- Місце запису: місто Київ;
- Дата запису: 2002 рік;
- Ким записано: Щербак Юрій;
- Респондент: Якуш Олександра Василівна, 16 квітня 1916 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в міста Умань Черкаської області.
Народилася 16 квітня 1916 в селі Брюхачево Іванівської області (нині РФ). З 7 років працювала нянею. Закінчила 4 класи. В 1929 р. з сім’єю переїздить до
м. Умані, що в Черкаській області. Там працювала на прядильній фабриці. 1937 вийшла заміж. Чоловік – Якуш Марко Петрович. Після війни подружжя переїхало до Києва. Олександра Василівна влаштувалася медсестрою в лікарні №1 міста Києва. Чоловік працював на заводі ДВРЗ. Зараз обоє на пенсії, живуть в Бортничах, вул. Червоноармійська, 47.
Олена Василівна уникала докладно розповідати про себе, мабуть, дуже важко було згадувати. Я записував розповідь Олександри Василівни вже після бесіди, яку відтворив по нотаткам, тому дозволю собі викласти її з частковим збереженням мовних особливостей оповідача. «Ну що розповісти? Важко було. Харчі по хатах забирали «актівісти», вирушували все, заглядали під стріху, на горище, ходили по городу з палицями і перевіряли землю, чи нічого не приховано. Через кілька місяців навкруги щезло все живе: не можна було знайти ні собаки, ні горобця, ні, навіть, пацюка. Люди їли бур’яни, особливо «пшінку», молочай. Потім навіть бур’янини не можна було знайти. Люди мерли, просто страшне. Кожного дня по вулицях проїжджала підвода: забирали мертвих, потім просто закопували в спільній ямі, часто без обряду. Деякі просто падали і більше не вставали. Була у нас сусідка (молодиця N). У неї була малесенька донечка. Одного дня дивимось, вона її шукає, зайшла на подвір’я до своєї свекрухи, спитати, чи та не бачила малої, стара сказала, що не бачила, коло молодиця помітила
пальчики малесенькі в кущах коло хати і зомліла. Як потім виявилося, бабуся з’їла онуку. Був випадок, коли померла стара жінка, а її діти зварили з неї холодець. Та хто там знає, чи своєю смертю померла… Вижила я завдяки мамі, яка шукала нам поживу. Батько, бучучи (побачивши) атке горе, ліг на печі ждати смерті, відмовлявся їсти, проте мати його вмовила, врятувала його. Виїхати було важко. На стонціях (станціях) ловили людей, по дорогах. Були такі, які мали доступ до складів на залізниці, з того і живилися. Тоді і хліб з половою був за щастя. Один кладовщик, як мені розповідали, вижив завдяки тому, що тричі на
тиждень випивав по одному яйцю».