- Місце запису: місто Гнівань;
- Дата запису: 1 вересня 2021 року;
- Хто записав: Сопронюк Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Войцюк Марія Демидівна, 12 квітня 1930 р.н., народилася в селі Щаслива, Липовецького району, Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Щаслива, Липовецького району, Вінницької області.
(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)
Розкажіть, будь ласка, як вас звати?
Войцюк Марія Демидівна.
А коли ви народилися?
12-го квітня 30-го року.
А де ви народилися?
Село Щаслива Липовецького району Вінницької області. Село Щаслива в Липовецькому районі є таке.
А розкажіть, будь ласка, як звали ваших батьків?
Параска Захарівна, а тато Демид Іванович.
А прізвище в них яке було?
Татове, так як і моє було, Лейбук, це вже фамілія, а та була Лейбук, а мамина Грушко, дєвіча.
А чим ваші батьки займалися?
Тато був в Польщі на війні, і в Фінляндії, тато в сільраді безкінця робив, то фінагом, то таким, а мама колгоспниця.
А чи були в вас брати і сестри?
Єдінствіна була сестра Ганя, Анна Демидівна.
А вона старша чи менша?
28-го року вона, а я 30-го. Тільки їдна була сестра.
А коли був Голодомор ваша родина голодувала?
В Голодомор мені було три рочки. То я дуже чуть помню Голодомор. Але в нас стояла, через Щасливу з Вінниці йде соша, гора той тего. То в нас сошу з каменя робили, називався тоді, шлях буд. То в нас стояла, я зара помню, на подвір’ї машина-кухня, де кормилися ці люди. А тато ночою цю машину охраняв, то нам шось давали трохи їсти, но Голодомор був дуже страшний, а не помню. Но дуже я страшно, діти, помню 47-ий рік. В нас війною згоріла хата. Хата згоріла, а як ви помните, хто бачив, піч у хаті, лежанка, піч. То мама розгорнула те все, а ця піч стояла, вона ж не горіла. Мама обклала кукурудзяними снопами і це ми на тій печі з сестричкою спали вдень, а на ніч ходили до родичів. А тато був на фронті. За 47-ий рік не було врожаю, а в 46-му засуха, вродила бараболя так, шо тако в жменьку збереш з корча і був голод. Страшний був голод, так не було, шо їсти, шо я ходила на поле вже мені було 16-ть років, 17-ий, шо я ходила на поле і тейго, де зліта косили просо, а це вже перезимувало, і це весна, і я збирала ті колосочки і мняла і мололи на жорнах, ше добре, шо в нас були жорна, не знаєте, шо таке жорна?
Знаєм, але розкажіть.
І той мололи на тих жорнах те просо. А бур’яну, діти, бур’яну не було де вирвати, шоб до цего проса добавити бур’яну, бо воно просто з половою, а, ну ви знаєте, як їсти полову цю. То не було бур’яну, де вирвати, так люди зірвали бур’яни. Появилась кропивка, зірвали, покришили, з’їли, то не було, де вирвати. Одна їдінствіна корова спасала, шо це молочко мама, цей бур’ян цей поливає і ще й, Боже мій, і ще й треба було здати це молоко. Вобщєм такий був цей 47-ий рік, добували кагати гнилої бараболі, шо три роки при німцях закопала вона і вона не погнила, а так зляглася, то як її добули, то смерділо на всесенький поле, но люди, діти всі цю барабольку оббирали і мняли. А хто, жінки, здалека приходили, то цю бараболю на вогні тако, будяки торішні стояли, вони рвали ті будяки, коров’ячі кізяки палили і це ту на патичках барабольку пекли, шоб поїсти, і якось додому дойти, набрати цеї барабольки. Но це 47-ий рік, голодовка страшенна була, но ми її пережили, а тоді став урожай, на який той урожай люди ходили на роботу і получали 300-а грам. День робиш, цілий день робиш – 300 грам, а налог на бараболю, налог на всьо, ви це всьо знаєте, да? Налоги.
Розказуйте на шо налоги були?
За шо налоги?
На шо?
Налог на город, держиш 60-т соток города, на землю налог. Посадяна картошечка – заготівка, посіяне жито – заготівка. Вобщєм, молоко дай, яєць дай там по 200-і, м’яса – 40-к кг. Це ви держите телятко, ви його будете здавати, а я вам заплатю в кілограмах, то ви мені відпишете, це теля здасте у государство, а людям одпишете, шо це ми купили і здали.
А на дерева фруктові були налоги?
Були, були дерева, дали на дерева тей стали люди різати, вже я була взросла, як це було. Тей стали люди різати, це ж черешня, то вроде, то не вроде, хто ж її піде купляти, хліба немає, а черешню буде купляти. Тей взяли ми, тей різати стали люди, і хто-то схаменився, шо виріжуть всеньке фруктове дерево, не буде. Тей перестали різати це дерево, вже я… вобщєм, було тяжесть превелика, хати в нас не було. Як розкуркулили нашого дєдушку, то він жив в лісі в землянці.
А це коли його розкуркулили?
Певно, як розкуркулювали, ти знаєш в якому році це було, колєктівізація ця, шо розкуркулювали.
В 20-х іще напевно.
В 18-му певне. Революція це ж в 18-му пройшла. То його так розкуркулили, шо в нього були сини і дочки, то як я прийму на ніч цю людинку, то завтра мене будуть розкуркулювати. То їх не приймали, то вони ночували в глиняниках, де могли, бо люди не приймали їх переночувати. А цей дід був на селі, це як їхати на Вінницю, чи є там на нашому полі ліс, тоді був маленький, а тепер вже ліс і він викопав землянку, я в тій землянці спала, помню. Оце мамин був рідний дядько, це тут тако лавка, відро з водою, там таке сяке, а тут така величезна піч і ці діти всі на тій печі, в печі палиця, наверх йде дим. То за війни, я ше туди бігала по суниці, бо був свєт на ту землянку, а на землянці суниці росли.
А як його звали цього дядька маминого?
Микита.
А прізвище?
Микита, Грушка фамілія його була, а звали Микита, а як це він був по-батькові, я вже не помню.
А він багатий був, шо його розкуркулили чи чого так?
Хазяїн був, хазяїн був, мав корову, мав пару коней, мав поля трошки. Зараз у мене 3,5 га поля є, паю. А тойго, то його розкуркулили, то це теє, як мама вже прийшла після війни, тей каже: «Дядьку, зробіть мені землянку», а він каже, на маму Паша казали: «Паша, ше зарання дітей твоїх в землю закопувати».
Може мама вам розказувала, чи приходили до вас до хати забирати шось?
Розказували, так мені мама розказувала, як мені розказували тут вже в селі, в нас був дядько, в нього не було руки, а люди всі молились, шо добре, шо йому цю руку обірвали, бо ходили по хатах, а він був головою сільради, то ходили по хатах і забирали до граминочки. 33-ій рік це не од природи, це зробили, витрясали. То цей голова сільради ходив і, як дядько, чи в кишеню, чи в кишеню, чи той-го, в пляшках, кажуть, ховали люди в пляшки, насиплять і він з тих пляшок висипав. А як в піч найшов кашу, то з’їдав. Я прийшла і цього дядька застала.
А як його звали?
Гілько Залєвський. Залєвський Гілько. І де то він шось робив, шо йому руку одірвало. То кажуть, шо всі люди молилися Богу, а потім цего самого Гілька дочка, вже дочка була, вже він помер, дочка була. Ось уже послєднє время, стали цей Голодомор вишукувати, пам’ятник в нас поставили на кладбіщі. Її син – голова сільради, цеї ж таки, цього Залєвського, а вона за оцим кладбіщем, класти цего хреста, я кажу, диви самі повбивали і самі тей-го, то розказували, шо, і мама, і всі розказували, шо ніде не сховаєш, і шо люди спасались тоже тільки їдним молочком. Бабуня, знаю, розказували, шо після війни, наша хата згоріла, то ми перейшли до тьоті, а були двоюрідні брати, мамин, вобщєм, мамині двоюрідні брати і вони нам не пішли на встрєчу, помогти, а як то їм було байдуже. То всігда я чую, шо мама вспоминала, шо, як був голод, то в бабуні була корова, то вони на подвір’ї лежали опухші і це бабуня ділила їм, шоб вони вижили. А мол тепер вони вже не хтят дивитися, голодовка була страшне.
А в 33-му в селі багато людей померло?
Возили, кажуть, це вже я чула, шо підвода ходила, така безтарка і збирали. І як лежала людина опухша, но ше не вмерла, то все одно брали. То кажуть, якись дядько казав: «Не беріть мене, я ше живий», «то шо за тобою другий раз будуть їхати?». О, це в 47-му році, в 33-му році. А в 47-му вже не було, ні одна людина не вмерла.
А пухлі були в 47-му?
І пухлих не помню. Вже трошки було післявоєнне врємя, більше корів, а дуже їздили в Западну, всьо проміняли, і сусіднє село, де жила ця моя тьотя, де мама з того села, це село було Лозовате, то в тому селі пройшов дощ і там вродила бараболя, то наше всьо село виносило туди хустки, всьо міняли на цю барабольку, на шо там. Вобщем, пережили люди, ніхто не вмер, опухших не було. Так, житечко, ше такий случай, це в 47-му році помню, шо один от в нас чоловік одбув, пройшов всеньку війну, був раняний і всьо, но войну пройшов, прийшов додому і його поставили бригадіром, а в нього четверо діточок. І він сів в цьому житі, вже житечко було і нам’яв в кишені цього жита, а вдома терли макогоном, варили куліш. І хто-то на нього заявив, і несмотря на то, шо він пройшов всеньку війну, йому ше дали три роки тюрми.
Це за то шо молов?
За то шо на полі колгоспного жита цего мн’яв, то дуже люди тоже восхіщалися, шо пройшов війну.
А в 47-му ходили по хатах, забирали їжу, було таке?
Да-да, було.
А хто це ходив?
Ну хто ходив, ходили не, я ночьою маю ввіду, ночою і дньом, крали, крали. А так, нє, нє, ніхто нічо, в 47-му році ніхто по хатах, в кого шо було, так усе і оставалося.
А іще ви казали, приходили в 47-му до вас в село просити, шось таке ви казали, шо приходили в село, а хто це приходив?
Просити їсти?
Так. Люди приходили просити їсти в 47-му, отак по селу ходили?
Аякже, ходили. Дітки ходили, в нас одна інаковірувана була, видно, чоловік, певно, був поліцай, вона приїхала з чотирма дітьми в війну, в 47-му році в неї нічо не було, тільки цих четверо діток, які були бойові, горді жінки, вони пішла на роботу в колгосп, а дітям пошила торбинки через плечі. І вони в кожну хату, ходе і просе, шо дасиш, вони не брезгали, бараболька, то бараболька, шо дасиш, геть пляшечку молока. І вона їх вигодувала, і вивчила.
А з сусідніх сіл приходили, чи може навіть з дальших країв, було таке чи тільки свої сільські ходили?
Нє, нє, з чужих країн у нас не було, це тільки, шо інаковіри їхали, то осталося нєсколько сімєй в нас жити. А наші їздили без конца-края в Западну, геть мій тато їздив в Западну. Там проміняти шо-небудь чи… А ми не проміняли, тато взяв з суду, тоді казали, тепер кажуть кредіт, а тоді казали з суду, то тато взяв 3 тисячі з суду, він був воєнний, він дуже довго, не воєнний, но він на всіх войнах якось участвував і мав два ордени Отєчєствіної війни, то він їздив. То взяв він цю з суду, а потім він нас покинув. Він нас покинув, мати його не порадилася, продала одну золоту вєщь, та вєщь була привезяна з фронта, татового друга.
Ви ще казали, ваш тато на Західну Україну їздив, то шо він там міняв?
Шо він міняв. Ну шо там в нас ще було, якийсь килимок зняв з стіни, колись мєсто ковра такі радна вішали, чи якесь полотно, ну тоді ж всім люди нуждалися. Хустка така була, колись називалася турецька, такі не цвіти, а просто як тойго… Ну шось забирав, я точно не помню, но шо в нас не було.
То він з Західної України привіз шось, да, чи їжу якусь, чи гроші?
Да, да, да, привозив, привозили ячмінь, просо, пшениця це сама дорога була. І скільки там, сперед назад і на плечі, по вагонах, цей-го, по верхах в вагонах на вуглях на цему всьому їздили, тоді ж не було грошей. Він не один їхав, всі люди туди їхали і просили, і з торбами ходили там по тій Западній. В нас чоловік тоже прийшов раняний, рука тако в нього не розгиналася, то казали, шо бачили його, шо він ходив просив. Той-го таке, дуже було тяжко жити.
А в 47-му ходили на колгоспне поле колоски збирати?
Ходили-ходили, я ходила і гонили, батьки на роботі, як той Шевченко писав «батько на роботі, ніколи йому». Батьки на роботі, а ми, це скирту і тоді в копах клали, жали люди і копи клали такі. То ці копи забирають, а колосочки лишають і це діти з торбинками збираємо, то це збираєм-збираєм поки об’єжчик, є об’єжчик на коняці, поки приїхав об’єжчик з батогом і нас не розігнав. І ці дітки топіро тікають і старенькі бабки, такі старенькі бабки тоже збирають колосочки разом з нами, то збирали колосочки, голодні були. І закрадалися в оці яблучка зелененькі озьдо. То це мама піде на поле, поле бараки і такий бурачок, отакий-го, вже вона його почистила і в кишеню. А ми в садок колгоспний нарвем цих зелепушок. І мама ті зелепушки і ці барачки, і це вже варення, яке це вже добре, добре це їмо. А чай, то як зараз помню, шо як мама варе бараки, білі бараки, це послє войни, білі бараки покрише і той-го, і там м’ятки чи гілячку маліни чи чого, і це вже ми такі раді. Мама чай варе, а бараки ті, як чай вип’ємо, то бараки ті з’їдаємо.
А ще в 47-му році платили вам за роботу в колгоспі?
Платили, платили, не знаю, яка була розценка тоді, бо я не помню, я ше не робила в 47-му році. А вкінці року, рощитували вкінці року, то 300 грам на трудодень. А оплата була трудодень, поробили день – трудодень, харашо поробили – півтора, а як не пішли два дні, то отшрафували на три трудодні, забрали. І давали вкінці року 300 грам. Пішов тато і на плечах, за рік на плечах 30 кг приніс, а то випишуть якусь помідорку, а то впишуть якусь рибку, бо тоже в селі ставок був, тей на трудодень, тей розщитають, нічо не було.