1. Місце запису: с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл.
  2. Дата запису: 08.2018 р.
  3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Воскобойник (Писаренко) Ганна Василівна, 25.05.1923 р.н.

народилася в с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл. (сьогодні проживає в с. Медведівка);

  1. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Будь ласка, представтесь, як Вас звати ?

Воскобойник Ганна Василівна.

Коли народилася?

23-го року.

А місяць, число?

25-те мая.

А де народилися?

У Медведівці. Ото хата моя, моя батьківщина, де я в тій хаті народилася.

Як звали батька, матір?

Матір – Варвара Свиридовна Писаренко, батька – Писаренко Василь Олексійович.

А де батьки працювали?

В колгоспі, діточки.

Вони добровільно пішли чи їх примушували?

Примушували, примушували, діточки. Батько мій до колективізації дуже добре жив. В моєї матері був сундук. Знаєте, мєсто шкафа давали молодій дівчині, купляли не шафу, сундуки тоді були. Бо тоді ще шкафів не було. І ми, мої батьки, жили тоді дуже добре: кінь був, він хазяїн був, 6 десятин землі було. І оце в час колективізації забрали все, забрали коня і плуга, і все ремесло, те що для сільського господарства – реманент. Забрали у колгосп. Благодаря тому, що батько жив, цей сундук був повний добра. А як прийшов 33-ій рік, то з цього сундука… якби не цей сундук повний був, то ми б з голоду померли. Бо я і старша сестра – геть пухлі ноги вже були, а оце добро брала мама і у сусіднє село Головківка, були там такі люди, хто його зна, що може в них не забрали, якісь дружніші люди були. За це добро мама міняла, принесе нам чи оладочків, чи коржі пекли. І оце ми кажний вечір виглядаємо… оце наша вулиця, а центральна веде на Головківку. І оце йдемо на угон туди, а четверо йдемо і виглядаємо матір, щоб вона принесла нам по оладочку за це добро. І мама усе на світі попромінювала. Навіть були рушники такі красіві в мами, забрала ті рушники, постірала і погладила, і проміняла їх за оладочки. Канєшно деякі люди не були такі голодні, а деякі були голодні страшне. Дітки мої, в нашому селі з давніх-давен була лікарня.

С. (Воскобойник Тарас Павлович – син респондентки): Заснована ще… Це тільки зараз нема лікарні вже, це тільки фельшерське, а то при німцях лікарня була, хірургія була, роддом був і все таке… Але тоді в лікарні була конячка, віз був.

 І це дітки, які вже бачать, що вмирали, віддавали в лікарню і в лікарні вони вмирали. А в нас завхоз був, знаю що Петро, а як прізвище…

С.: Хекало, це по вуличному.

Хекало, а як прізвище, то забула. І він тих діток на віз складав… Ну, начальство було у селі…

С.: Був голова колгоспу Айзенберг.

Нє, він був пізніше, він ще добрий чоловік був. Це вже після голодовки він був.

А під час голоду хто був головою колгоспу?

От забулася діточки… Мені вже 96 років… І він складав на воза і на кладовище вивозив. І там у його був помощник, що складуть до гроба… до ями і з воза перекинуть у яму і засиплять земелькою – і все. То тоді багато діток померло, а чиї дітки? Не тільки з нашого села, бо з сусідніх сіл.

З сусідніх сіл звозили сюди?

Да.

 А з яких сусідніх звозили сюди діток?

Із Мельників, Худоліївки, з Івківець, а з Головківки не знаю, не буду казать.

С.: Із Головківки теж. Розумієте, тут такий ньюанс єсть, Головківка – це село віддалене від Черкас і Чигирина і там переважно жило місцеве населення, вони з покон віків знали один одного, батьків, дідів і вони були більш дружні ніж у Медведівці. Медведівка – це село, де прийшлих людей море було, дуже мало залишилось чисто медведівських людей.

А все рівно ми чули ж усе про ці дітки, то знаємо усе. Я, наприклад, скільки тоді мені було років – 10 років, то шо я… А тоді діти хіба були як тепер діти? Тепер діти розумні, а ми були… Із Черкас ішов хлопець, в якого був товариш у нашому селі, не міг дійти вже додому і в Івківці зайшов до цього товариша переночувать, бо він уже не міг дійти, бо вже голодний і стомився. Це ж з Черкас 40 кілометрів до нас і він зайшов до нього переночувать, і він його зарізав. А хтось же із сусід… А тоді було таке время що колективізація, то тоді сексотів отих страшне, скільки заставляли, щоб доносили один на одного. Визивали їх, бо мене тоже як я з Германії вернулася… мене заставляв…

С.: Пінкін? Сербин?

Ні, раньше. Заставляв мене, щоб я була сексотом. А я сказала: «Я не можу, бо в мене мала дитина». А в мене якраз була мала дитина, я отказалася. І він не заставляв дуже мене так, а просив. Але я як сказала, що вже не буду, то він мене не заставляв, щоб я була сексотом. Я тільки сказала, що я не можу і все, я не покину дитини. А це як сексотом, то треба… Зарізав,  а мій бувший чоловік, покійний, хлопчиком же був (16 років),  як заявили, що цей Манджура зарізав товариша, то вже по селу побігло і дітки такі, як і мій чоловік був, бігали ж узнать. То міліція якраз прийшла до нього, а він жарив це м’ясо і показував дітям. То це мій покійний чоловік бачив і знав. Вопше, цей Манжура був якийсь подозрітєльний.

С.: Його потім забрали і все.

А як звали його?

С.: Як звали його?

Не знаю. Знаю, що казали «Манжура».

С.: І це точно не відомо чи звали Манжура, чи це по вуличному.

Відколи це перейшло, а я досі не забула як його називали. Оце діточки таке. В час колективізації забирали. Даже як прийшли до нас, то був печений хліб, то і хліб забрали, все забрали.

А приходили один раз чи багато разів?

Один раз.

 А мали з собою документи або зброю?

Хіба ми, діточки, про це знали щось – нічого ми про це  не знали. Знали тільки, що це забирали комуністи чи, я знаю, хто воно такий.

А це місцеві були – Ви їх бачили,  знали?

Ні, ні. Оце таке, діточки. А більше я нічого не знаю.

А скільки їх було чоловік?

Два, два.

А може памятаєте хто від голоду помер? Може сусіди?

Не знаю, діточки. У нашім селі…

С.: Мам, там, де тато жив, де була дідівщина, там невеличка вуличка – метрів 300, то батько порахував, що на тій тільки вулиці від голоду померло 12 осіб.

А прізвищ ви не пам‘ятаєте?

С.: Не буду обманювать… Синющуки жили, хтось з них, Кадети.

Дісканти.

Тобто, із цих сімей як мінімум одна людина померла?

С.: Ну да.

А загальна кількість людей, скільки померло?

Не знаю.

С.: Мама не знає, це я цьою справою займався. Не можу точно сказать, бо зараз вже дуже мало залишилось тих людей.

Півсела чи третина?

С.: Ні-ні, значно менше.

А яке населення тоді було в Медведівці?

С.: В 33-му році приблизно 3 тис. чоловік…

А представтесь, будь ласка як і Вас звати, бо Ви займались цьою справою, як місцевий краєзнавець.

С.: Воскобойник Тарас Павлович, 1953-го року народження. Я працював не по першій професії, а довелось другий раз закінчувать університет, історичний факультет і я тут працював у школі істориком. Діти в мене працювали по збору інформації про Голодомор, там дуже багато було рефератів, але я певне що залишив їх у школі. І я не знаю чи вони збереглися.

Але в будь-якому випадку ви теж досліджували цю тему  і знаєте. В 1933-му році 3 тисячі осіб тут проживало і чоловік 100 тут померло з голоду?

С.: Якщо не більше.

Розкажіть нам більше про місце поховання і встановлення памятного хреста.

С.: Мій батько, він був учителем теж і він був дуже активною людиною, не був байдужим, його дуже поважали в селі і він багато зробив для села, для історії села. Він ініціював збір коштів на дзвони на церкву, ініціював побудову пам’ятника у селі Максиму Залізняку і ініціював на місці поховання жертв Голодомору – насипали горб такий великий і поставили хрест. Воскобойник Павло Захарович.

На тому самому місці, де поховання були?

С.: Може не зовсім точно, але на тому районі.

А в якому році хрест встановлено?

С.: Девяносто перший, по моєму, десь так.

Так що я хочу сказать, оце по черкаській дорозі  в нас було там озеро і це коло цього озера людей різали у час Голодомору. А моя сестра училася тоді в Черкасах і вона не могла іти додому, бо боялася іти, щоб не зарізало. Вона там училася у технікумі і якусь там маленьку стипендійку получала.

Це в 32-33 училась в технікумі і отримувала трошки грошей як стипендію?

Гроші-гроші. І вона за цю стипендію жила, щоб не йти додому, щоб не зарізали коло цього озера, бо балакали, що дуже різали там людей у час 33-го року.

А де це озеро, біля якого села?

Тарас, ти не знаєш?

С.: Між Чернявкою і Леськами, на цьому проміжку. Там зараз немає озера, це озеро – степове блюдце, воно відірвалось від грунтових вод і висохло.

Там і жаб ловили та поїли люди.

А щось памятаєте про закон про пять колосків?

Чула. Судили, по 7 років давали.

Може пригадаєте якийсь випадок?

С.: Мамина сестра приїхала на заробітки у радгосп у сусідню область і вкрала відро, не відро… сім кіл цієї кукурудзи і качанах.

Ні, пшениці.

С.: Може пшениці, а мені щось пам’ятається, що кукурудзи. Але її піймали і заставили висипать. Вона приїхала додому вже із тим, що заробле , і її тут…

Забрали і засудили на сім років! Вона бідна осталася калікою на одну ногу.

Як її звали?

Ніна, Писаренко Ніна Василівна. Ой, діточки, як згадаєш те життя, то бодай не казать. Колгоспи ті зруйнували все у селі!

А дідусь, бабуся Ваші вижили в роки Голодомору?

Вижили. Но мій дідусь утік у Середню Азію, бо його хотіли розкуркулить. А він втік у Середню Азію, але вже він боявся їхать додому, бо виселили б у Сибір. То він уже голод як пройшов, зібрали врожай і він приїхав, але голі стіни вже були в нас. То він як приїхав та як побачив… то він так плакав, так ридав…

А бабуся?

Бабуся вижила-вижила. Це ж вона це добро носила у сусіднє село Головки і міняла на…

Куркулі ще були в селі? 

С.: Це були просто роботящі люди, підприємливі.

Оце сільська рада – це моєї рідної тітки була красива хата. Її вже нема, але якби ви бачили яка… То вигнали тьотю із дитиною, на двір вигнали серед зими із дитиною. І вона зібрала своє збіжжя… А дядько Данило був десь на заробітках, бо та ж колективізація, вона багатьох людей розігнала, десь тікали. І він знав, що його будуть розкуркулювать, виженуть із цієї хати, то він утік десь, устроївся на заробітках. А тьотю з дитиною забрали мої батьки, то вона в нас жила. Год прожила, а потом поїхала на Кавказ десь, я вже забулася.

С.: Вона поїхала в Крим…

Нє, то вже вона пізніше поїхала.

С.: Потім приїзджала її дочка… а-а-а, внука.

А може памятаєте таке слово «Торгсін»?

Чула, бо мої батьки проміняли золотий хрестик у матері був, проміняли. Не знаю, що вони там, скільки…

Нє, хліб давали, зерно якесь давали.

А про торгсін Ви не доказали де був торгсін – у Черкасах чи в Головківці?

Мабуть у Черкасах.

В 32-33-му ви дійсно свої речі продали, найдорожче – хрестики.

Все в Черкасах.

 А що принесли, геть трошки продуктів харчування?

Не пам’ятаю, дочко. Якби не той хрестик, то ми б з голоду померли. Під час голоду  вже начало жито наливаться  і мама, аби не померти з голоду, нажала сніп такий здоровий і у хату унесла діжку і ми об діжку оце жито молотили. І очистили, щоб воно чистеньке було і тоді у макітрі макогоном м’яли, і оладочки пекли, щоб з голоду не вмерти. І якби жито не поспіло, то ми б точно з Марусею померли.

А жорна у вас були?

У дядька мого були жорна.

А у вас не було в сімї?

Не було, доцю.

С.: Та тоді ж забирали.

У дядька мого були жорна. Жито як поспіло, то ми їздили на жорна і мололи вже, ожили трошки.

А в дядька забрали жорна чи ні під час Голодомору?

Ні, не забрали.

А в інших людей не знаєте?

Не  буду казать, бо не знаю.

А може пам‘ятаєте  назву якоїсь страви під час голоду? Може щось специфічне виготовляли, випікали, замішували щось таке цікаве?

С.: З акації, на весні із акації.

Акацію білу. Як зацвіте акацію, то ми акацію їли, щоб не вмерти.

А що ще їли?

С.: А що таке затірка?

А-а-а, таке – мука з водичкою, покрапає мати і тоді такі кружаличка і варить, і дає, розділяє вже нам.

А батькам платили в колгоспі, харчі якісь давали?

Не платили, паличку ставили, трудодень. А за той трудодень по скількись там грам давали – жито давали.

С.: Але було щось таке… моя тітка, батькова сестра старша, то вона із чоловіком працювала в колгоспі і будувалась в цей час. В колгоспі доводилось то те, то те брать з комори, виписували, то вона за рік ще винна залишилась, не те що заробила.

Ну тоді виходить за один трудодень скількісь давали грам жита?

300-700 грам .

Це в під 32-33 років?

А-а-а, тоді нічого не давали, нє-є!

Годували тільки в колгоспі?

Хто там? Нє.

А врожай хороший був?

В 33-ім врожай добрий був, тоді дуже добрий врожай був.

А в 32-му?

В 32-ім – нє, не було такого врожаю, а в 33-ім прямо дуже бравий урожай був.

С.: В 32-ім недорід був.

Але вивозили все з колгоспу?

Да, вивозили все.

С.: Так от із тих 4-ох братів залишився тільки мій дід Писаренко. І він дуже зрадів, коли мій прадід виїхав, вся ж земля залишилась йому і почав господарювать, підприємливий такий – він скупав свиней, продавав. Інколи золото міняв на паперові гроші, щоб не дзвеніли в кишені, бо в нас тут одна місцинка є по дорозі на Головківку, там ліс поряд і перестрічали інколи людей. Так і називається це урочище – Погибельна, бо там перестрічали бандити людей. То щоб не дзеленчали монети, то він паперові гроші – червонці, тверда валюта була, то він міняв золото на паперові гроші.

А люди ховали продукти харчування?

Канєшно ховали. Я ж кажу в нас був печений хліб, то і хліб забирали.

А де ховали?

Не знаю.

С.: Скрізь де могли.

В землю закопували десь?

Закопували люди, да.

От ви кажете, що звозили людей з сусідніх сіл у лікарню, а не було дитячого будинку чи патронату при колгоспі?

Не було.

С.: Нє, яслі були пізніше,дитячі яслі.

Да, бо Колю і Ніну забрали. Ми були пухлі з Марусьою, а Колю і Ніну забрали. Колі було 5 років, а Ніні було 7.

Це в 32-33-му  їх забрали?

Да.

А куди їх забрали?

У ясла, при колгоспові зробили ясла.

А в них батьки живі? Це сироти були?

С.: Це її брат і сестра менші, рідні.

А як же відбувався відбір? Це ж усі голодували. А чому вас не здавали нікуди?

Малі.

Маленьких могли взяти і підгодувати?

Да-да. Там якусь бурду варили їм, аби з голоду не вмерли.

Тобто, для маленьких були яслі, де їх годували. Це до трох років там приймали?

Нє.

С.: Дошкільного віку.

Бо вже братові було 5 років, а Ніна на 2 роки старша.

А як Ви памятаєте, багато там дітей було в тих яслях?

Не знаю. Шо ж мені, діточки, 10 років, куди я ходила?

А чому хліба не було, як Вам пояснювали?

Не буду казать, чи забирали його. Не буду казать, бо не знаю. А  в 47 тоже, ну не така голодовка була як в 33-му, хай Господь милує, але тоже були люди, що умирали з голоду. Це в нас і цім селі вмерли Шевцови. Чи всі вмерли, не знаю. Але помню, що ця племінниця крала 7 картоплин, але однаково вони вмерли.

С.: Племінниця жила в нашій сімї, бо її мати рано померла, то вона жила в їхній сімї.

А взагалі можна було говорити про голод, обговорювати цю тему чи це був секрет?

Це в міліцію зразу попадеш.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду