1. Місце запису: Національний музей Голодомору-геноциду;
  2. Дата запису: 30 червня 2020 року;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга, Кравчук Тетяна
  4. Респондент: Яблонська Галина Гілярівна, 2 січня 1928 р.н., народилася в місті Умань Уманського району Черкаської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Умань Уманського району Київської (нині Черкаська) області.

Галина Гілярівна Яблонська — українська акторка героїчного плану, громадська діячка. Народна артистка УРСР (1982). Член Національної спілки театральних діячів України, актриса Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, володарка театральної премії родини А. М. Бучми «Бронек», Президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри — молоді України», художній керівник Героїчного театру «Пам’ять», авторка та фундатор міжнародного проекту-конкурс «Тарас Шевченко єднає народи». Дебютувала 1936 року на сцені Вінницького державного театру в ролі Топсі в п’єсі «Хатина дяді Тома». Виступала в обласних театрах Могильова-Подільського, Вінниці, Дніпра, від 1951 в Київському театрі імені Івана Франка.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Пам’ятаю ті страшні роки.1933-ій рік, мені 5 років було. Батьки мене відвезли на літо до дідуся і бабусі, які на той час жили в райцентрі Вінницької області в Бершаді. Дідусь працював агрономом і це нам допомагало виживати. Звичайно, я тобі нічого цього не знала, не знала цієї трагедії, не знала. Єдине що було для мене дуже прикрим, що мене бабуся не випускала на вулицю. «Ні за яких обставин, – вона казала, – ти не маєш права виходити, навіть на ганок, на ганочок, не виходь, будеш тільки в квартирі». І от я провела оце своє літо в квартирі. Бабуся на кухні щось готує, а я в куточку граюсь з своїми друзями, була в нас така собачка Жужутка і вона народила трьох цуценяток, це були мої друзі, це були мої іграшки. Я проводила весь час з ними, Жужутку годувала, з оцими цуценятками гралася, спостерігала, як в них відкривалися очки, короче, оце було, весь мій світ був в оцих живих істотах. І в нас була така традиція, дідуся рано вранці, ще я спала забирала бричка і він їхав на роботу. Я вже не знаю, чи там десь була в нього якась контора, чи він просто зразу на поля їздив. Я знаю тільки, що завжди він з поля щось привозив нам, якусь городинку, якусь курочку і це нам допомагало виживати. І була така особливість в нас, це теж в мене розважало дуже і всі ми дуже тішилися, ця Жужутка завжди відчувала, коли дідусь повертався з роботи. Як вона це чула, почути цього не можна було, але от вона відчувала, підбігала до людей, махала хвостом, скавчала, дивилась на бабусю, короче просила її випустити, а бабуся випускала і вона бігла, це вже потім ми з розповідей дідуся знаємо, вискакувала на цю бричку до нього і вони разом приїздили, він уже разом з нею заходив до квартири. Вона завжди, вона дуже любила дідуся, скакала біля нього, там все, бо він шось їй привозив щось там, якусь там може хлібця якогось чи шось, короче, і це була така от в нас, для мене у всякому разі, для мене, дитини, це було єдиною розвагою ці цуценята і ця Жужутка. І це взагалі вносило якусь таку, знаєте, атмосферу доброзичливості, якоїсь такої взаємної любові, поваги один до одного. Бабуся теж мене дуже любила і дуже оберігала, шоб не дай Бог я не вийшла. Чому, я не знала. «Не можна тобі виходити». І от одного разу Жужутка, як завжди, підбігла до дверей, попросилася, шоб бабуся її виступила, вона побігла. Потім повертається дідусь, каже: « А чо Жужутка мене не зустріла? Ви шо її не випустили». Бабуся каже: «Ні, випустила». «А вона, – каже, – не зустріла мене». Ми захвилювалися всі, тому що ну як же, куди, виглядали, бабуся і дідусь виходили десь на вулицю, кликали його, її, нема. Нема один день, другий. І тут цуценята, вони ше смоктали її, вони нічо ше не їли та власне в нас нічого не було такого, шоб можна було їм дати, молока не було, і ці цуценята теж одне за одним починали вмирати. І взагалі це була одна з моїх найбльших перших трагедій в моєму житті. А коли я почула в розмові, ну дідусь і бабуся розмовляли між собою, вони не знали, що я чую їх, каже, ну хтось, мабуть, з’їв нашу Жужутку. Мене охопив такий відчай, такий   страх, я не могла зрозуміти, як це, як це можна цю собачку з’їсти. Короче, я потім питаю бабусю: «А шо це?», «Та нє-нє, це тобі почулось, ну десь заблукала вона, мабуть». Потім я чула розмову, в нас сусіди були дуже багатодітна родина, єврейська жила. І от чую дідусь каже, в них шось було 5-ро дітей, сьогодні каже уже 4-ро дітей тіки. Через якийсь час троє, там весь час зникають ці діти, невідомо чи вони вмирали, чи шо з ними, бо очевидно вмирали з голоду. І короче, це після того, як не стало Жужутки і цих цуценят, ми осиротіли, знаєте, я, особливо я, я не, я не хотіла їсти, я плакала весь час і одного разу я пішла шукати Жужутку. Все таки я вийшла з дому. І вийшла, це була така, ну друга половина дня, мабуть, трошки потім почало сутеніти, але це, коли я вийшла, то було ще видно. І шо мене вразило нікого, ніде. Райцентр, порожньо, ні людей, ніякої ні собаки, ні кішки, нічого. Я йду, йду, йду. І тоді там такі були дерев’яні помости, як тротуарчик, але цей дерерв’яний помостик на такому підвищені, там внизу проїжа частина. І от я там шось послизнулась, скотилася з цього пригорочка, дуже, дуже перелякалась, вже хотіла, не знала як мені додому повернутись, уже шось розгубилася, не знаю, плачу. І в цей момент я чую бабусин голос: «Галю! Галю! Куди ти пішла?». І я вже на її голос пішла, подерлась на цей і ше запам’ятала, тому шо в мене дуже довгий час був тут шрам, я, коли лізла на цей пригорочок, на цей, помост цей дерев’яний якимись склом розрізала собі руку, це ше більше додало мені якогось страху і болю, і все. Короче бабуся мене схопила: «Я ж тебе просила, шоб ти нікуди не ходила». І оця тиша, ви знаєте, я ні до того нічого не пам’ятаю яким було моє життя, ні після того. А от цей період він так врізався мені в душу, саме оцим страхом, якоїсь такої небезпеки, якогось такого жаху, ви розумієте. І це настільки мене вразило, що потім років через 3, я вже ходила  школу, ну і їздила з батьками там з міста на місто ми переїздили, кожного разу міняла школу. І я написала навіть п’єску таку про той період. Значить я написала, що на сцені мама і донечка. Донечка грається зі своїми ляльками, а мама збирається кудись іти. І мама каже: «Ти ж за мною закрий двері, дивись мені нікому не відмикай, нікого не пускай в хату, чуєш, ти запам’ятала?». «Да, мамочка, запам’ятала». Мама пішла, а дівчинка так загралась з своїми ляльками, що забула закрити двері. І вона сидить колише лялечку, її там заколисує, співає якусь пісеньку. І в цей час в хату заходить людина, якийсь як жебрак, якась така ну постать дуже страшна, якась. І він хапає цю дівчинку, вона кричить: «Мама, мама». І він її забирає. Через якийсь час приходить мама, бачить, що доньки нема. Вона сполошилася, шо ж таке. Вона біжить на вулицю теж шукає її, а іде кличе, дитина не відгукується. Вона збирає дітей, друзів цієї дівчинки і вони всі разом її шукають, і знаходять її в якомусь підвалі, вона там плаче, не може вийти. А вони її звільняють. Да, і цей чоловік теж був, але він встиг втекти. Вона її забрали, мама, значить, радіє. Але, коли вони йшли звідти, вони цьому жебракові, цьому, цій людині, яка хотіла з’їсти цю дівчинку, як потім з’ясувалося, хтось залишає йому шматочок хліба, хтось яблуко, хтось якусь цукерку. І вони йдуть і потім ця людина повертається, накидається на ці… Отака була п’єса. І я, один раз я її поставила в десь, якомусь, я навіть не пам’ятаю, в якому ми місті були, але я зібрала дітей у дворі. Як я встигла, ну ми там місяць гастролей, не більше було, і я там значить тих дітей, там ролі роздала, сама там цю дівчинку грала. От, і ми грали у дворі, значить, там якись закуток знайшли [розповідь про постановку дитячої вистави]. Оце таке глибоке враження на мене справила та подія, яка зі мною відбулася. Я живих людей, мертвими я не бачила, але це порожнє місто, яке охоплювало жахом, це я дуже відчула,я к цей страх я пронесла через все життя я запам’ятала це. І шо саме цікаве я ніколи в житті більше не була в Бершаді. А 27-го числа ось кілька днів тому мене запросили туди [розповідь про причину поїздки до Бершаді]. Дуже важко, я знаю, що Погребище там дуже багато людей, де бабуся вже жила потім пізніше, з її рідні багато людей загинуло під час Голодомору. І це, звичайно, страшна трагедія і те, що зараз кажуть, що був голод і там на Поволжі, чи ще десь там, але такого голоду як в Україні ніде не було. Це було страшне щось. Винищення української нації. І добре, що ми зараз маємо цей Меморіал, що ми тут згадуємо цих людей, тому що без минулого – немає майбутнього, якщо ми не будемо пам’ятати цієї нашої історії, то навряд чи ми зможемо побудувати наше майбутнє таким, як ми б хотіли.

Ви говорили про те, що з родини хтось помер, Ви знали особисто цих людей?

Це бабусина була сестра, найменша. Антося, їх три сестри було, Давнікія, бабця найстарша була, Ксенія – середня і була Антося наймолодша. І оця наймолодша… Вони жили десь на околиці Погребища і там вона померла.

А прізвище?

Прізвище – Стойко, вона по чоловікові була Стойко.

Вона вже була одружена?

Так. Одружена була. А діти її були тут біля бабусі, вона їх підгодовувала, якось тут вони вижили. А вона може ще була якась хвороба, може шо, але саме в цей період вона померла.

А ви одні в сімї?

Ну я ж не жила в селі. Я жила з батьками в місті, це на літо мене іноді привозили. Взагалі був дуже важкий період.

А батьки під час Голодомору, в них була зарплата, правильно? Було більш-менш нормально, порівняно з селом?

Ну я кажу, що мама і батько вони працювали в театрі, їздили. В місті ж такого голоду не було, як в селі. А Бершадь – це районний центр, в якому дідусь працював агрономом. Це так давало йому можливість, або можу він якийсь пайок отримував, не знаю, в будь-якому разі це нам допомагало.

Взагалі про цей голод в сім’ї згадували, розповідали, можливо ви потім з іншими людьми зустрічалися і вони вам щось розповідали?

Ну багато розповідати, ви ж знаєте, тоді не можна було про такі речі говорити. В мене зараз книжки є на цю тему. А тоді, тим більше, ви знаєте, ще в селі це обговорювали, коли я грала оцю виставу, то там деякі плакали дуже, шо таку я тему зачепила. Я сама зараз дивуюсь, як це я могла зібрати дітей, сільських дітей, з них оце, робити з ними. Шось оце я не знаю. Якась така була потреба шось висловити. І коли, я це придумувала, я все це відчувала, той страх, який я переживала. І та людина, це чоловік, який прийшов цю дівчинку викрав, це було уособлення цього голоду, цього страхіття, тому що він теж був жертва. І закінчувала я виставу тим, що йому залишали шось поїсти. Забрали дівчинку врятували, шо він її не з’їв. Тоді в той період не дуже можна було говорити.

А скільки вам було років, коли ви написали цю виставу?

Значить, тоді мені було 5 років в 33-му році, а це було років через 3-4, коли я вже ходила в школу. І оце ж спочатку я в місті поставила, це ж з вуличними дітьми, з якими я там дружила, а потім хтось, навіть вітчим подивився і каже: «Хто це тобі таке придумав?». Я кажу: «Я сама придумала». Ну і тоді вони мене так похвалили за це. І тоді як я вже приїхала до бабусі, думаю, як я вже так добре це робила, то давай я ще раз так повторю.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду