- Місце запису: місто Фастів Фастівський району Київської області;
- Дата запису: 2006 р.;
- Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: РІВНЕ»;
- Респондент: Жовтобрух Зінаїда, 1928 р.н.;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в місті Фастів Фастівського району Київської області.
Хто мав сережки, то знімали з уш, кольца, хто мав цепочку, хрестик, короче говоря шось із золота. У кого були срібні ложки. От я навіть за себе скажу. Моя мама перед тим як лягти в лікарню зняла в себе з уш сережки, зняла у мене з ушею дитячі маленькі. Зняла кольцо і у неї було ще батькове кольцо золоте. І у нас було дванадцять ложок, дванадцять вилок, і дванадцять ножів. Ну вони якісь срібні були – білі, більш такі дорогі. І ось з цим вона поїхала да Житомира. То коли ще вона м ала змогу поїхати, о там були такі ТОРГСІНИ. Ну вона щось там проїхали, але не хватило у неї фізичної сили, то вона значить вилізла ну прямо у Фастові. Там її показують, що це такий магазін. Показують, що ти привіз і у тебе вони все забирають. І ти не кажеш якусь там ціну – ні. Вони просто забрали у мами ось це все і дали їй буханочку хліба, кіло сахару на пополам з піском. Ну це не страшно, бо потім коли сахар розколотиш з піском, то він впаде на дно. Ще було кіло муки, а от мука з піском дуже гидко було їсти. От значить кіло сахару, кіло муки, і такий хлібчик, що на одну лодошечку положиш, може в ньому грам триста, чотириста було. Оце за все це золото – за двоє сережок, за двоє кольц, дванадцять ложок, дванадцять вилок, дванадцять ножів.
Сусіди у мене там були – Тимошенки. Батько, мати і дівчина, вона була на два роки старша од мене. І шось батько уже перестав виходить в двір. І оказалося шо коли він вмер, то він своїй жінці і дівчині сказав «мене ж уже не спасете, а ви ще можете спастись – з’їжте мою шкуру». Там ж їсти уже не було що, а шкура тільки. І от вони по кусочку на день обрізали шкуру з покійника. Варили і оту ж баланду з тією шкуркою, була ж там якась травичка чи шо, і якщо були де жолуді, то було велике багатство. Ці жолуді товкли геть із вершечком. І ото з тією шкуркою змішували і їли. І тільки тоді коли воно його всього з’їли і живі осталися, то я побачила, я навіть ту ямку допомагала землю виривать і винесли вони у торбочці ті косточки батькові і значить закопали.