- Місце запису: село Гребінки Васильківський район Київської області;
- Дата запису: 06.09.2018 р.;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Ведмідь (Волошина) Ніна Макарівна 1925 р.н., народилася в селі Гребінки Васильківський район Київської області;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Гребінки Васильківський район Київської області.
Допомагав: місцевий краєзнавець Таран Микола Полікарпович (далі М.П.)
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Як вас звати, розкажіть?
Ніна.
Прізвище?
Волошина, а зара Ведмідь.
М.П. По чоловікові Ведмідь.
Коли ви народилися?
Народилася у липні, 20 липня.
Року?
1925.
Де народилися?
В Гребінках.
Батьки ваші, як звали?
Волошина Анастасія Якимівна – мати, батько – Волошин Макар Олексійович.
Розкажіть про своє дитинство, про 20-ті роки, як ви жили і що потім сталося?
Так. Пішла я в школу у 7 років, це ще до того. У 28-му році нас розкуркулили. Батькові тато спочатку забрали, бо ми жили з дідом, дідів батько. При чому батька зразу забрали від нас, мати суперечалася, не хотіла. Ночья прийшли до нас, ше малий брат був Володимир у колисці, його звязали, зірвечко відрізали і зірвечками матір зв’язали. А того маленького замотали в одіяло і винесли, стояла підвода, був вечір, ніч чи як, я ж маленька була, мене не було в хаті, мене босеньку в батьків піджак умотали, вкинули у віз і повезли. І це було вночі, а друга була вже рязка, віз був драний і мене загубили, випала я з воза. Як мати скала кричати, шо нема дитини, ну то вони вернулися з цеї грязі, привезли нас. Привезли нас, а куди нас привезли я не знаю, бо ми оказалися в Рокитній станції, Рокитянська станція. І там був пункт, де нас розгружали, погрузили нас у поїзда. Мені якась жінка принесла пальтечко і черевичка, і так привезли в Архангельське нас, привезли, ліс, тайга, мороз, розгрузили нас із поїзда. А так недалечко від нас був байрак, там оці були, які привезли раньше. Мати нас, такі вже ж були, старшому братові 23-го він, а я 25-го, а той маленький 27-го. Ну куди ж вона піде, в снігу, вона дико начала кричать.
А вас розкуркулили, бо в вас було велике господарство, що в вас було?
Ну шо ж там в нас велике, землі, я не знаю скіки, скіки там було, може гектарів чотири, бо дід його орендував ше.
Коні були, воли чи що в вас ще було?
Пара волів було, батькова сестра йшла заміж, то дід ті воли отдав. Пара коней було, корова, ну шо ж таке ще більше. А так це своїми силами обробляли цю земельку. У кого там вже орендували ту землю, той. То я ж вам вже розказу за це.. Мати начала кричать, а там у цьому байраці ше раньше була завезена материна сестра. Вона почула, впізнала голос, тай каже до чоловіка «Макар, вони ж Настю привезли, це голос її, кричить вона», вони прийшли і забрали нас в той байрак. Поселили, нари були, я знаю, шо була така драбина і на другий начали поверх, якщо сонечко чуть пригріє начинає капать, попідвішували рядна. А тут холодно, серед байрака була буржуйка, топили, таке отоплєніє було, їсти давали. Шось там варили, а тітчин чоловік, то наче був вже в цьому байраці як хазяїн, начальніком. То він вже нам до отсрочки давав більше їсточки, тоді начали діти мести. А от мати пішла на станціючогось, ну не знаю чого вона пішла на станцію і там зустріла свого сусіда. Він був утік раньше, його, із села втік і поїхав собі в Архангельське. Його розкуркулили тоже, но він втік, його не забрали в тюрму. Вона каже «Іван», впізнала його і каже «Іван, забери моїх дітей», і він согласився, каже так: «Я їх сам, я їду коло Гребінки, я в Танков їду, шоб мене там не бачили, шо я приїхав, я дітей привезу на станцію сюди до Гребінок», мати принесли двох: мене і старшого брата, покинула, посадила в поїзд, ну а вже я не знаю, ну поїзд пішов і ми вже поїхали. Тай старший братик ходив по поїзду, просив хліба для мене і так люди їхали до Устимовки, до свеї станції. І він каже «так діти, я подзвоню, щоб вас хтось приїхав забрав, дядько, наче батькова сестра, а ви мене не знаєте, не знаєте хто я такий». Правда, він подзвонив, не знаю звідки цей дядько приїхав, забрав нас, а мати ше осталася там. Привіз до тітки. Тітка вже нас вмила, переділа, посадила на печі. Ідуть усі люди дивляться на нас. Тітка постригла, дала передіться. І так були у тьоті, не знаю скіки. А дід, діда раньше забрали як нас, але діда випустили. Дід якимсь чином, в канторі робив родич наш, батьків двоюрідний брат, у колгоспі в конторі. І він до нього прийшов і йому дали таку справку, що дід в році їде в Архангельське на роботу. І дід приїхав, а там вже почали люди мерти, так вже хто куди і забрав матір і цього ж маленького братіка. Куди ж приїхать, у хаті нашій, так селянська хата обикновена, трудяги були такі, не було в нас такого нічого, то була контора в нашій хаті. Батька визнали винним, шо з ним…
Тобто радянська влада в вашому будинку облаштувала контору, правильно?
Да.
Той будинок, який відібрали у вас?
Да.
Як звали тітку, яка вас забрала?
Леоніла Зіменко.
І ви жили в тітки?
Так, в ми були в тітки.
В якому році ви повернулися сюди?
Я не пам’ятаю. Ну ше в школу ми не ходили.
А який це рік був, пригадаєте? Скільки вам років було тоді?
М.П. Ну вони ж там не були довго в Ахангельську. Їх в 28-му розкуркулили, відправили в Архагельськ, вони там кілька місяців побули і трапився цей же ж Іван і зустрів матір на станції, і забрав дітей двойко. І сказав дід, дід вже вдома взнав шо діти, шо треба їхать по невістку і по внука. От він і поїхав. Забрав, приїхали. А вдома, в хаті, зробили колгоспну контору, колгосп зробив свою контору. Всі вже повернулися. Тільки чоловік остався там на лісорозроботці. Це вже десь 30-тий рік.
А далі як ви жили?
Ну в нас же хазяйство все забрали, нічого в нас немає. Ну як начали ходотайствовать, нам хату вернули. Прийшла мати з нами, в хаті нічого немає, порожньо.
Тітка вам помагала, так?
Да, тітка. Ну м трошки вже обжилися, мати пішла на роботу, в колгосп. Ми вже якись то чином. А дід, діда вперед забрали, а потім діда одпустили. І тоді ми вже почали, мати почала, пішла вже в колгосп, пішла, все в нас забрали. Ну ми вже пішли в школу. Я пішла, не знаю в скільки років, чи в 7 чи в 6. Брат пішов вперед і якимось чином почали вже хазяйнувати із дідом.
А про голод розкажіть нам? Як ви пережили 32-33 в Гребінках?
Ну як голод, ну людей… ми шоб так сильно голодували, ну голудували, їсти не було шо. Це менший братик вже пухлий був. А то благодаря дідові, він там дешо заробить, то там шось зробить якусь піч, то шо, то ми так трохи вижили. В нас у сім’ї ніхто не помер з голоду. Я була тоже така, ну шо їсти не було чого. Пекли в ступі цю … гречану полову і мати млинці такі пекла, ну так ми і виживали. Ходили, колоски збирали, били нас там на полі, шо ми збирали колоски і так ми…
Хто бив? От ви приходили на поле, хто бив вас?
Ну цей об’єжчики чи хто там. І так ми собі і жили.
А приходили до вас активісти, буксирники, обшукували хату в 32-му?
Да-да, а мєжду прочим дід у грубі зробив, коло груби зробив таку, вимурував вроді таку пічки і він туди насипав зерна, і замурував. І це таким чином він нас кормив.
Активісти не знайшли цю схованку?
Нє, нє. Шукали, де яка квасоля була, де шо, виспали з горшків, шукали.
А хто були ці активісти, ви їх знали цих людей?
А чом не знали, знали.
Це місцеві були, односельчани ваші, так?
Да.
А чужі були?
Хто?
Якісь чужі люди були?
Нє, не було чужих.
А зброю вони мали при собі?
Хто його знає, діти. Я не знаю. Це Конон був Теренко, Мишко Зеленський. Цей Мишко нас розкуркулював.
Скільки було людей? По скільки людей ходило? Двоє-троє?
Соломія Козак, така активістка, я знаю.
М.П. Настя Лисачка.
Та Соломія така вся, взяла прапорець червоний, підвязалася такого і це ходила. Тоді ще знаєш, Полікарпович, хто ходив? Ще була така активіста Лукія Прищепа.
М.П. Прищепа, це ж там жила…
Да, да. Це ж зараз була в мене через дорогу.
А один раз приходили чи декілька разів до вас додому?
Через день приходили.
Часто?
Да.
А забирали тільки продукти чи якісь речі з хати теж брали?
Ну прийшли, як ми приїхали з Архангельська в нас нічого не було, все забрали, а шо тоді було, діти, лава, стіл, на полу спали, це ж такі куркулі були. Кроваті думаєте були? Чотири доски і це все, рядно постелили, кожухом укрили.
Може хто вам в селі допомагав, може хто продуктами ділився, може молоко в когось було?
Нам допомагала тьотя.
Оце тітка тільки?
Да.
Ніхто не ділився з вами харчами?
Ні.
А з колгоспу може допомагали?
Як ми ходили в школу, то була столова, в цей Соломії в хаті, це ми ходили з своїми мисочками, це було довго і давали затірку.
Це вже в школу ходили? В 33, да?
В 33-му я вже ходила.
І вас там годували?
По черпаку затірки теї давали. Оце так.
А як в школі вас виховували? вчителі Щось розказували вам?
Я шось скажу вам. Як уже тоді були, характеристики давали в школі, коли ти закінчив школу, то давали характєрістіки. І цей же наш вчитель написав мені, там була графа «національність» він мені написав «куркулька», то дід його як дріб, то я думала, шо він його вб’є, каже, яка ж дитина, 6 років, яка ж вона, каже, куркулька…
М.П. Це Захарко?
Захарко.
Це вчитель цей?
Вчитель.
А потім діти не дразнилися з вас, що ви куркулька?
Да.
Дразнилися?
Да.
Це вже старші їх так налаштовували проти вас?
Да.
А сироти в селі були, от батьки померли, що з сиротами було?
Пухли вони, валялися на дорозі, отако люди падали, їхала підвода підбирала бувало таке, шо живі ше, ше ворушилися люди, все рівно їх кидали в віз і обща була яма, їх тоді на цвинтар скидали туди.
Не намагався ніхто врятувати з воза оцього?
Нє, не було вже ніяк.
А скільки в селі людей померло? От як ви думаєте?
Через дорогу у нас вмер хлопчик з голоду, то його там в дворі і закопали, в садочку його прикопали.
Всі імена зібрані, так?
А і ше помню, як в Черниша, по Любчиному боці, його жінка його зарізала.
М.П. Іван Любченко.
Я не знаю, знаю, що Любченко.
М.П. Це цього Петра Шестопала жінки рідний брат.
Тетяни. То це я вже бачила на свої очі. Із Ковалівки в жінки робила, дівчина робила і в неї жила на квартирі, то ми ж зразу не знали, шо вона зарізала свого чоловіка, посолила у діжки і в погребі був. А потім вона ж і цю дівчину зарізала. І як узнали, шо у цеї дівчини, ця ж жінка шо її зарізала пішла на роботу в Чернишах у її спідниці. Я даже бачила, зараз помню, як її вели, міліція вже арестували, як її вели, це я бачила.
Вона сама з Ковалівки, жила …?
Вона сама з Ковалівки. а жила вона, робила вона в Чернишах.
М.П. Це радгосп там далі був. То вона зарубила чоловіка, потім сина, ше дитину рубила вона, а потім цього: їх було два хлопці і дівчина, і свою подругу, вона теж із Хвістіва, вона теж із Пениришцівки ходила на роботу, але була непогода велика, а вона її каже : «Ходи до мене, переночуєш, а завтра підем на роботу». Вона пішла до неї ночувать, вона її вночі вбила.
Чи були дитбудинки, куди дівали дітей, можливо ви пам‘ятаєте, діток тих, кого розкуркулювали, от що з ними було? Може при колгоспі приюти, патронати, що ви знаєте про це?
Та нас в селі їх мало було, кого розкуркулили.
Скільки ви ще таких пам‘ятаєте сімей?
Не помню даже, по-моєму хтось із Шадурів був.
М.П. В Гребінках майже через хату розкуркулені були. Хто в колгосп не хотіли іти, то робили їх куркулем і розкуркулювали.
А це ми як в цьому Архангельському були, то цей, то тільки по-моєму з Шадурів хтось був.
А ви все життя де працювали?
Як зайшли зразу після війни красні в наше село, я пішла в сільраду.
В сільраді працювали?
Да. Сікретарьом, рахівником там, там мені всьо. Шо казали робить, то робили. Голови сільради кожен день мінялися, а потім я пішла на Черниші в совхоз, робила в канторі бухгалтером і там я пробула 25 років на одному місці. Дитинство не важне в мене було, тому шо я заболіла на туберкульоз, благодаря тому управляющему, бухгалтеру вони мене подкаючили, а там була б вмерла, так вони мене лічили.
Це коли?
М.П. В 33-му. В ті роки довоєнні. Помагали.
Але бачте, дав Бог, що ще вік довгий.