.

Ви пам’ятаєте, коли вже люди почали помирати з голоду?

У нашому селі всього чоловіка три чи чотири померло, у Троскевичах. А померли вони, бо не було чого їсти, а сильно дохли коні (напав сап). І поки мертву витягнуть, її вже на куски порозбирають. І це м’ясо у трьох-чотирьох водах виварювали, а ті, хто нахватався того з сапом, ті і повмирали.

А бувало таке, що сусіди доносили один на одного, що приховали порося чи щось таке?

Було, а як же ж!

А винагороду за цей донос отримували?

Не знаю. Знаю, що дізнавалися, що у діда там картопля чи пшениця, чи мак сховані, приїздили на підводі і забирали до Андрієво-Іванівки, там був тоді райцентр, а потім ділили на пайки. Але я не бачив, що у нас людям щось давали, тільки забирали.

А тільки в Андрієво-Іванівку звозили чи у Вас у селі також було місце, де це все зберігалося?

Збір був в Андрієво-Іванівці, це я так чув.

А забирали тільки продукти чи речі також забирали?

Не бачив я такого.

А коли вже почався врожай, поля охороняли?

Аякже! Ставили 2-3 чоловіки, вишка така стояла, і охороняли поля.

А навіщо охороняли?

Щоб не підпалили!

А хто це може підпалити?

Та любий може, коли таке отаке творилося! Тому і охороняли од пожара. Вишки такі високі, вони туди забиралися і по черзі дежурили, охороняли.

А були такі випадки, що хтось не йшов у колгосп?

Був один такий, Мурашов фамілія, я помню. А Сталіна був приказ, постановлєніє ЦК партії, що колективізація должна проходити добровільно, а вони зробили примусово. А той Мурашов не вступив, його питають: «Ви вже вступили в колгосп?» А він їм: «А желєзний говорив, що це не примусово!». Бо в той час вже написали книгу «Головокружение от успеха».

А от якщо помирали батьки, куди дівали малих дітей-сиріт?

У приют здавали.

А де були такі приюти?

В Одесу попадали, тут поблизу таких не було.

А були такі люди, що взагалі у вашому селі не голодували?

Я вам зараз розкажу стихотвореніє зі стенгазети. Був председатель колхозу Лукашевич, і написали таку рєчовку:

Ходить Лукашевич понад річкою,
Хоче виповнити п’ятирічку.

А баба Голичка ходить по воді:

Або дав, або ні.

А Ви не пам’ятаєте, що у вас тут з рослин таке можна було їсти?

Ну, лободу.

А як її їли?

Варили, наче супчик. Кипить вода у казані, накрише мама це саме.

А щось додавали ще, бо вона ж гірка?

В кого була корова, то молочко додавали, чи на городі там щось, у нас бурячка трохи було, виростили. А чоловік прийшов один, та й до матері моєї: «Може, в тебе хоч бурячок є?» Вона каже: «Зараз у піску подивлюся у погребі, якщо є хоч один, то я тобі дам». А він тоді пішов за кішкою, вона у хату забігла, то він її з’їв. А менший брат кричить: «Мамо, дядько кішку з’їв!»

А людей їли? Бували такі випадки?

У Дружелюбовке була одна женщіна, фамілія Руденко, сусідка моєї бабушки. То бачать: нема дітей, то було п’ятеро, хто повтікав, а однієї нема дівчини. То люди зійшлися, а вона її порубала, у котел і варить. Люди її схопили, за ліс гнали і били, поки на копиці соломи вона не впала, і ніхто її не підняв, там її і склювали.

Тобто народ засуджував такі випадки?

Конечно!

А можна було виміняти, якщо у вас були, наприклад, коштовності, на продукти?

Та де там! Як же їх виміняєш?

А родичі не могли допомогти, яким краще жилось?

Та у всіх все одінакове.

А у Вашій родині хтось помер від голоду?

Ні, у нас ніхто. Від хвороб потім помирали, а від голоду ні.

А як хоронили померлих від голоду?

Не було ні досок, нічого. Пам’ятаю, кинули одного в яму, двері з сараю зняли, зверху накрили. А коли його несли, то люди питають: куди ідете? А їм відповідають: по рибу! Сміх і плач! Хоронили хто як міг: хто дрючками перекривали, хто двері брав.

А їх поминали потім на 9-й, на 40-й день, як завжди поминають?

Ну, тоді ж була заборона на релігію. Ну, хто як поминав.

А померлим від голоду встановлювали якісь хрести, пам’ятники?

Я точно не знаю.

А в церкву Ви ходите?

Ні, але вінчався, тому що після війни оголосили, що церква допомогла розбити ворога.

Кого Ви вважаєте винним у голоді?

Засуха була. 

Місце запису: м. Гуляйполе, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  28.09.2005 р.

Хто записав: Мороз Тетяна.

Респондент: Рєзнік Павло Федорович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в місті Гуляйполе Гуляйпільського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

На превеликий жаль, я дуже добре пам’ятаю трагічне лихо, яке відбулося на Україні. я дуже рано залишився круглою сиротою і тому в 1932-33 роках бродив безпризорним по всьому світу, рятуючись від явної смерті. Народ вимирав як мухи на каждом шагу.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Причина голоду – спланірована розправа над українською нацією. Голодомор в Україні був спрямований сталінською командою і режимом проти українського народу, який не хотів підкорятися окупації.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

 Це робили спеціальні отряди – комнезам, які роз’їжджали на тачанках і «вимітали під мітлу» всі продукти. Навіть забирали в печах горщики з квасолею. Забирали все планомірно.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

 Комнезам винаграждався за оскорблєнія, грубость проти тих, хто сопротивлявся. Дуже часто до людей застосовували силу. Звичайно, за донесення на сусідів винагороджувалися. А ті, на кого доносили, подвергалися жорстоким побоям і обшукам. Було таке, що й зникали невідомо куди.

 Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Ніхто з них документів не пред’являв. Але команди були постоянні і їх знали селяни пофамільно. Приміняли фізичну силу проти тих, хто сопротивлявся, хотів залишити їжу на день насущний. Покарання були самі сурові. 

 Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Піками (прутьями) ширяли по всіх подвір’ях і закутках хат – все с’їдобне відбирали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ті, що відбирали мали зброю, запугували нею, навіть розстрілювали.

Як люди боронилися?

  Люди були безсилі, безправні, залякані. Боротьба була малорезультативна.

 Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди приховували збіжжя для їжі, але команди руйнували приміщення, розносили все в будинках. Були агенти, які доносили. В ті часи було дуже трудно і рєсковано щось приховати.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Команди комнезаму і активісти шукали заховані продукти, руйнували печі, постройки. Убивали й забирали скотину, хазяйство.

 Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ті, що приходили, находилися в активі, сільських радах. Це були передані режиму і принадлєжащі до правлячої партії.

 Де можна було заховати продукти харчування?

Неможливо було заховати, бо виіскували командами, все вимітали. Рідко кому вдавалося приховати щось на їжу. 

 Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

У колгоспі їжу давали не всім, а тим, хто ясно розправлявся з селянами. Закривали в погрібах,  требували покаяній, примушували, щоб йшли до колективу. Люди залишалися все і йшли з сіл у міста. Там теж було трудно знайти роботу. Батьки бросали своїх дітей і за мізерну зарплату строїли індустріальні міста, шахти. За це получали мізерний пайок хліба, крупи, баланди.

 Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Все цінне, що їм (команді) подобалося, без ніяких розрішеній забирали: речі, обстановку, одяг, продукти. Забирали для себе і на цьому наживалися. Що не подобалося – руйнували. Людина була вимушена бросати все і йти світ за очі.

 Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Голодуючи народ змушений був шукати в полі дозріваючи колоски зернових культур і за ці п’ять колосків людей ловили і садовили в тюрму.

 Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

 Суворо карали і не дозволяли збирати в полі рештки колосків. “Хай погибне – но не тронь!”

 Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Правляча еліта. Керівництво селянських рад і їхні однодумці охороняли все награбоване у селян. Селяни йшли на голодну смерть. При голоді могли йти на крайні міри. Але всіх сурово карали.

 Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

 Про колгоспи люди не були освідомлені. Так само не були приручені до колективної праці. І ніхто не навчав і не допомагав усвідомити про колективний труд. Тому населення боялося і не бажало йти добровільно. Їх змушували силою і репресіями.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

 Тройка судила, висилали в Сибір, на будівництво шахт – тих, хто не хотіли йти до колгоспу. Були випадки, коли садовили в тюрму. Там люди теж умирали від голоду.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

 Переховували в підвалах і виганяли в лісонасадження, але це вдавалося дуже рідко. Змушені були забивати худобу на їжу.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

 Переважно забирали зерно і продукти пізно ввечері, в нічний час.

Скільки разів приходили до хати?

 Приходили по декілька разів, через день, через два, вимітали все, що де хто роздобув. приходили неодноразово.

Коли почали помирати від голоду?

 Масово народ став вимирати навесні 1933 р. Трупи умираючих людей можна було зустріти на дорогах, в будівлях, в полі, на ринках. Вони просили в прохожих шматок хліба. Трупи розлагались у великих кількостях. Їх довго ніхто не прибирав.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

 Сиротами держава не опікувалась. вони були виброшені, помирали. Рідко, навесні забирали в дитячий будинок. Але і там харчі на предєлі смерті. Я сам побував не в одному дітдомі 33-го року. Був в колонії Макаренко в Харкові.

Хто не голодував у селі і чому?

 Не голодували лише правляче керівництво, активісти. Вони жили розкошно. Менше голодували малі сім’ї або в кого не було дітей.

Хто зумів вижити?

Вижили ті, хто покинули своє село, хату своєчасно. і з дітьми мандрували у другій республіки. Там вони жили краще, голоду не було. Я залишився живим, дякуючи добрим людям, які направили виїхати з України, куди глаза дивились. І я бродив по Росії, Прибалтиці, Кубані. Тих республіках правлячий режим не допустив такого Голодомору. Добрі люди ділилися, кормили, але були такі, що про.

 Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

На Україні масово голодували. Нічого було давати один одному.  Як виїжджали в інші республіки, то люди допомагали і ділилися шматком хліба.

 Які засоби вживали до виживання?

Держава не була зацікавлена в тому, щоб рятувати від Голодомору. ефективної було дуже мало.

 Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі мало допомагали, бо було нічим. взагалі раділи будь-чому їстівному, навіть шкуринкам з картоплі.

 Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Козельки, калачики, какиш, грицики, акацію. Все викопувалося з корінням, жували гриби. Всіляко примінялися до умов існування.

 З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Кору з вишні, акації здирали і варили, їли всі можливі ягоди.

 Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

 В їжу вживали все те, що могли роздобути із птахів і тварин – сусликів, котів, собак, скворців, горобців, все, що могли роздобуть.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

 Купити їжу в місті вдавалося дуже трудно, бо в селян не було грошей. За продуктами черги були по три доби. ослаблені люди не могли дочекатись і стояли з простягнутою рукою для крихти хліба.

Чи був голод у містах?

 Був, але не такий яросний, як у селах.

Що таке торгсін?

Це був торговельний заклад, де можна було виміняти за драгоценні вещі їжу. Але таких вещей у селян не було.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

 Сказати точно ніхто померлих не рахував. Але на каждом шагу їх можна було зустріти. Були сім’ї по вісім чоловік – всі вимирали. Влада зменшує кількість загиблих під час Голодомору 32-33 років. Говорили, що загинуло 8 млн. чоловік, але справжнє число у два-три рази більше.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

 В великих розмірах випадки людаїстства були майже в кожному районі. особлива чисельними вони були в Єкатеринославській губернії. Я бачив, як рідна матір ( прізвище Кабанчиха) вирізала з дочки м’ясо і жарила його на сковорідці.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

 Розложившіся трупи на бричках вивозили в одну яму, скидали по 30 чоловік, як животних, прикривали ряднами і пригортали.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

 Ніхто не платив тим, хто звозив трупи і збрасували їх у ями.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Рідко де відомі місця поховання померлих від Голодомору.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

 Хто ще живий і переносив Голодомор, той пам’ятає і поминає з великою боллю і скорботою, що наша багата держава Україна пережила і допустила до керівництва державою таких преступних, аморальних людей, які іскусственно создали Голодомор і умертвили мільйони людей.

 Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

 Зараз церква поминає. А в ті часи були зруйновані майже всі церкви по селах і областях. А священиків репресували і порозстрілювали. 

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

 Є церкви Українського і Московського Патріархату, Греко-католицького.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

 Гуляйполі на братській могилі поставили камінь жертвам Голодомору 1932-33 рр. але туди ніхто не заходить, крім тих, хто пережив це страшне лихо.  Камінь стоїть там вже 10 років. Взагалі, рідко де вшановується пам’ять загиблим і держава про це не турбується.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

 Сучасна молодь про Голодомор і про пережите за радянських часів слухати майже не бажає. Ми старі бажаємо про це розповідати, майже щоб не допустити подібного трагічного лиха на їхньому віку.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

За скоєний Голодомор винні – правлячий режим і його ідеологія. Треба, що горе-політики, які, дай Боже цього не чули і не переживали, трактували, що причиною був неврожай.  Але в ті роки урожай на Україні був хороший. Деякі держави присилали продовольчі товари, але до селян вони не доходили. Їх використовувала правляча еліта. Можна зробити висновок, що голод 32-33 років був іскуственним.

Місце запису: м. Гуляйполе, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  27.09.2005 р.

Хто записав: Пузанова Ірина Валеріївна.

Респондент: Шрамко Миколай Федорович, 1936 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала в місті Гуляйполе Гуляйпільського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Конешно, помню!

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Власті і зробили Голодомор. Вивезли все за рубеж, а нам нічого не оставили!

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Не знаю.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не давали нічого. Донощик – це ж підлиза.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Які там документи могли буть! Забрали і поїхали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

У тюрми сажали, розстрілювали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Міліція чи поліція прийшла і забрала, а при них була зброя.

Як люди боронилися?

От власті не захистишся.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали, а якщо хтось доніс, побачивши, прийдуть і відберуть.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Поліція чи міліція. Імен я не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Скільки угодно.якшо знали, шо в домі є сильні люди, приходили з оружиєм по 2-3 чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

В сінові, в ямах, під соломою, в гнояці.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Там обіди готували робочим.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали і їжу, і скотину.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Це Сталінський закон – за жмуточок колосків могли посадити.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Все отдавали в колгосп.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охранники. Сиділи на вишках, шоб усе бачить в случай пожара.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Були такі.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли і жестоко усе було.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Де там ховали! Прийшли забрали і всьо.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

У любе время. Коли захотіли, тоді й забрали.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю.

Коли почали помирати від голоду?

В 1933 і помирали, бо не було чого їсти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Кому вони нужні були ті сироти, та так, як і зараз.

Хто не голодував у селі і чому?

Були і такі, а чого не знаю.

Хто зумів вижити?

Виживало багато.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділились. З сумками ходили старці.

Які засоби вживали до виживання?

Їли траву, моркву, буряк, так і виживали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, що краще жили?

Хто жив лутше, то да. А так не дуже помагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Всяку трав’яну поживу літом, а зимою…

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Малину, яблука, груші.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Черепашки, ховрахи.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Продавали все люди, ліш би вижити.

Чи був голод у містах?

Обізательно! Ще й більший, у селі: кури, городи, а там!

Що таке “Торгсін”?

Це народна торгівля людьми, чи я знаю що.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Хто його зна.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Десь у яму вкидали. Везли на бричці.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Хто там їм платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

В нас не вмирали, а в людей і дома в садку хоронили.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Не дуже.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часи СРСР комуністи церкви розрушали, а так поминають.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православна.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Обізательно, у кого родичі були.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-3рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Не знає, їх інтерисує дискотеки, гульки, телевізор. А раніше всі робили.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Власть, кого!?

Місце запису: м. Гуляйполе, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  30.09.2005 р.

Хто записав: Климуша Ірина Вікторівна.

Респондент: Самойленко Лідія Макарівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Гуляйполе Гуляйпільського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Не дуже пам’ятаю, адже мені було в 1933 році 8 років. Мені розповідала мати.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Я думаю, що неврожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Відбирали все, що було: пшоно, квасолю – все до нитки. Були спеціальні радянські бригади, міліція, сільський совіт.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були, які не можу сказати.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Документи були.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Били, силою забирали усі продукти. А ті, хто не віддавав, вивозили з села в каталажці.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали, вони ходили з винтовками.

Як люди боронилися?

Хто як. Одні боронилися, старалися скрити, заховати, просились, плакали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна, тільки треба було уміть заховати. Більшість людей ховали все у своїй садибі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Хто шукав не знаю.. але мені розповідали, що вербували дітей, бо так було легше шукати.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

В основному це були молоді активісти. Вони ходили групами.

Де можна було заховати продукти харчування?

Одні – у землю, інші ховали у печі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Цих людей поощряли, їм давали продукти. Моя мати також працювала в колгоспі.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали і інші речі. Відкривали торги на те, що забирали. Як дуже не хотіли віддавати, садили на 3 дні в «холодну».

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чула. Цей закон видав Сталін. У ньому йшлася мова про те, щоб ніхто не збирав пшеницю у полі. Хто це робив, їх дуже карали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли. Заставлли збирати колоски на полі. Які осталися, а людям не можна було, тільки можна було брати те, що заробили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були спеціальні сторожа з собаками.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Бідняки хотіли, а ті, хто щось мав не хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували. Їх лякали висилкою, а які не хотіли, тих висиляли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Птицю ховали в погрібах, але знаходили.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Серед білого дня, ночі не ждали.

Скільки разів приходили до хати?

Так, як ми були дуже бідні, то до нас не ходили. А так ходилли до людей кожен день. Групами. Одна група збирала зерно, інша – худобу.

Коли почали помирати від голоду?

Тоді, як вже нічого не оставалося їсти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Їх відправляли до дитячих будинків, але діти помирали й там.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували голова сільради, писарі, бугалтера, кладовщики.

Хто зумів вижити?

Такі й зуміли вижити, і кому повезло.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помагали хто чим міг родичі родичам, сусіди сусідам.

Які засоби вживали до виживання?

Їли лисиць, зайців. Приспособилися щось вкрасти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так, мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Споживали все, що могли знайти.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

З різних дерев і рослин. Ми робили з дубової кори блинчики.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Вживали сусликів, собак, котів, мишей. Їли все животне, окрім домашньої худоби.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна, якщо було за що.

Чи був голод у містах?

Був голод і в містах.

Що таке “Торгсін”?

Я не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Таких відомостей я не маю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, таких випадків не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили сусіди. Були найомні, які ховали людей. Хоронили на людському кладовищі без труни і обіду.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відомі, але я не знаю чи збереглися ці міста.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

При радянській владі не поминали, а тепер, мабуть, так.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Рідні, можливо, встановлювали, а влада не встановлювала.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знає. Я розповідала про голод своїй дочці, онуку.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу. Так було приказано, так і робили.