- Місце запису: місто Київ;
- Дата запису: 2008 рік;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Ткаченко Надія Марківна, 1928 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Донецьк Донецької область.
Багато що забулося. Але страшні моменти пам’ятаю. Якщо той період часу, коли ми жили на Донбасі, і сьогодні, як завжди, щемить в серці, коли я чую про всіх цих людей, які там не живуть, а працюють на шахтах Донбасу. Бо живуть по-різному люди. Так от це остання шахта, яку я пам’ятаю. Бо ми жили на шахті № 7 імені Саркісова. Це 32-й – 33-й, можливо, і раніше, но я не пам’ятаю того. А оце як раз ті роки. Далі шахти 2-16. Це Сталінська область. Далі – шахта 4-21. Ось ці три шахти я вже дуже добре пам’ятаю, як ми жили на них, ось там. І ось остання шахта. 4-21 Сталінуголь. Що вам сказати? Умови життя були дуже страшні. Нас було вже сім душ: п’ять дітей, батько і мама.
Як звали батьків?
Батько Марк Феофанович, мама – Секлета Андріївна. І у нас була і попередня двохкімнатна, бо будинок і… – він з чотирьох сторін, як би живуть люди в однім кусочку, в другому, і з тієї сторони теж, це там, де шахта імені Саркісова.
Ви пам’ятаєте, як в кімнаті було?
Я пам’ятаю абсолютно все. А як я можу не пам’ятати? Тоді нас іще було три сестри і четвертий уже народився братик мій. Він 35-го року народження. То ще ми на тій шахті жили, де ото застав нас і 32-й, і 33-й роки. Ось, так зайти – така невеличка прихожа, коридорчик, ніяка не прихожа, а тоді направо кухня і прямо – кімната. Так от в одній кімнаті – можете собі уявити, скільки нас було? Ми папа називали, не тато, це, видно, дав Донбас, тому що там мова була дуже непроста. То вони вдвох на кроваті, а ми втрьох головочками під ту кровать, а ніжки – сюди, вперед. Так ми жили. А потім, коли переїхали вже на цю останню шахту, 4-21, теж була двохкімнатна, але будинок із двох сторін: одна сторона ми, і друга сторона – інші люди.
Так от мені тут хочеться один момент такий згадати. Можливо, молодь хай би послухала. Бо чимсь незадоволена, все щось не так. Бо я працюю з молоддю, між іншим. Ось. То зима для нас – то був страх. Тому що зими були дуже тяжкі, дуже суворі, дуже сніжні й дуже морозні. Дуже. І ото в тій нашій квартирі, де ми вже мали двохкімнатну, але нас уже було сім, п’ять дітей, і під… у великій кімнаті – так називали, велика кімната, де папа з мамою і найменше дитя, братик Коля. Я не знаю, як це називається, ночви. Дерев’яні ночви, не коляска, не колиска, в ночвах винянчували того братіка. Під кроваттю у мами лежали ці ночви з дитиною. А нас четверо дітей – одна кровать, двоє в одну сторону і двоє в другу сторону на тій кроваті. Так ми росли. А потім холода ці. До чого приводили ті холода. А до того, що такі діти, як я (старшенькі – вони вже іншим займалися), а ми з відерцями, такі, як я, сусідські діти, на оті терикони, де вагонеткою скидають породу, не вугілля. А терикон, єсть з вугіллям, а єсть з породою. І вагонетка аж там наверху, височенні терикони, і вона скидає цю породу, і ця порода летить сюди, вниз. А ми з відерцями отам між летучими породами, кусками породи, вишукуємо отакі вуглиночки для того, щоб допомогти потім топити. І коли ти назбирав з пів відерця, а там летить, чи приб’є тебе, чи поранить -= то вже доля кожного. Страх великий. Але коли ти назбирав з пів відерця тих вуглиночок, то ти з такою радістю приносиш додому, мамі. Ось що. Так що такі моменти дуже тяжкі.
А народилися Ви хіба на Донбасі?
Діло в тім, що дві мої старші сестрички, їх немає вже, вони народилися на Черкащині. Це село Бузуків, Черкаська область. А тоді, коли папа зрозумів, що йому не можна тут лишатись…
Чому?
Чому? Тому що доля така, що не можна було йому тут лишатися, і він виїхав з 22-го року, з 1922 року він працював на шахтах Донбасу до 1941 включо, доки не зайшли німці. Тобто, як бачите, десь 20 років праці. А чому? Ну, що ж? Якби мене запитали за роки радянської влади, я б не дала відповідь цьому Вашому «чому?». А тому що він був священик. А раз так, значить мови буть не могло лишатись тут, тому що предстояло йому не тюрма, а просто розстріл. Та й все. Можливо, тюрма. Цього я не знаю. Але то, що він звідси виїхав, із Черкащини, то це була основна причина, і тоді таких людей в шахтах не трогали: ти все рівно собі сам зробив кару, і ти відбуваєш те, на що тебе б засудили все рівно. Ось тому дві сестрички мої народилися одна двадцятого року, ось, і одна – двадцять четвертого. Так мама двадцять четвертого року верталася, щоб народити дитину тут, і коли вже мала мене народити, вона так само їхала на Черкащину. Тому що то є коріння. Вона не хотіла, ось щоб там було. То десь, це зі слів її, бо цього я не знаю, чи Ясиневата станція, десь, на якійсь станції, вона народила мене. Але записала мене в селі Бузуки, і я дуже щаслива тим, Черкаської області. Ось так.
Знаєте, щось запам’яталось мені, цього зараз а й близько немає. Наш будинок був біля дороги. І їзде – я не знаю українське слово – бричка, так тоді казали, правильно? Лошак, і там сидить цей дядько, і ця бричка, і він кричить: «Сдавайте, сдавайте барахло! Сдавайте барахло! Кому ненужное?». Там полу російська мова, не російська даже ніяка. І той, в кого якісь ганчірки єсть, і то зносили йому, і він якісь копійки за це давав. Тобто, отак по ходу він по вулиці проїжджав, і в той час він як би збирав оце все непотрібне барахло, але от платив якісь там копійки. Не знаю, нащо воно і що воно як, я не пам’ятаю. Але чогось я запам’ятала навіть цього чоловіка, який там частенько, він як раз на нашій вулиці їздив не один раз. Він був з вусами, з бородою, ось, якийсь такий полусідий, і шляпа на ньому була. Мені запам’яталося таке, розумієте? Ось.
Це по-перше. По-друге, якось так завжди, коли я бачила, приходив мій папа, він уже весь чорний. Що таке шахтарі? Це люди, які майже ти обличчя білого не бачиш, і самого всього. І чогось на тій шахті, я не знаю, чи вони вдома вже купалися. Чи там не було тоді. Пізніше я вже пам’ятаю, що були ішли вже додому помиті. Все рівно у них завжди на обличчі,там де очі – завжди це вроді як сніг ото, так і вугілля, воно засідає просто вже на людину. А от у ті страшні роки, мабуть, там не було де купатися, і він приходив додому, ми так називали – в шахтьоркі. Що це таке? Це одежа, в якій він був. То то моє враження було, що він отакий був чорний весь: то що одежа, то що обличчя, то що весь. Таким я його запам’ятала в ті страшні роки. Але ніжності такої, як ми мали від свого батька, я подібних не бачила. Наскільки він любив дітей, наскільки. От він іде на роботу, він завжди прощається з нами з усіма. Вибачте (плаче). Вибачте. Чому? Тому що ніхто не знав, чи вернеться, чи ні. Кожний раз.
Але той 32-й мені пам’ятається чим? Це був уже голодний рік. Це був дуже тяжкий, тяжкий, що називається, рік. І тих… тієї зарплати, бо мама ж не працювала, вона ж з нами, з дітьми, от, а папиної зарплати, звичайно, нам не хватало. Тому, ну, щось там раз на день, що там воно, не назвати супом, щось таке мама там варила. Трава якась … різалася, в об щем, це трудно сказати. Але такий то момент, який запам’ятався, звичайно, моя задача була ловити горобчиків до супу. Ну, і пробили клєточки із цеглини. Ну, так три і четверта клєточка, а п’ята зверху. І туди таку лозиночку щось туди підкладалося, і туди там крихоток так трошки всередину. А горобчик залітає, тронеться за цю кисточку, і його прибиває. Виловлю того горобчика, і мамі – таке щастя! На супчик нам є горобчик на шість душ. Це був 32-й, дуже тяжкий, дуже страшний. Але ми переїхали вже на шахту 4-21, ні, це ще було в тридцять… це ще там було, на тій от шахті. Де я її пам’ятаю. І в зв’язку з тим, що дуже тяжко вже було жити 32-й рік, то потім мені мама розказала, що папа сказав: «Забирай її і їдь, щоб трошки якимсь легше чимсь прокормиться було». Він лишається з цими двома моїми сестрами старшими. А вони такі працьовиті. Це тоді люди того покоління, то з дитини воно вже вміє і суп варить, і все, що завгодно: і прибрати хату, і помить, і постірать. То мама мене забирає і від’їжджає на Черкащину, ось, а сестер дві ще тих, брата ще його другого не було, що вони ще пізно, пізно ще народились. То папа лишився з ними двома, щоб просто легше було прожити. А маму у село. Того що він думав, що в селі ну все-таки якось можна буде десь і родичі якісь. Але так здалося, що це легше. Насправді, вихода другого не було, мама пішла в колгосп на роботу, ось, а це була дуже рання весна. 33-го року вже, дуже рання весна. І цілий день їсти нема чого. Як це можна забути? Цього не може забути людина, поки вона жива. І ми виглядали на… то називався широкий шлях у тому селі. І ми виглядали до того широкого шляху, коли будуть наші мами йти із роботи. Бо там варили… ой, між іншим, моя рідна тьотя по папі. Вона була там кухаркою, в тому колгоспі, на тому полі, де мама була. Я ну, так називали – кандьор, я не знаю, як це назвать. Якийсь вродє кандьор. Що воно, не знаю. То мама завжди брала з собою якусь баночку, і ото її порцію – там по порціях рахували – і отєї порції вона приносить (плаче)… Це не тільки мама в нас, так всі. Всі жінки. Ну, той страшний момент. Страшнішого в житті не бачила. Тільки … себе (плаче). Вибачте.
Це один із днів, тяжких днів, коли я з дітьми виглядала мами на… мамів своїх. Це була моя двоюрідна сестричка Маня. І братик. Ну, й інші діти. Але дітей не було багато. Чогось на нашому шляху всіх дітей закривали. Боялися, потому що це вже не просто був голод. Це вже коли ловили дітей, різали. Тому це ми втрьох і ще там пару діток було, виглядали все. І ось в один день підходе якась жінка до нас і говоре… не говоре, показала мені таку как би цукерочку. А я схватилась, юо що це таке? Ти забув, що вони єсть. Це не в силах просто (плаче). Я за ту цукерочку, поманили, так за ручку взяла, я, канєшно, пішла ж за нею. Вона завела в хату. Це був уже надвечір. Уже ішли з колгоспу, з роботи. І коли вона завела в хату, я як сьогодні все пам’ятаю, там був якийсь чоловік. Посадили мене за стола. Навіть пам’ятаю стіл: отак зайти двері, ця хата була недалеко від нас. Просто униз наче спуститися трошки. І… вибачте. Десь у мене там платки були. І так, як зайти, сіни. Тут зайти хата, по-моєму, одна кімната. Ну, так у селах було. І так стіл коло вікна: так вікно було і коло стіл. По цій стороні мене посадили. І спочатку щось вроді вони чи поїсти давали. Не пам’ятаю я. Не пам’ятаю. Але мені чогось стало дуже страшно. І я кричать почала: «Мамо, мамо!». Але ніхто не почує: двері закриті, їх немає. А потім почався дуже гуркіт у двері, стікла летять, б’ють оце в цій хаті. Я не… не то, шо… до мене це не доходило, я просто кричала не своїм голосом: «Спасіть!». Бо що побачила? От я глянула в угіл, в углу якісь сокири стояли, і мені стало дуже страшно. Но коли все-таки зломили двері, уже чоловік, декілька жінок сюди, в цю хату, забралися. Схватили її, цю жінку, мама мене приголубила до себе, придавила сильно. І кричала сльозами, бідненька, но виходило сміх. І потім вони почали шукать ще дітей. Але, вибачте, не витримаю… Підпіччя – розумієте, що це таке? Піч у селі. Тоді така ширмочка, підпіччя – це як би така дірка туди. І якийсь із цих чоловіків, що це ж прибігли сюди, бо мама дуже кричала, по селі бігала: «Спасіть!»… Але я запам’ятала, пізніше я не розуміла, чого мене так дражнили, це мене дражнили … (нерозбірливо; плаче). Так от, коли відкрили підпіччя, там декілька одрубаних дитячих голів було. Зарубані діти (плаче). Ой, вибачте. Бачите, проходять роки, проходять десятиріччя, такі речі не можна забути. Потім, це вже з маминих слів, бо я цього вже не пам’ятаю, схватили вони цю жінку, прив’язали до хвоста коня, і тягли до Черкас 15 кілометрів. І оце така кара їй була. Бо не було ні КГБ, ні НКВД, нічого. Люди самі зробили самосуд над нею. А потім – назад. Од її тіла осталися кістки. Це мама мені все розказувала, я цього не знаю. І потім живою в кінну яму закопали. Знаю тільки, що колись довго мене називали «найдючка». Чого? Бо я приречена була на смерть тоді. А все сестричка моя старша так називала. А потім мама розказала. Каже: «Надічка, ти не обіжайся, бо це так було. Ти була приречена йти на той світ. Але спасибі людям, спасибі».
Що таке 33-й – страшно було згадувати. Але для мене був і 47-й таким, що не дай Бог нікому. Але я хочу сказати що ті, хто кажуть, що це був голод – це не був голод. Це було знищення народу, це був геноцид в повному розумінні цього слова. Чого? Спустя багато років – це приблизно 30 років тому – це приблизно… Я їхала від Сміли до Черкас. І зо мною в поїзді їхав один чоловік. А знаєте, як у дорозі? Коли не знаєш людину, щось од неї почуєш або щось скажеш, розійшлися, та й ніколи не зустрілися з цією людиною. Так було. І оцей чоловік так сиділи, він положив на мою руку руку й каже: «Скільки живу, скільки моя душа болить, я скоро… (нерозбірливо)». Але йому на той час, як 30 років тому, то, канєшно ж, я іще зовсім іншою людиною була і сприймала то по-іншому. Він каже: «Скільки живу, на душі такий камінь, що я не можу, розкажу. Може, Ви комусь розкажете. Хай люди знають». Ми виїхали з Сміли, вони туди ж переїхали, бо ми виїхали в 68-му році. Вже потім з чоловіком. А то було до того. Значить це був якийсь 65-й, десь отак рік. Значить, оце скільки вже? За сорок років тому. То я їхала в поїзді, і оцей чоловік, ну, якийсь пасажир і пасажир собі. Так положив руку на мою руку і говорить: «Я розкажу Вам те, що мені болить. Можливо, комусь Ви ще розкажете. Нехай люди наші знають, що відбувалося в нашій рідній Україні».
І починає він мені розказувати таку річ. Це було 1933-й. І ось він, у 33-й рік. «Я, каже, був уповноваженим від міста Черкас по селам Черкаської області збирать померлих і закопувати в ями. Від голоду померлих». Розказує він мені за одне село. Я й по сьогодні не знаю. Але, з його слів, чи то те село? І хай мені пам’ять, можливо, дасть відповідь, що це правильне я назву село, він назвав село як би як ми з Сміли їдемо на Черкаси, то за Черкасами. За Черкасами село. Я, можливо, згадаю його назву. Він сказав, що там було три тисячі: дуже велике село. Три тисячі селян, які проживали. Ну, з дітьми, усим. І от він говоре, що це була, але 33-й рік, чи з 32-го на 33-й, бо це була зима. Просто зима. Пов’язав він з цим 33-м роком. «І, так само, – каже, – я їздив…», не він один, їх три чоловіка, на конячці із возом. Віз. «І під’їжджаєм ми до любої хати, відкриваєм, ну, воно там не заперлося ні за що, от. І відкриваємо двері, ну, хто там мертвий вже лежить готовий, ми витягаємо їх і скидаємо на цей віз. Гору ми набираємо цих покійників, і там викопали ще раніше трохи ями, які викопані там ями були, земля полумерзла, і ми скидаємо туди, не закриваючи нічого, отак скидаємо просто цілі трупи. І ось один такий із прикладів. Багато розказував, но один із них. «І так, – каже, – заходимо ми в хату. Це злополучний 33-й. Заходимо ми в хату. І теж в селі, це, як правило, була отак піч і там вроді трошки якась, вона не кухня називається, не знаю, як, не помню, від печі. І далі одна велика кімната. І в цій великій кімнаті од стелі, як оце в нас, тільки що прищеплена на крючку, на вірьовці колиска. Ісплетена така колиска дитяча. але дитини там немає, просто там якесь лахміття лежить, все. А на долі, діл, не пол, земляний діл. На долі лежить мати, троє дітей. Четверте у неї на грудях. Ті мертві діти, вона жива. Але в дитинки права рука од’їдена нею. З’їдена до кісточок. Абсолютно. Мати вже розум загубила. Голод заставив щось їсти. Вона їла власну свою дитину. Розумієте? Ось. І він говорить, що коли ми взялися викидать, то один хлопчина ще дихав, ще був живий, а другий ще й сказав «дядя, дядя», але вони вже були ніякі. Кістки самі, обтягнуті шкурочкою. А рою, щоб нам ще раз сюди не їхать, ми підхватили тих полуживих дітей, оцю матір, яка дихала, дивилася на нас. Але мертве дитя з об’їденою рукою – ми так само звалили все це на оті вози і покидали в оті ями».
Так це голод? Це той, хто не знає, той, хто тільки книжку читає і хоче нав’язати сьогоднішній молоді, що це просто був недорід. То я вам хочу сказати, бо я все-таки займаюся і книжками, і всім, що як раз тоді був, проти 33-го, 32-го, нормальний врожай. Це не був голод. Це був зумисне зроблений голод для знищення українського геноциду. Тільки так. Я, наприклад, дивлюся з сьогоднішніх позицій до того часу. Навіщо ж було із горшків навіть людських вибирати зерно, висипати де що сховане було? Абсолютно все вигрібали, все вивозили, все забирали. А потім забирали вже мертвих людей і скидали в ями. Так от він сказав: «Те село…». Я згадала. Значить, назва його, він назвав Білозір’я, но не це, що між Смілою й Черкасами, а за Черкасами. А зараз воно, по-моєму, Яснозір’я. Якщо я помиляюсь, хай мене вибачать люди. Но це з моєї пам’яті, з тих слів, що розказував цей чоловік. Так от він сказав, що три тисячі населення – там одиниці лишилися. Все село вимерло.
І ще один момент – я вернуся до себе. Коли ми верталися з мамою, у неї був ще батьком на весілля їй подарований хрест і ну, вони працювали, заробляли, це тоді було інше життя. І вона для того, щоб виїхати, треба було білєт взяти, квиток, щоби добратися нам до Донбаса, а за віщо – нема. А потім голод і тіф почався. Страшне. Так що виїхати було дуже тяжко. Так от вона здає його… я не знаю, що це за організація, но її мама назвала «Торгсін». В «Торгсін» вона здає, отримує щось за оці речі, і ми з нею опинились на Білозірській станції, вона купує білєти, і мені мама купила щось із’їсти. І коли я… м’ясне щось. І коли я почала їсти, і так раз назад: «Мамо, кісточка!». мама бере в мене з рук… Мамо добра! Я їла людське м’ясо! Це був пальчик. Ось так (плаче). Там, оказується, у тому Білозір’ї, у тому, що між Смілою, там були… там був пункт по знищенню людей. І їх переробляли на м’ясо.
А коли Ви повернулися? Який це вже було – літом?
Ні, це було під осінь. Ми все літо були там.
Це Ви їхали з мамою, і ще Ваші сестри, чи?..
Ні, сестри лишалися ж з папою там. Там вони були. Вони були втрьох. А ми вдвох тут у селі. І раніше ніяк не можна було виїхати, бо той тіф почався, по-перше. По-друге, ні за що було виїхати, ось. І по-третє, мама ж сильно захворіла. Мама була пухла в повному розумінні цього слова. Ноги перетворилися на мішки. Сил фізичних не було. І тому навіть моя ота тьотя, про яку я розказала, тьотя Марія, де вона оту юшку варила, вона вмерла з голоду. Вона свою порцію юшки приносила до дітей своїх, а сама отак, як небудь. Ну, й кінчилось тим, що вона помирає з голоду сама. Мама не могла, вона ж просто не могла, і просто все надіялась, що їй стане легше. І там воно не дуже стало легше. Ми з трудом добралися от до тієї Білозірської станції, там пішки кілометрів чотири, ніхто ж там не возив. І оце ж тоді, коли вона продала оцей свій хрест, вона мені ото кусочок той купила, якусь таку катлєтку, чи що, ну, я не знаю, як його там назвать, з людського м’яса. То ті, хто сьогодні хоче сказати нам, і по телебаченню, і в пресі, що це був просто недород, то при недороді люди людей не їли, розумієте? А тут було абсолютно людоїдство в повному розумінні цього слова. Це по-перше. Ну, я іще то… да…
Ну, ми приїхали тоді, це було вже десь глибоко восени, туди, на Донбас. Що я запам’ятала, з цього момента, ми тільки прийшли? Нас зустрічали. За столом дві мої сестрички стояли і з такою радістю подавали мені… (плаче) ой… на долоньках смажені шкурки із картоплі. Печені в духовці. «Надічка, ми ж тобі гостинчика…» (плаче), краще не згадувати.
Але на моїх очах був вже 47-й. Хочете два-три слова? А бо речення, вірніше. Ми прожили без папи – ну, все своє майже життя. Із 42-го чи 43-го року його не стало. А далі оті двоє дітей ми на мамі. Жили дуже страшно. Дуже вже в цьому селі було. Для нас голод був постійний. Але 47-й – страшний. В 47-му році я закінчила вже технікум. І я була на практиці 47-го року, між іншим, в Західній Україні. Я ще щаслива, дякую тим людям, ой, що з нами спілкувалися. Я отримала лист від мого братіка, по мені він менший на вісім років, але з двох він старшенький: «Надічка, якщо зможеш, привези патоки. Для мами». Я не розуміла, для чого патока. А я на цукровому заводі на практиці… не на практиці, а ось що це було? практика, да, це був кінець 47-й це ще була весна, ще я не закінчила. Я була на практиці просто. Вдвох з однією дєвочкою своєю, ну, ще з українкою. Але який попався чудовий директор цього заводу! Він визвав нас і каже: «Дівчатка, ви будете в столову ходити, – 47-й рік. – Ви будете в столову ходити по оцих талончиках. Не будете платити. А коли будете від’їжджати, ми вам пайок видамо». Так і було. Він виписав нам патоки і каже: «Оце продайте, а це з собою, якщо хочете, це…». Розумієте, що таке патока, да?
Угу.
Ось. «Оце з собою візьміть». А тут лист від братика, що треба привезти патоку. І ось їдемо ми з цією дєвочкою, Луша Сокоренко, як вона жива, дай Боже, а може, й ні. І як ви думаєте ми їхали? Як сьогоднішня молодь? Хай гріха на душу не бере. Квитків не було. І нам от дуже удалося сісти на поїзд грузовий… як це? товарний. Ну, товарняк тоді називали його. Він віз брьовна дерев’яні. І ось ми з нею вилазимо на оцей товарний поїзд наверху брьовен, можете собі уявить, що вони ж не закінчуються вагоном, а так вони іще зверху. І ми там іще зверху над ними, над оцими… на оцих брьовнах із нею вдвох із своїми чемоданчиками, бо пайки ж він нам дав, спасибі йому, таке чудо відбулося в житті. І коли ми їхали, в цей час трапилось таке, що знову наді мною нависло страхіття. З одного вагону перескочив сюди, на другий, якийсь чоловік. А вітер! Витримать неможливо. Голову рве просто, потому шо поїзд же ж на повному ходу, і ти аж на самому верху сидиш. Ось. І він перескочив сюди, і отак в шинель (тоді в шинелях же…), шинель отак розкинув, і вроді того, що бере мене і саде на цю шинель. Луша трошечки дальше була. Я з переляку трушуся, того що так страшно їхати, а тут ще невідомо яка людина. Коли перескакує із того ж самого складового поізда, вірніше, вагону, ще якийсь. І між ними почалася бійка. Така бійка, що передати я вам не можу. І кінчається тим: цей – оцей був чорнявий, що заліз перший, а другий такий, типа блондіна, ну, світленьке волосся було – і кінчається тим, що він оцього, що перший зайшов, кидає туди, під колеса, на повному ходу, да. І каже: «Ну, дівчата, моліться Богу. Це ви повинні бути там із-за ваших оцих чемоданчиків. Ось. А так я , – каже, – знав», і так от виходе у мене в житті, що він спас нас удвох і довіз оце до не Шевченкове, я не пам’ятаю, на яку станцію, ось. Благополучно.
І от я приїхала додому, це 47-й рік, це весна 47-го року. Зустрічав мене цей братік старший. Ну, малий же зовсім. Кажу: «Як мама?». «Ну, йдьом додому», – «Ну, йдьом». Ідем ми додому, приходимо. Бачили б ви мою маму. Вона лежала на лежанці. Вона худощавенька, невеличкого такого росту похожого. Але то вже лежала не вона. Це був страшний облік. Вона… половина її тіла спадала з лежанки сюди од опухолі, руки, отакі руки страхітливі, а очей нема: все оце запухло, і так тільки прорізі накинулися. Не могла узнати, що це мама. Це вже не 33-й, це вже 47-й. А для чого патока? Оказується, їй уже не можна було їсти давати, а треба було водичку із оцією патокою по ложечці в рот давати, щоб її витягти з цього. Ну, так сказали, знаю. Але що я хочу сказати? Тоді не був суцільний голод. Тоді страждали люди, в яких не було чоловіків, батьків. Бо рядом жили – не хочу називати їхнє прізвище – Бог з ними. Він був бригадиром. Я часто замість мами ходила, коли в технікумі вчилась. Приїжджаю додому, я тут же замість мами в колгосп: «Мамо, я побіжу за Вас». І там трапилася ще з мамою дуже велика біда. Там машина – я не знаю назви – молотілка – от молотила зерно. І мама стояла на подачі цих снопів. І обривається щось, і вона падає під цей пас. Це все було перед тією опухоллю, це було в тому 47-му році. І її обкрутило, вдарило об землю, і в неї була, години в дві, в три смерть ота якась… не знаю, я не медик. Відволікли її. В неї поламана рука, так ця поламана рука до кінця вже вона була. І страшно вона хворіла. Так як нема кому допомогти, то нікому такі люди і не потрібні. І потім, переживши це… А я замість неї пішла вже на ту молотілку. То я теж стояла подавала снопи. І сніп же ж здоровенний, а я там яка? Отак пополам треба було, худюща, ось. Але працювала замість мами, щоб це ж було під трудодні. Бо без трудоднів зовсім витримати було неможливо. Ну, а тоді оце, коли я вже вернулася, вже 47-й, то я хотіла сказати, був бригадир рядом, через три хати від нас. І він був здивований. Каже: «Що, Сикліта пухла? А чого ж вона не сказала? Я би хліба виписав». Це вона повинна була прийти і сказати, що я осьо пухну, а ви мені хліба випишіть.
Тому я хочу зрівняти цих два роки, 33-й і 47-й. Це різні речі. Це був голокост настоящий, коли людей спеціально, просто спеціально до голоду доводили і все. А 47-й – це був інший голод, страшний, для нашої сім’ї це страшний був голод, ось, і зрівняти з тим неможливо. Бо інші люди жили нормально, розумієте? У них був хліб, у них була і тварина якась у дворі, тому такого страхіття бачить не можемо, людоїдство – та що? – я такого за 47- рік не скажу.
Я Вас переб’ю, я перепрошую. А Ви після 33-го року з батьками говорили про… про той голод, чи… і потім чи своїм дітям Ви розказували щось?
Ви знаєте, що? Ми жили, можливо, трошки в іншому світі. Наша сім’я, я мала на увазі. Говорити дітям про те, що відбулося в нашій державі, – це російською мовою була «запретная зона». Цього не можна було говорити, тому що дитина є дитина, вона завжди, як вам сказати, вона говорить те, що думає. І якби дитина прийшла в школу і почала розказувати про якийсь голод, про щось, що відбувалося, то це невідомо чим би кінчилось. Тим більше знаючи долю самих себе, батьків, вони заборонили цю тему навіть в хаті, про то мови не було. Це тільки багато років потому, коли ми отут вже були в Києві, коли мама сім років ще зі мною жила, нет-нет, а інколи ми згадували з нею вдвох, але не в присутності дітей. Бо я пам’ятаю, колись був тут уже такий момент. Син був в якомусь класі, в третьому чи в якомусь класі, ось. Моя мама – дуже віруюча людина, але вслух це нікому не розказувалося. Вона сама з собою, і все. І вона пішла осюди у Печерську Лавру і взяла з собою мого сина, свого онука. Десь третій клас приблизно. Він прибіг в школу після того, почав хвастатись, розказувати, що він був, так красіво. А мене не визвала учителька? «Скажіть, будь ласка, а що це значить? Що це значить, що Вашого сина повела бабушка в церкву?», – і так далі. Тому, іще раз говорю, це була зона заборонена. І тому вслух про це не говорили, і тому багато поколінь не можуть знати іскреннє того, що відбувалося в нашій державі. Бо ми жили ніби у якомусь, не знаю, середовищі не зовсім правильному. Ось так.
Дякуємо Вам.
Та нема за віщо. Це сльози, це гірко, це… Але я хочу сказати одне: не можна жити завжди ось життям, що було. Треба кожній людині набратися сили, мужності, і жити так, як того вимагає життя. І створювати, і працювати, і робити все, щоби людям було добре. Тільки так. Тому що якщо ми будемо жити своїми сльозами, своїми біллю… Але забути того неможливо. Про те люди повинні знати. Розумієте? Але себе налаштовувати на ту працю, яку ти можеш робити і яку ти повинен зробити у цьому житті. Тоді з Госодом Богом поруч ми ще багато чого зробимо. Тому я і працюю, як бачите, дуже багато. Дуже багато, не дивлячися на вік. І я не думаю ще кидати роботу.