- Місце запису: село Бандурове Олександрійський район Кіровоградська область;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Сродня Агрипина Трохимівна, 1914 р.н.;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бандурве Олександрійського району Кіровоградської області.
1933 рік… Це були жахливі часи, люди пухли з голоду і помирали. Активісти ходили по селу і забирали все на що тільки натраплять: квасолю, цибулю, картоплю, одяг. Приходили ночами, гепали по вікнах і кричали, щоб несли на «буксири» все, що ще залишилось в людей.
Нас в сім’ї було п’ятеро: батько – Трохим Васильович, мати – Ольга Логвинівна, я (найстарша) та два брати-близнята – Сашко та Никифір (1917 року народження).
У 1933 році мені вже виповнилось 19 років, і цей страшний рік добре пам’ятаю. В той час наша сім’я мала корову, коні, воза та все це забрали в колгосп. Пригадую, як голова колгоспу, сидячи верхи на коні, давив людей копитами, коли ті відстоювали своє добро. Важко нам довелося. Батько працював у колгоспі біля коней, міг принести полову або якісь обмішки, тож тим і харчувались. Потім нам повернули корову, але вона була така заголожена, що давала тільки кухоль молока. Щоб вижити в ті часи і не померти з голоду їли очерет (ще на нього казали «шпичаки»), рогіз і калачики. Все це їли сирим, і воно для нас було смачним і соковитим. Харчувалися так доки корова набрала вагу і почала більше давати молока. Ми, малі, ходили збирати суданку, мати її наварить, помастить молоком, і так ми смакували. Завдяки корові, мама і ми, діти, вижили, а от батько помер, і помер так швидко, майже раптово, прямо на наших очах.
Страшно згадувати. На все життя запам’яталося. Що вчора було – забулася, а 33-го року не забуду повіки.