1. Місце запису: село Водяне Шполянського району Черкаської області;
  2. Дата запису: 23 жовтня 2005 рік;
  3. Хто передав: Чепиль Тетяна Василівна.
  4. Респондент: Снігур Антон Степанович 1925 р.н. (рукописний текст).

В своїй письмовій оповіді про ті давні події, що відбувалися в 1929-1933 роках, я не маю права обминути маминих батьків, сестрів і братів та всю нашу, по лінії Чумаченків, рідню. Спомянути всіх їх, уже покійних, хорошим словом, згадати про них і подякувати, хоч і з деяким запізненням, за їх доброту, за те, що вони всі були трудолюбивими, чесними, совісними, справедливими − це мій святий обов’язок, як очевидця і нащадка!

Тому я, завжди, перед їх пам’ятю і честю схиляю голову і низько, низько кланяюся! Майже всі вони відійшли від нас в потойбічний світ, хто молодшому, хто в старшому віці, але всі вони рідні і дорогі, і на сьогодні, залишаються в моїй пам’яті живими, добрими і справжніми достойними Людьми з великої букви.

Дідусь Архип і бабуся Палажка, як засвідчують історичні дані, ростили і виховували своїх дітей в умовах поміщицького ладу, революційної розрухи 1917 року та громадянської війни 1918-1921 років.

Запровадження Волод. Іл. Леніним Нової Економічної Політики (НЕПу), коли поміщицька і церковна земля була передана безкоштовно селянам, а поміщики як власники були ліквідовані, для селян були створені умови для поліпшення їх життя. Це свого роду була віддушина. Селяни полегшено зітхнули.

Ленінський лозунг «Вся земля селянам!» здійснився. Крепі сім’ї енергійно і ефективно стали обробляти наділену їм землю, вирощувати високі врожаї, як зернових так і технічних с/г культур. В кого не було можливості (чи то по старості, чи по сімейному стану, чи то небажанням працювати біля землі) здавали свої наділи в оренду хазяйновитим господарям. Орендатор 50% врожаю віддавав власникові наділу. Такий був закон. Він був вигідний і для власника, і для орендатора.

Тому, наприклад, мій прадід Чумаченко Пилип, Сілівашки і багато інших здавали свою землю в оренду.

І невипадково, я ще раніше писав, що при НЕПові було Райське життя. Безумовно Райським я назвав той період в відносному розумінні. Адже людина рідко коли почуває себе щасливою, тим паче почувати себе як у Раю. Але трохи пізніше я зрозумів, що таке щастя, і яку ціну мають райські блага!
І ото, прийшов важкий і роковий для селян 1929 рік. РІК КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ − переходу від особистого, власного ведення господарства на власній землі, до створення колективних господарств. Під видом добровільності створення колгоспів, їх організація робилася насильницькими і примусовими методами, використовуючи при цьому всі засоби впливу (висилка сімей на заслання, відправка в тюрми, розкуркулювання, доведення до противників колективізації надмірних, непосильних податків на здачу зерна в державу). І так декілька разів доводили план, визивали, вимагали, били, брали під арешт на сутки чи двоє. А потім, якщо категорично відмовився вступати в колгосп, то під формуліровку «за несплату податків» всю сім’ю виселяли з власної хати (розкуркулювали), все, що цінніше конфісковували в с/раду, в т.ч. і хату, а землю, реманент, скотину забирали в колгосп. Таким чином селян лишили права власності на землю!

Під видом колективних господарств створювалися по-суті ті самі панські економії, з тією лише різницею, що тоді був пан і економ, а при колгоспах панів і підпанків стало так багато, як у собаки бліх.

Зерно в селян вимагали та зобов’язували здавати, а й ходили по дворах так звані активісти − посіпаки по 8-10 чоловік і шукали хліба скрізь: на городі і в садку, в коморах і повітках, на горищах і в хатах, в печах, в горщиках і скрізь, по всіх закутках, якщо щось знаходили, то все забирали.

В 1918 році приходили і до нашої господи посіпаки – активісти. Всі вони були здорові, дужі, празнично одягені з штирями до 2.0 метрів скрізь шукали, заглядали, штиряли, але ями в садку, в якій було заховано більше цнт. зерна пшениці так і не знайшли.

ВСТАВКА
Так ото, після багатьох знущань з боку місцевої влади, розкуркулення та виселки сім’ї на «Бабські токи» дідусь Архип не витримав. Був випадок, коли комсомольці-активісти його зустріли і сказали: “Ах ти куркуляка, а ну скидай бекеша” (це такий одяг як чемерка) і дідусь скинув, віддав. Вскорості він на все махнув рукою і виїхав в м. Керч, де і залишився там на віки, вічні (помер в 1933році). Вічна йому пам’ять.

Вся сім’я дідуся Архипа була (в 1931 році) виселена за село на пагорбки, на неудобки, в урочище Бабські токи, де вони викопали і облаштували, як могли, землянку, в якій і жили. Після від’їзду дідуся в Керч, поїхала туди й тьотя Нілка, пізніше поїхала і тьотя Ліза (Ялосовета). Хлопці − дядько Володимир, якому було тоді 21 рік і д. Гаврило 17 років, підробивши справки с/р. дядько Гаврило на своє ім’я, дядько Володька на прізвище Добровольського Іван Даниловича поїхали чи
пішли в малу Смілянку (під Смілою), де влаштувалися на роботу в Холоднянський радгосп, де в той час робив мій батько. Добровольський Ів.Д. став працювати їздовим, а дядька Гаврила як грамотного і здібного та перспективного (на той час він мав освіту 7 кл., а це тоді вже була висока освіта) направили комсоргом в філію Холоднянського радгоспу «Софіївку».

Вскорості, восени 1932 року бабуся Палажку з дітьми Ялосоветою, Андрієм та Катериною Кавунівські бандити (чи то злодії) ограбили. Виломали двері в землянку вночі, і забрали вже те, що його вже майже нічого не було.

При цьому всіх добре перелякали і єдиною втіхою для рідні було те, що їх залишили живими. Після пограбування сім’я перебралася жити в село, в хату тьоті Секлети (Прохора Кучерявого), тьотя Ліза виїхала в м. Керч, а бабуся залишилася жити з меншими дітьми − Андрієм, якому йшов 15 рік, та Катьою, якій було 13 років. В кінці травня − початок червня 1933 року бабуся Палажка та д. Андрій помирають з голоду. В ті ж дні приїжджає в село дядько Володька і
спасає від уже видимої смерті тьотю Катерину.

На цьому я ще не ставлю крапку. Під кінець моїх спогадів я ще повернуся до окремих фактів із життя роду Чумаченків і декому з них дам коротеньку характеристику та оцінку.

Голодомор хуже (страшніше) пекла

Хто не пережив голоду, той не зрозуміє такої, казалось би, перебільшеної оцінки голодомору в порівнянні з пеклом. Але це неоспорима істина, і як на мене, таке порівняння ще й замале, тому що воно не дає повної уяви про голод, про ті муки, про той стан людини, яка без їжі доведена до повного виснаження організму і поступового відмирання всіх органів, разом з останніми ударами
серця припиняється дихання, припиняється життя людини і настає її фізіологічна смерть.

Безумовно, очевидців пекельних мук серед нас не було і не буде, тому що з потойбічного світу ще ніхто не повертався, але із розповідей старших, тлумачень святими отцями про пекло, страшні розповіді в святому писанії та інших мирських книгах про пекло, про страхіття і пекельні муки, яких зазнає грішна людина в пеклі − дуже лякало мене та і не лише мене малого.

Дуже боялися раніше пекельних мук і всі люди православної віри, тому що вони вірили в Бога. Вірили в справедливість, в добро, а також добре знали що таке зло, що таке горе, підлість, брехня і муки.

Я ж було, ще малим, наслухавшись від старших про муки, яких зазнає грішна людина в пеклі, про чортів і чортенят, про старшого чорта Люципера, про нечисту силу і інші страхіття, часто було вночі жахався. В своїй уяві, чортів і чортенят я бачив з рогами і без ріг, в шерсті, з довгими хвостами, великими вухами з спотвореними, жахливими мордами.

Значно пізніше мої знання про пекло, про нечисту силу, чортів і чортенят значно поповнилися. Я дізнався, що самий головний, який керує нечистою, диявольською силою − це сатана, Люципер. Що Люципер засилає нечисту силу на землю і вона, ця диявольська сила, шастає невидима серед людей, спокушає їх на гріховні вчинки та залазить в їх душі. А звідціля відьми та люди і людішки в обліку людини, але то вже по суті своїй не люди, а НЕЛЮДИ, запроданці, тому що вони запродали себе і свою душу і совість дияволу.

Так ото, після повернення нашої сім’ї в грудні місяці із Закавказзя, тато після кількох днів відпочинку пішов в колгосп на роботу. з роботи він приходив стомленим і змарнілим. Говорив, що заробляє він за свою роботу трудодні і вихододні та ще обіцяють колись дати кілограмів 2-3 якоїсь допомоги. Тому тато, як я вже писав, залишив нас і поїхав в світ шукати щастя.

І залишилися серед сніжної і морозної зими ми малі ще діти − Віталію 3.0 р., мені 7 років з мамою. Мізер грошей, що залишилися в мами, в той час були нічого не варті, вони в селі ціни ніякої не мали. Найвищу цінність мав хліб і інші продовольчі продукти. І стали ми під кінець зими кормитися тим, що хтось щось дасть.

Рідні в селі було багато, але кожна сім’я розраховувала на свої можливості, тому допомагали нам чим могли і по-суті відриваючи від себе.

А ми споживали все підряд, носом ніхто не крутив і їли все підряд з великим апетитом та жадобою. Пам’ятаю, що для нас тоді даже давня і припорчена квасоля була смачною. Їстивними та смачними були для нас і бруньки з берестків, якими у нас була обсаджена дорожка на город (алея). Всі ми тоді були дуже голодними і худющими.

В ті голодні і безнадійні дні сидів я якось одного дня, в хаті на нашій широкій лаві, журився, думав про їжу і спостерігав. В хаті було холодно і тускло. Біля дверей в залу стояла мама. В хаті по долівці, яка тоненько була притрушена вже перетертою соломою, лазив мій братик Віталій і своїми маленькими ручками щось шукав. Якщо знаходив, чи то дрібненьку грудочку чи то колінце з соломинки, брав в ротик і, скуштувавши, випльовував.

Так і не знайшовши нічого їстивного, зупинився, а потім, піднявши маленьку голівку вверх і повернувши її до мами, став слізно і благально просити: “Мамо, хочу буби! Мамо дай буби! Мамо дай буби!”. Тоді мама взяла його на руки, пригорнула до себе і ми всі гірко заплакали.

І знову мама ходили до рідні, до ближніх і далеких родичів з надією, що хтось дасть. І потрошки, в більшості з рідні, відриваючи від себе, допомагали.

І на сьогодні, я їм всім дуже, дуже завдячую, давно покійним уже: моїм бабусям Палажці та Явдосі, двоюрідним маминим сестрам − Прісці та Явдосі і багатьом іншим! Але то була незначна допомога. Ми голодали. Мама стала опухать, а я отупівший і безсилий, ходив по садку (в вишнику шукав глей) чухрав з дерев бруньки, куштував та їв їх.

І найбільше мені сподобалися і прийшлися до смаку бруньки Берестка. Тоді вони для мене найсмачнішими, особливо в період набухання. Але про бересток я ще буду описувати окремо. А тому, не зупиняючись, перейду до розповіді про подальші події того часу.

В квітні місяці 1933 року в селі відкрили колгоспні дитячі ясла. Ще напередодні, перед тим як вести мене і Віталія в дитячі ясла мама стала нас старанно підготовляти. Підготовляли в той день до яслів і наші близькі сусіди Сілівашки свого Колю, а мого ровесника і товариша. Ще дньом, мама ножницями попідстригала нас. Потім загріла в печі великий горщик води і в дерев’яних ночвах викупала. Переділа в чисту білизну. Роблячи всі ці процедури мама весь час розказувала, що нам в садику буде дуже добре, що там даватимуть добру їжу і багато, даватимуть їсти хліб, що там буде багато всяких цяцьок (іграшок) і т.д. Слухаючи мамині розповіді, я те і робив, що раз за разом ковтав слинку і хотілось мені, щоб той завтрашній день прийшов до нас прямо сьогодні, прямо цієї ж хвилини (миті).

Тієї ночі я декілька разів пробуджувався і однією з перших моїх думок була думка про хліб, який дадуть завтра в садику. Потім я згадував північний Кавказ, той радгосп, в якому ми жили, дитсадок, в який ми ходили з Віталіком. А потім пригадував, як нам там в дитсадку було добре; що ми завжди були наїжені і що каша була з маслом, а хліба було їж скільки хочеш…
Пригадував виховательку, яка догонила, ловила і знову повертала мене в
той дитсадок, з якого я так старався втекти. Як я від неї відбивався палицею,кусав
її і яка вона тоді була для мене вредною, злою та поганою.
Обдумуючи це все серед ночі, майже в порожній і холодній хаті, будучи
голодним, я дуже картав себе за свої вчинки. І тоді для мене той садик і та
вихователька вже були дуже і дуже хорошими та красивими.
І не знаходив я виправдання своїм поганим вчинкам. Не міг дати пояснення,
чому я тікав з садика?! Чому я був такий вредний?!
Відповідь напрошувалася одна − БО БУВ ДУРНЕМ!
Далі я пригадував, як хворіли тато і Віталій малярією, як вона їх трусила, як
їх кусали клопи. І як казав тоді тато, що клопи − це паразити, які розносять
малярію і всі хвороби по людях. І тоді я вже вирішував, що в усьому винні бридкі
і кусючі клопи…бо щоб не було клопів, то ми б не поверталися в це проклятуще
село − Водяно.
І були б жили і досі там, на північному Кавказі, де так багато хліба і молока
та каші. Але це все було! А що тепер?
На другий день сусідка свого Колю і мене повела, а Віталія понесла в дитячі
ясла. Дитячі ясла були в селі на відстані від нашої хати до 0.6 км.
В садик нас прийняли. Мене і Колю записали в старшу групу, Віталія в
групу до малих. На сніданок дали їсти ріденького кулешику та по тоненькій
скибочці хлібця. Все це я з’їв з великим апетитом і задоволенням. Повністю
наїстися не наївся, ще їв би і їв, але відчув якесь полегшення і якусь ніби душевну
радість.
І так, ми стали ходити в садик кожний день. Мама з дуже опухлими ногами
вже не мала сили, щоб вести нас чи носити Віталія в садик і з садика. Тому
Віталія носила і забирала з садика сусідка Ївга Сіліващиха або ж хтось із її
старших дочок. За ці услуги мама віддавала щось із нашої одежі (сусідам
Сілівашкам).
Садик розміщався в куркульській хаті, в якій кухня була відокремлена від
великої, як на той час, зали, в якій знаходилися діти. Всі менші дітки, що вже
добре вміли лазити навкарачки та вміли добре ходити (від 1.5 до 4х років) були в
хаті під однією стороною, там був піл та стояли різні дитячі кроваті. З другої
сторони, де була старша група, було багато лавок і довгих столиків, за якими нас
садовили і давали їсти. Нас, старших дітей, няньки бувало забирали, садовили на
лави і щось або ж розказували, або ж читали казки. А потім ми вже розходилися,
розбігалися і маленькими групками гуляли, хто в чого вмів і хто що придумував.
Наприклад, гуртик дітей, в якому і я був, часто було перемелювали скло на
борошно. Робилося це дуже просто. Ми збирали бите скло і різні склянки і
ворітьми чи хвірткою, де вони навішені до стовпа, дрібнили те скло і воно
сипалося вже подрібнене на землю, як борошно в млині. В погожі дні, було
зрідка, групою до 10-12 хлопчиків ходили до тієї хати, де випікали хліб для
колгоспних потреб (пекарню). Там нам ніхто нічого не давав, але ми ходили по
дорозі біля тієї хати, ходили навколо хати і вдихали та нюхали найсолодший,
найприємніший, найкрасивіший, як казалося тоді мені, духмяний запах
свіжоспеченого хліба. В тихі, безвітряні дні той хлібний запах витав навколо нас і
над нами і ми, насолоджуючись тими благодійними ароматами, вдихали його на
повні груди, відчуваючи при цьому велике задоволення.
Вже значно пізніше, будучи вже дорослим, я усвідомив, що хліб, це від
Господа Бога і він є святим і Божим дарунком для людини. І що слово ХЛІБ
завжди потрібно писати печатними великими літерами.
Весна 1933р. була пізньою, затяжною і холодною. Місяці − травень, червень
були дощовими, майже кожний день, якщо не з ранку, то з півдня дощило. Дощі
йшли вночі і дивом, а ні то бризкало, або ж мигичило, як восени. Небо в більшості
було затягнене темними, дощовими хмарами, а при проясненнях по ньому ніби
перекочувалися, копичился велетенські чорні, купчасті не вивершені копиці сіна.
(Дуже рідко в небі пливли пір’ясто-білясті і тоненькі хмаринки).
При проясненнях, сонце ніби виривалося з товщі хмар і, освітивши все
навколо, обігрівши своїм теплом і ласкавим промінням землю та все те, що на ній,
через короткий проміжок часу знову ховалося, ніби провалюючись десь туди, в
чорне і безмежне провалля Всесвіту.
Травневі дні були тоді для мене занадто довгими і небо, як казалося, так і
залишиться назавжди затягненим чорними хмарами, ніби чорним покривалом.
Вже більше місяця, як ми ходимо з Віталіком в ясла. Там нам кожний день
2а рази давали їсти, кормили. Але відчуття голоду не покидало мене ні разу, ні на
хвилину. Тому я завжди перед тим як іти в ясла наривав повні кишені берестового
листя і по дорозі в ясла їв його.
Їв я листя з берестка, як кролик, як шовкопряд їсть листя шовковиці, але
відчутної прибавки сили не відчував, а потяг до їжі не залишав мене ні на
хвилинку. І ото було, що по дорозі в ясла ішли і мої товариші по садику.
Побачивши, що я їм і смакую листям і що в мене його повно в кишенях,
клянчили − “Дай і нам листочків”. І я давав. Наприклад, Іщенку Толі Йос. 2а
листочки, а Іщенку Івану Іллар. Давав лише 1н листочок. По приході в ясла давав
по декілька листочків ще декому із своєї компанії. Будучи вже пізніше моїми
шкільними товаришами, Толя і Іван завжди нагадували про ті листочки і казали,
що я був тоді “скупим і жадним”. А насправді, один листочок я давав Іванові
лише тому, що він був сином голови сільської ради Іщенка Ілларіона (Варівона)
Денисовича. А в них тоді було все − і хліб і до хліба. Трошки було щось і в
Іщенко Йосипа Ден. (теж Бадьорка), бо Варівон був його рідним братом і
допомагав їх сім’ї вижити.
Описуючи всі ці неоспоримі факти та про Бересткові листочки з усіма
дрібницями, я маю на меті привернути вашу увагу на ту дійсність, яка мене
оточувала і (неоспормо) правдиво засвідчує, що кормили нас, дітей, в яслах
погано і що страви були малокалорійними.
В усякому разі ясла були як для нас з Віталієм, так і для багатьох, зморених
голодом, сільських дітей, тим пристанищем, де нам давали їсти.
Одного травневого дня, коли я був дома, прийшла до нас мамина знайома
жіночка і сказала, що проти Великої греблі на бугорочку лежить і помирає брат
Андрій (мій дядько), і що йому потрібно допомогти дійти додому. мама відповіла,
як я допоможу, коли я вся опухла і ледве переходжу через хату.
А коли через 2і чи 3и години надворі прояснилося, послала мене, щоб я
пішов туди до греблі і подивився чи ще лежить там д. Андрій, а якщо є, то
спитати, що в нього болить.
Давши мені таку вказівку, мама довго вкушала мені, що в нашому селі є такі
люди, що в нашому селі є такі люди, що їдять, і особливо ловлять і їдять хлопчик.
Щоб я коли йтиму, то ще до зустрічі з іншою людиною далеко обминав її, або ж
повертався додому. І я пішов.
І як сьогодні бачу ту широку (ніби вигін) дорогу, що проходила біля церкви.
Вся вона була заросша в основному лободою і іншими бур’янами. По-середині
цих бур’янів, місцями чорніла проїздна її частина, шириною на одну підводу. По
тій болотяній доріжці, як я тоді здогадався, возили покійників на кладовище
(цвинтар).
На тій стороні цієї широкої, ніби майдан, вулиці височіла ц всій своїй красі
наша церква, а з цієї сторони біля моїх ніг тягнулася попід хатами і тинками чуть
замітна, серед бур’янів, стежечка − така собі протолочена в бур’янах. Хати були
покриті соломою, стояли зажуреними і з зачиненими дверима. Подвір’я біля хатів
були теж заросші бур’янами. Нігде не видно було собак, голосного співу півнів,
веселого сокотання курочок. В селі стояла мертва тиша!
І пішов я тією стежиною, де місцями лобода була вища за мене, почуваючи
себе ніби в лісі, то знову ніби виринав з тих бур’янів і роздивлявся навколо себе,
боячись побачити якусь зустрічну людину.
На повороті цієї стежини і дороги на Вел. Греблю десь на відстані 40м. на
протилежній стороні лежало на косогорчику, віддаленими одна від другої, дві
невеличкі людини. В одній з них я впізнав свого дядька Андрія.
Тільки намірився підійти до нього, як з протилежної сторони від д. Андрія
показався і йшов дуже повільно, дибаючи, високий, одягнений в чорну одежу
якийсь чоловік.
Ішов він дуже повільно. Зупинявся, довго стояв і знову йшов. І ото, коли
відстань між нами трохи скоротилася, мені чого то зробилося лячно і, відчувши
якийсь страх, я розвернувся і пішов додому, часто оглядаючись на того чоловіка в
чорному, худого та високого, і казалося мені, що це один із тих, що їдять таких
хлопчиків як я. через декілька днів 3и по тому, з голоду помер дядько Андрій, а
згодом померла з голоду і бабуся Палажка (в свої 54 роки). В ті ж дні приїжджає в
село дядько Володька, щось дав нам із продуктів і забрав тьотю Катю із села, якій
було тоді 13ть років.
Смерть Віталія.
Настали дні 3ої декади травня. Надворі і в повітрі посвітлішало і
потеплішало, та не потеплішало у мене на душі. Ми − мама, я, Віталій ще жили,
ще були живими і як могли терпіли і ніби вчепившись за життя руками, з усієї
сили трималися за нього, щоб воно не втекло, не покинуло нас. Я і Віталій так
само ходили в ясла, але Віталій почував себе дуже погано. Був кволим і безсилим.
Його дитячий організм, дитячий жолудочок виснажений голодом ще раніш, до
дитсадка, так і не окреп, не зміцнів. Віталій почував себе дуже погано, був кволим
і безсилим. Коли ніхто не допомагав занести чи забрати його з ясел, то тоді
доводилося мені брати його за руку і вести. Йти йому було важко, швидко
стомлювався і те й робив що зупинявся, стояв або сідав відпочивать. Тому ми
ішли з дому чи додому дуже довго і важко.
В кінці травня чи на початку червня нас відчисляють з яслів по тій причині,
як сказали мені няньки: «Що ніхто з нашої сім’ї не ходить в колгосп на роботу». і
мене з Віталіком відправили з ясел і ніби на прощання дали нам по дві тонесенькі
скибочки хліба. Спасибі їм! Я знаю вони вже не мали на це права. І
пішли з садика плачучи. Пройшовши половину дороги додому, біля Білоусів
Віталій обезсилів і ліг на землю. Я намагався його підвести, прохав, тупцював
біля нього, але це не допомагало. На той час ішли тією дорогою дві молоду ваті
жінки. Одна з них (як потім стало мені відомо) була дружина г-ви с/ради Варівона
і мамина кума Лукія. Розпитавшись мене в чому справа, вона взяла Віталія на
руки і занесла до самої нашої доми, в хату. Потім з мамою про щось довгенько
говорили. На другий день вона принесла нам вузлик борошна кілограмів зо три. В
ясла ми більше вже не ходили. Знесилений Віталій всі останні дні свого життя
лежав на печі. Від їжі відмовлявся і нічого вже йому не хотілося.
В якийсь із цих днів мама дуже зарані, ще вночі пішла по житні колоски
(куди не знаю) і принесла їх рано в вузлику з відро, які були молочної зрілості.
Натопивши добре піч ще зранку, розстелила ті колоски по печі і прикрила їх
ряденцем.
На ніч положила мене і Віталія на тому ряденці і колосках спати. Сама
лягла на лежанці.
З півгодини я з Віталієм лежали на тих колосках, на печі, тихо, мовчали, а
потім він став те й робити, що повертатися з одного боку на другий. При цьому
колоски дуже шелестіли, шурхотіли. Почувши те шелестіння і шурхіт, мама стала
нам гукати: “Діти не теребіть колосків, бо завтра не буде з чого зварити куліш.” Я
відповів − “Ми не теребимо, це чогось Віталій товчеться”. Вдосвіта,
прокинувшись я відчув холодне Віталікове тіло. Покликав маму і сказав, − “мамо
чогось Віталій холодний”. Мама уже мертвого Віталія взяла з печі і поклавши на
лежанку, пішла з хати до своєї двоюрідної сестри (тьоті Пріськи). Повернулися
додому уже вдвох. Роздівши Віталія, голеньким положили на столі. Мама сиділа
біля столу на стільці і плакала. Тьотя Пріська взявши в руки тряпочку і вмочуючи
її в воду обливала тіло Віталія.
Я ж сидів на нашій широкій лаві, біля вікна, не плакав, а лише дивився і за
всим спостерігаючи думав.
А Віталій лежав на столі, як мумія. Уже мало він був подібний на того, не
так давно, ще живого Віталія. Це лежав скелетик обтягнутий тоненькою шкірою.
Кожна кісточка, суглобик, виділялися на його скеле тику окремо, а там де мав
бути животик, була ямка біля якої гостро випиналися реберця, які ніби ось-ось
прорвуть тонесеньку шкіру. Тьотя Пріська, обливаючи Віталія, плакала і
примовляючи та щось приказуючи ввесь час при цьому зверталася до Господа
Бога з різними проханнями, хрестилася.
Я ж сидів на лаві, думав і дивився то на скелетик Віталія, то на висушені
колоски, які лежали скраю на печі невеликою кучкою. Дивився на ту кучку
колосків і думав, − “Чому іменно цієї ночі умер Віталій?”. Це ж щоб він був не
вмер цієї ночі, то ото вже були б на теребили з колосків зернят жита і мама
зварила б уже густий кулешик, який би ми, оце вже, в 3х, їли б ось тут, на цій лаві,
той кулешик. І було б нам добре і тоді не плакала б ні мама, ні тьотя Пріська.
І знову дивився на Віталія, на його маленьку голівку, на його лобик і носик,
які були такими рідними для мене. А потім дивився на його маленький розкритий
ротик. Дивлячись на той маленький ротик, мені казалося, що він в останню
хвилину свого життя, при останніх ударах свого серця, ще ніби хотів крикнути чи
то промовити: “Люди, будьте людьми!”. Крикнути так, щоб його почули в селі всі
нелюди і запроданці! Щоб почули в Києві, почули в Москві і на всіх просторах та
по всіх закутках такої великої і такої оспіваної нашої неосяжної країни рад, яку
ми називаємо своєю Батьківщиною та іменуємо Союзом Радянських
Соціалістичних Республік. Такої багатої країни (держави) на родючі землі з її
річками, озерами, морями та лісами з її багатими корисними копалинами і з всим
тим, що дана Господом Богом і створено природою для Людини, для її щасливого
життя!
Тьотя Пріська, одівши на Віталія білу сорочечку, і завернувши тільце в
ряденце, і взявши його, виносячи покійничка з хати, все приказувала: “Безневинна
наша дитиночко, яка ж ти легенька. Мученичку наший! Чим же ти завинив перед
людьми?! Чим же ти завинив перед Господом Богом?!”
На подвір’ї недалечко від нашої криниці під кущиком жасміну, вже була
викопана невеличка ямка, на дно якої положили покійничка. Засипали його
землею, зверху насипали горбик. Такими були похорони 3х річного Віталія.
До кінця своїх днів життя, мама все ходила до Віталієвої могилки,
впорядковувала її, садовила і вирощувала на ній квіти.
Завжди плакала біля тієї могилки та все промовляла: “Мій любий синочку,
моя дитинко! Не вберегла я тебе, не доглянула…!”
Через декілька років, після смерті мами, я хотів перепоховати останки
Віталія. Зробив домовинку, покрасив її, але останків відшукати в землі так і не
зміг. Чи то вже в землі все зотліло, чи то я не зумів їх відшукати?
Вже давно померла, пішла з життя моя мама, обвалилася та криниця, усох
той кущик жасміну, розрівняли ту могилку. І росте уже там, на тому клаптику
подвір’я, росте і зеленіє літньої пори шпориш і ніби ковриком покриває ту
місцину, той невеличкий клаптик землі де найшов свій притулок і спокій мій
рідний братик Віталій.
Людоїдство в нашому селі.
Ще ніколи не виникало в мене бажання вести на цю страшну тему розмову,
а тим паче писати про той період людоїдства, який дійсно був в нашому селі в
1932-33 роках. В селі Водяно Шполянського р-ну.
Як я вважаю, в нашому Українському та Російському лексиконі, тобто в тих
словах якими ми спілкуємося між собою, немає жахливіших слів, як слова −
людоїд і людоїдство. Людоїдство, це є найжахливіше явище в любому суспільстві
з його моральної сторони!
І нехай читач пробачить мені, якщо я, з цього приводу висловлю свою
думку, допустившись при цьому якоїсь хибної логіки, чи неточностей в наведених
фактах.
Всі ми, в більшості, добре розуміємо значення цих 2х жахливих слів, але…
їх зміст, сама суть, яка вкладена в ці слова не проникає глибоко в наші серця, в
наші душі і ніби пролітає мимо нас. А чому саме мимо? − А тому, що в кожного із
нас дуже багато різних невирішених проблем, дуже багато різних справ і в наших
головах повно всіляких інших турбот.
З історичних джерел нам відомо, що на окремих континентах нашої планети
в далекому минулому існували невеликі племена людожерів. Де люди із племені
людожерів поїдали людей не із свого племені, а з іншого, чужого для них, яких
вважали своїми ворогами і цілком пригодними для їжі. Але то були дикуни в
повному розумінні цього слова. В історії людства є і інші факти людоїдства, але
щоб люди, батьки, їли, поїдали своїх дітей, цього явища до 1933 року історія ще
не знала. А це неоспоримий факт нашої дійсності!
Я безумовно не був очевидцем чи свідком людоїдства в селі в тому
злополучному 33му році, тому що був дитячому віці і мені, скажу по-правді,
прямо пощастило, що мене не з’їли, що мене не зловили, що остався живим. Але
аналізуючи ті обставини, ті умови життя, які я не лише спостерігав, а й пережив,
цілком уявляю стан тих людей з яких поробили людоїдів, довели до людоїдства
наші ж сільські нелюди, запроданці-посіпаки. Спасаючи свою шкуру вони йшли
на всі підлоти. По вказівці зверху, одержавши повне право на протизаконні дії,
вони в своїх інтересах не лише грабили селянські сім’ї, а й знущалися над ними. А
тому, я, зі своєї сторони, не оправдуючи людоїдів, передав би всіх нелюдів −
посіпак запроданці, і як казала бабуся Явдоха − душогубів і атеїстів та
антихристів на всенародний осуд і призріння.
А їх була тоді в селі чимала зграя! Зграя добре вгодованих, здорових як
кати, псів, які так любили дарівщину, любили добряче випити і поїсти.
Державний правитель того часу, товариш Сталін зі своїми сатрапами,
безграмотно, керуючись утопічним вченням К. Маркса – Леніна про побудову
нового, безкласового суспільства, яке передбачало поступовий перехід від
соціалістичної системи до комунізму, вирішили, як це засвідчують факти, пройти
цей шлях перебудови ускореними темпами і як найшвидше.
Для здійснення цієї утопічної мети державні діячі на чолі з товаришем
Сталіним ішли на всякі авантюри використовуючи при цьому всі ричаги своєї
неограниченої влади.
Ленінська ідеологія з її гаслами − «Пролетарі всіх країн − Єднайтеся!», «Вся
влада − радам!», «Один за всіх і всі за одного!». Ленінське бачення «Всемирової
революції» крепко засіли в безграмотних, майже порожніх головах (що
підтверджується архівними документами) тодішніх державних правителів.
Перед ними після смерті Леніна залишилася ціла низка ще невирішених
проблем державної ваги − це насамперед індустріалізація країни і т.д. а
найголовнішою, найважливішою проблемою, сказав би я, вирішальним питанням
того часу стояло питання про зміну свідомості людей, народних мас.
Потрібно було різко, на 180º, змінити, повернути свідомість власника, з
якою народжується людина, на свідомість людини, в якої не було б особистих
інтересів до будь-якої особистої власності, а навпаки була велика зацікавленість,
велике тяжіння до загальної, колективної державної власності і державних
інтересів.
Так ото, наряду з індустріалізацією (країни) в промисловості державні мужі
взяли курс в 1929-30 роках від одноосібного ладу в сільському господарстві, до
створення колективних господарств, колгоспів, де вже селяни працювали б
колективно, а їх зацікавленість до праці була б загальною і результати праці були
б постійно під державним контрольом.
Але ці всі відхилення від теми я написав між іншим.
По цих всіх питаннях є дуже багато наукових праць та інших публікацій в
пресі. Так, що читайте.
А тепер дальше по темі:
Для прискорення організації колгоспів, як ми ще називаємо суцільної
колективізації, так званим активістам села надавалися неограничені права. В цей
актив, в основному, входили сільські голодранці, які не хотіли працювати біля
землі, бо були ледарями, або ж люди які мали інші вади: тунеядці, п’яниці, злодії,
махлери та недоумки.
І ото рішенням такого «активу» на їх розсуд приймаються рішення, вони
вирішували долю тієї чи іншої сім’ї.
На їх розсуд чіплялися ярлики КУРКУЛЯ − 1ої чи 2ої чи 3ої категорії.
Ярлик 1ої категорії чіплявся більш заможним сім’ям, висиляли з села на
Колиму або ж Сибір.
До 2ої категорії куркулів відносили менш заможні сім’ї, але в більшості
таких що не поохочували вступати в колгосп. В цю 2гу категорію попав і мій
дідусь Степан Петрович Снігур (Вікна в його хаті, під соломою, були на 4и
шибочки).
В 3тю категорію зараховувалися всі ті, що категорично відмовлялися від
вступу в колгосп. Це по-суті були бідняки, а з їх багатства, хіба що, була куча
дітей. В цю компанію попав і мій дідусь Архип (по матері), та дідусь мої дружини
Тані, Діденко Григорій (Грицик), якого як злісного противника колгоспів
запроторили в тюрму, де він і помер. Судьбу діда Діденка Григорія розділило ще
декілька чоловіків із нашого села.
Так званий актив діяв на повну силу своїх талантів і здібностей.
А їх активістів була тоді в селі чимала зграя. Зграя, добре вгодованих,
здорових як кати, псів, які так любили дарівщину, любили добряче випити і
поїсти.
Наприклад, мій кум Василь Кирилович Діденко згадуючи про ті голодні
роки, якому було в 30-х роках 7м років, розповідав: Після того як їх сім’ю
розкуркулили і вигнали з хати, батько виїхав з села в Донецьку обл. де
влаштувався на роботу. їх мати з 2ма дітьми знайшла притулок; їх приютила в
своїй хаті тітка, в якої теж були малі діти. “Тож ми, всі гуртом жили, не маючи
вдосталь ні хліба, ні до хліба.” Якось дня, восени, як розповідаючи пригадував
кум, в хату зайшло декілька активістів на чолі з головою с/ради Іщенком
Ілларіоном Денисовичем (Варівоном). Всі вони були чоловіки з нашого села:
Булюбаха Дорош, Барабаш Карп, Паровенко Михайло (Мишка), Мамуня Микола
Йосипович. Попередньо перешукавши все в дворі, вони розпочали робити обшук
у хаті.
Все переглянувши, в т.ч. заглянувши в піч і підпіччя, один із них Булюбаха
Дорош, порозпихавши нас малих на лежанці, на якій ми сиділи і грілися, поліз на
піч. На печі він знайшов два клумачки. В одному з них була фрукто-сушня, в
другому − змішано було зерно проса, гречки, жита. Скидаючи ті клумачки з печі
він радісно вигукує: “Є! Знайшов!” Г-ва сільської ради Варівон сидів на лаві і
посміхався. Мати Ганька слізно просила їх щось залишити для дітей. Просила,
умоляла, казала, що в нас нічого вже неосталося, що наближається зима і т. далі.
Варівон Іщенко слухав, дивився, а потім сказав ─ “Ви тільки подивіться
товариші, які на ній гарні хромові чоботи.” Посадовивши матір на землю, та міцно
притримавши її, товариші зтягнули з неї чоботи. Забравши клумачки і чоботи з
собою всі вони виходили з хати задоволеними і усміхненими.
Як я вже раніше писав, так зняли, серед білого дня, на вулиці, товаришіактивісти з мого дідуся Архипа новеньку бекешу, яка була найціннішою з усього
його одягу.
Так було і в грудні місяці, перед самим Новим 1934 роком, коли мою маму
випхали з її власної хати на вулицю, на сніг. Ті ж, так звані товариші на чолі з
головою с/ради Люлькою під формуліровку «за несплату податків» не лише
вигнали її з хати, а й забрали (відібрали) в мами її власну, ручну швейну машинку
і двері забили дошками. Звідтоді швейна машинка стала власністю Люльки Т.,
якою він зрідка користувався до свого скону.
І вже геть виходить за всякі рамки людяності, коли зріла людина, яка
вважаючи себе товаришем, відбирає в напівголодних дітей з рук останній кусочок
хліба, останню їх надію на життя (ті клумачки).
Світ би не бачив більше таких товаришів! Щоб ні в одній країні, ні в одній
суспільній формації такі товариші більше не народжувалися!
А наші сьогоднішні діти і онуки лише читали і знали все з казок та різних
інших літературних творів про тих товаришів-грабіжників! Товаришів-атеїстів,
які продали свої душі дияволу.
Знали все про тих, яких моя покійна бабуся Явдоха завжди були більш
конкретно і прямо називала нелюдами, душогубами, Анцихристами! − Додаючи
при цьому, що всі вони запроданці, які запродали свої душі і совість дияволу!
А я в 1992 році написав:
Антихристи! Душогуби!
Варвари прокляті!
Де взялися?! – Хто ваш батько?!
Чи була в вас мати?!
Якщо була, то навіщо
На світ породила?!
Чому вона не вдавила?!
Чому не втопила?!
Да, дійсно, що антихристи!
Вони відокремили себе від Бога, від Церкви (Божих Храмів) і 70 років
паплюжили, як тільки могли Православну віру, Господа Бога та Його заповіді,
яких людина повинна дотримуватися протягом всього свого життя.
3 червня 1966 року вони спалили нашу найкрасивішу церкву. До революції
вона була в списках архітектурно красивих Божих Храмів України. Її фотознімок
був експонатом в центральному музеї м. Києва. До цього додаю копію свого листа
в Мін. Збройних сил СРСР від 16.04.1966 року.
Копія листа додається

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду