- Місце запису: село Цапівка Золочівського району Харківської області;
- Дата запису: 11 лютого 2008 року;
- Хто записав: Сергій Буковаський, режисер;
- Респондент: Сидоренко Марія, 1926 р.н., народилася в селі Писарівка Золочівського району Харківської області;
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Цапівка Золочівського району Харківської області.
Із хат вигонили. Оце дідового сина, що оце розкуркулили, оце шо в Цапівці, отак жив почті через дорогу, розкуркулили, хату забрали, оставили один сарайчик, живи з своєю сім’єю. То ви цього не знаєте?
Хто такий куркуль? Ви кажете розкуркулили.
Ну да багаті люди були. Ну багатство як, можна вам сказати не так як сійчас, от як строять ці депутати, які вони багаті, все. Де вони його набрали? Хто зна. А люди жили собі, худобу держали, поле було в їх, орали, самі в себе. Ну які там куркулі? Пара волів, пара коней і це вже називалися куркулі. Землю там держали, обробляли її. Ви цього не знаєте?
А Ваша сім’я була куркульська?
Ні.
Середняки?
Почті шо бідняки були, я вам счас скажу. У батька було два брати, жили ми там в селі, ми проїжджали там двохетажні доміки, наворотів сусід, шо ми жили, ше живе. Нема вже, діти його живуть. Ну а батькові, як самий старший, вже попідростали ті брати, жениться начали, а це вже ж сім’ї великі. А він плотник, він неграмотний, вопще в школу не ходив і мати неграмотна була. Ну мати хоч у люкбез ходила, шо за люкбез, це мати мені розказувала, я там знаю, я не знаю нічого, це по материних розказах. Він плотник хороший, хати робив людям і собі вже зробив по цім же хуторі, тільки туди нижче. Три годи ми пожили в тій хаті, а тоді 33-ій. Їсти нічого, а мати забрала нас тоді, пнула то туди, то в Леміщино, то в Цапівку, то в совхоз – скрізь було нас. Єслі б вона такого не робила, то і матері не було б, подохла з голоду і ми б подохли. А то так вона старалася. Я не знаю як те Леміщино, ми одного сєльсовєту, шо ми, шо Леміщино, счас туди в сторону трохи, поле переїхати. І там батькова сестра держала, як нас забирала звідсіля з ясел, так вона держала ше коняку, приїхали, забрали нас обох. І ми сюди приїжджали, так наша хата ще стояла. А після того як вона бросила сестру там у Леміщині, а мене одвезла до бабусі в Цапівку, а сама в Харків вернулася, робила.
А Ви пам’ятаєте, як у совхозі давали людям їсти? Лободу якусь там варили, щось таке було?
Та хто зна шо там було, я ж їла там, там же мати робила в совхозі, полола. Вона нас забрала , думала на нас пайок даватимуть, а ні – один матері і все, а нас дві. Дивилась-дивилась, шо нема вже діла…
Багато там людей стояло за їжею?
Багато людей, там і писарівці робили, це мама розказувала, шо робили писарівці. А шо варили? Там якась така баланда і хліба там по кусочку давали і все. Ну а мати думала, шо і на нас пайок даватимуть туди, шоб вже при ній були, а вони не давали. Піде, мисочку супу, тієї баланди, получе і ми ж двоє, а це діти, самі ж знаєте, раз за раз би їсти, і кусочок хліба. То вона ж розламає нам по кусочку і собі оставляє. Не дай Бог. (плаче) І вона там мучилась-мучилась і бачить, шо вже виходу нема, вона і не здужає на роботу ходить, а не здужає, то хто їй дасть. А дві материні сестри були вже в Харкові, робили там. І вона рішила нас там бросити в радгоспі тім, а сама поїхала. Но ми не знали, куди вона поїхала, вона тайно. Вона бросила ноччю, пошла… Та я вже розказувала, там барак такий довгий був і отак положені дошки, на тих дошках положена солома і отак шо було чи ряденце, чи одіялце там простеле. І ото там спали ну жінки отдєльно, мужики отдєльно в другому бараці. А там ото діти, ми з матір’ю були і всі отак підряд. Ну коли мати вже нас бросила, ми повставали утром, а матері нема, мо на роботу пішла. Ми сидимо, я не можу спомнити, чи ми зразу пішли в ту столову чи сиділи ждали на порозі… Наче Яроківка станція, як їдеш на Харків, там станція і там ярок. І по том ярку аж туди вкрай ярка оцей совхоз був, називався «Шовкотрест». І ото писарівці там і мати там була. І ото значить як поїзд іде з Харькова чи на Харків, тим ярком видно. І ми сидимо з сестрою на порозі і дивимося. Проїхав поїзд, там так далеченько поїзд і як хтось появився із людей, ми радієм, мати йде. А вони взяли і повернули в другу сторону, не мати. Так ми мабуть тиждень чи шо. Підем тоді до столової, лазили попід столами, головки з хамси їли. А тоді ті кухарки дивляться, що лазять там, винесуть нам супу. То ми поїмо і обратно сюди ж до барака біжимо, там виглядаєм матір. Я не знаю скільки, ну може з тиждень, не дуже довго вони там були. А от того совхоза бути не ясла, а садік, здорові діти оце як я були. Ну мені, єслі я 26-го, то було 7 год мені, а сестрі 4 года. Ну не знаю, просто не знаю, хто нас забрав, хто нас сюди одправив сюди пішки недалеко через поле, там сад був, оце вже там діти були. І ото туди нас здали. Там правда годували нічого так, непогано годували, но всьо равно діти як діти, забули, шо й матері немає. А тоді один раз, не знаю, ну мати весною нас бросила, полка була, проривали буряки якраз. А вже як поспіли яблука, тоді нас було пообідали і вложили спати. Каждого обіду укладали спати. Тоді вбігає там дівчинка, де вона була, може в туалєт ходила чи шо, і каже: «Дусю, Галю, ваша мати прийшла». А ми не вірили, а тоді вийшли і вона так стоїть там у саду за яблунею. Ми підскочили до неї, а вона якраз робила у Харкові і в неї на груді нарядився чиряк, вона була на больнічному. А то вона приїхала, ми не знаєм чи була вона в совхозі та мабуть прямо сюди прийшла. То ж ми побалакали з нею, я ще побігла яблук назбирала, їй дала. Вона каже: «Ідіть тепер, ідіть. А я піду в совхоз, я завтра піду, буду вже тут робить». Ми ж думали й правда.
Як маму звали?
Танька, Таня. Маму ви ж кажете, Таня. Утром повставали ми там, завтрак нам всігда дають, поїли і договорились з сестрою, шо хліба не будем їсти, там нам давали хліба потрошку, понесем матері. Ну і побігли, пооставляли, побігли ж туди.
От Ви кажете, що мати їздила в Харків, а де ж тато Ваш був?
Де був батько? Я ж вам казала. Його ще в колєктівізацію загнали, як врєдітєля признали, шо в колхоз не писався, а робив тут (нерозбірливо) недалеко, совхоз був (нерозбірливо) на роботу, поняли, і ото він там робив і ото один… Та він пів села загнав, не тільки мого батька.
А батько не хотів в колгосп іти?
Та не писався ше, а чи хотів, чи не хотів. Їх багато, їх багато хто не записався, зразу колгосп розкуркулював. Воли, коні – все в колгосп звозили, зерно все в колхоз, їх вигонили з хати і висилали туди на Урал.
Куди висилали?
На Урал, у Сибір. Ви не знаєте цього? Отаке було, це колєктівізація така робили, шо в колхоз гонили, а люди не хотіли. Але попривикали люди. От примєрно я сій час привикла в колхозі робити. Прийшла, одробили в колхозі, прийшла додом, я спокійна, не думаю ше там чи орати, чи сіяти, чи там шо. А люди тоді самі робили і позабирали поля. І в батька мого було ж поле оце тако прямо напротів хати, там ярок є, через ярок була земля. Оце людей порозкуркулювали, а хати привезли, їх по вигонили геть туди у Сибір, а сюди хати привезли, построїли, колгосп організували такий.