1. Місце запису: місто Київ, вул. Йорданська, 18А;
  2. Дата запису: 13.12.2017 р.;
  3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
  4. Респондент: Зверховська Олександра Іванівна, 14.06.1919 р.н.,  народилася і проживає в селі Мар’янівна Васильківського району Київської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Костів Михайло Богданович;

Коротка інформація про респондента: Зверховська Олександра Іванівна  народилася 14.06.1919 р. в с. Мар’янівка Гребінківської волості (сучасний Васильківський районн Київської області). Все життя проживала в селі Мар’янівка, працювала у колгоспі.

Під час Голодомору 1932-33 рр. проживала в селі Мар’янівка Васильківського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові.

Зверховська Люся Івановна.

Люся це Людмила?

Зверховський Олександр Феліксович – син респондента (далі О. Ф.):Давайте я Вам поясню. Вона в паспорті записана Олександра Івановна, а називають її Люся. По паспорту Олександра Івановна.

А звали Люся.

А якого року Ви народження? Коли народилися?

Ну, дев’ятнадцятого.

Дев’ятнадцятого. А дата?

Червень, чотирнадцяте.

 14 червня 1919-го року. А де Ви народилися?

Мар’яновка.

Якого це району і області?

О.Ф.: Київська область, Васильківський район, а раніше був Гребінківський район.

Там я прожила весь вік.

Змінювались мабуть райони, раніше коли Ви народилися це був Гребінківський район, Київської області. А нині це Васильківський район. Розкажіть, будь ласка, про Вашу сім’ю, про Ваших батьків, чим вони займалися? Як їх було звати? Яке було господарство в них?

Батьки дома були, жили ще. Землю держали, все, а тоді вже наступило то таке вже, що почали вже колгоспи хтіли робить. А то думаєте голодовка чого пройшла? То в колгоспи затягали, щоб записали. Мені було скільки? 14 год. А була вже голодовка.

А ще до голодовки, Голодомору?

Мама була і сестра була інвалід. Нас троє було осталося, батько помер від блох, від голоду як батько помер.

А яке в них було господарство до колективізації? Була земля? Була якась худоба в них? Корова свині…

У батьків яке було господарство? Да, жили гарно, батьки жили, але 6 год мені було, як батько помер, а ми осталися. Брати були, то пішли брати.

А як звали Вашого батька?

О. Ф.: Луховський Іван.

А по батькові як?

Батько – Григорович.

А якого року народження він був, не пам’ятаєте… А матір як було прізвище, ім’я, по батькові?

Мати померла, то їй було 74 годи.

А як її було звати?

А скільки… Коли вона померла мені було чи 20.

О. Ф.: Померла вона в 48 році, мені було 5 років. 

Матір як звали Вашу?

Олександра.

А по батькові?

А по батькові… я вже не знаю як по батькові.

Крім Вас ще діти були в сім’ї? Скільки було дітей?

Хлопців було 4. І нас, Тося, я. Шестеро.

Всі пережили діти Голодомор?

Всі пережили.

Як їх було звати?Якого року народження були Ваші брати?

Вони були якого народження… Один, самий старший в революцію, була революція, то його вбили у революцію, він першого года був. Другий – третього года, тоді третій – п’ятого года. А тоді четвертий тринадцятого года. А тоді сестра була Тося, я дев’ятнадцятого, а вона на три годи старша. Я сама менша.

Ви пригадуєте як починалася колективізація? Як почали створювати колгоспи?

Колгоспи? Ну то ж починалася… Думаєте чого голодовка получилася. То получилася голодовка, шо затягували в колгоспи. А люди боялися, не знали що це. Та вони боялися, думають, що це таке. Ідем у колгоспи, що ж це воно таке. Боялися. Осьо мого чоловіка батьки, померли четверо з голодовки.

А як їх звали?

О. Ф. :Федір Миколайович Зверховський.

А матір як звали?

Матір… батькову матір – Настасія.

І вона померла?

Четверо їх померло, вони побоялися, а вони ходять: «Пишись у колгосп, пишись у колгосп!» А вони сказали: «А ми не підем. Ми помрем, а не підем у колгосп. Що це таке те  колгосп?» І вони померли дівчинка вмерла в 12 год, хлопець в 9 год помер.

А Ваша мати, як почалася колективізація, вона пішла в колгосп?

А я осталася… Ці хлопці, ці брати мої всі, зразу вони почули це і вони зразу кинулися за коні, вивели на базар, продали, а корова осталася ше. Ну і тут вже почалась колектівізація вже пішла. Вони почули це все і вони зразу драпанули, а самий старший був Григор, Гріша звався, а в його жінка… Козловський, знаєте Козловського в Москві? А це був брат двоюрідний для його жінки і це брат зразу його на Москву забрав, самий старший брат уїхав. А тих два, один вже був убитий у революцію, а тих два осталися і зразу драпанули зразу на Київ. Пішли, один устроївся…  оці, що роблять ці вікна, це все.

В столярку якусь?

Да, зразу, пішов там, прийняли його і він став робить там, учиться й робить. А даром робили, вони не брали цих, не платили, а так тільки годували їх. Щоб тільки пережить їм там. А другий тоже пішов… пішов на стройку. Десь устроївся на стройку, там тоже робив він, не платили, а так хоть би пережить, робили даром. А ми втрьох осталися, покинули нас і ми в трьох осталися і що ж робить? І пішла та голодовка, пішло падають люди страшне, подивишся, собак нема вже у селі, ні одного, поїли вже всі собаки. І тоді шо … А вони ходять і вже прийшли корову в нас забрали, пару коней забрали, бо хлопці повтікали, а нам це покинули і це все забрали. Тоді приходять і одної: «Пишіться в колгосп, пишіться!» А хто ж тут буде робить? Мені 14 год, мама стара, а сестра інвалід була, другої групи, вона чорною болєзнію боліла. Нема ж кому робить, хто ж буде робить?! «Пишіться і всьо!» Ну що ж робить? А сестри двоюрідні мої позаписувалися уже, пішли і їх коровини забрали, пооставалися і корови.

Ну що ж давай будем писаться. Я тоді кажу до мами: «Давай запишемо. Ми ж уже щось…» А як вони почали, десь як не записуєшся, хто не пишеться –ограбили сильно, стали грабити. Такі в них колки були желізні, такі вищі їх, і ходят скрізь, може в землі заховав, скрізь шукали, ходили. У нас у дома стояла скирта така на подвір’ї здорова і ми заховали туда мішок пшениці, а в клуню поховали, у горшки понасипали всього і под солому позапихали, поприкідали. Понаходили все чисто, найшли все чисто, найшли ті горшки, найшли ту скирту розкидали по всьому подвір’ї, мішок той забрали! Остались ми – немає нічого вже! В хаті нема, даже зернинки, нема нічого в світі.

Ну що ж, лободу варимо, кропиву варимо й лободу. То це навариш кропови й лободи, поїси і вже до того доходить, що ми тоже падали. А вони ходять. А сестри ті двоюрідні позаписувалися і одної до нас: «Пишіться, пишіться, бо пропадете!» Ну я тоді до мами кажу: «Мамо, давайте запишимося». А вони кажуть: «А хто ж буде у нас робить у тому колгоспі?» – «Давай запишемось».  Ось вони приходять я рада записалася.

На другий день приходять приносять три сапи, приносять, і мамі, і мені, і тій сестрі: «Ідіть на поле полоть».  Ідем ми, падаєм, ідем, вийшли, падаєм, не можем полоть, ми ж голодні, нічого не їли. Немає що, забрали все чисто. Ну що ж… дожили до обіда. Там котел вариться, якась, мучечкою тако заколотили таку шуфту. Ось гукають нас: «Ідіть обідать, ідіть». Дали нам – попили, чуточьку попоїли. А ввечері прийшли, нема є нічого, то ми шо – кропиви та лободи наварили, посьорбали й полягали. Рано встали, пішли голодні зовсім, пішли, нічого не їли. Ось в обід вони знову варять, ту, напоїли нас там. А тоді пройшло з тиждень, коли дають, два кіла муки нам дали. Два кіла муки дали. І тею мучичкою, ми стали ту кропиву і лободу почали засвачувати, почали засвачувать той бур’янець. А тоді пройшло дальше, дальше, нам ще трошки щось нам добавляли і ми так вижили.

А люди падали, страшне падали, падали, падали. Ідеш оце і лежить. Ідеш переступаєш, а воно вже лежить. І оці померли вже батько й четверо померло в них. Мерли, не схотіли йти, сказали: «Ми боїмось, ми не підем в колгосп, ми не підем. Як це так?». А ми пішли і ми вижили. І це так ми вижили, а тоді вже як уже дальше пішло, пішло, дали нам, стали побільше мучички нам давати, теї муки А ми робили, пололи і оце так вижили.

А корову назад не вернули як ви пішли в колгосп?

А корову в нас забрали, ще ми не писались в колгосп. То корову прийшли забрали і пару коней забрали, а хто пішов – в тих корови осталися.

А не було такого, що люди приховували, щоб не здавать корову, приховували її у лісі, чи корову, чи коней не зустрічалось таких випадків.

А куди ж їх ховать? Де їх сховаєш? Лісу немає. Вони прийшли, ми спали  уночі. Коли стукає у вікно. Брат вискочив, подивився –  сюди, туди, нікого немає. Ні корови, немає нікого. А вони вперед забрали корову, отвели, а тоді вернулись у вікно постукали.  І ми її не бачили теї корови, де вони її діли. А ще як ми не писалися в цей колгосп, ще не писалися, то вони ж прийшли до хати тоже, то ж ми почули уже тоже, що це уже таке робиться. З хати повиносили там подушки те все. А вони ж з хати забирали все, одежу забирали, забирали одежу. То ми трохи, та сестра двоєрідня, то вона пішла зразу в колгосп, то ми трохи барахла того набрали і до неї занесли. І змотали тако, дещо лучше і занесли, і вона поклала, там у скриню у себе. То вони зайшли до їх і давай пробирать у хаті, дивиться, залізли у скринюі дивляться  та й кажуть: «Оце чуже лижить, бо воно отдєльно лежить замотане». І вони за нього і забрали все. А подушки ми винесли аж у беріг та там у березі поклали в рові. І так дещо з хати повиносили.

Ось вони заходять у хату, зайшли у хаті нема вже нічого, а вони тоді за це де стулочки стояли, де лавочки, все поперекидали в хаті, стола перекинув. Отаке поробили в хаті.

Щоб шкоду зробить? Зерно, продукти тоже забирали?

Забирали, я ж Вам кажу, що позабирали, де яка десь хто сховав, ходили вштромляли, шукали,скрізь де не найдуть – найдуть. І позабирали все чисто. А люди боялись, не хтіли іти в колгосп, вони за то погибли. До того вже дійшло, що вони вже так унічтожили, даже прийдуть… Один млин був у діда Стрелківського, вітряк був, млин тоді. У нього було семеро дітей і тут же оця голодовка настала.  Він пішов десь на жилізну дорогу пристроївся робить, а жінка осталась з дітьми. Вони прийшли до тої жінки і почали: «У вас млин, ви заробляли, давай отдавай хліб, де ваш хліб?» Вона каже: «Не шукайте. Де в нас той хліб? У нас семеро дітей. Хто там де буде молоть зараз? У людей нема, що молоть». Вітряк…колись вітряки були великі. Так вони її били- били: «Давай, ти не признаєшся». Били-били, а шо ж як нема в неї нічого. Ще вона пожила тиждень та й померла. То Стрелківський дід. Знаєш Маю Стрелківську?

А діти осталися самі?  

А діти остались, дід остався той. А тоді вже, після цього, то бабка була старенька, то він прийняв бабку до себе. І так з тею бабою повигляджували тих дітей. А Мая Стрелківська була півтора года, коли оце було.

А батько їхній де дівся? На заробітки пішов?

Заставили, вже всіх заставили, всі пішли в колгосп, стали робить. І я пішла робить.

То Вам 14 років було. В 14 років дитиною пішли робить туди?

Да, я робила, пішла.

Кожного дня ходила на роботу?

Да-да,  ходила, мусіла ходити. Не було нічого.

А школа як?

А що ви думаєте, що голодовка так скоро пройшла, а на другий год, а на третій год, не було нічого.

А були такі люди, які все одно не пішли в колгосп?

Ні, пішли всі, не було таких. Повиїжали десь, повтікали, а хто остався в селі, то всі пішли в колгосп.

О.Ф.: А хто не пішов, той помер.

Хто не пішов, той помер. Вони ж померли всі. Вони валялися всі. Отако ідеш і лежить на землі.

А їх хтось підбирав тих людей? Хоронили їх якось?

Хоронили, аякже, на кладбище виносили, хто там робив ту труну чи там з чого там було робити, ніхто не робив труни, так виносили, скидали їх,  яму викопували. Збирали їх.

А хто збирав?

Збирали ті ж, що банда та, бо воно ж валяється, воно ж воняє. Назначили людей таких, що ходили люди й збирали. Все яму викопали, на кладбищі там і скидали його у яму.

Батюшка був там, щоб одспівати, чи якусь молитву?

Не було, де той батюшка, не знаю я про батюшку. А де тоді той батюшка був? Тоді не було нічого, тоді було страшне діло! Тоді всей народ падав. Вони… що тут балакать.

А як розкуркулювали, були випадки, коли в селі когось розкуркулювали?

Це ж розкуркулювали. Оце батьки мого чоловіка, бо пощитали їх куркулями. Вони їх ото прийшли, то так сильно пограбили, ой як сильно… і побили їх і: «Давай гроші! Куркулі давайте гроші!» А де вони в них ті гроші.

А яке в них було господарство, що їх куркулями назвали?

Гарне в них було господарство…

О.Ф.: Батько розказував, що в них було 13 десятин землі. Вважались зажиточними, були коні, корови. Там даже був наймит вроді би в них. Вони ісповідували католицьку релігію і з Фастівця завжди (батько розказував) ксьондза привозили.

Як розкуркулювали сім’ю Вашого чоловіка, то в них все забрали?

Та забрали в їх все чисто…. чимало й корів було, і конів   були гарні такі, коні були, забирали, отказались від усього, сказали: «Ми не хочемо нічого, ми помрем. Ми не хочем нічого». Забирають, деруть вони, граблять. А вони кажуть: « Беріть, забирайте, а ми помрем!» І так вони зробили.

Скільки їх всього дітей було? Двоє померло, Ваш чоловік вижив…

А само старші повтікали, не було. Там бувало чоловіки їхні повстраювалися на роботу у Києві у баню, там десь була баня. Там сестра їхня була робила і їх позабирала туди. А один врачом робив, десь держав ту сестру, вони тоже виїхали аж в Черкаси.

А Ваш чоловік тоже пішов на роботу, потім вернувся? Скільки йому років тоді було?

Скільки йому років? Він був 13-го года.

Йому було 19-20 він пішов тоже на роботу?

Да, мені було 14, а він був старший.

А у вашому селі розкуркулювали, ще другі сім’ї? Тих кого багаті були розкуркулювали, чи могли й небагатих розкуркулювати?

Були бідні, були бідні

І їх тоже розкуркулювали?

Да. Всіх підряд вони грабили.

А оце грабили були свої місцеві чи приїжджали?

Сільські, свої. А тоді вже, як оце все кончилося, пішли вже колгоспи, їх усіх репресірували, усіх чисто ту банду всю. Сірих були три брати, усіх три забрали брати. Вони були в банді. Ото хто був у банді тій, їх усіх репресірувалі. Забрали і не повертали, там вони погибли. Приїдуть оце, сьогодні приїхали, три вхватили – нема й нема. От приїжджають днів через 10 от вхопили два і нема. І так вибрали до єдіного. Ні один не вернувся. Репресіровали, їх усіх забрали. І не єдин не вернувся.

А от коли вони ходили грабили людей, вони самі були багаті чи бідні? Оці, що були в банді.

Оці, що грабили, вони канєшно шо багаті, вони ж грабили. 

А до цього поки не грабили, вони в селі гарні господарі були?

Жили вони так як люди жили. Були там такі, Каменшинський був такий, ні чорта в них не було. Бо прийшов тоді як у тої Юлі Томашевської, наше барахло забрали, а він входив тоже у банду, там ходив. Забрав то все чисто з собою і носив з собою ото барахло наше. І ось заходить до нас і він держить, а я дивлюся, що то моє він носить. А там одна жінка, тоже зайшли так ограбили сильно… забрали в неї даже спіднички позабирали, а потім вже остановились трохи. А вона ця жінка оділа спідницю, а вона познала даже спідницю на її та здерла. Та здерла свою спідницю і забрала, а вона ходила.

А люди якось старалися боронитися від них, десь шось заховать, щоб не забрали?

Ну, трохи заховали. Я ж кажу, шо ми трохи там подушки та шо в нас… Ми біля поля так жили і рів був глибокий аж до берега, а ми його повиносили аж у берег. То вони ту, правда, у рів аж не ходили. Отаке. Позабірали в нас січкарня була, така, що різать січку. Люди приїжджали січку різали. Забрали. Машинка була така молотарка, маленька така. Собі молотили машиною. Хлопці були такі, що самі все робили і машина була…і все. Все чисто позабирали.

Все забрали в колгосп? Там користувалися цим всім?

В колгосп позабіралі, туди вже, в колгоспі все лагодили. А послі того вже пішло трохи… Я вже в колгоспі робила, трохи колгосп розжився вже, скотини стали розводить, розвели вже скотини, трохи були корови і тоді вже люди трошки вже прожили, корова вже була. А в мене не було ще нічого. Вже тоді колгосп дав мені телятко малесеньке, малесеньке телятко дав і сказав: «Глядіть».  І так у кого не було, то колгосп помагав уже, стали людям бідним помогать вже. То я вигляділа вже телятко собі, вигляділа вже корівку собі… А тоді вже война пішла.

Скажіть, будь ласка, а церква в селі була?

Церква була, була церква, а тоді розламали, розкидали церкву.

Розкажіть як її ламали, хто ламав її?

Хто його знає, не знаю я, це було давно. Були якісь хлопці поламали цю церкву. У нас була дерев’яна церква, рознесли і не було.

Забороняли в церкву ходить людям?

Ні, не забороняли, хто хоче то йди, як була в кого церква. А в нас не було. Зламали, рознесли її, вона була дерев’яна і рознесли, забрали церкву, поломали церкву. Є й церква в нас гарна, є все.

Як був Голодомор люди один одному, продуктами ділилися?

Нє, а в кого воно шо було, вони пограбили все чисто скрізь. Там тоже один, одна хата була, то считали їх тоже куркулями, то пішли до неї, нема нічого, в їх нема нічого. Два хлопці були і батько слабий лежав, то вони с краваті витягли, винесли на двір, поставили. Ше тоді з хатів виганяли, з хатів виганяли, виженуть і замкнуть хату: «Нема нічого, не даєш нічого!» Замкнули того, хлопці два повтікали, а батько оставсь слабий, в кроваті лежить, матері не було, то винесли з кроваттю на двір, поставили, хату замкнули і всьо.

А що ж тоді люди, де вони жили, де вони ночували?

Де ночували? Ішли десь, де ночували десь. Шукали щоб десь прожить. Десь по хатах ходили.

Просилися до людей?

Шукали десь, уїжали десь. Мій чоловік, як батьки його померли, а чоловік мій остався, він був старший, старший був, то він остався. Пішов сам зразу пішов, шукать десь, не кинувся вмирати, а там радгосп у нас і він пішов устроївсь на радгосп. І там пішов, і став проситься: «Дайте мені якусь роботу, я буду тут робить, я не буду плати, тільки щоб попоїсти мені». Вони його там прийняли і він там став на радгоспі робить, дали коні йому і кажуть: «На тобі коні і будеш цими кіньми їздить». А там люди робили на радгоспі, робочі  були ж люди розвозили то їжу, то шо, і він через то остався живий, його взяли таке на радгоспі і спасли там його, і він остався.

А були такі люди, які взагалі не голодували? Які взагалі не зазнали голоду?

Які не голодували? Канєшно, шо бандіти (сміється), оті що грабили, вони ж жили, в їх було шо їсти й пить, усе було. Багацько ж таких було.  Я ж кажу, то їх репресірували всіх, забрали, там жінка сусідка в нас була, три брати забрали.

Це всі місцеві були, чужих не було, ні?

Ні…Нє, чужих не було, свої всі!

А куди вони дівали те, що вони в людей награбили?

Собі забирали.

А якусь одежу, сорочки вони там забирали, рушники…

Подушки, все.

А куди його потім дівали?

Забірали. Де вони його потом дівали? Забирали все.

Не продавали, вони його?

Ні. Я ж тобі кажу, шо спідницю жінка познала на одній жінці, що носила спідницю її, забрали.

А в місті в городі, ситуація краща була, там був голод чи не було?

Та чого, було і в городі, тільки там пішли трошки роботи, там були роботи пішли. Я ж кажу, що пішли два брати моїх і там вони пристроїлись обидва, і вижили. То один устроївся, той що вікна робить.

А як його звали?

Семен

А другого?

Пантелеймон. А той, що їхав в Росію, Григорій.

А вони розказували, в них був там голод, якісь там продуктові затруднєнія чи нічого не було, з їжею в Росії?

В Росії харашо було там. Після того як це все там кончилося. Будто би Сталін сказав: «Я ж нічого не знав про цей голод, я ж нічого не знав, що це голодовка така». Він не знав, знав то добре, вони взялися за те, щоб людей затягнуть в колгосп, ото все робили, щоб зробить колгосп. Ну зробили, зробили. Скільки народа погибло тоді, попадало, мерло.

А в селі Вашому багато померло людей?

Багато, да мерло. Боялись вони, не хотіли йти у колгосп.

А ті, хто пішли в колгосп, то всі вижили?

Там молодші, то може десь повтікали, а старі такі пооставалися, що ж воно, куди воно піде, то вони всі погибли. Не хотіли вже йти в той колгосп, боялись люди.

А чого вони боялися?

Чого вони боялись? Боялись. Вони боялись, боялись, ось ці вже батьки мого чоловіка, четверо пішли. Котрі старші – розбіглися зразу, побігли, пішли, вони поустраювались десь у Києві там і пережили ті, а ці померли.

Щоб якісь продукти знайти, обмінювали там на одежу чи на ще щось, можна було у місті щось обміняти, чи не можна було?  Обміняти щось, чи не було такого?

Може і було, хто його знає?

Ваші ніхто не ходив?

Нє. На другий год уже трошки ішло вже пішов в колгосп, то почав появлятися комерчеський назначили хліб, каже, це комерчеський хліб, пустили трохи, а очереді…Я ж  тоже поїхала вже в той Київ, почула, що там вже якийсь появився комерчеський хліб. Поїхала і ж я, скільки ж мені було? Ну повернуло уже на 15 год. Поїхала і я, зайняла вже я ту очередь, а очередь там треба сутки вистояти, щоб достать той кусочок хліба. То я вже там  лежала і цілу ніч, і день. І там вже достала, купила, такий був довгий хліб, така була довга маленька хлібина. І по такі хлібинці дадуть тобі хлібинку, а сутки вистоїш там в очереді.

То я там лежала днів два і три та ж трошки дістала, хоч три кусочки, та й приїхала привезла мамі, тій сестрі. І була та положила в хаті, а мати нема десь, вони щось там ходили по городі, та й пішла до їх туди, як я вертаюся у хату, а того хлібу немає, хтось украв. А Михайла Процького, сусід, хлопчик був такий, ускочив, хата була відкрита, він ускочив, захватив, забрав той хліб і пішов  був аж до берега. І він тим ровом аж до берега, і сів у рові, і вже той хліб напорює. Так ми прибігли туди, то ще він оту одну хлібинку трошки вже почав, але трошки одібрали ми од нього, одібрали. Отаке було. Та й знов давай я їхать, та й поїхала та думаю, заїду я до брата, то може мені брат той що дасть.

Приїхала я до того Сєні, Семена. Зайшла, а він так гуртожиток і він робить, він же робить оці вікна. Мучиться, робить, їм не платять нічого, вони роблять тільки щоб попоїсти дали, щоб пообідать дали їсти. Прийшла я, а в мене немає нічого в світі, я прийшла до нього і грошей же тих нема. Була десь крапелька на поїзд, на електрику, на електричество. Ой, пройшла я до його та й кажу, а він каже: «Нема, нема в мене нічого в світі, копійочки немає. Що ж я тобі дам, як в мене й копійочки немає» –  «А що ж мені робить тепер, а чим же я додому доїду, чим? В мене ж нема тоже й копійочки, ну що ж мені робить тепер? Немає»,  – заплакала я та й пішла.

Та й вийшла на базар, а в мене мішечок був такий, нічого мішечок, а я стою на базарі і держу той мішечок, щоб хто купив, щоб дав мені на дорогу, чим доїхать. І плачу стою, люди підходять, питаються, але якась одна жінка підійшла, та взяла того мішечка і дала мені на дорогу гроші, на тобі каже. То я додому приїхала, без нічого так приїхала. А вдома сидять ждуть, що я принесу щось. А я прийшла, нічого не принесла. (плаче) Коли знов я їду.

О.Ф.: До станції, до залізниці 18 кілометрів, пішки треба було йти.

Де ті гроші взять, як не було?  Довго не було нічого.

А хліб оцей комерційний за гроші давали?

Аякже, за гроші. Не знаю, де я вже ті копійки взяла в Київ. А тоді вже знов, та я вже думала як вже приїду, то привезу вже 3 кусочки, 4 достану. То тоді ж продавала, ще продам 2 кусочки, а 2 останеться їсти їм, а 2 продам.

Там на базарі продавали?

Ні,  людям сільським, в селі. Люди куплять, немає ж в каждого. 2 кусочки продам, а 2 оставлю їм, та піду молока куплю бутлів 2, в людей корови були ж. І то молока візьму та винесу продам, то вже перелізло мені трошки. Та й знов я пішла, хліба того купила. Та вже й тюлючки купила якоїсь, та додому привезла. І так як все время я ходила, все время їздила, ночувала на асфальті, прийшли їхать додому, а поїзда немає, кажуть, аж рано буде поїзд. Весь народ отак збились на купу, бо дуже крадуть, крадуть, тягнуть з-під тебе. Та ми каждий взяли клуночка, попритулювали до себе, переночували там на асфальті рано.

У Києві?

У Києві, Києві, сказали не буде поїзда до ранку. І ми ночували на тому асфальті, переночували уже і тоді вже рано прийшов той поїзд, ми поїхали. Поїхали, привезли, я там знов трошки їм дала. А хлопці в Києві вже там робили, дальше й дальше, трохи вже стало лучше. Так я їздила, я їздила все время.

Коли на полі урожай зібрали, прибрали урожай на полі, можна було колоски збирать на полі?

Колоски збирать? А-а-а, не давали.

О.Ф.: Це вже я пам’ятаю. Я ще пацаном був. Моєї тітки чоловік був обєжчиком, то він нам дозволяв. Ми ходили і збирали.

Не давали збирать.

А поля хтось охороняв? Обєжчик був?

Обєжчик гонив і бив даже. Не давали. Вони загрібали в слід, такою гребкою і загрібали гребкою, щоб люди не збирали.

А якщо хтось зумів зібрати? Карали за це? Наказували?

Отбирали.

А як Ви думаєте дітям треба про Голодомор дітям треба розказувати?

Да. Діти знають оце все.

Так треба це розказувати, щоб всі знали?

Треба. Да.

Як Ви думаєте для чого треба це розказувати?

Не знаю для чого.

Раніше ж про це не говорили. Замовчували, можна було про Голодомор говорити?

Та розказували, ніхто нічо не боявся. Бандітів всіх вивезли, тих бандітів, що поробили то їх же репресірувалі всіх чисто, не було вже їх, забрали їх усіх, унечтожили.

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду