- Місце запису: село Кардаші Путивльський район Сумська область;
- Дата запису: 2008 р.;
- Хто записав: Павло Повод;
- Респондент: Єгорова Галина Калениківна, 1926 р.н.;
- Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кардаші Путивльського району Сумської області.
В 29-ім годі було повстаніє, бігли люди з вилами, граблями і кричали «Ганьба, ганьба». Ну побігти вони, мати приходе із села, бо жили у Сагах, а я біжу навстречу неї, а вона каже: «Куди ти біжеш, повстаніє ондо, люди ховаються та тікають». Прийшла вона додому, взяла батька, пішли ми до сусідки у Сягун. Помостили мостік, ідем, три дні сиділи у цеї, поки це ж перемеженилося. Ну оце ішла, потом ішла і чуємо кажуть: «Ми в Конотом на калину». І до нас принесли, ну родичі, одежу, принесли і одіяла, і платки, ну все чисте це приносили. І то шо люди казали, вони прийшли і забрали. Забрали, ну шо ж ми кажемо: «Ми ж не виноваті, шо вони прийшли, забрали». У 33-ій годі була розкулачка, колектівізація, оце такі ж гнали у колхоз, шоб ішли робить, у кого коровка, у кого там таке порося, в кого там, де лежанки, позабирали. Їх хазяїв забрали, вислали на виселку і з хат повигонили. Ну в 33-му годі був голод, страшний голод, багато людей вимерли. І батько помер, і я даже тако помню, шо він на лежанку лежав, а який на обличчі не припоминаю. А ми ж осталися, брат менший помер уперед, а тоді батько, мати пішла у… Тай сидить, корзинку плете, шоб може десь шось, шоб оце шось. А він сидить тай каже: «Мамо, я їсти хочу». А вона сидитьо тей: «Цить, бо я тебе заріжу, я їсти хочу», – вона отвітила. Він до ночі помер, дитина їсти хотять, ну нема, не було нічо, одна свята вода. І ше ж, ше то, і в колхозі вона просила: «Давай, чоловіче, запишемося, та там же ж дають хоть хохльовку яку-небудь». А він сказав: «Я не буду до тих пор писаться, Лєнін сказав, не вмретє ні один чєловєк». А тоді ж оце такий голод і це він помер, а мати пішла в колгосп, записалася і передала нам із бригади торбу лушпайків з картошки. Не знаю, хто нам принесло, ми зварили ті лушпайки, без солі, без нічого, тако їли ті лушпайки і все. І стали понад канавою, рожа росла – повикопували, така, як мило, вона, рожа, оце вона, кущами така росте.
Білим цвіте?
Ото-то, чи вона зелене чи біле цвіте. То з неї робили і то, не пиріжки, а оце бублики такі, коржики. Чи мололи, чи місили, а де ж я забула, чи сушили ми її, вже я не помню, і то тим харчувалися. Якби ж ви знали , піду до сусідки, кажу: «Тьотю, дайте буряка». А бачу шо вона ж борщ варила, надворі це ж кусочки валяються. Вона каже: «Де він, у чорта, взявся той буряк?». Винесла мені кусочок оце, половинка винесла. Отак як оце ж ми, там коло хата, оце там сусіди жили. Я поки дойшла той буряк з’їла, а братові то вже й не принесла. Їсти це ж така. Потом мати якось явилася до нас, явилася і забрала нас і здала у ясла. Ясла тоді були у колхозі. А сама аж на Робітнику оце кілометрів до 10-ти підголою там колись стояла, ну ракети стояли, там робили мілірацію, там була і череда скоту, і людей годували, і оце заробляли мілірацією, це там мамочка була. А ми були в яслах, вже нам похльобку давали. І ми тамечка вижили. Та ми бідно жили, вони тіки по багачах ходили, куркулили. Город був, садовили тамечка, ну шо, капустина була тамечка, трошки картошки. Бо воно є голод страшний, поїли. Та ми як пішли із отіх хат, і тіліпалися аж до 36-го года. Мати встику, а ми в яслах оце були. Все время там, оце нас годували, і тут. А тоді як напала малярія, страшна, вже перейшли ми в братову хату, брат тоже встику був там, а тоді брат вернувся додому, матері немає де, а хату порозкрадали, порозтягали в пусте. На очі не було нічого шо. Ну яке в нас, хазяйства ніякого не було.
Ну мені все таки не ясно.
Була вода потопило все, а тоді після того посадили, а поливу не було. Ми з- копанки, з канави воду, з тієї шо то з Сагайду, де комиш. А який же ж урожай. Хто тамечка живе, на Кучугурі, вони собі придбало, а нас, як у дах, як у нах. І шо можна робить. Корзинки плели та возили продавать, а тоді ж вже кому ж ти його продасиш, як голод кругом. І в городі, і кругом. Нігде нічого не було, він прийшов, мати його потягла на роботу, він прийшов з роботи, ліг і захрип, понімаєш, не балакав совєршено. І на другий день вмер.
Їсти не було?
Не було чого, я ж кажу, шо їли і траву, їли, і вже нема нігде, нічого, одні саги та вода з канави, оце таке я розказала.